Ваєхі

Ми зупинилися на тому, що завдяки реалізації економічного плану Йосефа все населення Єгипту перетворилося на рабів фараона. Все населення, за винятком двох категорій. Перша категорія, яка не стала рабами, – це коганім (священники), яким фараон виділяє особливий пайок, особливу продовольчу допомогу, і вони не потребують продовольства, не продають своєї землі. І треба сказати, що ці коганім – це зокрема вся рідня Йосефа по жіночій лінії, бо він одружений з дочкою Потіфара, священника з міста Он. Друга частина населення, яка теж не стала рабами, – це родичі Йосефа по лінії Йосефа, його батько і брати, народ Ізраїля, який теж з милості фараона був поселений у землі Ґо́шен, і годував сам себе, утримував свої стада, і теж не потребував хліба. І євреї теж не стали рабами фараона.

Ми читали також про те, що Яаков після двадцяти двох років розлуки зустрівся нарешті з Йосефом, плакав, обидва плакали, і Яаков сказав, що от тепер-то я можу померти спокійно. Яаков старий, йому сто тридцять років, і він каже фараонові, що роки його життя були важкі роки, і от на цьому місці ми розлучилися з Яаковом. Час продовжити читати історію наших героїв.

Незважаючи на те що Яаков уже старий і він готується помирати, у Всевишнього свої плани. Яаков 17 років живе в країні Єгипетській; він пережив 5 років голоду, і вони вже 12 років як закінчилися, а Яаков продовжує жити в країні Єгипет.

Коментатори зазначають, що 17 років (до сімнадцятиліття Йосефа) Яаков його утримував. Тепер 17 років Йосеф утримує Яакова. Є в цьому якась певна математична точність, яка почасти говорить про відчуження, що сталося між Яаковом і Йосефом. Начебто Йосеф «щороку» повертає Яакову борг. Якась тінь пробігла між батьком і сином, це безумовно, бо Йосеф не залишає Яакова поруч із собою, не оселяє його в себе вдома, а відправляє його разом зі своїми родичами в країну Ґо́шен, і не все так просто в родині Яакова.

…і були роки життя Яакова, і були дні життя його сто сорок сім років.

От ці перелічення життя патріархів невипадкові. Ми знаємо, що Аврагам жив 175 років, Іцхак жив 180 років, і от Яаков живе 147 років. Здавалося б, жодної послідовності, жодної логіки в цьому немає, але якщо трішки застосувати математику, то вимальовується досить строгий план.

175 років життя Аврагама – це квадрат числа 5, 5х5 і помножити на 7=175. Разом множники 5, 5 і 7 становлять 17, 5+5+7=17.

Роки життя Іцхака – це квадрат числа 6, 6х6=36, і множник стає меншим на 2, уже 5, тобто 6х6х5=180. Знову-таки сума множників 6+6+5=17. Можна порахувати, це досить нескладна арифметика.

За цією логікою має вийти, що вік життя Яакова – це квадрат числа 7 з множником, меншим на 2, тобто 7х7х3; і так воно і є, 7х7 = 49, помножити на 3 = 147. І знову-таки сума множників 7+7+3=17.

І подібні обчислення, для чого вони робляться? Для того, щоб побачити, розгледіти те, що ці події, ці роки життя, невипадкові, вони визначаються чітким Божественним задумом і навіть піддаються обчисленням через якісь формули.

Інші коментатори говорили, що, оскільки Яаков поскаржився фараонові тридцятьма трьома літерами на своє гірке життя-буття, 33 літери відпали від віку 180, який він міг би прожити, і тому він прожив на 33 роки менше, ніж Іцхак.

Так чи інакше, коментатори намагаються відшукувати логіку в тому, що Тора називає віки праведників, і логіку в тому, чому вони жили саме стільки.

Зазвичай усе, що ми читали до цього: і жив Аврагам, і жив Адам, і жив Іцхак стільки-то років – весь час, коли згадується вік людини, можна сказати: ну все, отже, йдеться про те, що наближаються роки смерті. Слідом за цим буде написано, що герой розповіді помер. З Яаковом трішки не так, Тора відхиляється від сюжету. Яаков живе поза країною Ізраїлю, у Яакова багато турбот. Тора говорить, що хвороба (Яаков захворів) посилається людині для того, щоб урегулювати якісь домашні справи. Якщо людина помирає раптово, усі її справи залишаються в «розгардіяші», в «нескладусі»; а тут людина, що захворює, що відчуває наближення смерті, може почати налагоджувати свої справи. І схоже на те, що Яаков це робить.

Яаков не хоче бути похованим у країні Єгипетській. Здавалося б, яка йому різниця? (Йосеф буде похований в Єгипті). Яаков розуміє, що він – Патріарх поколінь і, якщо він залишиться похованим в Єгипті, можливо, усі його сини там і залишаться і нікуди не захочуть іти від татової могили. Яаков також розуміє, що обітницю йому дано щодо країни Ізраїлю. Пізніше розвинеться традиція про те, як важливо бути похованим у країні Ізраїлю, що це значуще. Яаков, я думаю, керувався іншими мотивами. Він не хотів створювати в країні Єгипетській пам'ятне місце, не хотів мавзолею Яакова в Єгипті, тому він хотів бути похований зі своїми батьками в печері Меара́т га Махпела́.

Це не похорон, це образ смерті: лягти до батьків – це образ, евфемізм для смерті.

Тобто Ізраїль, Яаков, з останніх сил зібрався, щоб поговорити з Йосефом на цю важливу тему. Чому Яаков просить Йосефа поклястися, чому йому важливо, щоб Йосеф поклявся? Не тому, що він не вірить Йосефові на́ слово. Річ у тім, що минуло вже 17 років від часів голоду, від часів, коли нова економічна політика Йосефа сильно збагатила фараона, і цінність Йосефа в очах фараона змінилася. Йосеф уже не такий авторитет, не такий цінний кадр, стосунки складні. Крім того, Йосефові постійно треба доводити вірність єгипетському народові, і в Йосефа явно є досить багато ворогів. Ми говорили, що Йосеф усіх зробив рабами, крім своїх родичів з того і з іншого боку, і зрозуміло, що це не всім подобається, його багато хто хоче підсидіти. І прийшовши до фараона з проханням «я хочу поховати батька», він може сказати: «Ну, це примха старого. Я йому поклявся. І не тому, що я хочу, не тому що наша така релігія, але батько взяв з мене клятву. У тебе ж теж був батько, постався з повагою до моєї клятви батькові». Так фараон зрештою і вчинить. Тому Яакову важливо, щоб Йосеф міг сказати потім: «Я поклявся». Вони обидва трішки розбираються в єгипетській політиці.

А ми будемо читати 48 розділ.

Ми пам'ятаємо, що Яаков живе далеко, в країні Ґо́шен. Мабуть, після того, як Йосеф відвідав Яакова і дав йому клятву, він приставив якихось людей до Яакова, або вони були від початку приставлені. Вони повідомляють Йосефові: «Твій батько хворий». Це не означає, що в нього температура і грип, це означає, що вже час приїжджати і, можливо, прощатися, це така хвороба, коли треба хворого відвідати.

І сказали Яакову – тобто знову-таки до Яакова ніхто не відчиняє двері і не входить; от це і йому сказали означає, що в нього є хтось на зразок дворецького, і прислуга, і доглядальниця, яка за ним сидить і дивиться, і це говорить про те, що Йосеф оточує його достатньою пошаною.

Яаков згадує про своє право, свою, по суті, купчу на землю Ізраїлю, яка називатиметься його ім'ям, на землю Ханаанську, і каже: «Господь пообіцяв мені цю землю». І для чого він це зараз згадує:

Цікаво: якщо перевірити гематрії, то в пар імен Ефраїм-Менаше і Ре'увен-Шимон вони відрізняються на одиницю. Тобто, якщо підрахувати числові значення літер в іменах Ре'увен-Шимон і порівняти з числовим значенням літер імен Ефраїм-Менаше, різниця виходить в одиницю: 735 – 736. Дві різні гематрії, але різняться на одиницю. У науці про гематрію кажуть, що це називається ім аколель, коли сам вираз можна вважати за єдине ціле і гематрії можна прийняти як рівні. Але це така примітка в дужках.

Що має на увазі Яаков? Він каже, що вони отримають кожен по наділу у своїй країні. І, хоча країна Ізраїлю ділитиметься, як це кажуть, «по головах», кидатиметься жереб, і є назви наділів, є визначені наділи, проте Ефраїм і Менаше отримають кожен по своєму наділу. Це практично означає, що Яаков усиновлює дітей Йосефа. Чому він це робить, ми поговоримо пізніше.

Іншими словами: «Я усиновлюю твоїх двох синів; якщо когось після них ти народиш, вони будуть тобі. Тобто, якщо ти народиш третього, четвертого і, дасть Бог, сьомого чи десятого – вони вже не отримають окремих наділів, як Ре'увен, вони входитимуть до наділу Ефраїма чи Менаше, приєднаються до вже існуючих колін твоїх синів». Йосеф у такий спосіб отримує два наділи своїх синів як первісток у спадкуванні.

Далі Яаков продовжує чи не продовжує, а відволікається і каже от що:

Коментатори намагаються зрозуміти, чому Яаков відволікається і переключається на цю історію. Деякі кажуть: «Яаков вибачається за те, що от, з одного боку, він просить аж із Єгипту повезти його в країну Ізраїль і поховати його в країні Ізраїлю, а сам він поховав маму Йосефа в дорозі. З іншого боку, доречно було б, щоб Яаков вибачився за це (якщо він вибачався б за це) тоді, коли просив не ховати його в Єгипті під час першої зустрічі. А зараз він не говорить про похорон, він говорить про наділ, і, найімовірніше, тут ідеться от про що: «Ти, Йосефе, тут царедворець, ти досяг дуже високого рангу, і сини твої живуть при дворі, і вони майже царевичі, тут вони еліта єгипетського суспільства. Пам'ятай, пам'ятай, звідки ти взятий, пам'ятай, де могила твоїх предків. Незважаючи на те що ти живеш у Єгипті і ти піднявся на високі висоти, пам'ятай: могила твоєї матері там, при дорозі на Ефрату, туди і прагни сам».

Тепер він начебто закінчив говорити найважливіше для себе, дивиться навколо і бачить: поруч із Йосефом стоять його сини. Вони народилися ще до приходу Яакова, тобто їм років по вісімнадцять-дев'ятнадцять, можливо, двадцять. Можливо, сини Йосефа не відвідували дідуся в країні Ґо́шен; можливо, просто темрява в кімнаті, де він лежить, і слабкість його зору (ми ще прочитаємо далі про слабкість його зору). Так чи інакше, Яаков не впізнає своїх онуків, яких щойно усиновив. А можливо, він чекає, щоб йому сказали: «Ось це діти твої, Ефраїм і Менаше». Йосеф каже йому:

Дуже цікавий уривок у цій тижневій главі. Ми попрощаємося фактично з усіма героями книги Берешит. Загалом дуже сумна буде глава.

Отже, Йосеф зі своїми синами, Ефраїмом і Менаше, відвідує хворого Яакова, свого хворого батька. Яаков обіцяє Йосефові, що Ефраїм і Менаше, сини Йосефа, будуть Яакову як Ре'увен і Шимон, він їх усиновлює. Після цього Яаков звертає увагу на дві якісь постаті, що стоять оддалік за Йосефом, і питає: «Хто це?» Йосеф йому відповідає: «Це мої сини, яких дав мені Бог тут». Яаков каже: «Підведи їх до мене, і я їх благословлю».

Повіки стали важкими. Коли повіки стають важкими і людині важко підняти очі, кажуть, що очі її обважніли. І тому Яаков зміг розгледіти тільки те, що там стоять якісь двоє людей, він не зміг упізнати своїх власних онуків. І для того, щоб він їх упізнав і розпізнав:

…і підвів їх до нього, і поцілував їх, і обійняв їх.

Яаков ледве тримається, він зібрався з силами, щоб зустріти Йосефа, але він обіймає і цілує синів-онуків, онуків, які стали синами; це додає йому сил.

Дивовижна фраза. Звісно, коли Яаков думав, що Йосеф помер, він уже не сподівався бачити його обличчя. Тут він каже: «Господь показав мені і твоє насіння». І виникає питання: 17 років Йосеф і Яаков живуть у Єгипті, 17 років вони вже знають, що обидва живі, і Яаков знає, що в Йосефа є сини. І що? 17 років вони не бачилися? Це вже не маленькі діти, їм по 20 років, Ефраїму і Менаше. У чому тут річ? І якщо ми згадаємо традиції усиновлення, то після того, як людина пропала на довгий час, якщо вона поверталася, батько мав провести, так би мовити, офіційну процедуру впізнання, визнати її, обійняти її, прийняти її, іноді влаштувати бенкет (притчу про блудного сина ми теж пам'ятаємо). Якщо Яаков усиновлює своїх онуків, синів Йосефа, він теж має їх прийняти і впізнати. І тут іде свого роду процедура впізнання. Яаков каже: «Так, це твоє насіння. Я не сподівався побачити тебе як свого сина, впізнати тебе і визнати тебе, засвідчити твоє повернення, і ось я бачу навіть нащадків твоїх».

Чому тут коліна? Пам'ятаєте, весь час, коли йдеться про пологи, народжують на коліна. Сара каже: «Ця Гагар народить мені на коліна». Йов пізніше каже: «Той, на чиї коліна я народився, коліна, які мене прийняли». Це Яаков тримав своїх онуків-синів на колінах, як нам тепер Тора відкриває. Або взяттям на коліна просто названа сама процедура усиновлення.

…вони відійшли від нього і вклонилися йому ниць.

Тобто на цьому закінчилася процедура усиновлення. Але Яаков-то збирався не тільки їх усиновити, а й благословити їх.

