Кдошим

Ми починаємо вивчати тижневу главу, яка називається Кдошим (Святі). Вона присвячена тому, як зберігати святість, як жити у святості. І ми почнемо читати з 1 вірша 19 розділу.

Всевишній каже: «Я – Господь ваш. Я хочу жити серед вас. Я хочу владарювати в цьому народі, і для того, щоб ви могли приліплюватися до Мене, ви повинні прагнути до святості». Якщо людина в стані нечистоти намагається приліпитися до Всевишнього, вона ніби бруднить, оскверняє Його. Усім відомо, що перед тим, як склеїти дві поверхні, їх зачищають. У нашому випадку треба зачистити лише одну поверхню – нас, тому що Господь і так Святий. Щоб Він жив у нас, у наших серцях, ми повинні прагнути до святості, до нас висуваються певні вимоги. Про них, власне, і йтиметься.

У Десятислів'ї (Десяти заповідях) ми читаємо: «Людина повинна шанувати батька і матір». Тут трішки по-іншому і в іншому порядку: боятися матері й батька. Справді, найкропіткіша частина догляду за дитиною лягає на матір, вона доглядає людину з самого дитинства, тому до матері легше виявляти повагу, і вона менше вселяє страх. І заповідь робить акцент на тому, де нам здається, що можна проскочити: матері треба боятися. А батька треба поважати, шанувати, хоча нам може здатися, що він же, власне, у нашому вихованні безпосередньо своєї участі не виявляв.

У Десятислів'ї ми читаємо, що заповідь про дотримання шаббату стоїть поруч із заповіддю про шанування батьків. І тут ми бачимо те саме, бачимо, що є зв'язок. Оскільки батьки – це наше попереднє покоління, то шанувати своїх батьків – це означає шанувати минуле. Коли ми і дітей своїх виховуємо в пошані до нас, ми вибудовуємо життя нашого народу в часі. І шаббат для відліку часу дуже важливий. Ми живемо від шаббату до шаббату, ми рухаємося з минулого в майбутнє. І ця зміна одного шаббату іншим чимось схожа на зміну поколінь. Ставлячись із повагою до плину часу, ми поважаємо батьків і вчимо дітей поважати нас.

Слово елі́ль може бути зменшувальним від слова ель (бог), тобто божок. А може походити від кореня хет-ламед-ламед, що має значення спустошувати, вибирати вміст: наприклад, слово халя́ль означає пустушка, щось порожнє всередині. Тобто можна перекласти як не звертайтеся до пустушок.

Що означає і богів литих не робіть, та ще й собі (велоге́ масеха́ ло таасу́)? Ми читали про цю заповідь у книзі Шмот, у 34 розділі. Там вона стоїть перед заповіддю про опрісноки: «(17) Литих богів собі не роби. (18) Свята опрісноків дотримуйся…» Що це за заповідь? Крім того, що є в неї простий зміст – не можна відливати собі якихось божків зі свинцю, зі срібла, і з чого б тільки ми не захотіли їх відлити, є в неї й інший зміст, і багато є коментарів із цього приводу.

Слово маса́х і в сучасному івриті означає завіса, полог або екран. І хасидські вчителі, починаючи з коментаря на Тору Ор гаХаїм (Світло життя) кажуть, що елоге́ масеха́ – це заслона (екран), що закриває від нас Всевишнього, притупляє відчуття Божественного, притупляє наше почуття святості; заслона, яку ми повісили між собою і Богом. Наприклад, людина влаштувалася на якусь роботу, потрапила в товариство, де в ходу нецензурна лексика, так навколо розмовляють усі. Спочатку це її дуже сильно обурює, але поступово вона звикає до цього. Якщо вона сама й не заражається цим, то ця безчутність проникає в неї, і те обурення, яке в ній було, закрилося. Її слух, чутливість до навколишньої реальності притупляються через те, що вона вже до чогось звикла. Можна розповісти історію про рабі Йосефа-Шломо Каханмана, який на початку 30-х років приїхав до Тель-Авіва. І першого разу, коли він вийшов погуляти в шаббат, він побачив єврея, який ішов і курив. Серце його переповнилося гіркотою, він розплакався: «Як це так, що єврей може курити в шаббат?!» Минуло кілька місяців, рабі Каханман поступово звикав до життя в країні Ізраїля. Одного разу він знову-таки вийшов гуляти в шаббат і знову звернув увагу на людину, яка йшла і курила. Знову він розплакався і сказав: «Я плачу вже не тому, що ця людина курить. Я плачу, тому що я до цього звик, тому що я вже не плачу через те, що бачу єврея, який порушує шаббат. Для мене стало звичним, що єврей може шаббат порушувати!» Якісь речі можуть стати для нас звичними і в наших власних вчинках. Звикнувши («всі так роблять», «всі так живуть»), ми можемо зробити собі екранчик, який фільтрує якусь Божественну енергію, фільтрує якісь промінчики Божественного, що дозволяє нам змиритися, жити з цим спокійно.

Ще одне розуміння фрази елоге́ масеха́ дає мудрець епохи танаїв (тана́ арамейською учитель) на ім'я Рабі Йосі. Він розуміє слово масеха́ як маска – не роби собі маску Бога. Людина іноді може гніватися або обурюватися якимсь праведним гнівом. Ні, ми не гніваємося, коли хтось у черзі в супермаркеті проліз попереду нас. Ми не гніваємося, коли хтось підрізав нашу машину. Але ось ми бачимо на служінні дівчину, недостатньо скромно вдягнену, або ми бачимо, що хтось перешіптується під час того, як учитель говорить, або, ще страшніше, коли говоримо ми. Ось тоді ми переповнюємося праведним гнівом. І рабі Йосі каже: «У цей момент людину дуже важко виправити. Людина в гніві роздуває свої ніздрі (гнів узагалі в Торі пов'язаний із ніздрями), і через ці роздуті ніздрі з людини виходить святість. А там, де вийшла святість, людину наповнює нечистота. Обличчя її спотворюється. І сама людина (ми так і кажемо) змінюється на обличчі, на ній з'являється маска. Людина наділа на себе маску, оголосивши себе Богом, зайнявши місце Бога і гніваючись там, де мав би гніватися Бог, а не вона сама». Чому Тора в книзі Шмот пов'язує це з опрісноками, з мацою? Опрісноки – це як відсутність власної гордості, відсутність власного якогось є́цер-гара́ (злого начала). Ти гніваєшся на те, що хтось перешіптується під час навчання? Ти гніваєшся на те, що дівчинка недостатньо прикрила хусткою своє волосся? Перевір, чи справді це Божий гнів.

Третє розуміння дає хасидський учитель рабі Давид Оппенгайм, що жив у XVII столітті, який каже: «Ідеться про те, щоб самому не ставати лити́м, самому не ставати нерухомим під впливом ідола». Це починається з простих залежностей, коли ми не можемо без чогось жити, без чогось обходитися, коли це щось стає нам дорожчим за все. А це свого роду ідол. Таким може стати кава, сигарета – та що завгодно. Рав Розенталь розповідав, як дружина відучила його курити сигарети. Узагалі, це була людина, справді занурена в навчання, і весь день, з ранку до вечора, він присвячував вивченню Тори, намагався від Тори не відриватися. Дружина дбала про все господарство. Коли він приймав людей, коли він викладав уроки, дружина робила все, що необхідно, зокрема купувала йому сигарети. Одного разу він потягнувся по пачку сигарет і не знайшов її. Дружини не було вдома, і рав Розенталь сам спустився до магазинчика при будинку, відійшов недалеко від під'їзду, купив собі сигарети. Прийшла його дружина і сказала: «Невже твоя жага курити така сильна, що вона подолала твою пристрасть до навчання? Не буде тобі більше сигарет довіку!» І він, зрозумівши її правоту, перестав курити.

Розповідають ще й про імператора Наполеона. Кажуть, що Наполеон теж любив покурити. І одного разу він лежав у наметі, надворі стояла сира холоднеча, і він хотів вийти покурити, але йому було ліньки. І він сказав: «Ну ось, я імператор Франції, я Наполеон, не абихто, невже я не зберуся з силами і не вийду покурити надвір?» Вибрався з намету, скрутив собі цигарку (я не знаю, як тоді це робилося) і раптом подумав: «Ось, я імператор Наполеон, і я настільки прив'язаний до куріння, що вибрався на цю огидну мерзенну холоднечу, щоб там курити?!», кинув сигарету і повернувся в намет. Це, найімовірніше, байка, але це ще один приклад того, як залежність може нами керувати, і це те саме розуміння – не бути залежним від чогось.

Це ж розуміння можна застосувати і щодо наших думок, наших поглядів, наших позицій. Іноді ми виявляємо якусь завзятість: так або ніяк, ось тільки так буде, або тільки так ми хочемо зробити. Для нас це стає цінністю, і навіть коли нам кажуть, що ми чинимо неправильно, ми все одно хочемо вчинити по-своєму, звинувачуючи того, хто нам це каже, що він нас обманює. У 43–44 розділах книги Їрмеягу є історія про людей, які прийшли до нього і сказали: «Ми знаємо, що ти – пророк. Ми вчинимо, як ти скажеш! Спускатися нам до Єгипту чи не спускатися?» І коли Їрмеягу сказав їм те, що він справді думає, вони відповіли: «А-а-а, це тебе Барух бен Нерія підбурює!» У будь-якому разі вони знайшли лазівку, щоб вчинити по-своєму. І часом буває людині дуже важко сказати: «Я помилився, я помилявся, те, за що я боровся, неправильне». Часто людина продовжує боротися за якусь ідею, виявляє впертість, настирливість, натиск, наполегливість. І коли людина надто впирається, треба перевірити, чи на Славу Божу вона впирається, чи там уже давно керує всім її власне «я». Це глибинне розуміння фрази, глибинне розуміння заповіді – не роби собі литих богів.

