Емор

З Божою допомогою ми починаємо вивчення тижневої глави Емор. Наша глава присвячена вказівкам, які Всевишній дає Агаронові та його синам, когенам, щодо святості. Про те, як їм залишатися на належному рівні святості, про особливі вимоги до когена, а також про те, хто має право підступати до жертовника. І з'ясовується, що не кожен із синів Агарона матиме таке право.

Отже, почнімо з 1 вірша 21 розділу.

Це дослівний переклад. Тора говорить тут про те, що коген, живучи серед свого народу, не повинен займатися всім тим, що пов'язано з похованням мертвого тіла, і осквернятися нечистотою мертвого. Якщо якась шанована людина в народі або якийсь далекий родич його помирає, коген не має права займатися його похороном, брати участь у його похороні й ставати через це нечистим. Тут уточнення в народі своєму означає, що може виникнути така ситуація, коли поруч нікого немає, коли коген – єдиний, хто може організувати похорон людини. Така ситуація називається мет міцва́ (заповіданий померлий) – померлий, про якого подбає заповідь. І ця заповідь пересилює, переважує всі інші заповіді когенам про доторкання до мертвих. Заради турботи про такого померлого коген, навіть якщо це коген ґадо́ль (первосвященник), може осквернитися, і він зобов'язаний таке тіло поховати, зробити все для того, щоб цю людину було поховано належним чином. Коли ж поруч є інші, то про це повинні подбати інші.

У 2 вірші міститься застереження:

Це категорії родичів, похороном яких коген може займатися. Ми говоримо про простого когена, не про первосвященника.

Близька до нього – тобто вона його сестра і по татові, і по мамі, і вона не була заміжня, не розлучена, не вдова, не пізнала чоловіка. Коген не має права займатися нічиїм похороном, крім поховання перелічених вище близьких родичів. У цьому випадку є послаблення для звичайного когена, але не для первосвященника.

Коген асоціюється зі святістю і чистотою, і для того, щоб люди не побачили його осквернення і образ його не був збезчещений в їхніх очах, до когена висуваються особливі критерії. Він повинен зберігати гідність у святості, і він не може осквернятися мертвими.

Тобто не будуть голити голову наголо, не будуть наслідувати звичаїв священників навколишніх народів: усі когени в окрузі (так було заведено) були лисими.

Ми читали про край бороди в 27 вірші 19 розділу. Там було використано дієслово легашхі́т (псувати): ло́ ташхі́т (не будеш псувати) краї бороди; тут сказано ло єгале́ху – не будуть голити, не будуть робити собі гарну бороду.

Крім того, заборонено робити шрами, написи якісь на своєму тілі, якісь надрізи, мітки і так далі. Є також і хвороба така в людей, коли вони дряпають себе, щоб компенсувати якийсь біль. І, попри всю різноманітність причин, це заборонено когенам. Заборонено ще й тому, що наколювання якихось імен пов'язувалося з присвяченням себе комусь, якимось богам чи якимось людям, а когени вже присвячені, присвячені Всевишньому.

Коген прислуговує Самому Всевишньому, приносить хліб і жертви Всевишньому, як слуга, який входить до царського двору, підходить до царського столу і тому повинен бути бездоганно чистим і шляхетним. Так само і коген повинен бути чистим на особливо високому рівні чистоти, повинен бути святим.

Тут під виразом іша́ халала́ розуміється жінка, яка народилася від забороненого зв'язку когена. Коли від цього зв'язку народжуються діти (дівчатка), вони теж заборонені когенам, когени не мають права брати їх за дружин. Тому що коген – святий, відокремлений для Господа, і рівень святості в тієї жінки, з якою він має поєднатися, вищий, ніж у звичайних людей.

Не тільки самі сини Агарона, а й народ повинен дбати про те, щоб когени були на належному рівні святості. Вони стоять, предстоять за народ перед Всевишнім, і, оскільки мета Всевишнього – освятити нас, оскільки Всевишній хоче нас освячувати, ми повинні виявляти турботу про святість когенів. Щоб народ не звинувачував когенів у якійсь вибагливості, пихатості чи снобізмі, народові теж дано заповідь через Моше: дбати про святість когенів. Наш першочерговий інтерес, щоб вони були угодні Всевишньому, щоб вони виглядали перед Всевишнім як слід і належним чином. Це те, чого Тора тут навчає. Але разом із цією елітарністю на когенові лежить і висока відповідальність.

Ідеться про заручену дочку когена, яка, перебуваючи в домі батька, впала в блуд в очікуванні шлюбу. Оскільки вона не просто дівчина, вона дочка когена, люди будуть цокати язиком і казати: «Що це за виховання в когенів? Ох уже ці діти віруючих батьків, із ними завжди така морока!» Коген у такий спосіб буде опорочений, когенська репутація буде опорочена. За це до неї висувається таке суворе покарання, як спалення. Добре напучення для братів і всіх віруючих, які проголошують, що вони когени, – пам'ятати, яку відповідальність ми накладаємо на себе і на наших дітей, коли виховуємо, ростимо наших дочок.

Тільки первосвященник, вступаючи на свою посаду, у своє служіння, помазується. Прості когени не потребують помазання. Роздирати одяг і куйовдити волосся на голові – це те, що робиться на знак жалоби.

Такий рівень святості в нього, що його прив'язаність до Бога вища, ніж прив'язаність до батька й матері.

Не вийде зі святилища – ідеться не про те, що він узагалі не буде виходити звідти, а про те, що не вийде проводжати мертвих. Якщо людина вирішує, що мати й батько їй дорожчі, то тим самим вона осквернює святилище. Ось таку сувору вимогу Всевишній висуває до первосвященника.

Тобто це означає, що й прозелітку він не має права брати.

Є в Господа мета, завдання, план освячення когенів і через це – освячення народу. І якщо Господь хоче освятити, то коген не повинен робити щось протилежне.

Це веління Моше. Ми пам'ятаємо з книги Даніеля, що цар земний хотів набрати юнаків без хиби, щоб вони служили в царському палаці. Усі царі світу прагнули, щоб довкола них були гарні, гідні, шляхетного вигляду слуги. Виняток становив хіба що блазень, але можна сказати, що це така особлива дивовижа і теж свого роду краса. І так само й Цар царів, Господь, вимагає, щоб ті, хто прислуговує Йому біля жертовника, були не тільки чисті всередині, шляхетні та праведні, а й непорочні зовні.

