Берешит

Ми починаємо з найцікавішої першої глави Тори – глави книги Берешит, про яку, зізнаюся, мені говорити дуже важко, і ось чому. Є, наприклад, тижневі глави, що складаються зі списку дарів, які голови колін приносили до храму, або з якихось родоводів. І ти довго сидиш, перечитуєш, думаєш, як донести це до слухача, щоб йому було цікаво, щоб ця Тора була солодкою, а не якимось нудним списком. І ця підготовка забирає багато часу, поки щось розкриється, що можна людям розповісти і чим поділитися.

На противагу цим главам, тижнева глава Берешит відрізняється тим, що коментарів на неї безліч! Можна розповісти таємниці, секрети, і куди не глянь, і які уроки не подивишся: «Приховані смисли тижневої глави Берешит», «Машиах у тижневій главі Берешит», «Таємниці тижневої глави Берешит». І нескінченна, нескінченна безліч таких уроків.

А мені хотілося б розкрити найпростіший, найпервинніший смисл глави Берешит. Я завжди був упевнений і зараз упевнений, що Всевишній, що дав нам Тору, – Найгеніальніший з авторів і письменників усіх часів і народів. І, коли Він дає нам Тору, Він хоче, щоб хоча б один раз ми її прочитали главу за главою; щоб, читаючи першу главу, ми б не зазирали в другу і не знали б самого кінця. А нас це спокушає. Ми рідко коли можемо прочитати Писання як уперше. Хто сьогодні на це здатен – читати так, ніби ніколи не читав? Це дуже складно. Ми завжди захочемо побачити щось, про що ми знаємо, про що здогадуємося, захочемо одразу ж «вчитати» в текст, показати пальцем. Це чудово. І дійшло до того, що на найперше слово בְְּרֵאשִׁית‏‎ (береші́т) цілі книги написано. Тобто були люди, які настільки занурилися в Писання, в його таємниці, в його приховані смисли, що присвятили першому слову цілі книги. Досить серйозні і досить цікаві коментарі є на перше слово – בְְּרֵאשִׁית‏‎ (береші́т). Це чудово, це дуже цікаво. І я сам, зізнаюся, дуже люблю ці книги. Мені подобається, коли хтось розмірковує про те, чому Тора починається з буковки ב (бет), або про те, що буковка ב‏‎ (бет) відкрита в один бік і ніби відкриває нам, що буде, і не відкриває, що було до того, залишаючи маленький-маленький хвостик, який туди, в минуле, дивиться, через який у минуле можна зазирнути. Хтось розмірковував над цим, комусь це так відкрилося. І неважливо, чи було це в задумі (адже літери Тори спочатку були іншими), чи цього не було в задумі, але думка цікава. Просто з цією думкою можна й помилитися дуже сильно.

Я покажу вам такий навмисно дурний приклад, підганяючи Тору під себе. Ось, наприклад: בְּרֵאשִׁית בָּרָא אֱלֹהִים אֵת (береші́т бара́ елогі́м ет). Перші два слова починаються з буковки ב (бет). Це перша літера мого прізвища. Другі два слова починаються з буковки א (а́леф). Це перші літери мого імені. Ось тут уже натяк: бет, алеф – Бленд Александр. Ідемо далі. Слово ‏אֱלֹהִים (елогі́м) за гематрією 86. А це за гематрією і моє прізвище – Бленд. Ось я сюди легко і вписав себе, в найперший вірш Писання! Чого, звичайно ж, і близько немає.

І добре, коли ідея дурна, і очевидно, що вона сюди вписана. Бувають ідеї, які нам хочеться тут побачити. Дуже хочемо їх розгледіти. І добре, коли ми їх розглядаємо. Візьмімо слово אֶת (ет). Воно складається з א (а́леф) і ת (тав) – першої і останньої літер алфавіту. І можна сказати: ось воно тут – Альфа і Омега! Так, добре так сказати, добре розвинути цю думку. Це цікаво, але не варто нехтувати, не варто пропускати і найпростіший, найпервинніший смисл Тори, якого текст ніколи не позбавляється. Є таке правило в прочитанні Тори, що простий смисл ніколи не зникає. Не можна сказати, що написано так, у простому смислі, а насправді це означає щось інше. Ні, простий смисл завжди насправді й існує. Тому я пропоную вам подорож (яка, можливо, комусь здасться і зовсім нецікавою) у найпростіший, первинний смисл тижневої глави Берешит. Ми читатимемо так, як прочитала б її людина, яка вперше відкрила цю книгу і ще не зовсім здогадується, про що вона.

Слово береші́т складається з прийменника ב (бет), який можна перекласти як в, і слова רֵאשִׁית (реші́т) – початок, тобто «На початку створив Бог небо і землю». Прийменник бет можна перекласти і як за допомогою чогось, наприклад, льодорубом чи кайлом. І тоді ми скажемо: «Початком створив Бог небо і землю». Можна перекласти і як в ім'я і заради: «Заради початку створив Бог небо і землю». І коментатори, звичайно, пустилися і в той, і в інший, і в третій напрям. Шукати ці напрями їх змушує і той факт, що слово реші́т (початок) не використовується саме по собі. Коли ми кажемо на початку, питається: на початку чого? на початку сезону? на початку буття? І чекаєш якогось іменника, який опише, про початок чого йдеться. Тому деякі схильні перекладати решту речення як поєднану з початком, тобто: «На початку створення Богом неба і землі». Можна і так це перекласти. Але якщо говорити все-таки про розуміння пша́ту як простого смислу, то при прочитанні ми зрозуміємо, що найімовірніше розуміння: «На початку створив Бог небо і землю, і ось як це було».

До кінця третього дня ми побачимо анонсований опис. Ми побачимо, як з'явилося те, що буде названо землею, і як з'явилося те, що буде названо небесами: ет гашама́йім веет гаа́рец – небо і землю. Дуже багато говориться про ось цю частку את (ет), яка є насправді відмінковим прийменником, і можна просто перекласти: небо і землю. Але є прочитання Тори, яке каже: завжди слово את (ет) означає і те, що додається до цього, те, що знаходиться всередині цього. Наприклад, ет гадіра́ – це квартира і те, що є всередині неї, якесь оздоблення і щось іще. І тоді, наприклад, можна розуміти ет гашама́йім як небеса і все їхнє воїнство, усі ангели і всі ті, хто призначений до служіння на небесах. Увесь, скажімо так, небесний комплект.

Я думаю, що в це можна не заглиблюватися, і можна сказати так: «В початку створив Бог небо і землю». І далі підуть пояснення, які намалюють нам, як це відбувалося, чому і що в які дні було створено.

І земля була то́гу ваво́гу. Це словосполучення – то́гу ваво́гу – не так-то просто зрозуміти. Крім того, що ось воно через саме своє звучання передає певну хаотичність, «намішаність» усього, надалі тогу використовується для позначення порожнечі, пустелі, чогось безжиттєвого, безглуздого і так далі. Значення слова во́гу збереглося в пізніх семітських мовах. Наприклад, в арабських мовах во́гу теж означає якась порожнеча, занедбаність, невлаштованість. І тут, найімовірніше, ідеться ось саме про порожнечу, безжиттєвість.

Вехо́шех аль-пене́ тего́м – і темрява над безоднею. Безодня – це такий ось російський переклад, тобто «без дна». Дно насправді було, але над глибинами вод була темрява, бо ще не було світла.

Веру́ах елогі́м мерахе́фет аль-пене́ гамма́йім – і Дух Божий носиться над водою. Можна перекласти це так. Ру́ах елогі́м у цьому випадку – Дух Божий. Можна перекласти і як сильний вітер. Справді, слово елогі́м використовується в значенні сильний стосовно і вітру, і шуму, і переполоху. А слово ру́ах, як це, мабуть, уже всі знають, може означати і дух, і вітер. Тому весь вираз загалом можна перекласти і як сильний вітер носиться над водою. Що мав на увазі Автор, нам важко сказати однозначно (знову ж, є коментарі і в той, і в інший бік). І нам, як віруючим, подобається, що коментатори кажуть: «Ру́ах елогі́м, Дух Божий – це Дух Машиаха». Але якщо ми читаємо вперше цей текст, то ми ще нічого не знаємо про Машиаха, ми ще про нього нічого не прочитали, і тому ми тут читаємо просто: «Дух Божий носиться над водою».

Є складність у російському перекладі. Ця складність стосується і цих віршів Тори, і особливо благословень. Бог не каже: «Хай буде світло!» Бог каже: «Світло, будь!» І коли людина благословляє і каже: «Хай дасть тобі Бог здоров'я!», «Хай пошле тобі Господь благословення…», в оригіналі немає ось цього «хай», в оригіналі є: «Бог дасть тобі здоров'я!», «Бог пошле тобі благословення!» Я декларую свою віру! Я проголошую, що, згідно з моїм розумінням світоустрою, це станеться! Я це стверджую! Цим самим благословляю, приєдную тебе до Божественного джерела, щоб ти це отримав. Тут Всевишній виявляє Свою творчу силу, і Він повелює світлу бути. Просто: «І сказав Всевишній: «Світло, будь!» І з'явилося світло».

Тут ми говоримо про світло, яке нам не знайоме. Це якесь особливе світло, субстанціональне світло, якого після створення світил ми вже не бачимо. Якесь особливе світло, яке можна було б відокремити від темряви. З тим світлом, яке ми знаємо, яке хвиля чи частинка, це зробити важко, хоча фізики і вчені-креаціоністи пропонують різні розв'язання цього питання. Тут світло і темрява були як субстанції, які Всевишній міг розділити. Розділив їх у часі, як ми побачимо далі, тобто дав якийсь час світлу і якийсь час темряві. Чому ми це знаємо? Тому що ми читаємо в 5 вірші:

Слово е́рев означає змішання, злиття. З того моменту, як Всевишній сказав: «Ось тут – світло, ось тут – темрява», між ними відбувається дифузія, межа між ними розмита, нечітка. І було змішання на стику дня і ночі, коли темрява змішується зі світлом. Це і називається е́рев – змішання; леарбе́в – це мішати на івриті. Вайгі-бо́кер – було проклювання. І був ранок, коли світло пронизує, проходить крізь темряву.

Йом еха́д – день один. Ми поки з вами не читали далі, і тому йом еха́д – це день один, не день перший (йом рішо́н), як було б, якби ми вели лік, а день один. Чому так? У давніх мовах семітської групи говорили так: день, другий день, третій день. У пізній період стали говорити: перший день, другий день, третій день. А десь у проміжку, ось якраз приблизно коли давалася Тора, було прийнято говорити: день один, другий день, третій день. Ми вловимо тут мову при переході від одного стилю до іншого.

Отже, перший день – йом еха́д. І був вечір, і був ранок: день один. Це кінець першого дня. Що ми побачили? Що в перший день Всевишній створив світло, розділив світло і темряву, і назвав світло днем, а темряву назвав ніччю.

Слово ракі́я – дуже складне для розуміння слово. Часто його тлумачать на підставі слова лераке́а – карбувати, викарбовувати. Хай буде ніби викарбуваний звід посеред води. Все-таки забіжу наперед і скажу, щоб зрозуміти значення слова. Ми знаємо, що він (звід) схожий на лід, що він світиться, і можна сказати, що це якийсь льодовий звід, можна було б так зрозуміти. Але слово лераке́а означає і створювати розріджений простір. Лераке́а – це не означає створити вигнуте чи ввігнуте залізо, це створити саму цю ввігнутість, цю порожнечу. Звідси, наприклад, слово меркуа, яке на івриті означає бісквіт, якесь повітряне тісто, що піднімається. Тобто якесь розрідження, розрідженість. Можна перекласти це як атмосфера: хай буде атмосфера, хай буде розріджений простір посеред води.

Дуже багато і про це можна говорити. Ну, якщо ми знаємо фізику, ми можемо застосувати тут систему кругообігу води в природі. Якщо ми підемо, забіжимо знову-таки на ґрунт метафор, ми можемо сказати: «Є Тора, яка Тора земна, яка призначена для розкриття землі на землі. Є Тора небесна, яка поки зберігається там, у Всевишнього, нагорі. Адже і щодо світла, першого світла (ми до нього ще повернемося) теж існує мідраш, що ось це саме первісне світло Всевишній зберіг там, на небесах, під Своїм троном.

Таким чином, другий день ми можемо називати днем, у який створено небеса. Що ще ми можемо сказати про другий день, якщо ми забігаємо знову наперед або читаємо сучасною мовою? Другий день після суботи – це понеділок. І в цей день, на відміну від попереднього дня, Всевишній не побачив, що це – «добре». У другий день не сказано, що це добре те, що зроблено. Звідси народилася така християнська думка, що «понеділок – день важкий». Немає на понеділку такого благословення, як на неділі чи вівторку.

Слово їккаву́ – зіллються в одну посудину. Слово кав – це насправді лінія; каве́ – це щось, що стекло в одну калюжку, в одну посудину; тіква́ (надія) походить від цього самого слова. Тіква́ – це прагнення не випускати з поля зору ось цю нитку, якою ми йдемо, нитку, яку Всевишній нам дає, нитку ведення Всевишнього.

Отже, відбувається формування, власне, остаточне формування тепер уже землі. Вода оголює певну частину суші. З'являються межі між водою і сушею.

Земля майже-майже закінчена. Уже сформоване небо над нею. Уже народилися материки. Залишилося тільки нанести останні прикраси.

Слово де́ше можна зрозуміти як загальне слово для всілякої рослинності – хай постане на землі рослинність. Тобто Всевишній каже: «Хай виросте на землі трава, що сіє насіння, і дерево-плід в усіх його різновидах, в якому (в плоді) буде всередині насіння».

У 12 вірші ми вперше прочитаємо напівнатяком, що із землею пішло щось не так. Давайте звернемо увагу на деталі.

Всевишній звелів, щоб було ец пері́ о́се пері́ – дерево-плід, яке робить плід. Можна зрозуміти це так, що Всевишній хотів, щоб і саме дерево мало смак плоду, і давало подібний плід. Земля ж робить ец осе́-пері́, тобто дерево, що дає плід. Здавалося б, одне пропущене слово, але це відзначається як прояв землею чи то «недочування», чи то непослуху, що закладає проблему для людини, яка буде зроблена із землі (втім, ми знову забігаємо наперед).

Отже, третій день закінчився. Незважаючи на деяку неточність, Всевишній побачив, що це – добре.

У третій день закінчується творіння землі: перше – формування континентів, коли Всевишній перший раз сказав «кі тов» – як це добре, і друге – остаточні оздоблювальні роботи, коли Всевишній звелів землі вкритися рослинністю.

Отже, земля стала готовою як місце проживання. Ось тепер ми й дізналися про те, про що читали в перших віршах розділу: на початку створення землі і неба створено ракі́я, яке було названо небом, і народилися континенти, які Всевишній назвав землею. Тора оголосила, що буде розповідь про землю і небо, і ось вона її розповіла: на початку, в перші три дні відбулося творіння землі і неба.

Саме ось таке прочитання простого смислу, коли щось оголошено, і Тора каже: «Зараз я вам це опишу» – і описує, мені досить близьке́. Я знаю і розумію, що існують коментатори, які кажуть: «Ось це берешит – на початку створив Бог небо і землю – воно взагалі поза днями творіння, і це було до, і земля і небо стояли і чекали початку творіння». Таке розуміння теж є. Але ось саме загальне прочитання наводить мене на розуміння того, що в першому вірші оголошено, розказано: «Зараз піде мова про створення землі і неба». І в перші три дні описується створення землі і неба. Зрозуміло, що буде подальше прочитання, подальший розвиток, що слова вибрано не випадково, і в Євангелії від Йоханана на початку теж буде не випадково. Але ми знову, повертаючись, стискаємося тут до простого смислу, ми ж уперше читаємо.

14 вірш – початок четвертого дня. Тепер – як Всевишній творив світ, Він робить ніби остаточні оздоблювальні роботи. Подивіться, наскільки це буде паралельно: четвертий день і перший день. У перший день було створено світло, усе почалося зі світла. Про четвертий день ми читаємо:

Запущено процес часу, який вимірюється динамікою. Світло, яке було статичним, стало світлом рухомим. І світло перемкнулося, ожило через ці світила: так четвертий день паралельний першому. Світила, можна сказати, стали лампочками первісного світла на створеній, уже готовій землі. Ось я хочу донести цей принцип про 6 днів творіння: 3 дні перші і другі 3 дні. Перший день у другій трійці паралельний першому дню в першій трійці днів. І ці паралелі ми ще з вами побачимо надалі.

А 15 вірш продовжує розповідати про створення і призначення світил:

Звичайно, виникає питання: написано «два великих», а потім написано «велике і маленьке». Як же це розуміти? Є знаменитий мідраш, який говорить про те, що місяць сказав: «Як це так? Будуть два царі з однією короною?» І Всевишній йому сказав: «Ти будеш зменшуватися, щоб такого не було». Місяць обурився і сказав: «Як же так? Через те, що я сказав розумну річ, мене карають!» І хоча це такий цікавий мідраш, але не про мідраші зараз мова. Два великих світила на небозводі – це два світила, які великі порівняно із зорями. Одне більше, друге менше. Але на тлі того, як ми бачимо зорі, обидва вони безумовно великі.

Багато хто намагається знайти тут динозаврів. Важко сперечатися, що це можуть бути і динозаври, але тут описується те, що Всевишній створив тварин усіх розмірів, у воді і в небі.

Якщо в другий день було створено небеса, то в п'ятий день було створено тварин небесних, тобто тварин, здатних досягати неба. Ні людина, ніякі земні тварини не літають за своєю природою. І оскільки небеса являють собою певну тривимірність, так само і створені в цей день тварини рухаються не тільки назад-вперед і вправо-вліво, а й здатні рухатися вгору і вниз. З одного боку – птахи, які досягають висот небес, з другого боку – риби, які досягають глибин морів. Це паралель до другого дня і знову-таки розділення верху і низу: ось вам води, які під небесами, куди занурюються риби. І це відмінність усіх живих істот, створених у п'ятий день творіння, від тих, які будуть створені в день шостий. У п'ятий день створено тих, хто рухається тривимірно, хто знає висоту і глибину.

Є ще одна важлива деталь п'ятого дня творіння, яку не можна не відзначити, – це благословення. Всевишній благословляє риб і птахів. Благословляє їх плодитися і розмножуватися. Я дуже часто говорю про те, що російською мовою «благословение» – це якесь добре слово, схоже на латинське benedictio – доброговоріння. На івриті благословення – це як під'єднання до розетки. Всевишній ніби ввімкнув цих тварин у Свою біомережу, енергомережу і каже їм: «Тепер ви плодіться і розмножуйтеся». Уперше хтось отримав не тільки благословення, а й завдання. А це завжди йде разом – завдання і благословення. І це особливість п'ятого дня. Ми побачимо це і в наступні дні. А благословення ми впродовж усього Писання бачитимемо неодноразово.

Шостий день:

Отже, ми сказали, це шостий день паралельний останньому шліфуванню при створенні землі. І Він у цей день заселяє ось цю відшліфовану, доведену до кінця землю тваринами, які ходитимуть по землі. У них не буде можливості літати, у них не буде можливості плавати. Тобто плавати вони можуть, але вони не водоплавні, вони не можуть опускатися у водні глибини, їм судилося бути «прив'язаними» до поверхні землі.

Отже, світ майже, майже доведений до кінця. І весь Божественний задум щодо створення майже реалізований. Бракує для цього світу тільки… тільки людини.

Наасе́ ада́м – створімо людину. Слово наасе́ стоїть у множині – Ми зробимо. Скільки всього сказано з цього приводу! Хтось у цьому одразу ж трійцю угледів, побачив і сказав: «Ось, бачите, їх же троє!» Хтось каже, що наасе́ – це величальна множина, як свого часу писав російський цар: «Ми, Микола II». Подібна форма – величальна множина – трапляється ще кілька разів у Танаху, і тому її тут цілком можна допустити. Так, наприклад, Даніель каже: «Значення сну скажемо царю», теж у множині. Хоча, здебільшого, це стосується саме Бога. У сусідніх семітських мовах, в інших семітських народів теж прийнято, що Бог говорить про Себе в множині. Той самий Коран, який ми наводимо тут виключно як джерело граматики, як приклад мови, у жодному разі не як авторитетний текст, каже на́хну (ми). Тобто таке використання, така форма цілком допустима.

Ще один варіант – якась урочиста форма: «Увага! Увага! Хай усе творіння, усе, що щойно створено, дивиться на те, що зараз відбуватиметься!» Урочистість моменту, коли весь світ підготовлено як житло, і не тільки житло, а й як місце царювання Адама. Можна сказати, що Ми наасе́ – це від імені всієї світобудови, небесної її частини і земної, це просто свято світобудови.

Ще одне розуміння наасе́ ада́м: створімо разом із самою людиною. Тобто людина, маючи свободу волі, маючи свободу вибору, маючи творчий потенціал, є співучасником Творця у власному створенні (ми пізніше, коли говоритимемо про поняття дму́т (подоба), торкнемося цього трохи докладніше). Людина влаштовує себе як людину, робить себе людянішою або божественнішою, можна і так, і так подивитися, але це вже все-таки не простий смисл тексту.