Не треба на когось справляти враження. Люди сьогодні, коли в нас немає мирних жертв, влаштовують весілля, свята, бенкети з приводу і без приводу. Запрошують масу народу, щоб показати себе, щоб не вдарити лицем у багно. Часто буває, що я приходжу на весілля до людини, і людина мені каже: «Я в такі борги вліз через це весілля, щоб майбутня теща не подумала погано, щоб хтось не сказав поганого». Мирна жертва – це теж свято, теж бенкет, сабантуй, коли людина ріже жертву і запрошує інших, щоб розділити з нею цю радість, щоб розділити з нею любов до Всевишнього. Саме це має бути метою. Не треба влаштовувати свято для того, щоб потішити своє «его», щоб якось показати свою гідність, своє багатство. І Всевишній каже: «Мені не треба, по-перше. По-друге, якщо ви приносите Мені мирну жертву, приносьте (якщо ви хочете, щоб вона була прийнята) саме тоді, коли ви хочете приносити жертву, коли ви хочете об'єднатися зі Мною, приєднатися до Мене. Не треба робити це з суспільного примусу, коли хтось прийде до вас і скаже: «Васю, Хаїме, Костю, Мордехаю! Ти давно чогось не приносив мирної жертви. Давай, приноси, давно не гуляли ми на твоєму святі!»

Ми вже говорили про цей закон мирної жертви (у тижневих главах Ваїкра і Цав). Якщо людина забиває жертву, щоб поділитися з іншими, то й ділися з іншими, не економ, не ріж на шматочки, не треба класти її в морозильник і заморожувати. Радій тут і зараз. Це, до речі, проявляється і в звичайному людському житті. Ми бачимо, що в людей стоять у шафі сервізи, які вони планують використати в якийсь прекрасний, чудовий день. У дівчат висять у шафі сукні, які вони вдягнуть на якесь чудове свято. І часто, коли люди відходять в інший світ, через 120 років діти виносять ці сервізи і миють у цьому домі вікна ганчіркою, колишньою сукнею, яку треба було вдягнути у святковий день. Всевишній каже: «Радійте зараз! Якщо у вас є Мій подарунок, людський подарунок, радійте зараз, не відкладайте свої жертви на третій день».

Якщо ви та́к ставитеся до цієї жертви, то це не буде вам зараховано за жертву, ви просто поїли трішки зіпсованого м'яса.

Тобто не проходь удруге, не шукай, не вишукуй незжаті колоски, залишай їх. Цікаво, що коли людина проходить ґію́р, і вже навіть після суду, коли вона занурюється в мі́кву, її мають навчити деяких заповідей. І серед інших заповідей обов'язково кажуть їй заповідь пе'а́ (заповідь про край поля), заповіді про десятину, заповіді про те, що вона стає частиною народу, що вона – людина-народ, яка повинна ділитися з бідними. Це виокремлюється в сутнісні заповіді, що стосуються сутності людини, яка не одна сама собою така свята, а є частиною народу Божого, який прагне до святості, в якому всі – брати, і людина повинна з братами ділитися. Це буває дуже важким для сприйняття.

Якщо ти взяв щось у заставу або заборгував якусь плату, не кажи, що ти її не брав, ло-техахашу́ – не відмовляйся від своїх зобов'язань щодо людини. І не кажи: «Я тобі вже віддав», або, як лжесвідок: «А я знаю, що він уже віддав», тобто ло-тешакеру́, не обманюйте.

Людина не тільки може з клятвою лжесвідчити, а ще й, борони Боже, приписати до цієї клятви Ім'я Господнє. В останніх двох віршах можна побачити ланцюжок вчинків, що йдуть один за одним. Спочатку людина вкрала, взяла щось, потім вона заперечує це, відмовляється від цього. І доходить до того, що вона неправдиво клянеться Ім'ям Бога. І війна проти людей, проти чужого майна вже перетворюється на ганьблення Імені Всевишнього. Є певні правила у взаєминах одне з одним. Здавалося б, це моє поле, чому я повинен давати з нього бідним? Але треба не тільки ділитися своїм добром: а вже тим паче не можна брати чуже добро, красти, забирати в заставу і тому подібне.

Ідеться про ситуацію, коли людина опиняється від тебе в певній залежності. Ти можеш сказати їй: «Працюй на мене за мінімальну ціну» або змусити її продати щось за копійчаною ціною, щоб їй вижити. Або, навпаки, якщо для когось щось стає життєво необхідним, людина має спокусу завищити ціну на цей товар. Якщо комусь потрібні ліки, і вони йому необхідні, можна підняти на них ціну, і це теж утиск. Можна людині сказати: «Я з тобою домовився на 1000 шекелів, але дам тобі 750, тобі й цього вистачить!» Тут же сказано не утискай ближнього свого, це заборонено робити. Здавалося б, є угода, я хочу купити, він хоче продати. Але, якщо я розумію, що він змушений продати, якщо я розумію, що він змушений найматися на роботу, підписувати якийсь договір, я не маю права його утискати. Він мій ближній, і я повинен про нього виявляти турботу. Я не можу настільки любити себе, щоб нехтувати ближнім.

Заповідь ло-тіґзо́ль (не грабуй, не відбирай насильно) стосується і того, що можна забрати в людини час. Тобто можна сказати людині: «Сиди біля мого кабінету і чекай на мене, поки я прийду, з ранку і до обіду». Це – крадіжка часу, це теж грабіж. Можна забрати в людини сон: якщо серед ночі мені знадобилося щось, і я дзвоню своєму працівникові і вимагаю від нього якихось звітів. Або просто шумно поводжуся і заважаю спати своєму ближньому, то це теж грабіж, крадіжка сну. Ще можна вкрасти в людини правильне розуміння. Якщо я скажу їй: «Цей препарат допомагає» або: «Зараз у Франції всі так ходять» і так далі, я краду в людини правильне розуміння, краду в людини да́ат, її уявлення про світ. І це теж заборонено.

Заповідь про плату найманого працівника – це теж важлива заповідь. І донині в багатьох країнах є люди, які живуть щоденним заробітком. Ці люди зіткнулися з такою ситуацією, що цілий місяць із різних причин вони не виходили на роботу, і вони або доїдають запаси (ті, хто зміг якісь запаси підготувати), або просять допомоги в ближніх. Людині-поденникові дуже важко впоратися, якщо їй затримують плату, тому плату треба віддавати до ранку.

Не користуйся слабкостями людськими, щоб насміхатися з нього. Якщо людина чує, ти не скажеш їй того, що можеш собі дозволити, якщо людина не чує. Такого не повинно бути. Глухий не почує, сліпий не помітить, але Бог бачить усе, Його треба боятися. Цю заповідь, не став перешкоди перед сліпим, треба розуміти як поблажливе ставлення до слабкостей інших людей. Якщо приходить до вас якась жінка чи якась людина прибирати дім, не залишайте набитий грошима гаманець у них на очах, щоб їх не спокушати: не вводьте людину в спокусу мимоволі або навмисно. Якщо людина перебуває на якійсь дієті, намагається від чогось утримуватися, не купуйте їй продукти, що смачно пахнуть, які її спокушатимуть. І тим паче не треба підмішувати потайки людині в їжу ті продукти, від яких вона відмовилася. Знаю таке, що, якщо людина відмовляється від свинини і чогось не їсть для Бога, буває така спокуса в братів-віруючих цю саму свинину їй у їжу якось підмішати. Заповідь актуальна не тільки щодо слабкого і не тільки щодо сліпого, не тільки про сліпого піклується Господь.

Можна знехтувати бідняком і сказати: «Він – бідняк, чого я його правильно судитиму? Що ж я розбиратимуся в його справі?» Можна, навпаки, вирішити суд на користь багатого, тому що він багатий, тому що це добрі й корисні зв'язки. У багатьох країнах і досі суд такий. Всевишній каже: «Справедливо суди своїх ближніх. Якій і наскільки знатній людині ти б не намагався догодити, яким би не було високим її становище в суспільстві, тобі не варто заради неї сваритися зі Мною. Вище за Мене нікого немає, і Я з висоти Свого становища як Господь ваш і Бог ваш заступаюся за бідних. Я за справедливий суд, Я вища справедливість, не сваріться зі Мною».

Слово рахі́ль (пліткар) пов'язують із морськими торговцями, купцями, які, крім товарів (у них були, мабуть, добрі й різні товари), розносили чутки: «Що чутно? Ви з Одеси? І що там чутно? Ви з країни Ізраїля? І що там, і як?» І, крім дивовижних історій про великі пригоди, які купці, звісно ж, розповідали, вони розносили плітки й злослів'я про різних людей. Крім того, людина може зібрати якісь чутки, якісь історії («А ви знаєте, Мамикіна знімають…») і пропонувати їх як товар. Є суспільство, яке просить: «Свіжі плітки, свіжі плітки, ми хочемо найсвіжіші плітки!» І плітки, злослів'я, наговори стають товаром, і народ збігається, щоб їх послухати. Цим можна привернути увагу і бути на коні, поширюючи злослів'я. Всевишній каже: «Цього не буде!» Я знаю історію, коли прийшов чоловік до рабина і каже: «У мене дуже болить нога, дуже сильно болить, і якийсь біль у м'язах. Жодні лікарі не можуть допомогти, до кого тільки не ходив!» І рабин сказав йому: «Перевір, можливо, ти якимось чином грішний плітками? Перевір себе, бо написано: не ходитиме пліткар у народі твоєму». Чоловік подумав і сказав: «Є в мене такий гріх». Я не можу сказати, що він покаявся і відразу зцілився, не знаю його подальшої долі, але ось цю частину історії я спостерігав.

Що означає стояти на крові ближнього свого? Тут ідеться про таке: якщо ти проходиш повз людину, яка потрапила в біду, яку б'ють, повз дівчину, до якої чіпляються, повз дитину, яку кривдять, то втрутися, щоб захистити свого ближнього, не проходь спокійно, не стався до цього спокійно, захисти! Це дуже важлива заповідь.

