Ре'е

З Божою допомогою ми з вами починаємо вивчати тижневу главу Ре'е і читатимемо з 26 вірша 11 розділу книги Дварім.

Перша тижнева глава нашої книги називалася так само, як і вся книга – Дварім (Промови), від дієслова ледабе́р (говорити), тобто це говоріння. Потім ми читали глави Ваетханан (Шма, Їсраель!) і Екев (Якщо слухатимете…), у яких дуже багато говорилося про слухання, від дієслова лішмо́а (чути, слухати). Дуже рідко Тора говорить про бачення, і ось, у нашому вірші, ми зустрічаємо слово ре'е – дивись, від дієслова лір'о́т (бачити).

В юдаїзмі, у традиції, заведено вважати, що слухання стоїть вище за бачення. Чому так? Картинку не можна вивчити напам'ять. Здається, коли ми дивимося, то ми бачимо все в усіх деталях, що ми ніби оволодіваємо тим, на що дивимося, і ми забуваємо, що бачимо лише частково. Настільки здається, що стародавні люди помилково вірили в те, що з ока виходить промінчик, торкається об'єктів і відбивається. Звісно, це хибне вірування, але всім нам знайоме відчуття, що на нас хтось дивиться. Є таке забобонне поняття – лихе око. Здається, що хтось може наврочити, може, побачивши, зіпсувати. І попри те, що це забобон, багато людей справді почуваються незручно, коли на них хтось дивиться, це факт психології. І здається, що зір має якийсь наступальний характер. Є хибне враження, що, побачивши, ти ніби побачив одразу все. Насправді ти бачиш окремі образи, але вони не складаються в тебе в єдину картину, хоча для того, щоб побачити, досить лише на мить відкрити очі, мигнути (звідси й слово «мгновение»).

Якщо я скажу: «Покажіть мені п'яту симфонію Бетховена», то мені можуть показати партитуру, але я нічого з цього не зрозумію. Щоб зрозуміти симфонію, мені треба буде набратися терпіння і послухати. І щоб щось почути, потрібні смирення, терпіння, потрібно витратити час: чутне розкривається не одразу. Коли я чую щось (а я весь час щось чую, кожен із нас весь час щось чує), звуки складаються в єдине ціле. Ми не бачимо численних образів у звуках, але саме через слухання набагато простіше, набагато краще можна зрозуміти єдність світу. Тому кожен віруючий єврей чотири рази на день закриває очі руками і молиться молитвою Шма Їсраель: «Слухай, Ізраїлю, Господь, Бог наш, – Бог один». Зрозуміти єдність Бога, всю симфонію світобудови, як єдине ціле, можна на рівні слуху. Сприйняття на слух – це більш смиренне сприйняття, і водночас, хоч як це дивно, це більш глибоке сприйняття, хоча й кажуть: краще один раз побачити, ніж сто разів почути.

Я знаю, що можна сказати так: психологи поділяють людей за способами сприйняття інформації. Скажімо, є ті, хто легше сприймає на слух (аудіали), і ті, хто легше сприймає баченням (візуали). Але ми зараз говоримо про сприйняття духовної інформації, про те, що відбувається не просто з інформацією, а з її сприйняттям у духовному світі, тому підхід дещо відрізняється. Плотськими очима ми весь час бачитимемо форми, ми весь час бачитимемо поділ, але якщо ми закриємо очі, почнемо слухати, то почуємо цю єдність Бога, і приймемо цю єдність Бога, і відкриємо очі, і тоді (як сказано: «І відкриються очі») ми зможемо побачити щось на зовсім іншому рівні.

Дуже часто ми зустрічаємо в Торі та в Писаннях вираз: і підняв очі, і побачив, коли звичайний зір переходить на рівень пророчого зору. І зрештою ми, як виходить, бачимо три щаблі в органолептиці духовного світу. На першому щаблі – тілесний, фізичний зір, зір неочищеними очима, потім – щабель слуху, слухання, і далі – бачення, те бачення, що споріднене з пророчим, із піднятими очима. Саме до цього бачення звертається тут Моше: «Розкрий очі, підніми очі й подивись, сьогодні я даю вам благословення і прокляття».

І тут знову виникає складність, цього разу складність граматичного характеру. Прочитаймо ще раз: «Дивись, сьогодні я даю вам благословення і прокляття». Можна було б написати: дивіться, сьогодні я даю вам або написати: дивись, сьогодні я даю тобі. Чому все-таки дивись (ре'е), сьогодні я даю вам (ліфнехе́м)? Можна сказати так: зазвичай дивись – це звернення до кожної людини окремо, перед вами, вам – це може бути зверненням до всього народу. Але коментатори кажуть: «Ре'е (дивись) – це звернення до всього Ізраїля, до народу, як до єдиного тіла, єдиного цілого, яким народ стає перед входженням у країну, а ліфнехе́м – це вже звернення до приватних осіб». Тобто загальне тут – це ре'е (дивись), а часткове тут – ліфнехе́м (вам). Це нові правила, які діятимуть у країні Ізраїля: спочатку загальне, весь народ як ціле, а потім часткове, звернення до кожного з народу. Хіба це не здається дивовижним?

Отже, Моше каже: «Я сьогодні перед вами кладу (даю перед вами) благословення і прокляття». Благословення – це підключеність (у буквальному сенсі) до джерела життя, ніби ввімкнення електроприладу в розетку. Ми багато разів говорили про це слово прокляття (клала́), що це полегшеність, невагомість, втрата будь-якої важливості, втрата будь-якої внутрішньої сутності. Це вибір, який дається людині. І, лише почувши все, що вже почуто, зрозуміти це можна лише в країні Ізраїля. Чому це можна зрозуміти лише в країні Ізраїля? Тому що до цього була пустеля, до цього були особливі умови, був ман, який падав з неба, були одежі, що не зношувалися, і все почуте не розкривалося повною мірою. Моше каже: «У країні Ізраїля це буде розкрито повною мірою».

У чому благословення і прокляття або коли буде благословення і прокляття? У 27 вірші ми читаємо:

А що з прокляттям? У 28 вірші ми читаємо:

Знову, можна було б написати так: благословення у вас буде, якщо ви слухатиметеся голосу Господа, Бога вашого. І в 28 вірші ми читаємо: «Прокляття – якщо не послухаєте…» Прокляття буде якщо, а благословення в тому, що… Всевишній благословляє народ тим, що дає народові схильність до дотримання цих заповідей, підтримку для того, щоб дотримуватися цих заповідей. Благословення буде в тому, що ви слухатимете голос Господа, Бога вашого, слухатимете за природою своєю, за тією благодаттю (благодать – дати благо), вкладанням доброго в народ, яке зробить його схильним до слухання голосу, і в цьому благословення. А прокляття – якщо ви не слухатиметеся, якщо ви зробите якесь зусилля, зміните свою природу і не слухатиметеся голосу Бога вашого. За природою своєю, за тим, якими Я вас зараз роблю, за тим, що робить з вами Тора, ви схильні дотримуватися заповідей, слухати голос. Тому можна сказати так, що праведність не народжується від того, що люди дотримуються заповідей, благословення не приходить за те, що люди дотримуються заповідей. Ні. Праведність – це благословення. Праведність, здатність вірити Всевишньому, віру у Всевишнього і бажання слухатися Його голосу Всевишній вкладає тут у народ. І як результат цієї праведності, як результат цієї даної народові благодаті – народ слухатиметься голосу Господа Бога і слухатиме заповіді, які Моше заповідує. Спочатку праведність, благодать як наслідок дотримання заповідей.

Один із учителів, що жили в I столітті, раббі Хананія бен Акашія, казав: «Господь хотів зробити Ізраїль праведнішим, тому дав йому більше Тори і більше заповідей, як це написано в Єшаягу в 42 розділі, у 21 вірші: Господь бажав заради праведності Своєї збільшити Тору і прославити». Тобто Господь дав більше заповідей, щоб наділити людину більшою благодаттю, більшою праведністю для їх дотримання, і від цієї більшої праведності – здатність дотримуватися більшої кількості заповідей, уважніше слухати голос Бога. Але для того, щоб зберігати цю праведність, треба розуміти, що це не твоя праведність, треба постійно перебувати з розкритим духовним зором, тому що можна поміняти місцями причину і наслідок і шукати праведність, яка буде наслідком дотримання заповідей, і це хід дуже небезпечний.

Виникає серйозне запитання. Невже вибір, він такий: слухатися заповідей Господа чи йти слідом за іншими богами? Якщо людина раптом, зробивши помилку або піддавшись апетиту чи пристрасті, купила собі пасту з креветками, вона одразу стала ідолопоклонником? Звісно ж, є гріх у тому, що людина їсть те, що заборонив їсти Всевишній, але від цього ще довгий шлях до ідолопоклонства. І тут Тора вчить нас, що якщо ти станеш на цей шлях, то ти його пройдеш. Зле начало не приходить до людини і не каже їй одразу: «Гей! Ходімо й поклонімося статуї Дагона!» Воно приходить до людини з якимись дрібними спокусами. У кожного ці спокуси на своєму рівні, кожна людина стоїть на своєму рівні, у неї є щабель угору і щабель униз. Для когось щабель угору – це замість сьомої ранку вставати до п'ятої ранку на молитву. Для когось щабель угору – це відмовитися від наркотиків або відмовитися від розбійного способу життя. Кожен на своєму рівні, але є шлях угору, є шлях униз. І тут Тора вчить нас: якщо ти не слухатимешся голосу Всевишнього, то як наслідок ти обов'язково прийдеш до того, що ти поклонятимешся іншим богам.

Отже, тобі запропоновано благословення і прокляття. Благословення в тебе вже вкладено, воно тобі вже дане, воно в тому, що ти слухатимешся голосу. Але це благословення, ця благодать не позбавляє тебе свободи вибору, тому, можливо, ти відступиш від дотримання заповідей, перестанеш слухати голос Господа, і тоді до тебе прийде прокляття.

Є така хасидська байка про чоловіка, до якого прийшов нечистий. Ну, звісно, він прийшов до нього не в образі рогатого чорта, а прийшов до нього в образі якогось чоловіка, який сказав йому: «Здай мені в оренду свій дім». І чоловік, господар дому, сказав йому: «Нечистий, я тобі не дам свого дому». – «Я тобі багато заплачу», – сказав він. Але той сказав: «Ні, це мій дім». – «Дай мені тільки кімнату». – «І кімнати я тобі теж не дам». Тоді він сказав: «Ну дай мені тільки забити цвяшок у тій стіні, стіні твого дому, і здай мені в оренду цей цвяшок, а я тобі заплачу, як за цілу твою хату». На це чоловік погодився. І тоді орендар прийшов і забив маленький цвяшок, потім прийшов і повісив на цей цвяшок якийсь смердючий мішок, і від цього мішка був такий сморід, що розігнав увесь дім. Казка досить примітивна, але вона описує процеси, які можуть відбуватися з людиною, яка губиться, перестає чути Голос, показує, що так можна дійти до поклоніння іншим богам.

В івриті є два слова, які, коли трапляються, вказують на емоційне забарвлення подій. Щоразу, коли написано ваєгі́, це означає щось сумне. Щоразу, коли написано вегая́, це означає якусь радісну подію.

Де розташовані ці гори?

Про Елон-Море ми знаємо (з книги Берешит), що це місце біля міста Шхем. Природно, залишається запитання: чому б не написати «біля міста Шхем»? Ми говорили про те, що існує дві обітниці щодо кордонів Святої Землі. Є те, що Всевишній сказав Аврагамові: «Усю землю Ханаанську Я тобі віддам», і є: «…від моря до ріки Прат», два види кордонів землі. Коли народ на повній своїй території живе – це народ, який має місію щодо язичників. Коли народ живе лише в країні Ханаанській – це народ, який зараз ще не розкриває своєї місії щодо язичників.

Якщо ми подивимося на територію Ханаану, то Шхем – це її самісінький центр. І справді, біля міста Шхем є гора Ейваль і гора Ґрізім, і згадка про Елон-Море вказує на Шхем. Але й біля Єрихона є місця, які називаються Ейваль і Ґрізім, і Єрихон поруч із місцем, що називається Ґільґаль. І якщо ми говоритимемо про Ізраїль від моря до ріки Прат, то вже не Шхем, а Єрихон буде геометричним центром цієї країни; щоправда, там немає гір. Виходить, що Моше тут ніби навмисно не дає прямої вказівки. Можна зрозуміти це як вказівку на Шхем, центр країни Ханаанської, а можна зрозуміти це як вказівку на Єрихон і Ґільґаль, центр великої країни Ізраїля.

Танаїм (мудреці I-II століть) сперечаються в Талмуді щодо того, де розташовувалися ці дві гори. І більшість думок говорить про те, що вони розташовані біля Єрихона, тільки один мудрець, той, який зазвичай якраз сперечався із самарянами, каже: «У цьому я згоден із самарянами, це гори, які біля міста Шхем, Ґрізім і Ейваль». І з історичної точки зору, звісно ж, він має рацію. Саме там розташовані гори Ґрізім і Ейваль, і це видно з вказівки, що є на Елон-Море. Імовірно, жертовник, який збудував там Єгошуа бен Нун, був знайдений ізраїльськими археологами. На жаль, ситуація навколо нього жалюгідна через те, що відбувається з так званою «палестинською автономією». У самаритян, народу, який живе в Шхемі, в Самарії, у Шомроні (за назвою цієї місцевості вони й називаються самаритяни), є свій текст Тори, вони його трішки підкоригували. І в ньому, в 30 вірші, після слів е́цель елоне́ море́ (біля Елон-Море) написано: еш шхе́м – це Шхем.

Отже, район Шхема – геометричний центр країни Ханаанської; є гора Ейваль, є гора Ґрізім. Як це виглядатиме? Народ, ми пам'ятаємо, стане на двох горах, а внизу, в долині між двома горами, стоятимуть левити. Як кажуть коментатори, коли вони промовлятимуть прокляття, вони повернуться до гори Ейваль, коли вони промовлятимуть благословення, вони повертатимуться до гори Ґрізім. І коліна, що стоять на горах, відповідатимуть: «Амен!»

Чому благословення до гори Ґрізім (або на гору Ґрізім), а прокляття – на гору Ейваль, а не навпаки? Дуже цікавий коментар дає рав Гірш. Він каже: «Дві гори стоять поруч, дві гори, які однаково отримують дощ, і світло, і все інше, дві гори, які буквально поруч одна з одною розташовані. Гора Ґрізім зелена, там ростуть маслини. Поруч гора Ейваль, вона пустельна, і рослинності там набагато менше. Ніби дві людини, які у фізичному світі отримують однаково, але одна благословенна, а інша проклята». Ось такий образ розкриває в цих горах рав Гірш.

Якщо ми подивимося на цю подію, можна сказати, що це дарування Тори навпаки. Коли Всевишній дарував Тору народові Ізраїля, голос Всевишнього звучав з гори, згори, народ стояв унизу. Тут голос людини звучить знизу, народ стоїть угорі. І можна сказати: якщо там було дарування Тори з Небес, то тут – дарування Тори з землі, з країни Ізраїля, дарування Тори, але вже людським голосом.

Ми вже говорили про закони (хукі́м) і про устави, суди (мішпаті́м) у книзі Ваїкра. І тут уже можна по-новому поглянути на слово зберігайте в сенсі бережіть, намагайтеся. Це у вас уже вкладено, тільки зберігайте, воно вже у вас є. Не можна зберігати те, чого в тебе немає. Зберігайте, бо це дано вам, бо це вкладено у вас. Зберігайте цей стан, і тоді ви зможете виконувати заповіді й закони.