Про слово хару́м є суперечка. Деякі кажуть, що це людина із запалим носом. Але більш імовірний переклад, що з відрізаним або з відсутнім органом.

Хвороба, про яку згадується в кінці вірша, називається прихована тестикула – відома чоловіча хвороба, хоча й не дуже поширена.

 21. Кожна людина, в якій є вада, з насіння Агарона-когена, не підійде приносити спалюваної жертви Всевишньому, тому що в ній недолік, хліб Господа вона не підійде приносити.

Тобто йому заборонено тільки безпосереднє служіння перед Всевишнім, але при цьому він не обмежений у громадянських правах (так би мовити) когена.

Ми знову бачимо повторення. Всевишній каже: «Оскільки Я вас освячую, треба, щоб і зовні ви виглядали непорочно, так само, як і внутрішньо». Часто ми висуваємо вимоги до людей і кажемо: «Добре було б, щоб людина була всередині такою, як зовні». Тут когенам кажуть: «Можливо, ви й добрі всередині, але на лице – жахливі (як персонажі відомої пісні), так не піде». Тому когени, сини Агарона, які прислуговують біля жертовника, повинні бути чисті зсередини і досконалі зовні. Якщо коген має якусь ваду, він може оглядати проказу, він може їсти від святого, але не може приносити жертовне на жертовник.

Моше передав слово Господа, як Господь йому заповідав.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Емор і будемо читати 22 розділ, у якому Всевишній дає Агаронові та його синам деякі правила техніки безпеки щодо святинь, основи вибору жертвоприношень і багато іншого. Давайте почнемо з 1 вірша:

Ідеться тут ось про що: коген бере участь у жертвоприношенні й має право на частину жертвоприношення. Частину м'яса тієї тварини, яку ізраїльтянин присвятив Всевишньому, коген має право їсти і навіть повинен їсти. І, таким чином, він сідає за один стіл із Всевишнім ні більше ні менше, бере участь в одному бенкеті з Всевишнім. Зрозуміло, це вимагає чистоти, коген повинен їсти від цієї жертви тільки в чистоті. Можна звернути на це увагу тих людей, які з обов'язку свого служіння, за устроєм свого служіння в наш час живуть на пожертви людей, годуються тим, що люди приносять, ніби їдять від жертовника. Зверніть увагу, Всевишній вимагає ритуальної чистоти для того, щоб їсти від цього жертовника. Хоча в нас трохи інші критерії чистоти, у будь-якому разі потрібні особливі вимоги до себе, коли торкаєшся до їжі, походження якої – жертвоприношення народу Всевишньому і до якої ти допущений, тому що ти сидиш за столом у Всевишнього щоразу, коли ти їси.

Що може бути страшніше, ніж таке покарання? Господь його вижене від Свого лиця. Куди можна сховатися від лиця Божого? Думайте самі. Дуже страшне покарання Всевишній має на увазі для когена, який у нечистоті їсть жертовне м'ясо.

Тобто будь-який коген, який осквернився, повинен протягом дня омити свою плоть водою, очищення відбувається при будь-якому омиванні. При цьому коген стає чистим не відразу після омивання, а коли зайде сонце. І із заходом сонця зможе їсти від святого, тому що це його, когенське, і він повертається до свого нормального статусу. Тільки уявіть собі, яка обережність у повсякденному житті потрібна від когена, яка уважність до всього, до чого ти торкаєшся. Наскільки часто ми б ставали нечистими в тих ситуаціях, у яких опиняється коген, і яке трепетне ставлення в кожній секунді життя вимагається від когена для того, щоб він мав право їсти від жертовника.

Чому і як потрапив сюди цей вірш? Адже не тільки когенам, усьому Ізраїлеві заборонено їсти падло і розтерзане. Але з когенами особлива ситуація. Адже, як ми сказали, вони сидять за столом у Царя, вони придворна свита Царя царів, це не просто так. І як це буде виглядати з боку народу, якщо царський люд, якщо ті, хто за столом у Царя, почнуть копатися в смітті в пошуках їжі. Так само, якщо коген, який допущений до столу Господа, який їсть від жертовника, стане їсти падло або розтерзане. І це буде порочити Ім'я Господа, тому для них і окрема заборона.

Слово шамеру́ (зберігають, стережуть) і слово мішмарті́ (сторожа, охорона, служіння) походять від того самого кореня, шін-мем-рейш, що й дієслово лішмо́р (берегти, стерегти, зберігати): стережіть сторожу Мою, якщо перекласти дослівно. Тобто: «Зберігайте те, що Я вам дав на зберігання, зберігайте те, що Я вам довірив зберігати. Якщо ви будете зберігати Моє служіння, то ви не понесете гріх за те, що його збезчестили, і не помрете».

Всевишній освячує когенів особливою святістю, Він покликав їх у співробітники Собі, щоб вони служили освяченню народу. Тому, коли вони діють у зворотному напрямку, вони, борони Боже, несуть гріх і можуть померти.

Було заведено в ті часи (так часто буває і сьогодні), що людина, яка наймає працівників, крім плати за роботу, обіцяє ще й годувати їх. Зрозуміло, так було заведено і серед когенів. Якщо коген пустив когось пожити, неважливо з яких причин, якщо коген наймав когось для роботи по дому, він і годував цих людей. Але годувати він мав зі своїх якихось запасів, не зі святого, у жодному разі.

Тобто якщо коген купить собі раба і якщо хтось із рабів, який у когена, народить дітей, то й ці діти, діти рабів, можуть їсти від святого. Так, учергове доводиться нагадати, що Тора давалася в часи, коли рабство було частиною життя, і Тора говорить про закони, зокрема й пов'язані з рабством.

Що мають на увазі щодо дочки когена? У ті далекі часи не було заведено, щоб жінка жила сама. Тому, якщо жінка виявлялася розлученою чи овдовілою, вона поверталася в сім'ю. Це міг бути дім батька, або старших братів, або рід. Якщо батько помер, братів немає, то вона залишалася під опікою роду її батька, тобто знову-таки потрапляла в когенський дім і могла їсти від святого, тому що за походженням вона все-таки дочка когена.

Якщо людина вже присвятила щось у жертву і якось помилково це з'їла, вона повинна додати до цього п'яту частину і повернути когенові. Що означає п'ята частина? Деякі кажуть: п'ята частина – це 20%. Ну, зрозуміло, ділиться на п'ять частин, додається ще частина, виходить 120% разом із п'ятою частиною.