Ми знаємо новозавітну заповідь про непротивлення злу і любимо її повторювати, можливо, навіть любимо її дотримуватися. Я не один раз уже розповідав історію, про яку мені написали брати-християни: «Ми поїхали із сестрами в літній табір. Ми поставили намети і тільки-но розташувалися, як прийшли якісь сільські хулігани і стали чіплятися до нас, до сестер, і навіть стали їх ґвалтувати, а ми стояли поруч і молилися. Потім хулігани посміялися з нас і сказали: „Привозьте ваших дівчат ще раз!“ – і пішли. А сестри після цього спіткнулися у вірі. Як їх до віри повернути?» Ось із таким питанням прийшов до редакції лист. Тора каже: «Не стій спокійно на крові ближнього свого. Якщо тебе кривдять, то ти десь це можеш стерпіти, можеш підставити другу щоку. Якщо кривдять твою сестру, якщо хтось ґвалтує і зовсім не твою сестру, а цілком незнайому тобі жінку, ти зобов'язаний заступитися, не стій на крові ближнього свого».

Ми часто кажемо, що святість – це відокремлення, святий – це відокремлений. Але тут, упродовж усієї глави, ми бачимо, що святий дбає про цей світ, дбає про жебраків, дбає про слабких, дбає про справедливий суд. Від чого він відокремлений? Від своєї жадібності, від своїх власних корисливих інтересів. Він живе заради освячення Імені Всевишнього в цьому світі, і на це служіння він відокремлений, у цьому його святість.

Ми рухаємося тижневою главою Кдошим і читатимемо з 17 вірша 19 розділу. Ми продовжуємо читати закони і повеління, які Всевишній дає для збереження нашої чистоти і нашої праведності, нашого прагнення до святості.

Слово сін'а́ (ненависть) івритом не звучить так сильно і так різко, як у російській мові. Наприклад, ми читаємо: «Буде в людини дві дружини, одну любитиме, а другу – ненавидітиме». Тут слово ненависть не зовсім у звичному для російського вуха розумінні, тут воно означає менше любити. Така собі легка (або сильна) зневага, але зовсім не обов'язково ненависть, принаймні не завжди це слово означає саме ненависть. Отже, не ненавидь можна зрозуміти як не зберігай якоїсь злоби, якоїсь зневаги.

Крім того, умовляючи брата свого, ти, по-перше, можеш спрямувати його від зла, допомогти йому відхилитися, відсторонитися від зла, не бути співучасником у його гріху. По-друге, на тобі не буде гріха ненависті щодо нього, це теж важливо. І, по-третє, ти, можливо, не постраждаєш від наслідків його гріха. Традиція каже: «Ой (горе) лиходієві і ой (горе) сусідові лиходія!» Якщо твій сусід стане лиходієм, тобі теж не минеться, і ти теж можеш потрапити в цілу низку неприємних ситуацій, і до гріха буде недалеко. Тому найкращий спосіб – не тримати зла на ближнього, дбати про його виправлення: адже він стоїть не перед тобою, а перед Всевишнім. І наше завдання в тому, щоб поставити людину перед Всевишнім, примирити людину зі Всевишнім. Миротворці в Євангелії від Матвія – це насамперед ті, хто встановлює мир між людиною і Богом, це не завжди блакитні каски ООН.

Дуже добре пояснення є в найкласичнішому коментарі рабі Шломо Іцхакі (Раші). Раші каже: «Що означає не мсти? Якщо прийшов ти до людини і кажеш їй: „Позич сокиру!“, а вона тобі відповідає: „Ні! Не позичу тобі!“ Минає кілька днів, вона приходить до тебе і каже: „Позич мені молоток!“, а ти скажеш їй: „Ти мені сокири не позичив, от і я тобі молотка не позичу!“ – це помста. А от якщо ти скажеш їй: „Ти мені свого часу не позичив сокири, але я не такий, як ти, я тобі позичу молоток. Просто пам'ятай, що це ти тоді мені не позичив!“ – це злопам'ятність».

Людина може змінюватися під впливом обставин. Але ми часто пам'ятаємо якийсь образ людини, можливо, не дуже добрий, хоча сама людина вже могла змінитися. І виходить, що ми спілкуємося не з самою людиною, а з її образом, який нам запам'ятався. Так само, як можна зробити завісу між нами і Богом, те саме може статися і в нашому спілкуванні з людиною. Ми можемо сказати: «Я вчинив проти нього зло, він ніколи мене не пробачить!», або: «Він ніколи не виправиться!», «Він ніколи чогось не зробить, він – такий-то, і це незмінно». Ми ніби зберігаємо бібліотеку злих учинків цієї людини, створюємо сховище її злих учинків. Цього теж не треба робити. Ми повинні постійно оновлювати свій розум, постійно бути певні, що ця людина може змінитися як у добрий, так і в поганий бік. Тому не треба бути злопам'ятним і зберігати її злі вчинки як вічний ярлик щодо неї.

Заповідь полюби ближнього твого, як самого себе – це дивовижна заповідь. Вона дивовижна своєю простотою і зрозумілістю. Це, мабуть, найвідоміша заповідь у Торі, і її найважче виконувати, тому що дуже важко любити ближнього. Якщо говорити абстрактно, то весь народ, усе людство любити можна. Ближнього любити важко. Єшуа казав, що ця заповідь – одна з двох найважливіших заповідей: полюби Бога твого і полюби ближнього твого. Якщо ти любиш ближнього твого, якщо ти його істинно любиш, то ти не зробиш нічого з того, що завдасть йому шкоди. Ти не зводитимеш на нього наклепів, ти не побажаєш його дружини, ти не утиснеш його. Ти залишиш йому край свого поля, якщо він жебрак. Ти допоможеш йому, якщо він у біді. Абсолютно всі заповіді між людиною і людиною зводяться до того, що ти ближнього свого просто повинен любити. Це не завжди можливо або не завжди просто. Іноді ближній постає перед тобою у вигляді п'яної людини, від якої погано пахне, або у вигляді людини, яка кричить і злиться на тебе, або у вигляді злого начальника, або у вигляді сварливої сусідки, і дуже важко таких людей любити. Ти повинен, по-перше, навчитися бачити за ними Всевишнього, Який тобі їх послав, а по-друге, бачити в них дітей Всевишнього, яких Всевишній задумав, передбачив для Царства. На будь-яку людину можна спробувати подивитися так: якою вона буде в Царстві, якою Всевишній її задумав, які таланти Він їй дав, якою вона могла б бути, якби була найкращим варіантом себе в цьому світі, як і хотів Бог? Це важливо і для нас – ставати з кожним днем найкращим варіантом себе, найкращою версією себе. Я щодня повинен ставати кращим Алексом, наш ближній теж може ставати кращим, це важливо: не ще однією версією кращого Алекса, Хаїма чи рабі Аківи, а найкращою версією самого себе. З Хаїма ніхто не спитає, чому він не був Моше. З Хаїма спитають, чому він не був Хаїмом. І ми можемо допомагати йому ставати найкращою версією Хаїма. Господь каже: «Люби ближнього свого, як самого себе. Я – Господь, ви обидва Моє творіння. Я Господь твій, Я Господь його, ви обидва – Мої. І якщо ти любиш Мене, ти любитимеш і його». Єшуа дає цю заповідь на вищому рівні: «Любіть одне одного, як Я вас полюбив – навіть більше, ніж себе!» Це дуже висока планка: коли людина справді переповнюється любов'ю до ближнього, вона може в цій любові розчинитися і забути про саму себе.

Є історія про рабі Менахема Мендла з Амішонова, одного з хасидських ребе, який перебував у Варшаві під час Першої світової війни. До нього по допомогу прийшла жінка, в якої зникла дитина: з якоїсь причини дитина випала в неї з кошика, коли вона бігла містом. Вона була в страшному сум'ятті і так плакала в затьмаренні розуму, звертаючись до рабі, ніби це він у неї дитину забрав. І рабі Менахем переповнився таким співчуттям до неї, що в нього стався інфаркт. Коли до нього покликали лікаря, лікар сказав йому: «Адже написано ж, рабі: як самого себе, не більше. Ви не можете любити її більше, ніж себе. Ви не можете наражати на небезпеку себе і своє здоров'я заради цієї жінки!» Рабі тільки зміг підняти руки, ніби кажучи: «Здаюся. Я нічого не можу з цим вдіяти». Любов захоплює, переповнює і порушує межі. Якщо ми справді любимо, це може бути і більше, ніж самого себе. Тора каже: «Почни з того, що ти полюбиш ближнього, як самого себе, щоб він для тебе став таким самим важливим у цьому світі, як ти сам». Це дуже складне завдання і дуже висока планка.

Оскільки я веду бесіди з Тори не перший рік, мені, звісно, не вперше доводиться говорити про заповідь ве'агавта́ лере'аха́ камо́ха (полюби ближнього свого, як самого себе). Завжди дуже страшно говорити про цю заповідь, тому що все, що б ти не сказав, буде звичайною банальністю. У цієї заповіді немає теорії, вона виключно практична, і її дотримання можна показати тільки на прикладі свого життя. А всі міркування – це тільки наспів на музику цієї заповіді, відображення виконання цієї заповіді в нас. Дивовижно те, що в кожному з нас вона може відобразитися зовсім по-іншому, тому що кожному Бог відкриває Свою любов по-різному.