Всевишній проголошує і каже: «Наасе́ ада́м (Створімо людину) бецальме́ну (образом Нашим) кідмуте́ну (тут прийменник כִּ (кі) означає як) як подобу Нашу або за подобою Нашою, або щоб вона була Нашою подобою». Часто перекладають «за образом Нашим і за подобою Нашою». Зверніть увагу, тут два різні прийменники. Перший בְּ (бе), бецальме́ну, про нього ми вже сказали на самому початку. Це може бути «образом Нашим як інструментом», тобто «за допомогою Нашого образу», за допомогою якогось приладу, який називається це́лем, можливо, таке лекало чи якась формочка для вирізання з пісочного тіста. Можна нафантазувати що завгодно. Але, справді, можна перекласти тут – образом Нашим, за подобою Нашою. Знову ми кажемо (звикли казати): «людина створена за образом і подобою Нашою». Тут немає «і»! Тут можна сказати «образом, як подобою», можна сказати «в образі, як у подобі». І можна по-різному це перекладати.

Це́лем – це форма. Семантично близькі слова до слова це́лем, наприклад, цель (тінь) або цала́ф (снайпер) – той, хто влучає в потрібну точку. Тобто це́лем – це точно передана форма якогось предмета або точно збережена, точно визначена форма чогось.

Дмут – це подоба, конгруентність, здатність бути схожим. Якщо ми говоримо про слово ада́м, у ньому теж можна знайти ось цей корінь. Адам – це той, хто буде уподібнюватися, тобто: «Створімо «уподібнювалку». Ім'я Ада́м, ми його ось зараз так легко прочитали. Коли ми читаємо його вперше, Ада́м можна перекласти в найпростішому значенні (як зазвичай люблять біблійні критики) – рум'яний. Ада́м можна перекласти як той, хто буде уподібнюватися. Ада́м можна перекласти як той, хто буде здатен фантазувати. Фантазувати – означає творити, вигадувати щось нове. Так багато в цьому!

 Можна сказати: «Ми створимо людину, яка буде подібна до Нас, і буде фантазувати, буде творцем таким самим, як Ми». Тут якраз той самий випадок, коли простий смисл сам дозволяє допустити масу різних тлумачень.

Можна сказати: «Ми створимо людину-творця, людину за образом Нашим, як подобу Нашу, подібну до Нас, щоб вона, як і Ми, що робила? – панувала!»

Перелік потенційних підданих людини йде за тим порядком, як їх створено. Ще від самого початку, створюючи світила, створюючи час, Всевишній передбачав рамки існування людини, адже саме людина і матиме ці знамення днів і строків. І, створюючи тварин, створював їх для того, щоб людина над ними царювала. І ось ми бачимо, тварини перелічуються в тому порядку, в якому вони створювалися.

Всевишній каже: «Я її воцарю і над рибами, і над птахами, і над худобою, і над усією землею, і над усіма плазунами, що плазують по землі». Це – мета створення людини.

У другому розділі ми дуже-дуже-дуже-дуже докладно все прочитаємо – як це було, і чому це було так, а не інакше. Але ми ж поки з вами другого розділу не читали, і навіть краєм ока туди не зазирали, ми ж так домовилися. Тому поки що Всевишній каже так: «Я створю людину для того, щоб вона була управдомом ось у цьому найчудовішому домі, який Я створив у два етапи. Спочатку Я його збудував, потім Я його в тому самому порядку прикрасив». Ми говорили про ці рівні. Тут – завершення, вишенька на торті Всесвіту. Це Адам, який усім цим керуватиме.

 Ми вже сказали, що бецальмо́ – це за допомогою це́лема Свого, або за це́лемом Своїм. Дуже важливо, що задум же був у 26 вірші створити беце́лем кідму́т, тобто створити образом (або за образом), як подобу. У цьому вірші не сказано як подобу. І багато хто каже, що як подоба – це, можливо, те, що людина ще має проявити. Господь створив її беце́лем, щоб людина сама вирішила бути кідму́т, сама вирішила уподібнюватися Всевишньому. У її початковому потенціалі це не насильницьке, це не прописано: це питання її вибору.

До цих понять, беце́лем і кідму́т (або як це звучатиме по-іншому – бедму́т і кіцеле́м) ми повернемося в 5 розділі. Там у міру вживання цих слів ми їх знову розберемо і відповімо на питання, чому тут написано так, а там інакше, чому там змінився порядок слів і чому помінялися прийменники. Але знову ж ми поки з вами не читали п'ятого розділу.

Спочатку Адам – це не хлопчик, це не чоловік Хави. Спочатку Адам – це хлопчик і дівчинка, чоловік і жінка разом. У другому і третьому розділах (знову забіжу наперед, куди ж подітися) ми побачимо, як вони розділилися, але поки ми читаємо: заха́р ункева́ бара́ ота́м – чоловіка і жінку створив їх. Спочатку створив їх – чоловіка і жінку. Є один Адам, і це чоловік і жінка. Це те, що ми зараз читаємо. Що буде далі, ми дізнаємося далі.

Земля не буде сама підкорена, підкорюйте її, тобто переробляйте її на свій лад. Ми ще побачимо це, але ось є такий цікавий приклад: що далі рухається цивілізація, то більше прямих форм. Всевишній створив світ, у якому практично немає прямих ліній. Ні у тваринному світі, ні в рослинному. Здавалося б, найпростіше рішення – пряма. Ні, у Всевишнього цього немає. І людина, наповнюючи землю, перетворюючи землю (за однією з версій, за одним із поглядів), наповнює її своїми прямими лініями. І таким чином підкорює її. Тобто творіння має ще підкоритися людині. Ми ще раз у 2 розділі до цього повернемося, докладніше. Урду́ бідга́т гая́м – правте, диктаторствуйте, правте залізною рукою. Слово лердо́т означає серйозне, жорстке, домінуюче правління. Рода́н (диктатор) – від цього ж кореня походить.

Отже, все завершено: є світ, є господар цього світу. Тепер потрібен бензин, пальне, батареї для підтримання всього цього механізму.

Чому кажуть: що сіє насіння? Трава буде поповнюватися. Систему влаштовано так, що пальне не треба підливати. Трава буде поповнюватися по всій землі.

І стало так – тобто тваринний світ пристосувався отримувати свою енергію і свою силу від рослин. До цього, мабуть, не харчувалися напряму кілька днів і, принаймні, кілька годин вони харчувалися силою, енергією Божою. Ми говоримо про це багато, як такий мідраш, що людина живе не самим хлібом, а словом Божим (так у пустелі ман сходив з небес). До цього, в процесі створення, тварини отримували їжу через ті самі слова, якими вони були створені.

Це короткий, місткий, яскравий опис глави. Як я і обіцяв, я постарався в таємні смисли глибоко не заходити, а поговорити про простий смисл. Сподіваюся, і простий смисл виявився вам цікавим.

У 1 главі, яку, мабуть, усі знають і пам'ятають, ішлося про шість днів Творіння, про створення всього того, що ми називаємо природою, і про сотворіння людини. Перші вірші нашої другої глави ніби завершують те, що було сказано в першій.

Слово вайхуллу́ означає були завершені, як пасивний стан був народжений, але можна перекласти і як народився, тут такий своєрідний перехід: з одного боку, вони були завершені, з другого боку, вони отримали певну самостійність, або завершеність. Коли я кажу народився, незважаючи на ось це -ся в кінці, я себе не народив, але з цього моменту я включаюся як «я» і починаю бути собою. І, повернімося до нашого вірша стосовно неба і землі, вони набули цілісності, набули існування – небо і земля, і все воїнство їхнє.

Переважна більшість перекладає тут неточно: до сьомого дня завершив. Тому що, звичайно, тисне на нас продовження цього вірша, який каже: «І відпочив Господь у день сьомий» або «І спочив Господь у день сьомий». Але насправді текст каже (і не дає приводу для цього другого розуміння): «У сьомий день Господь завершив усю свою роботу, яку Він робив». Саме сьомий день, як день відпочинку, завершує, звершує все творіння. Без цього дня відпочинку, без сьомого дня, який вінчатиме творіння, воно не завершене, тому саме в сьомий день Всевишній завершив усю роботу, яку робив. Слово швита́ на сьогоднішній день означає страйк, припинення роботи. Тут немає відпочинку, який відповідав би втомі, слово лішбо́т – саме припиняти роботу, тобто Він не відпочивав, не розслаблявся якимось чином, боронь Боже. Він саме припинив усяку роботу, яку робив.

Зупинив усе, що творилося і робилося, або все, що творилося для того, щоб робити. Тобто Всевишній створив механізм, який має запрацювати. Бара́ – створив щось, що надалі буде ла'асо́т – робити, тобто запустив робочий механізм. І тому благословив цей день, а в благословенні цього дня і благословення всього творіння, адже ми сказали, що Шаббат – це вінець творіння, все творіння благословенне в Шаббат. Є товариші-брати і просто товариші, які кажуть: «Ми відпочиватимемо в сьомий день, і це буде неділя, ми обираємо неділю». І можна скільки завгодно обирати, як то кажуть, воля ваша, але Всевишній каже: «Я благословив день сьомий». Перше – благословив, друге – освятив, тобто виділив його для Себе. Виділив його як те, що Він хоче бачити результатом, суттю творіння, вершиною поєднання творіння з Творцем. Можна сказати, що день, коли Творець задоволений творінням, – це день єднання творіння і Творця. Цей день, таким чином, – благословенний, освячений і призначений Богом день. Можна обирати який завгодно інший день і благословляти його, святити його, але Бог благословляє і святить саме день суботній. Хочемо ми цього чи не хочемо, і які б ми інші дні не захотіли раптом, не дай Боже, відзначати, Всевишній каже: «Я благословив день суботній, Я освятив день суботній. Я приходжу до тебе на побачення, до тебе на зустріч у Мої суботи. Це не твоя субота, не ваша субота, вона дана вам, але вона Моя субота, це день зустрічі зі Мною. Я призначив побачення з вами в суботу, а якщо ви приходите в інший день – ну, воля ваша».

Це 3-й вірш 2-ї глави, і він, власне, вінчає тему першої глави. Сім днів – цілісне творіння світу. У дуже багатьох народів залишилися сліди цього, ми часто читаємо в міфології Вавилона, Шумеру, Аккаду про тих чи інших богів, які щось будують за шість днів, а в сьомий відпочивають і так далі. Для когось це привід звинуватити юдеїв у плагіаті, сказати: ну ось, ви вкрали це в аккадців, у шумерів або, можливо, ще в когось. Але це говорить про те, що людство пам'ятало про суботу. Скільки часу минуло від Адама до дарування Тори? 26 поколінь. Це не так уже й багато, щоб усю історію, все передання розгубити. Звичайно, щось стало міфологією, щось спотворилося, щось обросло спотвореннями, але проте пам'ять залишилася. Сім днів – це такий відрізок часу, який святили по всьому Близькому Сходу; по всьому регіону ми бачимо сліди пам'ятання про те, що сім днів – це особливий проміжок часу.

З четвертого вірша починається зовсім інша тема, хоча вона може здатися нам і повторенням попередньої. Давайте прочитаємо.

Якщо в минулій главі ми читали тільки елогім – тільки Бог, то тут уперше з'являється Господь. Бог розкривається в чотирилітерному Імені, яке традиційно євреї називають Гаше́м – просто Ім'я. Насправді це єдине слово, яке заборонено вимовляти в мові іврит. У нас немає якоїсь табуйованої священної лексики, є тільки це слово, яке священник вимовляв, входячи у Святе Святих. І хто вам каже, що його звали Єгова, і хто вам каже, що його звали Яхве чи якось інакше, – всі вони помиляються і не знають правильної вимови, а той, хто знає, той його просто не скаже. Прийнято утримуватися від вимовляння цього Імені, тому в Новому Завіті, в грецьких текстах, його завжди називали Господь або Адонай (те, що і ми робитимемо), а в розмовній мові його називають Гаше́м – Те саме Ім'я.

У першій частині ми читаємо: ось родовід. Родовід говорить про те, що з'явилася вже якась схема розвитку на багато родів. Тут ми бачимо, що тут уже творіння описується поглядом людини, з погляду того місця, яке займає в ньому людина. Чому в кінці вірша ми читаємо землі і неба, а не неба і землі, як на початку вірша? Тому що для людини земля набагато ближча, ми живемо на землі, це наше середовище існування, і не тільки наше середовище існування, а й наше робоче місце, місце служіння. Тому для людини зараз піде розповідь про те, яке місце людини в усьому цьому. Зрозуміло, є різні підходи до того, чому ця та інші історії, які розповідає Тора, повторюються двічі. І, щоб пояснити це повторення, деякі дослідники Тори (здебільшого невіруючі), говорять про те, що в Тори кілька авторів, що вона складається з кількох різних, а може, і кількох десятків різних джерел. І ось є автор, який використовує ім'я Елогім, а є автор, який використовує ім'я Господь Елогім. Хтось ці джерела скомпілював і з кількох книг склеїв одну таку ось книгу, в якій через його нерозторопність чи необережність повторюються сюжети. Про що тільки не говорять! Я глибоко вірю в те, що автор у Тори один, і коли Тора щось двічі повторює, в цьому є якийсь більш потаємний смисл, ніж компіляція. У цьому випадку можна сказати, що це написано з погляду людини. Можна говорити і про те, що є задум і реалізація задуму, і ми в міру читання глави ще поговоримо про це.

Тут ми одразу читаємо, що земля дає свої плоди, коли людина її обробляє. Якщо людина не обробляє землю, то, як тут можна це зрозуміти, взагалі нічого не росте. Не те, що росли б тільки кульбаби, польові, лікарські рослини чи реп'ях, чи ще щось – нічого не росло, поки не було людини. Це частково суперечить тому, що ми читали раніше. Раніше ми читали, що рослини створені до людини і тварини створені до людини. Чому тут ми читаємо так? Розберемося дорогою, давайте поки продовжимо читати.

Тобто були якісь підводні джерела, які постійно піднімали пару, було постійне водопостачання знизу. Яка різниця між а́рец і адама́? А́рец – це земля як планета, як світобудова; адама́ – це матеріал, це більше ґрунт, ґрунтова маса.

Отже, ми прочитали про те, що Бог створив землю, на якій нічого не росте, бо на ній немає дощу і людини, яка її оброблятиме. І, здавалося б, якщо я читач, який уперше відкрив Тору, я знаю, що відбувається навколо, я зараз прочитаю про те, як створив Бог людину і зробив дощ, людина почала працювати на землі, і все пішло-поїхало так, як я знаю. Але, всупереч нашим очікуванням, ми читаємо щось зовсім інше.

Слово їца́р означає надавати форму, сформувати. Тобто Всевишній виліпив тіло Адама з пилу земного, мабуть, зрошеного парою, з гарячої мокрої землі виліпив людину. Це був земний початок, земна заготовка. Вдихнув у нього подих життя, по суті, вдихнув у нього Свій дух, у його ніздрі вдув Свою внутрішню сутність. Людина відрізнятиметься від усіх тварин тим, що вона думає не лише про життєзабезпечення. Вона може бачити красу, може захоплюватися чимось, радіти чомусь, може створювати те, що не є необхідним їй для життя. Людина – творець, у неї є естетика, у неї є бажання якось себе змінювати і світ перетворювати, і в цьому особливість людини. Людина – єдина істота, як ми читали досі, в яку Всевишній вдихнув Свій Дух. Таким чином, людина стала істотою, що поєднує в собі дві природи. Якщо ангели, про яких ми ще взагалі нічого не читали, цілком небесні, а тварини, про яких ми говорили, цілком земні, то людина поєднує в собі небесне і земне. Що ж далі? Можливо, Всевишній скаже людині: «Ну, іди зараз, обробляй землю, і буде дощ». Тобто, як ми прочитали раніше, нічого не росло, бо не було дощу, бо не було людини, яка прийшла б землю обробляти. Тепер є людина, і, отже, можна очікувати, що ось зараз її пошлють на ці роботи.

Слово е́ден близьке до сучасного івритського слова е́ден або е́дна – насолода, волога, ніжність; усе походить від того самого кореня. Але е́ден у давніх мовах більше позначав степ, якісь широкі відкриті простори, досить вологі, але з небагатою рослинністю. Власне, про яку рослинність ідеться, якщо нас уже попередили, що рослинності ніякої немає? Отже, Господь Бог збудував, влаштував оазис у степу зі сходу.

Зверніть увагу (це буде дуже важливо і надалі для розуміння): людина – не громадянин Е́дену, людина не народилася в Еденському саду, її туди поміщено.

Ми в минулому розділі говорили про те, що земля виростила дерева не так, як хотів Бог, що смак самого дерева не був як смак плоду. Тут ми говоримо про те, що Всевишній виростив дерево, приємне для їжі, тобто саме дерево було смачним. У цьому самому саду, який Всевишній насадив, на відміну від усього, дерево було таке, як заплановано.

Скільки всяких варіантів і припущень запропоновано і припущено щодо того, що таке Дерево пізнання добра і зла. Сам вираз знати добро і зло вживається в Танаху ще кілька разів. Наприклад, у другій книзі Шмуеля (19:32) Барзіллай Ґіладський каже: «Я вже старий, щоб знати добро і зло». І виходячи з цього та інших деталей, які ми надалі прочитаємо, деякі коментатори зробили висновок, що це дерево потягу, дерево статевого потягу, який пробудиться, якщо його з'їсти, такий собі райський афродизіак.

Інші коментатори говорили, що оскільки сказано: «ти як ангел, що знає добро і зло», то Дерево пізнання добра і зла – це просто дерево всезнання, дерево знань, які накладають і певну відповідальність на людину. Немає однозначної відповіді, що це таке. Я схильний думати, що це справді дерево оцінки власних вчинків, здатності чинити погано чи добре, розсудливість, яка замінить природну схильність людини. Щоб, маючи Тору, написану на серці, людина інстинктивно, на рівні рефлексу чинила відповідно до волі Божої. Замість того, щоб брати на себе рішення оцінювати волю Божу своїм здоровим глуздом, що є ідеєю безвихідною. Зрозуміло, я думаю, скільки людей, стільки й думок щодо того, що це за дерево. Я ні з ким не хочу сперечатися і, цілком можливо, що через рік я зовсім по-іншому розумітиму цю історію, як я кілька років тому її по-іншому розумів. На те ми й читаємо Тору постійно, щоб постійно її переосмислювати.

Отже, Всевишній Сам насадив сад, замість того, як ми очікували, що людина буде це робити. І Всевишній посадив у саду безліч різних дерев, які або приємні на вигляд (тобто там можна сидіти в холодочку, дерево-альтанка), або приємне на смак, а, можливо, кожне дерево поєднує в собі і те, і те. Немає незручних дерев, немає нічого непотрібного, ніякого тополиного пуху, що викликає алергію в когось, – нічого такого немає. Усе дуже зручно, дуже гарний Райський сад. Забігаючи наперед: чого ще немає в цьому Райському саду, але що є у світобудові як такій? У цьому Райському Саду ми не бачимо ні сонця, ні місяця, ні зірок. У книзі Дварім (4:19) ми читаємо: «А то глянеш ти на небо, і побачиш сонце, і місяць, і зірки, все воїнство небесне, і спокусишся, і будеш поклонятися їм, і будеш служити тому, чим наділив Господь Бог твій усі народи під небом». І тут ми бачимо натяк на те, що зірки і воїнства небесні якимось чином мають стосунок до народів світу. У книзі пророка Єшаягу (60:19–20) сказано про народ Ізраїлю, що для нього не буде сонця і не буде сонячного світла: «Не буде більше сонце світлом денним для тебе, і сяйво місяця не світитиме тобі, але буде тобі Господь світлом вічним, і Елогім буде пишнотою твоєю. Не зайде вже сонце твоє і місяць твій не сховається, бо Господь буде тобі світлом вічним і скінчаться дні скорботи твоєї». Якщо ми побачимо прообраз прийдешньої райської землі в цьому Райському саду і (як ми побачимо надалі) прообраз е́рец Ісраель у цьому прийдешньому Райському саду, то багато що для нас стане на свої місця. Ми говорили про загальне створення всієї землі, про планету Земля. Зараз ми говоримо про особливе піклування, яке Всевишній має про особливий куточок землі, де нічого не було, поки там людина не з'явилася, де з'являється людина, яка поєднує в собі небесне і земне, де саме місце, яке Бог обрав, поєднуватиме в собі небесне і земне. Ми ще повернемося до цього порівняння: що є і чого немає в Еденському саду і в творінні, як воно описане в першому розділі книги Берешит.

Мало того, що Всевишній не влаштував дощі, які перебували б у залежності від поведінки людини, Всевишній дав ріку, яка виходитиме з Едену. Знову: чого немає в Едемському саду? Немає моря, тобто вся вода солодка, прісна, придатна для пиття. Пам'ятаєте, з якою гіркотою вигукує Когелет: «Усі ріки йдуть у море, а море не наповнюється!» Уся солодка вода стає солоною, і це нескінченний, похмурий, сумний процес. Тут ми бачимо, що в Райському саду тільки солодка вода, в цьому світі і моря теж немає, а раніше ми читали, що зібрання вод названо морем. Ці рукави, ці чотири ріки опишуть нам, окреслять нам межу Райського саду. І знову: у першому розділі ми не читали ні про які межі, там нічого не окреслено, не обмежено. Там ідеться про створення цілком. Тут ми вперше бачимо ясно окреслені межі.