Ми побачили, що існує три рівні духовної органолептики: просте плотське бачення, слухання і бачення з піднятими очима – пророче бачення, яке говорить, що Всевишній пропонує кожній людині благословення і прокляття (ми в іншому місці прочитаємо ще життя і смерть). Ми побачили, що благословення Всевишнього в тому, що воно вже вкладене в людину, але вона може вибрати прокляття. Ми побачили, як це нове бачення буде засвідчене в країні Ізраїля своєрідним даруванням Тори з землі.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Ре'е і читатимемо з 1 вірша 12 розділу книги Дварім.

Тут можна було б очікувати повного списку заповідей Тори, адже на новій землі, на землі, яку дав нам Господь, ми маємо виконувати всі заповіді, все, що до нас стосується. Але Моше дає цілком конкретні інструкції про те, як у духовному плані обживатися на новому місці, як зробити цю землю своєю.

Дуже цікава заповідь. Як можна знищити місця? Зрозуміло, що можна знищити будівлі, статуї, храми, ями – все, що завгодно. Але як можна знищити місця? Є якісь місця, де будуються язичницькі храми, перебувають ідоли або де просто відбувається язичницьке служіння, яке може виглядати дуже гарно, зачаровувати дух. Справді, є дуже багато в природі гарних, захопливих місць, Слава Богу, великий Творець так сотворив природу. І дуже часто язичники за цією красою бачили Всевишнього. І, звісно ж, це правильно. Справді, в усій цій красі відкривається Всевишній, як Він відкривається в квітці, як Він відкривається у високих горах і водоспадах. Але так само Він відкривається і в коникові, і в мурашці, і в будові кишечника мавпи. Так виходить, що красу природи, ці краєвиди, що захоплюють дух, можна помилково сприйняти як святість і почати саме там поклонятися. Так дуже часто траплялося. Дуже часто якесь давнє гарне дерево, або висока скеля, яка своїм виглядом щось нагадує, або якесь місце, з якого відкривається захопливий, гарний краєвид, ставало місцем поклоніння. Таким чином людина призначала якесь місце для себе святим, присвячувала його своїм богам. І тут Господь каже: «Не вибирай собі місце на підставі якихось естетичних принципів».

Ми, нагадую, перебуваємо в тижневій главі Ре'е (дивись). Дивитися і бачити Бога за красою, за складною будовою чогось, що нам, можливо, не здається гідним і гарним – це правильно, це одкровення Всевишнього в красі. Але ми не можемо робити це місце святим. Можна побачити гарних ідолів, гарні будівлі, гарні твори мистецтва, які присвячені язичницьким богам, це теж пов'язано із зором. І це може створити в нас ілюзію, що ось ця краса, вона і є святе. Справді, язичники часто намагалися для своїх богів робити справжні твори мистецтва. Людина, яка в них вірила, намагалася не пропонувати богам халтуру. І хай ми в них не віримо, але ми можемо купитися на цю красу, наш зір може нас обдурити. Тому саме тижнева глава Ре'е нас застерігає про це, починаючи з природи, яку ми можемо зробити об'єктом поклоніння, сказавши: «Ну, це гарне місце, воно не може не бути святим!» Можна так ошукатися. Можна сказати: «Вони поклонялися тут неправильному богові, але ж саме місце, воно святе, це (як сьогодні заведено казати) місце сили, місце святості». І це – оптичний обман зору, починаючи з природи, як ми сказали, і закінчуючи творами мистецтва давніх майстрів, усього того, що присвячене ідолам, чи здається воно нам естетичним, чи не здається. Тому слідом за вказівкою стерти ці місця, тобто позбавити їх тієї позірної святості, яка може нам примаритися через те, що язичники там поклонялися своїм богам, треба здійснити, крім того, і практичну дію, яка знову повторюється.

Тобто навіть ім'я бога, якому поклонялися на цьому місці, треба стерти. Дуже часто за ім'ям бога називали місто або місце поклоніння. Наприклад, у Росії досі існує місто Кострома (за ім'ям міфологічного персонажа, втілення весни і родючості). Усі уявлення про святість, які були на цій землі, ми не успадковуємо, ми успадковуємо землю. І щось нам може здатися гарним – безумовно, у країні Ізраїля є найкрасивіші місця з прекрасним краєвидом, є місця з чудовою природою, де здавна поклонялися якимось богам. Але ми не повинні обманювати себе, повинні розуміти, що все це – ілюзія, все це нам тільки здається.

У 4 вірші ми читаємо досить дивне повеління:

Що це означає? Кому може здатися, що якісь жертовники, присвячені нашому Богові, ми можемо зруйнувати? Є таке розуміння, закон каже, що кожен, хто виймає камінь із жертовника, присвяченого Богові, порушує цю заповідь. Але є й інше розуміння в цієї заповіді. Ми не повинні казати: «Яке прекрасне місце, як розкривається тут святість Творця! Поставмо тут жертовник Господу, Богу нашому. Бачите, яке гарне місце Він сотворив! Виберімо самі місце для поклоніння Богові, за якимись нашими естетичними критеріями – хай вони різні, і хай комусь здаються естетичними засніжені вершини, а комусь – скелі Мертвого моря». Але тут Моше каже: «Не застосовуйте таких критеріїв для вибору місця поклоніння Господу, Богу вашому».

Ми не можемо сказати, як це заведено й донині в багатьох народів: «Тут збудуємо храм Господу, Богу нашому, виберемо місце гарніше або виберемо якесь місце, куди є легкий доступ, на центральному перехресті збудуємо місце поклоніння, на головній площі міста збудуємо місце поклоніння». Ні. Всевишній каже: «Там, де Я оберу», а Моше каже: «Там, де Бог обере, там і буде місце Храму». Всевишній робить місце святим з Неба. Так, у природі, на землі буде святе місце, але освячення його буде з Небес, а не з землі. Це не конкурс на найгарніше місце, на найвище місце. І критерій, за яким воно освячуватиметься, буде небесним критерієм, це місце вибере Всевишній.

У 8 вірші ми читаємо щось іще дивовижніше:

Тобто, коли ви прийдете в країну Ізраїля, не робіть так, як ми робимо сьогодні. Можна зрозуміти, що Моше говорить тут, що в його часи, у ті часи, про які він говорить, кожен чинив так, як правильно в очах його. Але це суперечить книзі Ваїкра, в якій написано, що треба приносити жертви лише до Намету Зустрічі і не можна приносити жертви поза ним. Як же Моше тут говорить таке? І начебто Моше говорить, що тут зараз це правильно робити, а там, у країні Ізраїля, це буде неправильно. Як це можна зрозуміти?

Багато коментаторів запропонували різні варіанти розуміння. Я схильний вважати, схильний погоджуватися з тими, хто каже, що коли коліна отримали свої наділи за Йорданом, то для того щоб закріпитися, вони збудували там жертовники Богу. Ці жертовники закріплювали їхнє володіння цією землею. Поки народ не володів землею повністю, можна було ставити жертовники поза святилищем. Підтвердженням цьому може бути і доба суддів: у всій книзі Шофтім ми читаємо, що попри заборону, раз у раз приносяться жертви на висотах. Дуже-дуже довго, до правління Хізкіягу і Йошіягу ми читаємо, що ці висоти ніхто не міг викорінити. Більше того, ми читаємо, що пророк Еліягу, коли він сперечається з пророками Ба'ала, встановлює жертовник на горі Кармель, практично на висоті. І Всевишній відповідає на його молитву. Після того як Ангел приходить до Маноаха і його дружини сповістити про народження Шимшона, Маноах теж улаштовує жертвоприношення на жертовнику поза святилищем.

Як це можна зрозуміти? Прочитаймо знову 5 вірш, у якому написано, що Господь обере місце з усіх колін ваших, щоб там оселити ім'я Своє. Найімовірніше, існувало таке тлумачення, що поки всі коліна не об'єднані в єдину державу, можна приносити жертви на висотах. Якби ми запитали представника коліна Нафталі або Ґада: «Ви що, не читали книгу Дварім, як ви можете робити це? Ось, Дварім 12:8 каже не чинити так», то, найімовірніше, вони б відповіли нам, що це з усіх колін Ізраїля. Чи справді правильне таке тлумачення книги Дварім і чи можна було так робити? Найімовірніше, таке тлумачення книги Дварім неправильне. Але коли людина робить щось неправильне, вона не завжди каже: «Зараз я робитиму погано, зараз я робитиму погане, я порушуватиму». Зрештою її мета – це принести жертву Всевишньому. Просто їй важко йти в Єрусалим, іноді незручно йти в Єрусалим, і тоді знаходиться, народжується ось таке пояснення. Ми знаємо, читаємо це постійно і в книзі Шофтім, і в книгах Мелахім, що про того чи іншого царя сказано, що він робив праведне в очах Божих, але не міг знищити висоти. Це дуже складне, болісне для народу питання. Перед пророком Еліягу стояв вибір: знищити культ Ба'ала і тим самим, можливо, дати аргумент на захист тих, хто приносить жертву на висотах, або перестати боротися з культом Ба'ала. Еліягу вибрав збудувати жертовник на висоті й принести там жертву, щоб знищити пророків Ба'ала, щоб знищити культ Ба'ала. Це складне питання вибору.

Не завжди викриття призводить до виправлення. Ми знаємо, що цар Хізкіягу знищив нарешті ці жертовники. Археологи знаходять у різних місцях жертовники, які згори засипані камінням так, що на них уже неможливо було приносити жертви. Найімовірніше, це справа рук Хізкіягу. І це свідчить про те, що самі ж жертовники вважалися святими, їх неможливо було просто взяти й зруйнувати. Він їх засипав, покрив згори, але не зруйнував, тому що в очах народу вони сприймалися як святиня. Пізніше ми читаємо (2 Діврей гаЯмім 32:10–12), як Санхерів, цар Ашура, умовляє здатися жителів Єрусалима: «Так каже Санхерів: „На що ви сподіваєтеся і сидите у фортеці в Єрушалаїмі? Адже Хізкіягу підбурює вас, щоб віддати вас на смерть від голоду і спраги, кажучи: Господь, Бог наш, урятує нас від руки царя Ашура. Адже він, Хізкіягу, скасував узвишшя і жертовники Його і оголосив Юдеї та Єрушалаїму, кажучи: перед жертовником єдиним вклоняйтеся і на ньому здійснюйте кадіння“». У Санхеріва, найімовірніше, добре працювала розвідка, і він розумів, що в народі є обурення тим, що зробив Хізкіягу. Народ боявся того, що Хізкіягу знищив, скасував узвишшя і жертовники Господу. Для народу виконувати цю заповідь було дуже важко. І Санхерів використовує це як аргумент, що після такої дії царя Господь не захистить народ. Але Санхерів, попри добре налагоджену розвідку, не читав 12 розділу книги Дварім.

Ми бачимо тут приклад заповіді, якої не дотримувався народ Ізраїля протягом багатьох століть. І Моше пояснює далі, чому поки, можливо, ці п'ять місяців від моменту захоплення земель у Зайорданні до входу в країну, чому поки це можна.

Тобто Моше каже: «Зараз, поки ви ще не ввійшли в землю, тимчасово так можна, але потім це буде не можна». І ми бачимо, що потім, протягом багатьох століть, шести-восьми століть, цього веління не дотримувався народ Ізраїля. Ми бачимо, що складно було боротися з цим недотриманням.

Ви приходитимете і радітимете. І коли ти радітимеш разом зі своєю сім'єю, не забувай при цьому раба свого і рабиню свою і не забувай при цьому і левита, який у воротах твоїх. Ти повинен подбати не лише про свою сім'ю, а й про левита. Якщо хочеш радіти, порадуй і левита, нехай і левит порадіє разом із тобою.

Для чого нам служать доповненням 13 і 14 вірші? Ми можемо сказати: «Добре, є жертви, частину з яких має право їсти той, хто їх приніс, наприклад, жертва мирна (шламі́м). Коли ми приносимо мирну жертву, ми маємо право від неї їсти. І тоді її треба приносити в Єрусалимі, щоб їсти разом із когеном, разом із сім'єю, разом із рабом, разом із рабинею. А що з тими жертвами, від яких ми нічого не їмо? Наприклад, всепалення. Жертва всепалення – яка різниця, де я її „всепалю“? І тут, у цих віршах, Тора додає: «І щодо всепалення – теж не надумай приносити його, де тобі заманеться, а тільки в тому місці, яке обере Господь».

Ще ситуація, яка була в часи, коли народ жив у пустелі: будь-яке м'ясо, яке різали, різали як жертву. Не можна було просто забити барана чи козлика і з'їсти його. Людина, яка хотіла їсти м'ясо, мала принести його як жертвоприношення, як шламі́м, і лише потім їсти.

Тепер же в країні Ізраїля, коли народ розселиться і, можливо, якісь люди житимуть далеко від Єрусалима, як бути тепер? І Моше дає настанову і з цього приводу.

Олень і лань – це вид тварин, які не приносяться в жертву, вони не підносяться на жертовник: очевидно, коли ловили оленя чи лань у пустелі, їх забивали і з'їдали. І можна було їх їсти і чистим, і нечистим, тоді як м'ясо, принесене в жертву шламі́м, від якого хотіла поїсти людина, звісно, можна було їсти лише в чистоті.

Тепер Моше говорить про те, що так само можна буде їсти всяке м'ясо. Необов'язково буде приносити жертву, щоб поїсти м'яса, можна просто забити барана і з'їсти його. Для цього необов'язково очищатися, його може їсти чистий і нечистий. Є повна свобода в м'ясоїдстві, на новому місці, в новій країні, зрозуміло.

Не можна їсти м'ясо з кров'ю, не можна їсти кров у будь-якому вигляді. І перед тим, як їсти м'ясо тварини, треба, щоб кров її вилилася з неї.

Знову заборона на те, що має якийсь стосунок до святого: десятина, або жертва за обітницею, або добровільно принесене пожертвування. Можна було б сказати: «Якщо я склав обітницю принести якусь жертву або якщо я сам добровільно вирішив принести якусь жертву, то я й виберу місце. І що тут говорити? Це коли я з обов'язку приношу жертву за гріх, я понесу в Єрусалим. А коли я склав обітницю або коли я вирішив просто добровільно принести жертву, я принесу її, де сам захочу». Або: «Усе це стосується тільки м'яса, а десятини свої, виноград, і хліб, і олію я їстиму тут». Але Моше каже: «І цього не можна, все буде тільки в Єрусалимі».

Ідеться тут, звичайно, про другий маасе́р (десятину), так званий маасе́р шені́, який за заповіддю Тори відкладають для того, щоб святкувати всією сім'єю в Єрусалимі. Це своєрідний подарунок самому собі.

Господь каже, постійно каже: «Я благословлятиму справу рук твоїх. Справою рук твоїх може бути: якщо ти хлібороб – пшениця, якщо ти виноградар – виноград, якщо ти вирощуєш оливи – то оливи й олія. Я благословлятиму справу рук твоїх, і ти принесеш від цих плодів десятину і труму́ (піднесення), і радітимеш разом з усією своєю сім'єю всякій справі рук твоїх».

Звісно, раба і рабиню ми пам'ятаємо, а левита цілком можна забути. Сам святкуй, сім'єю святкуй, приймай благословення рук твоїх від Всевишнього, але не забувай левита, який служить тобі і який є наділом Господа, Бога твого.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчення тижневої глави Ре'е і читатимемо з 20 вірша 12 розділу книги Дварім. І на перший погляд те, що ми читатимемо, повторює практично те, що ми читали на початку нашої тижневої глави.