Слово хок (закон, правило) означає вертикаль, зв'язок між людиною і Богом. І щодо тварин, і щодо поля є повеління не змішувати два види тварин, завдаючи їм страждань і змінюючи хід речей у природі, або два види злаків, змушуючи їх рости разом, тобто не ґвалтувати природу. А як щодо одягу? На розкопках у Юдейській пустелі було знайдено шматочки одягу, які саме ша'атне́з (виткані з двох видів ниток), тут – з вовни і льону. Ми не знаємо, єврейський це одяг чи ні. Багато шматочків одягу, які знайдено в країні Ізраїля, вони справді ша'атне́з: у них основа – лляна, а уто́к – вовняний. З технічного погляду, як пояснюють майстри (я не фахівець, але так кажуть фахівці), у такий спосіб справді зручніше виготовляти одяг, але це заборонено для всіх, крім когенів, можливо, тому що через своє служіння коген поєднує в собі важко поєднувану природу землі і неба, він може мати такий одяг. Проста людина, яка живе в простому, реальному світі, не потребує такого одягу, тому такий одяг їй заборонено.

Тут ідеться про дуже складну юридичну ситуацію, дуже малоприємну і малозрозумілу в XXI столітті. Жінка-рабиня, неєврейка, належить не собі, вона належить іншій людині, вона – майно. І як своє майно цей її господар присвятив її, заручив її якійсь третій особі – можливо, єврейському рабові, а можливо, вільному єврею. У ту мить, коли господар видасть їй вільну або коли її потенційний чоловік дасть за неї викуп, вона за законом стане єврейкою (не буду вдаватися в складнощі цього закону). У нашому вірші ця жінка перебуває в якомусь половинчастому стані: вона заручена, але викуп за неї не заплачено, і вільної їй господар не дав. І вона в такому статусі нічим не захищена, ніхто за неї не зміг би заступитися. Крім Тори: Тора каже, що той, хто вчинив таке, буде битий батогом.

Тут ужито складне для розуміння слово біко́рет. Талмуд тлумачить це слово як батіг із бичачої шкіри, яким б'ють. Тобто чоловік, який спокусив або зґвалтував заручену рабиню, буде битий батогами. Це не те покарання, яке він несе за жінку вільну, що може нас обурювати. Але ми повинні пам'ятати, що Тору було дано суспільству, в якому звичаї сильно відрізнялися від наших, в якому жінка була практично безправною, а рабиня була безправною зовсім. Тора багато говорить про рабство, навіть про продаж дітей у рабство, і про багато іншого, що нам сьогодні цілком чуже (приклад із двома дружинами, одну з яких любить, а другу ненавидить). Але Тору дано суспільству грішників, недосконалому суспільству, дано на виріст. Саме завдяки даруванню Тори суспільство стало зростати в праведності, і тому людство на якомусь етапі рабство пережило.

Отже, крім того, що чоловік буде покараний, він повинен принести жертву.

Тут використовується слово орла́ (необрізаність, крайня плоть): ва'аралте́м орлато́, не обрізані необрізаністю або ніби закриті закритістю. Як прикриває необрізана плоть, так само якась необрізаність прикриватиме плоди, і вони будуть недоступні, заборонені, поки рослина не набере своєї сили. У країні Ізраїля три роки не можна буде їсти від рослини після того, як її посаджено.

Не треба намагатися відразу їсти плоди від того, що ти посадив, будь готовий почекати три роки. У четвертий рік радіти зарано: присвяти весь урожай Господу, і тільки потім буде в тебе це дерево благословенне.

Хочеться, звісно, з посадженої яблуні, з посадженої пальми, з посадженої маслини почати заробляти якомога раніше. Господь каже: «Не поспішайте, не поспішайте! І птах, який роздирає ще живу здобич, теж некошерний. Треба вміти чекати, не поспішайте з деревами».

Три заповіді, і, як кажуть, знайдіть зайве. Дві заповіді мають стосунок до передбачень, але до чого тут заповідь не їсти на крові? Була в язичницьких народів така традиція: викликати бісів, чортів і всяку нечисть на кров. Це якась магія, яка була поширена в Месопотамії, пов'язана з викликом нечистої сили, яка бере участь у трапезі – не так, як у жертві шламі́м, коли в трапезі бере участь Всевишній. Крім того, це заборона їсти м'ясо до того моменту, як окроплено жертовник. І тоді це схоже на те, що сказано про плоди дерев. Ми не їмо плодів, поки не принесли їх до Храму, і ми не їмо м'яса, поки не окроплено кров'ю жертви жертовник, тобто не їжте, не віддавши крові, і водночас не їжте на крові, коли земля ще не ввібрала крові. Саме це викликає обурення царя Ша'уля (перша книга Шмуеля, 14:31–35), саме тому він будує свій перший жертовник, щоб не грішив народ проти Господа.

У чому різниця між поняттями ворожити і передбачати? Дієслово ленахе́ш (ло тенахашу́, не передбачайте) означає ворожіння за допомогою якихось додаткових елементів і явищ, коли маг або чародій ллє олію у воду і дивиться на те, як розтікається олія, або це свинець, або це віск, або це кавова гуща (відсутнє вписати, зайве закреслити). Дієслово теоне́ну означає ворожити за тією реальністю, яка вже в природі є – за рукою, за зорями, за нирками барана і тому подібне, одним словом, шукати відповіді в нирці барана, у польотах птахів і в усяких схожих речах. Це все заборонено робити.

Ворожіння дуже розвинулися там, де люди вірили, що в кожної людини є заздалегідь визначена їй доля; кожній людині визначено десь конкретно впасти, і вона може, якщо буде вчасно попереджена, підстелити там соломки. Основа ж нашої віри в тому, що нашими долями вершить Всевишній. Він керує Всесвітом у реальному часі, і в Нього немає такого, що Він наперед вирішив усе остаточно, заздалегідь, і цього ніяк не можна змінити. Якщо ми хочемо змінити наше майбутнє на краще, ми звертаємося безпосередньо до Того, Хто є Господарем нашого майбутнього. Тому ми не віримо в долю і не віримо в передбачення майбутнього, нам не треба намагатися дати хабар або підкупити якихось умовних, проміжних дільничних та інспекторів на місцях.

Зазвичай це розуміють як не зрізайте волосся зі скронь. Слово пе'о́т, яке вживається тут, – множина від слова пе'а́ (край), а в ашкеназькій вимові це і буде пе́йси, тобто ті самі єврейські пейси, краї голови, які не можна зістригати. Таке розуміння існує сьогодні. Ми точно не знаємо, про яке обмеження зачіски Тора тут говорить, але повторю, що в сьогоднішньому розумінні це пе́йси.

Дієслово легашхі́т (псувати) означає зрізати ножем або виривати шматки, тому з винаходом бритв з'явилася можливість збривати бороду. Це – не юридична лазівка. Повірте, люди, які голили бороду, були готові померти за дотримання кашру́ту або шаббату, були готові померти за свою віру, але розуміли, що дещо робити все ж можна. Знову-таки треба бути готовим, що є люди, які вищі за нас рівнем святості й вищі за нас рівнем розуміння мови, але роблять щось не так, як ми.

Під шрамами розуміють порізи, надрізи, випалювання та інше, під татуюванням розуміють вколювання чорнила під шкіру на постійній основі. Для чого це робилося? Це могло бути як укладення союзу з якоюсь сутністю, з якоюсь істотою, демоном, ідолом, божком; або як тавро рабства якомусь панові, підкорення якомусь цареві, тобто тавро власника; або робилося на знак пам'яті про якихось предків, про когось із тих, хто пішов, хто, як розраховували, охоронятиме того, кого названо його ім'ям (тюремне татуювання «Не забуду матір рідну» збереглося майже до наших часів). І суть була в тому, що люди шукали охорони, захисту в предків, у духів, у кого завгодно і наколювали їхні імена або символи на собі. І оскільки в Ізраїля є Цар і Господар, Ім'я Якого вже наречено на народі, то немає жодної потреби ні в шрамах, ні в татуюваннях, ні в зв'язках із померлими, ні в присвяченні якимось духам, ні в чомусь подібному.

Слово зіма́ означає хіть, мерзенну розпусту. Про що тут ідеться? У найпростішому сенсі в цій заповіді заборонено продавати дочку як повію, як блудницю. Для нас, жителів XXI століття, це ніби само собою зрозуміло, але є ще країни, наприклад, Таїланд, де це поширене явище, коли батько торгує своєю дочкою.

Є й інші рівні в цієї заповіді. Наприклад, батьки кажуть: «Виходь за нього заміж, він багатий, він зможе тебе утримувати!» І багато дівчат виховуються так, що треба знайти людину, яка багата, яка її утримуватиме. Для цього вона й готує не тільки себе, а навіть і уявлення про себе. Якщо запитати звичайну дівчину: «Хто ти? Розкажи про себе», вона або скаже про свою професію: «Я дизайнер, я маркетолог, я продавець, манікюрниця…», або відкриє якісь свої внутрішні якості, які реалізовані в цьому світі. Отже, захист від того, щоб не скочуватися до блуду, – це внутрішній зміст. Адже Тора сказала на початку вірша аль-техале́ль (не оскверняй), ми говорили в 4 вірші 19 розділу, що корінь цього слова має значення спустошувати, позбавляти внутрішнього змісту.

Справді, у жінки є великий дар, і цей дар – краса. Треба, можна, чудово бути красивою, жінка повинна бути красивою, Сам Бог створив її красивою. Про жінку (при сотворенні) сказано, що Бог її влаштував, це перше, що у світі було саме влаштовано. Жінка – наймайстерніша робота Всевишнього, і тому ясно, що її прагнення до краси закладене в її природі. Але крізь красу, як крізь фільтр, як крізь кольорове скло, повинно розкриватися внутрішнє світло, крізь зовнішню красу повинен висвічуватися внутрішній світ. Інакше жінка буде порожньою, і це якраз вірна дорога туди, куди Тора йти забороняє. Нехай буде внутрішнє так само красивим, як і зовнішнє, насамперед нехай буде красивим внутрішнє. Тоді дочка зможе з'єднатися зі своїм майбутнім чоловіком насамперед на духовному рівні, потім – на душевному і тільки потім – на тілесному. Вони стануть однією плоттю і житимуть у любові одне до одного, задовольняючи не тільки тілесні потреби, щоб не було того, що називається зну́т (блуд).