Інші кажуть: ні, це не так, ділиться на чотири частини, і до чотирьох частин додається п'ята частина. Тобто, є чотири частини, кожна частина 25%, додають п'яту чверть, тобто 125%. Про це є суперечка, але в будь-якому разі людина повинна повернути п'яту частину як компенсацію. Ми це вже обговорювали (у 5 розділі), чому п'ята частина додається і в яких випадках.

Тобто, якщо коген вирішив усе-таки когось нагодувати, то покарання буде на ньому. Знову-таки це важливий урок для сьогоднішніх служителів: наскільки правильно ми розпоряджаємося грошима жертовника, як ми їх витрачаємо, кого ми годуємо, кому ми відмовляємо в їжі. Щоб нам не понести гріх, щоб нам не збезчестити Святе Ім'я, яке нам довірено нести, що ще важливіше.

Тобто приносьте, знову скажемо, з власної волі тоді, коли ви хочете принести: не з-під палиці, не заодно з усіма, не коли вам кажуть: «Щось ти давно не заходив із всепаленням, може, у тебе тому й у житті не складається». Ні, коли ти сам хочеш принести жертву Богу.

Якщо ти хочеш, то приноси від усієї душі й приноси худобинку без будь-якої тілесної вади, тоді вона буде прийнята. Якщо ти хочеш принести щось гірше, то краще тобі цього не робити, тебе ніхто не змушує. Або приноси хороше, або не приноси зовсім.

Уся худоба з переліченими вадами не може бути принесена на жертовник Господу.

Найімовірніше значення того, що тут сказано: якщо в тебе є бичок або баранчик, у якого тріснуло і зрослося копито (не дуже велика тілесна вада), ти можеш його подарувати Храму, але не як жертву, а як якийсь хліб, який буде в домі Божому. Ним якраз можна буде нагодувати і найманого працівника, і якихось сторонніх людей. Ти його пожертвував на технічні витрати Храму, скажімо так. Але на святе, на жертовне його приносити не можна.

Я бачив дуже багато рабинів, учителів, які розділяють витрати пожертв. Коли вони приймають якісь гроші, які здаються їм сумнівними, коли їм здається, що людина прийшла з якимось непростим умислом, то, з одного боку, хочеться взяти ці гроші, з іншого боку, боязко використовувати ці гроші на щось святе. І тоді вирішують купити на них мийні засоби для єшиви або використати на щось буденне. Це досвід юдаїзму.

Є різні причини, пов'язані з поведінкою тварини або зі смаком м'яса тварини, через які тварину роблять безплідною. Їй перерізають сім'явиносні протоки, відрізають тестикули або якось надрізають, забивають (не буду вдаватися в подробиці цього дійства), і Тора однозначно забороняє це робити. Це стосується будь-яких каліцтв тварини заради зміни її поведінки або заради зміни, наприклад, смаку м'яса. Деякі каструють півнів для того, щоб вони були жирнішими, або відгодовують гусей особливим нестандартним способом, щоб їхня печінка була збільшена.

Якщо сам язичник хоче принести жертву Господу, то немає жодної заборони на те, щоб він цю жертву приніс. Але якщо він від себе просить вас принести її, то нічого такого не беріть і не приносьте від нього в жертву. Як би не хотів язичник порадувати Господа, він не може принести тваринку, якій він пошкодив органи розмноження або якесь інше пошкодження їй завдав, навіть якщо в язичників м'ясо такої тварини вважається особливо ніжним і особливо високоякісним.

Тобто не можна забирати в мами її дитинча в перші ж дні й на радощах приносити його в жертву Всевишньому. Мама повинна з дитинчам побути, а дитинча повинно побути з мамою щонайменше сім днів.

Тут ідеться, звичайно, про корову або вівцю. Не влаштовуйте геноциду тварин: це недобре, щоб мати й дитинча навіть у тварин помирали в один день.

Господь говорить: «Вихід з Єгипту – це тільки початок процесу, вихід із земного Єгипту – це початок шляху до святості. Не оскверняйте Ім'я Моє, не йдіть проти вітру». Вітер – Дух Святий – це те, що дме нам у вітрила і рухає нас у бік святості. Не рухайтеся проти цього вітру, тому що завдання Всевишнього – освятити нас. Рухаючись від святості у зворотному напрямку, ми рухаємося проти Всевишнього, а Він – наш Господь.

З Божою допомогою ми продовжуємо вивчати тижневу главу Емор і будемо сьогодні читати 23 розділ, у якому Всевишній дає настанови, пов'язані зі святами, своєрідну панорамну інструкцію. Тільки от святами вони в Торі не називаються. Давайте почнемо читати з 1 вірша.

Потрібно звернути увагу на слово мо'аде́й, яким Всевишній називає Свої свята. Корінь його, йуд-айн-далет, пов'язаний зі словом ва́ад (зустріч, нарада) і зі словом еду́т (свідчення, зустріч віч-на-віч). Те, що в російській мові заведено називати «праздники» (від слова «праздность»), у Торі означає строки зустрічі зі Всевишнім, це призначене місце і час зустрічей, коли весь народ повинен у певному стані з'явитися перед лицем Всевишнього. Отже, Господь говорить: «Ось вам Мої строки, в які ви будете збиратися святим зібранням, тобто збиратися і зустрічатися зі Мною в ці строки».

У цьому відмінність шабба́ту від інших свят, у які можна робити те, що необхідно для душі, готувати їжу (і є ще інші полегшення), але в шабба́т усе зовсім не так. Слово шабба́т у найпростішому його розумінні означає зупинка, припинення всякої роботи, але в нього є ще й інший зміст. Дієслово лаше́вет означає сидіти, оселятися десь, перебувати осілим, і в шабба́т ми приходимо в гості до Всевишнього, у цьому особливість шабба́ту. Ми ніби переміщуємося в нашу постійну обитель, туди, де ми будемо осілими. У цьому світі ми ґері́м (мандрівники і приходьки); там, у Всевишнього, ми осілі мешканці, і шабба́т – це наше переміщення, екскурсія туди, де на нас чекає, як ми уповаємо, ПМП (постійне місце проживання). Тут ми шість днів повинні будувати цей світ, у день сьомий ми зазираємо у світ прийдешній. Він не обов'язково далеко від нас географічно, він далеко від нас у духовному плані.