Тобто коли твоя країна зростатиме, і територій буде дедалі більше й більше, і здійснюватимуться всі благословення Всевишнього, то тоді не повинно бути якоїсь особливої причини (не тому, що свято або щось сталося), а просто душа твоя захоче м'яса. І начебто це схоже на те, що ми вже читали в 15 вірші. Настільки схоже, що рабі Шломо Іцхакі (Раші), один із найшанованіших коментаторів Тори, каже (у коментарі до 15 вірша), що тут, у 20 вірші Тора дозволяє їсти м'ясо, не приносячи його в жертву, а в 15 вірші Тора говорить про особливу ситуацію, коли людина присвятила Всевишньому баранчика або козлика, тобто сказала собі, вирішила для себе: «Цього баранчика, цього козлика я принесу в жертву, коли з Божою допомогою піду в Єрусалим». Але сталося так, що в цього баранчика або в цього козлика зламалася ніжка або ще якесь каліцтво він отримав, і його вже не можна принести в жертву. Як тоді з ним бути? На думку Раші, Тора в 15 вірші дозволяє викупити його і з'їсти його м'ясо, відкласти якісь гроші, на які потім буде куплено іншого баранчика або козлика замість нього, а м'ясо цього баранчика або козлика можна з'їсти. На думку Раші, Тора говорить двічі для того, щоб дати два різні дозволи: у 20 вірші просто дозволяє їсти м'ясо, а в 15 вірші дозволяє в якихось особливих випадках, але це, найімовірніше, вже не простий сенс Тори. А чому ж Тора повторює нам одне й те саме? Тому що Моше говорить на дві різні теми.

У першому випадку він говорить про обов'язки жертвоприношення тільки в обраному Всевишнім місці. Саме там ця тема звучить, а під час розмови він говорить про дозвіл їсти м'ясо. Тут окремо Моше говорить про те, що людині дозволено їсти м'ясо, скільки її душі завгодно, і під час розмови говоритиме про те, що святині треба все-таки приносити в Храм або в Намет Зустрічі, тобто Тора говорить на дві різні теми. Чому потрібно окремо говорити про дозвіл їсти м'ясо? Коли відбувається повернення в країну Ізраїля, і, як ми часто кажемо, входження в спокій, і виправлення, і повернення на якийсь новий духовний рівень, хтось може подумати, що це повернення до ситуації до Потопу і м'ясо їсти не можна. Хтось може сказати: «Взагалі, нема чого їсти м'ясо: якщо ти не можеш принести жертву, то й м'яса не їж». Хтось може подумати, що ця справа, в принципі, жорстока, негуманна, тобто невластива людям – їсти м'ясо. Як ви знаєте, сьогодні це стало модно, таке міркування.

Що Тора каже про їжу? З самого першого моменту, як Всевишній насадив Сад (ми читаємо це на самому початку книги Берешит), Він дає людині заповідь. Зазвичай кажуть, що Всевишній заповів їй: «Не їж від цього дерева». Це не зовсім так. Всевишній заповів: «Від усякого дерева їж, тільки від цього дерева не їж». Від усякого дерева їж – це теж частина заповіді. Скуштуй усе, що Я зробив у цьому світі, порадій усім Моїм працям: як бабуся радіє, коли приходить онук і їсть усе, що вона наготувала, так радіє Всевишній, частуючи людину (звісно ж, якщо це не перетворюється на залежність, що поневолює). Але є в цьому і духовний вимір: те, що ми їмо, чи то банан, чорна смородина чи картопля, стає частиною нас. Немає нічого поганого в тому, щоб бути чорною смородиною чи картоплею, але картопля, яку з'їла людина, стає частиною плоті людини, частиною енергії людської, тим Божественним, що через неї розкривається в людині (ми вже говорили з вами в коментарі до 3 вірша 8 розділу, що не власне хлібом живе людина). Якщо людина за допомогою цієї смородини, цієї картоплі або, стосовно нашої розмови, за допомогою плоті цього барана зможе служити Всевишньому, зробивши її своєю плоттю, то виходить, що плоть барана піднімається на зовсім новий рівень – як і в Саду плоди, які їла людина, ставали людиною і піднімалися на зовсім інший рівень. Це класичний єврейський підхід до їжі.

Ми їмо для того, щоб служити Творцеві, і служимо Творцеві тим, що ми їмо, що ми піднімаємо на інший рівень нашу їжу, зокрема і цим. Тому Тора тут окремо каже: «Немає нічого поганого в тому, щоб хотіти їсти м'ясо». Більше того, давайте уявимо, що колись людина, маленька-маленька людинка (ще не зовсім людинка, ще тільки зародок) жила в утробі матері, поступово росла-росла і доросла до такого розміру, що заповнила собою майже весь свій світ. Стільки всього з'їла, що стала розміром зі свій світ, з матку жінки, в якій вона перебуває. І ось вона народжується в новий світ за новими враженнями, за новим служінням і зокрема за новою їжею. І її, і наше завдання підняти весь світ на рівень святості, зробити все святим.

У пророка Зхар'ї сказано, що Храм, місце святості на землі, розходитиметься по землі. Частина цього служіння – це їжа, яку ми їмо для служіння Всевишньому. Не завжди так виходить, треба бути абсолютним праведником, щоб це виходило тільки для служіння, але Тора тут говорить про це. Що відбувається, коли ми не можемо їсти саме для служіння, коли не виходить, коли я знаю, що з усього, що я з'їм, тільки десять або п'ять відсотків піде на служіння Всевишньому? Є ще й благословення. Тому сказано (8:10): «І їстимеш, і наситишся, і благословиш…». І їстимеш, і наситишся – це твоє право, твоє рішення, і благословиш – це заповідь. Після їжі ми благословляємо Всевишнього, і це теж форма служіння.

Попри все те, що ми сказали про їжу та її важливість, не потрібно ставитися до неї як до жертвоприношення. Про це ми читаємо у 22 вірші:

Слово га'ая́ль можна перекласти і як сарна (ну не сильний я в зоології). Дуже поширена помилка серед людей, таке розуміння, що заборонено бути нечистим. Мене часто запитують про це: «Як бути людині, яка стала нечистою? Наприклад, вона допомагала в похованні мертвого, доторкнулася до чогось нечистого». Жінка після пологів, хоча вона послужила Всевишньому, брала участь у виконанні заповіді, стає нечистою, або, як ми сказали, людина, яка брала участь у похованні мертвого, стає нечистою. І відповідь: це не гріх бути ритуально нечистим. Є різниця між ритуальною нечистотою і гріхом. Немає жодного гріха в тому, щоб бути нечистим, і іноді виконання заповіді вимагає, щоб людина стала нечистою. І тут ми читаємо, що чисті й нечисті можуть їсти разом, там, де вони живуть, можуть разом їсти м'ясо одного баранця. Коли виникає гріх? Коли людина в стані цієї ритуальної нечистоти йде до Храму, ось тоді є проблема. А якщо вона, поки не очистилася, хоче розділити трапезу з людиною чистою, або, навпаки, людина чиста хоче розділити трапезу з кимось, вона не повинна чекати його очищення. Вони просто разом їдять. Повторю, що це не гріх бути ритуально нечистим. Це добре треба пам'ятати.

Начебто якщо ми подивимося на кров, то кров цілком матеріальна. Вона має вагу, консистенцію, колір, тож з усіх боків кров – це речовина матеріальна. Як же Тора говорить, що кров – це життєва сила або це душа? Сама заборона зрозуміла, але ось причину заборони зрозуміти складно, і з цього приводу є багато коментарів.

Маймонід (Рамбам), коментатор-реаліст, який у всіх випадках намагається обійтися мінімальною кількістю містики, говорить тут, що кров використовували язичники. Вони вірили, що це життєва сила, вони вірили, що, коли вони п'ють кров, вони забирають силу в бісів, і тому Тора забороняє використання крові.

Нахманід (Моше бен Нахман, Рамбан) – якраз людина, яка більше прагне залучати містику для пояснень, говорить про те, що серце, як ми знаємо, це центр мислення людини, з погляду Тори. Серце буває мудрим, людина подумала в серці, задумала в серці, сказала до серця або сказала в серці. Серце – центр мислення людини, центр її душевних якостей, і, як ми бачимо з анатомії людини, серце керує рухом крові. Серце – це насос, який качає кров по організму, дає (у цьому ключі розуміння) життєві й душевні сили всьому організму. Тобто серце – вмістилище душі, і тому саме м'ясо серця їсти можна, а кров, яка є носієм душі, у цьому зв'язку їсти не можна. Є ще багато різних пояснень, і, як завжди це буває, коли ми бачимо багато різних пояснень, це говорить про те, що немає однозначної відповіді. Немає можливості однозначно зрозуміти, що означає фраза: «Кров – це душа». І, звісно ж, я знаю, що з'являться люди, які прийдуть і скажуть: «А ми точно знаємо», і викладуть вчення тієї чи іншої деномінації. Але ми читаємо Тору, намагаємося її зрозуміти, а вчення деномінацій нам відомі. Отже, тільки кров не їжте, тому що в крові є життєва сила або душа (не́феш). Старайся, старайся, щоб не їсти кров.

Як ми говорили, Тора говорить про буденну, повсякденну їжу і лише принагідно говорить про те, що святині треба приносити в святе місце, в місце, яке обере Господь.

Чому так? Тому що душа – в крові, і вона здійснює спокуту за душу. Усі тонкощі цього ми розбирали, коли читали книгу Ваїкра.

Усі ці слова – це все те, що ми читали від самого початку розділу: про те, щоб позбутися місць, які вважалися святими в язичників, про те, щоб приносити жертви в місце, яке обере Всевишній, про вживання м'яса і про відмову від крові. Усі ці речі треба уважно слухати, щоб було добре, тому що, виконуючи це, ми робитимемо пряме в очах Всевишнього.

З 29 вірша починається трохи нова тема, теж дуже важлива.

Іноді, коли ми приїжджаємо в якусь країну, ми можемо подивитися, як там займаються землеробством, як там готуються до зими, як там роблять ще щось. Я можу подивитися на язичників і сказати: «Як вони робили, так зроблю і я».

Відома історія (2 Мелахім 17:24–28) про людей з Вавилона та інших підкорених міст, яких цар Ассирійський переселив у країну Ізраїля, в Самарію, і там їх почали кусати леви. Кусали їх леви, кусали, поки не був присланий священник, який навчив їх правил країни цієї. Тобто в жителів Самарії виникла думка: «Коли в нас щось не виходить у цій країні, ми можемо вивчити правила цієї країни». У нашому випадку вони вивчали правила Бога Ізраїлевого, але сама думка – думка, властива язичникам: «У кожної країни свої закони, і я житиму за цими законами». Можна потрапити в пастку і прийняти закони тих народів, які тут жили до нас. І Моше застерігає від такого наслідування.

Тут ідеться про жахливу традицію принесення дітей у жертву богові Мо́леху, коли дітей у буквальному сенсі спалювали, як кажуть деякі, або, за іншою думкою, проводили через вогонь. Чому тут Моше застерігає особливо саме про цей звичай і чому Тора неодноразово говорить саме про Молеха, саме проти цієї віри? Тому що уявлення про Молеха – це уявлення про злого бога, якому обов'язково потрібно щось пожертвувати, обов'язково потрібно щось дати, який приходить, щоб погубити, і від нього потрібно відкуповуватися. Ніколи не думайте про те, що Бог Ізраїля шукає, як би вас убити, як би вас знищити, як би вас підловити, і, щоб Він не чіплявся до вас, потрібно віддати когось із синів, потрібно віддати когось зі своїх, потрібно принести когось у жертву. Про це тут ідеться, в цьому ніколи не наслідуйте язичників.

На цьому закінчується 12 розділ і починається 13 розділ, але поділ масоретського тексту на цьому не закінчується. І перший вірш 13 розділу стосується того, про що ми читаємо.

Знову ми говоримо тут про якісь дозволи і дозволення. Хтось може сказати: «Господь звелів знищити всіх ідолів, але Він нічого не сказав про таку красиву будівлю, про таку красиву фреску або про таке золоте, дороге, якесь іще ідольське зображення». Хтось може сказати: «Господь дозволив м'ясо, але Він дозволив його два рази на тиждень, по понеділках і четвергах, і не дозволив його в якісь інші дні». Не треба додавати до того, що сказано, і не слід казати: «Ти зобов'язаний їсти м'ясо. Оскільки це благо їсти м'ясо, то ти зобов'язаний їсти м'ясо».

Всевишній встановлює якусь норму. Не намагайтеся бути добрішими за Всевишнього або злішими за Всевишнього. Не називайте аморальним те, що Всевишній назвав моральним, не називайте моральним те, що Всевишній назвав аморальним, Його критеріїв дотримуйтеся. Так само, як ви йдете за місцем, яке Він обрав, ідіть і за нормами етики, які Він обрав, не додавайте і не віднімайте від цього, не будьте праведнішими, ніж Всевишній.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Ре'е і читатимемо з 2 вірша 13 розділу книги Дварім.

У попередньому розділі Моше застеріг народ Ізраїля не переймати в народів, що жили в Ханаані до ізраїльтян, образ злого бога, який тільки й шукає, щоб їх погубити. І не переймати слідом за цим спосіб поклоніння цьому богові, коли для того, щоб бог не погубив, треба проводити дітей через вогонь, коли обов'язково треба кимось пожертвувати, щоб бог перестав шукати нашої загибелі. Після цього Моше продовжує застерігати про можливість скотитися до ідолопоклонства.

Тобто не язичник, не приходько з далеких країн, не людина, що виросла в ідолопоклонстві, а хтось раптом повстає з твого середовища, і ти можеш сказати: «Він же плоть від плоті, кров від крові моєї, ізраїльтянин».

Ось таке сталося. Прийшов хтось і сказав: «Якщо я пророк, то нехай будуть проліски в грудні в Неґеві; якщо я пророк, то нехай пролетить комета в небесах», і припустімо, що все це сталося.

Коментатори питають: чи йдеться тут про лжепророка, про людину, яка просто вигадник, яка вирішила видавати себе за пророка, або, можливо, про людину душевнохвору, чи йдеться про людину, яка користується підслуханим пророцтвом (адже інтернету не було, неможливо було «загуглити» ситуацію і перевірити). Тобто, можливо, він чув від якоїсь людини, яка справді пророк, про якусь подію, яка станеться, і зрозумів, що можна цим скористатися. Людина прийшла і видала це за власне пророцтво. Або, наприклад, як каже коментатор Менахем Реканаті, який жив у XIII столітті: «Є люди, які мають надчутливість, вони справді здатні до якоїсь міри передбачати майбутнє, і їм справді здається, що через них говорить якась сила».

Чому ми сьогодні чуємо дуже багато лжепророцтв? Тому що людина очікує пророцтва, вона очікує, що через неї говоритиме Бог, і коли їй приходить у голову якась думка, коли в неї народжується якась ідея або якась мрія, наприклад: «От би всі члени нашої громади за свої пожертви отримали б у тридцять разів більше», то вона сприймає цю мрію за пророцтво, спокушається власними мріями і починає видавати ці пророцтва «звідти». Безліч лжепророцтв, які ми чуємо, не обов'язково від людей-брехунів: більшість людей вірять у свої пророцтва. А тут ще така біда сталася, що пророцтво підтверджене. Людина сказала: «Будуть проліски в Неґеві» – і є проліски. Людина сказала: «Пролетить комета в небесах» – і пролетіла комета, і ми не знаємо, чи підслухала вона це, чи прочитала це в газетах, чи ще якось вона про це дізналася, але пророцтво збулося.

Як нам чинити? Чи слухати нам його? І тут Моше каже: для чого, власне, потрібне сказане тобі (лемо́р) цим пророком? Він тобі дав знамення або чудо, щоб сказати тобі: «Ходімо слідом за іншими богами і будемо їм служити». У нього є ознаки пророка, можливо, він із такою ж бородою, як Моше. І йому теж вісімдесят років, як Моше, і він теж говорить небагато, а робить багато. У нього багато-багато-багато прикладів, за якими можна сказати, що ось він – пророк, а до всього цього він ще й чудеса, і знамення творить, і вони збуваються. Що ж у такому разі робити?