Ми часто чуємо: «Він тобі дарує подарунки, сукні, прикраси, а ти його не любиш? Ну, а що тобі ще треба? Чого ти хотіла? Навіщо ти щось із себе корчиш?» Так кажуть подруги, так кажуть знайомі, і трапляється, не дай Боже, що й батьки теж так кажуть. І врешті жінка змушена жити з чоловіком за квартиру, за їжу, за сукню. Це той самий зну́т, та сама розпуста. Тому, дорогі батьки, дорогі тата, бережіть своїх дочок і вчіть їх любити свою душу раніше, ніж любити тіло. Як казав Машиах: «Яка користь, якщо ти здобудеш увесь світ, а душу свою втратиш?» Вчіть доньок, що душа головна, а потім уже тіло. Тоді є добрий шанс, що дівчина не загубиться, не перетвориться просто на тіло, а тіло не перетвориться на інструмент заробітку. І нехай вона буде не тільки багатою, але передусім щасливою, а ще раніше – праведною і чистою.

Багато разів я розповідав цю історію і розповім її ще раз. За молодих літ я хотів одружитися, і рабин запитав мене: «Ти що, шукаєш найкрасивішу дівчину у світі?» Я сказав: «Ну, а чому б і ні?» Він відповів мені: «У тебе не вийде. З найкрасивішою жінкою у світі я одружений понад двадцять років!» Дорогі дівчата! Ваша краса розкриється в очах вашого чоловіка, і для нього ви будете найкрасивішою дівчиною у світі, на те він вам і чоловік, а ви йому дружина. Усе це кажу з величезною-величезною любов'ю і теплом.

Цікаво, так? Цікаво, чому саме тут цей вірш? Суботи – це не тільки наші суботи щотижневі, це ще й суботи років, це сьомі роки, роки шміти́, коли заборонено засівати поле (ми говоримо про той час, коли народ уже прийшов у країну). Знову, про що йдеться? Ми, звісно, можемо вичавлювати зі свого майна все, що можна: «Як це ми сьомий рік не будемо сіяти? Ми що, будемо у збитках? Як це ми в шаббат не відкриємо свою крамницю? Усі будуть торгувати, а ми будемо в синагозі розгойдуватися? Ні, так не піде. Відкриємо крамницю, засіємо поле, плоди будемо їсти відразу і дочку прилаштуємо до когось багатшого». І Всевишній каже: «Бійтеся Моєї Святості, Я – Господь! З усіма вашими хитрими ходами і скороченнями шляху – бійтеся! Якщо ви не вірите, якщо немає уповання, то хоча б бійтеся Моєї Святості. Ви повинні пам'ятати, що ви приходите на Святу Землю, яка існує за особливими законами, тому бійтеся Моєї Святості, дотримуйтеся моїх Субот, живіть у Моєму часі!»

Різниця між ово́т і їдеоні́м у тому, що ово́т викликають дух померлого, а їдеоні́м стверджують, що дух померлого вселяється в них, уміють чути його і говорять від імені померлого як якісь оракули. Є суперечка щодо того, чи справді це душа померлого піднімається, чи це якийсь дух піднімається. І суперечка ця нескінченна, і перевірити ми ніяк цього не можемо. Дуже багато молоді захоплюється цим, незважаючи на заборону. Один мій знайомий казав: «Я ще, можливо, повірю, що ці три молоді дівиці якось змогли викликати дух Ейнштейна. Але в те, що Ейнштейн буде з ними три години про щось говорити, у це мені вже повірити дуже важко!» І ось ці довгі розмови ні про що з душами померлих наводять на думку, що це розіграш якихось дрібних бісів, які приходять посміятися з малоліток, що розважаються магією. Хоча я кажу все це з гумором, проте заборона дуже серйозна, і можна потрапити в дуже неприємні ситуації, можна наразити себе на дуже велику небезпеку, якщо займатися цим бездумно.

Неважливо, що в людей є таке прислів'я: «Іноді приходить просто старість, а мудрість не приходить». Це неважливо, це не твоя справа. Ти повинен поважати старого. Поступися йому місцем в автобусі: можливо, він і не мудра людина, а просто білобородий, все одно поступися, все одно оберни до нього добре обличчя, вияви до нього повагу, неважливо, який він. Тут ми можемо подумати, що старий – це беззахисний жебрак, і чого нам до нього особливо виявляти повагу? Але Господь каже: «Бійся Бога! Не старого – Мене, Бога, бійся, і з богобоязливості виявляй до нього повагу».

Не можна сказати: «Понаїхали тут! Ізраїль не гумовий, немає для всіх місця! Повертайся, звідки приїхав!» Ні, люби його, як самого себе, а те, що Ізраїль не гумовий, то це не твоя справа.

І те, що сталося з вами, коли ви були приходьками в землі Єгипетській, може статися і з іншими, найкращими, найпристойнішими людьми; пам'ятайте про це і не утискайте приходька.

Ще одне повеління. Вірні камені – це гирі з правильною вагою; ефа – міра об'єму для сипучих речовин; гін – міра об'єму для рідких речовин. Оскільки в ті часи не існувало паперових грошей, залізних грошей, мідних грошей і кредитних карток, багато що продавалося або вимінювалося на міри. І терези, мірки, міри – все це мало надзвичайно важливе значення. Всевишній каже: «Чесні й вірні мірки для всіх видів товарів повинні у вас бути!» Ми знаємо з розкопок на Храмовій горі, що знайдено багато мірок, гирьок із печаткою з дозволом когена на те, що це – належна гиря: існувала якась інспекція, яка це перевіряла. Всевишній каже: «Торгівля повинна бути чесною, терези – правильно налаштовані, міри – правильно вивірені, все повинно бути чесно!»

З Божою допомогою ми з вами закінчуємо вивчення тижневої глави Кдошим. Глава, яку ми читатимемо, присвячена опису гріхів і покарань за них. Більшість заборон, про які тут ідеться, вже згадувалися раніше як застереження, а в цій главі ми читаємо не тільки перелік самих злочинів, а й покарання за них, свого роду Кримінальний кодекс.

Увесь народ повинен знати Закон про злочини й покарання. У цьому випадку весь народ попереджено про відповідальність, яка виникає за конкретний злочин, і про те, яких заходів потрібно вживати до людей довкола, якщо ці люди довкола вчиняють злочин: людина відповідальна за свого ближнього.

Слово лірґо́м від кореня рейш-ґі́мел-мем означає саме побиття камінням і стосується тільки страти, таке особливе дієслово тут використовується. Народ землі, саме сусіди, люди довкола, прості люди можуть покарати людину, яка приносить дітей молохові. Ми відповідаємо за те, щоб наша земля не осквернялася нечистотою. Тому, коли хтось служить на ній іншим богам, ми повинні вжити заходів, так заповідує Тора. Звісно, сьогодні ми не вчиняємо закидання камінням, але якусь роботу ми виконати повинні: завжди треба пам'ятати, що в нас є відповідальність за те, що робить наш сусід.

 Кожен із нас, хто має взаємини зі Всевишнім, наречений ім'ям народу Божого, чоловіком Божим. Коли ми звертаємося до інших богів, ми тим самим безчестимо нашого Бога. Адже, чинячи подібне, ми свідчимо, що Його влади, Його участі в нашому житті нам недостатньо. Ми відвертаємося від Нього, повертаємося до інших богів, до інших джерел. І коли людина від Всевишнього відвертається, що відбувається? Господь каже: «Я зверну до нього Своє обличчя – не так, щоб дати мир, як у благословенні когенів (Бемідбар 6:22), зверну обличчя з гнівом. Моє око зачепиться за того, хто на Мене не дивиться, хто звертається до інших богів. Тому вживіть до нього заходів, як приписано в попередньому вірші!»

Ну, кому охота зв'язуватися? Приємно вручати нагороди ветеранам, приємно дарувати жінкам квіти, неприємно побивати камінням лиходія. Та й до того ж ми люди гуманні, мирні, нам карати когось узагалі не з руки. І Всевишній каже: «Якщо ви приховаєте, сховаєте від нього свої очі, зробите вигляд, що нічого не помітили…

«…Я винищу не тільки його, Я зроблю генеральну зачистку. Якщо ви самі цим не займетеся, Я цим займуся особисто. Але Я стріляю кучно, і Я робитиму вже не точкове очищення, а генеральне прибирання».

Знову-таки, коли людина, як тут написано, тіфне́ (звернеться) до віщунів і ворожбитів, тобто відвернеться від Всевишнього, перестане чекати від Всевишнього милості й долі, а захоче взяти все від життя через провісників і віщунів, вона якраз і побачить обличчя Всевишнього, Всевишній зверне до неї обличчя. Хто відвертається, дивиться на всі боки, намагається побачити інших богів, якісь короткі шляхи, віщунів і провісників, той зустрінеться очима зі Всевишнім і буде винищений з числа народу. Йому скажуть вийти зі строю, і назад у стрій він ніколи не повернеться.

Тобто людина буде сама винна у своїй смерті. Хоча наша глава далі буде присвячена забороненим зв'язкам усередині сім'ї, починається вона з того, що нормальної сім'ї не буде, якщо не буде поваги до батьків. Це початок усього. Вони народили нас за участі Всевишнього, були співпрацівниками Всевишнього, коли ми були зачаті й народжені. І той, хто проклинає батька й матір, певною мірою проклинає і Всевишнього. Але, крім того, він повстає проти устрою світу, проти устрою сім'ї. Якщо не буде пошани до батьків, то ні про які інші сімейні цінності немає сенсу говорити. Під прокляттям батька й матері розуміють будь-які прокляття, образи їх, виставлення їх у поганому світлі і так далі, неважливо, живі вони чи вже ні.