Є ще одна відмінність шабба́ту від свят: шабба́т настає кожні сім днів незалежно від нас, ми нічого не можемо з цим зробити, хочемо ми того чи не хочемо, живі ми чи, не дай Боже, ні. Шабба́т однаково наставав, настає і буде наставати раз на сім днів. Ми зберегли відлік шабба́ту від часу, записаного в книзі Берешит. Дуже часто запитують, чи не збилися ми, зберігаючи шабба́т так довго? Може бути, ми раптом, не дай Боже, вівторка дотримуємося? Ні, не збилися. Ніде ніхто нас у цьому не підозрював, ніхто нас не підозрював у тому, що ми десь загубили шабба́т.

На відміну від шабба́ту, час настання свят, хоч як дивно це може здатися, справді залежить від нас. Сьогодні в нас є календар, ми дивимося і бачимо: ось 1 число місяця, ось 14 число місяця, ось 15 число місяця. Спочатку, за часів Тори, календаря не було, і початок місяців визначався тим, що до суду приходили свідки і казали: «Ми бачили новонароджений місяць». Їх детально розпитували: раптом вони просто хочуть для себе зоряного часу, і ніякого місяця вони не бачили? І якщо переконувалися, що вони бачили місяць і що свідчення в них узгоджені, то, як і належить, за свідченням двох-трьох людей суд оголошував початок нового місяця, і від цього моменту відлічували всі свята. Тож календар єврейський заснований на свідченнях, і слово мо'е́д (свято) містить у собі слово свідок, це дуже важливо. Часто мене запитують: «Алексе, як ви відзначаєте рош хо́деш (новомісяччя), а от у календарі написано, що строк місяця такий-то і так далі?» Ми відзначаємо новомісяччя не в день, коли зародився місяць, а коли його побачили, прийшли до суду й повідомили про це, тоді й відзначалося новомісяччя. Ми не можемо передбачити народження місяця, і нам не було звелено займатися астрономією. Тому визначення місяців пов'язане з нами, перебуває в залежності від народу, від спостережень народу, а визначення шабба́ту ніяк із нами не пов'язане, у цьому відмінність. Строго кажучи, шабба́т не може називатися мо'е́д, тому й Тора винесла його зі списку. Спочатку сказано в 2 вірші: «Ось вони строки (свята)», потім іде 3 вірш щодо шабба́ту, а потім, у 4 вірші знову говориться: «Ось вони строки». У шабба́т діють суворіші заборони, ніж у свята, щодо виконання роботи, тому про шабба́т говориться в окремому вірші.

Отже, ось вони строки Господні, або (будемо говорити російською мовоюiРосійський вислів, ужитий тут автором, може означати і «скажімо російською мовою», і «скажімо простою, зрозумілою мовою». Ми переклали його дослівно.) свята Господні.

Тобто жертву Песах потрібно приносити, коли день хилиться до вечора, і це вже не чотирнадцяте, але ще не п'ятнадцяте, можна так сказати, коли обід уже давно скінчився, а вечеря от-от почнеться.

Тобто днем святого зібрання буде п'ятнадцяте число. Повторюю, що за законом (ми це побачимо в іншому місці, пізніше) все, що пов'язано з приготуванням їжі, або багато з того, що пов'язано з приготуванням їжі, дозволено робити у свята. Ми тут не займаємося галахою (юдейським правом), ми намагаємося читати пша́т (простий зміст) Тори.

Отже, у перший день із цих семи – свято, івритом йом тов (благий день), коли слід утримуватися від певного виду робіт, влаштовувати святе зібрання, тобто збиратися разом для якогось спільного служіння. Служіння звершується всенародно. Знову ж, я часто чую від людей: «У мене всі сім днів – шабба́т, а в мене будь-якого дня Песах, і Йом Кіпур, і Суккот, і День Паризької комуни – все разом, ось так мені Дух відкрив». Господь хоче, щоб ми жили в часі. У нас не щодня весна, у нас не щодня осінь чи зима, і так само в нас не завжди ніч, не завжди день, ми живемо за якимось розкладом: Господь установив для наших душ, для нашого духовного розвитку певний цикл року, він пов'язаний і з сільським господарством, і з тим, що відбувається в наших душах. І Господь установив перший день із семи днів Песаху як час зібрання, коли весь народ повинен зібратися – не кожен, хто коли хоче, а всенародно, як частина одного цілого звершувати служіння. І ми всі теж члени тіла Машиаха, ми в тілі Машиаха, і не можемо сказати: «А я, нирка, – сама по собі нирка, а я, підшлункова залоза, і теж сама по собі». Ми повинні діяти злагоджено, як єдиний організм. Тому важливо, що якісь свята, якісь дати нам визначені для того, щоб ми діяли спільно, як єдиний народ. Єдність – це те, про що Єшуа багаторазово молився.

Тут можливе різночитання, через яке свого часу в юдаїзмі виникла суперечка між сектою садукеїв і сектою фарисеїв. Садукеї вважали, що шабба́т – це шабба́т у буквальному сенсі, який припадає на один із семи днів свята, і від нього потрібно відлічувати. А фарисеї своєю чергою вважали, що саме сам перший день свята і названо шабба́том, і тому відразу ввечері, по закінченні першого дня, і починається перше приношення о́меру. Через цю суперечку є різниця і в датах П'ятидесятниці. Але, хоча садукеї вважали так, як вони вважали, за часів Другого Храму дуже багато політичної сили було зосереджено в руках фарисеїв, і галаха діяла по-фарисейськи: садукеїв змушували діяти по-фарисейськи. Є історія, коли коген зробив щось на манір садукеїв і народ закидав його етрогами (жовтими цитронами), це було, природно, в Суккот. Є суперечка і щодо Єшуа. Ми можемо сказати, що Він звелів своїм учням (ми точно це можемо сказати) чекати П'ятидесятниці, свята Шавуот. Це була П'ятидесятниця, на яку всі зібралися до Храму, тобто не якась особлива садукейська П'ятидесятниця, а загальнонародна. На цій підставі ми можемо з деякою обережністю зробити висновок про те, що все-таки учні дотримувалися свят і жили за загальноприйнятим в Ізраїлі календарем.

Дві десятих ефи – це за нашими мірками приблизно дві трилітрові банки борошна со́лет, чистого білого борошна найвищої якості, чверть гі́на вина – приблизно 0,8-0,9 літра. Коген бере з цього змішаного з олією борошна невелику грудку, жменю, і воскурює її на жертовнику, решта – це частка когена. Вино теж приноситься на жертовник. Часто запитують про вино в приношенні, у трапезі Господній. Ми бачимо, що частина приношення, яка починається з першого дня після шабба́ту, – це приношення хліба і вина разом з ягням.