Багато різних версій є щодо того, що це за річка – від Гангу до Блакитного Нілу; називають і якісь інші річки. Де тільки не знаходили Райський Сад, у тому числі навіть на Фіджі. Мені близька версія, що Пішон і Ґіхон, дві річки, які географічно тут важко вгадати, – це Блакитний і Білий Ніл, які зливаються в один Ніл, потік Єгипетський. Такої думки дотримуються і релігійні коментатори, і дослідники історії Ізраїлю. Можна спертися і на те, що в ранній арабській літературі Білий Ніл названо Джихон, а Блакитний Ніл названо Фісан, і, отже, ми маємо паралелі до цього визначення. Тоді виходить, що річки, які окреслюють нам територію, два рукави однієї річки, окреслюють нам межу Обітованої Землі, тобто тієї самої землі, яка згодом буде обіто́вана Ізраїлю – від річки Єгипетської до річки Ефрат. Ми багато разів зустрічаємо слово а́рец не просто в значенні земля, а в значенні країни Ізраїлю, і на це можна наводити багато прикладів. І якщо ми проаналізуємо все сказане тут і вище, то можна побачити, що Райський сад – це прообраз, можливо, і географічний, країни Ізраїлю, місця, де народ буде вперше поставлений на служіння Всевишньому. Тому, поки там не з'явилася людина, там не з'явилися й рослини, це особлива природа, особливий промисел Всевишнього про країну Ізраїлю. Тому і з тваринами там усе не так, як у першому розділі книги Берешит.

Отже, ім'я першої річки – Пішон. І знову щодо географічних понять, які тут використано. Є багато різних версій, теорій і, не побоюся цього слова, спекуляцій. Я схильний вважати, що Хаві́ла – це частина Аравійського півострова, якраз там, де і протікає один з рукавів Нілу.

На сучасному івриті слово бдо́лах означає кришталь, на івриті біблійному це означає, найімовірніше, якусь ароматичну смолу, одну з дорогих ароматичних смол.

Як я вже сказав, згідно з припущеннями, з якими я схильний погоджуватися, Ґіхон – це другий рукав Нілу. Вони зливаються пізніше в один потік. Знову: є дуже багато різних версій, так часто буває, коли ніхто не знає правильної відповіді, і тому я не бачу сенсу сперечатися з цього приводу. Є інші думки, і якимось чином довести правоту чи спростувати неможливо.

Білий Ніл, про який ми говорили, починається в Ефіопії, тече з Ефіопії і зливається з рештою Нілу, і під країною Куш тут цілком можна розуміти Ефіопію або іншу країну саме з того регіону, тому що назви часто змішувалися. Мені дуже подобається ідея (тому я її дотримуюся при читанні), що йдеться саме про межі Обітованої Землі.

Ми окреслили приблизно межі Райського Саду.

Обробляти – це зрозуміло, сад потребує обробітку. Але від кого стерегти, хто ж такий міг напасти на сад Всевишнього? Ну, звичайно ж, охороняти сад – це берегти, зберігати його, піклуватися про кожне деревце і стежити, щоб усі дерева росли, мали достатньо світла, підрізати гілки, можливо, і так далі. Тобто людину, можна так сказати сучасною мовою, взято «гастарбайтером», найманим робітником, взято як управителя Райським Садом, таким запрошеним управителем. Але в понятті охороняти, я думаю, є ще один такий пласт, який можна виділити. Справа в тому, що почалося ж усе з того, що людина мала обробляти землю сама. Тут насаджено сад; причому, коли ми говоримо про дерева цього саду, тут ані слова про насіння – знову, на відміну від першого розділу. У цьому саду немає сівби, дерева і все інше росте саме собою – просто бережи це. Тобто людину як такий дар поміщено в особливу країну, в особливу милість Всевишнього. Її вже поміщено всередину Божественної природи, і можна охороняти свою причетність до цієї природи, охороняти цей дар Божественної присутності на землі, наявність Божественного саду на землі, охороняти себе в цьому саду, щоб не опинитися з нього вигнаним, як воно зрештою і вийшло (знову забігаю наперед, тому що цей сумний, на жаль, кінець усі знають).

Це, що найцікавіше, найперша заповідь, яку Всевишній дав людині. Зазвичай, якщо спитаєш, яка перша заповідь, кажуть: «Плодіться і розмножуйтеся». Плодіться і розмножуйтеся – це благословення. Інші кажуть, що найперша заповідь, яку Господь дав людині, – це «не їж від дерева пізнання добра і зла». Це теж неправильно. Як ми читаємо, перша заповідь – «їж!» Наприклад, якщо Хаїм з'їв апельсин, то апельсин піднявся на рівень Хаїма, став Хаїмом. І точно так само людина Адам повинна їсти від кожного дерева в саду, щоб підіймати все живе на свій рівень. А який у нього рівень? У нього рівень істоти, що контактує зі Всевишнім, і через це все починає вступати в контакт зі Всевишнім, саме Адама задумано як такий собі місточок. І Всевишній, як добрий Господар світу (як бабуся, до якої ви прийшли, а вона приготувала тридцять п'ять салатів, і вона образиться, якщо, хай вас Бог боронить, ви покуштуєте тридцять чотири і не покуштуєте тридцять п'ятий), у своїй гостинності до цього гастарбайтера Адама каже: «Покуштуй, Адамчику, покуштуй, любий, від кожного з дерев».

Ми поки, коли читаємо це, не можемо зрозуміти, що означає смертю помреш. Ми поговоримо про це докладніше в третьому розділі. Ще не зрозуміло, і сам Адам ще не знає, що таке смерть, якою він помре, якщо він, не дай Боже, поїсть від цього дерева. І начебто є така суперечність: від усіх дерев їж і від цього дерева не їж. Найімовірніше, що Дерево пізнання добра і зла можна було їсти після того, як Адам покуштував би Дерево життя. Воно буде готове в їжу тільки після того, як людина пізнає Тору. Якщо ми говоримо, що Дерево пізнання добра і зла – це дерево, яке дозволяє здійснювати вчинки і ухвалювати рішення за допомогою свого розуму, то для того, щоб це робити правильно потрібен такий інструмент, як Тора, і цілком можливо, що такий тут задум Всевишнього. Ми ще говоритимемо про це, а поки залишається ось такий незрозумілий елемент сюжету.

Отже, людину поміщено в Райський сад, їй дано роботу охороняти його і обробляти його. Дано дозвіл, дано заповідь їсти від усіх дерев саду і заборонено (або її тимчасово обмежено в можливості) їсти від Дерева пізнання добра і зла.

Часто перекладають це як не добре людині бути самій. Але людині, насправді, добре бути самій. Я знаю багато людей, які дуже добре влаштовуються на самоті. І я знаю людей, які мучаться в сім'ях. Людині за своєю природою, як їй самій хочеться, добре бути самій, але, якщо ми пам'ятаємо, людина складається з чоловічого і жіночого (поки це все, що ми читали про людину). Людина складається з чоловіка і жінки, і ми поки не прочитали щось інше. Слово левадо́ можна зрозуміти як у з'єднанні, у скріпленні, і тому можна сказати так: «Недобре людині бути в складеному, в замкненому стані, давайте її розкладемо на чоловічий і жіночий компонент».

Слово кенеґдо́ можна перекласти як відповідний їй, і можна перекласти як що противиться їй. Природно, мудреці це коментували і казали: «Якщо гідна людина, вона їй помічниця, якщо не гідна, вона їй противниця, вона проти неї». Але тут, найімовірніше, ми побачимо, побачимо зараз і побачимо надалі, що йдеться про помічницю, що Всевишній бачить обсяг роботи, який стоїть перед людиною (у світлі тих завдань, які Бог їй дав), і каже, що добре б їй дати помічницю. Перш ніж це станеться, відбувається зовсім несподіваний поворот подій, у 19 вірші.

Ми знову стикаємося з серйозною суперечністю між тим, що ми читаємо тут, у другому розділі, і тим, що ми читали розділом раніше. Але давайте звернемо увагу не тільки на хронологію, а й на інші відмінності. Тут немає, наприклад, плазунів по землі, тут немає риб, нічого такого Всевишній тут не творить – тільки птахи і тільки тварини, серед яких шукається підмога людині. І знову, одне з можливих розумінь: у країні Ізраїля, в цьому Райському саду, в цій моделі служіння, в прообразі першого, можна сказати, Райського Храму є особливий промисел Всевишнього і трохи інша хронологія. Тобто людина в природі – вона інкубаторська, «вирощена» в такому інкубаторі, який названо «Райський сад», і в ньому ж «вирощено» тварин. Можливо, тільки тих тварин, які призначені для одомашнення, серед яких і можна шукати якесь партнерство. І тому ця суперечність знову підводить нас до думки, що ми говоримо про якийсь регіональний промисел, про людський куточок у цій великій безмежній природі, про позначений абсолютно чіткими межами куточок для людини.

Отже, спеціально для Адама, поставленого на служіння в Ґан Е́ден (Райський сад), із землі Райського саду Всевишній виробляє певних тварин.

Всевишній навчає людину виокремлювати сутність із розмаїття. У першому розділі ми читали: створено рослинний світ, створено тваринний світ – тварини, рослини. «Який тваринний світ Австралії?» – «Там живуть тварини». «А який рослинний світ Австралії?» – «Там ростуть рослини». Так може говорити той, хто не живе, не стикається і не знає, не готовий займатися і управляти. Для того, щоб управляти, треба розділяти, потрібно розповісти про кожне звірятко окремо, роздивлятися його, дивитися на його властивості. Людина потрапляє до школи-зоопарку, в якій вона виокремлює конкретних тварин із маси тваринного світу, дивиться, що і за якими сутностями розділяється. І кожній тварині вона повинна дати ім'я, тобто подивитися, що їй підходить, що їй співзвучне. Хто ще дає імена своїм підлеглим? Цар. Ми багато читаємо в Писанні, що цар, коли він бере собі чи то полоненого, чи то підданого, дає йому якесь нове ім'я. Ім'я, яке відповідатиме критеріям служіння цієї людини в царстві. І тут те саме: Адамові доручається розкрити сутність кожної тварини в тому царстві, яке він на себе прийняв.

Адам теж учиться управляти світом, учиться розуміти, з чим можна взаємодіяти лише частково, а з чим взаємодіяти в усій повноті. Можна, звичайно, подружитися з собакою, конем, верблюдом чи коровою і використовувати їх на службі, але співпраця з ними не вийде. Розкриваючи всі ці сутності, Адам побачив, що ніхто з тварин йому не підходить. Це не процес пошуку Всевишнім пари для Адама, це демонстрація Адамові можливості будувати якісь взаємини з тваринним світом, з кимось іншим, хто не він. І коли він проходить цю школу, він уже, можна сказати, готовий до сімейного життя, і тоді Всевишній проводить хірургічну операцію.

Традиційно слово це́ла перекладається як ребро. Найімовірніше, це результат помилки, і найостанніше, що слово це́ла означає, так це ребро. Є різні версії. У давніх перекладах використовується слово але́я або курдюк (це такий жировий відросток на хвості барана). Звичайно, може здатися неприємним такий аспект, що ось із цього маленького шматочка жінку створено. Але це найсолодша, найкалорійніша, найм'якша частина туші, найм'якша частина тіла людини, Адама. Сьогодні такої частини немає. Тобто з «хвостика» Адама було створено жінку. Інша версія каже, що слово це́ла означає просто грань, ніби вони були злиті, як сіамські близнюки. Всевишній відокремив одне від одного і заростив цю плоть. Є ще кілька різних версій. Я б зупинився на версії, і я її дотримуюся слідом за Талмудом, слідом за класичним розумінням слова це́ла, що це якийсь жировий шматочок, який в Адама був. Ну, і жінка ж не тверда, як кістка (все-таки сестри – вони м'які), і про це теж не варто забувати. Словом, дискусії щодо слова це́ла ведуться, не поспішайте думати, що це ребро.

Цікаве слово ї́вен – переконструював, створив. Це вказує на дуже складний вид роботи, саме конструкторська така робота при будівництві. Якщо людина, чоловік (адам), просто зліплений, то жінка сконструйована, вона влаштована, вона дуже складно і дивовижно влаштована, і механізм устрою набагато складніший, ніж у адама.

Ще одне тлумачення слова ї́вен, теж дуже цікаве: заплів косичку. Справді, лівно́т означає заплітати косичку. Звучить дуже цікаво і гарно, на мій погляд, що першу косичку на землі заплів жінці сам Всевишній.

Тут я хотів би зупинитися на двох важливих деталях. Як я казав на самому початку, Адам свого роду гастарбайтер, він узятий у Ґан Е́ден. Жінка ж народилася в Ґан Е́дені, у неї є там громадянство. Що це означає? Якщо гастарбайтер поводитиметься не дуже добре, його можна з Ґан Е́дену витурити. Жінку з Ґан Е́дену витурити не можна, вона там має громадянство. Тобто, якщо я скою якийсь злочин у своїй країні, мене можна штрафувати, саджати у в'язницю, навіть, не дай Боже, подекуди на електричний стілець, але позбавити громадянства, вигнати мене з країни не можна – на відміну від гастарбайтера. І те саме з жінкою і чоловіком. Чоловік, він «понаїжджий» у Ґан Е́ден, а жінка, вона там народилася. Це перша важлива деталь.

Друга цікава і важлива деталь: насправді ніде не написано, що Адам прокинувся, коли Всевишній навів на нього сон. Ну, звичайно, як читачі, ми можемо здогадатися, що прокинувся, але ніде не написано, і про це теж можна поміркувати: а чи не сниться йому жінка? Отже, Всевишній приводить до Адама жінку, і Адам починає співати радісну пісню.

Це в перекладі зовсім губиться, але Адам говорить тут давніми віршами, це справді радісна пісня.

Отже, Адам каже: «Це кістка від кістки моєї, плоть від плоті моєї, вона буде називатися словом іша́ (жінка), бо вона взята від іш (чоловіка)». Якщо на івриті, скажімо, бик – це пар, то корова – це пара́, або, наприклад, баран – це ке́вес, а вівця – це ківса́, і можна сказати, що отак буковкою ה (гей) утворюється жіночий рід, і тому ось жінка так утворюється від чоловіка, це просто утворення жіночого роду. Насправді це не зовсім словотворення, це, радше, гра слів. Слово іш походить від кореня оше́ш (сильний або давати силу); слово іша́ походить від кореня ану́ш (слабкий і бути слабким), і такий співзвук, такий каламбур тут народився, що ці слова іш і іша́ трапляються разом як назва для хлопчика і дівчинки. Але, по суті, Адам каже, що вона викликає бажання її захистити: «Я її захищатиму, вона буде слабкою, бо вона взята від сильного. І перше моє бажання – захищати її, перше моє прагнення щодо неї – захистити, вберегти, зберегти, трепетно до неї ставитися, і все інше». Це справді два різних слова, два різних корені: анаші́м і наші́м, у множині. І найцікавіше, що слово еношу́т (людство) перекладається дослівно як «слабство», тобто все зібрання людей названо не слідом за чоловіками, не за назвою чоловіків, а за назвою жінок.

І Тора каже далі:

Чого тут немає порівняно з тим, що було в першому розділі? Тут немає плодіться і розмножуйтеся. Якщо перший розділ – це природа, у якої сам устрій передбачає плодитися і розмножуватися, то тут – ви подивіться, яка тут романтика: «Я дозволю їй бути слабкою, бо я сильний. Вона кістка від кістки моєї, плоть від плоті моєї. І ми з'єднаємося і повернемося в одну плоть».

Були вони обоє нагі, він і дружина його, і не соромилися – одні кажуть, що, звичайно ж, у них не могло бути ніякого інтимного життя в раю, бо яка ж у раю пристрасть, а без пристрасті й інтимного життя бути не може. Інші кажуть, що було в них у раю статеве життя, але ось саме таким воно і було – безпристрасним, тільки заради виконання заповіді, без якоїсь такої ось хибної чуттєвості. Ці коментарі мені здаються дивними. Мені близький третій підхід, який каже, що були в них і любов, і пристрасть, і романтика, і потяг одне до одного. А чому ж вони не соромилися одне одного, звідки це така свобода – не прикривати себе? Це від того, що не було жодних планок, не було чогось, чого вони могли досягти або не досягти, якоїсь вимоги, якогось критерію, якому вони могли б відповідати чи не відповідати: адже саме це висуває знання тов ве ра (добра і зла). І тому вони могли не соромитися наготи одне одного. І піснеспів Адама «Цього разу це кістка від кістки моєї і плоть від плоті моєї» можна назвати першою романтичною піснею. Так, я теж забігав наперед, я знаю, що буде написано в четвертому розділі: «Адам пізнав свою дружину». Ми дочитаємо і поговоримо там про це ще раз. Не поспішайте наводити мені цю цитату, я пам'ятаю, що про «пізнав» написано саме там.

Ось історія другого розділу. Я думаю, що це прообраз країни Ізраїля, прообраз святого народу в святому служінні, але ми домовилися наперед не забігати. Ми читаємо тут романтичну історію людства, історію про те, як добре все могло б бути, як романтично добре все починалося.

Третій розділ книги Берешит має незвичайну долю. Напевно, я про кожен розділ кажу, що він незвичайний. У Торі є вірші й розділи, які вкриті мохом або пилом, бо їх ніхто не любить цитувати, про них рідко згадують. Є в Писанні вірші, які перетворилися на каміння, їх часто використовують для того, щоб кидатися ними у ворогів, грішників і в усяких інших нечестивців. Це дуже зручні вірші, як камінці, добре лягають у руки й далеко летять. Є вірші, які перетворилися на шашки: з оголеними шашками можна кидатися на теологічних опонентів, на опонентів у теологічних суперечках. Для людей більш витончених є вірші, які перетворилися на карти тієї чи іншої міри козирності, і в теологічній суперечці можна зайти з серйозної, вагомої, козирної карти і взяти багато взяток, так би мовити, перемогти в теологічній суперечці. Різні вірші використовуються для різних цілей і коментуються відповідно тією чи іншою мірою, більше чи менше.

Третій розділ книги Берешит описує, безумовно, найтрагічнішу ситуацію, найтрагічніші події в історії людства. Ці події вплинули і на нас із вами, і впливають, і впливатимуть ще далі й далі. Безумовно, цей розділ став фундаментом для багатьох вірувань і для багатьох учень. Він настільки обріс, покрився коментарями і тлумаченнями (а як тут не тлумачити і не коментувати, якщо події справді важливі?), у ньому побачили вже стільки всього, стільки всіляких образів і картин, що важко за всім цим одягом, убранням цього розділу – при всій повазі до кравців, які його одягали і вбирали – важко за всім цим побачити найпростіший, найпервісніший сенс. Важко відмовитися від усіх одежинок, від усіх коментарів, які ми вже знаємо саме про цей, такий важливий розділ. І все ж таки, хоча на мене скаржаться, що я таємний сенс не розкриваю, і Машиаха не розкриваю в Торі, і що треба було б більше про Машиаха, а менше про простий сенс, бо простий сенс лише виховник (я все це знаю, все це пам'ятаю), і все ж таки, я повторю: я вважаю, що без простого сенсу нікуди не подітися. Розмірковуючи про простий сенс, кожен знайде і Машиаха, і якісь таємні сенси – все це виявиться. А ми з вами все-таки спробуємо, і я пропоную вам забути все, що ви читали до цього про третій розділ, забути все, що ви думали, відмовитися від очікування побачити в ньому сатану, чи папу римського, чи Путіна, чи диявола, чи когось іще, і прочитати його так, ніби ми читали тільки перші два розділи Тори. Ось у таку подорож я пропоную вам вирушити. Не любо, як то кажуть, не слухайте, а ми почнемо з найпершого вірша.

Розберімо трохи детальніше. Ми пам'ятаємо в минулому розділі, що імена тваринам давав Адам. Всевишній привів до нього тварин, і, мабуть, на підставі якогось знайомства із сутністю звірів Адам давав цим звірам імена. Це не просто випадкові імена. Ім'я наха́ш (змій) походить від того самого кореня, що й дієслово ленахе́ш – розмірковувати, проникати, проникати в суть речей, здогадуватися про щось, досягати якоїсь глибини думки. Познайомившись зі змієм, Адам дав йому таке ім'я – «знайко» або «розумійко». І знову-таки, оскільки ці тварини були покликані якось співпрацювати, якось допомагати людині в служінні, хоча вони й не повністю їй пара, так і змій був покликаний на службу, можливо, своїм розумом. Він був хитріший за всіх звірів польових, хитріший або розумніший. Слово ару́м в арамейських текстах у цьому місці перекладається як ха́кім – просто мудрий. У минулому розділі, коли ми читали про Адама і його дружину, що вони були оголені, використовується те саме слово в множині – арумі́м (нагі), і можна було б тут перекласти так: а змій був найнагішим з усіх тварин. Але ми вже неодноразово бачили в перших розділах книги Берешит каламбури або гру слів. І тому розумно використати інше розуміння цього слова, яке теж існує: змій – найрозумніший з усіх звірів. Це – початок.