Це важлива відмінність єврейського закону від законів, які існували в ті часи. Єврейський закон наділяє жінку самостійною волею. Це велика милість щодо жінки, але водночас і велика відповідальність. Якщо за законами Хаммурапі дружина зрадила чоловікові, то він міг сказати: «Я її прощаю, не страчуйте її, будь ласка!», і її прощали й відпускали, страчували тільки перелюбника. За єврейським законом дружина сама повністю відповідає за свої вчинки. Це милість до неї, але в цьому випадку це їй дорого обходиться. Чоловік не може за неї заступитися, бо вона, як будь-яка людина, сама постає перед Богом і відповідає за те, що робила.

Тут ідеться про ситуацію, коли батько розлучився з дружиною або коли вона овдовіла. У будь-якому з цих випадків і жінка, і той, хто ліг із нею, караються смертю за перелюб. Навіть якщо вона розлучена, і інша людина могла б із нею одружитися за законами Тори, але син не може одружитися з удовою батька, з розлученою з батьком і так далі. І покарання для них – смерть. Це пов'язано з повагою до батька: той, хто відкриває наготу дружини батька, відкриває батьківську наготу, і цього не повинно бути.

Слово те́вель означає змішання, звалювання в купу, перетворення на місиво, на хаос.

Тут, я думаю, не треба коментувати. Ми вже багато разів говорили про гомосексуальний зв'язок. Повторю: це однозначна, чітка, ясна заборона, яка не зводиться до якихось поз, до якихось принижень і так далі. Будь-який статевий зв'язок між двома чоловіками заборонений Торою, і покарання за нього – смерть.

Спалення на вогнищі – це найстрашніше покарання з усіх покарань, які передбачено. Свого часу, як ми читали в книзі Берешит, Єгуда засудив Тамар до спалення на вогнищі. У тижневій главі Емор ми читатимемо закон про дочку когена, яка блудила в домі свого батька і буде спалена. І тут теж застосовується таке покарання. Це виняткова міра з усіх виняткових мір, найстрашніша страта, яка тільки застосовується до людей.

 Теж, мабуть, немає сенсу багато пояснювати. На жаль, цей гріх ще не зовсім пішов із цього світу. Досі є народи і громади, в яких співжиття зі скотиною широко практикується і не засуджується суспільством, або всі (як було сказано у 4 вірші) ховають очі від цього гріха.

Тут і ще в кількох місцях Тори ми можемо бачити, що худоба певною мірою відповідальна за свої вчинки. Здавалося б: до чого тут худоба? Жінка прийшла до якоїсь тварини (навіть не хочу розповідати про те, що між ними сталося), і за що ж карати худобу? Але як буцатий бик карається, тому що в природі речей людина вбиває тварину для того, щоб її їсти, а худоба не повинна вбивати людину, так само і тут: оскільки в цій тварині є щось, що дозволяє їй порушувати свою тваринну природу, тварина карається смертю. І, можна сказати, що кров її на ній, вона за щось відповідає. Тварина не абсолютно тупе створіння, яке існує тільки на рефлексах, а, як ми бачимо, відповідає за себе, і це їй дорого коштує.

 Слово хе́сед, яке всім або багатьом, мабуть, знайоме в значенні милість, у цьому випадку вживається в зовсім іншому сенсі. Тут це слово аккадського походження і означає сором, ганьба, срамота, так само і в арамейських перекладах: ка́льно (сором, ганьба). У такому значенні і потрібно його сприймати.

Всевишній зробить таємне явним. Знищенням перед усім народом караються винні в цьому гріху, коли всім буде очевидно, за що їх покарано, ніхто не зможе сказати, що це сталося через збіг обставин. Тут можна помітити важливу деталь, якщо читати уважно. Написано так: «Він бачив її наготу, вона бачила його наготу». Оскільки часто так буває, що, коли брат і сестра живуть разом в одному домі, він може таємно, силою її взяти. У цьому разі вона не підлягає покаранню. Тільки якщо і вона бачила його наготу, тобто і вона сама теж хотіла цих стосунків, тільки в цьому разі вона карається разом із ним.

Тобто чоловік відкрив не просто наготу її, а наготу наготи. Навіть жінка, яка не соромиться своєї наготи перед чоловіком, не соромиться якихось інтимних частин свого тіла перед чоловіком, вона все ж соромиться своїх витікань і приховує це. А тут чоловік відкрив наготу наготи жінки.

У цьому випадку тітка – це не сестра батька, а дружина дядька, дружина брата батька. Тут ми читаємо самотніми помруть, а в наступному вірші ми читатимемо інше покарання – самотніми будуть. І мідраш тлумачить різницю: самотніми помруть означає те, що в них не буде дітей, а самотніми будуть – якщо в них і були діти, то вони їх поховають: як покарання вони переживуть своїх дітей і поховають їх.

У цього правила є єдиний виняток. Є заповідь: якщо два брати жили разом і старший брат помер, то молодший повинен увійти до його вдови, щоб відновити старшому братові насіння. Увійти означає не взяти її за дружину, а увійти до неї в ролі свого брата. З погляду успадкування це для молодшого збиткове, тому що його дітям доведеться ділити спадщину з її дітьми, вони будуть спадкоємцями померлого старшого брата. І все ж, для того щоб відновити наділ, він повинен увійти до вдови свого брата.

Нагадаю, що земля, що тече молоком і медом, – це образ, що позначає землю, готову до обробітку, землю, яка тільки й чекає, що її почнуть обробляти. Але ви не повинні жити, як інші народи, не повинні брати з них приклад і потрапляти під їхній вплив, тому що Господь вас відділив.

Не оскверняйтеся тим, що Я назвав для вас таким, що осквернює, бережіть свою чистоту.

 Це початок відділення, початок шляху до святості. Обирайте святість, ставайте святими, і будете відділеними для Мене.

Чому жінку тут згадано окремо? Тому що це ремесло було серед жінок дуже сильно поширене. І донині всякою езотерикою займаються більше жінки, ніж чоловіки, хоча певної рівності досягнуто.

Всевишній відділив народ Ізраїля від інших народів, і потрібно берегти цю відділеність, це розділення. Іноді потрібно вживати жорстких заходів щодо тих, хто намагається це розділення зруйнувати. Звісно, зараз ми не практикуємо смертної кари, ми нікого не побиваємо камінням, ми дуже від цього далекі. Ми всі гуманні, відкриті, ліберальні люди, ми відкриті сучасному світу, і це добре – треба вміти уважно вдивлятися в цей світ, взаємодіяти з ним, усе це добре і правильно. І все ж треба розуміти, наскільки серйозно Всевишній ставиться до того, щоб у наше життя не проникали закони інших народів, щоб ми жили за законами Божими і не потрапляли під якийсь чужий вплив, вплив чужих законів, що дуже легко може статися, якщо ми не будемо старатися і стежити за цим.

Мені хотілося б поміркувати про одну з найважливіших заповідей Тори. Той, кому пощастило ходити в єврейський дитячий садок (або той, кого вгораздило ходити в єврейський дитячий садок), напевно пам'ятає, як вихователька співає, а діти за нею повторюють: «Сказав рабі Аківа: „Люби ближнього свого, як самого себе“, – ось головний принцип Тори». Нас із дитинства вчать, що це найголовніший принцип Тори. І не тільки рабі Аківа, так і Єшуа стверджує, що один із найголовніших принципів Тори – полюби ближнього свого, як самого себе. Російською мовою ця заповідь формулюється в шести словах. Івритом ще простіше, у трьох словах: ве'агавта́ лере'аха́ камо́ха. Здавалося б, куди простіше, куди зрозуміліше, куди знайоміше, але в житті далеко не завжди це вдається, і залишаються питання: наскільки взагалі реально любити ближнього, чи можливо це взагалі? Наскільки можливо заповісти або наказати – мені, вам, йому – когось любити? Як можна повеліти любити? І якщо навіть і можливо повеліти мені когось любити, то як можна визначити міру цієї любові? Як можна не тільки повеліти любити, але й повеліти любити так, як я люблю самого себе?

Ця заповідь міститься в 19 розділі нашої книги, у 18 вірші. Давайте почитаємо.

Виникає ще питання: чому вірш закінчується словами Я – Господь? Заповідь, яку дає Єшуа, звучить по-іншому, по-новому: любіть один одного, як Я вас полюбив. Що це означає і чому це нова заповідь? І ще багато-багато питань залишається, на які ми спробуємо відповісти.

Отже, як можна повеліти людині любити? Якщо ми переглянемо весь 19 розділ книги Ваїкра, то побачимо, що він починається із заповідей простіших і зрозуміліших. Наприклад:

Потім ідуть заповіді про поле, про виноградник, про турботу про бідних. Це теж зрозуміло. Далі ми читаємо:

Це теж зрозуміло. Зрозуміло, хоча вже складніше: складно весь час бути правдивим, складно ніколи не брехати. Талмуд розповідає історію про людину на ім'я Рава, яка вважала себе до певного моменту дуже правдивою: «Я колись вважав себе правдивою людиною. Я думав, що я правдивий, поки не зустрів іншу людину, яку звали рав Тавот. І він сказав мені: „Ні за які гроші, навіть за найбільші скарби у світі, я ніколи не збрешу. Бо якось довелося мені жити в місті, яке називається Кушта (Правда). У цьому місті ніхто ніколи не брехав. Такий був звичай у людей, що брехні, навіть у дрібницях, у мешканців цього міста не було“. Рав Тавот оселився в цьому місті. Був він людиною досить правдивою, і його прийняли. Він одружився з мешканкою того міста і жив там довго і щасливо, поки одного разу до них не зазирнула сусідка в не дуже вдалий час: дружина цієї доброї людини тоді займалася якимись особистими справами. І замість того, щоб сказати: „Вона зараз зайнята, вона зараз не може вийти до вас“, він сказав: „Її немає вдома“ – і його дружина померла. Бо довголіття забезпечувалося чесністю. Мешканці міста йому сказали: „Вибач, друже, тобі не місце в нас. Ти не витримуєш того рівня правди, який потрібен, щоб тут жити“. І вигнали його з цього міста». З одного боку, важко все життя говорити одну правду і тільки правду. Хоча, з другого боку, звісно, правду говорити легко і приємно. Ця історія – байка, притча, але в ній натяк: правду говорити важко, особливо в дрібницях. Ми дуже часто обманюємо в дрібницях. Але є заповідь не обманювати навіть заради особистої вигоди, навіть заради отримання прибутку за допомогою обману ближнього.