Тобто Йосеф підводить своїх синів так, щоб Яакову було зручніше їх благословити: Менаше – правою рукою, Ефраїма – лівою рукою, бо Менаше старший, Ефраїм молодший. Щоб Яакову випадково не переплутати, бо він не дуже добре бачить, щоб не почати переставляти синів, щоб нікого не образити. Видно, що Йосеф усе добре продумав, та й нічого тут особливо продумувати. Але відбувається несподіване.

Яакову довелося схрещувати руки, щоб благословити їх навпаки. Початкове значення слова шике́ль (або шхоль) – схрещувати або хрестити. Але спільнокореневе з ним слово се́хель – ум, розум, уміння перехрещувати, змішувати, зіставляти речі. І коментатори в середні віки на противагу християнській традиції коментування відійшли від ідеї, що Яаков там щось десь схрещував і клав руки хрестом на голови дітей. Вони говорили, що Яаков застосував розум, розумно вжив свої руки, якось так вигадливо їх склав: пересувати дітей було незручно, тому він скористався мудрістю рук. Але всі ці коментарі виникають на ґрунті апологетики в дискурсах проти християнства, де не хотілося бачити якихось аргументів, які лили б воду на християнські млини. І не поспішайте звинувачувати тут євреїв у лицемірстві, бо справа відбувалася в тіні аутодафе і бо в той момент одні могли інших спалювати на вогнищі під час диспутів. Тому все не так просто.

Отже, Яаков схрестив руки і схрещеними руками благословляє своїх онуків-синів, тобто підносить молодшого над старшим, принижує старшого перед молодшим, з одного боку; з іншого боку, вони стоять за рангом, тобто обидва отримують взаємодоповнювальне благословення.

Слово ядгу́ походить від кореня даг – риба. Риба ходить косяками, вона розмножується, тому тут слово ядгу́ вживається в значенні помножаться. Буде їх багато, як риби, але будуть вони на землі. Дуже незрозуміле благословення. Починається воно з «Бог, перед яким ходили батьки наші, батьки мої, Аврагам та Іцхак, Бог, який пас мене до цього дня». І тут усе зрозуміло. І далі: «І Ангел, який зберігав мене від усього злого, він благословить цих хлопців, і назветься в них ім'я моє та ім'я моїх батьків». І одразу не дуже зрозуміло: то хто ж, Бог чи ангел? Почав з Бога, закінчив начебто ангелом, до чого тут ангел? І багато є коментарів з цього приводу.

Деякі говорять, що от він ангелом назвав Бога. Часто так буває, що Бог називається ангелом або діє через ангела. Інші говорять, що це якісь старі традиції про те, що Яаков передає свого ангела-охоронця. І можна погодитися з обома коментарями, у тому сенсі, що Яаков від самого початку (і в першому сні своєму, біля драбини) бачить ангелів, і потім, повертаючись у країну Ізраїлю, бачить табори ангелів. Ангели – постійний інструмент дії Всевишнього в житті Ізраїля (Яакова). І Ізраїль передає своїм онукам-дітям також увесь цей механізм, усю систему Божої опіки над народом і говорить про те, що вони зможуть процвітати, що вони помножаться на землі, отже, буде в них добробут і достаток, Він збереже їх від усього злого. Тут немає якихось подробиць, як саме Він їх благословить, просто Він їх благословить, і все. Ми трохи далі розберемося, як і чому, і чому тут немає конкретної брахи: чи благословить їх фінансово, матеріально, талантом гри на піаніно чи талантом до мов.

Ми читали в 21 розділі, що Аврагамові здалося недобрим, коли йому довелося відсилати Їшмаеля. Пам'ятаємо цю історію, коли Сара сказала йому: «Вижени вже цю Гагар з цим Їшмаелем, які наді мною постійно тут підсміюються і знущаються». Аврагам встав, і написано: «І було це дуже тяжко йому». Дуже сумно йому було їх виганяти; це в родині Аврагама, в родині Іцхака, в дитинстві Іцхака. Потім у самого Яакова складнощі з Есавом, проблеми з первородством, коли вже йому самому довелося тікати. І в Йосефа теж проблеми, бо він первісток від улюбленої дружини, а є ще й нелюбі дружини. У Яакова – чотири категорії дітей від чотирьох різних дружин, складнощі з першістю, і взагалі складнощі в родині. І безперестанку відсутність миру між братами, з покоління в покоління.

І Йосефа, можливо, навіть жах охоплює від того, що він бачить, як Яаков знову вносить якусь плутанину в природний порядок речей – що Менаше старший, Ефраїм молодший. Яаков усе це зсуває, і переляканий Йосеф бере руку Яакова, так написано:

…і підтримав, схопив він батька за руку, щоб прибрати її з голови Ефраїма на голову Менаше.

Може, тато не тільки погано бачить, а вже й погано думає, може, старий Альцгеймер відвідав свого далекого предка Яакова, і Яаков уже не дуже добре тямить. Я не знаю, що промайнуло в голові в Йосефа, але він злякався, злякався, що ще одне покоління братів ворогуватиме, уже книга Берешит закінчується, пора б уже миритися; і зрозумілий переляк Йосефа.

Коли ми будемо розбирати повне благословення наприкінці наступного розділу, ми ще розберемо, що означає ця сама повнота народів або повнота язичників.

Кожної суботи, коли тато приходить додому із синагоги, а також уперше під час обрізання, дитину благословляють так: «Нехай поставить тебе Господь як Ефраїма і Менаше», іменем цих двох хлопців. І, природно, виникає питання: чому не як Моше і Агарона, чому не як Шимона і Леві, чому не як Аврагама та Іцхака, чому не як Аврагама, Іцхака і Яакова? Адже коли ми благословляємо дівчаток, ми кажемо: як Сара, Рівка, Рахель і Лея. Чому тут не можна благословити, як Аврагама, Іцхака і Яакова? Але ми благословляємо дітей як Ефраїма і Менаше. І тому є кілька причин.

Перша причина: Ефраїм і Менаше – це перші діти ґалу́ту (вигнання); вони виросли далеко від єврейської культури. Наскільки вони зберегли належність до єврейської віри? Це діти, які здатні зберігати єврейську віру в умовах ґалу́ту, здатні проносити світло крізь темряву. Це важлива якість для всього єврейського народу, тому що вона стане однією з основних функцій єврейського народу.

Другий сенс говорить про те, що Ефраїм і Менаше – різні хлопці. Ефраїм більше схильний до Тори, до учнівства, він такий «зубрила», так кажуть мідраші. Менаше – громадський діяч, він може організувати все необхідне для того, щоб Ефраїм навчався. Ефраїм – учений, Менаше – соціальний працівник, усім допомагає, громадський трудівник. І в житті в людей бувають різні нахили: інтроверти й екстраверти, гуманітарії і фізики – і так далі, різноманітні відмінності між людьми. Коли ми бачимо малюка, який щойно народився, нерозумно благословляти його і казати: нехай він стане добрим зубним лікарем, або нехай він стане віолончелістом, або нехай він стане ювеліром. Коли з'явиться його внутрішній світ, відкриються його таланти там, де Бог його обдарував, там ми його і будемо благословляти. І тому ми благословляємо ке'ефра́йім і кеменаше́ (як Ефраїм і як Менаше):гуманітарія чи фізика, фізика чи лірика, ученого чи доброчесну людину – кожного за своєю природою. Усе, що було до цього, – благословення не налаштовувалися на конкретну людину. Уперше Яаков (перший батько, перший дід) благословляє своїх дітей і онуків кожного за його природою, не благословляючи всіх під одну гребінку. У цьому дивовижна сутність, і в цьому відображення Божественних благословень, що Він не робить нас усіх однаковими. Це друга версія, чому ми благословляємо як Ефраїм і як Менаше.

Третя версія пов'язана з тим, що, власне, тут благословення діда, третє покоління. Уперше в усій Торі дід благословляє своїх онуків, до цього батьки благословляли синів. Багато хто каже: «Єврей – це той, у кого онуки будуть євреями», тобто чиї діти захочуть виховувати своїх дітей так, як виховали їх. Це не в кожного виходить, і для кожної людини є турбота, чи стануть її діти віруючими, а вже про онуків і говорити не доводиться. Яка це радість, коли йдуть нашими слідами онуки, а не тільки діти.

І четверта з поширених версій, чому Яаков говорить про благословення ке'ефра́йім і кеменаше́: тому що це перший випадок мирних, спокійних братів. Уся розповідь книги Берешит – історія протистояння між братами. Тут, навіть якщо їх переплутати з благословеннями і благословити молодшого Ефраїма як старшого, а старшого Менаше як молодшого, вони через це не посваряться. Вони зберегли мир. Це дуже важливо – іти за Всевишнім і бути Його учнем, зберігати цю єдність, зберігати любов одне до одного; це важливо для збереження єдності народу, громади, і тому це теж важливе благословення.

Благословення на кшталт Господь з вами – це замість того, як зараз заведено говорити: при зустрічі – Шалом! і при прощанні – Шалом! або Лігітраот (до побачення). У книзі Рут ми читаємо, що заведено було благословляти – Господь з вами – Адонай імахем, і відповідь на це була – Нехай благословить тебе Господь. Коли ми зустрічаємося з людиною і прощаємося з людиною, ми бажаємо їй, щоб Господь був з нею, це найважливіше, решта додасться.

Ми знаємо, що в Яакова є наділ у Шхемі, наділ, який він там купив, купив за гроші (ми знаємо, там потім був показовий виступ Шимона і Леві, зі знищенням населення цілого міста як помста за Діну). Але Яаков тут каже, що він «мечем і луком своїм придбав це місце». Коментатори кажуть, що хе́рев (меч) – це молитва, а ке́шет (лук) – це прохання, що «молитвами і проханнями я придбав». Це, звичайно, гарний драш, гарне тлумачення, але, мабуть, ідеться про те, що продали йому землю, і зміг її утримати Яаков завдяки військовій могутності. Це місце, в якому потім буде похований сам Йосеф, це місце – могила Йосефа в Шхемі. Зараз вона перебуває в складній політичній ситуації, але місце збереглося і до наших днів.

У цьому розділі Яаков звертається з передсмертною промовою, з передсмертними благословеннями до всіх своїх синів, і треба зробити кілька зауважень перед тим, як ми почнемо його читати. Насамперед ми маємо пам'ятати, знати, що цей розділ – найважчий з погляду мови і з погляду розуміння, найважчий розділ у всій книзі Берешит. Тут є багато слів, точне значення яких невідоме і які при цьому важливі для розуміння тексту. Це виникло через те, що багато поетичних термінів, піднесених, можна сказати, пишних, пишномовних таких висловлювань тут говориться; і грані цього івриту не збереглися для нас. Сам символізм, який Яаков тут використовує, можливо, завжди був зрозумілий його синам, але нам він незрозумілий. І треба сказати, що все, що тут написано, ми зможемо зрозуміти з великими застереженнями. А тому існує спокуса в людей, які прагнуть усе розуміти, дати якесь мегапророче чи есхатологічне (ще краще), пов'язане з кінцем світу тлумачення всього цього тексту, спираючись на якісь власні тлумачення символів, іноді біблійних, іноді ні. Дуже небезпечна справа «вчитувати» в текст те, чого там немає; краще трішки недозрозуміти. Ми спробуємо розібрати, про що йдеться.

Багато коментаторів хапаються за два слова, бе'ахарі́т гаямі́м, і кажуть: «Це в кінці днів. Це зовсім есхатологія, це кінець світу. Яаков зібрався було про це говорити, але не дозволив йому Всевишній, пророчий дар залишив, його і тому Яаков просто, як другий запасний варіант, раз уже він зібрав дітей, поговорив з ними про їхнє найближче майбутнє». Є, як не дивно, маса таких коментарів. Але саму фразу ахарі́т гаямі́м можна зрозуміти – і як у наступні дні. Ми не знаємо, наскільки брати вірили, знали, розуміли, що буде якийсь кінець світу, вони, власне, на початку світу стояли і, можливо, чекали тільки кінця темряви. Яаков продовжує закликати їх і каже:

Леікаве́ц – це зібратися щільно. «Зберіться разом, не просто зберіться, а підійдіть ближче. Ви збираєтеся, як брати; я говоритиму, як Ізраїль, як батько цілого народу, як батько всього цілого».

Дуже важливо зазначити: Яаков не влаштовує персональних прийомів, як зробив би лікар, як зробив би психолог, як зробили б люди інших професій. Яаков запрошує весь народ, і він говорить до всього народу. Це ще й означає – «і за столом ніхто в нас не зайвий». Ніхто не буде виключений з народу Ізраїля, хто б там що в минулому не робив. Народ Ізраїля цілісний, і він як цілісний народ отримує цілісні якісь настанови, які можуть потім йому допомогти існувати як такому, що складається з різних складних частин, але цілісному народові.

У традиції Сходу дуже велике значення надавалося першій краплі, першому насінню чоловіка. Вважалося, що той, хто народився від першої краплі, особливо сильний, особливо важливий і найбільшою мірою переймає якості батька.

Слово се'е́т можна витлумачити по-різному, тут я застосував тлумачення на підставі дієслова наса́; наса́ – брати на себе, покладати на себе пов'язане з когенським служінням. Коген бере на себе, приймає на себе спокуту гріхів. І тут Яаков говорить про те, що реші́т он – це первісткове служіння, є́тер се'е́т – це когенське служіння, наступне, останнє – є́тер аз, це потужніше, сильніше – це царське служіння.

За походженням виходить, що Ре'увенові належали і царська влада, і священство, і первородство, але ми знаємо, що, на жаль, Ре'увен усього цього позбувся.