Є особливість граматичної форми. Можна було б сказати так: ваїѓі́ наха́ш – а змій був найрозумнішим з усіх тварин. Але тут граматична форма, яка ніби минула в минулому часі: а змій же бувнайрозумнішим з усіх тварин. Тобто й до всієї цієї історії змій був найрозумнішим, і він був би королем, ходив би «гоголем», їв би від усіх дерев саду, можливо, і дружину йому б створили, якби не з'явилася людина. Природно, змієві хочеться ходити прямо, як людина, і, можливо, їсти від усіх дерев саду, панувати над усіма тваринами і з дружиною теж мати спілкування, адже він же найрозумніший – якби не людина. Ось вам здорова конкуренція.

І змій починає розмову з жінкою, і каже їй: «Чи так сказав Господь – не їжте ні від яких дерев у саду?» Хіба Бог сказав, що їсти взагалі не можна? Про що тут ідеться? Як це – їсти взагалі не можна? Як це – Бог заборонив їсти? Бог якраз заповів їсти, і я намагався пояснити природу цього, кажучи, що, коли людина з'їдає щось, це щось стає частиною людини. Далі: коли людина з'їла яблуко, і яблуко стало людиною, і людина звертається до Всевишнього з молитвою або навіть обробляє землю, для чого Бог її і поставив, вона цим самим яблуком служить Всевишньому, і таким чином яблуко підноситься і возноситься. Можна було б напряму підключити людину до батарейок Всевишнього, і людина живилася б Словом Божим напряму, не потребуючи всього цього кругообігу Слова Божого. Чи є в цього світу функції для Всевишнього? – Ось про що, власне, запитав змій. Чи треба взагалі живитися, чи потрібен узагалі цей світ для того, щоб бути людьми? Чи треба в цьому світі бути богочоловіком, тим, хто живиться від дерев саду і служить Господу? Чи бути як ангели, і їсти взагалі не треба? Чи бути як звірятка, і не служити Всевишньому якимось особливим чином, маючи якісь особливі веління? Питання про співпрацю, з одного боку, раціонального розуму і філософії – з пророцтвом, зі служінням Всевишньому, з Божественним розумом з іншого боку. Можливо, Бог сказав: «Будьте суто духовними, живіть виключно духовністю»? Змій звертає людину, дружину в цьому випадку, до раціонального, так би мовити, розуму. Змій мудрий, але він тварина, у нього немає зв'язку з Божественним. Я повторю ще раз: це початок діалогу між раціональним тваринним розумом і розумом Божественним, між здоровим глуздом і пророцтвом, зв'язком зі Всевишнім. Змій каже: «Чи потрібен узагалі цей світ? Якщо вже ви такі пророки, чи потрібен вам цей світ?»

Зверніть увагу на те, про що говорить жінка, а саме на кілька, скажімо так, маленьких неточностей. У 9 вірші минулого розділу ми читали про те, що Всевишній посадив сад і посадив у ньому Дерево життя, в самому центрі саду, і Дерево пізнання добра і зла. У самому центрі саду росте не Дерево пізнання добра і зла, а Дерево життя. І дружина говорить тут, що Всевишній заборонив їсти саме від плодів дерева, яке в центрі саду. Тобто перше: в центрі саду – Дерево життя.

Друге. У Берешит (2:17) написано: «… і від Дерева пізнання добра і зла не їж від нього». Тут же жінка нам каже: «Від плодів дерева, не їж від нього». Знову, вже вкотре, дерево і плоди дерева впереміш трапляються нам у тексті. Ми пам'ятаємо історію найпершого розділу, 11 і 12 вірші, коли земля виконує слово Боже не так, як Господь їй каже, коли Всевишній сказав: «Зроби ец пері́ о́се пері́» – «Зроби дерево-плід, що дає плід». А земля робить просто дерево, що дає плід. На відміну від того, що Всевишній повелів землі в першому розділі, смак дерева і смак плоду виходить різним, дерево вийшло несмачним. Коли в другому розділі ми читали, що Всевишній насадив сад, там смак дерева і смак плоду був однаковий, ми це теж відзначали. І Всевишній заборонив їсти від дерева. Тут же ми читаємо, що жінка каже від плодів дерева. І це не якась дрібниця, яку ми можемо перескочити.

Третє, що каже жінка, вона каже: «І торкатися цього дерева не можна», хоча торкатися ніхто не забороняв. Тобто жінка теж розширює межі заборони.

І знову, що стосується дерева. Яке все ж таки дерево росте в центрі саду – Дерево життя чи Дерево пізнання добра і зла? Можна сказати, що дерево в центрі саду це не строго геометрично якась одна точка маленька, яка є центром саду, і що в центрі саду ростуть два дерева, і жінка просто має на увазі інше дерево. Інше розуміння, інші коментатори кажуть, що насправді Дерево життя і Дерево пізнання добра і зла – це одне й те саме дерево, все питання в тому, з яким підходом, так би мовити, з яким внутрішнім запитом ти від цього дерева їси. Так чи інакше, проблема залишається, бо в усьому цьому розділі дерево не буде названо ні Деревом життя, ні Деревом пізнання добра і зла, весь час говоритимуть про «те дерево». Це теж такий немаловажливий факт.

Отже, жінка сказала: «Від плодів дерева, яке в центрі саду, нам заборонили їсти і заборонили його торкатися, щоб ми не померли». Останнє доповнення «і не торкатися» – можливо, посилення, яке їй сказав Адам, а можливо, посилення, яке вона сама придумала. Мудреці тлумачили це і казали: «Ось, дивіться, як небезпечно робити доповнення до Тори». І казали, що в цю мить змій штовхнув жінку, притиснув її до дерева і сказав: «Ось бачиш, ти торкаєшся, і нічого не відбувається». Так чи інакше, жінка чомусь дуже багато чого змінює в тому, що повелів Всевишній Адамові.

Справді, Бог посадив вас за Свій стіл, ви – за столом у Всевишнього. Але ви не зобов'язані сидіти в Нього за столом: ви можете бути як Він, можете свій стіл накрити і будете як Він, якщо ви з'їсте від цього дерева. Змій тут не сказав дружині: «Їж, спробуй! Смачний плід, смачна їжа! Яке добре дерево!» Змій просто вказав жінці, зародив у ній можливість зважити – з погляду раціонального розуму, здорового глузду – заповідь заборони їсти від дерева. Так працює гріх. Людина спокушається, по суті, власною хіттю. Дивлячись на щось, вона сама ухвалює рішення, її тільки підводять, змушують її подивитися на той об'єкт, який може її спокусити, і в цю мить вона сама вибирає – спокуситися чи не спокуситися. У шостому вірші ми читаємо, що сталося з жінкою.

Тобто це хіть плоті, хіть очей, він (плід) дає розум і здатність досягати успіху, бути успішним – гордість життєва. У книзі пророка Єшаягу (52:13) сказано про Машиаха: «Гіне́ яскі́ль авді́» – «Ось раб Мій став успішним». Тут жінка теж хоче бути успішною. Вона побачила, що дерево може їй допомогти. Цього змій їй не казав, це їй сказали її очі, її зір, вона сама це побачила. Він тільки дав їй можливість подивитися на це, дав їй допустити в серці своєму, що вона може подивитися на це.

Зверніть увагу, тут знову «від плодів його» взяла, незважаючи на те що вона якраз знала і казала, що від плодів не можна їсти (хоча була заборона їсти від дерева, до цього ми ще повернемося).

Адам, зверніть увагу, їсть від дерева і взагалі нічого не питає. Не питає, можливо, тому що він взагалі ніяк не контактує з дружиною, не склався в них контакт, або не питає, можливо, з тієї причини, яку ми трохи далі зрозуміємо.

Слово хаґора́ справді означає ремінь. Можна зрозуміти і побачити, що люди, Адам і його дружина, відчули якусь нечистоту в нижній частині свого тіла і зробили собі опояску, пояс, який розділяє нижню частину тіла і верхню – не стільки прикрити наготу, скільки відокремити нечистоту, якщо розуміти це дослівно. Отже, у них відкрилися очі, вони побачили якусь нечистоту і зробили собі опояски, або пояси, або ремені, як завгодно можна це розуміти. Чи були в них до цього заплющені очі? Це таке питання, яке, природно, напрошується. Слово тіфака́хна (від дієслова ліфко́ах) означає уважно дивитися, вдивлятися, напружено вдивлятися у щось; піке́ах – це пильна людина. І тут можна сказати, що, коли вони переключилися від пророцтва до розумності, до здорового, фізичного, тваринного розуму, увімкнулося і те, що називається пікху́т – тобто якась пильність, необхідність захищати себе, екзаменувати себе і перевіряти себе постійно, якась шкала, з якою знадобилося себе звіряти. У цьому сенсі очі їхні стали пильними.

Найпохмуріші коментарі кажуть, що це прообраз дерев'яної труни, в якій людина опиниться. Людина сховалася в дереві, як у труні. Найраціональніші коментарі кажуть, що тут «у дереві, яке в саду» – це «серед дерев, які в саду». Є ще такі варіанти, можливо, в дереві було дупло якесь. Так чи інакше, сховалася людина в дереві, яке в саду.

Відчуваючи цю нечистоту, людина вже не може з'явитися перед Всевишнім і тому ховається, і так Йому і каже.

Тут Всевишній говорить не про плоди дерева, а про дерево: «Хіба від дерева, про яке Я тобі заповідав не їсти від нього, ти їв».

Можливо, дружина сама їла плоди, а Адамові дала від дерева. Можна це так зрозуміти. Але, так чи інакше, ми не можемо пропустити цю різницю – що жінка їла від плодів і сказала про заборону їсти від плодів, а чоловік їв від дерева. І важливо: що таке плід? Це мета існування дерева. А стовбур? Це засіб відтворення плоду. Тобто стовбур – засіб, плід – мета. Жінка виношує плід, жінка більше пов'язана з плодами, чоловік більше пов'язаний із засобами. Таку паралель можна провести.

Отже, Адам відповідає Всевишньому і каже: «Жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені цей плід, і я їв». Можна сказати, що це палець, повернутий у бік жінки: «Вона винна!» Можна так пояснити це і побачити в цьому першу зраду в історії: так Адам зрадив свою дружину. Можна сказати й по-іншому, що Адам каже Всевишньому: «Ти дав мені цю жінку, я їй повністю довіряю, оскільки Ти мені її дав». Це схоже на те, як якщо ви приїдете в незнайому країну і ваш друг скаже: «Моя донечка погуляє з вами, вона з вами походить, щоб вас не обдурили, щоб вас не ошукали». І ви після цього довірятимете цій дівчині. Всевишній дав Адамові (ми сказали: Адам – «гастарбайтер» у Раю), Всевишній зробив йому корінну мешканку Раю. Пані Іша́, майбутня Хава (ще не Хава, просто іша́ – жінка), вона «Made in Ґан Е́ден», вона корінна мешканка там. Всевишній її дав йому і сказав: «Ось тобі помічниця». Адам, звичайно, цілком і повністю їй довіряє – а що б ви робили, якби Бог дав вам помічницю? І він каже: «Як же так? Це ж Ти мені дав цю жінку! І вона мені дала, і я їв!»

Слово ѓасіє́ні можна перекласти (і багато хто перекладає) як змій сватався до мене або змій одружився зі мною. Адже насправді, і ми почали з цього, змій хоче... Чого ж хоче змій? Найрозумніший у саду, якого замінили Адамом, хоче їсти від усіх дерев у саду, може, ходити прямо, як Адам, панувати над усіма тваринами і заразом прихопити його дружину – нехай тепер ця жінка буде в нього секретарем, навіщо вона Адамові. Де під час усього цього був Адам? Ну, де йому бути – він же найнятий землю обробляти, він там, у саду, на роботі, його жінка вдома. Змій почав із нею спілкування ось із такими цілями, і тут жінка в розгублених почуттях, каже: «Змій мене підбурив, він же розумний, він „знайко“, і це ім'я змушує, так би мовити, брати до уваги те, що він каже». Крім того, можливо, він спробував жінкою оволодіти, і про це теж дуже багато мідрашів, дуже багато традицій говорить. І прямий текст тут теж можна так зрозуміти: «Змій узяв мене за дружину» або «Посватався до мене, і я їла». Після цього Всевишній уже не питає, чому змій це робив. Чому він це робив, ми побачимо це з самого покарання.

Що це означає? Наха́ш, який хотів правити всіма тваринами, виявився прокля́тішим, ви́гнанішим, знева́женішим за всіх тварин. Ти хотів ходити прямо – ми в тебе й лапки, які в тебе були, відірвемо. Справді, чи були у змія лапки? Якщо ми знову повернемося до другого розділу, де розповідається про тварин, яких Всевишній створив і привів до Адама, то там не перелічуються плазуни. У першому розділі ми про плазунів читали, у другому розділі серед тварин Ґан Е́дену плазунів немає. Змій спочатку не був плазуном, у нього якісь лапки-ноги були. Важко собі уявити, як усе це виглядало, але, мабуть, вони були, бо тут змій отримує таке прокляття – ходити на череві своєму.

Змій, який хотів усе куштувати і всіма смаками насолоджуватися замість людини, тепер їстиме тільки землю, хоч би що він їв. У змії справді немає смакових рецепторів, і, хоч би що вона їла, все буде зі смаком пилу. Сьогодні дослідники говорять про те, що змія не відчуває, не розрізняє смаків. Це ще одне покарання, можливо, за бажання їсти від усіх плодів саду.

Під насінням дружини мають на увазі не якесь особливе насіння: яйцеклітини жінки теж називаються насінням і в Торі, і в традиції. Тому знову-таки є ті, хто вишукує тут месіанські паралелі; можна їх вишукувати, але треба пам'ятати, що зе́ра стосується дружини і в інших місцях Тори теж.

Цікаво, що слова єшуфеха́ і тешуфе́ну – це не одне й те саме дієслово, хоча вони схожі. Одне означає бити по голові або бити зверху, друге означає жалити. Тобто Всевишній каже: «Я тебе навіки зроблю ворогом жінки», і можна сказати: «Синку, ти хотів оволодівати жінкою? Ти викликатимеш у жінки огиду по всі дні життя свого». І це досі так. І дорослі чоловіки теж бояться змій, але страх перед зміями зазвичай асоціюється з жінками. Хоча знову є, звичайно ж, численні винятки, і Тора тут говорить про загальний принцип.

Звичайно, перша думка, яка приходить у голову, і це теж правильне розуміння, що це болі, пов'язані з пологами. Жінки кажуть, що це настільки боляче, що, здавалося б, ось іще трішки, ще краплинку, і взагалі помру, тобто дуже сильний біль. Я не переказуватиму це докладно, сестрам, звичайно, чутливіше. Але, можливо, тут ідеться й не про біль під час пологів, є жінки, які й безболісно народжують. Можливо, що тут ідеться про те, що світ настільки зміниться, що жінка сумуватиме від того, що вона народжує дітей у цей недосконалий світ страждання, де неможливо забезпечити їм безпеку і щастя, де не насаджений сад, у якому «жуй кокоси, їж банани», а місце, де треба тяжко трудитися. У відповідь на аргумент, що «змій, наха́ш, підбурив мене» або «спокусив мене», або, ще гірше, «посватався до мене», Всевишній каже: «До чоловіка твого буде жадання твоє». Тшука́ – це нестримне бажання, бажання бути з кимось. Виникає у світі така ситуація: якщо в мене (неважливо, чоловік я чи жінка) є бажання отримати те, чим хтось інший володіє, то в цього когось з'являється влада наді мною. Я перебуваю в залежності від нього, якщо в нього є те, що мені дуже потрібно, чого мені дуже хочеться. Коли жінці дуже хочеться мати чоловіка, чоловік отримує над нею владу. Всевишній так влаштовує взаємини. Чи назавжди це так? Ми читаємо пізніше, в книзі Шир гаШирім (знову дозволю собі забігти наперед), як дівчина каже: «Ані́ ледоді́ веала́й тшукато́» – «Я належу коханому моєму, і до мене жадання його». Тобто ця ситуація може й змінитися, коли справді виникає любов, єдність між чоловіком і жінкою, між Адамом і Богом, між раціональним розумом і одкровенням, між філософією і пророцтвом.

Земля – це місце, де людина служить. Оскільки жінка – помічниця, і одне з її завдань – відтворення покоління, то вона отримує покарання в цій сфері, у взаєминах із чоловіком. Так само й Адам. Він посланий працювати на землі, і як покарання йому земля виявляється проклятою за нього. Крім того, ми ж читали натяк на те, що із землею щось пішло не так (1:12), коли вона не виростила плід так, як треба. І тут до землі повертається це прокляття. Ми ще раз про це прочитаємо пізніше.

Тут те саме слово – ацву́т (смуток, печаль), яке ми читали в 16 вірші щодо і дружини. З цього я роблю висновок, що, найімовірніше, «з гіркотою будеш харчуватися» – не про фізичний біль ідеться.

Господь Бог каже: «Замість саду, який Я насадив, тепер вона проращуватиме тобі колючки і реп'яхи. У тебе вже не будуть тільки ті дерева, які тобі підходять, тільки плодові дерева, у тебе вже не буде цієї розкоші, але вона виростить тобі реп'ях і колючку».

Відключившись від Божественного розуму, від пророцтва, можна так сказати, від «боголюдства» і переключившись, знову-таки, можна так сказати, на «змієлюдство», на раціональний розум, людина позбулася божественного начала, або воно настільки ослабло, що там залишився лише шматок землі, лише шматок пороху. Не тільки людина таким чином від'єдналася від Всевишнього, але також і весь світ. Адже людина була єдиним місточком, тому й земля проклята, тому й колючки підуть: уся світобудова зміниться, тому що, насправді, «ти порох, і ти повернешся в порох. Ти міг би бути боголюдиною, міг би поєднувати в собі божественне і земне, але ти залишився суто земним Адамом».

Слово хава́, ім'я Хава́, найпростіше, звичайно, зрозуміти як та, що дає життя в буквальному сенсі, від слова хаї́м (життя), і можна натягнути сюди якусь граматичну форму: Хава́ як та, що дає життя; можна, але це не обов'язково так. Інша цікава форма напрошується, якщо ми трішки повернемося до першого розділу, коли сказано, що Адам став душею живою. Арамейський Таргум перекладає це як «став душею, що говорить». Саме здатність говорити робить Адама душею живою, прояв життя в душі – це її здатність говорити. Слово хава́ можна перекласти від арамейського хіва́, загальносемітського кореня та, що говорить – та, яка змушує говорити, яка дає дар мови, яка навчає мови. І, оскільки світ створений Логосом, Словом Всевишнього, можна так зрозуміти, що мовлення Адама, наявність у світі істот, що говорять, дає життя всьому живому. Є ті, хто бачить в імені Хава́ і паралель з арамейським, давньосемітським словом змій, що важко вкладається сюди, в нашу схему як «та, що дає життя всьому живому». Я сказав би, що тут і «та, що дає життя, і та, що дає мову». Ми знову читаємо складне переплетіння, складну гру слів.

Оскільки вони почали соромитися своєї наготи, їх треба було одягнути, і Всевишній зробив їм одяг зі шкіри. Деякі коментатори кажуть (це більш, можливо, містичний підхід, але і в простий сенс він теж вкладається), що тут Всевишній зробив Адамові і Хаві тіла. Їхній одяг зі шкіри, «обшиття» шкірою – це остаточне набуття фізичних тіл, а до цього вони у фізичному тілі не були. Можна і так зрозуміти. Але можна зрозуміти і по-простому, що Всевишній – перший кравець. Можна сказати і так, як це бачать, що за них Всевишній приніс у жертву тварин, а зі шкіри цих тварин зробив їм одяг. У будь-якому разі якісь тварини були вперше вбиті для того, щоб зі шкіри їхньої був зроблений одяг для Адама і Хави.

22-й вірш – дуже-дуже складний для розуміння.

«Адам став як один із Нас» – найчастіше це саме так перекладається. Можна і так сказати: «Адам відокремився від Нас, став самостійним, таким, що знає добро і зло». Якщо міме́ну віднести до самого Адама, тоді вийде, що Адам, знаючи добро і зло, став керувати світом, відокремившись від Всевишнього. Можна також сказати, що Адам став першим, від якого піде подальше, від якого піде традиція тих, хто знає добро і зло.

Перш ніж тлумачити цей вірш, його потрібно правильно перекласти. Традиційний переклад – Адам став як один із Нас – насправді не єдино правильний варіант. Зрозуміло, що багатьом прихильникам різних доктрин хочеться побачити в цьому множинність особистостей Бога і тому подібне, але знову давайте пам'ятати, що це не єдино можливий переклад. І, найімовірніше, можна говорити про те, що Адам якимось чином відокремився від Всевишнього або Адам заснував нову традицію, став першим у якомусь ланцюжку тих, хто знає добро і зло. Адже пізніше ми прочитаємо, що Адам народив на образ і подобу вже свою.