Ми не їмо від нових злаків доти, доки не принесемо перші хліби Всевишньому.

Тут заповідь не прорахувати заздалегідь і сказати, що такого-то числа це буде, а рахувати кожен день: сьогодні стільки-то тижнів і стільки-то днів омеру. Щовечора, під час вечірньої молитви, люди таким способом рахують. Або якщо людина не потрапляє до синагоги, де збирається міньян (тобто кількість людей, необхідних для молитви), то людина рахує вдома, але кожен день ми зобов'язані вести цей відлік. Існує багато духовних практик, пов'язаних із виправленням душі, адже сорок дев'ять днів – це пам'ять про те, що стільки часу після виходу з Єгипту ми йшли до гори Синай, і це час виправлення й очищення. Є дуже багато практик, пов'язаних із сорока дев'ятьма щаблями очищення людини, і будь-яка практика, коли людина займається своїм очищенням, – це, звісно, похвально.

Тобто ми відлічуємо сім повних тижнів, це сорок дев'ять днів, але ми повинні рахувати до дня наступного після цих семи тижнів, тобто до п'ятдесятого дня. І в п'ятдесятий день ми повинні принести хлібну жертву Всевишньому, нову жертву з нових хлібів.

Оскільки ми читаємо Тору, намагаючись не забігати наперед, ми повернемося до опису цих жертв, коли розбиратимемо жертвоприношення в книзі Бемідбар, у 28 розділі, і зіставимо списки, і спробуємо зрозуміти чому саме стільки жертв, а не якась інша кількість, з чим це пов'язано і для чого це.

Є очисна жертва за весь народ, після якої можна приносити мирні жертви. Спочатку очищайся, потім мирися.

Як ми пам'ятаємо, із жертвою шламі́м (мирною) коген здійснює певні танцювальні рухи, коли підносить її Господу. Частка когена в усьому, що відбувається: це і його гонорар, і його участь у виправленні народу, тому що тут зарплата є частиною роботи, і робота є частиною зарплати, все взаємопов'язано.

Потрібно зупинитися ще раз і звернути увагу на відмінності в заборонах. У шабба́т заборонено робити коль-мелаха́ (будь-яку роботу). У свята заборонено робити меле́хет авода́ (роботу праці), так це можна перекласти; деякі перекладають нале́жну роботу, є різні переклади. Щоб розуміти різницю на практиці, ще раз повторю, що у свята дозволено робити те, що потрібно для прожитку, наприклад, готувати їжу.

Чому Всевишній повторює тут цю заповідь? Ми можемо сказати: «Ми й так Всевишньому приносимо жертву, і раз ми Йому й так приносимо жертву, то, ну й обійдуться, отже, бідні, у нас і так криза тут через те, що ми сніп повинні Всевишньому приносити». Господь говорить: «Ні, все одно, коли ти жнеш своє жниво, залишай бідним і не збирай колосків, не будь дріб'язковим, Я – Господь». Коли ми жертвуємо щось на життя громади, на якусь справу, яку ми вважаємо Божою, ми не можемо сказати: «Я тепер не буду допомагати бідним, я вже поділився зі Всевишнім, нехай Він і розподіляє». Наші взаємини зі Всевишнім – це одне, взаємини з ближніми – це інше, і Всевишній говорить: «Не обділяй ближнього за Мій рахунок, Мені це ніяк не потрібно».

 Дуже багато сказано про цей день. Дуже часто євреїв звинувачують у тому, що вони називають цей день Рош гаШана (голова року), і кажуть: «От, адже звеліли вам, що перший місяць у вас буде початком усіх місяців. Чому ви все спотворили, перевернули з ніг на голову?» Далі ми прочитаємо про те, що йдеться про кінець року, про кінець сільськогосподарського року. Крім року царів, є ще рік сільськогосподарський, є різні види року, і тому і Суккот, і Рош гаШана – це початок і кінець року.

Що таке пам'ятання трубного звуку, про який трубний звук ідеться? Можливо, що це трубний звук, який звучав на горі Синай, таке розуміння напрошується. Є інше тлумачення, яке зазирає трохи глибше і каже, що трубний звук – це звук, який було чути, коли Всевишній вдихав в Адама душу. І це пам'ять, можна так сказати, першого поцілунку, першого контакту людини і Бога, яким Бог оживив людину. Не таке вже й просте свято.

Це ті кілька рядків, які Тора говорить про свято трубного звуку, хоча про нього дуже багато всього написано. Я так само намагаюся розглядати панорамно і тому сильно не заглиблююся в різні аспекти свят.

Це терзання душ пов'язане з тим, щоб утримуватися від їжі, пиття, інтимних стосунків, возливання олії і зручного взуття. Ці заборони розуміються так і зараз.

Зверніть увагу, що коли ми говорили про інші свята, ми читали коль-меле́хет авода́ (всяка робота праці), тут – вехоль-мелаха́ (всяка робота), як і щодо шабба́ту. У Йом Кіпур заборонено низку робіт, які дозволені у свято, зокрема, приготування їжі.

Тобто починаємо ми трішки раніше, дев'ятого числа. Коли людина брала на себе якийсь особистий піст, брала піст і утримання, вона брала піст зазвичай з ранку і до вечора того дня, тому Тора тут застерігає, що це не так, як люди звикли, а з вечора до вечора, тобто це піст завдовжки в добу, а не як зазвичай.

Тобто знову-таки йдеться про місяць тішрей, це той самий місяць, у якому відзначається День трубного звуку і День спокути.

Ось знову ми бачимо вираз коль-меле́хет авода́, який пов'язаний зі святом.

Аце́рет – це зупинка, можна сказати, що восьмий день свята Суккот – це кінцевий пункт у всьому циклі річних свят. Дуже багато теж про це сказано, але давайте намагатимемося не заглиблюватися в кожне зі свят окремо, тому що це буде зневага до інших свят, вони на нас образяться.

Знову, як ми не можемо прийняти одразу всі таблетки на рік уперед, ми не можемо принести жертви у випадковому порядку, як це багато хто, на жаль, робить і каже: «А в мене весь рік Суккот, у мене весь рік Песах або весь рік шабба́т». Ні, ми так не можемо. Кожного дня має звершуватися служба, що відповідає цьому дню.