Ми читали кілька розділів тому цю історію. Після смерті Рахелі Лея очікувала, можливо, що Яаков житиме в її наметі. Але Рахель залишила по собі маленьких дітей, і Яаков залишається в наметі наложниці, рабині Білги, і, звичайно, це дуже сильно обурює Ре'увена, і він каже: «Якщо спочатку наша мати хоча б була конкуренткою своїй сестрі, то тепер ми її не залишимо, не бути їй конкуренткою рабині». І тому він осквернив рабиню, зробив такий от спонтанний, нестримний крок. І Яаков каже далі:

…ти осквернив постіль мого ложа – те, що прийшло тобі в голову.

Ось твоя методологія, твої методи вирішувати питання. Ми ще пам'ятаємо, як Ре'увен вирішує питання, коли він, наприклад, каже: «Якщо я не привезу Біньяміна, убий трьох моїх дітей». Коли Йосеф намагається затримати Шимона у в'язниці, Ре'увен каже: «Це все через отрока, я вам це казав». Рідко коли він пропонує практичні рішення, і вони не спрацьовують, як це, наприклад, було з ямою. Коли ж Біньяміна привезли, затриманого з кубком, Ре'увен узагалі не знайшов що сказати. Тому моторний, швидкий, спонтанний, гарячий Ре'увен не вміє бути розсудливим і не може мати реальної влади – ні когенської, ні царської, ні влади первістка. Це те, про що говорить Яаков.

У 5 вірші він переходить до Шимона і Леві, двох інших братів, і ось що він каже:

Зрозуміло, що вони брати, але й Ре'увен і Шимон – брати. Чому Яаков виокремлює Шимона і Леві? Тому що вони однакові, тому що вони не лише брати, вони носії ідеї братерства. Вони ті, хто заступився за сестру. Вони ті, хто (ми говорили) захищав братів, намагаючись продати, як це не дивно, Йосефа, говорячи про безпеку, братську єдність, братський такий союз. Тут Яаков каже, починаючи з позитивного, що Шимон і Леві – брати, але:

…але їхні посудини, їхнє знаряддя – це знаряддя зла.

З нього вони беруть свою їжу, як із рудника, добувають для себе паливо. Дуже складне (ми говорили про те, що будуть складні слова) для перекладу слово мехеротеге́м. Можна сказати, що воно походить від слова лімко́р – продавати, і йдеться про те, що вони свого часу пограбували місто. Є також розуміння, що слово мехеро́т утворюється від слова леакі́р – вивчати: їм добре знайомо, вони добре освоїли, це їхня професія воювати інструментами жорстокості, інструментами невиправданого зла. Ще одне розуміння – від слова лікро́т – це те, що їх об'єднує, те, що стало основою завіту між ними, і те, що їх живить, їхній рудник, те, що їх живи́ть, коли вони об'єднуються разом. Ось це розуміння здається мені найближчим.

Тобто до того, що вони затівають, про що радяться в кімнатах таємних. Не кажіть: «Де двоє зібралися в ім'я моє, там і я серед вас. Я не з вами у ваших нарадах, бо, з'єднавшись один з одним саме як брати, ви вмикаєте режим гніву, і я не можу бути у вашій раді, я не можу бути в натовпі, який складається з шимонів і леві, бо саме їхня взаємодія породжує зло».

…бо в злості своїй вони вбивали людей, і за волею своєю…

І ось знову ми зустрічаємо важкоперекладний вираз. Іке́ру може означати кастрували, зробили безплідним. Воно ж може означати підрізали підколінні сухожилля, зробили так, щоб неможливо було ходити. Шор символізує Йосефа, але до цієї символіки ми ще не дійшли. Шор це може бути натяк на бика, псування (власне, і бик символізує Йосефа), натяк на псування худоби в Шхемі. Ми про це нічого не знаємо. Ікеру-шо́р – це може також означати розбили, розламали стіни. Тобто загалом вираз гарегу́ іш ікеру-шо́р можна розуміти, що вони вбили і простягли руку на грабунок. Тому далі Яаков каже:

Прокляте те, що з них виливається, що випирає з них. Слово авора́ пов'язане зі словом переливатися, литися через край; кі каша́та – тяжка дуже, застигає, як лава.

Розділю в Яакові – ми пізніше побачимо, що коліно Шимона, уся його ахала́, увесь його наділ знаходиться всередині коліна Єгуди, з усіх боків оточений коліном Єгуди. Є така держава в Африці – Лесото, вона теж з усіх боків оточена однією державою; ну, і Ватикан туди ж. Але це зовсім не Лесото і не Ватикан, це наділ, який буде ізольований повністю Єгудою. Так складеться надалі, що сини Шимона будуть мандрівними по країні Ізраїлю, бо вони будуть учителями дітей, дитячі вчителі «перехожі», і цим житимуть, тобто житимуть, несучи народові святість. І так само левити, нащадки Леві, не матимуть наділу. У Шимона є наділ, але він там не живе; левити не матимуть наділу, і вони теж житимуть тим, що навчатимуть народ святості. Ця «розсипаність» – не покарання, а функціональне використання. Їх треба зовсім розділити для того, щоб добре працювали. І саме тому, через таку особливість, що весь Ізраїль ніби муситиме їх увібрати, і по всьому Ізраїлю вони мають бути в майбутньому розділені, – саме тому Яаков (на відміну від усіх інших синів, яких він благословлятиме) говорить про них у третій особі: не «ви, Шимон і Леві», не «ти, Шимоне, і ти, Ле́ві», а «Шимон і Леві – вони». Яаков говорить при них, найімовірніше, вони прийшли, але Яаков дає таке свідчення всьому Ізраїлю, що цих двох – не з'єднувати.

З 8 вірша починається благословення Єгуди, дуже цікаве, і настільки ж незрозуміле благословення.

Слово йоду́ха може означати будуть дякувати, але означає і ру́чили, тобто проголосували за тебе. Сучасним івритом голосувати – леацбі́а, від слова – палець; але тут – брати ніби поклали на тебе руки. Не з волі Яакова, а так склалося, що Єгуда взяв на себе керівництво в Єгипті. Спонтанно Єгуда став ухвалювати рішення, а брати – мирно, спокійно передали йому цю владу. Владу, яку, можливо, Яаков хотів зберегти і для Йосефа, теж блискучого політика. Але загальноприйнятий братами правитель – це Єгуда, і Яаков, по суті, передає йому царську свою спадщину, царський свій заповіт.

…рука твоя на виї ворогів твоїх (тобто ти будеш чудовий воїн), і кланятимуться тобі сини батька твого.

Знову така гра слів – Єгуда йоду́ха ахе́ха ядеха́. Взагалі, коли говориться браха́, благословення, добре говорити її красиво; і дуже важливо й цікаво буває обіграти ім'я. Це не просто іграшки, це посилення: адже людина щоразу, коли вимовлятиметься її ім'я, чутиме в ньому нові й нові мелодії благословень, які їй говорять.

Часто стикаюся з таким питанням – люди, які не розуміють традиції або просто не читали, кажуть: «Як там можна було поклонятися, адже поклонятися треба тільки Господу Богу»? Воно зрозуміло, що поклонятися треба тільки Господу Богу. У цьому випадку йдеться про етикет. Поклоняються, будуть поклонятися, бо звертатимуться з економічними проханнями, з проханнями розв'язувати ті чи інші проблеми.

Яаков продовжує благословення Єгуди, воно довге доволі-таки, і в 9 вірші Яаков каже дуже поетично:

Знаєте, як левеня здобуває свою першу здобич? Воно спочатку нападає на неї, роздирає, а потім відходить, тобто не рве до кінця, не рве до кінця здобич, не кидається, не втрачає себе, поводиться з гідністю. І ситий лев теж поводиться з гідністю. Ідеться про лева, якому іноді й не потрібно застосовувати силу: йому досить рикнути, щоб усі злякалися, і не обов'язково когось бити, коли йдеться про встановлення влади, про встановлення кордонів. Коли лев нападає на когось, щоб цього когось з'їсти, то нападає, загризає і відступає без завзяття; без жорстокості він розриває здобич. Коли лев ситий, він узагалі лінивий, і його доволі-таки легко впіймати. Багато хто хвалиться тим, що вони полюють на левів, але на левів, насправді, дійсно досить легко полювати, бо ситі вони практично перебувають у стані «підійди і вбивай».

Ми читаємо в пророка Єхезкеля (19:2–4) про левів як про образ Ізраїлю. Ми читаємо так: «І ти скажеш: „Що з матір'ю твоєю, левицею? Між левів лежала, серед молодих сильних левів ростила своїх левенят. І вигодувала одне з левенят своїх, молодим сильним левом став (він) і навчився терзати здобич, пожирав людей. І почули про нього народи; в їхню яму був спійманий він, і відвели його в кайданах до країни Міцраїм“

Ну, і ще кілька подібних історій тут. Тобто суть благословення гур ар'є́ (молодий лев) у тому, що вміє нападати, але найбільше вміє не нападати, знає, де можна тільки «рикнути», де не обов'язково терзати. Цар має бути скромним царем, не повинен множити колісниці, жінок, ми це знаємо; не повинен бути жорстоким щодо ворогів, не треба виявляти жорстокість. Залякувати можна, жорстокості не застосовуючи, у царя має бути страхітливий рик. Тому напади на здобич, не добивай до кінця, якщо не треба добивати, не вбивай тих, кого ти не збираєшся з'їсти, умій виявляти силу, умій стримувати силу супротивника, не застосовуючи своєї.

У 10 вірші Яаков продовжує благословляти Єгуду і каже:

Хто такий цей шіло́ і що таке це шіло́? Є щонайменше 14–15 версій. І коли точно немає єдиної версії і так красиво підходить, дуже хочеться сказати – доки не прийде Машиах. Але тут не дуже зрозуміло, що це за Машиах такий, який прийде. Про Машиаха поки мови не було, ми не знаємо взагалі, у що брати вірять. І тут можна зрозуміти, що шіло́ означає умиротворювач – той, хто приносить мир, це теж функції, по суті, Машиаха. Але про Машиаха сказано вело́ їккега́т аммі́м, і до цього Машиаха – наруга, потемніння народів. Або він так світитиме, що всі народи потемніють, або він завдасть народам якогось такого утиску, що світло їхнє згасне. Тобто схоже на те, що ось це царювання Єгуди і народжені від нього законодавці, вони рухатимуться, доки не досягнуть свого апогею і не побачать реакцію народів світу на правління Єгуди; потемніння – це може означати, що звідти почнеться світло. У будь-якому разі це благословення на владу, на довгі роки. Є історичні аналізи того, що це, звісно, не тільки царська влада, це влада законодавча, інші види влади. Ось таку от обітницю ми маємо.

Що тут можна сказати? Треба мати дуже багато винограду, по-перше, щоб прив'язувати осля до виноградної лози. Воно ж дуже багато з'їсть. Хто ж годує осла виноградом, якщо його можна годувати сіном – це треба мати винограду, як сіна. Крім того, можливо, ідеться про те, що «ти прив'язуватимеш осля до виноградної лози і навантажуватимеш його просто від лози». Тобто тобі так буде зручно – стільки винограду в тебе буде народжено. І далі ми читаємо, що, схоже, так воно і є.

…а до пагонів теж прив'язуватимеш маленьких ослів. пратимеш у вині одяг свій…

Ну, мало хто, насправді, пере одяг свій у вині. Були коментатори, які казали, що вино буде за ціною води, що воно все одно потім випаровується… Я не ставив, звичайно, експерименту, сказати не можу, але схоже, що вино – поганий засіб для прання одягу. І тут ідеться, найімовірніше, образно про те, що ти чавитимеш виноград: коли роблять вино, коли стрибають у виноград, і якщо посудини глибокі, то одяг брудниться, одяг покривається червоним. У 66 розділі книги пророка Єшаягу тому запитують у людини, яка теж може бути прообразом Месії, у неї запитують: «Чому червоні твої шати?»

…і будеш ти за́литий, обливатимешся кров'ю винограду.

Знову – слово суто́ ніхто не може перекласти однозначно, є дуже багато різних тлумачень. Наприклад, кажуть: «Тут десь пропущена буковка) כ каф(, і це касуто́- і в крові винограду буде твоє покриття». Але й суто́ у такому значенні, як сочитися, рясно мокнути, теж сюди підходить. Це благословення на рясність вина. Вино – не просто образ винограду; вино – це ще й Тора, звичайно, і багато чого ще можна сказати. І Яаков завершує благословення Єгуди:

Тобто від здорових, добрих продуктів прихильник здорового способу життя, «зожник» Єгуда отримає гарні здорові зуби – як молочні, біліші, ніж молочні, або біліші за молоко, – і гарні, кольору темного вина очі. Це повне благословення, і можна так сказати: заллєшся ти вином і молоком. Вино – це продукт аграрний, продукт землі, а молоко – продукт тваринництва; і там і там Єгуда матиме успіх. Це дуже велике благословення.

Є багато містичних коментарів і мідрашів із цього приводу, їх десятки. І за кожним із цих благословень можна пірнати в цей океан мідрашів, але ми з вами «продираємося» в пошуках простого смислу. Не для того, щоб відкинути мідраші, а, може, для того, щоб потім вам було зручніше і простіше розуміти мідраші, коли і простий смисл теж відомий.

13 вірш – благословення Звулуна. Узагалі-то Іссахар народився раніше за Звулуна, але тут ось їх поміняли місцями, і не тільки тут. На питання, чому так сталося, ніхто не може дати відповіді.

Коліно Звулуна, як не дивно (якщо ми подивимося на карту), не отримало наділу біля моря, його наділ – усередині, у центрі колін. Але ми знаємо, що самі хлопці з коліна Звулуна мореплавством займалися – наймалися по портах, їздили й вели торгівлю і, крім того, добували тхе́лет (фарбу) для ціціт. Існували, як я зрозумів, якісь навіть внутрішні прокляття, обмеження або попередження, щоб торгувати саме через Звулуна і не створювати альтернативних торгових точок. У всякому разі, мідраш Аґадат Берешит переказує таку історію, що Всевишній попередив, пообіцяв Звулуну, що торгувати можна буде тільки через нього.