Про що тут ідеться? Іноді ми бачимо людину, яка перебуває в біді, у складній ситуації. І ми можемо їй сказати: «Знаєш що? Я тобі зроблю добру справу, я візьму тебе на роботу!» Ми можемо взяти її на роботу і змусити її працювати в нас за копійки, за харчі, за щось іще. Це називається обдирати людину, тобто, користуючись її бідністю, змушувати її працювати за ціною, нижчою від тієї, що їй належить. Відповідно, не можна й грабувати. Не можна брати з людини бі́льшу ціну за щось, що їй потрібно, тільки тому, що їй це дуже потрібно. І не можна затримувати плату працівника: не кожна людина має за що повечеряти, якщо їй не заплатили вдень, так і в наш час буває. Це те, чого нас навчає Тора. І це речі, цілком нам зрозумілі, хоча не завжди це просто. Не завжди просто заплатити людині за її працю або за річ, яку вона продає, стільки, скільки це справді коштує. Іноді ми можемо користуватися якоюсь її слабкістю, якоюсь її потребою. Тора навчає нас поступово зростати в заповіді. І далі ми читаємо:

Якщо хтось не чує (не обов'язково, що він глухий), то ми не можемо щодо нього лихословити в нього за спиною. Якщо хтось сліпий, то не треба підставляти йому палицю, щоб подивитися, як він упаде. Це означає не спокушати людину і Бога твого боятися. Ми спокушаємо людину, якщо використовуємо її слабкості, щоб отримати з них якусь вигоду, або просто нехтуємо її слабкостями, навіть без вигоди для себе. Упав сліпий, і ми засміялися: «Ха-ха, як смішно». Поговорили за спиною в глухого: «Ось дурень, він нічого не чує, глуха тетеря». Смішно, радісно? Отже, не боїшся Бога.

І далі ми читаємо цілу серію різних заповідей: не чиніть неправди на суді, не ходи пліткарем у народі твоєму, не залишайся байдужим до крові ближнього твого (тобто заступайся, коли ближнього твого кривдять), не ворогуй на брата в серці твоєму… І тільки потім ми читаємо те, з чого ми почали нашу розмову, те, що написано у 18 вірші: «Не мстися, і не тримай злоби, і полюби ближнього твого, як самого себе, Я – Господь». Тобто Всевишній будує певну драбину, підіймаючись якою, ідучи від однієї заповіді до іншої, навчаючись їх, ми зростаємо, набуваємо одну якість за іншою. І так сходимо на той рівень, коли, виконавши все це, здійснивши все це, ми можемо сказати: «Ми навчаємося любити ближнього, як самого себе». Тобто перше розуміння таке, що це важко, що це дуже висока планка – любити ближнього, як самого себе. Але до цієї планки веде драбинка заповідей, якою можна піднятися.

Баал Шем Тов, засновник хасидизму, читав цей вірш інакше. Тут у дужках треба зауважити, що, оскільки розділових знаків в івриті немає, для більшості віршів Тори існують різні варіанти прочитання. І Баал Шем Тов бачив інше прочитання, яке вважав правильним. (Можливо, що й Єшуа говорить про інше прочитання цієї заповіді). Баал Шем Тов читав так: ве'агавта́ лере'е́ха камо́ха ані́ адона́й – «Як ти будеш любити ближнього свого, так і Я, твій Господь, буду тебе любити». У Тегілім 121, у 5 вірші, ми читаємо: «адона́й шомре́ха (Господь – страж твій), адона́й цільха́ (Господь – тінь твоя) алья́д їміне́ха (біля правиці твоєї).

Що таке тінь? Тінь – це те, що йде слідом за людиною. Господь відображає у Своєму ставленні до тебе твоє ставлення до людей. Якщо ти хочеш, щоб Всевишній любив тебе, якщо ти хочеш, щоб Його любов до тебе розкривалася, то розкривай свою любов до людей. Чим більше ти любитимеш людей, тим більше Всевишній любитиме тебе. Усі ці заповіді навчають тебе любити людей, щоб любов Всевишнього до тебе розкрилася. Це, як ми сказали, розуміння Баал Шем Това.

Є ще одне розуміння. Єрусалимський талмуд (трактат Недарім) наводить приклад із м'ясником, який ріже м'ясо. У нього в правій руці ніж, лівою рукою він тримає шматок м'яса і ріже його. І випадковий, необережний рух руки з ножем – і він порізав собі палець лівої руки. Але ліва рука не почне нападати на праву, хоч би як там було, навіть якщо права рука завдала лівій шкоди, ліва не буде на праву сердитися. Чому вона не буде сердитися, чому не буде мститися? Бо є усвідомлення, що це одне тіло.

Тут можна зробити невеликий відступ і поговорити про іншу дуже важливу заповідь, про заповідь любові до Всевишнього. У Торі, у книзі Дварім, ця заповідь повторюється три рази, на трьох різних рівнях святості. Перший раз говориться: «Пам'ятай, що зробив тобі Всевишній, як Він вивів тебе з Єгипту, як Він тебе вів, як Він тебе вирощував». Якщо ти пам'ятаєш усе, що Всевишній для тебе робив, усю цю драбину, якою Він тебе підіймав у житті, ти будеш Його любити. Це можна порівняти з першим поясненням, коли ми говорили, що Всевишній підводить нас до цього рівня святості, як по драбині. Якщо ми пам'ятаємо всі Його діла в нашому житті, усі Його уроки, то ми любимо Його, і ми, відповідно, любимо ближнього теж, за таким самим принципом. Ось другий випадок, коли Тора говорить про любов до Всевишнього: «Якщо ти будеш любити Всевишнього, Він дасть тобі вчасно дощ і буде піклуватися про тебе». Про це ми теж сказали: «Якщо ти хочеш, щоб Всевишній тебе любив, якщо ти хочеш прояву любові Всевишнього у твоєму житті, виявляй любов до ближнього». Третій варіант, найвозвишеніший з варіантів любові до Всевишнього: «Шма́ їсрае́ль адона́й елоге́ну адона́й еха́д – Слухай, Ізраїлю, Господь – Бог наш, Бог один!», і тому ти любиш Бога. Ти любиш Бога, бо ти – учасник, частина одного величезного оркестру світобудови, бо ти включений у цей оркестр. І так само ти любиш ближнього, бо він грає з тобою одну партію в цьому оркестрі, бо він – частина однієї з тобою мелодії світобудови.

Хоча заповідь любові до ближнього не дана три рази, ось ці три грані її розуміння відповідають трьом рівням любові до Всевишнього. Кожна людина на своєму рівні любить Всевишнього, можливо, за те, що Всевишній для неї зробив, і за те, чого Всевишній її навчив. Можливо, заради того, щоб Всевишній щось для неї робив, а можливо, з усвідомлення величі задуму, єдності задуму і від усвідомлення своєї ролі, від усвідомлення щастя того, що людина допущена до цього задуму, кожен на своєму рівні.

І в любові до ближнього – точно такі самі три рівні розуміння. Я можу любити ближнього за його соціальність, скажімо так, за його турботу про мене, за всі ті заповіді, які довкола мене виконуються: за залишений у винограднику виноград, за залишений край поля, за цдаку́, яку мені дадуть, і так далі. На рівні вище можна сказати: «Я можу любити ближнього, щоб удостоїтися любові Всевишнього. Я хочу, щоб Всевишній любив мене, щоб мені було добре через любов Всевишнього. Якщо Він хоче, щоб я любив ближнього, ну що ж, я буду ближнього любити, щоб і мене любили, щоб і до мене виявлялася любов Всевишнього». І на найвищому рівні я можу любити ближнього просто тому, що я розумію: як Господь – один, так і ми всі, Його творіння, усі люди – частина одного великого тіла. І безглуздо, звісно, правій руці сердитися на ліву руку. І ці три рівні – це три різні грані, різні ступені розуміння кожною людиною на своєму рівні. І не факт, що в мене щодня один і той самий рівень. Це було коротке проведення паралелі заповіді любові до ближнього і любові до Всевишнього. На цьому відступ закінчується, і ми повертаємося до нашої теми, до заповіді про любов до ближнього.

Ще одне розуміння вносить Хаґай Хофер, сучасний учитель і діяч. І він говорить так: «Будь-яка людина десь у глибині душі себе любить. Алкоголік, який п'є, п'є, щоб йому було добре, це його вираження любові до себе. Навіть самогубець, не дай Боже, який хоче себе вбити, він теж любить себе: він робить те, що для нього добре. Розуміння того, що йому добре, складається в нього з його душевного нездоров'я, під впливом його є́цер гара́ (злого начала)». Як ми можемо йому допомогти, якщо в нас самих є, наприклад, схильність до алкоголізму чи самогубства, не дай Боже? Ми не зможемо. Тому для того, щоб виявити любов до ближнього, щоб послужити ближньому, ми повинні очищатися від того, що нам шкодить: від лихих залежностей, від рабства гріха, від лихих думок. Тобто нам самим треба підтримувати духовне здоров'я, любити себе і піклуватися про себе, щоб любити іншого, без цього не вийде. Якщо я себе не люблю, якщо в мене думки про самогубство, ненависть до себе, немає миру з собою, то як я можу виявити любов до іншої людини? Як я можу допомогти їй? Моя любов до ближнього – це проєкція моєї любові до себе: я ж повинен чинити з ним так, як я хочу, щоб чинили зі мною.