Але якщо він тобі сказав: «Ходімо слідом за іншими богами», то не слухайся його, тобто не дивися на ті чудеса і знамення, які він робить. Слухай, що він каже, але якщо в його пророцтві є хоча б якийсь відтіночок того, що ходімо поклонятися іншим богам, – не слухайся цього пророка. А чому ж тоді його пророцтво збувається, звідки виникають знамення? Тому що Господь, Бог ваш, випробовує вас.

Чи справді ви любите Бога? Що означає любити? Що взагалі означає любити людину? Дуже часто ми плутаємо любов із пристрастю. Якщо я люблю якусь жінку тільки тому, що мені добре з нею, – це пристрасть. Я люблю не її, я люблю себе поруч із нею. Так само, як я люблю рибу або макарони по-флотськи. Коли я справді люблю людину, я знаю, чого вона хоче. Коли я люблю Бога, я знаю, чого Він хоче. І я точно знаю, що Він не хоче погубити мене. Тому будь-який пророк, який мені скаже: «Ходімо поклонимося Зевсу, Крішні або Кетцалькоатлю, інакше з тобою щось таке страшне станеться», і будь-який пророк, який говоритиме: «Ходімо поклонимося Крішні, Вішну, Кетцалькоатлю чи будь-кому, інакше з тобою не станеться чогось доброго. Там боги тобі дадуть більше або там боги врятують тебе від чогось», будь-який такий пророк – це випробування на мою любов до Всевишнього. Чи піду я за іншим богом, якщо мене чимось привабять? Тим паче зроблять знамення, від якого перехоплює подих.

Тут Моше застерігає: не ходи слідом за іншими богами, не слухайся ні пророка, ні сновидця. А чому в нього виходить? Тому що це Господь випробовує вас.

Не прагніть до інших богів, які, як вам здасться, як вам скаже якийсь пророк, дадуть вам більше. Це перевірка, це випробування на вашу любов до Бога. А як учинити з цим пророком?

Тобто пророк наговорював на Бога, про Якого ти сам знаєш, що́ Він уже для тебе зробив. Знищ зло зі свого середовища, навіть якщо цей пророк – ізраїльтянин, такий самий милий, так само картаво говорить івритом, як і ти. Можливо, він ходить із тобою в одну синагогу? Можливо, він їздить із тобою одним автобусом? А можливо, це буде й не пророк зовсім, а близька людина?

Друг, який тобі – як ти сам, як твоя власна душа, так справді в дослівному перекладі – задушевний друг (ре'аха́ аше́р кенафшеха́).

Якщо людина тобі скаже: «Ходімо і поклонимося сусідському богові Даґону», або «Ходімо з питаннями і за порадою до папуаських відьом-там», або «Ходімо з ескімосами до Матері-Моржихи» – неважливо, близькі це боги чи далекі боги, то тоді:

Іноді дуже складно – та що там іноді, завжди дуже складно підняти руку на близьку людину, про яку ми сказали: можливо, це дружина твоя, може, це брат твій, син матері твоєї, можливо, син твій, дочка твоя, найближчі тобі люди, як їх не пожаліти? І тут Моше каже: «Не милують нехай його очі твої, і не змилосердься над ним, і не покривай його». Можна сказати: «Мила, я нікому не скажу, що ти мені про це говорила, давай забудемо цю розмову». Моше тут каже: «Ні! Не покривай його, навіть якщо це найближча-найближча тобі людина».

Так завжди заведено, що та людина, яка була свідком, яка не сумнівається в тому, що вона бачила, яка без гріха, – вона перша кидає камінь. Попри те що він твій син, попри те що це твоя дочка, попри те що це твоя дружина, ти першим повинен кинути камінь, і лише після цього – весь народ. Звісно, страшно, але ще страшніше, як очевидно, піти слідом за чужим богом.

Тобто почують і побояться того, що відбувається з людиною, яка лише подумала спокусити інших ходити за чужими богами.

Отже, бувають випадки, коли це пророк зі знаменнями, бувають випадки, коли це близька людина, і близькість змушує серйозно зважити: а чи не послухатися мені цієї людини, яка просто кровинка моя? А бувають і ще випадки.

Слово бене-велія́'аль – це ті, які не мають нічого над собою. Тобто так сталося, що ти дізнаєшся, що ціле місто вже пішло слідом за якимись людьми, які проповідували там і підштовхнули місто піти за іншими богами.

Знаєте, як часто кажуть у маркетингу: «Мільйони людей не помиляються». Дивіться, ціле місто, це вже стало загальноприйнятим. Десь це вже законно, десь уже в порядку речей. Тобто: «А нічого дивного тут немає, що ціле місто поклоняється Даґону». Можливо, слідом за суспільством, можливо, слідом за новою модою я теж піду за авангардистами з цього міста? Ціле місто спокусилося. Що з ним робити? Може, наслідувати приклад цього міста? Що робити з усіма жителями цього міста, які вже відступилися і пішли слідом за іншими богами? Насамперед не поспішати.

Тобто не просто оглянь чи досліди, а спробуй зібрати якомога більше свідчень, якомога більше матеріалу, проведи роботу зі збору даних і ретельно розберися в тих даних, які ти зібрав. Дуже часто буває, що людина збирає дані, накуповує словники й довідники, але не розбирається в темі. Можна зібрати багато матеріалів у справі, зібрати все що завгодно у справі, але в справі не розбиратися. І тут є веління: «Розберися з тим, що ти зібрав, досліди уважно всі зібрані тобою дані». Дізнайся думку інших людей, інших свідків, що думають самі люди, не ухвалюй рішення, не почувши самих людей, тому що ти не завжди можеш зазирнути всередину людини, вірніше, ти ніколи не можеш зазирнути всередину людини. Запитай інших людей, інших свідків, послухай обов'язково інші думки. Лише після цього ухвалюй серйозне рішення. Перед тим як когось виганяти і відлучати, потрібно проводити ретельне розслідування. Що ж робити з цим містом?

Нічого з того, що стикалося з ідолопоклонством євреїв, неможливо виправити, лише знищити.

Тобто сам факт, що таке місто з'явилося, що з'явилося ціле місто, яке спокусилося слідом за іншими богами, – це вже прояв Божественного гніву. І тому ти повинен ужити заходів проти цього міста. Мудреці сперечаються щодо саме цієї вказівки стосовно міста, і більшість мудреців каже, що це якраз теоретична вказівка. Не було такого і ніколи не буде, щоб ціле місто звернулося і пішло слідом за іншими богами. І лише рабі Йоханан каже: «А я бував на руїнах такого міста». І тоді, можливо, таке місто – це не теоретичне знання. У будь-якому разі ми з історії не знаємо, щоб так учинили з якимось із міст, але я схильний погодитися з рабі Йохананом, що навряд чи Тора говорить якусь теорію, яка призначена лише для академічного вивчення. Навряд чи Моше говорить про це у своїй промові, і цілком можливо, що може й бути таке місто, і таке може статися в єврейській історії.

Моше закінчує молитвою:

Не слухайся ні пророків, ні ближніх, ні суспільства, ні вищого світу не слухай щодо поклоніння іншим, не ходи слідом за іншими богами. Лише Господу, Богу твоєму, поклоняйся, Його заповідей дотримуйся.

Ми продовжуємо вивчати тижневу главу Ре'е і читатимемо з початку 14 розділу книги Дварім. Наша глава починається з чудових слів:

Ви сини Господу, Богу вашому. Мабуть, ми вже давно мали зустріти цю фразу в Торі. Що ми хотіли б почути після цієї фрази? Можна було б прочитати: «Ви сини Господу, Богу вашому, тому моліться Йому, просіть у Нього, Він благословить вас у всіх ваших справах». Цю саму фразу можна було б прочитати перед даруванням Десяти заповідей. Та практично в будь-якому місці в Торі, де йдеться про народ Ізраїля, ми чекали б почути цю фразу. І ось Моше каже це. Моше каже: «Ви сини Господу, Богу вашому». Що ж із цього випливає? Про що тут говорить Моше? Він говорить: «Ви сини Господу, Богу вашому. Ви всі, що тут стоїте, найблагороднішого походження, найблагороднішого, яке тільки може бути. Ви не сини царя, ви сини Царя царів, тому поводьтеся гідно. Навіть коли у вас жалоба, навіть коли у вас помирає хтось із ближніх, поводьтеся гідно і не псуйте свого тіла. Раніше Моше говорив про те, що треба віддалятися від ідолопоклонства і не повторювати традицій і звичаїв ідолопоклонників, і додавав: «Не чиніть, як вони, тому що вони чинять погано». Тепер же Моше говорить про інше: «Ви сини Господа, Бога вашого, ви народ святий і чиніть гідно святих». Уже йдеться не про віддалення від ідолопоклонства, а про наближення до святості. Це зовсім інший підхід, зовсім інша мотивація, і в 2 вірші ми читаємо:

Завжди дуже важко перекладати слово сеґула́. Від цього ж кореня, са́мех-ґі́мель-ла́мед, походять дієслова месуґа́ль (бути здатним) і легістаґе́ль (пристосовуватися). Що це означає – ам сеґула́? Це народ, через який Всевишній обрав діяти в цьому світі. Ви інструмент Божий у цьому світі, пристосування для прояву Божественного у світі, через вас обрав діяти Господь.

Ви – святий народ, і тому ви повинні поводитися як святий народ, як сини Господа, Бога вашого, поводитися гідно, як це личить благородним людям. Навіть коли у вас хтось помирає, навіть коли серце розривається від болю за померлим, не завдавайте собі ушкоджень, не виривайте в себе волосся (а це було тоді дуже звичним виявом емоцій). Моше каже: «Ви – інші, тому що ви сини Господу, Богу вашому. Ви – народ святий, який Господь обрав, поводьтеся гідно». Це ж стосується і їжі.

Що означає не їжте жодної гидоти? А як ми дізнаємося, що гидота, а що – ні? І Моше каже: «Оскільки ви обраний святий народ, оскільки ви сини Господа, Бога вашого, у вас має бути внутрішнє відчуття огиди до нечистої їжі». І далі йде докладний опис (який ми зустрічали вже в книзі Ваїкра) щодо того, що можна, а що не можна вживати в їжу.

У 4 вірші ми читаємо про домашню худобу, яку можна вживати в їжу.

З домашньої худоби ми можемо вживати в їжу яловичину, баранину і козлятину – це те, що дозволено.

У 5 вірші ми читатимемо перелік диких тварин, які дозволені в їжу. І треба відразу зробити застереження: існує безліч різних варіантів перекладів назв цих тварин. Чому? Тому що назви цих тварин не збереглися, і перекладачі розуміють ці назви по-різному, тому ми їх прочитаємо, але це досить умовно.

Щодо останньої тварини, яка івритом називається за́мер, теж існує дуже багато різних думок. У синодальному перекладі його названо камелопард. Камелопард – це тварина міфічна, її ніколи не існувало, це помісь леопарда і верблюда з головою жирафа. Зазвичай його малювали на гербах як символ могутності, жорстокості, сили. Словом, тварина міфічна. Це калька з грецької, де цю тварину названо рисячий верблюд. Така от істота. У пізніших перекладах його стали називати сайгак. Рабі Саадья Ґаон, перекладач Тори арабською мовою і відомий коментатор, який жив у X столітті, говорить про те, що за́мер – це, найімовірніше, жираф. Така традиція збереглася у східних єврейських громадах і, найімовірніше, тут справді йдеться про жирафа.

Крім тих ознак кошерних тварин, які подаються в Торі, є ще одна дивовижна ознака: молоко кошерних тварин завжди зсідається. Можна зробити сир або кисломолочний сир з коров'ячого молока, з овечого молока, з козячого молока, і з жирафячого молока теж можна зробити кисломолочний сир і сир. Є ферма в Ізраїлі, яка відновлює використання жирафів у їжу і виробляє жирафячий сир. Жираф – тварина охоронювана, її сьогодні не можна забивати, але молоко можна використовувати, тому жирафячий кисломолочний сир і сир виробляються в Ізраїлі. І, найімовірніше, за́мер, який тут згаданий, – це жираф. Але залишаю це як «найімовірніше», тому що ніхто не знає точно.

У 6 вірші дається загальне визначення.

Тобто дається ознака: роздвоєне копито і відригування їжі.

Верблюд справді тварина жуйна, але в нього не роздвоєне копито. Насправді в нього взагалі немає копит, верблюд належить до групи мозоленогих тварин. Щодо зайця і дамана існує, звісно, велика суперечка, і багато дослідників кажуть: «Ну, тут у вас написано про зайця і про дамана: тому що вони відригують їжу, а копита в них не роздвоєні, вони нечисті для вас. Як же заєць і даман відригують їжу? Вони не відригують їжу, і це доводить те, що нічого не знали ваші автори Тори. Це писали просто люди, причому люди, які не вчили біологію в п'ятому класі школи». Що можна відповісти на це? Звісно, Тора не підручник біології, і класифікація, яку Тора тут наводить, це не класифікація біологічна. Людина не мала препарувати систему травлення зайців і даманів, і йдеться про те, що на вигляд справді схоже, що вони ніби відригують їжу. Тому Тора попереджає: «Ось, здається, що вони відригують їжу, але в них нероздвоєні копита, не їжте їх». Повторю: Тора не підручник біології, вона не зобов'язана відповідати пізнім біологічним класифікаціям.

З 9 вірша Тора дає вказівки щодо тварин морських.

У книзі Ваїкра (11:9) ми читаємо доповнення: все, в чого є луска і плавники у воді. Чому це важливо? Є види риб (наприклад, дуже поширена скумбрія), у яких є луска, поки вони перебувають у воді. Коли скумбрію з води виймають, луска з неї змивається, і в підсумку ми її бачимо без луски. Нам може здатися, що плавники в неї є, а луски в неї немає. Тому ми можемо подумати, що скумбрію не можна вживати в їжу. Але, оскільки Тора додає в книзі Ваїкра «все, в чого є луска і плавники у воді», то ми повинні це перевірити. У скумбрії є луска у воді, і отже, вона дозволена в їжу. Я говорю про це, тому що багато хто з тих, хто починає дотримуватися кошерного харчування, відмовляються від скумбрії, кажучи: «Ми в неї луски не бачимо». Ось таке доповнення важливо зробити.

І знову, як я це зробив перед 5 віршем, треба попередити, що насправді ми не знаємо назв більшості цих птахів, і переклад тут умовний досить. Є багато словників, багато суперечок, багато розборів щодо цих птахів, але точної назви ніхто не знає, тому повторю, що переклади умовні.

З одного боку, Тора дозволяє вживання в їжу м'яса тварин, риб і птахів, з іншого боку, з усього різноманіття тварин, риб і птахів Тора дозволяє лише кілька видів. Порівняно з усім різноманіттям тварин м'ясо нам, можна сказати, заборонене. Ні слона, ні бегемота, ні кита, ні грифа ми не можемо з'їсти. Наша влада вживати в їжу тварин усе-таки обмежена, і вживання м'яса не завжди корисне, вживання м'яса більшості тварин усе-таки заборонене.

У 21 вірші ми читаємо завершення вказівок щодо їжі.

Оскільки до падлини некошерних тварин заборонено торкатися, зрозуміло, що мова тут іде лише про падлину кошерних тварин. Про некошерних немає жодної розмови, до цієї падлини і торкатися не можна. Є народи, які вживають у їжу мертвечину, мертвих тварин. І якщо якась людина мирно живе в твоїх воротах, не перебуває в завіті зі Всевишнім, не брала на себе жодних заповідей, то приходькові, який у тебе постійний житель і з яким ти мирно живеш, можеш подарувати м'ясо мертвої тварини. Приходькові можна просто подарувати, а чужоземцеві краще продати. З приходьком потрібно підтримувати мир, а з чужоземцем можна мати ділові стосунки. Тобто питання: «А чи можна заробити на забороненому в їжу м'ясі померлої тварини?» І Тора тут каже: «Можна, продай, головне, сам не їж, тому що ти святий народ Господу, Богу твоєму».