Чому людині не можна жити вічно? Не тому, що Всевишній боїться якоїсь конкуренції з боку людини, а тому, що людина стала правити, зібралася правити світом із суто раціональним розумом. Всевишній сказав, що раціональний розум став правити всією землею. Той, хто був правителем усієї землі, піддався переважанню раціонального розуму. Тепер же не можна, щоб він жив вічно, тому що раціональний розум не може бути безсмертним, бо світ сам по собі матеріальний, і матерія повинна бути смертною. І тому Всевишній каже, що не можна, щоб у цьому стані Адам жив вічно.

Знову хочеться нагадати, що ми говорили про те, що Хава (або Іша́), дружина Адама, – вона громадянка Райського Саду, її ніхто не виганяє, вона сама йде. Про Адама сказано: «вайшалехе́гу (і відіслав його) Господь Бог з Райського Саду». Це все до Хави взагалі не має ніякого стосунку, вона не поставлена обробляти землю, вона не взята із землі, і її нікуди висилати, тому що Рай – це її батьківщина. Висилається Адам. Хава йде як та, що його супроводжує, вона теж згрішила, і вона залишається «місточком» людини – райська людина в нашому світі. Хава і все її потомство, всі жінки – це представниці Раю в нашому земному світі. Вони трішки, чоловічою мовою кажучи, не від світу цього, вони зовсім інші, ніж ми (чоловіки), саме тому, що десь там у косметичці, або в сумочці, або глибоко в шафі, під одежинкою, вони ховають паспорт громадянки Раю.

Меч, що обертається, лезо якого крутиться і ніби утворює оберт природного життя, кругообіг року і взагалі кругообіг усього, символ людської моралі, символ поділу світу на погане, хороше і різне.

Дерево життя – це, як ми пам'ятаємо, Тора. Ми говорили вже про це, у цього є свої глибокі смисли. Мине 26 поколінь, перш ніж Тора буде дана людині, і там теж буде свого роду протистояння, протидія – зустріч Дерева життя і Дерева пізнання добра і зла.

І хоча питань залишилося більше, ніж відповідей, ми закінчуємо вивчення третього розділу книги Берешит.

Як і в першому вірші попереднього третього розділу щодо змія, ми бачимо тут незвичну, рідкісну для івриту граматичну форму, яка означає минуле в минулому. Тобто на той момент Адам уже знав Хаву, дружину свою, і можна зрозуміти тут, правильніше буде зрозуміти, що вже в Раю Адам Хаву пізнав. Про це, знову скажу, я вже згадував побіжно, є велика філософська суперечка: чи було інтимне життя в Раю, чи є Рай якимось місцем, куди людство має прагнути повернутися, чи це якась дитяча колиска, де жодного дорослого життя не повинно бути. Читаючи слово пізнав у цій граматичній формі, а також пам'ятаючи, що Всевишній сказав Адамові і Хаві «плодіться і розмножуйтеся» ще задовго до вигнання, можна припустити, що все-таки інтимне життя в Раю було.

Отже, Адам на той час уже пізнав Хаву, дружину свою. Найімовірніше, на момент вигнання Хава була вагітна, і після вигнання вона народжує Каїна. Вона сказала 4 слова, коментуючи ім'я Каїн. Кожне з цих слів окремо нам зрозуміле, але все це разом пов'язати набагато складніше. Кані́ті – це дієслово першої особи минулого часу, що означає я купила, я зробила або я створила. Іш – це чоловік або людина, муж. Ет-адона́й – це Господу. Можна зрозуміти: «Я зробила чоловіка Господу» або «Я разом зі Всевишнім створила людину (або зробила людину)». Вперше в історії народжується людина. Каїн – перший виріб, виготовлений Хавою спільно зі Всевишнім, як вона про це каже. Крім того, слово ка́йін, яке походить від слова кані́ті (робити або господарювати) можна перекласти і як той, що господарює, адже людина створена для того, щоб керувати землею зрештою. Отже, ім'я Каїн дуже урочисто оголошене як спільний зі Всевишнім виріб, як хтось, хто буде набувати і володіти. Про іншого ж брата сказано ніби мимохідь.

Ім'я Гевель тут ніяк не коментується. Слово ге́вель означає марноту, пару, що виходить із рота, щось тимчасове і неживе. Навіщо давати таке ім'я дитині? Є й інше значення в давніших семітських мовах, які, можливо, Хаві були знайомі: це значення пастух, і воно тут набагато більше підходить.

Здавалося б, Каїн набагато «людяніший», ніж Гевель, адже він продовжує ту роботу, яка Адамові була доручена, – обробляти землю. Ми читали і в першому розділі, і в другому, і третьому, що Адам пов'язаний з обробітком землі. Хто тут продовжує цю традицію? Каїн. Водночас у світі відбулися певні зміни, і Адам уже не перебуває в саду, насадженому Всевишнім, Адам живе тепер на про́клятій землі. І йому належить обирати між світом Всевишнього, між тим, щоб будувати «місточки» туди, нагору, і туди якось видиратися, і тим, щоб господарювати на цій землі. Каїн землевласник і землероб, він живе осіло – землеробство передбачає осілий спосіб життя. Людина прив'язується до тієї ділянки землі, яку вона обробляє, будує там згодом міста або, принаймні, засіває її і дбає про цю ділянку землі. На відміну від цього пастух – це свого роду перекотиполе, волоцюга, що не має свого наділу. Хто ще, ми знаємо з історії, не матиме пізніше наділу? Левити, тобто ті, хто служить Всевишньому. Наші предки здебільшого були пастухами, і пророки, як правило, не мали наділів своєї землі. Тобто тут не лише зіткнення землеробства і тваринництва, тут і зіткнення двох підходів ставлення до землі і до Всевишнього. І ми зараз побачимо, як це розвивається далі.

Каїн – первісток, йому, так би мовити, і жертви в руки. І він приносить від плодів землі мінха́ ладона́й (жертвоприношення Господу). Ну, Гевель теж це бачить, і йому теж хочеться.

Ні про кого більше в Торі не написано, що стало гірко, і впало обличчя, тільки про Каїна. Чому так вийшло, що Господь прийняв жертву Гевеля і не прийняв жертву Каїна? Багато хто каже: тут написано (і це цілком справедливо), що Гевель приніс від первістків своєї худоби і від найкращого зі своєї худоби, а Каїн приніс просто від плодів, не від найкращого, а просто від плодів приніс. Але люди жертвують з різним ступенем жертовності, чому не прийняти обидві жертви? Що неправильного в жертві Каїна? Хіба тільки від найкращого можна приносити жертву? Справді, так і виходить. Всевишній каже: «Жертвоприношення – це не їжа, яку ви Мені приносите, це не частка, яку ви Мені заносите. Це свідчення того, що Я – господар цього світу, що все благословення, вся ваша праця і всі результати вашої праці – це Моє благословення. Тому ви приносите перше від плодів, найкраще з плодів приносите Мені. Не тому, що Я такий перебірливий, а тому, що це свідчення, яке ви даєте». Каїн – плід, так би мовити, співпраці, партнерства людини і Бога, що частково закладено вже в його імені, проголошено при його нареченні Каїном, і тут він ставиться до Всевишнього як до партнера: ніби приносить Його частку в їхній спільній праці. Приносить Йому від плодів землі, як і належить ставитися до партнера, заносить Всевишньому Його частку. Гевель приніс справді приношення, як належить приносити приношення. І тому Всевишній зглянувся на приношення Гевеля, а на жертвоприношення Каїна не зглянувся. Не тому, що воно було гірше, а тому, що воно і жертвоприношенням, загалом, не було. Це стало дуже прикро Каїнові, адже він же первісток зрештою: він – первісток, він – перший, він – корінь у Раю, той, хто ще в Раю зачатий, плід співпраці людини і Бога – перший, перший, перший… І тут беруть якогось брата, з узагалі незрозумілим ім'ям, і його жертвоприношення приймається. Прикро до кра́ю.

Якщо ти виправишся – се'е́т, ти зможеш підняти обличчя. З іншого боку, слово се'е́т може означати (так дехто каже) – твій гріх буде понесений. Але гріха поки ще ніякого не сталося; була, може, неправильна дія, але це ще не гріх. Третій варіант розуміння се'е́т ми читаємо в кінці книги Берешит. Коли Яаков благословляє своїх синів, він каже Ре'увенові: «Ти більше се'е́т, у тобі більше першості». І тоді можна зрозуміти: «Якщо ти виправишся, ти будеш первістком. Зараз так вийшло, що жертвоприношення твого молодшого брата Мені миліше, і він більше тягне на когенське служіння. Але, якщо ти виправишся, все буде по-іншому, і ти знову почнеш першенствувати». Можна зрозуміти і як ти піднімеш обличчя або як твій гріх буде понесений. Але, як я вже сказав, це останнє розуміння не дуже ймовірне. Знайдеться, хто посперечається. Сперечайтеся.

Останню частину речення теж можна зрозуміти по-різному, і я хочу тут сказати кілька слів на захист перекладачів. Дуже часто люди засуджують той чи інший переклад і кажуть: «Ох, як неправильно, як спотворено воно все перекладено. Наскільки це все незрозуміло». Ми часто зустрічаємо такі місця – я зустрічаю такі місця, яким намагаюся дати два-три переклади, а їх може бути набагато більше. Отже, можна сказати, що це про гріх. Це ти йому потрібен, не він тобі. Це він у тобі зацікавлений, не ти в ньому, і тому ти можеш над ним володарювати. Це він на тебе полює, але тобі він не потрібен, це ти йому потрібен – гріхові. Можна зрозуміти, що Всевишній про гріх уже сказав, а зараз говорить про брата, про Гевеля: «Твій брат хоче з тобою бути, хоче бути з тобою в мирі, він тебе любить, і тому ти правитимеш ним, ти керуватимеш ним. Він визнає тебе первістком і через цю жертву він не загордиться і не уявить себе старшим братом». Ось ці два розуміння існують. Вони взаємодоповнювальні, вони різні, і обидва ці розуміння можна побачити в тексті, і нічого з цим не вдієш. Перше розуміння – це гріх має до тебе потяг, ти йому потрібен, тому ти пануватимеш над ним. Друге розуміння – гріх лежатиме біля твоїх дверей. Можливо, тут ідеться про спокусу вбити, якось розправитися з братом. Але Всевишній каже про брата: «Водночас ти зрозумій, що брат хоче миру з тобою, і ти правитимеш ним». Всевишній, що б не означали решта слів вірша, закликає тут Каїна до покаяння і каже: «Ти можеш стати кращим».

Почнімо з того, щоб зрозуміти, що ж усе-таки Каїн сказав Гевелеві. Деякі коментатори і навіть деякі переклади, і зокрема самаритянська Тора (самаритянські рукописи Тори), додають тут фразу ходімо в поле, тобто Каїн сказав Гевелеві: «Ходімо, вийдемо поговоримо». І в полі все вже сталося. Інші намагаються сказати, що замість того, щоб тут, у цьому місці, покаятися, щоб сказати Всевишньому: «Пробач, Господи, пробач, що я заздрісний, пробач, що я не виправляюся, пробач, що я не тягну на першість», Каїн пішов і став говорити з Гевелем. І неважливо, що він говорить. Треті кажуть, що всі оці слова Каїн прийшов говорити Гевелеві: «Я ще виправлюся, я все одно буду тобою правити, я все одно священник, я все одно, все одно, все одно…» Я схильний думати, що справді, оскільки Тора тут не розкриває, що говорить Каїн, то суть у тому, що Каїн замість того, щоб говорити зі Всевишнім, пішов говорити зі своїм братом. Вони вийшли в поле. Поле – це місце нейтральне, це місце – межа між заселеними місцями і дикою природою взагалі. Поле – це місце, де Гевель пасе свою худобу, де Каїн займається землеробством. Це ще й місце, звідки родом змій, який розумніший за всіх звірів польових. Це місце, де їхня природа найбільше проявлена, їхня природа тут зіткнулася, і сталося те, що сталося. Сталася трагедія, Каїн повстав на свого брата і вбив його.

Ми говорили про те, що Каїн живе в такому стані, що він ніби партнер Всевишньому. І тому тут він каже: «Зачекай, хіба в мене в договорі прописано, що я ще брата свого маю охороняти? Я ось землю обробляю, спитай мене про землю, я Тобі відповім». Відчувши себе партнером Всевишнього, людина не тільки підносить себе над братами, над усією своєю сім'єю, а й опускає Всевишнього на той рівень, де, як їй здається, вона Всевишнього може обдурити як партнера. І тут Каїн каже: «Нічого не знаю. Ти чого?» Всевишній звертається до Каїна точно так само, як Він звернувся до Адама. «Де ти?» – спитав Він Адама, щоб в Адама теж була можливість висловити своє каяття, і тут удруге Всевишній пропонує Каїнові покаятися. Можна сказати: «Пробач, Господи, я зробив, скоїв, каюся…» Але це не те, що Каїн каже.

Ме асі́та – це те, що Він казав у минулому розділі жінці: «Що ти зробила?»

Якщо в минулому розділі ми читали, що земля проклята, то тепер Каїн проклятий ще більше, ніж земля.

Можливо, тут зараз Каїн може покаятися і сказати: «Пробач мені, Всевишній»? Ні, цього знову не відбувається.

Чого, власне, боїться Каїн? Хто може його вбити? За традицією кажуть: на кому ж вони одружувалися? – на сестрах. Може, хтось із сестер, можливо, сестра Гевеля, якій він був призначений у чоловіки, займеться кровною помстою і вб'є Каїна за ще не зародженою традицією кровної помсти. Або в Адама підросте колись син і наздожене, знайде цього Каїна і вб'є його: чи довго там рости дітям? Або тварина якась розтерзає його, беззахисного Каїна. І Всевишній знову виявляє до Каїна милість.

Багато мідрашів, традицій говорять про цей знак. Одні кажуть, що це якийсь ріг; інші кажуть, що це якась печатка на лобі, яку йому Всевишній зробив. Можна всяке припустити. Це дуже схоже на те, що згодом буде з містами-притулками, куди людина зможе втекти, де вона потрапляє під захист. Тобто Всевишній змінив Каїнові покарання: замість кари за навмисне вбивство він отримує покарання як убивця ненавмисний. І різною може бути відповідь на запитання, чому Каїн не вбитий тут одразу, чому Каїн, убивця, не заслуговує смерті. Деякі кажуть: «Тому що буде винищене все людство». Ну, як же все людство? Адже є ще Адам і Хава, вони ще народять. Інші кажуть: «Тому що ще не була оголошена заборона на вбивство, тому і смертну кару не можна застосувати». Треті кажуть: «А ми в минулому розділі теж читали про людину, яка мала померти, але не померла або не померла одразу, і тут ідеться про те, що Каїн теж позбувся якихось життєвих сил у цей момент». Так чи інакше, ось таке покарання з такою вбудованою милістю оголошене Каїнові. Що ж робить Каїн?

Хто після цього, набагато пізніше виходив від лиця Всевишнього? Це був пророк Йона, який утік від лиця Всевишнього. Що зробив пророк Йона, коли Всевишній сказав йому йти до міста Нінве, що означає риба? Йона сказав: «А я втечу до Таршиша», що означає тунець. Тобто замість Рибінська я поїду в Рибне. Я начебто ніби й виконав волю Всевишнього, причепитися тут нема до чого. Така от гра слів. Всевишній, як ми знаємо, рибу Йоні й посилає, і каже: «Ти хочеш, Йоно, погратися в слова? Ну, давай пограємо в слова».

Що робить Каїн? Він виходить від лиця Всевишнього. Але замість того, щоб бути над (блукальцем, волоцюгою), він став мешканцем країни Нод (блукання). Він оселився, написано саме ває́шев, осів у країні Нод. Ми не знаємо, хто давав назви цим країнам. Так чи інакше, назва країни Нод означає блукання або бродяжництво, і там оселився Каїн. Про цю країну сказано, що вона знаходиться перед Еденом, тобто ще й повернувся, рушив у той бік, звідки його вигнали. Каїн діє всупереч повелінню Всевишнього, не приймає покарання Всевишнього. Замість того, щоб стати блукальцем, він стає осілим мешканцем.

У 17-му вірші ми читаємо родовід Каїна. Його ми зрозуміємо, мабуть, до кінця, коли читатимемо вже 5-й розділ і порівнюватимемо його з родоводом іншого сина Адама, де дуже схожі імена. Усе схоже, та не схоже! І ми на ці відмінності звернемо увагу.

Ми вже сказали, що дружина Каїна – це, можливо, сестра, яка разом із ним народилася. Ім'я Хано́х можна перекласти як вихователь, учитель, наставник, вожатий. У п'ятому розділі ми читатимемо про іншого Ханоха, який ходив перед Господом і якого Господь до Себе взяв. Тут ми теж читаємо про Ханоха, імена ж ті самі, але вчинки зовсім інші. Пішовши від сільського господарства, втікши від мандрів, блукань і роботи на неплідній, неродючій землі, Каїн стає засновником такої «міської» культури. І він народжує сина, і будує місто, і називає це місто ім'ям свого сина. Замість того щоб бути блукальцем, він народжує сина. І місто, і син стають однаковою мірою його творінням. Начебто гарне ім'я Ханох (вихователь), але це ім'я, ставши спочатку ім'ям людини, згодом стає ім'ям міста. І як можна сказати про мешканців цього міста? Як кажуть про людину: мене виховала вулиця. Так людей починає виховувати місто, якась структура виховання.

Ірад можна перекласти як ір рад – що опустилося, що опускається або «що опускає» місто. Мехуя'ель – це ім'я складається з двох слів: меху – зітріть, стирайте і ель – Бог, тобто той, хто зітре Бога. Метуша'ель – це ім'я можна перекласти як той, хто забуде Бога. Про ім'я Лемех важко щось сказати. У сучасному івриті ла́мех або ле́мех – це якийсь простак, дурник, простачок, але це, звісно, пізні значення. Деякі тлумачать слово ла́мех від лома́ку – такий собі коген, представник божества на землі, можливо, як початок язичництва, людина, що проголошує себе богом.

Одна дружина, як правило, бралася для того, щоб бути інтимно близькою до чоловіка, а друга дружина бралася для того, щоб займатися господарством. Хоча, як ми побачимо надалі, це лише одна з версій, або ж траплялися всякі промахи. Загалом, є різні погляди на цей рахунок. Дивовижно те, що тут ми вперше читаємо, як хто́сь узяв собі двох дружин.

Тобто він був батьком усіх торговців худобою. Це ім'я, Яваль, звучить дуже схоже на ім'я Гевель, як якесь, можливо, згадування Гевеля, а може, і якесь знущання. Те, чим Гевель займався, перетворилося в нащадків Каїна на якийсь індустріальний бізнес.

У коментарях часто уникають того, щоб називати духові інструменти духовими через те, що гра на духових інструментах була досить ганебною. Сам корінь уґа́в пов'язаний ніби з певними залицяннями: ла'аґо́в означає фліртувати, залицятися до когось. Звідси, до речі, і назва венеричного захворювання аґе́вет, і звідси ж, як не дивно, і аґванія́ – «яблуко кохання», або помідор. Отак обертається слово в мові. У цьому імені, Юваль, теж можна побачити певну схожість з ім'ям Гевель, безумовно. І знову можна сказати, що якщо Гевель, як пастух, грав собі на музичних інструментах для власного задоволення, то тут, у міській версії Каїна, музика перетворюється на індустрію. Отже, народжується культура, торгівля, музичні інструменти.

На'ама́ означає приязна або приємна. Про неї дехто каже, спираючись на її ім'я, що вона стала засновницею індустрії розваг. Судячи і з імен, і зі способу поведінки, у родині Лемеха Бог відсутній уже навіть як спогад.

Тут ми читаємо теж дуже складний для перекладу текст. Розуміється він по-різному, мідрашів на цей рахунок безодня, і я наведу тільки одне тлумачення цього вірша. Лемех каже: «За „вавку“ свою я вб'ю людину, і за ранку свою я вб'ю хлопчика».

Дерзання все зростає і зростає. У цих словах є і певний дозвіл: «Убивати тепер можна, принаймні мені, Лемехові, можна. Каїн убив через жертвоприношення, я можу вбити через подряпинку, через ранку і дорослого чоловіка, і маленьку дитину. І як Каїнові поставлено захист, так само і мені буде поставлено захист». А тим часом зароджується зовсім новий рід, нова лінія людства, лінія, про яку говоритимемо більше в п'ятому розділі.

Ім'я Шет означає вкладений або покладений.

Від урочистості й помпезності початку розділу нічого не залишається, від такого прагнення, дерзання, співпраці зі Всевишнім тут уже теж нічого не залишається, крім хіба що, як ми сказали, тут родовід Каїна, до якого ми ще повернемося.

Ено́ш означає людяний, слабкий, звідси й назва людства – еношу́т, нащадки Еноша.