Хамо́р ґа́рем – це може означати кістлявий осел або сильний осел, осел тягловий, який може багато тягнути; це може означати ще й збуджений осел. Тут знову треба звикати, що взагалі не тільки тут, а й по всьому Танаху ми стикатимемося з дивними благословеннями. Якщо мені хтось скаже «осел», я не завжди побачу в цьому якесь благословення. Але ці образи здавалися їм зрозумілими і близькими. Можна сказати, що це працездатний, здоровий, жилавий осел.

… перевалюється з боку на бік (або, розслабившись, лежить на боці, розкинувшись, так би мовити, вшир);

І тут можна зрозуміти так, що він стоїть між мішками, тобто він настільки навантажений, настільки працездатний, що праворуч і ліворуч у нього мішки, і він ось так от стоїть між ними. Ну, складне таке благословення, я б сказав, спірне.

Інше значення – що він лежить (були такі загорожі для худоби) у такому, можна сказати, шпаківнику, «ослятнику». Лежить у такому місці, де йому зручно перебувати, і з двох боків від вітру його захищають ось ці самі мішпета́йім, про які ми до ладу не знаємо, що це таке.

Якщо уявити собі таку картину, то можна спробувати читати далі.

Про що тут ідеться? Можна витлумачити так: Іссахар зрозумів, що воїн із нього нікудишній, а країна в нього добра, і малими зусиллями можна досягти великого процвітання; така собі Швейцарія – нудно, але безпечно. Якось Бі-бі-сі проводила опитування і визнала швейцарське місто Базель найнуднішим містом світу, на що швейцарці сказали: «Ми довго працювали, щоб це було найнудніше місто світу». Іссахар хоче нудьги, тому він живе собі, працює. І він вирішує: як це чудово – мирно жити. Якщо треба комусь за мене воювати, я чи то братам заплачу́, чи то з ворогами домовлюся. Обрав такий шлях нейтралітету й економічного процвітання. Розповідалося, що люди приїжджали у Святу землю, приїжджали саме в наділ Іссахара і бачили, як в Іссахара розвинене сільське господарство, які чудові плоди є, і тоді домовлялися зі Звулуном, щоб ці плоди в Іссахара купити. Так ішла в них торгівля. Крім того, Іссахар ще й Тору вчив. І тут є таке розуміння: Іссахар учив Тору, і ось це саме щастя – вчити Тору, так можна зрозуміти, – він побачив у спокої, і тому ділився нагородою за свою Тору з коліном Звулуна, а коліно Звулуна привозило йому з-за кордону закордонні смачні смаколики. Кілька різних розумінь, але я думаю, що (виходячи з подальшої історії, це видно) Іссахар не хотів ходити на війну, хотів розв'язати проблему грошима, фінансуванням, жити в тилу, і нічого поганого в цьому, власне, немає.

Останній, про кого ми в цьому уривку поговоримо – Дан.

Чому Яаков говорить це? Тому що він починає говорити із синами рабинь, і попри те що Дан – син рабині і хтось може сказати, що він братик другого сорту, Яаков виправляє все це тут. Він каже, що Дан судитиме, братиме участь в управлінні. Судити – це не обов'язково суд як судове засідання, це – законодавство й управління. Дана допущено до управління країною точно так само, як і всіх інших братів. Щодо Дана завжди виникає питання (мене запитують): чому його немає в книзі Одкровення? Сини Дана, відкрию вам таємницю, не перелічуються вже в книзі Діврей гаЯмім. Тобто попри те, що якийсь час коліно Дана було дуже великим (воно почалося з однієї людини, сина Дана на ім'я Хушім, і потім розрослося), але зрештою коліно майже зникло, і його немає вже в Діврей гаЯмім, воно не скрізь згадується, це коліно. Але тут Яаков каже, що він судитиме, як одне з колін свого народу.

Придорожня змія, яка тут згадується, – це такий вид палестинської змії, називається вона рогата гадюка. Рогата гадюка справді ховається в піску, при дорозі. Змія часто трапляється в наділі коліна Дана, її укус дуже сильний, вона дуже отруйна. Коли вона кусає коня або верблюда, то цього недостатньо, щоб коня чи верблюда вбити, тим паче слона, але тварина падає назад у момент укусу. Це те, що Яаков тут же й опише. Отже, це рогата гадюка, або, як її ще називають латиною, Cerastes cerastes (ке́растес ке́растес) – не один раз ке́растес, а саме два рази повторюється. Цікаво, що слово шефіфо́н, або, як ми сказали, ке́растес, було відоме і грекам, і єгиптянам (власне, шефіфо́н його називали єгиптяни). Від цієї тварини, як від згорнутої змійки, виникла єгипетська буковка фі, яку ми б тут теж прочитали, якби це було написано єгипетськими назвами. І грецька буква фі теж виникла від цієї букви, і російська буква еф так само виникла від назви змійки, що згорнулася при дорозі (фіфо́н), яка підстерігає недобрих подорожніх. Коліно Дана має наділ на півночі, отримуватиме наділ на півночі (а з півночі постійно нападатимуть на Ізраїль). І коліно Дана поставлене там, за двісті п'ятдесят – триста верст від Тель-Авіва, щоб поставити міцний засув, заслін будь-якому ворогові, який спробує на нас напасти. І це завдання Дана, і про нього сказано далі:

…він кусатиме п'яти коней (у коней не зовсім є п'яти, але є куди кусати), і колісниці падатимуть назад.

Тобто коні самі будуть здійматися і падати назад, і валитимуть за собою колісниці. Там, де Данові не вистачатиме фізичної сили, будуть хитрощі, технології, можливо, біотехнології застосовуватися в захисті країни Ізраїлю.

Яаков закінчує благословення, або обітницю, Данові словами:

Подивіться, які різні в Яакова сини: перший – революціонер; другий і третій – партизани, майстри самооборони; четвертий – майбутній цар, але все-таки зі своїми складнощами. Отже, кожен із синів особливий, за кожного з них можна особливо помолитися. Саме щодо Дана в Яакова є особлива турбота, і він закінчує благословення Дана молитвою визволення: «На визволення Твоє тільки я й сподіваюся, Всевишній». Тобто попри те, що Дан буде такий «крутий», і він зможе жалити тварин, Яаков усе-таки сподівається тільки на визволення Всевишнього.

Минулого разу ми почали читати благословення, яким Яаков майже перед самою своєю смертю благословляє своїх синів. Ми читали, що Яаков збирає всіх без винятку своїх синів і говорить своїм синам як громаді людей, як новонародженому народові, передає благословення кожному коліну, кожному зі своїх синів.

Починає він з Ре'увена і каже, що, попри те що Ре'увен має всі юридичні права, щоб лідирувати, йому не треба лідирувати, бо в нього є поспішність, імпульсивність у реакції, і шкода буде від його лідирування.

Потім Яаков говорить про двох інших своїх синів, Шимона і Леві, що вони добрі брати, але добрі окремо. Коли вони разом, Яаков не може бути серед них, Яаков не може з'єднатися ні з їхньою радою на рівні роздумів, планів, ні з їхньою дією на рівні реалізації цих планів, бо гнівливі й жорстокі, коли вони разом.

Четвертий син, Єгуда, отримує особливе благословення. Яаков каже, що й самі брати поклали на нього руки свого благословення, воцарили його над собою, і згори він благословенний на це. Єгуда отримує в спадщину царство, отримує всілякі благословення достатку, і це таке дуже гарне, поетичне благословення, яке отримує Єгуда.

Слідом благословення отримує Звулун. Про Звулуна сказано, що він житиме біля моря, житиме морською торгівлею, і багато угод, усе, пов'язане з морською торгівлею, здійснюватиметься через Звулуна.

Про Іссахара сказано, що в нього особливе благословення – багата, розкішна земля, і він любить цей спокій, довго трудиться, для того щоб мати спокійну, нудну країну, спокійне, нудне життя. Тому якщо хтось хоче воювати, то Іссахарові краще й простіше заплатити, ніж вступати у війну.

Дан, перший зі згаданих синів, хто є сином рабині, і Яаков одразу ж каже, що Дан буде як один з усіх, тобто скасовується, зникає цей поділ на синів рабинь і синів дружин. Дан стає як один з усіх, Дан отримує благословення. Яаков указує на його здатність діяти такими тактичними багатоходівками. Яаков порівнює його з твариною, яка на івриті називається шефіфо́н, або рогата гадюка, яка, не маючи багато сил убити коня своїм укусом, жалить коня, так що той падає назад і вбиває свого вершника. І ось на цьому благословенні, на благословенні Дана ми минулого разу зупинилися, зараз ми можемо продовжити.

З 19 вірша – благословення Ґада. Звучить воно на івриті дуже красиво, це неперекладна гра слів, її можна почути й відчути.

Ґад ґеду́д єґуде́нну – це гра слів. Така несподівана властивість у Ґада – вигравати війну в останній момент, відбиватися в останній момент, виправляти ситуацію в останній момент. Стосується це не тільки війни, це стосується ситуації, коли ми щось відкладаємо на потім, не можемо з чимось упоратися, метушня на нас ополчується і в останній момент, в останню ніч ми щось доробляємо. Ґад як частина єврейського народу – це інструмент, здатність виправляти в останній момент, здійснювати якісь дії; ось таке незвичайне в нього благословення.

У 20 вірші – благословення А́шера.

Маслянистий хліб – хліб, просочений олією. Справді, Ашер займатиметься виробництвом маслин, його наділ буде багатий на маслини, і все, що пов'язане з виробництвом олії, продуктів із маслин, переробки оливкової олії – усе буде в частці Ашера.

Делікатеси – це частина кулінарної розкоші, кулінарного достатку, який дає країна Ізраїлю: не те, що дає саме ситість, а те, що дає смак; не те, що насичує простих людей, а те, що насичує вишуканих, розніжених царів. Тобто країна Ізраїлю не просто дає хліб, щі та кашу, а через Ашера, у наділі Ашера (Ашер пов'язаний і зі словом о́шер, щастя) є краса, є делікатеси царя.

Одне з розумінь (і оскільки ми вже говорили про те, що слово хліб часто нагадує плоть або жінку) – це те, що в коліні Ашера будуть гарні юнаки і гарні дівчата. Ми пам'ятаємо, коли Ашер народився, мама благословила його і сказала: «Який красунчик, усі дочки світу благословлятимуть мене», тобто зокрема і краса, естетика, це все буде пов'язане з Ашером. Таке благословення він отримує.

Нафталі. Благословення Нафталі відрізняється тим, що щодо будь-якого зі слів, яке в ньому використовується, є суперечка.

Аяла́ шелуха́ може означати оленицю або лань, відпущену на волю, або вільну лань. Воно ж може означати і терпентин, що розпускається, терпентинове дерево, дерево з родини фісташкових, дуже гарне дерево, з якого робили бальзамічні зілля. Здебільшого ми бачимо, що Яаков використовує у своєму благословенні імена тварин, тому можна сказати, що тут усе-таки йдеться саме про лань. Але, можливо, Яаков і відійшов від цієї традиції і згадав тут гарне пахуче дерево.

Тут можна зрозуміти: Імре-ша́фер, імра це може бути гарний пагін, як пагони на гілці, або це може бути гарний вислів, від слова лемо́р, говорити гарні фрази. Імре-ша́фер – це крилаті фрази, це гарна мова. І коментатори кажуть, що, можливо, він даватиме пахощі, які людей умащуватимуть, і люди згадуватимуть про прекрасне, почуття добрі пробуджуватимуться лірою і запахами, які вироблятиме Нафталі. Але, можливо, це лань, граціозна, гарна, яка викликає захоплення. Можна сказати, що слідом за Ашером Нафталі теж пов'язаний з певною естетикою, з привнесенням у світ естетики.

З 22 вірша починається благословення Йосефа. Воно теж написане дуже складною мовою, і деякі вирази спірні. Отже, Яаков починає і каже:

Бен пора́т можна перекласти як дикий осел у світлі того, що ми говорили вже про тварин; інше значення бен пора́т – це плідний син, син, що дає найбільші, найрясніші плоди; третій варіант, бен пора́т – це син ріки Прат, покритий рікою Прат, прихований від усякого наврочення, від усякого магічного впливу, захищений від заздрощів людей. А вираз але-а́йін може означати біля джерела.

Улюбленець дівчат Йосеф. І ми це бачили, і ми знаємо, читали, що про Йосефа, єдиного хлопчика, написано, що він гарний хлопчик (Бог даремно не напише). Справді, мабуть, Йосеф користувався популярністю в дівчат, і це було не дуже добре. Краса не завжди благословення, і ми читаємо в 23 вірші:

Можливо, тут є натяк на, власне, охоронну службу Потіфара; але, найімовірніше, Йосеф сам увесь час ходив з охороною, після того як став правою рукою фараона. Навколо нього весь час були якісь люди, які хотіли його всіляко зіпхнути з посади, зайняти його місце, і змов проти нього будувалося багато, починаючи зі змови самої дружини Потіфара і закінчуючи змовами, про які ми й не знаємо; але така доля політиків.

Можливо, камінь Ізраїля (е́вен їсра'е́ль) – це не лише камінь, опора Ізраїля. Може бути, і як кажуть коментатори: «Евен – це ав у бен, зв'язок батька і сина, синівський зв'язок сина і батька. Слово е́вен, камінь складається ніби з двох слів, написаних внапуск: ав (батько) і бен(син). Якщо читати першу і другу літеру, вийде ав; якщо читати другу і третю, вийде бен». Зв'язок Йосефа з батьком, з Яаковом, згідно з цією думкою, його зміцнив. Можна сказати, і е́вен, як камінь – це те, що символізує зв'язок батька і сина, Ізраїля і Всевишнього, потім і Машиаха і Всевишнього. Тобто вірність, єдність з батьком – це те, можливо, що й зберегло лук Йосефа, зберегло м'язи Йосефа міцними. Він звідти отримував свою підтримку, підтримку отримував від того каменя. Це можна пов'язати і з каменем, який Яаков поставив як мацеву, коли бачив драбину, і коли він повертався до Луза, у якому поставлений цей камінь. Звісно, не камінь сам по собі йому допомагав, і, звісно, що не каменем названо Бога в буквальному сенсі слова.