І знову після згадки про святість повторюється заповідь, яку теж ми вже зустрічали в Торі, – не вари козеняти в молоці матері. Ця заповідь дивовижна тим, що окремо дозволене м'ясо козеняти, окремо дозволене молоко, але якесь змішування їх заборонене. З приводу цієї заповіді, звісно, існує, нескінченна безліч суперечок. Є коментатори, які кажуть: «Це взагалі жодного стосунку не має до варіння. Ідеться про те, що козеня довго-довго тримають на материнському молоці», адже слово теваше́ль (від дієслова леваше́ль) означає ще й дозрівати, і таким чином виходить особливо ніжне молочне козеня. Тобто Тора тут забороняє, на думку цих коментаторів, внесення змін у природу: наприклад, коли гусей відгодовують особливим способом, щоб у них була велика печінка, або коли каструють півнів, щоб у них було особливе м'ясо, або коли підвішують корів на особливих гойдалках і напувають пивом, і різні інші речі, які начебто дозволені, але Тора їх тут забороняє. Так кажуть деякі коментатори. Згідно з галахою, тут ідеться про заборону змішування молочного і м'ясного. Молоко – це грабунок: коли ми п'ємо молоко, ми грабуємо корову, ми забираємо в неї молоко, яке призначене для її теляти. Коли ми беремо м'ясо корови, ми її вбиваємо. І коментатори кажуть: «Тут заборонене змішування грабунку і вбивства, не додавай грабунок до вбивства». Знову йдеться про шляхетність і святість. І тут говориться: «Варити козеня в молоці матері – це нешляхетно».

Книга Шмот говорить про це в контексті свята Суккот, коли восени сусідні народи варили козеня в молоці матері. Абарбанель, середньовічний коментатор, говорить про те, що він чув, що в його часи в Англії також існував такий звичай. Якщо раніше ця заповідь була дана як відокремлення від язичницького звичаю, то тут говориться вже: «Залиште язичників, залиште ідолопоклонство, ви – святий народ, і змішування молочного і м'ясного, варіння козеняти в молоці матері не відповідає статусу святого народу. Не личить вам, як святому народу, це робити».

Звісно, у кухні багатьох народів у наш час присутні страви, у яких змішується молочне і м'ясне, від чизбургера до лазаньї чи мусаки. І, звісно, ця заповідь викликає багато суперечок. Чому? Тому що мудреці постановили, що потрібно не лише не варити козеня в молоці матері, а й узагалі розділяти молочне і м'ясне, розділяти посуд. Адже в порах посуду, якщо посуд пористий, може залишитися м'ясо і молоко. Коли ми в посуд, у порах якого м'ясо, наллємо гаряче молоко або навпаки, то відбудеться варіння – нехай навіть у мізерних кількостях, але відбудеться, і потрібно виявити обережність у цьому питанні. А скляний посуд чи якийсь сучасний посуд, який не вбирає в себе їжу, можна й не розділяти. Для когось це надмірна обережність, для когось це додавання до заповідей Тори, а для когось це старання дотриматися заповіді Тори якомога ретельніше, щоб навіть у мінімальних кількостях не було приготування м'яса в молоці. І оскільки це стояння людини перед Всевишнім, то людині, звісно ж, і вирішувати це питання. Або, скажімо, чекати шість годин після того, як з'їв м'ясо, щоб їсти молочне. Для когось це посилення вимог, і серйозне посилення вимог, тому що після порції шашлику хочеться випити кави з молоком. Для когось це знову питання стояння перед Всевишнім. Природно, таке тлумачення заповіді викликає дуже багато суперечок.

Я раджу тим, хто сперечається, вивчити історію виникнення цих заповідей, мотиви, чому ці заповіді й посилення вимог з'являлися, і лише потім вступати в суперечку про те, чи замінені тут заповіді Божі заповідями людськими, чи йдеться тут просто про людське посилення вимог, чи все-таки про вияв шляхетності. Це питання відкрите, я не кажу про те, що є якась остаточна позиція щодо цього питання. Це суперечка, і ця суперечка, мабуть, ще довго триватиме.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Ре'е і будемо читати з 22 вірша 14 розділу книги Дварім.

Кожного року відокремлюй десятину від усього свого врожаю. Ідеться тут не про ту десятину, яка дається левитові. Ідеться про те, що називається маасе́р шені́ або друга десятина. Припустімо, у людини вродило сто тонн винограду. З цих ста тонн десять тонн вона віддає левитові. Далі вже левит дає одну тонну когенові. З решти дев'яноста тонн відокремлюється другий маасе́р (друга десятина) – дев'ять тонн. І ось зараз наша глава розповідає про те, що робити з цими дев'ятьма тоннами винограду. Я кажу умовно про дев'ять тонн винограду.

Ось що ти робиш з другим маасе́ром, з другою десятиною: ти несеш її в місце, яке обрав Господь для перебування Свого імені. У нашому випадку, наприклад, до Єрусалима. Сьогодні немає Храму, і ці заповіді не такі актуальні. Ти повинен принести ці злаки, цей виноград, усі плоди з твого поля (другий маасе́р, другу десятину)  до Єрусалима разом зі своєю сім'єю. Ти там святкуватимеш урожай, святкуватимеш благословення Господнє: їсти це перед лицем Господа, щоб ти навчився боятися Господа, щоб ти благословляв Господа і пам'ятав, що джерело всього твого благословення – це Господь. Але бувають швидкопсувні продукти і далека дорога. Тому Тора каже:

Ти не зможеш принести всі свої продукти в Єрусалим, тому що житимеш далеко від Єрусалима. Країна твоя стане великою, і виноград, вишні, персики, груші – усі ці швидкопсувні фрукти ти не зможеш донести до Єрусалима. І гнати баранчиків і бичків до Єрусалима теж буде складно.

Якщо Всевишній благословляє народ Ізраїля тим, що територія країни Ізраїля збільшується, то, відповідно, з'являються місця, які будуть усе далі й далі від Єрусалима, так що фрукти вже й не донести. У людини, яка живе в провінції, далеко від Єрусалима, можливо, за кілька тижнів шляху до Єрусалима, може виникнути відчуття, яке часто виникає в людей у провінції: «Я живу далеко, а так хотілося б жити в столиці або поряд зі столицею, з тим місцем, яке обрав Всевишній!» І це трохи прикро – жити в провінції. Але тут Моше каже: те, що ти живеш у провінції, сам той факт, що є провінція, – це свідчення того, що тебе благословив Всевишній. Живучи в провінції, освоюючи землі далекі, ти береш участь у тому, що Всевишній благословляє твій народ. Але фрукти, звісно, псуються. Що ж тоді робити?

Висловлюючись сучасною мовою: продай свій урожай і замість цього візьми гроші. Якщо тобі далеко йти зі своїми фруктами, то ти продаєш їх за гроші і з цими грошима йдеш до Єрусалима (є правило, що потрібно викуповувати за бі́льшу вартість, ніж ринкова, але ми зараз не будемо вдаватися в тонкощі цих законів). І там ти приходиш на місце, яке обрав Господь.

Коли приходиш у це місце – їж там усе, що твоїй душі завгодно, купуй за гроші для свята твого все, що завгодно твоїй душі. Тобто за яловичину, і за баранину, і за козлятину – за все це ти можеш розплачуватися цим сріблом. Як ми вже говорили, людина йде до Єрусалима, йде у святе місце і бере з собою весь свій дім: свою сім'ю, і слуг, і рабів, якщо вони в неї є, і всі разом вони йдуть до Єрусалима на свято. Сьогодні як можна виконати цю заповідь? Можна відкладати якісь суми на свято. Якщо в людини буває обмежений бюджет і людина не може святкувати – ну не вистачає грошей на свята, то можна їх відкладати, щоб святкувати великі свята з цих відкладених грошей. Отже, приходиш на місце, яке обрав Господь, і святкуєш там ти і дім твій. І кого треба не забути?

І левита, і його сім'ю ти теж повинен покликати, тому що наділ його – це Бог, і ти повинен про левита піклуватися. Так треба чинити в перший, другий, четвертий і п'ятий рік семиріччя. А в третій і шостий треба чинити інакше.

Тобто в третій і шостий рік семиріччя ти не йдеш з усім своїм урожаєм на святе місце, а роздаєш свій урожай біднякам за місцем проживання.

Під приходьком мають на увазі того, хто приєднався до твого народу і в кого, можливо, немає родичів, які можуть його підтримати, у кого немає наділу землі.

Отже, у перший, другий, четвертий і п'ятий роки людина другу десятину несе на святе місце, і там святкує разом із сім'єю. У третій і в шостий роки людина роздає десятину бідним у своєму місті. Перше робиться для того, щоб людина пам'ятала і боялася Бога, для того щоб приходила в присутність Бога, святкувала в присутності Бога і через це навчалася боятися Його. А про друге буде сказано: якщо ти допомагатимеш бідним, якщо ти виявлятимеш турботу про бідних, про вдів, сиріт, приходьків, про левитів, то Господь благословить кожну справу рук твоїх. Це те, що стосується десятин.

На цьому закінчується 14 розділ, і ми читатимемо 15 розділ.

Слово шміта́ походить від дієслова лішмо́т (випускати з рук, упускати, скидати з рук, звалювати з рук).

Як це – тримає в руці своїй? Тобто відчуває тактильно, як він отримає це назад. А можна дивитися на це й інакше: ніби рукою своєю тримає гроші, які зараз перебувають в іншого – у того, кому він їх позичив; тримає свою руку в чужій кишені або в чужому домі, тактильне відчуття стиснутої руки. Відпусти руку, відпусти, позбудься відчуттів того, що ти володієш позиченим комусь. Якщо цей хтось не зміг до сьомого року повернути тобі це – відпусти, відпусти все, покладися на Господа, віддай усе Господу. Наші образи, наші якісь переживання, наші якісь рани з дитинства або з дорослого життя так само можуть нас тримати на рівні тілесних відчуттів. І від них теж варто звільнятися, вони теж стиснення десь у нас – так каже психологія. Тора говорить про звільнення від боргів, про звільнення від відчуття того, що тобі хтось винен. І так само можна позбуватися образ і якихось травм.

 Слово їґо́с, яке вжито тут, можна перекласти як здирати, силою вимагати віддати, на відміну від стягувати. Борг, що людина винна тобі, можна стягнути, але оскільки ти його відпустив, то вимога повернення боргу буде здирництвом.

Завдяки здатності прощати і покладатися на Всевишнього, ти зможеш і далі позичати, позичати іноземцям. У тебе так розвинеться економіка, що іноземці позичатимуть у тебе, а ти не позичатимеш у них. Ти матимеш над ними владу, вони ж не матимуть над тобою жодної влади. А що робити з бідняками у своєму народі?

Знову говориться про якісь тілесні відчуття. Іноді буває так страшно дати щось братові або ближньому. І це відчувається на рівні тілесному, на рівні мікрорухів, на рівні мови тіла, як стиснення руки. І замість стиснення руки який має бути рефлекторний рух?

Для того, щоб поборотися з власною жадібністю, зроби зусилля, розслаб руку, розкрий руку, випусти зі своєї руки.

І позиченням позич – це повторення вказує на дію з охотою, тобто з усім бажанням позич йому (і я нагадаю, що всередині народу Ізраїля можна позичати тільки без відсотків). Допоможи йому заповнити все, чого йому бракує. Людина може вирішити, що в її брата все гаразд і брат просто з жиру казиться, що насправді, за моїми поняттями, раз є в тебе хліб і маргарин, і он я в тебе бачив чотири яйця в холодильнику, то в тебе всього вистачає. Ні, каже Тора, ти дай йому все, чого йому бракує. Тобто допоможи йому досягти за допомогою своєї позики, допоможи йому досягти того рівня, якого він хоче досягти, якого йому бракує.

Чому потрібне таке застереження? Справді, можна злякатися, що брат протягне сім років і потім просто не поверне борг. І про це застерігає Моше:

Ми говорили про слово велія́'аль (у коментарі до 14 вірша 13 розділу) – це ті, хто не має над собою жодної влади, безбожники, тобто щоб не з'явилася в тебе безбожна думка.

І стане поганим око твоє – якось ми говорили про цей процес: спочатку псується серце, потім псуються очі. Очі бачать і дивляться так, як вказує їм серце. І людина може подумати: «Ага, до початку сьомого року залишилося два тижні. Прийшов Хаїм і просить позичити йому гроші, тому що він збирається поїхати кудись і закупити товар. Він, звісно ж, не поверне мені ці гроші, це все гра і показуха. Насправді він не позичає в мене гроші. Адже він каже: я в тебе позичаю і їду на місяць, а через два тижні – рік шміти (рік відпущення), і я повинен буду пробачити йому борг. Та цей Хаїм – він просто пройдисвіт і шахрай». Моше каже, що це неправильна думка. І ці очі, які вводять тебе в оману, вони вводять тебе в оману через те, що серце твоє вже підпсувалося. Що робити в такому разі?

Даванням дай – тобто в пориві серця дай йому. Так само, як ми говорили: розслаб руку і дай з охотою. І тут те саме: зроби зусилля над серцем, над очима, зроби мікрорух в інший бік – і дай. Тому що завдяки цьому благословить тебе Господь в усьому, що ти робиш у своєму житті: у вихованні дітей, в облаштуванні сім'ї, можливо, в облаштуванні дому, в усіх твоїх побутових справах і в твоїй професійній діяльності, у полі, в саду чи в місті. Моше каже тут: «Ти не бійся, що Хаїм тобі не віддасть ці гроші. Важливіше за гроші, важливіше, можливо, за те, що Хаїм не поверне тобі борг, – благословення Всевишнього. Ти не опинишся у збитку від того, що ти позичиш гроші Хаїмові».

Тобто в тебе весь час будуть убогі, про яких ти повинен піклуватися, щоб вони не були убогими. На тебе покладено, щоб убогі переставали бути убогими, це ніколи не припиниться. Я передбачаю запитання, і справді з'являється дуже серйозна дилема, коли виникає в нашому житті якась людина, яка позичає гроші. Позичає раз у раз, постійно не віддаючи. І я думаю: треба пам'ятати, що здорового глузду ніхто не скасовував. Є людина, яка не справляється зі своїм бюджетом, тому що в неї не виходить. Вона працює, але вона не може утримувати себе, в неї не виходить утримувати сім'ю, і вона справді обділена, вона справді убога, вона справді бідна, і вона потребує допомоги для того, щоб відновитися, щоб перестати бути бідною. І є різниця між такою людиною і людиною, яка бере, спираючись на те, що вона бідна, і хоче залишатися бідною, убогою для того, щоб позичати гроші. І треба, звісно, з чистим серцем перед Всевишнім перевіряти, що відбувається, хто до тебе звертається, і ухвалювати рішення на підставі цього. А буває так, що людина настільки зубожіла, борони Боже, що змушена продавати себе в рабство.

Навіть якщо людина за борги продала саму себе в рабство, найнялася тобі в працівники і сказала: «Я буду тобі служити за свої борги», то скільки б там боргів не було, наприкінці шостого року ти повинен її відпустити. Мало того:

Можна сказати: «Добре, ти продався до мене в рабство за борги. Ти шість років відпрацював. Це ще мало порівняно з тим, скільки ти мені винен. І тому просто збирай свої речі та йди додому, ти вільний, сьомий рік настав». Але Тора каже, тут: ні, не вийде відіслати його додому з порожніми руками.

Але подарунком подаруй – тут ми часто зустрічаємо ці повторювані слова. Тобто всією душею навчи себе з радістю дарувати йому: розслаб руку, очисти серце і, відпускаючи його, відпусти ще щось своє разом з ним.