Рабі Єгуда Фетая з Багдада наводить приклад із книги Мішлей (27:19), де написано: «Як у воді – обличчя до обличчя, так серце людини – до людини». Якщо ти хочеш, щоб він любив тебе, люби його, або: як гукнеш, так і відгукнеться. Якщо ти розкриєш свою любов до людини, то й вона розкриє свою любов до тебе. Як у дзеркалі, як відображення людини у воді, так ти відобразишся в інших людях. Звісно, це гарно звучить, але (можу сказати як примітку) не завжди працює, на жаль; можливо, це працювало в Багдаді сто років тому.

Рабини розповідають таку сучасну притчу про людину, яка поїхала з Ізраїлю до Америки шукати американського щастя. Чи довго, чи коротко, він дуже розбагатів, розкрутився, збудував собі дім, наче за́мок, десь там, в американському Монте-Карло. Через кілька років його рідний брат приїхав до Америки з рюкзачком через плече, розраховуючи на те, що в нього є брат в Америці, який допоможе йому влаштуватися. Постукав, відчинив місцевий сек'юріті, подивився і сказав: «Чого прийшов? Тут жебракам не подають, іди геть!» Він сказав: «Ідіть, скажіть господареві, що брат до нього прийшов». Але господар вілли не був людиною доброю: мабуть, не ходив у єврейський дитячий садок або забув, про що співав разом із вихователькою. Він відповів: «А в мене братів немає!» І бідний його брат пішов собі геть. Чи то влаштувався він в Америці, чи то повернувся ні з чим, про те історія мовчить. Минув якийсь час, і багатий чоловік пише батькові листа: «Тату, мені терміново потрібні деякі документи з дому, будь ласка, зроби мені ксерокопії і надішли їх!» Немає відповіді. Через кілька днів знову пише: «Надішли, будь ласка, терміново!» Немає відповіді. Вирішив зателефонувати. І батько каже йому: «Слухай, у мене є син. І це мій рідний син, я про нього знаю, що він – рідний син. Якщо він тобі не брат, то виходить, ти мені й не син зовсім. А якщо ти мені не син, то які документи, чого ти від мене хочеш? Я взагалі не розумію!» Якщо ти не приймаєш, що твій ближній тобі брат, що він – частина тебе (як м'ясник зі своїми руками або, як ми сказали, за принципом адона́й елоге́ну адона́й еха́д: Господь – Бог наш, Бог один), якщо ти не відчуваєш цієї єдності, то тоді й Всевишній тобі не Господь. Ти залишаєшся без Його благословення, не дай Боже.

Ось такі грані розуміння цієї заповіді можна розкрити. Їх, звісно, багато. Багато рабинів, багато чорнила і багато пер витрачено на тлумачення цієї заповіді. І всіх їх не охопити, і не вмістять їх усі книги світу. І я лише в загальних рисах, трішки торкнувся цього.

Єшуа говорить: «Нову заповідь даю вам: любіть один одного, як Я вас полюбив!» Ми читаємо ці слова в Євангелії від Йоханана (13:34). Те, що говорилося арамейською мовою, ми читаємо грецькою мовою, на це завжди треба робити поправку. Яким би не було водіння Духа і як би ретельно не добиралися слова, переклад є переклад. Спробуймо по змозі зрозуміти ці слова в історичному і мовному контексті.

Ми наводили приклади, що цей вірш (19:18) можна прочитати по-різному. І, можливо, тут Єшуа пропонує нове прочитання цього вірша і, відповідно, нове розуміння заповіді ве'агавта́ лере'аха́ камо́ха ані́ адона́й: люби ближнього свого, як Я, Господь, тебе люблю. Тією самою любов'ю, якою Я тебе люблю, тим самим світлом, яке Я в тобі відкриваю, роби так, щоб той, хто бачить тебе, той бачив Отця: люби ближнього свого, як Я тебе люблю. І Єшуа не говорить тут від себе, а просто перечитує цю заповідь. Вона справді може бути так прочитана. (Тут я хочу нагадати, що ми намагаємося щось реконструювати, щось зрозуміти і повинні це робити зі страхом і трепетом, з побоюванням, що ми можемо помилятися, з усвідомленням того, що ми можемо помилятися. І ніщо з того, що тут сказано, з того, що ми тут припускаємо, не може сприйматися як абсолютна істина, і страшно подумати, що це сприйматиметься як абсолютна істина. Пам'ятайте, будь ласка, про це).

Другий варіант розуміння заповіді, яку Єшуа дає: «Візьміть приклад із Мене, Я – приклад того, як треба любити один одного. Ви кажете, що це неможливо, вам здається це неможливим. Я показав вам як. Тепер роби, як Я». Це «роби, як Я» звучить знову у трьох словах російською мовою, але це школа на все життя: як навчитися максимально служити Всевишньому в тому посланництві до кожної конкретної людини, до якої ти посланий, до кожної людини, яку ти зустрічаєш. Я знову говорю про своє розуміння і про своє тлумачення заповіді і говорю це не з позиції людини, яка вже все опанувала, усього навчилася і тепер пише мемуари «Як я навчився любити». Я говорю про це з позиції людини, яка споглядає цей шлях, як той, хто стоїть біля підніжжя гори, споглядає гору. Мені до цього рівня ще дуже далеко. Але я говорю про те, до чого ми покликані, про ту планку, яку Єшуа перед нами ставить, про ті висоти, на які Він нас кличе.

Якщо зіставити ці два варіанти розуміння заповідей, то їх можна й поєднати. Для того щоб навчитися любити ближнього так, як любить тебе Господь, треба вчитися в Єшуа любити ближнього так, як Він любить нас, учитися в Нього цієї любові, адже Він говорить про Себе: «Хто бачив Мене, той бачив Отця!» Якщо ми звернемося до Йоханана, почитаємо з його послань, то ми побачимо, що крізь них постійно проходить думка про те, що ми повинні любити один одного так, як Бог нас любить, Божою любов'ю. Іоанн постійно про це говорить. Якщо полюбив нас Бог, то й ми повинні любити один одного: «Улюблені, любімо один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народжений від Бога і знає Бога» (1 послання Йоханана, 4:7). Ще одна цитата, знову ж таки з Йоханана, з того самого послання (2:7–9): «Улюблені! пишу вам не нову заповідь, але заповідь давню, яку ви мали від початку. Заповідь давня є слово, яке ви чули від початку. Але водночас і нову заповідь пишу вам, що є істинно, і в Ньому, і в вас: бо темрява минає і істинне світло вже світить. Хто каже, що він у світлі, а ненавидить брата свого, той ще в темряві». Тут Йоханан проводить паралель між любов'ю і світлом. Світло, про яке йдеться в Йоханана, від самого початку його Євангелія: «На початку було Слово…Усе через Нього почало бути …у Ньому було життя, і життя було світло людей» – це початкове світло, про яке сказав Всевишній: «Буде світло! – єгі о́р». Світло, яке було до створення світил, те особливе світло, яке, згідно з єврейською традицією, Всевишній до пори до часу сховав у Себе, щоб розкрити його у світі прийдешньому. Коли воно розкривається, то разом із ним у всій повноті, у всій своїй досконалості розкривається Божественна любов. Через Машиаха, Який Світло світові, Який показує світові Отця, розкривається і любов Отця. Хто з Машиахом, той носій цього світла і повинен, як свідчення, як печать цього світла, носити не світле обличчя, не шикарний піджак, не годинник «Rolex», не благочестивий вираз обличчя, а любов до ближнього. Слова з Євангелія від Йоханана (13:35): «З того впізнають усі, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою» – це підпис, печать, це найголовніша визначальна ознака. Не за догматикою, не за веселими танцями, не за сумними піснями, не за тим, що ви поставите якусь догму вище за людину, а «з того, що ви матимете любов між собою, з того впізнають, що ви Мої учні».

У самому кінці варто повернутися до самого початку і згадати про рабі Аківу і пісеньку, яку ми знаємо з дитячого садка. Рабі Аківа каже: «Полюби ближнього свого, як самого себе, – це найголовніший принцип у Торі». Про рабі Аківу розповідають, що тисячі його учнів помирали один за одним, бо між ними не було взаємоповаги, бо між ними не було любові. І мудреці запитують: «Як же так? Рабі Аківа проголошував це найважливішим принципом у Торі, а його учні помирали через те, що вони не могли цьому відповідати?!» І мудреці відповідають: «Саме тому рабі Аківа і проголошував це найважливішим принципом Тори, це було найскладнішим для його учнів, а найскладніше – це найважливіше». Єшуа говорить, що вже учні, не дипломовані фахівці, не ті, хто отримав диплом з Його школи і закінчив школу із золотою медаллю, матимуть любов між собою. Уже ми на нашому рівні повинні прагнути до того, щоб мати любов між собою, це нас вирізнятиме, так нас упізнаватимуть. Поки не вдається відповідати цьому критерію, це гірко визнавати, але так воно і є. Але давайте не будемо занепадати духом, а будемо наполегливо намагатися цього навчитися. Любіть ближніх більше за догми, більше за власну праведність, любіть ближніх, бо вони вам брати, бо ви частина одного тіла, бо ви частина одного світу, бо їх любить Бог. Ну, якщо з цих причин не виходить, то любіть ближніх хоча б тому, що, якщо ви не будете їх любити, Бог не буде любити вас. Рух до праведності приводить до цієї любові. Якщо праведність до цієї любові не приводить, то така праведність нічого не варта. Давайте постараємося бути таким свідченням, щоб той, хто бачив нас, бачив Отця; щоб той, хто зустрічався з нами, ішов із зустрічі з нами, почуваючись більш любленим, більш потрібним, таким, що більше пізнав Всевишнього. Давайте спробуємо! Я знаю, що це складно, але давайте наполегливо намагатися. Ось такі думки, якими хотілося поділитися.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Читайте також стенограму глави Ахарей Мот, бесіду про молитву і тижневі глави Тори.