Тобто вся світобудова згори донизу буде благословенням для Йосефа, жодна частина світобудови не буде йому протистояти. Скрізь, де розкривається сила Всевишнього, там Яаков дає благословення Йосефу; це дуже сильне, всеосяжне благословення.

Благословення грудей і матки – благословення того, що може породжувати, і того, що може вигодовувати, силу творчу і силу, що впорядковує, що виправляє. Усе це дає Йосефу Яаков через благословення. У деяких випадках потім ми читатимемо ре́хем вешада́їм, матка і груди; але тут – груди і матка, бо так поетично красивіше складається, так зберігається ритм: здатність вигодовувати і здатність народжувати; здатність годувати те, що існує, і здатність виводити на світ існуюче. Адже Йосеф, сказано, – той, хто додасть, той, хто привнесе нове, і це одна з граней імені Йосефа.

Так можна перекласти. Але Таргуми перекладають так: «благословення…приєднаються (знову-таки їтвасфу́, за ім'ям Йосефа) до благословень моїх батьків». Не лише в просторі, згори донизу (не лише анатомія землі, сила землі, сила, що народжує, і сила, що годує), а й у часі всі благословення отців приєднаються до благословення мого.

…і як за пристрастю пагорбів землі, на заздрість земним пагорбам, перебуватиме це благословення на голові Йосефа, на маківці найобранішого з братів.

Найкрасивіше благословення, найглибше отримує тут Йосеф. Уся світобудова благословляє Йосефа, усе налаштоване на його благословення. Ми знаємо, що це і прообраз Машиаха, який перебуватиме, «найобраніший з братів».

Це кінець 26 вірша. У 27 вірші ми читаємо благословення Біньяміна. Біньямін – наймолодший із синів Яакова, і про нього сказано:

Біньямін живе маленькими військовими операціями, щоденною працею, але, з іншого боку, не перетруджується. Рано вранці вийде, і здобуде здобич.

Багато істориків кажуть, що коліно Біньяміна мешкало біля караванного шляху і займалося серед іншого нападом на каравани або охороною караванів – як доведеться, і займалося також усілякими пограбуваннями тих, хто грабує, і так далі. Тобто коліно Біньяміна живе війною, найманою короткочасною працею, але заробляє доволі непогано. Це ми бачимо, і далі в Писанні бачитимемо, що про коліно Біньяміна (попри те, що воно маленьке, попри те, що, здавалося б, ну кого з братів тут назвати вовком, адже Біньямін упродовж усієї книги Берешит здається таким собі слабаком), саме про нього Яаков говорить, розкриває в ньому вовчу силу, вовчу хватку, саме його нащадки будуть воїнами.

І на цьому, власне, благословення Яакова закінчується, і ми читаємо:

Я вже говорив про це, що неможливо благословляти всіх синів, усіх людей однаково. Те, що одному здається благословенням, для іншого благословенням зовсім не буде. Яаков тут показує – можливо, нам здавалося, що він відсторонений від своєї родини, не спостерігає за своїми синами – Яаков тут нам показує, що він добре знає природу своїх синів, і він натхненний духом кожного зі своїх синів, і напучує благословенням, відповідним кожному.

У 33 вірші ми прощаємося з Яаковом. Бі́льшу частину книги Берешит він був з нами; бі́льша частина книги Береші́т присвячена історії Яакова. Але ми читаємо:

Таке є дивне дієслово закінчив свій шлях, закінчив свої страждання, і приєднався до свого народу. Книга Берешит підходить майже до самого кінця, і ми починаємо сумне прощання з її героями.

Ми закінчуємо вивчати тижневу главу Ваєхі. Разом з нею ми закінчуємо вивчати і всю книгу Берешит, першу книгу Тори. Ми з вами зупинилися на тому, що Яаков благословив своїх дітей, кожного своїм особливим благословенням, склав ноги на постелі й помер.

Багато коментаторів бентежаться, бо в єврейській традиції сучасній немає звичаю цілувати мертвих. Вважається, що мертва людина, хоч якою праведною вона б не була, нечиста, і це – доторк до нечистого, і ставиться питання, чому Йосеф його цілував. Традиція каже, що Яаков, як праведник, не зовсім помер, що тіло праведника не зовсім оскверняє. Але можна також сказати, що в ті часи люди ще не жили абсолютно за Торою. Йосеф у пориві почуттів цілує щойно померлого, ще теплого свого батька, і нічого дивного в цьому, мабуть, не варто шукати.

Слово хану́т означає мумія. Буквально лахано́т означає розпускатися, робити бруньку. Коли єгиптяни робили мумії, вони відповідно робили щось, з чого потім розпуститься нове життя, робили тіло, яке призначене для нового життя. Звідси певна співзвучність, хоча слово не семітське. Багато коментаторів кажуть, що лахано́т – саме приготувати бутончик або бруньочку. Але все-таки залишається і прямий простий зміст Тори, що ханіта́ – це підготовка мумії.

Коментатори кажуть, і є в цьому певна історична правда, що, коли зазвичай готували тіло покійного до муміфікації, витягали внутрішні органи: спочатку через ніздрі витягали мозок, потім робили надріз і витягали внутрішні порожнинні органи, заливали простір усілякими зіллями і так далі. Коментатори кажуть: «Оскільки це суперечить самому духові юдаїзму, це чуже євреям, і оскільки Йосеф напевно вірив у воскресіння з мертвих, то бальзамування Яакова йшло за особливою традицією, його внутрішні органи не виймалися». Таке питання ставиться, і складно нам сприймати, що Яаков, Патріарх народу Ізраїлю, був і став єгипетською мумією. Зазвичай хочеться, щоб це була не звичайна мумія, звідси такі ідеї. Цілком можливо, що так воно і було. Є дуже багато різних відомостей про різні способи муміфікації в Єгипті; вони уривчасті, але їх багато, і тим складніше їх зрозуміти.

Геродот повідомляє, що муміфікували протягом сімдесяти днів; інші називають число п'ятдесят днів, дев'яносто днів. У доволі пізній період історик, автор перших книжок зі світової історії, людина на ім'я Діодор Сицилійський, який, як неважко здогадатися, жив на Сицилії, в історії Єгипту пише, що муміфікували сорок-сорок два дні (це те, що підходить сюди), і потім мумію залишали й віддавали на оплакування ще на тридцять днів. І якщо ми прочитаємо далі:

…і оплакували його єгиптяни сімдесят днів

Можна сказати, що сорок і тридцять днів жалоби. Тридцять днів, ми пам'ятаємо, плакали за Моше і за Агароном, це відома традиція. Разом виходить сімдесят днів жалоби.

Можна поставити собі питання: чому Йосеф не приходить до фараона особисто? Мабуть, раніше він спокійно – ну не з ноги відчиняв двері до фараона, але мав до фараона доступ. Чому зараз Йосеф говорить з домом фараона? Можливо, тому що після голоду минуло вже 12 років, Йосеф уже не така потрібна людина в домі фараона, і зв'язок ослаб. Можлива й інша причина, що Йосеф поки що в жалобному одязі, він у волосяниці, і йому в такому вигляді не годиться з'являтися перед фараоном. Тому він шукає, через кого говорити, і звертається до слуг, до секретаріату дому фараона, і каже їм:

… якщо я знайшов ласку в ваших очах, скажіть фараонові на вухо, кажучи (тобто донесіть до фараона ось що):

Ми говорили минулого разу, що Яаков не просто попросив або заповів своєму синові Йосефу поховати його не в Єгипті, а в печері Махпела́, яку купив Аврагам, і наклав на нього клятву. Зараз саме час цим скористатися. Фараонові Йосеф каже: «Я поклявся вмирущому батькові». Це поважна причина для того, щоб сказати: ну, батько так хотів, і тому ми ховаємо його не в Єгипті. Що ж тут удієш, фараон усе-таки людина, яка шанує традиції, та й давні стосунки з Йосефом зобов'язують, і Яакова він бачив, і Яаков свого часу його благословляв.

Дім батька, ми говорили, що це дружини синів. Отже, піднялися: Йосеф, челядь єгипетська, старці єгипетські, усі єгипетські трудящі та інтелігенція, брати Йосефа та їхні дружини.

…тільки діточок своїх, і худобу свою дрібну, і худобу свою велику залишили в країні Ґо́шен.

Ми тут можемо побачити, що вони, як і раніше, живуть у країні Ґо́шен. Коли ми почнемо вивчати книгу Шмот, нам це буде важливо й цікаво. Цікаво, що фараони поступово перенесли столицю в Рамзес, ближче до країни Ґо́шен. Саме тому, як ми читатимемо в книзі Шмот, Мір'ям недовго бігла за ковчегом берегом Нілу. Якби вони кинули ковчег у країні Ґо́шен, а столиця була б стара, то бідній Мір'ям довелося б бігти кілометрів двісті. Євреї так і залишилися в країні Ґо́шен, а от столиця переїхала. Ну, це зараз не зовсім стосується справи, це я забігаю вперед.

Тобто не просто Йосеф бере трунку з Яаковом і піднімається в країну Ізраїлю його ховати. Іде величезна процесія з важкою амуніцією, з вершниками і, мабуть, з великою кількістю коштовностей. Усе це висувається в бік країни Ізраїлю.

Гумно – це не просто місце, де просіюють зерно, це лише одне зі значень. Це широке місце в долині, завжди найширше місце в долині, дуже зручне місце. Багато дослідників, істориків, кажуть, що це в районі сучасного Єрихо (і ми потім ще трішечки скажемо трохи про це).

Тут не дуже зрозуміло, чи перейшли вони через Ярден, і це було через Ярден від них, чи це автор, який перебуває в країні Ізраїлю, пише нам, що це було при переході через Ярден. Але, найімовірніше, перше. Вони перейшли через Ярден, і щойно вступили в країну Ізраїлю, і продовжилася жалоба. Чому? Тому що, найімовірніше, за тими традиціями, долучилися їшмаеліти, і нащадки Есава, і всі ті, хто не був у Єгипті, долучилися до похоронної процесії. Коли хтось долучається до похоронної процесії, відновлюється жалоба, деякі навіть ще роздирають одяг. Є такі хвилюючі моменти в похороні, коли всіх знову охоплює дедалі сильніший біль. Отже, вони перейшли через Ярден:

…і там учинили траур, оплакування, велике й тяжке, і справляв траур за батьком сім днів.

Сім днів – це досі дні трауру, які відсиджує віруючий юдей за близькими людьми: за батьком, за дружиною, за матір'ю, за сином, за донькою, не дай Боже. Це пов'язано і з сімома днями Творення, і просто із символічним числом сім, у цього є багато різних тлумачень. І коли ми одружуємося, ми теж справляємо сім днів благословення. Найбільш очевидна паралель, як я сказав, – це із сімома днями Творення.

Справді, у країні Ізраїлю кілька десятків місць, у назві яких є слово аве́ль (траур). Найчастіше вони містять кладовища, і в цьому районі, який історики визначили як Аве́ль Міцра́йім, і в кількох інших районах поряд є поховання єгиптян. Єгипет якийсь час окупував країну Ізраїлю, і вони не ховали своїх службовців, не спускали їх до Єгипту, не ховали їх у «могилах невідомого солдата», а будували їм маленькі поховання, і таких є кілька в країні Ізраїлю, зокрема й там, біля Єрихона. Можливо, згодом за назвою цього місця там і виникло єгипетське кладовище.

Чому зараз це важливо? І ми тоді про це говорили. Аврагам хотів, щоб це було не сільськогосподарське угіддя, яке залежало б від обробітку землі, а саме похоронне. І тому його можна було зберегти на весь той час, поки Ізраїль не обробляв цей ґрунт і взагалі був відсутній у Хевроні.

Тобто Йосеф, як і обіцяв фараонові, повернувся до Єгипту. Не в заручниках вони залишали, звичайно, дітей і худобу, а тому що їм було важко підійматися з дітьми. І виникає питання (воно взагалі виникає не тільки тут, воно й раніше виникає): чому ж вони не піднялися відразу, щойно закінчився голод? Голод закінчився, можна було повертатися до країни Ізраїлю, у них було навіть дещо з майна там, яке можна було б якось використати. Проте народ залишається, обжився він у Єгипті, і в цьому є задум і промисел Всевишнього.

У 15 вірші ми читаємо щось дивне:

Ну, вони не тільки зараз це побачили, вони ж їздили його ховати. Ідеться про те, що щойно вони побачили, що він помер, вони подумали те, про що зараз буде розказано.

…і сказали вони, сказали вони собі: «Ось тепер-то зненавидить нас Йосеф і за все погане, що ми йому зробили, тепер-то він з нами розрахується».

Ми пам'ятаємо, що ще Есав був достатньо тактовний і казав: «Коли тато помре і коли ми його оплачемо, ось тоді я вб'ю Яакова». І брати розуміють, що так, Йосеф міг триматися, щоб не за татового життя починати вендету в сім'ї, але тепер-то він точно буде їм мститися. Брати довго, мабуть, думали, і ось що вони придумали.

Що означає: вони повеліли Йосефу? Вони начебто не в тому становищі, щоб Йосефу повелівати. Найімовірніше, вони говорили через Білгу́, тобто вони знайшли на Йосефа якусь управу і через Білгу́ стали йому передавати те, чого Яаков ніколи не говорив, це їхня власна ініціатива.