 Для того, щоб тобі легше було розслабитися і дати, пам'ятай: це те, чим тебе Господь благословив, це, по суті, Господнє.

Пам'ятай це навіть через багато поколінь. За часів Першого Храму або за часів Другого Храму, коли вже понад тисячу років відділяє людину від рабства в країні Єгипетській, керуйся тим, що ти був рабом у країні Єгипетській, ти був рабом, і тебе звільнили. Це не твоя історія – це твій генокод. Я, Господь, прописую в твоїй ДНК, у твоєму генокоді пам'ятати це і тому звільняти свого раба. І не просто звільняти його в сьомий рік, але звільняти його і дарувати йому подарунки.

А якщо так вийде, що людина звикне жити в тебе з різних причин?

Тобто неважливо, якої статі раб, якщо він захоче залишитися: чи то чоловік, чи жінка, йому проколюють вухо біля дверей, і він стає рабом навіки. З точки зору, так би мовити, рабовласника, це означає, що якщо людина, яка продалася в рабство, захоче, щоб рабовласник узяв за неї відповідальність на все її життя, то рабовласник повинен це зробити. Йому не можна сказати: «Ні, твої роки закінчилися – ти вільний. Іди, я не хочу більше тебе утримувати». Навіть якщо цей раб старий і навіть якщо для рабовласника користі від нього мало.

Є цікаве пояснення того, чому людині проколюють вухо. Кажуть так: вухо, яке чуло слова на Синаї, вухо, яке чуло про те, що ми раби Господу, але вирішило стати рабом людини, проколюється як покарання. Звісно, під вухом мається на увазі людина, а вухо відображає тільки певну якість людини – слухання голосу Божого. А якщо людина все-таки йде?

Тут говориться про почуття, тобто людині не просто кажуть: відпусти, відпусти, і зовсім неважливо, як ти себе при цьому почуваєш. Ні, є в цього й інший бік: ти не просто маєш зробити, а зробити з певними почуттями. Це дуже важливо. Щоб отримати благословення Господа, потрібно не просто відпустити раба, не просто сказати: «Я зробив те, що Ти мені наказав – я його відпустив. Мало того, я йому навіть подарунки дав. Ох, як же мені тяжко! Благослови ж мене тепер». Ні, потрібно відпустити його і не відчувати цієї тяжкості. Відпустити раба свого з легким серцем, відпустити свої травми з легким серцем, відпустити свої образи з легким серцем. Коли це справді відпускання, а не формальна якась дія, тільки тоді приходить благословення Всевишнього.

З 19 вірша починається інша тема.

Первісток від худоби присвячується Господу і, відповідно, передається когенам.

І оскільки тут ідеться про первістків худоби, які передаються когенові, то, мабуть, їж ти і дім твій теж говориться про нього. Коген і ті, хто живе в нього вдома, мають право їсти з цього м'яса.

Чому після всіх цих заповідей іде заповідь про первістків? Завжди радісно (згадаймо кота Матроскіна, коли в корови теля народилося), коли в худоби народжується первісток, і важко буває присвятити його Всевишньому. І тут та сама вимога, пов'язана з подоланням власної жадібності, з подоланням власного бажання не дати, утримати. І говориться: так, це тобі Всевишній дав, якщо ти присвятиш це Всевишньому, то ти побачиш бі́льше благословення, віддай це когенові. А коген, відповідно, має ставитися до цього як до святого, сприймати це як благословення Боже і їсти це перед Богом у страху, у святості, у чистоті.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчення тижневої глави Ре'е і будемо читати з 1 вірша 16 розділу нашої книги Дварім.

Як можна дотримуватися або берегти місяць? Дуже багато суперечок породила ця фраза.

Деякі кажуть так: оскільки авів, перший місяць року, в який ми святкуємо свято Песах, вимагає дуже великої праці у служінні Всевишньому (потрібно очистити дім від квасного, приготувати пасхальну жертву, заколоти пасхальну жертву, піти до Єрусалима), то Моше починає з такого вступу. Бережи місяць авів тут у значенні бережи всі заповіді місяця авів, заздалегідь готуйся до нього, приділяй увагу цьому місяцю і таким чином дотримуйся його.

Інші кажуть, що тут потрібно поставити наголос саме на слові га'аві́в як на порі року. Ми читаємо, що аві́в – це ячмінь, що заколосився. І тому є ті, хто каже, що аві́в – це час, коли колоситься ячмінь, і саме в цей час потрібно святкувати свято Песах, саме в цей час потрібно призначати місяць авів. Але слово авів має ширше значення і взагалі може означати цвітіння. Так, ми зустрічаємо в книзі Йова слово ве'ібо́ (у самому розквіті). У Танаху є місто Тель-Авів, на честь якого названо сучасний Тель-Авів, – пагорб, що зеленіє. Якщо говорити про інші семітські мови, є ще одне місто, яке містить у своїй назві слово авів, хоча це й не так очевидно, якщо вухо недостатньо музикальне до семітських мов. Це місто Аддис-Абеба. Слово адді́с споріднене з єврейським словом хада́ш (новий), від якого, до речі, і слово хо́деш (місяць) походить. А слово абе́ба означає квітка. Таким чином, авів може означати весну, цвітіння, зеленіння взагалі, а не обов'язково, або зовсім не обов'язково зеленіння саме ячменю. І тоді можна сказати: щоразу, коли травичка зеленіє, сонечко блищить, коли починається весна, згадай про те, що настає авів, і підготуйся до Песаху.

Ще одна думка: авів, перший місяць єврейського календаря, важливо берегти саме в цей місяць, важливо, щоб він був саме навесні, тому що в Єгипті, коли ми виходили з нього, це був місяць щастя. Єгиптяни вважали, згідно з цією думкою, головним своїм божеством Овна. І час сузір'я Овен за зодіаком був для них найщасливішим часом. Господь зробив так, що в місяць Овна (у місяць, коли Овен у самому розквіті, коли він, за єгипетською міфологією, опікується Єгиптом) євреї закололи овнів і народ Ізраїля вийшов з Єгипту. Це особлива перемога, її потрібно особливо пам'ятати.

Згідно з традицією, мудреці (принаймні, наскільки ми знаємо, з часів Другого Храму) намагалися привести у відповідність місячний календар з місячно-сонячним і сонячним календарями так, щоб авів справді завжди припадав на весну, тобто на час після весняного рівнодення. Для того, щоб це відбувалося регулярно, раз на кілька років до року додавався ще один додатковий місяць, адар. Дванадцятий місяць року, останній місяць року, той, що передує місяцю авів, це адар. Якщо так випадало, як показували розрахунки, що після адару ще не настане весна, ще не настане цвітіння, то рік оголошували високосним і додавали до адару ще один місяць. Для того щоб заглибитися в це, потрібно глибоко знати астрономію, і, мабуть, ми не будемо в це занурюватися. Скажемо лише, що було багато різних інших календарів у вжитку. Наприклад, був календар Кумрану, де перший місяць, нісан, завжди починався із середи, з четвертого дня творіння, в який було створено сонце. І за цим календарем так виходило, що Песах весь час припадав на шаббат, а, відповідно, Шавуот завжди припадав на неділю. Були ще й інші календарі. Про те, як це пов'язано з Шавуотом і чому це має бути пов'язано з Шавуотом (з П'ятидесятницею), ми ще поговоримо. Словом, ця фраза: дотримуйся місяця авів викликала дуже багато суперечок.

Далі ще цікавіше. Чому не написано, що 14-го в сутінках потрібно робити жертву Песах? Якщо хтось почитає цей вірш, не знаючи всього того, що написано раніше, можна подумати, що хо́деш означає саме новомісяччя авіва (нісана), і саме в перший день потрібно робити жертву Песах. Чому Моше саме так вибрав про це розповісти народу Ізраїля? Тому що тут Моше говорить не про час свят, тут ідеться не про хронологію. Мова в нашій главі, в нашому розділі йде про святість і достаток, про те, чи є ганебним або чи може бути святим бенкет, влаштований в Єрусалимі. Коли людина благословенна м'ясом і плодами землі, чи буде святим вчинком прийти і святкувати це в Єрусалимі? І тут Тора каже, що святість не в аскетизмі, не тільки в аскетизмі, що можна прийти і святкувати в Єрусалимі. Ось про це тут ідеться.

Отже, пам'ятай місяць авів і зроби Песах Господу, Богу твоєму. І далі теж дуже дивна фраза. Що означає, що Господь вивів тебе з Єгипту вночі? Начебто ми пам'ятаємо, що євреям заповідали залишатися в домах до ранку, і тільки вранці євреї почали виходити з Єгипту. Чому ж тут говориться, що вночі? Фараон відпустив народ уночі. Серед ночі прокинувся і, під тиском усього Єгипту (через те, що всі площі в Єгипті переповнилися похоронними процесіями і демонстраціями проти фараона з вимогою негайно відпустити євреїв), саме вночі фараон відпустив євреїв, і з цього моменту, можна сказати, відбулося звільнення. Хоча до цього питання ми ще повернемося в нашому обговоренні. І оскільки це сталося вночі, і оскільки першу жертву їли вночі, то тут ми можемо сказати, що звідси і повеління таке – їсти пасхальну жертву теж уночі.

Також дуже дивно читати з дрібної худоби і з великої худоби. Ми знаємо, що на Песах приноситься в жертву агнець. Чому ми раптом говоримо про дрібну худобу і про велику худобу? Звідки взялася велика худоба? Річ у тім, що тут Моше не ставить собі за мету опис жертвоприношень, вони описані в іншому місці. Тут Моше описує свято. Ти прийшов на свято, ти приніс пасхальну жертву – добре зробив. Крім цього, святкуй! Забий велику худобу, дрібну худобу, святкуй разом зі своєю сім'єю. Ти на сім днів прийшов святкувати чи, може, на меншу кількість часу прийшов святкувати? Ну то й святкуй від душі, гуляй і забий, якщо тобі хочеться, якщо завгодно твоїй душі, і велику худобу, святкуй разом зі своєю сім'єю.

Не можна сказати, що опрісноки у своєму виробництві набагато дешевші за якісь інші коржі. Можна зробити коржі, які будуть ненабагато дорожчі за мацу. Що ж мається на увазі тут як хліб бідності? Хліб, який їдять, як бідняки. Вважається (тоді, мабуть, це було традицією), що бідняки ламають хліб, не їдять від цілого хліба, їм дістаються шматочки хліба. Так само маца ламається, її їдять шматочками. І ти так само будеш їсти. Будеш їсти це м'ясо, символ достатку, з хлібом бідності, з пам'яттю про те, що ти колись був рабом, і не все завжди в тебе було добре. Чому спочатку їли мацу? Тут Моше нагадує: тому що ти поспішно вийшов з країни Єгипетської. Ну, всі, мабуть, знають цю історію, яка описана в книзі Шмот. Слово хіппазо́н означає поспішність, надприродна швидкість, тобто щось, що відбувається чудесним способом. І це не тільки хліб бідності, це ще й хліб спогаду про чудо, для цього сім днів треба їсти це м'ясо з опрісноками.

Тобто все, що ти забив з вечора, з'їдай до ранку. Так чинять люди, які бенкетують, вони не розраховують, що залишиться з бенкету щось на завтра.

Ти не можеш забити пасхальну жертву у себе в місті, ти маєш прийти на місце, яке обере Господь.

Тут знову є дивне: е́рев – це вечір; кево́ гаше́меш – це шкіа́ (захід, заходження сонця). І це різний час: є захід, є поява зірок. Ми читали в іншому місці в Торі, що жертву треба забивати бен га'арба́їм– у сутінках, якраз між заходом і вечором.

Коментатори кажуть, що тут сказано про різне: одне про те, коли їсти жертву, інше про те, коли забивати жертву. Але знову я нагадаю, що Моше тут говорить не про хронологію, а говорить про достаток. Тому мова трохи про інше (хоча, звісно, пояснення, що одне про забій, інше про те, коли їсти цю жертву, правильне). А чому ж тут написано, що це час виходу з Єгипту? Добре, ми сказали минулого разу, що ніч – це час виходу з Єгипту, тому що вночі фараон дав дозвіл народу вийти з Єгипту, і це перемога міжнародної політики, і це можна вважати часом визволення. Чому ж тут говориться, що час забою пасхальної жертви – це час твого виходу з Єгипту? Уявіть собі раба, який був рабом дві сотні років і більше, і ось він забиває божество того народу, в якого він був рабом, – забиває агнця. Це внутрішнє звільнення. Тому в той час, коли пасхальну жертву забивали, цей забій жертви супроводжувався піснеспівом звільнення. У цьому бачили початок початків звільнення, початок початків виходу народу з Єгипту. Тому час, коли забили жертву, – це час звільнення. І знову цікаво, що Моше спочатку каже вночі, потім каже увечері, під час забою жертви. У кожну мить дивись і знаходь собі місце в душі, привід у душі для свята. У всьому, що ти робиш, дивись і вчися бачити етапи визволення. Для чого? Для того, щоб святкувати перед Господом, для того, щоб радіти й веселитися перед Господом, ось для чого.

Можна сказати: зачекайте-зачекайте, що означає увішальта́ – і звариш? Як це раптом – звариш? Адже ми говоримо і повторюємо, що пасхальна жертва – це жертва, засмажена на вогні, її не можна варити. Є інша жертва, яка готується перед пасхальною жертвою, жертва хаґіґа́ (святкова), її варити можна. Рабі Шломо Іцхакі (Раші), до якого ми часто звертаємося, каже тут, що слово біша́льта (зварив) означає приготував, і під приготуванням мається на увазі смаження на вогні. Це можливе розуміння, але не єдине, тому що все одно залишається питання, чому Тора використовує саме це дієслово. Знову повторю, мова тут іде не тільки про жертвоприношення, тут мова йде про святкування, про бенкет. І оскільки, крім пасхальної жертви, ти ще забиваєш биків і, може, козлів, ще готуєш багато-багато м'яса для себе і для всіх своїх друзів, то вари його і святкуй. Святкуй свій достаток, їж, не соромся їсти м'ясо в найсвятішому місці – у місці, яке обрав Господь. І це м'ясо ти можеш їсти у вареному вигляді, у копченому вигляді, у тушкованому вигляді, як гуляш, плов і як тобі заманеться.

Далі. Про який ранок іде мова? Хіба ми доїли пасхальну жертву, відсвяткували? І що, тепер рано-вранці, у свято першого дня Песаху, людина осідлає осла, посадить свою сім'ю на ослів, і всією сім'єю вони рушать у бік свого намету, свого дому, який може бути за двісті кілометрів звідси? Ну, або можна подумати, що людина ставить намет свій біля Єрусалима і йде їсти десь на спільному бенкеті. Ні про те, ні про інше, звісно ж, тут не йде мова. Мова йде про те, що людина має переночувати в Єрусалимі дві ночі. Тобто перший день ми весь святкуємо, і, коли закінчився перший день Песаху, коли закінчився перший день, у який заборонено робити будь-яку роботу, ми не кричимо з радістю: «Ура! Закінчився день! Можна тепер нарешті на ослів і по домівках, якраз до ранку будемо вдома!» Ні, ти ще ніч переночуєш і тільки вранці підеш до себе додому. Тобто вранці першого дня після закінчення свята Песах ти підеш до себе додому.

І наступний вірш теж містить у собі дивні слова.