Що це таке? Що означає стали взивати Ім'я Господа? Скільки людей, стільки й думок. Можна так сказати: тоді стали кликати Господа на Ім'я. Але Господь каже в книзі Шмот, що Він не відкривався цим Ім'ям. Тоді стали давати людям «теофорні» імена – імена, що включають у себе Ім'я Всевишнього, так теж можна зрозуміти. Або тоді стали молитися Всевишньому, тобто, народивши третього, все людство, в особі людей, що залишилися, і кудись вигнаного Каїна, можливо, стало взивати до Всевишнього, закликати Його і просити Його про захист. Є й інші коментатори, які кажуть: «Тоді все що завгодно стали називати ім'ям Всевишнього», тобто тоді народилося ідолопоклонство. Знову ми стикаємося з ситуацією, коли якась коротка, складна, не дуже зрозуміла фраза в тексті викликає багато різних перекладів, і всі вони мають право на існування. А я залишу цю багатоваріантність разом із вами, щоб ви могли подумати і самі вирішити, як це перекладається.

Перш ніж почати читати п'ятий розділ, хочеться сказати, що певним чином він стоїть ніби в дужках, перериваючи основний сюжет книги Берешит. Він і частина сюжету, і водночас певний довідковий відступ. Пам'ятайте про це.

Слово толедо́т російською мовою перекладається зазвичай як родовід. У російській мові, коли ми кажемо родовід, ми чекаємо переліку предків. Слово толедо́т на івриті означає породження, від слова леголі́д – народжувати. Тому, коли ми зустрічаємо слово толедо́т, найчастіше ми бачитимемо перелік нащадків.

У Берешит (1:26,27) ми читали, що, коли Всевишній збирається творити людину, Він має намір творити її бецальме́ну (образом Нашим) кідмуте́ну (за подобою Нашою); кідму́т – за подобою. Тут ми читаємо, що людина створена бідму́т – у подобі Божій. Тобто акцент буде на тому, що людина має закладену в собі функцію прагнути уподібнення Всевишньому, прагнути бути як Всевишній. Це може бути в доброму сенсі, це може бути і в поганому сенсі. У поганому сенсі ми читали про це, коли Хава захотіла бути як Бог, що знає добро і зло, і простягла руку до плоду Дерева пізнання добра і зла. І коли Каїн теж мислив себе землевласником, і владарем на землі, і партнером, рівним Всевишньому. І знову в нашому розділі, в нашій історії йтиметься про цю подобу.

Слова заха́р ункева́ означають самець і самиця в сучасному івриті, чоловіче і жіноче. Ми повертаємося до теми першого розділу: Адам (людина) як цілісне творіння включав у себе чоловіка і жінку, чоловіче і жіноче.

Знову, давайте звертати увагу на дрібні деталі і на прийменники: вайолед бідмуто́ кецальмо́ – породив подобою своєю, за образом своїм. Тобто сам Адам від початку планувався бути створеним образом за подобою, тут же – подобою за образом. Насамперед копіюється бажання відповідати образу, а потім уже, у другу чергу, сам образ.

Ім'я Шет означає бути основою, бути покладеним в основу, вкладеним в основу. І те, на чому людина сидить, теж називається словом шет.

 Тут час зробити певний ліричний, коментаторський відступ. Кілька років тому в мережі з'явився такий текст, такий мідраш, у якому імена десяти патріархів з ось цього самого п'ятого розділу книги Берешит подаються у вигляді євангелія – мовляв, тут описується підготовка світу до приходу Машиаха. На жаль, це вимагає дуже великої натяжки тексту і часом насильства над текстом. Тобто я вважаю, що це євангеліє в лапках, скажімо так, «вчитане» в цей текст, його там від початку немає. Я глибоко вірю, всією душею своєю вірю, що Тора і все Писання говорять про Машиаха. І тому, якщо просто щиро читати цей текст, намагатися вникати в його зміст, то ми побачимо в ньому Машиаха. Побачимо – не вигадаємо, а саме побачимо – дивлячись саме в текст, а не в нашу фантазію. Тому я завжди насторожено ставлюся до спроб «вчитати» в текст, розгледіти Машиаха там, де Він не показаний настільки прямо. Адже це дискредитує нашу віру. Якщо ми змушені вигадувати собі докази, якщо ми полюбили докази і зрештою навіть якщо ми просто постійно, постійно «євангелізуємо» самих себе і постійно, постійно потребуємо якихось доказів, то що це говорить про нашу віру? Тому давайте читати імена патріархів, намагатися зрозуміти Тору, її простий зміст, її таємний натяк, її коментар, її тлумачення і бачити в цьому Машиаха там, де Він є, намагатися не фантазувати, не мріяти, не «вчитувати» те, чого в Торі немає. Я вас запевняю, ми Машиаха в ній побачимо щиро і чесно. Це – закриваємо дужки – кінець ліричного відступу.

Є досить давнє єврейське джерело – мідраш Аґада, яке говорить про те, що Адам породив усього 56 дітей: 33 сини і 23 дочки. Деякі, коли наводять ці цифри, посилаються на Йосефа Флавія. У Йосефа Флавія я не знайшов цього за їхнім посиланням. Мідраш Аґада, хоча й давній, але все-таки мідраш. Ці цифри ходять, кочують з тексту в текст – 33 сини, 23 дочки, багато-багато-багато синів і дочок, але все-таки варто пам'ятати тим, хто зустрічає ці цифри, що це мідраш, інформація неперевірена, і ми не знаємо, скільки синів і дочок породив Адам насправді.

Ми говорили вже про ім'я Енош. Можна перекласти як слабкий, що потребує захисту. Можна перекласти просто як людяний. Ми також сказали, що людство (еношу́т) – це «ено́шство», нащадки Еноша або слабаки.

Ми трохи торкалися імені Каїн у значенні виготовлювач, майстер, власник – той, хто робить, і той, хто володіє. Кенан походить від того самого кореня, і в більшості семітських мов це ім'я означає коваль. Можна і тут його так перекласти.

Ім'я Магалал'ель складається з кореня ѓалель (прославляти), звідси і всім відоме алілуя, і слова ель – Бог. Тобто той, що прославляє Бога або можна перекласти як сяючий, прославлюваний Бог. Ім'я це, звичайно, дуже співзвучне з тим ім'ям, яке ми читали в потомстві Каїна, – Мехуяель. Там це означає той, що стирає Всевишнього, той, хто стирає Ім'я Господнє. Тут ми бачимо зовсім у зворотному контексті – той, що прославляє Бога.

Оскільки ми торкаємося тут слова ѓалель, що означає прославлення, хочеться зробити зауваження, яким я, мабуть, уже багатьом набрид. Коли люди вимовляють слово алілуя, то хочеться і здається, що буде на єврейський лад сказати халелу́ або халлелу́я. Насправді, алелу́ – це прославляйте, а халелу́ – це ганьбіть. Хілуль Гашем – це паплюження, збезчещення Бога. Тому, коли хтось, не дай Боже, скаже халелу́, то це означатиме паплюжте, ганьбіть. Все-таки краще або говорити по-російськи аллелуйя, або говорити з ледь помітним ה (ѓей) – ѓалелуя, але не говорити халелу́, тому що результат буде зовсім інший.

Отже, народився Магалал'ель.

Ми читали про Ірада, а тут ми читаємо про Ярада. Дієслово ларе́дет пов'язане зі спуском, і тут теж значення імені пов'язане зі спуском – з тим, хто спускається, опускається, схиляє коліна. У цьому випадку загальносемітське, давнє слово, яке означає раб – раб Божий або служитель Божий, – таке ім'я в людини, яка була сином Магалал'еля. Знову схожість, майже омоніми, майже схожі за звучанням. Так, та не так.

Ханох відомий у російській традиції як Енох, і нам нікуди не подітися. Нам доведеться про нього теж поговорити.

Якщо згадаємо, хано́х – це учитель, наставник, той, хто виховує, або той, хто освячує новий дім, так можна перекласти це слово. Найпростіший, найочевидніший переклад імені Метушалах – той, хто відіслав свою смерть: мето́ – смерть свою, шела́х – відправив. Але це з точки зору сучасного івриту або, принаймні, середньовічного івриту. Оскільки ми говоримо про мову давню, можна припустити і давніше тлумачення: мето́й – людина або муж, шела́х – шель елоѓім, тобто муж Божий, муж великий, чоловік Божий. Можна зрозуміти і так. Оскільки аргументи є і в той, і в інший бік, і не такий уже принциповий переклад, сперечатися і рвати на собі сорочку не хочеться, тому залишаю два переклади, як вони є. Втім, я так завжди і люблю робити.

Це може бути і алюзією на якусь повноту. 365 – одразу ж напрошується кількість днів, цілий рік, що доволі-таки символічна цифра.

Ну просто дуже цікавий вірш! Звичайно ж, це багато поживи для роздумів, фантазій, здогадів, одкровень і так далі. Що ж сталося з Ханохом і куди Всевишній його взяв? Багато коментаторів кажуть, що Ханох став Ангелом ангелів, таким наставником у школі ангелів, що називається ім'ям Метатрон. Втім, саме це ім'я, Метатрон грецького походження, і це говорить про те, що ідея виникла в епоху еллінізму. Є дуже багато книг, які називаються Єнохіанською літературою. Книги Ханоха, яких кілька, з'явилися і почали ходити в обігу за кілька століть до нової ери. Ці книги розповідають почасти історію світобудови, устрій горніх, вишніх світів і багато іншого. Різні книги Ханоха розповідають різні історії, це ціла література. Частина з них дійшла до нас у грецькому перекладі, частина – в арамейському, частина – навіть у давньослов'янських або ефіопських перекладах; ці книги різного розміру, різного формату. Дуже часто мене запитують: «Як ставитися до книг Ханоха?» Рідше запитують: «А що, для вас Ханох не авторитет?» Відповім одразу: Ханох для мене авторитет, безумовно. Книги Ханоха, судячи з їхньої мови і змісту, якщо й написані на підставі якихось свідчень, якихось історій про Ханоха, то написані дуже пізно, в період другого Храму. Написані грецькою, арамейською, і навряд чи це те, що вийшло з-під пера Ханоха безпосередньо (хоча, можливо, якісь пророцтва Ханоха містять). Як до цього ставитися? Як до того, що свідчить і розповідає нам, у що вірили євреї в той період, що було в них у головах, що їх турбувало, тобто історичне тло приходу Машиаха. Це дуже важливо. Чи все потрібно приймати і сприймати з цих книг? Я думаю, борони Боже. Ми не знаємо, ким ці книги редагувалися, через чиї руки вони пройшли, і багато думок там сумнівних, і багато суперечностей між різними книгами Ханоха. Тому читати їх – так, звичайно. Якщо ви хочете знати історію віри, якщо ви хочете розуміти, чим жили євреї, чим жив Ізраїль, то, звичайно, читати. Якщо ви хочете побачити в них Божественне одкровення, то будьте обережні. Є й ще одна спокуса. Коли люди знаходять ту чи іншу книгу (це може бути Книга Праведного, або книга якихось одкровень, або якесь ще євангеліє, або якийсь ще текст), вони кажуть: «Ось вона, істина, яку від нас завжди ховали! Ось те, що від нас приховують!» Нам хочеться знайти істину десь на стороні, якусь ексклюзивну, сховану від усіх, але відкриту тільки нам, дуже хочеться. Дуже хочеться знати те, чого інші не знають. І часто це відбувається від небажання копати в тому, що в нас є, тобто безпосередньо в Писанні, яке ми маємо. А небажання копати в ньому може виникнути через те, що нам ніби все вже розповіли, що ми все в ньому вже знаємо, що нам усе в ньому вже зрозуміло, і начебто подітися більше нікуди і треба б вивчати щось нове. Але переосмислюйте Писання, вивчайте Писання, вивчайте те, що вже є, а книга Хано́ха нехай вам допоможе в цьому вивченні – не завадить, не стане в противагу, а саме допоможе, щоб краще розуміти історію.

Це ж стосується і таких книг, як книги Малкіцедека, книга Ноаха, книга Ангела Разіеля, що приписується Адамові, і безлічі інших псевдоепіграфів, тобто книг, авторство яких приписується іншій людині. Звичайно, Ханох – дуже загадкова постать. Звичайно, хочеться розгадки, що це за постать. І, звичайно, багатьом авторам, мислителям, було спокусливо відчути себе в шкурі Ханоха чи Ноаха, пережити їхній духовний стан (або обманювати себе в тому, що вони перебувають у цьому стані). Так народжувалася ця література, але це не книги обманщиків. Це, радше, книги мрійників, ревізіоністів, «видінників» і так далі. Проте треба пам'ятати, що це книги, написані людьми – і книга Ханоха, і книга Адама, і книга Ноаха, і всіляка література, що приписується Малкіцедеку. Ханох і Малкіцедек просто настільки загадкові постаті, що самі навколо себе створюють своєрідний ажіотаж. Книги були відомі в епоху апостолів. Ми знаємо, що апостол Єгуда посилається на книгу Ханоха, як на загальновідому. Він і не ставив собі питання, хто автор цих книг, а можливо, він говорив те, про що книга говорить, і вона справді спирається на пророцтво Ханоха. Але ми не маємо можливості це визначити, відокремити зерна від полови в цих книгах. Тому як історичне джерело – безумовно так, як джерело для роздумів – так, як Божественне одкровення – я думаю, ні. І я не хочу, заздалегідь попереджаю, впасти в якісь суперечки щодо книги Ханоха. Я лише висловлюю свою думку.

Ми говорили про ім'я Лемех, виводили його від слова ломаку, яке означає той, хто священствує, хто вважає себе священником, хто вважає себе великою людиною. Так можна це перекласти.

Метушалах – найбільший довгожитель у всьому Писанні: людина, яка жила довше за будь-кого в біблійній історії.

Тут не називається одразу ім'я сина, тому що, як ми вже знаємо, жанр родоводу підводить нас до самого піку, заради чого він, власне, і писався.

Отже, хлопчик отримує ім'я Ноах, тому що він насамперед єнахе́м – утішить, позбавить, «розкаїть». Але ж будь-яка людина, що знає іврит, скаже, що слово ноах походить від дієслова лану́ах (відпочивати), а дієслово ленахе́м (утішати або розкаювати) – це зовсім інше дієслово. Як може бути Ноах пов'язаний з ленахе́м? І тут є дуже цікаве явище. Справді, в сучасному івриті ім'я Ноах читається як Ноах. У глибокій же давнині, задовго до Моше, існувало таке поняття, як мемація, коли в кінці слова (в називному відмінку) додавалася буква מ (мем), я зараз спрощено це кажу. Тому Ноах читався як Нохм і, відповідно, Нохм цілком міг походити від ленахе́м, це була б підхожа гра слів. Якби писці самі вигадували Тору в третьому столітті до нової ери або навіть у десятому столітті до нової ери, вони б нізащо до цього не додумалися, вони не знали б про мемацію. І це говорить про те, що Тора не вигадана. Ще один доказ того, що Тора не вигадана. Сховане тут, те, що залишилося тут – свідчення того, що гра слів, хоча вона вже й не зрозуміла, все одно зберігається. До речі, ця сама мемація, яка вводить букву מ (мем) у закінчення слів, цілком можливо перетворює слово Елоѓа – Бог на Елоѓім, і нам здається, що це множина, але насправді це така форма слова, начебто якийсь артикль, форма називного відмінка. Є про це праці, є ті, хто сперечається з цим, але тим не менш така версія має право на існування.

Слово іцево́н – те саме слово з третього розділу книги Берешит, у якому ми читали сказане Адамові: «…проклята земля через тебе, у гіркоті будеш харчуватися ти в усі дні життя свого». Ноах зупинить, на думку Лемеха, це прокляття. Чому Ноах може це зробити? Тому що, якщо зайнятися трохи математикою, можна побачити, що Ноах – це перша людина, що народилася після смерті Адама, перший представник зовсім нового покоління, яке не знає Адама, і саме він може взяти на себе місію виправлення землі і зняття прокляття Адама. Лемех, можливо, ще не знає як.

На цьому закінчується, власне, п'ятий розділ, а ми перейдемо до розділу шостого. Куди б я не їздив і де б мені не доводилося, як кажуть, тримати промову, наприкінці розмови під час запитань і відповідей постійно ставиться запитання щодо наступних чотирьох віршів, які ми прочитаємо. Дуже цікаве людям це запитання, воно стало вже крилатим: хто ж входив до дочок людських? Не беруся говорити, що після 2000 років різних коментарів, та що там 2000, після 3000 років різних коментарів, я прийду і скажу остаточну відповідь на це запитання, але дещо ми спробуємо розповісти.

Дослівно тут – «на обличчі» землі. Поверхня чогось може називатися обличчям. Стояти перед кимось може теж називатися стояти перед обличчям; вийти від когось – вийти від обличчя. Це часто заплутує і бентежить перекладачів: чи треба тут перекладати «обличчя» дослівно, чи перекласти якимось російським (або відповідним іншій мові) фразеологізмом, чи має «обличчя» тут значення, чи це зворот мови. І щоразу перекладачеві важко вирішувати. Ми пам'ятаємо, що мова йшла постійно – «бути на поверхні землі, піти з поверхні землі», як Каїн каже: «Ти проганяєш мене з поверхні землі», і це – смерть. Тут людина розмножилася, людина почала процвітати на поверхні землі, на землі.

Почали народжуватися дочки. Не те, щоб раніше дочки не народжувалися, інакше звідки були б діти? Але чоловіча перевага в населенні зменшилася, і почало народжуватися більше дочок. Або просто згадано: чим більше людей, тим більше дочок, хороших і різних.

Перш ніж ми зануримося в глибини різних тлумачень, на що схожий цей вірш? Дуже часто ми читали в першому розділі, що в момент творіння Всевишній говорить про своє творіння, що воно хороше. Наприклад, вая́р елоѓі́м ет-ѓао́р кі-то́в (і побачив Господь світло, що воно хороше). І практично про все творіння Бог каже, що воно хороше, і, коли воно завершене, Господь каже, що воно хороше дуже. Про кого не сказано кі тов (що він хороший)? Про людину не сказано. Чому? Тому що людині дано вибір: бути їй хорошою чи поганою в кожен конкретний момент часу, людина має право вибирати між хорошим і поганим. Тому про людину не можна сказати, що вона хороша – Бог не став говорити про людину, що вона хороша. Але сини Божі (поки що не розбираємося, хто це) побачили дочок людських, що вони хороші – це явна перекличка з першим розділом книги Берешит.

А хто ще «побачив і взяв»? Це Хава, на той момент ще просто жінка (у третьому розділі книги Берешит), коли вона побачила дерево і простягнула руку до плоду – побачила і взяла.

Отже, деякі бней елоѓі́м (сини Божі) побачили дочок людських, побачили, що вони хороші, і почали брати їх, хто яку вибере. Дуже гострий вірш. Настільки гостро стоїть питання коментування цього вірша, що жив-був у ранній єврейській історії, в III-IV столітті, такий раббі Шимон Бар Йохай, дуже відомий рабин, якому приписується авторство книги Зогар, заснування каббали і багато чого ще. Цей рабин прокляв усіх тих, хто бачить тут справді справжніх синів Божих. Він казав, що бней елоѓім – це сини суддів. І судді справді названі елоѓім, є це в Тегілім кілька разів. Тобто це сини суддів, які брали дочок людських, можливо, користуючись якимось своїм особистим становищем. Мені здається, і я насмілюся не побоятися прокляття раббі Шимона Бар Йохая, що мова тут іде про інше.

Є ще варіант, що мова йде, можливо, про дітей Адама. Перше покоління після Адама – це такі суперкруті, можна сказати, люди. Ті, хто народиться пізніше, – це вже деградація поколінь, і не те, зовсім не те. І імена нащадків Адама, які створені за подобою Адама і за образом Адама, ближчі до нього, і теж можна так подумати: ось же вони, бней елоѓім, сини Божі. Але незрозуміло, навіщо Тора так витіювато про це писала. Є, щоправда, версія, що синів Адама на той момент уже почали обожнювати, і саме це каже 26 вірш 4 розділу: «почали називати іменем Божим», тобто почали називати людей іменем Божим з того моменту, як народився Шет. І, мовляв, інших синів Адама теж почали називати іменем Божим, з'явився такий статус «богів-суперлюдей» і «просто» людей. Таке пояснення теж є, але я його теж не готовий приймати.

Інше значення ближче, на мою думку, до істини: бней елоѓім – це ангели. У книзі Йова та в іншій літературі бней елоѓім – це слуги Божі, вся свита Божа, це ті ангели Божі, які служать на землі: ангели-хоронителі людей, всілякі інші ангели, які з землі піднімаються на небеса. Пам'ятаємо, що Єшуа говорив про ангелів, які охороняють дітей, і сам сатана із синів Божих, який теж ходив туди-сюди по землі. Отже, можливо, це якісь ангели, які жили на землі, мали можливість, мали здатність набувати людських форм. Можливо, так.