Знову-таки ми бачимо, що шабба́т окремо стоїть у цьому списку. Є зустрічі, на які ми повинні всім народом приходити. Це крім тих зустрічей зі Всевишнім, які ми можемо добровільно організувати, якщо ми хочемо в особистому порядку, як перелічено в 38 вірші, дати Господу дари, обітниці й добровільні пожертви.

Далі знову повторюються закони свята Суккот.

Настав час звернути увагу на цю фразу: свята Господні. Це не єврейські свята, не народні свята, це свята Господні, а якщо дослівно, то це зустрічі з Господом. Це день, коли Господь призначив нам зустріч і сказав: «Я в цей день приходжу до вас у гості». Якщо ми Йому не відчинимо, Він постоїть біля дверей, обернеться і піде (кажу це, звичайно, як притчу). У книзі Шир гаШирім є історія про дівчину, яка не відчиняє коханому, тому що вона вже лягла спати і босими ногами, намащеними олією, по запорошеній підлозі пройти не захотіла, а потім бігала, як п'яна і божевільна, і шукала коханого. Цю історію можна застосувати і до втраченого свята Господнього, до втраченої зустрічі з Господом.

Отже, існує заповідь радіти, ось так от хочеш не хочеш – сім днів радій, не важливо, який у тебе настрій. Ми повинні взяти чотири види рослин, які зокрема символізують чотири види людей у громаді народу Божого. Про це теж дуже багато сказано, це не просто так букетик. І цікаво те, що Тора тут не розповідає, що з усім цим робити: просто взяти, а для чого взяти – незрозуміло. Мабуть, це як підтвердження того, що існує усна традиція, в якій є розуміння, що робити з усім цим набором, який сторонній людині може здатися дивним.

Що означає будете сидіти? Сидіти – це не означає сидіти, щоб не вставати або щоб не лежати, сидіти – це означає будете там жити. У поняття жити вкладається їсти, пити, спати і вивчати Тору. Усе це під час свята Суккот треба робити в кущі.

І багато хто каже, що тут ідеться про хмари слави, якими Господь огорнув народ Ізраїля (немов ку́щами), коли виводив його з Єгипту.

Ми з вами закінчуємо вивчення тижневої глави Емор і будемо читати 24 розділ з 1 вірша.

Слово цав у сучасному івриті означає наказ, вказівка, але тут воно вжите як дієслово у формі імператива (наказового способу), тобто повели синам Ізраїля. Є в нього ще й відтінок підштовхування: піджени, поквап, підбадьор синів Ізраїля.

Що означає кати́т (бита олія)? Це олія, вичавлена механічним способом, тобто без нагрівання і без використання будь-яких хімічних засобів, що прискорюють віджим.

Менора́ – один із символів храмового служіння і народу Ізраїля, вона зображена на гербі Ізраїлю, її зображення є на обкладинці мого ізраїльського паспорта. Всевишній почав творіння світу з речення: «Світло – будь!» Господь, Сам по Собі джерело світла, дав нам милість бути світлом у цьому світі. Нам звелено піднімати вічний світильник, ми запалюємо світло біля самого порогу розкриття Всевишнього в цьому світі, поруч із самою завісою, за якою Він відкривається. І народу Божому доручено нести світло. Можна провести паралель зі світлом, яке було до створення світил, з тим самим, першим світлом. Саме його образ виходить від світильника, що стоїть біля завіси. Тора, світло Тори, виходить із Сіону. І заповідь когенові – на пам'ять про це: менора́ повинна горіти біля завіси з покоління в покоління.

Ще одна заповідь, пов'язана з храмовим служінням:

Кожна з таких булок із борошна со́лет (чистого борошна найвищої якості) виходить вагою близько 5 кілограмів, і таких булок треба спекти дванадцять. Талмуд розповідає про те, що була родина, дім (бейт) Ґармо, пекарів, яка в південно-східній частині Храмової гори мала пекарню. І там вони випікали цей особливий хліб, просіюючи борошно через численні сита, за дуже складним рецептом. Адже треба було, щоб цей хліб лежав цілий тиждень перед лицем Всевишнього і не пліснявів, не черствів. Розповідається (трактат Йома, 21а), що хліби, спечені цією родиною, не тільки не псувалися, але залишалися теплими і духмяніли. Таке от диво. Треба було вміти і пропекти цю величезну халу, не так уже й просто спекти велику халу, та ще й як опріснок, щоб вона не перетворилася на кислий хліб під час випікання. Дуже багато секретів було в цього хліба.

Мудреці якось намагалися натиснути на цю родину і сказали: «Навчіть і інших теж, поділіться цим чудовим рецептом, як ви печете цей хліб». Родина відмовилася, і тоді на якийсь час їх прогнали з цього служіння. Сказали: «Ах так, тоді ми покличемо пекарів з Александрії, із самої Александрії, і вони будуть пекти нам цей хліб». Але в пекарів з Александрії, хоч як вони старалися, нічого не вийшло, хліб у них не виходив, і сімейство Ґармо повернули на служіння. Пізніше вони пояснили, що не хотіли ділитися таємницею майстерності, щоб рецепт не просочився у світ і де завгодно, яким завгодно богам не стали б поклонятися хлібом, виготовленим за старовинним єврейським рецептом. Ще розповідають про цю родину, що самі вони, ці пекарі, ніколи не їли білого хліба, щоб їх не запідозрили в тому, що вони печуть із того борошна, яке отримують для святих хлібів, а їли тільки дуже простий хліб із низькоякісного борошна. Сказав Господь: «Не закривай рота волові, що молотить», але ця родина накладала на себе особливі зобов'язання, трималася того, щоб не бути звинуваченою в корупції, в розкраданні священного майна, і тому їли тільки простий хліб.

Тобто додається щось символічне в кожен стосик, щоб весь хліб став спалюваною жертвою Господу.

Коли двічі повторюється бейом гашабба́т бейом гашабба́т, то це означає у кожен шабба́т.

Чому це стосується спалюваних жертв? Тому що частина приношення, в якій є ладан, воскурюється на жертовнику.

З 10 вірша починається цікава історія. До цього ми читали заповіді, перелічення законів і майже не зустрічали згадок про події протягом кількох останніх розділів. Отримували настанови – виконували настанови, подій у житті людей ми майже не торкалися. І от тут Тора розповідає нам про одну подію.

Ось така історія. І дуже багато запитань виникає під час читання цієї історії. Чому ця історія наводиться саме тут? Чому написано, що вийшов цей чоловік, звідки він вийшов? Чому побився з ізраїльтянином? Чому проклинав ім'я Бога? І всі ці запитання потребують відповіді. Відповіді на них даються різні.