… «батько твій обіцяв перед смертю, кажучи:

Про що він плакав? Чи плакав він про те, що здогадувався, що Яаков такого не казав? Можливо, вони думали, що Яаков йому розповів, але він йому не розповів. І тут видно, що брати витягли цей аргумент, бо вони боялися, що Йосеф їм помститься, і, найімовірніше, Яаков нічого такого не заповідав. Або Йосеф плакав тому, що він розумів, що брати ось так досі про нього думають. Або Йосеф плакав просто тому, що згадував усе те, що взагалі в нього в сім'ї коїлося, і було, було з чого заплакати Йосефу.

Він сказав ту саму фразу, яку свого часу його батько сказав його матері, коли мати попросила, сказала: «Дай мені дітей, або я помру». І Яаков тоді сказав: «Я не замість Бога, який закрив твою утробу». Йосеф повторює ту саму фразу і каже: «Я не замість Бога, щоб вас карати. Бог керує цим світом, йому помста і відплата. Я не буду вас ніяк ні карати, ні судити».

Корінь о́хель – їжа, прогодовувати; звідси ж і корінь калкала́ -економіка.

Яка висота духу в Йосефа, що він не просто прощає братів великодушно, а й умовляє їх, що він їх простив. Ось у кого можна повчитися сили прощення, і коли треба, і коли доречно, і коли від Бога прощення.

Зверніть увагу, люди того часу роздавали заповіти, роздавали вказівки гарячою рукою, усвідомлювали наближення смерті, були готові до цього і вирішували свої справи перед тим, як померти. Тому Йосеф, як і Яаков, каже:

…але Господь відвідає відвідуванням вас, буде берегти вас, і підійме вас із цієї країни до тієї країни, про яку він клявся Аврагаму, Іцхаку і Яакову.

Йосеф часто каже (він це й батькові сказав, коли Яаков спитав: «Хто це?»): «Це діти мої, яких дав мені Господь у цьому, тут, у цій країні». І тут він каже: «Підіймете кості мої «звідсіля», можна простою мовою сказати, не згадуючи Єгипет, кажучи, що це якесь проміжне місце, якась стоянка, яку можна і не згадувати, хоча Йосеф у Єгипті – важлива фігура.

Останній вірш книги Берешит:

Ось такий швидкий кінець у довгої історії. Уся історія світобудови, а потім історія створення єврейського народу, усе життя Отців – у книзі Берешит.

Ми зупинимося на розмові Яакова і Йосефа. Яаков просить Йосефа не ховати його в Єгипті. Яаков каже йому: «Поклади руку свою під стегно моє». Це означає поклястися. І коли Йосеф відповідає йому, Йосеф каже просто: «Я зроблю, як ти сказав». Тоді Яаков повторює прохання поклястися, каже: «Поклянися». І Йосеф клянеться.

У Торі трохи раніше є схоже прохання Аврагама. У 24 розділі книги Берешит Аврагам каже Еліезеру: «Поклади руку твою під стегно моє, і візьму з тебе клятву перед Господом». І що робить раб? У 9 вірші того самого розділу написано: «Раб поклав руку свою під стегно Аврагама і дав йому клятву». Ми бачимо деяку різницю. Раб Аврагама Еліезер відразу ж приносить клятву. На відміну від нього Йосеф спочатку просто каже: «Зроблю, як ти сказав». Тільки потім на прохання батька Йосеф усе-таки дає клятву. Чому така різниця?

Єврейські коментатори кажуть, що це відмінність між рабом і сином. Раб – невільна людина. Його потрібно зв'язувати, як кайданами, обіцянкою клятви. Він не може нічого зробити вільно. На відміну від нього син – вільна людина і може сам практикувати послух, слухатися батька. Тому Йосефу було достатньо просто відповісти: «Зроблю за словом твоїм». Не мусив клястися. І все-таки тоді незрозуміло, чому Яаков наполягає на клятві.

Для того щоб знайти відповідь на це питання, потрібно звернутися до розмови Йосефа і фараона пізніше. Йосеф, стоячи перед фараоном, невільна людина. Він має дуже велику владу, але поки що ще раб. Йосеф каже фараонові, починає своє звернення до фараона словами: «Батько зв'язав мене клятвою». Йосеф не міг прийти до фараона і сказати: «Батько мене попросив». Навіть не міг сказати: «Я пообіцяв». Це важливо, але це недостатній аргумент для фараона. Тому Йосеф приходить до фараона і каже: «Я зараз уже невільний. Батько зв'язав мене клятвою». Фараонові це дуже зрозуміло. Це ще один важливий аргумент для фараона. Крім усього того, що Йосеф пізніше скаже, щоб фараон погодився. Тобто клятва, яку Яаков попросив у Йосефа, потрібна для стосунків Йосефа з фараоном, а не для батька.

У цьому можна побачити паралель, про яку говорить Єшуа. Єшуа говорить про рабів і синів. Раб – невільна людина, син – людина вільна. Обидва вони слухаються свого пана, свого батька. Так, Еліезер зробив те, про що Аврагам його просив, і Йосеф зробив те, про що його батько просив. І точно такі самі стосунки з даним Всевишнім законом. Коли народ був у стані рабів, він був зв'язаний клятвою. У Єшуа є синівство і немає клятви. Але це не скасовує послуху, це не скасовує необхідності дотримуватися закону. Тільки син дотримується закону добровільно, не будучи зв'язаним клятвою.

Що змінилося з того моменту, коли прийшов Єшуа? Павло говорить про це. Людина була рабом гріха, і через це перебувала в підпорядкуванні в гріховної природи, як і Йосеф перебував у підпорядкуванні у фараона. Для того щоб уміти подолати свою гріховну природу, потрібно було їй сказати: «Я зв'язаний клятвою». Смерть і воскресіння Єшуа зруйнували цю залежність, і стосунки стали стосунками Бога і синів. Тому більше не потрібно клятви. Достатньо просто обіцянок. Як Йосеф каже: «Зроблю за твоїми словами». Але це не означає, що немає необхідності послуху. Тому ми, не будучи зв'язаними клятвою, все одно зобов'язані виконати закон, тому що це воля Отця, якого ми любимо

Ця тижнева глава містить особливо багато благословень. Вона майже вся присвячена благословенням. Спочатку ми читаємо, що Яаков благословляє Йосефа, Ефраїма і Менаше. Потім ми читаємо, що Яаков збирає всіх своїх уже немолодих синів. Це не діти, це вже дорослі сини. Можна сказати, збирає перші збори народу Ізраїлевого і благословляє кожне коліно його власним благословенням.

Але ці благословення, якщо ми на них подивимося, не дуже схожі на благословення, які ми звикли бачити. Це не благословення: «Будь здоровий, бажаю щастя в особистому житті, нехай у тебе буде багато грошей, щоб ти процвітав або щоб у тебе не боліли зуби». Таких благословень майже немає. Благословення, які дає Яаков, – це якісь інструменти, поради, які він дає своїм синам, для того щоб розкрити їхній потенціал позитивний або, навпаки, щоб не розкривати їхній потенціал негативний. Адже здатність людини не нашкодити собі – це теж велике благословення.

Яаков починає з того, що він благословляє Ефраїма і Менаше. Це не просто благословення. Яаков каже: «У всіх поколіннях народу Ізраїлю завжди будуть благословляти синів: „Нехай поставить тебе Всевишній як Ефраїма і як Менаше“». І донині це так. Коли я приходжу додому і до мене підходить мій син, я благословляю його: «Нехай благословить тебе Всевишній, і поставить тебе як Ефраїм і як Менаше». Дівчаток ми благословляємо і кажемо: «Нехай ти будеш як Сара, Рівка, Рахель і Лея. Нехай тебе Всевишній зробить такою». Ми не кажемо про синів: «Будь як Аврагам, Іцхак і Яаков, як Агарон і Моше, як цар Давид». Нічого такого. Ми кажемо, як постановив, установив традицію Праотець Яаков: «Будь як Ефраїм і Менаше». У чому така особливість Ефраїма і Менаше, що їхнім ім'ям, Йосефу каже Яаков, будуть благословляти в Ізраїлі?

Ми дуже мало знаємо про цих людей, майже нічого. Що ми знаємо про Ефраїма і про Менаше? Те, що вони діти Йосефа, що вони виросли в Єгипті. Це перша причина. Уміння виростити дітей, які навіть у чужому оточенні, навіть серед невіруючих, інаковіруючих, тих, хто протистоїть, зберігають свою віру, зберігають своє виховання. Сила Ефраїма і Менаше – здатність бути чужаками і залишатися чужаками, зберігати свою культуру, свою віру, віру свого народу, навіть коли ти царедворець у Єгипті. Єгипетська культура така приваблива, і так чудово в неї зануритися і стати нарешті своїм.

Ще одна причина благословення як Ефраїм і Менаше, яку пояснюють мудреці, це те, що вперше в історії взагалі і в книзі Берешит дід благословляє онуків. Кажуть, і неодноразово доводилося це чути: «Той єврей, у кого онуки будуть євреями, той воістину віруючий, хто зуміє не тільки дітей своїх з-під палки чи якось виховати віруючими, а й чиї діти зуміють виховати своїх дітей віруючими». Яаков бачить своїх віруючих онуків. Звичайно, це не перші його онуки. Ми знаємо, коли Яаков спускається до Єгипту, перелічено і численне потомство Яакова. Але це знову-таки ті, хто зберіг віру серед чужаків. Це здатність покоління зберігатися, здатність онука прийти до діда і перейняти традицію. І це теж одна з граней благословення, чому ми благословляємо як Ефраїм і Менаше.

Ще один цікавий погляд, який говорить про те, що Ефраїм і Менаше – люди різні. Бувають фізики, бувають лірики, бувають гуманітарії, бувають технарі, люди бувають різного складу. Коли до нас підходить дитина, ми ще не знаємо, хто вона, ми не знаємо, яка душа в ній живе, якими талантами наділив її Всевишній. Тому, якщо підійде до мене моя трирічна дитина і я скажу їй: «Нехай Всевишній зробить тебе зубним лікарем, або скрипалем, або письменником», я не знаю, чи хоче цього Всевишній. Чи поливаю я квітку, яка насправді росте в душі мого сина. Ефраїм і Менаше – це якраз дві протилежності. Один «зубрила», той, який здатний вивчати Тору, весь занурений у світ науки. Інший занурений у втілення ідеї в цьому світі. Він займається доброчинністю, милостинею, крутяться в нього соціальні програми. І ми благословляємо наших дітей: «Якщо ти Ефраїм, нехай тебе благословить, як Ефраїм. Якщо ти Менаше, то нехай тебе благословить, як Менаше». Кожного за його благословенням. Яаков перший, хто дає дітям різні благословення відповідно до їхньої природи, відповідно до природи кожного з них, і того вчить і нас. Коли ми благословляємо, не просто благословляємо: «Будь щасливий». Ми даємо благословення, пораду, якої з Божою допомогою наш син (або донька) будуть дотримуватися і яка допоможе йому (або їй) у житті.

І ще одна, четверта причина. Можливо, найважливіша. Протягом усієї історії книги Берешит ми читали, як ворогують брати, починаючи з Каїна і Гевеля. Потім ми читали, як Їшмаеля довелося відсилати подалі від Іцхака, як Яаков утікав від Есава і ховався від нього. Ми читали, як брати продали Йосефа. Уся книга Берешит пронизана заздрістю братів одне до одного, складністю прийняти (дуже складно прийняти), що когось люблять більше, ніж тебе. Можливо, першим це зробив Єгуда, який, стоячи перед єгипетським чиновником, не знаючи, що це Йосеф, сказав: «Ось наш батько, і ось у нього є улюблений син. А ми не дуже улюблені, але ми батька все одно любимо. Ми приймаємо, що батько любить дітей неоднаково». Ефраїм і Менаше – це перші два брати, які зберегли між собою мир, між якими немає жодних чвар, жодних розділень. Це перше покоління людей, що не ворогують. Перші справжні ізраїльтяни, перші справжні учні, які мають любов між собою і не мають між собою ворожнечі.

Коли ми благословляємо дітей, я кажу своєму синові: «Нехай Всевишній зробить тебе Ефраїмом і Менаше, що вміє не ворогувати зі своїми братами, не заздрити своїм братам». Це дуже важлива порада.

Є й благословення, які на перший погляд нам здаються прокляттями. Наприклад, ми читаємо благословення Ре'увена. Яаков каже йому: «Ти – початок моєї сили, ти – мій первісток, ти – міць моя, але ти спонтанний, поспішний, імпульсивний, нестриманий у вчинках, тому не лідируй, не займай лідерських позицій. Ти бачиш, скільки руйнування ти можеш принести на лідерських позиціях?» Це теж благословення. Благословення не тільки, коли людині кажуть, чим їй варто займатися, а й коли їй кажуть, чим їй не варто займатися. І в цьому разі Ре'увену сказали: «Ти не можеш бути лідером».

Ми говорили про двох братів – Ефраїма і Менаше. Як чудово, коли брати разом! Але ми читаємо в цій самій главі благословення (хтось зараз поставить під сумнів це слово) Шимона і Леві. Яаков каже: «Шимон і Леві – брати, до ради їхньої не ввійде душа моя, бо вони – знаряддя гніву в руках їхніх, бо…» І так далі. Кожен точно пам'ятає ці слова. Яаков каже: «Шимон і Леві – брати. Ви чудові хлопці, саме як брати, але, коли ви разом, ви одне для одного небезпечні. У ваших спільних справах я не хочу брати участі, я вас розсію, я вас розділю». Як учитель розділяє двох хороших хлопчиків, які разом бешкетують. Зрештою Леві не такий уже й поганий, він отримав величезне, важливе служіння. Сам я як коген, як нащадок Леві, можу це сказати. З традиції ми знаємо, що нащадки Шимона займалися тим, що навчали дітей. Теж ходили-блукали по колінах Ізраїля. Коліно Шимона з усіх боків оточене на карті коліном Єгуди. Воно ніби ізольоване від усіх. Чудові хлопці окремо. Разом не дружіть, будь ласка. Будьте братами, але не починайте спільних заходів. Це теж важлива порада, важлива рекомендація на життя. Це та частина благословень, у яких Яаков каже, як, власне, залишатися благословенним, як це благословення зберігати.