А ми раніше говорили про те, що потрібно сім днів їсти опрісноки (Шмот 13:6, Ваїкра 23:6). Чому раптом тут говориться про шість? Це насправді не виняток, а певне доповнення. Шість днів їж опрісноки – це не повеління всі шість днів безперервно їсти опрісноки або всі сім днів безперервно їсти опрісноки. Але оскільки ми можемо зробити з цього висновок, що в сьомий день людина може їсти, а може й не їсти, то й шість днів так само треба розуміти. Протягом усіх семи днів ти можеш їсти опрісноки. Ти не можеш їсти хліб, не можна їсти кислий, квасний хліб. А от опрісноки ти можеш їсти, а можеш і не їсти. Якщо ти хочеш їсти хліб, їж хліб прісний. Якщо не хочеш, не їж його взагалі. Коли є обов'язок їсти опрісноки? Тільки з першою жертвою Песах, тільки з нею ти їси опрісноки. А в решту днів, шість днів і сьомий день – хочеш їж, а хочеш не їж. У сьомий день – свято, не роби в нього жодної роботи, ні ти, ні хтось інший у твоєму домі, як у звичайне свято.

Про що нам Моше говорить? Я нагадаю, тут ми не зустрічаємо ні дати 14 нісана, ні 15 нісана, ні 14 числа першого місяця, ні 15 числа першого місяця. Жодних дат ми тут не зустрічаємо, тому що тут не про дати мова, а мова тут іде про достаток. Про достаток усього, чим можна святкувати, про те, що у святості можна їсти, їсти багато і смачно, якщо це в місці, яке Бог обрав, якщо це з сім'єю, з рабом, з рабинею, з левитом, про яких ти теж подбав. Тобто святість – це не аскетизм, святість – це вміння радіти благословенню Всевишнього, веселитися разом з усіма в благословенні Всевишнього і насолоджуватися смачною їжею від усього того, чим благословив тебе Всевишній.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчення тижневої глави Ре'е і будемо читати з 9 вірша 16 розділу книги Дварім.

Це невизначений строк: нам говориться, що від того моменту, як серп ляже на колосся. А коли серп ляже на колосся?

Ми можемо пошукати відповідь у книзі Ваїкра (23:10,11), де говориться, що перший о́мер (сніп) приноситься наступного дня після шаббату. Тут виникає питання: «А після якого шаббату?» З цього приводу народилося чотири думки.

Фарисеї, яких по праву вважають засновниками того юдаїзму, який ми маємо зараз, кажуть, що шаббат – це перший день свята Песах. Ну, чи кажуть вони це, ми ще перевіримо, але, згідно з розумінням сучасного юдаїзму, під шаббатом мають на увазі перший день Песаху. І, відповідно, відлік починається наступного дня після першого дня Песаху, увечері, коли закінчується свято Песах.

Цдукім (саддукеї з грецької) вважали так: якщо на один із днів пасхального тижня випадає шаббат, то наступного дня після цього шаббату потрібно приносити о́мер. Це друга думка.

Самаритяни, які жили в Шомроні, вважали, що шаббат – це сьомий день свята Песах, і по закінченні сьомого дня свята Песах, наступного дня, потрібно приносити цю жертву о́мер і потрібно починати відлік.

Була ще четверта думка, що з першого шаббату, який настає по закінченні свята Песах, саме з нього і треба починати відлік.

Усі чотири варіанти прив'язують початок відліку так чи інакше до свята Песах, про що в книзі Ваїкра взагалі ні слова не говориться. Як зрозуміти хоча б, скажімо, варіант фарисейський? Сьогодні є дуже багато коментаторів, які намагаються довести, що в усіх інших випадках слово шаббат означає саме шаббат, тобто той шаббат, який був на самому початку творіння, у тижні Берешит, це саме день суботній. Але тут, у нашому випадку, слово шаббат означає свято, і тому треба розуміти як наступного дня після свята. Але коли встановлювався цей закон, керувалися зовсім іншим розумінням. Рабі Йоханан бен Закай, який жив наприкінці I століття нової ери, говорив про те (справді, це й логічно), що ячмінь, овес, жито, будь-який злак, будь-яке дерево дозріває щороку по-різному. І не можна в одне й те саме число починати жнива просто тому, що жнива можуть початися на три тижні пізніше, тому що просто злак ще не почав колоситися. Або буває навпаки, що потрібно почати раніше. Уявімо собі, що хтось сказав би, що потрібно починати якусь дію з того моменту, як, ну скажімо, в Україні зацвітуть яблуні. І виникає питання: «А де в Україні? Може, в Черкасах? Може, в Одесі? Може, в Сумах?» І в різних місцях яблуні, звісно ж, зацвітуть по-різному. Та що там казати, на сонячному боці вулиці і в тіні яблуня може по-різному зацвісти. І як нам знати, в який час буде час жнив ячменю? І як нам знати це, коли багато євреїв живуть у Вавилоні? Немає інтернету, немає ні мобільних телефонів, ні простих телефонів, навіть телеграфу немає. Можна послати кудись посланця, який приїде через три тижні і скаже: «А ви знаєте, там, в Ізраїлі, заколосився ячмінь, ми почали жнива». І таким чином відбудеться церемонія зрізання першого снопа, про яку тут говорить Моше. Може, у Вавилон ще можна, а як бути, коли людина живе в Бобруйську, або в Аддис-Абебі, або в Нью-Йорку, а інтернету немає, радіо немає? Як їй знати? І мудреці вважали (і це правильно), що Тора не встановлює якогось конкретного дня для початку жнив. Як розумів це рабі Йоханан бен Закай? Він говорив, що Тора говорить для прикладу. Якщо ви почали відлік із суботи, то долічіть до сьомої суботи і наступного дня робіть свято Шавуот, це приклад. Тобто, якщо ви почали з четверга, то наступного дня після сьомого четверга буде у вас свято Шавуот і так далі. Адже далі в 23 розділі книги Ваїкра Тора говорить про сьому суботу, це ж, звісно, не може бути свято. І чому потрібно говорити про сьому суботу? Саме тому, що субота – це приклад, і приклад розвивається далі. А починати день із жнив ячменю – це ви самі вибираєте коли. І зовсім не обов'язково, що ця дата має бути прив'язана до Песаху. Але оскільки збільшилося міське населення, оскільки частина народу стала жити в ґалуті, у вигнанні, то неможливо було, щоб увесь народ якимось чином одночасно знав про свято Шавуот, щоб увесь народ знав, коли ж ці жнива ячменю починаються. І оскільки Всевишній дав якісь конкретні вказівки, що народу можна самому вибирати, то мудреці вирішили: «А ми виберемо наперед і надовго. Ми виберемо, що день початку відліку – це наступний день після свята Песах». І не тому, що він шаббат, шаббат тут взагалі був від початку ні до чого. Саме на такій позиції стояв рабі Йоханан бен Закай десь у 70-80 році I століття н. е. Саме на такій позиції стояв рабі Єгуда гаЛеві в X столітті н. е. Це був підхід юдаїзму. Ми встановили таку дату чому? Тому що мудреці мають право.

Як бути тому, хто живе у Вавилоні і не знає, коли святкувати свято Шавуот? Він приходить до мудреців, як йому сказали: якщо тобі щось буде незрозуміло, то прийди до мудреців, які будуть у твоєму поколінні, і запитай їх. Він прийшов і запитав. Йому сказали: «Давайте встановимо умовну дату, коли статистично можуть початися жнива ячменю в Ізраїлі». І вирішили, що це буде наступного дня після свята Песах. І відтоді так воно й повелося. Оскільки народилося неправильне тлумачення, пов'язане з тим, що мудреці так зрозуміли слово шаббат, то народилася безліч коментарів, які доводять, що назва свята – це шаббат у книзі Ваїкра, хоча це зовсім не так, це одне з іншим не пов'язане.

Що стосується інших думок: а чи мають рацію самаритяни, а чи мають рацію саддукеї? Ну, звісно, якщо хтось пішов до саддукейського вчителя, то саддукейський учитель йому сказав те, що сказав. Якщо хтось пішов до самаритян, пішов до самаритянських учителів, зрозуміло, що вони сказали йому, як сказали. І потрібно пам'ятати дуже важливу річ, що є така цінність, як єдність єврейського народу. Тора дана Ізраїлю, а не Ізраїль даний Торі. Це важливо пам'ятати.

Ось гарний приклад. Рут-моавітянка каже Наомі: «Твій народ – мій народ, і твій Бог – це мій Бог». Тобто спочатку твій народ з його традиціями, з його способом життя і розумінням, з його єдністю, а потім уже твій Бог – мій Бог. Тобто через твій народ я пізнаю твого Бога. Так, я пізнаю Бога, але через твій народ, застосовуючи весь досвід народу і зберігаючи єдність народу. Це важлива цінність. Ну, звісно, не для всіх. І, мабуть, саддукеї вважали, що це саме вони – народ Ізраїля. Самаритяни, зрозуміло, вважали себе справжніми ізраїльтянами, і з караїмами, зрозуміло, про що суперечка.

Я вже говорив про те, що був календар, у якому місяць нісан завжди починався із середи, з дня, в який створено сонце, і там було все простіше. До цього календаря теж є питання. Звідки раптом виникає місячно-сонячний календар? Як він працює? І чи немає тут якогось впливу римлян, під який часто потрапляли саддукеї? Не можна з упевненістю сказати, що він є, і так само з упевненістю сказати, що його немає.

Ось така заплутана історія вийшла зі святом Шавуот, така, що й досі не вщухають суперечки навколо цього свята – коли його відзначати. І багато хто в народі відзначає його окремо від усіх: хтось щось освоїв самотужки і так прийняв, хтось приєднався до якоїсь громади. Словом, єдність народу від цього страждає, а, на мою думку, єдність народу – це важлива цінність. Ну, змінити чиюсь віру чи чийсь спосіб поклоніння Всевишньому я не в змозі, та й не впевнений, що це потрібно. Тому вважайте це просто історичною розповіддю.

Отже, відлічи собі сім тижнів. Спробуйте уявити собі відчуття людини, яка почала жнива ячменю, і вона знає, що приблизно через сім тижнів почнуться жнива пшениці. Усі сім днів вона рахує ці дні, хоча знає, звісно, яке число буде через сорок дев'ять днів, і можна сісти й одразу порахувати. Але заповідь у тому, щоб рахувати день за днем, відлічувати благословенний день за благословенним днем, щоб переживати це саме відчуття від жнив ячменю, щоденне благословення, яке Господь дає, і очікування врожаю пшениці, готовність до жнив пшениці. Звісно, це переживання, яке доступне селянинові-хліборобу, важко пережити в місті. І знову потрібно усвідомити це, потрібно якось для себе наповнити свято Шавуот подібним відчуттям. Теж непросте завдання – навчити людину, що відчувати, що переживати в ці п'ятдесят днів, коли й ячменю немає, і пшениця не очікується, оскільки і те, і інше ми купуємо в магазині (а деякі й у магазинах, які далеко від країни Ізраїля, і продукцію не з країни Ізраїля). Як тоді рахувати, з якими думками тоді рахувати? Це дуже складне, актуальне питання.

Тобто від усього того, що рука твоя захоче дати, наскільки вона зможе розтиснутися, твоя рука, від доброхітності твоєї руки. І так, знову звернімо увагу: ми не читаємо тут про жертвоприношення, які обов'язкові у свято Шавуот, не про жертвоприношення йдеться. Ідеться знову про свято і про святкування, про те, що народ приходить не лише формально, щоб принести жертву, а й щоб порадіти тому, чим тебе благословив Господь.

Чому не написано радітимеш щодо Песаху, коли збираєшся на Песах і ріжеш багато м'яса? Песах – це пам'ятання про те, що́ Господь для тебе зробив, звідки Він тебе вивів, і це теж, звичайно, містить радість, але більшою мірою – уповання. Вірячи в те, що Всевишній вивів нас з Єгипту, ми уповаємо на те, що Він благословить нас у наших повсякденних справах, але це уповання ще не радість. Ми не можемо радіти тому, що Він вивів нас з Єгипту з такою ж мірою радості, як ми радіємо врожаю, коли ти вже бачиш урожай, бачиш реальне благословення. Тут під час свята Шавуот (свята Седмиць) і під час свята Суккот (Кущів), про яке ми ще говоритимемо, коли ти вже бачиш увесь достаток, яким тебе Господь благословив, тут і доречна радість.

Господь щедро, рясно благословляє тебе, і ти набираєш дарів, і йдеш до Єрусалима з усією своєю сім'єю святкувати. І в дорогу ти маєш узяти з собою і раба твого, і рабиню твою, і левита, і сироту, і вдову; про всіх подбай так само, як Господь дбає про тебе. Ти не можеш радіти наодинці: і приходько, і сирота, і вдова теж поділяють те благословення, яке ти отримав, тому що Господь благословляє тебе заради них.

І для того щоб тобі легко було це зробити, для того щоб ти розумів, що це потрібно, пам'ятай, що ти був у схожій ситуації. Навіть якщо й не був, це в тебе записано в генокоді, це в тебе записано в ДНК.

Від свята Шавуот переходимо до свята Суккот.

Знову можна було б очікувати, що такого-то числа в сьомий місяць і що такі-то будуть жертвоприношення, весь список. І буде розмова про кущі, які потрібно поставити, адже це свято Кущів. Але тут Моше не говорить ані слова про жертви, ані слова про кущі. Чому? Тому що мова не про те. Це школа радості, школа, в якій Моше вчить народ Ізраїля, що можна бути святим і радіти матеріальним речам, радіти їжі. Це можна робити у святості, і це так само може бути святим і радісним. Причому Тора не наказує радіти потенціалу, не каже: «Радій у Песах, ще до того, як у тебе щось уродило, або просто тому, що ти дожив до Песаху». Це не означає, що в Песах треба сумувати. Але повеління радіти в кредит, радіти з надією, що життя порадує, тут немає. Це теж важливо.

І в Суккот знову, втретє ти йдеш до Єрусалима, втретє ти береш із собою раба, рабиню, сироту, вдову, приходька, і всі разом ви йдете святкувати, не тільки ти один.

Сім днів ти святкуєш, святкуєш душею, їжею, питтям, разом з усіма своїми гостями, з тебе – тільки радість. Тобто, по суті, Всевишній каже: «Уся їжа за цим столом – Моя, а радість – ваша». Щоб ти не подумав, що ти справді щось своє туди приносиш. У цьому поєднанні їжі й радості і є образ святого свята. Не тільки в жертвоприношеннях справа, тут ані слова про жертвоприношення. Радій, святкуй, їж від душі і для душі, для служіння Всевишньому. Ось чого вчить нас ця глава.

Тобто приходиш, приводиш із собою гостей, приносиш із собою їжу на спільний бенкет горою на святому місці в Єрусалимі, перед лицем Господа Бога. І це – святе, і цей достаток поєднується зі святістю, ця насолода поєднується зі святістю.

Ми говорили про здатність руки розслаблятися і відпускати: наскільки кожна людина зможе розслабити руку свою і випустити з неї щось. Наскільки ти бачиш благословення Бога у своєму житті, настільки ти відпускаєш свою руку, щоб принести дар. І знову ж таки, повторю, мова не про жертви, мова про бенкет, про бенкет, у якому об'єднується весь народ перед лицем Господа. Про вміння насолоджуватися достатком, бачити в ньому благословення, про вміння приймати, цінувати матеріальне благословення і радіти йому перед лицем Господа. Не перетворюватися на аскета на Святій землі, а робити так, щоб багатство твоє на Святій землі примножувалося, щоб родючість примножувалася, щоб світ покращувався, і ми покращувалися разом з ним. І радіти, радіти, і ще раз радіти.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Тижнева глава Ре'е (11:26–16:17) містить багато заповідей, пов'язаних з тим, що народ Ізраїля входить у землю. Моше каже: «Коли ви входите в землю, не робіть так, як ми робимо сьогодні – кожен усе, що правильно в його очах». Цей вислів можна зрозуміти двома шляхами.