Одні кажуть, що ваєце́ (і вийшов) означає духовно вийшов, відокремився від народу Ізраїля. Почув, що когени будуть отримувати хліб тижневої свіжості. А в Єгипті священники отримують гарячий хліб, з пилу, з жару. І знехтував Господом, сказавши: «Якщо в нього з когенами так, то й не гідний пошани такий Бог, у якого когени так харчуються». Через це виникла бійка і як результат – привели цього чоловіка до Моше.

Інші кажуть, що фізично вийшов, його фізично вигнали за табір. Йому сказали: «У нас тут, вибач-будь-ласка, земля успадковується по батькові. У тебе батько хто? Не зрозуміло хто. Ось тому й немає в тебе тут місця». І він намагався боротися за місце під сонцем, і виникла бійка, і дійшло до того, що він прокляв Всевишнього.

Треті кажуть, ваєце́ – це, як кажуть російською, так вийшло. У ході якихось подій вийшла назовні, вийшла на чисту воду його єгипетська природа. Не впорався він із собою, не стримався. Так часто буває і з нами: коли нам наступають на улюблену мозолю, тоді з нас виходить назовні син єгиптянина. Навіть у тих, хто начебто вже давно не в язичниках. Так чи інакше, проявилася грішна природа людини.

Чому Тора наводить цю історію саме тут? Можна зрозуміти хронологічно: ось чоловік говорив про хліби, і тому його тут згадали. Можна сказати, що, оскільки раніше йшлося про пошану, якої вимагають від когенів, про шанування Імені, Тора навела цей випадок як приклад того, як чинять з людиною, яка ганьбить ім'я Господа. Можна зрозуміти в такому ключі як і саме слово ваєце́, так і те, чому Тора наводить цей уривок тут. Звісно, є безліч історій, пов'язаних із походженням цього єгиптянина-єврея.

Багато мідрашів кажуть про те, що це син того самого єгиптянина, якого вбив Моше на самому початку книги Шмот. А справа була так, що цей єгиптянин задивлявся на дружину єврея. Якось уночі він змусив цього єврея працювати, а сам під його виглядом прийшов до його дружини, Шеломіт бат Діврі, і стало це відомо її чоловікові-ізраїльтянину. І ось вони з'ясовували стосунки, і саме за цим з'ясуванням їх застав Моше. Один з учителів, рабинів, Іцхак Каро каже: «У нас, у євреїв, є давня, але не дуже добра звичка: коли б'ємося чи сваримося, згадувати старе». Є межа, коли суперечка переходить у сварку. Коли чоловік і дружина кажуть: «Це смачний борщ, це несмачний борщ» – це суперечка. Коли в хід ідуть аргументи на зразок «у вас у родині ніколи не вміли готувати борщ» або «ти взагалі ні в чому не розбираєшся», це переходить у сварку.

Так от, повернімося до сварки сина ізраїльтянки та ізраїльтянина, один із них сказав, переводячи суперечку в сварку: «А ти, взагалі єгиптянин за походженням, ти чого лізеш? Мало того, що ти єгиптянин, ти ще й син єгиптянина із заплямованою репутацією, і, мало того, наш учитель Моше вбив твого тата не ударом кинджала і не хуком справа, а ім'ям Всевишнього». І ось, у шоковому стані (одразу стільки інформації на людину звалилося), як каже мідраш, відчувши, що ім'ям Всевишнього вбито його батька, він і прокляв ім'я Всевишнього. Такий коментар теж існує. І, як я зазвичай кажу, повторю і тут: ці коментарі більше говорять про самих тих, хто коментує, ніж про героїв Тори. Але ми можемо винести дуже важливий урок із цієї історії. Коли в нас народжується образа і виривається назовні єгиптянин, який не готовий слухати, який виходить із Божого народу, то може дійти до того, що буде проклято Ім'я Всевишнього.

Ну, і про маму не можна не сказати кількох слів. Багато коментаторів, спираючись на мідраші, які ми згадали, намагаються виставити Шеломіт Бат Діврі в поганому світлі. Ім'я Діврі пов'язане з розмовою, тобто вона була така собі балакуха, і через свою балаканину зав'язала знайомство з єгиптянином і принесла в подолі від нього цього сина. Інші кажуть, що був факт зґвалтування. Так чи інакше, ім'я жінки також коментується, що теж говорить про тих, хто намагається зрозуміти цю історію.

Отже, напівєврей-напівєгиптянин, цей чоловік на щось розлючений, і він проклинає ім'я Всевишнього, і його приводять до Моше.

Тобто Моше наказав помістити чоловіка під варту, і коментатори знову ставлять запитання: «А чому Моше сам не став судити цього чоловіка?» Ну, загалом, зрозуміло: людина проклинає ім'я Господнє, можна її розстріляти після короткого суду або побити камінням. І коментатори кажуть: «Якщо врахувати, що це був якийсь родич того самого єгиптянина, Моше не хотів, щоб це виглядало як особиста помста». У нього був такий суддівський самовідвід. У цьому є паралель з тим, що ми говорили про родину пекарів Ґармо, яка зберігала свою репутацію, не користувалася своєю посадою у своїх цілях, щоб навіть видимості такої не було, що вони цим користуються. Моше теж не хоче показувати, що він зловживає своєю посадою, тому він садить його під варту. Так кажуть коментатори, це одне з можливих тлумачень. І тут теж є урок для нас про ставлення до чистоти своєї репутації як служителя Божого, наскільки ми повинні старатися її берегти. Можливо, у нас не завжди виходитиме, але старатися треба.

Ті, що слухають, накладають руки на його голову, щоб провину за своє слухання повернути йому і продемонструвати незгоду і протест проти його проклять на адресу Всевишнього. І після цього вся громада може побивати його камінням.

Можна зрозуміти і просто, що тут ідеться про людину, яка вимовить ім'я Господа не в чистоті і не в належному трепеті.

Звісно, тут не йдеться про те, що, якщо людина вбила корову ближнього, у неї теж убивають корову. Ні, тут, як і в усіх подальших віршах, ідеться про грошову компенсацію.