Ще варіант, який відомий нам з книги Ханоха, що ангели Божі побачили дочок людських, вступили в змову на горі Хермон (яка і назву свою отримала як «Закляття»), і звідси почалася історія, яку ми знаємо як історію про занепалих ангелів. У мідраші Піркей де-рабі Еліезер є й інша історія. Коли Всевишній ще тільки хотів створити людину на самому початку і оголосив ангелам: «Створімо людину!», ангели розділилися на дві групи. Одна група казала: «Звісно, ура, і хай живе людина! Створюй людину!» Інші казали: «Ні, в жодному разі не створюй людину! Нічого доброго з цього не вийде. Вона буде постійно грішити, вона розбещиться, і будуть від цієї людини самі лише неприємності». Коли справді настав час і людина почала розбещуватися, ті самі ангели-противники прийшли до Всевишнього і сказали Йому класичну фразу: «Ми ж казали!» Всевишній сказав: «Вам би той є́цер, ту схильність до зла, яку людина отримала, ви б теж не встояли». Ангели почали сперечатися: «Ні, ми б устояли!» І Всевишній послав їх на землю, вони побачили дочок людських і почали до них входити. Тут же згадаємо, що цей мідраш розповідає і про ту саму Нааму, сестру Туваль-Каїна. Перша жінка, яку ангели зустріли на своєму шляху (ті самі, яких Всевишній відпустив на землю), була Наама. Вони сказали їй: «Віддайся нам». Вона сказала: «Ні, так просто я вам не віддамся. Дайте мені Велике Ім'я Божественне, відкрийте мені Ім'я Всевишнього, і я вам віддамся». Вони відкрили їй Ім'я, а вона від них відлетіла, користуючись цим Ім'ям. Ось тому вона називається Наама (приязна).

Але все це мідраші й коментарі, спроби проникнути, зазирнути, розширити нашу свідомість, намалювати красиві картини. Що ж ми можемо тут побачити в буквальному тексті? На початку історії ми читали, як людина хоче з землі прорватися на небо. Усе творіння було розділене межею: земля і небо, день і ніч, світло і темрява, суходіл і море. Усе творіння тримається на межах. Людина справді мала з'єднувати небо і землю, але не переселятися з землі на небо – те, чим людина постійно хвора: захопити місце Всевишнього. Це сталося насамперед з Хавою, яка захотіла бути як Бог, це сталося, як ми говорили, з Каїном, який захотів бути партнером Всевишнього. Людина хотіла прорватися з землі на небо. Тут ми бачимо іншу історію, коли небесне хоче прорватися до земного, коли небесне знаходить красу в земному. Зіпсованість зайшла так далеко, що вже й ангели почали спокушатися дочками людськими. Можливо, ангели, які живуть на землі, ангели-посланці, можливо, ангели небесні, але, так чи інакше, виникла така спокуса на небесах, і вони почали вибирати дочок і входити до них.

Що за дивовижна фраза і як вона потрапляє в наш контекст? Природно, коли небесне починає проникати в земне, небесне починає діяти в земній природі, можна подумати про вічне життя. Пам'ятаємо, що людина втратила шлях до Дерева життя, і тут раптом – ангели, які входять до дочок людських (або нехай сини Божі). Можливо, це породить якусь ще більш неймовірну тривалість життя. Всевишній каже, що навіть ті, хто народився від зв'язку з ангелами, навіть вони – все одно плоть, хоча нам здається або може здатися збоку, що вони мають надприродну природу. Але якщо діти Божі з духом Божим спускаються в людину, то це не навіки. Всевишній поставив межу саме цьому виду, так скажемо, живих істот у 120 років.

Цілком можливо, що дочки людські від цього дивовижного зв'язку із синами Божими народжували надістот, якихось гігантів, якихось непомірно великих людей. І пізніше таке теж бувало. І нам здається (можливо, як урок), що, коли ми бачимо людину з якимись надприродними здібностями, якусь особливо обдаровану людину, ми раптом можемо подумати і сказати: «Ой, яка ж це велика людина! Можливо, він наполовину ангел, можливо, він узагалі боголюдина?» Але будь-яка людина з крові й плоті смертна; хоча в ній живе Дух Божий, усе-таки вона плоть і Дух Божий не вічно в ній житиме. Буде її життю 120 років. І це стосується і тих самих велетів, які були на землі в ті дні.

Слово нафі́ль означає не тільки велет, а й «упаданець», від слова лінпо́ль – впасти (нафа́ль, наприклад, означає викидень, «викидьок», той, хто впав, був викинутий, здійснив падіння). Були, можна сказати, і занепалі на землі в цей час. Це відкриває нам важку тему занепалих ангелів, їхнє існування чи неіснування. Оскільки цього в тексті немає, і це те, чим текст обріс, я не буду вдаватися в це питання, крім уже того, що я й так навів достатню кількість різних коментарів.

Сильні, відомі люди дослівно це перекладається як люди імені. Тобто були, скажімо так, селебриті, медійні фігури того часу, люди, які народжувалися від зв'язків дочок людських із синами Божими. Ось така була історія.

Отже, межі почали розриватися не тільки з землі на небо, а й з неба на землю.

Якщо ангели бачили добро дочок людських і те, що вони хороші, то тут Бог дивиться на це зовсім по-іншому і каже, що погані вони на землі. Усі свої бажання адам, людина, у якої і в імені «Адам» закладене уподібнення Всевишньому, – усе це на зло, і людина не спрацьовує, не працює як той міст, яким вона задумана. І відновлювати цей міст вона теж не збирається. Усе йде не так.

Тут ми теж бачимо той самий корінь, який, як ми говорили, пов'язаний зі словом но́ах – єнахе́м (розкаявся). Що це за дивна фраза: «Господь розкаявся, передумав»? Той, Хто володіє всезнанням, всевидінням, передбаченням усього, – розкаявся? Господь любив людину, і каяття не в тому, що Він створив людину, а в тому, що Він пов'язав землю з людиною, в тому, що Він поклав цю місію на людину в любові Своїй і милості Своїй, і людина не витримала, не впоралася з цією функцією. Це не розчарування Бога в Собі з думкою: «Який же Я був непутящий Бог, що «понатворював» усе це». Це розчарування Бога в людині і в Його довірі до людини. Але й від цієї ідеї Всевишній тут не відмовляється, і в цьому нічого не змінилося, просто потрібно змінити дещо в творінні, щоб людство і весь проєкт «Земля» отримали новий шанс. Бог не відмовився від Свого плану. Людина з усіма її проблемами не переупертила Бога, не змусила Його відмовитися від якихось Своїх ідей. Це урок і для нас: хоч як би ми не намагалися зіпсувати і зламати цей світ і своє життя, Бог не дасть нам його зламати, і завжди є можливість виправлення, Він від нас не відмовиться. Можливо, ціна буде високою, але Бог не відмовляється від Своїх планів.

Ми говорили про порушення меж. Перші межі у світі земному – це межі, які виникли, коли відійшла вода і з'явився суходіл, з'явилися межі між водою і суходолом, з'явилися водні тварини і тварини, які живуть на суходолі. І зараз, оскільки земля постала, вийшла з води, саме вода має очистити землю. Всевишній готує Потоп. Ми про це ще почитаємо, це буде в наступному розділі.

Людина, ми читали на початку розділу, розмножилася на землі. Зараз Всевишній каже: «Я зітру її з лиця землі. Я розчарувався в тому, що їх створив». Тут знову слово з коренем нахам, як і в Берешит (5:29), коли ми говорили, що Лемех пророкує про Ноаха.

Кого Всевишній не планує видаляти, хто до цього списку не входить? Ну звісно ж, риби. Можливо, тут ще один старий, уже згаданий раніше аспект. Всевишній каже: «Я створив людину, помістив її на землі». А з землею з самого початку були проблеми, ще до створення людини. Ми говорили, вивчаючи Берешит (3:3), про дерево-плід, дерево, що приносить плід, і зараз Всевишній каже, що потрібно починати все заново, з самої землі. «Я зітру все, що на землі, все, що породила земля» – але не риб; риби не загинуть. Хто ще не загине?

Тут закінчується тижнева глава Берешит. Насправді читач тут тримається в напрузі. Ми-то знаємо, чим воно все закінчиться, але для читача тут, звісно ж, велика інтрига. Що ж далі буде, чи впорається Ноах, чи буде знищений світ? Усе це для читача, хто читає вперше, закінчується на найцікавішому місці.

Ми прочитаємо перші слова Тори:

Ці самі слова можна перекласти на початку створення Богом неба і землі, і розповідь буде трохи відрізнятися. Уже в найперших віршах Тори, в найперших словах Тори можливі різночитання в розумінні, і це дуже важливо для осмислення тижневої глави Берешит. Вона настільки лаконічна, настільки коротка, і містить у собі інформацію про події неймовірно важливі, про найосновоположніші події нашої віри, про найключовіші для розуміння світобудови події. І, звісно ж, це породило безліч коментарів, безліч мудрих роздумів про цю главу. І водночас постійно існує небезпека, що, прагнучи зрозуміти ці символи, ми захочемо вписати наше розуміння в тлумачення цих символів, ми обманемо себе і вже не будемо вибудовуватися на основі Тори, вивчаючи Тору, але будемо самі писати Тору, вписуючи в неї ті розуміння, які найбільше відповідають нашій вірі й найбільше підходять нашим уявленням про здоровий глузд. Це дуже небезпечно. І саме в тлумаченні тижневої глави Берешит ми можемо пальцем вказати: «Ось же! Ось же те, що вказує на те, у що я вірю!» І це буде великою помилкою. Це велика спокуса під час читання тижневої глави. Тому, коли ми зустрічаємо якийсь коментар, який нам дуже подобається і дуже нам до серця, завжди варто перевіряти: це наше серце пише Тору чи Тора пишеться на нашому серці. Це актуально для всього Писання і особливо актуально для тижневої глави Берешит.

А ми з вами почнемо розмову про третє слово в Торі. Тора починається словами береші́т бара́ Елогі́м. Берешит (на початку) – саме слово, про яке можна говорити багато; бара (створив); Елогім (Бог). Ось про слово Елогім ми з вами і поговоримо.

Справа в тому, що будь-яка людина, яка хоч трохи знайома з граматикою івриту, скаже вам, що слово Елогім схоже на слово множини. Справді, іменник чоловічого роду в івриті в множині набуває, як правило, закінчення -ім. Наприклад: байт (дім) – батім (доми); сефер (книга) – сфарім (книги). І логічно припустити, що слово елогім можна було б зрозуміти як боги. Тоді звучало б: «На початку створення богами неба і землі» або: «На початку створив боги небо і землю».

Природно, коли ми бачимо таке дивовижне явище, є спокуса приписати йому те значення, яке нам хочеться. Тому, наприклад, прихильники тринітарної теорії і кажуть: «Ну ось же! Множина слова елогім вказує на те, що Бог – трійця. Чому ж ці вперті євреї не бачать цього в Торі?» Інші кажуть: «Ну ось же свідчення того, що євреї не завжди були монотеїстами! Ось вам свідчення давнього політеїзму – множина слова елогім».

Як же все-таки розуміти? Чому це слово, яке мало б символізувати монотеїстичність (єдиність), саме це слово, цей перший іменник, який трапляється в Торі, стоїть у формі множини. Чому так сталося?

Слово Елогім походить, справді, від однини Елога – Бог сильний; той, що володіє силою; той, що є джерелом сили. Справді, були боги, наприклад, вирощування винограду, вирощування сочевиці, були дуже смішні боги, боги насмішки або навіть боги кишкових газів, були боги полювання і боги риболовлі. Кожен бог володів силою в якійсь своїй вузькій галузі, усі боги язичників були вузькими спеціалістами, і це було для них чимось природним. Елогім вказує на те, що Бог, що створив небо і землю – Він Всесильний. Всесильний не означає найсильніший з богів, ні з якими богами, ні з якими силами Він не збирається силами мірятися. Елогім – це джерело всього сильного, джерело, що дає життя, що дає силу всьому, Він той, хто дає силу, джерело сили. Тому ніщо не може бути сильним без Нього, ніщо природно не може бути сильнішим за Нього, і жодної іншої сили поза Ним не існує. Всесильний Бог – це Бог усіх сил.

Є ще одне схоже ім'я у Всевишнього. Він названий Цвао́т – Бог небесних воїнств. Однина цава́ (воїнство), множина цвао́т (воїнства), у російському перекладі це звучить як Саваоф. Цвао́т – Бог воїнств. Тільки в Нього є небесні воїнства, жодних інших небесних воїнств немає, Він Бог, який управляє воїнствами, Він Бог, якому належать усі сили, Він джерело всякої сили на землі. Це найбільш підходяще тлумачення слова Елогім, якщо ми розуміємо його в множині.

Є й інший варіант. Слово Елогім, попри те що здається словом, ужитим у множині, взагалі не є формою множини. Коли народжується Ноах, про нього говориться пророцтво, що він буде названий ім'ям Ноах, тому що «…він утішить (єнахем) від скорботи рук наших». Чому слово ноах пов'язане зі словом єнахем? Звідки береться додаткова буковка ם (мем)? У давніх семітських мовах існувало явище мемації: гортанний звук не закінчував сло́ва, людина не могла сказати ноах, вона казала ноахм. І ось цей -ем не записувався на письмі в багатьох мовах. Сьогодні він існує в багатьох діалектах арабської мови, але не транслітерується, не записується на письмі. І є явище мемації, коли додається ם (мем), є явище нунації, коли додається -нун – це особливості фонетик семітських мов. І цілком можливо, що слово Елогім – це мемована форма однини слова елога, тобто одна з форм слова Елога в семітських діалектах Ханаану того часу. Можна зрозуміти і так, що це слово – слово однини з мемацією. Є про це безліч суперечок, чи була там мемація, чи була там нунація, але таке розуміння теж можливе.

Ми спробуємо зрозуміти ще одне явище на підставі того, що ми сказали про слово Елогім як про слово множини – Джерело всіх Сил. Давайте почитаємо вірш 27 з 1 розділу, який теж говорить про Елогім.

Дивовижно лаконічна Тора, яка, уявіть собі, всього в парі десятків віршів викладає основи світобудови, раптом несподівано містить у собі таке повторення: Ваївра́ елогі́м ет-га'ада́м бецальмо́ беце́лем елогі́м бара́ ото́ – І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив її. Якщо написано, що створив за образом Своїм, хіба незрозуміло, що за образом Божим створив її? Можна перекласти це по-іншому, і тоді повторення зникне: «І створив Бог людину за образом її (тобто за образом Адама), за образом Божим створив її». Ніби Адам як він є, будь-який Адам, будь-яка людина створена за образом її, за призначеним для неї образом, і тільки в потенціалі беце́лем елогі́м бара́ ото́ – за образом Божим створив її. Справді, Адам, найпростіша людина, атеїст, примітивна людина, людина, яка не знає Бога, має владу над тваринами, як кажуть: людина одомашнює тварин, а тварини не одомашнюють людину; людина дресирує тварин, а тварини не дресирують людину; людина підкоряє природу, підлаштовує під себе природу, а природа не підлаштовує під себе людину. Тобто в самій людині, в самому образі людини прихований образ Божий, і, коли ми дивимося на образ людини, ми бачимо в ньому образ Божий через те, як людина владарює над землею. Людина створена за образом людини і за образом Бога.

Далі ми будемо говорити, як Адам народив своїх дітей, за яким образом. Але є в людині потенціал духовної влади, духовного перетворення світу, не тільки змінювати світ, будуючи в ньому міста і підкоряючи собі природу, а й змінювати природу, піднімати її на зовсім інший духовний рівень. У цьому було первісне призначення людини – реалізовувати це́лем елогі́м – образ Божий. Але все змінилося і залишився ада́м бецальмо́ – за образом своїм, який у прихованому вигляді містить у собі образ Божий.

Це може бути вступом до іншої історії про образ людини і образ Адама, про це ми з вами ще з Божою допомогою поговоримо, а тему множини слова Елогім ми на цьому закриваємо.

Додам, що справді є місця в Торі і в Писанні, коли слово Елогім використовується з дієсловами множини, є ще безліч інших прикладів, які змушують замислитися над словом Елогім, і в міру читання ми до них обов'язково повернемося, а це можемо вважати деяким загальним вступом.

Ми поговоримо про першу зустріч Адама зі своєю дружиною. Побачивши свою дружину, коли Всевишній привів її до нього, Адам серед усього іншого каже:

Традиційно ми перекладаємо так (і це досить правильний переклад): «Ця буде називатися жінкою, тому що вона взята від чоловіка». Тут зрозуміло, що Адам, який уже дав імена тваринам, дає жінці ім'я אשה (іша). Це певна гра слів, і до неї ми ще повернемося.

А сьогодні ми поговоримо про те, як Адам називає самого себе. Самого себе Адам називає словом איש (іш). Мабуть, оскільки ми не зустрічали цього слова раніше, це справді ім'я, яке Адам дав самому собі. Що означає слово איש (іш – чоловік)? У різних місцях Танаха це слово трапляється в значенні схожого слова יש (єш – є) – той, хто існує. Наприклад, у книзі Міхи (6:10) читаємо: «Чи є ще в домі грішника». Слово є ישтут саме в тому вигляді, в тому значенні, яке використовує Адам. У другій книзі Шмуеля (4:19), коли мудра жінка відповідає цареві, вона теж використовує слово іш: «Немає можливості, не існує можливості ухилитися». Ім'я батька Давида – Ішай зазвичай пишеться ישי (юд-шин-юд), але в книзі Діврей гаЯмім ми зустрічаємо написання з літерою алеф. Ми бачимо, що значення імені іш – це є (сущий), як називає себе Адам. Дуже грандіозне, помпезне ім'я він вибрав самому собі. До цього в 2-му розділі книги Берешит ми читали: «Немає людини обробляти землю» – Ве'адам айін. אין (айін) – немає. Це протиставлення, антонім слова יש єш (є) – אין (немає) може перетворюватися на деяку подобу єш, якщо переставити буквочки в слові אין алеф-юд-нун (немає). Якщо поміняти місцями дві останні літери, з'явиться слово אני (ані) – я (его). Це може бути існуючий, який не існує, який просто прикрасив свою відсутність. Отже, є יש єш – справжня сутність і є אין айін – фальшива, вигадана сутність. І Адам вважає, що він реально існує, тобто реально продовжує існування Творця в цьому світі, тому він говорить таку грандіозну і помпезну річ: «Вона буде називатися אשה іша (про значення слова іша ми поговоримо окремо), тому що вона взята від сущого. А я, Адам, – сущий, вона від мене взята».

Мине небагато часу, один розділ, і Всевишній запитає жінку, як так сталося, що вона спокусилася і згрішила, з'ївши від плоду дерева. І жінка відповість: «ганахаш (змій) гішиані». הישיאני (гішиані) – це дивовижне слово, багатозначне. І багато хто перекладає його як взяв за дружину, я сам часто застосовую це тлумачення. Але, якщо сьогодні ми пірнаємо в літери, які всередині слів, то ми побачимо, що слово гішиані складається з буквочки ה (гей) попереду, яка вказує на знак запитання. Тобто יש (єш) означає є, а коли ми запитаємо היש (га-єш), це означатиме чи є? Тобто буквочку ה (гей) можна зрозуміти як знак запитання. Залишаються буквочки יש (юд-шин) – є і אני ані – ейн, тобто «…змій поставив мене перед вибором, чи існую я, чи є я יש (єш) справді, чи я – אני (ані) – є, який зроблений з нічого, тільки порожнє его. Ось перед яким випробуванням поставив мене змій: чи справді я суща. І я з'їла. Я не витримала цього випробування». Це те, що жінка відповідає Всевишньому. «Нахаш (змій) поставив мене перед випробуванням, чи справді я тягну на звання יש (єш), на звання суща, чи я просто אני (ані), тобто якась сутність, яка просто намальована моєю уявою».

І одразу після цього ми читаємо, що Адам вигадує жінці нове ім'я і називає її вже словом Хава – та, що дає життя всьому живому. Про ім'я Хава ми іншим разом поговоримо, у нього теж дуже багато значень, є дуже багато запитань, пов'язаних з цим ім'ям, але зараз важливо зрозуміти, що Адам перейменував дружину. Хоча ім'я אשה (Іша) збереглося за жінкою, але Адам дав їй нове ім'я, тому що на весь той пафос і всю ту декларативність свого існування, своєї сутності, після того як упав, він зрозумів, що не потягнув. Почалося все з гордості, і гордість же Адама і підвела дуже великою мірою.

Минулого разу ми говорили з вами про зустріч Адама і його дружини. Адам, який називав сам себе словом іш, що означає чоловік, сказав, що його дружина буде називатися іша. кі ме'і́ш лукоха-зо́т (тому що від чоловіка взята ця). Слово лукаха (взята) – дуже рідкісна форма дієслова лакахат (брати) – рідко трапляється в Писанні, але ще один раз ми побачимо це дієслово дуже скоро, коли Всевишній оголошує Адамові покарання і вирок. Він каже: «(Ти повернешся) ель-га'адама́ (у землю), кі міме́на лука́хта (тому що ти з неї взятий)». Зверніть увагу, це не граматика – це просто гра слів ада́м (людина) взятий з адама́ (земля), ада́м – адама́, іша́ (взята) від іш.

Як це все схоже! І як Адама поставили на місце, як йому пояснили, що не варто говорити, що ти дав комусь життя – від тебе вона взята і твоєю сутністю вона отримала життя! Адам урок засвоїв. І одразу ж ми читаємо буквально після того, як Всевишній оголошує Адамові вирок, ваїкра́ га'ада́м (і назвав Адам) шем ішто́ (ім'я своєї дружини Хавва) – Хава́ кі гі гаєта́ ем коль-ха́й (тому що вона була матір'ю всього живого).