І тільки четвертому своєму синові Єгуді Яаков каже:

Слово Єгуда Яаков грою слів пов'язує зі словом יַד(яд) покладати руку на когось. «Тебе брати призначили лідером. Ти сам виокремився лідером із натовпу». Це не тільки вказівка Єгуді. Це вказівка в цьому випадку всім братам, усьому Ізраїлю, що за своїми лідерськими якостями, за своїми здібностями брати відповідальність, у критичних ситуаціях лідер визначається. Благословення – це, таким чином, не переклад, коли ми читаємо слово «благословення», переклад російського слова, переклад латинського слова benediction – благословити, говорити добрі слова. «Вітаємо з днем народження, бажаємо щастя в особистому житті. Пух». Це благословення російською мовою. Благословення на івриті – це слово בְּרָכָה(браха), слово з'єднувати, бути колінцем. Це те, що дає людині інструменти бути приєднаною до Всевишнього.

Якщо для Ефраїма і Менаше головне – це єдність, це відсутність ворожнечі, у Шимона і Леві між собою ворожнечі немає, вони чудово між собою ладнають, але це недобре для оточення. Тому Яаков каже: «Я вас таких дружних розділю». І це теж благословення.

І природа благословення полягає в тому, що не всі благословляються однаково. Комусь бути разом, комусь бути окремо. Авторитет батька, водіння Духа, яке було в Яакова, розкрило це.

І ця глава не тільки містить благословення, які важливі, корисні, цікаві, а й такі, що загадкові й незрозумілі, бо, зізнаюся чесно, не тільки я, а й будь-хто, хто читав цю книгу, може сказати, що благословення написані незрозумілою, дуже гарною поетичною мовою. Коли читаєш, перехоплює дух, але не все зрозуміло, що в них написано. Благословення – це наше бачення щодо кожного з дітей, розвиток його природи, не нашої, а його природи. Це те, що ми в ньому побачили, це допомога йому дізнатися, що він таке. І розповідь не про те, яким бути, а про те, як бути, про те, як жити з Богом, як зберігати стосунки з Богом і що для цього потрібно в дуже-дуже практичних речах на рівні бути разом чи триматися осторонь, лідерувати чи не лідерувати. Найпрактичніші поради, які стають благословеннями в устах Яакова. Ось такий один із важливих уроків нашої тижневої глави.

Одна з основних тем тижневої глави Ваєхі – це благословення. І, мабуть, це добрий привід поговорити про благословення. Усі ми любимо, коли нас благословляють. Любимо благословляти, хочемо бути благословенними від Всевишнього. Як щасливий батько дітей, я хочу бути ще й батьком щасливих дітей. І вірю, що благословення Всевишнього – це ключ до їхнього щастя.

У єврейській сім'ї заведено благословляти дітей кожної суботи. Коли сім'я сідає ввечері за суботній стіл, діти підходять до батька, і батько благословляє їх.

Благословляючи хлопчиків, ми кажемо: «Нехай поставить тебе Всевишній, як Ефраїма і Менаше». Це виконання свого роду заповіді, яку Яаков-Ісраель дав перед своїм сином Йосефом. Ми читаємо про це в Берешит (48:20):

Праотець наш Яаков сказав, що так ми будемо благословляти своїх синів, бажаючи, щоб Всевишній поставив їх як Ефраїма і Менаше.

Коли ми благословляємо доньок, ми кажемо: «Нехай поставить тебе Всевишній як Сара, Рівка, Рахель і Лея». Як чотири наші праматері.

Власне, саме життя наших праматерів і описується в книзі Берешит. Саме їхнє сімейне життя описується з найбільшими подробицями. Більше в усьому Танаху ми не бачимо такої великої уваги до сімейного життя. Моше майже не говорить із Ціпорою. І за подружнім життям ми більше ніде не можемо поспостерігати так пильно, як у книзі Берешит. І не дивно, що благословення ґрунтується на житті праматерів.

Ми хочемо, щоб наші діти були як Сара, Рівка, Рахель і Лея. Як усі чотири одночасно. Як це так?

Якось донька, яка вже підросла, спитала мене: «Тату, а ось, справді, Сара жінка з дуже важким життям, довго була безплідною. І з Аврагамом не все просто. Рівка, Рахель, Лея – чи такі вже щасливі ці жінки? Чи справді ти хочеш, щоб я повторювала їхню долю в чомусь?» І хочеться трохи розкрити сенс благословення, коли ми благословляємо доньок і хочемо, щоб вони були як Сара, Рівка, Рахель і Лея. Ми, звичайно, не хочемо, щоб вони довго були безплідні, або щоб їх віддавали фараонові, або щоб вони мусили організовувати якусь інтригу проти свого чоловіка, або щоб їх видавали заміж обманом, або щоб іще щось таке з ними відбувалося.

Про що ж, власне, тут ідеться?

Кожна жінка, кожна людина у своєму сімейному житті проходить через етапи, через ситуації, пов'язані із союзом Сари, Рівки, Рахелі і Леї. Можна сформулювати це так: перед кожною дівчиною в сімейному житті можуть постати завдання Сари, Рівки, Рахелі і Леї. І ми хочемо дати їй благословення у виконанні цих завдань.

Давайте почнемо і подивимося, що таке сімейне життя Сари. У чому особливість сімейного життя Сари? Ну, звичайно, безпліддя, довге очікування дитини. Сара пішла за Аврагамом. І мудреці кажуть, що Аврагам мав обітницю, з ним говорив Всевишній. Сара пішла і без обітниці. Сара пішла на суто жіночій інтуїції.

Всевишній каже Аврагаму (Берешит 21:12):

Мудреці кажуть: «Сара, праматір, більша за Аврагама в пророцтві». У тому сенсі, що Аврагам справді отримував пророцтво, і Всевишній говорив з ним. У Сари є чуття, вона ніби, як кажуть мудреці, помазана Духом Святим. Це цитата з єврейських джерел. Вона водима Духом і на суто жіночій інтуїції відчуває, чого хоче Всевишній. У цьому сенсі вона більша за Аврагама в пророцтві.

Ще одну цікаву деталь ми можемо помітити, коли Всевишній дає подружжю нові імена. (Берешит 17:5):

Про Сару сказано дещо інакше (Берешит 17:15).

Вона вже Сара. Те, що ти називаєш її Сарай, це через помилку. Сарай – це звучить трохи з присвійним займенником – принцеса моя. Це можна зрозуміти і як зменшувальний суфікс – принцеска. А деякі тлумачать узагалі від іншого кореня – буркотуха, перебірлива.

Сара – це володарка. Вона вже має владу. Не називай її Сарай. Це не її ім'я, це оптичний обман зору, що вона Сарай, це тобі так здається. Вона Сара.

Ти тільки будеш Аврагамом, ти поки що Аврам. Ти будеш Аврагамом, ти стаєш Аврагамом, вона вже була Сара. Це особливість Сари. Вона сильніша за свого чоловіка. Як часто кажуть, за кожним успішним чоловіком стоїть сильна жінка. Сильна жінка – ця Сара, здатна вистоювати в різних ситуаціях, здатна надавати підтримку своєму чоловікові в різних ситуаціях, якщо потрібно підштовхнути його до якоїсь дії. Ціна цієї сили, як це часто буває, самотність. Я думаю, що одна з характерних рис для взаємин Сари й Аврагама – Сара жінка самотня. Вона часто змушена сам на сам протистояти то фараонові, то Авімелеху.

У Берешит 23:2 ми читаємо, що Сара померла:

Є мідраші про те, що в цей час Аврагам був на жертвоприношенні Іцхака. Так чи інакше, Сара була сама, коли вона померла. Сама. Самотність – це невід'ємна частина її життя.

Що це означає для нас, для наших доньок? Це взагалі благословення чи прокляття? Іноді потрібно, доводиться щось робити самій, для того щоб досяг успіху твій чоловік. Іноді для успіху потрібно бути самій, потрібно бути сильною, бути надійним тилом, якщо чоловік перебуває на правильній війні. І потрібно, щоб Всевишній благословив, щоб це не було: «Уф, знову я сама». Щоб це було в любові до чоловіка і в прагненні побачити в його успіху свій успіх. Це дуже непроста ситуація, в якій може опинитися кожна жінка, та й кожен чоловік теж може опинитися.

У Талмуді в трактаті Бава Батра розповідається дивовижна історія про Рабі Бана, який займався тим, що фарбував печери. Як кажуть, гроби пофарбовані. Він фарбував гроби для того, щоб ті, хто йде з Вавилона та з інших країн до Єрусалима на поклоніння, не зайшли в нечисте місце і не осквернилися. Їх фарбують. Вони гарні, але фарбує їх для того, щоб до них не наближалися, попереджають про нечистоту. І ось ця людина Рабі Бана фарбував гроби і зайшов якось у печеру Ме´ара́т га-Махпела́, де Аврагам і Сара. І ось сцена, яку він описує зі слів Еліезера, раба Аврагама, якого він там бачить. Він питає в нього, що роблять Аврагам і Сара в тому світі. І Еліезер каже йому: «Аврагам лежить у Сари на грудях, і Сара перевіряє йому голову». Перевіряє голову – це така стара сцена, коли був педикульоз (воші), і витягали одне одному вошей з голови. Своєрідна дуже ласка. Але про що говорить цей мідраш через такий дуже грубий земний образ? Сара звільняє Аврагама від усяких дрібниць. Робить так, щоб голова його не була забита всякими дрібницями, для того щоб Аврагам, її чоловік, міг вести ту саму, скажімо, правильну війну, міг займатися тією правильною справою, про яку ми говоримо. Це, звичайно, мідраш і байка, але вона добре ілюструє взаємини Аврагама і Сари. Сильна жінка, яка здатна саме завдяки своїй силі бути на другій ролі.

Зовсім інші стосунки в Рівки та Іцхака. Ми про них дуже мало, насправді, знаємо. Тора скупо розповідає нам про них, але дещо ми можемо побачити. На самому початку ми читаємо про зустріч Рівки та Іцхака (Берешит 24:64):

Або, можна сказати, зіскочила, зістрибнула з верблюда. Знову є мідраші, які описують, як вона падала з верблюда. Є гарні, є не дуже. Ми не будемо зараз у це заглиблюватися.

Якщо дослівно перекласти мі-га'і́ш галазе́ – що це за людина за така, яка йде полем нам назустріч.

і сказав раб: «це мій хазяїн». і взяла вона шарф і покрилася.

Взяла вона шаль, можна сказати, і покрилася. Покриття дуже важливий елемент. Це не сказано ні про кого іншого. Можна, звичайно, спрямувати тут думки в бік галахи, в бік Закону, і говорити: «Ось вам приклад, що жінка покривається, коли вона виходить заміж».

Але це покриття має дуже важливий елемент символічно. Є єдність, ніби «загорнутість» сімейної пари Іцхака і Рівки у своєму внутрішньому світі. Іцхак вводить Рівку в намет своєї матері. Можна сказати, у найдорожче, у найінтимніше для себе місце. Саме там він її покохав, там народилася його любов до неї. Через розкриття внутрішнього назовні. Мідраші говорять про це гарно, що Іцхак став упізнавати зовнішні прояви у світі як прояв своєї матері Сари, що свічка не гасла, і хала не черствіла. Це все лише образи, все було таке рідне, таке близьке, таке інтимне.

Ми читаємо далі (Берешит 25:21):

Я часто говорив про слово іатер – вилами ворушив на небесах, намагався змінити ситуацію на небесах.

(дослівно) у присутності дружини своєї, ніби при дружині своїй, бо вона неплідна.

Що означає в присутності дружини своєї? Можна розуміти по-різному. Можна сказати, що ось приходила вона до нього, він клав руку їй на голову і молився: «Господи, змилуйся, будь ласка, над Рівкою!» Можна сказати, Іцхак молився з турботою про Рівку. Але якщо зазирнути трохи далі. Іцхак постійно відчував у своєму світі, у своєму серці присутність Рівки. І в цьому стані він молився і взивав до Всевишнього.

Чи кожен із нас, чоловіків, знає про помисли нашої дружини і може зрозуміти, про що вона молиться, коли входить до своєї кімнати молитися? Чи знаємо ми її таємні, приховані молитви? Чи вони для нас тому й таємниці, що її внутрішній світ далекий від нашого внутрішнього світу?

В Іцхака і Рівки в цей момент є єдність у їхньому внутрішньому світі. Коментатори кажуть, що Іцхак сказав Всевишньому: «Ні від однієї жінки у світі я не хочу дітей, тільки від цієї жінки». І в цей момент одноголосно з ним Рівка сказала: «Я ні від кого не хочу дітей, тільки від Іцхака». Вони говорили в один голос. У них була між собою духовна єдність. Духовна єдність – ключова складова шлюбу Іцхака і Рівки.

Коли ми благословляємо свою доньку, бути як Рівка, ми благословляємо її вміння розкривати свій внутрішній світ перед чоловіком і бачити внутрішній світ свого чоловіка, щоб перебувати з ним у духовній єдності. Це дуже важлива якість. Це не означає, що треба в усьому погоджуватися з чоловіком і підкорятися чоловікові, як ми це бачимо в історії з благословеннями, коли Рівка, можна так сказати, інтригує проти Іцхака. Але наскільки вона в усьому його розуміє, наскільки вона його відчуває, ми все-таки це бачимо, це почуття є. Можливо, це не зовсім правильне використання цього почуття, і ми бачимо, що наші праматері й праотці не завжди відповідали тому викликові, який перед ним стояв. І все ж ми бачимо, наскільки Рівка Іцхака відчуває тут.

У праотця нашого Яакова були сімейні стосунки з двома дружинами. Ось уже де саме час хапатися за голову. Сімейне життя патріарха Яакова – кому, здається, таке побажаєш?