Спробуйте ще відтворити такий самий перелом, якщо вже переламувати. Доказом того, що йдеться про компенсацію, може слугувати те, що по всьому Сходу – і в законах Хаммурапі, і в інших зводах законів, які діяли до законів Хаммурапі, – завжди писалося, що людина, яка виб'є іншому зуба, сама позбудеться зуба. Але на практиці це зводилося до того, що людина отримувала грошову компенсацію. Якщо хтось, не дай бог, завдасть людині якогось тілесного ушкодження, і людина втратить руку, ногу, око, вухо, то яка їй користь, у чому їй компенсація від того, що ближній, який завдав їй такої шкоди, теж утратить вухо чи око. Це ж не дасть їй можливості більше заробляти, якось справлятися з каліцтвом і так далі. Тому закони формулюються таким суворим способом (римляни називали це правило таліо́н (та́ліо) – відплата за мірою злочину). Але все ж ми ніде не зустрічаємо, в жодних історичних джерелах, що закони застосовувалися саме в такому вигляді. І немає підстав не довіряти мудрецям, які кажуть, що тут ідеться про грошові компенсації, відповідні завданій шкоді, тим більше що так було по всьому Близькому Сходу.

Треба зробити застереження про садукеїв (цдукі́м), які розуміли ці постанови буквально. Водночас немає жодних свідчень самих садукеїв про це або історичних свідчень того, що ними це правило якось застосовувалося на практиці.

Це підбиття підсумку, це не окремий закон. Ми часто бачимо, що в кінці якоїсь теми Тора підбиває її підсумок, і ось наш вірш – це тому приклад.

22 вірш теж дуже важливий.

Деякі намагаються сказати (маючи звичку читати окремі вірші, не читати контекст розділу, контекст книги), що от тут написано, що у вас має бути для всіх один закон. Отже, те, що дано когенам, і те, що дано жінкам, і те, що дано чоловікам – усе однакове для всіх, один закон. Але насправді тут ідеться про суд. Однаковий суд у вас має бути для всіх. Це далеко не найочевидніший факт. У багатьох народів заведено, що якщо я заподіяв шкоду якомусь чужоземцеві, то це не настільки суворо вважається гріхом. А якщо чужоземець заподіяв шкоду мені, то з нього питають у десять разів більше. Тут Всевишній каже: «На суді суди, не зважаючи на походження, чи йдеться про приходька, про постійного мешканця, про багату людину, про бідну людину. Для всіх у вас має бути один суд, без різниці за походженням». Тому, якщо приходько внаслідок злочину єврея дістав ушкодження і втратив руку, йому має бути виплачено компенсацію точно так само, як якби це був єврей. Жодної різниці не повинно бути. Ось про це говорить цей вірш.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

У 21 розділі розповідається про те, як первосвященник має вибирати собі дружину, і називаються чотири категорії жінок, з якими первосвященникові заборонено одружуватися. З 13 вірша ми читаємо:

13. Він візьме жінку тільки в дівоцтві її.

14. Вдову, і розведену, і зганьблену, блудницю – цих не буде брати, але незайману з народу свого візьме за дружину.

15. І не буде він ганьбити насіння своє в народі своєму, тому що Я – Господь, що освячує його.

Господь освячує плоди, насіння когена, його дітей. Тому коген має трепетно ставитися до того, кого він бере собі в партнери, з ким він з'єднується, з ким він стає однією плоттю. Це, звичайно, дуже важливо, але виникає питання: а який стосунок це має до нас? Що ми можемо для себе тут взяти?

Про нас Всевишній сказав (Шмот 19:6), що всі ми є царством коганім, ми – країна людей, які покликані служити Всевишньому. У другій книзі Шмуеля (8:18) про синів Давида сказано, що вони коганім, що вони служать при царському дворі. Таким чином будь-хто, хто служить Цареві царів, Всевишньому, певною мірою коген. І за тим, як ми ставимося до свого служіння, до виконання тих завдань, які Всевишній ставить перед нами, можна визначити, образно кажучи, з якою жінкою ми живемо.

Вдова – це жінка, в якої помер чоловік. Якщо провести паралель з нашим служінням, то ми можемо виконувати якісь дії, робити щось для Всевишнього, будучи, по суті, мертвими, не вкладаючи в це своєї душі. Якщо душа наша, голова наша перебуває при цьому в іншому місці, то виконання служіння буде суто автоматичним, цілком бездушним. І Тора каже: хай не буде в тебе такої дружини.

Ми можемо також проганяти від себе служіння (як кажуть: робота, робота, іди на Федота), просто гнати від себе служіння, як осоружну дружину. І Тора каже: хай не буде в тебе зв'язку з розведеною.

Ми можемо здійснювати служіння як зв'язок із зганьбленою жінкою і відчувати всередині: «Боже мій, яка ганьба, як же соромно, соромно вести цього бомжа, мити цього бомжа!» або: «Як мені соромно проповідувати на вулиці!» Тобто служити з відчуттям сорому, з відчуттям того, що, не дай Боже, хтось побачить, що я цим займаюся – як же мені соромно буде! Павло свого часу переконував у посланні до римлян: «Я не соромлюся благовістя Машиаха», бо були ті, хто цього соромився.

І ще один варіант: ми можемо робити нашу роботу, ніби вважаючи її блудницею, думаючи: «Що ми можемо за це отримати? Якусь вигоду ми можемо отримати з цього?» або прикидаючи: «Якщо я скажу так, може, мені заплатять більше? Якщо я зроблю так, може, я отримаю якусь бі́льшу вигоду? Може, мені дадуть більше пожертв, або я отримаю бі́льшу повагу, ще щось бі́льше для себе урву?» І це те, від чого застерігає Тора і каже: хай не буде в тебе і такої дружини. На кому ж тоді можна одружитися? Іншими словами, як же треба ставитися до свого служіння? Тора каже: «А лише дівицю з народу свого має взяти». Кожного дня, приступаючи до служіння Всевишньому, необхідно пам'ятати, що кожне служіння – як дівиця, як наречена. Російське слово «невеста» означає не відана, не пізнана («не веста»). Наче ми вперше з нею зустрічаємося, як з першим коханням: з радістю від першої зустрічі, з радістю від першого дотику кінчиками пальців. Саме на такому рівні любові, натхнення ми покликані здійснювати своє служіння (це, звичайно, не завжди виходить), виконувати покликання Всевишнього. Тоді плоди наші освячуватимуться Всевишнім, як сказано: «Я – Господь, що освячує його». Тоді й діти наші, бачачи таке трепетне ставлення до служіння Всевишньому, освячуватимуться.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Для продовження: єврейські свята, одяг священників, стенограма глави Кдошим і тижневі глави Тори.