З одного боку, можна сказати, що сьогодні кожен з нас робить так, як правильно в його очах. З іншого боку, можна подумати, що не робіть так, як ми чинимо сьогодні, але нехай кожен робить те, що правильно в його очах. Ось не робитимемо так, як ми робимо сьогодні, а нехай кожен робить так, як правильно в його очах. І, відповідно, коли є можливість двох розумінь, то в євреїв є обидва.

З одного боку, можна сказати, що, живучи в країні Ізраїля, народ нарешті має подорослішати і почати підкорятися Всевишньому. У 5 вірші 12 розділу Тора каже, що не на будь-якому місці можна приносити жертву, але тільки там, де Всевишній повелить. Але ми знаємо, що і за часів пророка Шмуеля, і за часів пророка Еліягу, і за часів Суддів люди будували різні узвишшя (бамо́т) і приносили жертви там. Ми бачимо, що і пророк Еліягу здійснив жертвоприношення на горі Кармель, і Бог прийняв його. І тільки набагато пізніше, за правління царя Йошіягу, було знищено ці бамо́т, і жертвоприношення було перенесено в єдиний Храм. І виникає питання: що поганого в усіх цих узвишшях? Чому Тора їх забороняє? До того ж ми бачимо, що Всевишній іноді приймає жертвоприношення, яке на них приноситься. Тора каже (і історія показує нам), що біля кожного села була своя висота, на якій приносили жертви, і народові не треба було далеко ходити: кожен вибирав гарне, добре місце і приносив там жертви. І щоразу це призводило до того, що народ починав впадати в духовний блуд, тому що не було єдиної мірки, єдиного мірила і губився єдиний образ Творця. Відбувалися змішування з іншими народами, народ ішов слідом за іншими народами, які поруч приносили жертви. Це причина, з якої Всевишній каже не робіть кожен, як велять його очі.

Починаючи служити Богу, кожен шукає якийсь шлях у правильному служінні Всевишньому – так, як йому це бачиться. Чому Всевишній проти того, щоб на кожній гірці, на кожному пагорбі Йому приносили жертви? Всевишній обрав одне-єдине місце для жертвоприношень, тому що він хоче єдиної системи, єдиного розуміння. Тобто не дано людині самостійно, поодинці, вирішувати, що істинне, що святе, що не святе, яке місце їй підходить і яке не підходить. Тому є одне місце, в якому збираються всі. Усі можуть перевірити одне одного, всі приносять жертву відповідно до єдиної системи.

Але, з іншого боку, є й інше розуміння, зовсім інше. Воно каже, що сьогодні, поки ми ходили пустелею, ми не могли робити кожен так, як він хоче, кожен, як добре в його очах. Їжа була одна на всіх, і зрештою весь народ був в одному такому довгому поході. Народ був у поході, і це якось народ обмежувало: неможливо було багато чого робити в цьому поході. Тепер, коли Ізраїль увійшов у Святу Землю, він звільнений від цих обмежень походу. І тому кожен може жити своїм розумом, своїм розумінням, будучи вільним від впливу і тиску, який інші чинять на нього. Це також і звільнення від минулого. Людина, яка страждає на наркоманію або алкоголізм, не може робити те, що добре в її очах. Входження у Святу Землю – це її звільнення. Але поруч із нею можуть опинитися її колишні друзі, які казатимуть: «Давай вип'ємо, давай уколемося». Їм дуже складно відмовити. І людина може знову почати озиратися на близьких, на друзів і знову потрапити в ці самі обмеження. У євреїв були такого ж роду обмеження в поході через Синай. І Всевишній каже: «Я тобі даю свободу, ти вільний сам шукати служіння Мені, не озираючись на інших».

Такі два розуміння є в цього вірша, в цього фрагмента.

З цим можна пов'язати ще один фрагмент, з якого, власне, починається наша тижнева глава. Це 26–28 вірші 11 розділу: «Я кладу перед вами сьогодні благословення і прокляття. Благословення, щоб ви слухалися заповідей Господа, Бога вашого, які я заповідаю вам сьогодні; і прокляття, якщо не будете слухатися заповідей Господа, Бога вашого, і зійдете зі шляху, який я заповідаю вам сьогодні…» Тут є невелика тонкість у мові Тори. Тора каже: благословення, коли послухаєте заповіді Бога, а прокляття – якщо не послухаєте. Тобто благословення дається без жодних умов. Благословення дається для того, щоб людина могла слухати Тору. І більше того, можна зрозуміти, що саме слухання Тори – це вже благословення. Виходить, що негайно, в ту мить, щойно зазвучали слова Тори, людина вже отримує благословення.

Коли було зруйновано перший Храм, пророк Їрмеягу склав книгу Ейха (Плач Їрмеягу). У 38 вірші 3 розділу написано: «Чи не з уст Всевишнього виходять лиха (рао́т) і благо (тов)?» (або хіба з уст Всевишнього, або тільки з уст Всевишнього, по-різному можна зрозуміти). І коментатори питають: «Чому добро згадано в однині, а зло – у множині? І відповідають на це питання так: благо дається людині як можливість узагалі робити добрі справи. Сама властивість доброчесності, яка дається людині, властивість чути Писання – це і є благо. Воно одне, але в нього багато плодів. Кожна добра справа людини – це плід того самого блага. Тобто благо – це причина, а добрі справи – це наслідок. А з лихами відбувається навпаки. Кожні наші злі справи тягнуть за собою лиха. Тобто злі справи – причина, лиха – це наслідок. І оскільки злих справ може бути багато, то й лиха названо в множині. Тобто з того моменту, як людина почула Тору, саме слухання Тори – це і є благословення, благо, і не треба чекати якоїсь винагороди за слухання Тори або за добрі вчинки, тому що саме слухання і є винагорода, самі добрі вчинки і є нагорода. Ця свобода чинити добрі справи і є те благословення, яке нам дано.

Є ще один важливий момент, трохи нераціональний. Тора каже: коли людина відпускає на волю раба, вона має дати йому і від худоби своєї, і від вина свого. Тобто має благословити його щедро в усьому. Виходить, що людина не тільки відпускає на волю раба (це ж уже збиток), а ще й доплачує йому. І Тора пояснює причину: пам'ятай, що ти був рабом у країні Єгипетській, і тебе звільнив Бог твій. І крім цього, Бог так прихилив серця єгиптян, що вони дали одяг, і прикраси, і золото. Всевишній зробив так, щоб єгиптяни не тільки відпустили народ, а й дали їм подарунки. Це дія Бога.

І в нашому випадку Всевишній каже, що в серцях євреїв відбуватиметься, здійснюватиметься та сама робота, і просить, закликає євреїв не перешкоджати цій роботі духу. Коли є милість не тільки відпустити раба, а ще й заплатити йому; коли є милість виявити, наприклад, нераціональну щедрість щодо оплати праці, то, можливо, це робота того самого духу в людині, те саме благословення, про яке ми говоримо. Мабуть, так.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Ми з вами перечитаємо два вірші з нашої тижневої глави Ре'е (15:7,8) книги Дварім: «Якщо ж буде в тебе (веха́) жебрак (ев'йон), хтось із братів твоїх, в одних із воріт твоїх, у землі твоїй, яку Господь, Бог твій, дає тобі, то не ожорсточуй серця твого і не стисни руки твоєї перед жебраком, братом твоїм, але відкрий йому руку свою і дай йому в борг за мірою потреби його, у чому він матиме потребу».

Насамперед звернімо увагу, скільки разів повторюється у тебе, твоїх, тобі і так далі. Отже, про що тут говорить Тора? Буде в тебе жебрак, дослівно – в тобі (веха́). Тобто всередині тебе, всередині народу є жебраки, і вони не десь там, вони тут. Це навіть не вони, це ми. Жебрак – він у нас, він частина нас, він насамперед у мене або, точніше, як ми сказали, він у мені. Він із братів моїх, в одних із воріт моїх, у землі моїй. А чому, власне, вона моя? Тому що Господь дав її мені. Вона моя, тому що Господь, якому належить уся земля і все, що на ній, дав її мені. І дав мені, а жебракові чогось не дісталося, або Він визначив мене це йому дати. І Господь мені каже: «Не ожорсточуй свого серця і не стисни руки твоєї перед жебраком, братом твоїм».

Можна зрозуміти (це теж правильне прочитання), що спочатку ожорсточується моє серце. Я жебракові кажу: «Слухай, працювати треба. Ось, є руки-ноги – іди працюй, чого ти прийшов у мене просити грошей?» Ожорсточене серце стискає руку.

З цього приводу є страшний мідраш, страшна розповідь. Жебрак приходить до тебе і каже: «Дай мені», а ти кажеш: «Дивись на руки свої, на ноги свої, на живіт свій дивись, на шию свою дивись», або: «Який ти сильний!», або: «Дивись, скільки ти наїв – ти такий повненький, вгодований, і ти просиш у мене їжі?» Такі варіанти, можуть ще якісь варіанти бути. А Господь каже тобі в цю мить: «Мало того, що ти не даєш йому з того, що тобі належить, ти ще й дорікаєш йому за те, що Я дав йому зі Свого». Це дуже страшно. І тому так, звичайно, треба допомагати людині влаштуватися, влитися в суспільство, повернутися в суспільство. Але, власне, тут і йдеться про людину, яка потребує чогось, що допоможе їй повернутися в суспільство, щоб бути нормальною людиною, щоб мати змогу заробляти гроші і жити, як усі.

Слово ев'йон, яке тут використовує Тора, ми перекладаємо як жебрак, дослівно – той, хто відчуває тугу, страждає, бажає чогось, тужить за чимось. Йому чогось бракує для того, щоб повернутися в стрій, для того, щоб збудувати себе, відчути себе нормальною людиною, і тому дорікати йому таким чином нерозумно, і потрібно йому допомогти.

Але бувають ситуації, коли немає цієї послідовності: стиснуте серце – стиснута рука. Буває так, що ми готові людині допомогти, серце наше відкрите, а в руці нашій нічого немає, просто нічого не можемо дати людині матеріально. У такому разі ми можемо її якось духовно підтримати, підбадьорити, і інколи це теж дуже важливо. А буває так, що ми готові дати людині якусь монетку, просто щоб вона не заважала, щоб не мозолила очі, щоб вона від нас відчепилася. І тоді рука наша відкрита, а серце наше не відкривається.

І Тора каже: «Для того щоб праведно виконати цю заповідь, для того щоб народ мав благословення, треба щоб кожен із народу відкривав і серце, і руку». Це теж дуже важливо – дати людині те, чого вона потребує, не якийсь мінімум, не сказати: «Ну, якщо ти голодний, то їж хліб і сіль. І ще віддав я тобі варене яйце, тож ти тисячу разів благословенний». Це дуже важко сприймається тими, хто не звик до цього, але єврейська традиція говорить про те, що потрібно допомогти людині повернутися на той рівень, з якого вона впала. Якщо вона звикла до чогось особливого, то треба допомогти їй у цьому особливому.

У Талмуді, в трактаті Ктубот, розповідається така історія. Один бідняк прийшов просити милостиню в Рави (Рава бар Йосеф бар Хама). І Рава питає: «А чим ти взагалі звик харчуватися, що було твоєю їжею, коли ти вів нормальний спосіб життя?» На що той відповів: «Я звик харчуватися відгодованою курочкою і старим вином». І Рава спитав: «А ти не боїшся бути людям тягарем? Ти не боїшся, що, коли ти зараз просиш у людей відгодовану курочку і старе вино, претендуєш на відгодовану курочку і старе вино, ти не боїшся, що будеш людям тягарем?» На це бідняк відповів: «Хіба ж я їхню їжу їм? Я їм їжу Творця». Точно як написано в Тегілім: «Усі очі на Тебе уповають, і Ти даєш їжу в його час». Кожному даєш їжу в його час, тобто коли це йому потрібно. Чому не написано в їхній час? Щоб навчити, що Всевишній дає прожиток кожному, що Всевишній не відкрив благодійну їдальню, в якій, скажімо, всім дають борщ або всім дають юшку. І це чудово. Але Всевишній чудесніше піклується про жебраків. Отже, поки вони розмовляли, до Рави прийшла його рідна сестра, з якою він тринадцять років не бачився. І що вона з собою принесла? Вона з собою принесла гостинці для Рави: відгодовану курочку і старе вино. І Рава побачив у цьому знамення, віддав усе цьому жебракові і сказав: «Ти мав рацію, іди і їж це». Звичайно, питання більше про віру жебрака, ніж про служіння Рави, але це цікаве зауваження нам у скарбничку: розуміння, що таке давати кожному за потребою його.

Є ще одна важлива деталь. Тут говориться навіть не про подаяння, а про позику. Позика – це коли ми позичаємо людині більше, ніж даємо просто подаяння. Коли ми даємо людині подаяння – шекель, десять шекелів, п'ятсот рублів, тисячу рублів, тисячу доларів, п'ятдесят гривень, сто гривень (неважливо, яку суму ми їй даємо), – ми розраховуємо, що їй потім хтось іще дасть, або з Божою допомогою ми щомісяця будемо їй відраховувати. Коли ми даємо їй позику, ми розраховуємо, що вона розгорнеться і зможе повернути нам цю позику, що ця позика буде для неї благословенням на розвиток її бізнесу, на розвиток якоїсь справи, на те, що вона чимось займеться, якось влаштується, перестане потребувати, зможе нам ці гроші віддати, і ці гроші послужать ще комусь.

У книзі Тегілім (37:21) сказано: «Лиходій позичає і не віддає, а праведник милує і дає». Про що йдеться? Лиходій позичає, і він позичає зі щирим наміром віддати, адже він не шахрай. Він позичає і думає: «Я куплю тут товар, потім його перепродам і поверну гроші». Але щось у нього не клеїться. Чому? Тому що він лиходій. Через якісь свої гріхи, через якісь проблеми він позбувся благословення і не зможе повернути ці гроші. Як же тут бути? Праведник милує і дає. Тоді цей оборот, який приходить до лиходія, збільшується не за рахунок того, в чому його благословення, а за рахунок благословення праведника, який його милує. І через цю милість праведника відкривається і шлях лиходія до покаяння. Ну, лиходій – це, може, не в дуже страшному розумінні лиходій, це якась людина, що заплуталася, яка не перебуває на достатньому рівні і фінансове благословення якої пошкоджене. І наше завдання – допомогти цій людині. Він не десь там, це не якісь «вони», він наш брат, він частина нашого народу.

І ще одна важлива грань цього вірша: «Є в тобі нужденний». Можливо, у когось із нас фінансове становище стійке, але в кожної людини є якась потреба. Кожна людина за чимось тужить, за чимось сумує, чогось потребує. Хтось потребує людської любові, хтось потребує розуміння, хтось потребує тепла, хтось тужить за можливістю відпочити, хтось страждає від безсоння. У кожної людини є якась потреба, не обов'язково потреба фінансова. І тому коли ми зустрічаємо людину, яка потребує грошей, то можемо сказати: «Ну, ми грошей, слава Богу, не потребуємо». Можливо, але в нас є якісь інші потреби, і взагалі-то ми знаємо, що таке нужда, навіть якщо ми народилися, слава Богу, із золотою ложкою в роті і в нас ніколи не було нестачі грошей. Ми знаємо, що таке відчувати в чомусь нестачу, що таке відчувати якусь тугу. У тобі теж є якась туга, ти сам за чимось тужиш, ти сам чогось потребуєш. Тобто в чомусь десь ти бідняк, у чомусь десь ти жебрак. І тому вияви турботу про того жебрака, який із братів твоїх, про такого ж жебрака, як і ти, тільки такого, що потребує чогось такого, у чому, можливо, йому навіть простіше допомогти, ніж людині, якій бракує любові, сімейного тепла, людської уваги і так далі. Ось такі думки про тижневу главу Ре'е.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Читайте також главу Екев, бесіду про благословення і прокляття, матеріал про єврейські свята і тижневі глави Тори.