Ім'я Хава́ в давніх текстах транскрибується як Хеууа, тому що «вва» читався більше як англійська w. Але сьогодні не будемо звертати увагу на фонетику, скажемо просто Хавва або Хава в сучасному івриті, яка стала матір'ю всього живого.

Що означає ім'я Хава? Якби Тору писали ті, хто жив за часів Другого Храму, вони напевно написали б, що Хаву, дружину Адама, звали Хайя – та, що дає життя, або Хаїм – життя, і тоді було б зрозуміло, який зв'язок імені Хава і ем коль-хай (мати всього живого). Але Тора була написана набагато раніше, і тому вже за часів Другого Храму зв'язок між ім'ям Хава і словом хаїм був майже втрачений, настільки втрачений, що перекладачі Септуагінти, ті, які перекладали Тору грецькою мовою, не могли продемонструвати цей зв'язок, тому слово Хавва вони переклали як слово, а не як ім'я, і з'явилася Зоя. «Адам назвав свою дружину ім'ям Зоя – що означає життя». Сучасне ім'я Зоя, яке популярне у слов'ян, – це переклад імені Хава або Хавва.

Що ж означає ім'я Хава? Справді, в давніх текстах ім'я Хава означає життя. Йуд часто переходить у вав, і в давньосемітських мовах ім'я так і звучало: Хава, або Хева, або Хеват, і тоді все було зрозуміло. Але поступово ім'я трохи відійшло від слова хаїм, це дозволило розкрити деякі інші смисли в цьому імені. Деякі коментатори кажуть, що Адам дав дружині ім'я Хава спеціально, маючи на увазі, зокрема, і певну гру слів з ім'ям Хевія (змія арамейською мовою), щоб Хава все життя пам'ятала, що ось там була якась каламутна історія зі змією і щоб ця подія переслідувала її мало не все життя. Це одне з розумінь імені Хава. Мені важко прийняти таке тлумачення, я часто кажу, що коментарі більше говорять про самих коментаторів, ніж про текст Тори. Мені здається, що Адам, перша людина, все-таки хотів захистити свою дружину і захистити її навіть після падіння, не карати її ось таким ось навішуванням ярлика.

Що ж означає ім'я Хава, як це можна ще зрозуміти? Відомий коментатор Бааль гаТурім пов'язує тлумачення цього імені з тим, що написано в Тегілім (19:3):

Ось це останнє, що розкриває знання або проговорює розуміння, якщо дослівно перекладати, що робить зрозумілим, що робить ясним, що робить очевидним – це значення імені Хава.

Є певна паралель, яку можна побачити в арамейських перекладах. Коли Тора розповідає про те, що Всевишній вдихнув душу в Адама і Адам став душею живою, арамейський переклад каже: «Адам став душею, що говорить». Ось і Хава – це жінка, яка має здатність говорити. Що це означає? Той самий Ба'аль гаТурім каже: «З десяти мір розмови, говоріння, які впали в цей світ, 9 взяли собі жінки». У простому розумінні, в найпримітивнішому розумінні можна сказати: «Ну й балакухи ж усі ці жінки. Люблять вони поговорити». Це правда, сестри, жінки люблять поговорити, але не про це мова. Що таке взагалі мовлення? Що таке взагалі розмова? Коли повітря виходить з легень людини, проходить через голосові зв'язки, через язик, через губи, через увесь мовленнєвий апарат, через усю артикуляцію, звук ніби розрізається на шматочки, виходить така деталізація, яка робить простий подих повітря, що не містить у собі жодної інформації, інформативним, розрізає його так, що він стає зрозумілим, дихання людини перетворюється на мовлення. Насіння чоловіка, коли потрапляє в жінку, нічого в собі не містить. Усередині жінки спочатку народжуються три трубочки – початок зародка. Потім розвивається все більше і більше деталечок, і всі органи людини, всі органи маленької дитини формуються всередині утроби жінки, ніби проговорюються деталі, і дитина теж, таким чином, проговорюється і стає живою істотою. Це говоріння жінки – це її здатність народжувати, здатність робити ідеї чоловіка реальними ідеями, здатність зробити будь-яку ідею реальною. Жінка народжує не тільки дітей, жінка народжує ідеї і плани свого чоловіка. Вона інструмент їх утілення в життя, навіть якщо вона сама цього не усвідомлює. Ось це природа Хави. Тому жінки пов'язані з якістю біна – здатністю розділяти, робити зрозумілим.

Коли Всевишній робить жінку, сказано, що Всевишній веяве́н. Використовується дієслово «і влаштував, зробив її пристроєм». Жінка може створювати якісь механізми, якісь взаємодіючі пристрої, що дозволяють ідеям бути реальними, стикатися з цим світом і втілюватися в цьому світі. Тому про жінку на ім'я Хава, найпершу жінку, сказано, що вона стала матір'ю всього живого. Як це так – всього живого? Всього живого – це не тільки людини, але це й крокодила, бегемота, мавпи, кашалота і зеленого папуги. Чому так? Тому що жінка Хава дала світові саму цю властивість перетворювати просте, розділяти його на деталі, дала властивість святості Всевишнього ставати святістю повсякденного рутинного життя. У цьому унікальність природи Хави. У цьому особливість, глибинний сенс та, що дає життя. Життя людини – це деталізація її внутрішньої сутності в цьому світі, і ми про це ще поговоримо, можливо, коли будемо говорити про імена загалом. Дуже важливо розуміти, що і жінка Хава в її образі, і всі жінки дають усьому світові здатність народжувати, здатність утілювати ідеї.

У першому розділі книги Берешит ми читаємо:

У перший день творіння відбувається не тільки саме творіння, а ще й відокремлення: Бог відокремлює світло від темряви. І на другий день теж відбувається розділення. Ми читаємо в 6 вірші:

Вода, яка над зводом, буде відокремлюватися від води, яка під зводом. Знову важлива частина творіння – це відокремлення.

З 14 вірша ми читаємо:

І в 17 вірші ми читаємо:

Ми бачимо, яким важливим у процесі світобудови є процес облаштування. Бог не тільки створює, Він і впорядковує створене, відокремлює одну частину творіння від іншої. Причому не знищує, не прибирає з творіння щось як непотрібне, а саме відокремлює, робить порядок. Це дієслово ульгавділь – відокремлювати.

І що це може розповісти нам, тим, хто читає Тору, хто читає перші розділи, історію творіння? У нашому житті ми часто бачимо щось хаотичне, щось змішане. Світ дається нам, і світ – це поле, на якому ми служимо Всевишньому. Частина нашого служіння – це виправлення світу, а виправлення світу – це іноді відокремлення світла від темряви, добра від зла, буденного від святого. Розділяти – це частина співпраці з Творцем. Творець як творець не тільки творить, а й розділяє. І, співпрацюючи з Творцем, ми маємо вчитися розділенню, не викиданню, не видаленню з нашого життя чогось. Є плотське, є душевне, є духовне – усьому своє місце. Не можна взяти щось, одне залишити, а інше викинути. Ми маємо в гармонії розташовувати все, що ми маємо, розставляти все по місцях, розділяти й розподіляти. Це частина нашої співпраці з Творцем, частина нашої участі у творінні світу, те, про що ми часто забуваємо, ділячи суворо на чорне і біле, іноді викидаючи те, що треба просто поставити на місце, іноді, навпаки, ставлячи на місце те, що треба було б викинути. І, коли ми перечитуємо заново історію творіння, хотілося б, щоб ми пам'ятали, що творіння – це ще й розділення.

Найперший, найвідоміший коментатор Тори, можна сказати, був рабі Шломо Іцхакі (Раші), який народився в 1040 році, помер у 1105 році, тобто жив близько тисячі років тому. Саме його коментар сьогодні друкується практично всіма виданнями Тори. Саме його коментар перший, з якого зазвичай учні починають вивчати коментарі до Тори. І, можна сказати, що він праотець усіх коментаторів Тори. Найперший коментар до найпершого вірша Тори найпершого коментатора обговорює слово на початку, обговорює, власне, чому Тора починається з розповіді про створення світу?

На початку Раші каже так: «Сказав рабі Іцхак: „Належало б почати Тору з вірша: цей місяць для вас голова місяць, який є першою заповіддю, даною синам Ізраїля“».

Є така перешкода в розумінні Тори, навіщо потрібні всі ці розповіді про сім'ю Адама, Аврагама, Іцхака, Яакова? Якщо Тора – це книга заповідей, то дай її як книгу заповідей, напиши перше, друге, третє, як список у магазин, ось роби ось це, роби ось це, роби ось це? Чому ж вона починається з берешит, зі створення світу? «Тому що, – продовжує рабі Іцхак, – силу діл Своїх явив Він народові своєму, щоб дати їм володіння племен, бо, якщо скажуть народи світу Ізраїлю: „Розбійники ви, що захопили землі семи народів“, то сини Ізраїля скажуть їм: „Уся земля належить Святому, благословенний Він. Він створив її і дав її з волі тому, хто Йому угодний. З волі Своєї Він дав її їм, з волі Своєї Він відняв у них і дав нам“».

Ось такий от коментар. З самого початку Раші намагається пояснити, чому Тора не складається тільки зі списку заповідей, чому, виявляється, треба додати сюди ще й історію єврейського народу. Багато коментаторів сперечаються з Раші і кажуть, що зрозуміло тут, що треба було написати, хто є Бог, що є Бог, чому Він є Бог. І, з іншого боку, зрозуміло, що є необхідність вірити. Будь-яка основа віри в тому, що Бог абсолютно всевладний. Тому не потрібно писати якийсь особливий вірш на доказ цієї всевладності. І на цю суперечку вилито дуже багато чорнила, зламано дуже багато пер, витрачено дуже багато пергаменту.

Але ось що цікаво: ми ніде, крім коментаря Раші, не знаходимо цього висловлювання рабі Іцхака. Більше того, взагалі незрозуміло, хто такий цей рабі Іцхак і чому коментар Раші починається зі слів маловідомого рабі Іцхака? Рабі Іцхак – це батько Раші, на те він і рабі Шломо Іцхакі, рабі Шломо син Іцхака. Чоловік цей був праведний, але не був таким обізнаним у Торі, як його син. Проте син вирішив увічнити його в Торі і почав свій коментар із запитання до тата.

Для мене дуже яскравий спогад, коли я міг ходити за руку зі своїм батьком і ставити йому запитання. Був час, коли в моїх очах тато знав усе. Я в нього міг запитати взагалі все що завгодно. Я думаю, для дуже багатьох людей були такі часи, були такі переживання, коли тато на все відповідав. І іноді навіть зараз з якимись важкими, складними ідеями, з якимись складними питаннями хочеться всередині себе сказати: «От би зараз тата запитати». Хоча я розумію, що в тих питаннях, з якими я сьогодні стикаюся, тато мій зовсім не розбирався. Але є оце відчуття трепету, коли ти ставиш татові запитання, всезнаючому татові, і всезнаючий тато дає тобі відповідь. І є вдячність за те, що цей час, коли тато відповідав на ваші запитання, у нас був. І на знак вдячності за це, на знак пошани, тому що наш Бог – Він не тільки мій Бог, не тільки мій Бог мудреців або Праотців, але й безпосередньо Бог батька мого, навіть якщо він не був великим ученим, великим грамотієм у Торі. Навіть якщо він просто навчав мене говорити людям дякую, поступатися місцем жінкам у транспорті, бути ввічливим і добрим. Навіть якщо батько був невіруючим, він все одно заслуговує на шанування. І для Раші батько, який наставляв його, як умів (можливо, знань батька вистачило б тільки на знання самої-самої початкової школи), для Раші це так важливо, що він починає свій коментар до Тори, найперший коментар до найпершого вірша з того, що питає в тата, ставить татові це запитання або просить тата придумати якесь запитання і відповідь до Тори для того, щоб почати з його слів. Тут тема величезної важливості, яка називається повага, шанування батька. Вдячність батькові – це величезна школа вдячності, пам'яті про те, звідки ти прийшов. І я думаю, що це не менш важливо, ніж зміст того, що говорить рабі Іцхак.

І побачив Бог світло, що воно – хороше.

Дуже часто мені ставлять запитання з приводу цього вірша, суворо питаючи: «А хіба Бог не знав заздалегідь, що світло хороше? Хіба Він не має дару передбачення? Чому раптом такою несподіванкою стало для Нього, що світло хороше? Адже протягом усього розділу кілька разів ми читаємо: „І побачив Бог, що це добре“, і знову: „І побачив Бог, що це добре“ або наприкінці: „І побачив Бог, що це добре дуже“. Як це поєднати, як це зіставити з Божественним всезнанням?»

Це схоже на малюка, який бере в руки пляшечку для мильних бульбашок, дме, бачить, як вилітають мильні бульбашки, очі в нього загоряються, і він бачить, що це добре. Хіба він, беручи пляшечку, не знав, що це буде добре? Хіба він не знав, як це приємно пускати мильні бульбашки? Знав, звісно, але це переживання змушує відчути, що це – добре, очам загорітися й наповнитися відчуттям: «Ух ти, чудово! Як же гарно вийшло. Ура! У мене вийшло! У Мене вийшов світ!»

Дуже радісно усвідомлювати, що наш світ творив Захоплений, Здатний дивуватися, вражатися, захоплюватися Всевишній, з палаючими, як у дитини, очима. Не тільки радісно це усвідомлювати, але радісно жити в цьому світі, коли Бог не просто каже: «Ну, добре. Вийшло. Я так і знав». Коли Він не байдужий до Свого творіння, але захоплюється ним, кажучи: «У Мене вийшов чудовий світ! Я подивився на нього, і Я зрозумів, створювати світ – це дуже добре! Світ – це дуже добре!» Так само мама, яка виношує дитину, звичайно ж, розуміє, якою хорошою буде ця дитина, і, коли народжує її, вона дивиться на неї, розуміє, усвідомлює, що вона хороша, і серце її наповнюється любов'ю. Чудово жити у світі, Створитель якого Бог, який Уміє радіти, захоплюватися, який Уміє творити із захопленістю дитини. По-справжньому чудово жити в такому світі!

Але ось другий розділ, і Бог говорить слова: «Недобре!» Зазвичай це перекладають як: «Недобре людині бути самій!» Насправді так не написано. Написано: «Недобре, щоб людина була сама!» У людини немає пари. Людина працювала весь день, давала імена тваринам: «Ти будеш зайчиком, ти будеш хохулею, ти будеш австралійським тартончиком». Кожен звірок отримав своє ім'я, кожна тварина отримала своє ім'я. Усі тварини пройшли перед Адамом, це довга праця – кожній треба дати ім'я. А ім'я – це ще й отримання влади. Так це ми бачимо в Торі, коли комусь дають ім'я, людина отримує над ним владу.

Над усіма тваринами Адам отримав владу, і тому, саме тому йому не знайшлося пари: не можна отримати сім'ю, не можна побудувати пару, здобувши владу над людиною. Жінка не купується в рабство, не купується в підпорядкування.

І, коли Всевишній наводить на людину сон і приводить до нього дружину, Адам, справді, дає їй ім'я. Але, зверніть увагу, як це відбувається: «Ця буде називатися жінкою, тому що вона взята від чоловіка».

Насамперед Адам називає самого себе чоловіком. Він уперше придумує ім'я самому собі, і це ім'я виникає завдяки тому, що від нього взята жінка. Вона дає йому ім'я, отримуючи своє ім'я. Вони взаємно визначають одне одного. Без нього ніби вона не жінка, без неї ніби він не чоловік. Вони дають одне одному імена. «Ця буде називатися жінкою, тому що я буду називатися чоловіком». І ось у такій взаємодії, ось це недобре людині бути самій зникає, недобре, щоб людина була сама зникає.

І це, мабуть, різниця між добре і недобре, яку ми бачимо в цьому розділі. Просто цікаво відзначити, як Всевишній використовує ці слова.

Прочитаймо 5-й вірш з першого розділу книги Берешит:

Багато запитань, звичайно, можна поставити щодо цього вірша. Їх поставлено, і відповіді на них дано різні й дуже різноманітні у своїх підходах, як це можна сказати і стосовно будь-якого з віршів нашої тижневої глави. Ми зупинимося лише на маленькому шматочку цього вірша, на словах вайгі-е́рев – і був вечір, вайгі-во́кер – і був ранок. Що це означає? Раз уже ми прочитали на самому початку, що Всевишній назвав світло днем, а темряву ніччю, чому не написати: «І був день, і була ніч. День один» або «І була ніч, і був день. День один» або: «І була темрява, і було світло. День один»? Чому Тора тут додає нам якісь поняття і говорить: «І був вечір, і був ранок»?

Що таке вечір і ранок? Давайте спробуємо глибше зануритися в ці слова ערב (е́рев) і בקר(во́кер) – вечір і ранок.

Слово ערב (е́рев). Корінь айн-рейш-вет. Спільнокореневе з ним слово – слово змішування, ніби змішування темряви і світла. Ми читали, що Всевишній відділив світло від тьми. А до цього був е́рев, було змішування світла і тьми. Слово е́рев означає ще й щось приємне, те, що добре підмішується до нашої душі, те, з чим наша душа з приязню з'єднується. Наприклад, приємний спів називається шира ріва або коль урів – приємний голос. Голос, який комфортно, приємно вкручується в наші вуха, щось, з чим нам приємно з'єднатися. Змішування гармонійне – це слово е́рев.

Слово בקר (во́кер). Як не дивно, спільнокореневе з ним слово бакар (бики). Це ще дивніше, якщо врахувати, що й російське слово утро походить, за деякими версіями (а там є суперечки, в які я як не славіст і не слов'янський лінгвіст влазити не хочу), від слова, яке означає – час збирати биків у стада, час перевіряти биків перед їх уведенням у стадо. Так само й на івриті слово во́кер походить, пов'язане зі словом бакар – велика рогата худоба, бики, пов'язане зі словом левокер – відвідувати або критикувати, виділяти хороше від поганого. Бікорет – це критика, бікорет – це контроль якості, тобто здатність відділяти хороше від поганого. Знову: виділяти світло від тьми, відділяти хороше зі змішаного, видобувати велике з нікчемного. І так теж це можна витлумачити. Не спільнокореневе, але близьке за семантичним значенням слово לבקוע (лівкоа) – вилуплюватися з яйця – перші дві літери кореня בק (бет-коф) однакові. Це говорить про те, що є спільний зміст у цих слів. Ось вам відповідь на традиційне філософське запитання: що було раніше: курка чи яйце? Світло ніби вилуплюється, відділяється з оболонки тьми, і тут ми бачимо, що спочатку – яйце, а потім – курча, яке з нього вилуплюється, у цьому випадку світло.

У ширшому розумінні ми можемо сказати, що спочатку з'являється Їшмаель, потім з'являється Іцхак. Спочатку з'являється Есав, потім з'являється Яаков. І це тьма, з якої виділяється світло, змішане з нею. Виділення світла, змішаного з тьмою, з цієї суміші – ранок, що настає за вечором. Ранок вечора мудріший, тому що з нього виявилося світло. Саме це загальний принцип світобудови не тільки для ось цих віршів, але й далі ми це побачимо: як суходіл з'являється з, вилуплюється з-під води, і багато-багато-багато інших таких прикладів і в Писанні, і в усій історії людства. І в житті кожного з людей є вайгі-е́рев (і був вечір), і є вайгі-во́кер (і був ранок). І в кожного вечора є свій ранок, а в кожного ранку є свій вечір. Так Всевишній влаштовує Свій світ. І те, що ми тут бачимо, це не просто якісь хронологічні елементи. Кожен період, кожен людський день у духовному сенсі складається з вечора і ранку. І ось про це йдеться.

Звичайно ж, з погляду хронології, з погляду спостереження за землею, можна сказати: «Ніколи ж так не було, щоб по всій землі був вечір, ніколи ж так не було, щоб по всій землі був ранок». Але в потенціалі творіння таке може бути. Тому з моменту відділення світла від тьми це перший вечір і перший ранок. З цього почав діяти ось цей принцип зміни вечора і ранку. Точно так само, як є принцип зміни дня і ночі. Ранок, можна сказати, відповідає цілому дню і протиставляється в Писанні, часто протиставляється ночі. Наприклад, читаємо: «Говорити вранці милість Твою і віру Твою уночі». І тут антоніми ранок і ніч. Тобто ранок означає рух до світла, розкриття, виділення світла і наступний за цим день. А ніч означає змішування, коли світло має перебувати всередині темряви, для того щоб усвідомити себе всередині цієї темряви і вилупитися з неї.

Ось такий непростий зміст закладено в цих чотирьох простих словах. Від самого початку, як світло і тьма розділені, виникає цей самий цикл: і був вечір, і був ранок. Він актуальний для дуже багатьох описаних у Писанні історій з історії єврейського народу. І кожен з нас, трішки зазирнувши в себе, може побачити, що це актуально і для його життя. Ось під таким кутом можна на ці кілька слів з Тори подивитися.

Зверніться також до тижневих глав Тори, стенограм бесід і розбору глави Лех Леха.