Ось стосунки Яакова з Рахеллю. Яаков кохає Рахель. Здається, між ними є взаємне кохання. Усе добре. Це дуже схоже на те, як виглядає шлюб у наш час. Хлопець кохає дівчину, вони одружуються і починають разом жити. Але у випадку з Патріархом Яаковом у них немає дітей. Їхній виклик, який кидає цей шлюб, виклик, який мета цього шлюбу, урок, якого вони мають навчитися в цьому шлюбі, – це діти.

Коли чоловік і жінка люблять одне одного і живуть разом, дуже важливе завдання для них розкривати потенціал свого подружнього партнера, бути каталізатором, підтримувати партнера в розкритті його потенціалу.

Коли єврей бере заміж дружину, вони укладають договір, проголошують при всіх певний договір, і за цим договором чоловік обіцяє давати дружині їжу, питво, покров, одяг і утримання. Що означає утримання? Парнаса́ ліфорне́сота – давати їй годування, підтримувати її життя. Хіба все перелічене це не парнаса́, не те утримання, яке чоловік дає? Звичайно. Але тут мається на увазі розкривати її потенціал, розкривати її зміст, наповнювати її життя сенсом. Обов'язок чоловіка наповнювати життя дружини сенсом, тобто розкривати її творчість, розкривати її здібності, її потенціал, сприяти розкриттю її потенціалу.

Це дуже складно. Простіше сказати: сиди вдома, грошей я принесу; сиди вдома і дивись серіали; читай книжки або он народи мішечок діточок. Начебто благословенна справа і добра, і праведна. І заповіді. Для когось це розкриття потенціалу. Але не завжди одне йде поряд з іншим.

Це взаємини Яакова і Рахелі. Тому Рахель приходить до Яакова і каже (Берешит 30:1):

Дай мені якісь плоди, або я помру, дай мені реалізацію себе, або без цього мені не жити. Це завдання Яакова і Рахелі.

Тому в чому ми благословляємо доньку? Щоб її чоловік допомагав їй розкривати її потенціал і щоб, відповідно, вона допомагала розкривати потенціал свого чоловіка.

Четверта пара – знову праотець Яаков і Лея. І тут уже здавалося б, що Лея – помилка, обман. Що відчував Яаков, коли вранці виявив нелюбу Лею у своєму ліжку? Я вже не кажу про те, що могла Лея відчувати, що могла Рахель відчувати. Усе це – дуже сумна ситуація. І перша думка: «Ах, ця Лея! Це помилка, це обман. Підкидьок у моєму житті».

Коли мудреці хочуть сказати, що людина повинна постійно тримати в голові якісь думки, вони наводять як приклад записки в кишені. У людини мають бути в кишені записки. Наприклад, один із хасидських учителів каже: «У людини в кишені мають бути дві записки. В одній написано „Світ створений для мене“, в іншій – „Я порох і попіл“. І треба знати, коли якою користуватися». Наприклад, від того, що в людини в голові, мають бути якісь думки, якісь поняття, якісь ідеї. Щодо сімейного життя хасидські вчителі кажуть, що в людини має бути в кишені аж три записки. Три питання, на які людина постійно повинна давати собі відповідь у сімейному житті. Перше: навіщо я одружився з цією жінкою? Ну і, відповідно, навіщо я вийшла заміж за цього чоловіка? Друге: навіщо ця жінка вийшла за мене заміж? Або, відповідно, навіщо ця людина зі мною одружилася? І третє, спільне для всіх: навіщо Всевишній нас поєднав? Чого хоче від нас Всевишній? Це таємниця. Таємниця.

Адже якщо на питання, навіщо я одружився, я можу якось відповісти. Якщо на питання, навіщо вона вийшла за мене заміж, я теж можу якось відповісти. На третє питання відповідь отримуємо все життя.

У випадку з Яаковом він узагалі не знав, навіщо він одружився з цією жінкою. Це був злий умисел у Лавана. У Всевишнього був свій план. І скільки дітей народила Лея Яакову. І які це будуть діти? Яка це буде їхня роль у спадщині в народі Ізраїлю? Який задум Всевишнього щодо Яакова і Леї? Це питання завдовжки в життя. Дуже хочеться, щоб усі ми знаходили відповідь на це питання.

Це благословення, яким ми благословляємо доньку, коли ми кажемо: «І поставить тебе Всевишній, як Лея».

Це чотири завдання, які корисно навчитися виконувати в сімейному житті, корисно для щастя. Іноді складно, іноді приємно. Але це те, що, на думку мудреців, формує щасливу людину.

Це, звичайно, виключно мій погляд, як батька. Це те, що я чув від інших учителів і взяв. Це все не мої ідеї, а те, що мені близьке як батькові доньок, те, що я вкладаю в це благословення. Звісно, кожен знову вільний благословляти і вкладати щось своє.

Я підсумую, складу разом чотири грані благословення. Це вміння відійти на другу роль, бачити важливість сім'ї, союзу в цілому більшою, ніж власну важливість іноді. Знання внутрішнього світу свого чоловіка і здатності розкривати йому, довіряти йому свій внутрішній світ. Готовність розкривати разом із чоловіком свій потенціал і допомагати чоловікові, розкривати свій потенціал. І, нарешті, правильний союз – це союз, у якому чоловік і дружина дивляться не одне на одного, а на Всевишнього. Найголовніша таємниця, найголовніше завдання – зрозуміти, навіщо Всевишній поєднав нас, навіщо Всевишній поєднав дві плоті в одну.

Це суть благословення доньок, як Сара, Рівка, Рахель і Лея.

Крім цього, ми благословляємо доньок благословенням священників. У цьому випадку батько – він священник, дасть своїй доньці.

І, природно, ми й своїми словами теж молимося за свою доньку, за кожну з доньок, так, як ми бачимо, як ми розуміємо, у чому її треба благословити.

Слідом за благословенням доньок ми спробуємо розібратися, що таке батьківське благословення синів, як узагалі благословляти дітей і що в це благословення вкладається.

Як ми благословляємо синів? Словами Праотця нашого Яакова: «Нехай зробить тебе Всевишній як Ефраїм і як Менаше!» Ефраїм і Менаше – взірець, який ми ставимо перед нашими дітьми. Якщо для доньок – це Сара, Рівка, Рахель і Лея, наші праматері, про яких ми багато знаємо, багато чого можемо сказати. То для синів це Ефраїм і Менаше.

Якщо хтось із синів спитає вас, мене: «Тату, мамо, а чому, власне, як Ефраїм і Менаше, чому не як Аврагам, Іцхак, Яаков, Йосеф, Моше, Агарон, Давид? У чому ви хочете, щоб я їм наслідував? У чому ви бачите щастя і благословення цих дітей? Розкажіть мені про них!»

Про Ефраїма і Менаше ми можемо розповісти дуже мало, але проте щось можемо. І ми з вами спробуємо подивитися і зрозуміти, чому ми благословляємо дітей, як Ефраїма і Менаше, чому ми хочемо, щоб наші діти були як Ефраїм і Менаше. Для того щоб це зрозуміти, ми будемо читати з 8 вірша 48 розділу книги Берешит. Це, признаюся, інша глава, це глава Ваєхі. Але, оскільки тема благословень має стосунок до нашої глави, ми її прочитаємо.

Ісраель – це Яаков

і спитав: «хто ці діти?»

Чому Ісраель не впізнає дітей? Він уже 17 років, видно, живе на той момент у Єгипті. Він мав бачити синів Йосефа. Або це проблеми освітлення, або проблема зору Ісраеля, про які Тора говорить далі. Або дітки дуже сильно підросли за той час, що вони не бачилися. І Яаков так каже: «А хто це? А хто так виріс?» Але тоді незрозуміло, навіщо нам Тора наводить ці слова. Або все це правильно: і освітлення, і діти підросли, і Яаков ослаб зором. Але Тора наводить нам це, щоб показати, що через цих дітей буде велике приєднання народів до Ізраїлю. Ми про це ще поговоримо.

І Яаков каже мі-е́ле, дивуючись бачити таку безліч своїх дітей. Дещо пророче питання в Яакова. Отже, Яаков бачить когось поруч із Йосефом і питає: «Хто це?»

Взяв їх Йосеф з його колін. Дітки сіли на коліна до дідуся, дітям явно більше 17 років. І, найімовірніше, це садовлення на коліна і благословення має значення усиновлення. Ми тут бачимо, що Яаков усиновлює, приймає в сини синів Йосефа. Власне, Яаков і говорить про це в 5-му вірші нашого 48 розділу, коли каже: «Ефраїм і Менаше будуть мені як Ре'увен і Шимон».

Щоб Ізраїль поклав праву руку на первістка Менаше, ліву руку на Ефраїма.

і підвів їх до нього.

Але Яаков чинить усупереч очікуванням Йосефа.

Хоча первісток Менаше, Яаков збирається благословити молодшого Ефраїма як первістка, власне, ситуація для книги Берешит зовсім не нова і, можна сказати, штатна.

Ми перескочимо тут до 17 вірша і почитаємо далі.

Можливо, тато погано бачить, і він зосліпу переплутав. Прикро буде, якщо сини отримають неправильні благословення.

Яаков говорить далі пророцтво про Ефраїма. І про виконання цього пророцтва ми багато говорили. Зараз ми не будемо на ньому зосереджуватися. Яаков каже:

і насіння його буде повнотою народів.

Можливо, невпізнавання Яаковом синів на початку і є натяком на цю повноту народів, на багатьох, хто приєднався. Хоча повнота народів тут теж не єдиний можливий переклад. І ось тут ми підходимо до самої суті благословення, до того, звідки взялося благословення синів, яким ми благословляємо сьогодні.

Це те саме благословення, про яке ми й говоримо. І першим його промовив праотець Яаков, дідусь Ефраїма і Менаше

і поставив Ефраїма перед Менаше

Це, власне, історія першого випадку, коли благословляли, як Ефраїма і як Менаше. Так виникло це благословення, яке існує і в наші дні.

Що ми з цього можемо для себе вивчити, вивести? І як нам зрозуміти, що ж вкладати в це благословення?

По-перше, починається все з того, що Ізраїль бачить своїх онуків ніби здалеку. І Йосеф каже йому: «Це діти, яких Бог дав мені тут, у Єгипті». Ефраїм і Менаше народилися в Єгипті, але вони можуть наблизитися до Яакова. Вони не пішли в інші народи, вони зберегли свою ідентичність. Які б імена вони не носили, де б вони не жили, вони зберегли свою належність Ізраїлю. Це велике благословення.

Коли ми благословляємо своїх дітей, ми теж хочемо, щоб, незважаючи на яке завгодно оточення, незважаючи на все, що довкола, вони зберегли свою віру. Це дуже важливо.

Друга частина цього ж. Дід бачить своїх онуків. Коли ми виховуємо своїх дітей, ми хочемо, щоб наші діти залишилися віруючими, щоб вони мали ті самі стосунки з Богом, що й ми. А то й кращі, ніж ми. Щоб вони наближалися до Всевишнього, щоб вони зберігали нашу віру. І найкращий плід, який ми можемо побачити, – це віруючі онуки. Кажуть: той єврей, у кого онуки будуть євреями. Це дуже актуально для благословення, щоб віра була не тільки збережена, а й передана дітям. Це Ефраїм і Менаше. Щоб ми побачили своїх Ефраїма і Менаше за своїми дітьми. Це велике благословення. Ефраїм і Менаше – це перші онуки, яких благословляє дід.

Ще одна важлива якість Ефраїма і Менаше. Це перші два брати в усій книзі Берешит, які не сваряться один з одним. Між братами, починаючи з Гевеля і Каїна, ворожнеча. І в сім'ї Аврагама це ворожнеча між Їшмаелем та Іцхаком, далі – Яаков і Есав, і брати, які продають Йосефа. І ось у синах Йосефа ми бачимо братів, які в мирі співіснують. Мирне співіснування з близькими нам людьми – це дуже важливо. Теж велике благословення – уміння бути в мирі з братами. Один зі складових елементів цього, коли Яаков міняє братів місцями. Болюче місце в книзі Берешит, коли молодший стає старшим. Що ми бачимо? У Менаше немає заздрощів щодо Ефраїма. Він не затаює злості, він не заздрить Ефраїмові. Може, і радіє його успіху, як ми побачимо далі у випадку з Агароном і Моше, коли Агарон іде радісний на те, що Моше поставлений більшим за нього. Можливо, тут початок. В Ефраїма, з іншого боку, немає гордості, «тому що я крутіший». Не пишатися своїми успіхами, не впадати в гордість від свого процвітання і не заздрити тому, хто успішніший за тебе. Це теж дуже важлива якість.

Нафталі Цві Берлін каже ще одну дуже важливу річ. Тепер уже згідно з мідрашем, Ефраїм і Менаше – різні діти. Один вивчає Тору і сильний у Торі, інший – підприємець і живе в матеріальному світі й матеріально процвітає, не забуваючи Всевишнього. Коли ми благословляємо дітей. Ми повинні благословляти те, що в них закладено, ті таланти, які в них закладені. Якщо наш син має музичний талант, благословляти його музичний талант, якщо комерційну хватку – благословляти його комерційну хватку, усе, що дано Всевишнім. Благословення має накладатися на те, у чому дитина вже благословенна. І тут ми говоримо кі Ефраїм і кі Менаше. Якщо ти Ефраїм за своєю душею, будь благословенний як Ефраїм. Якщо ти Менаше – як Менаше, отримай те благословення, яке Всевишній саме тобі хоче дати, саме в тій галузі, саме там, де Всевишній хоче тебе благословити, де Він уже благословив, де Він заклав у тебе багатство для самореалізації, там будь благословенний. Це дуже важлива частина благословення. І тому теж ми благословляємо як Ефраїм і як Менаше.

Ще одну причину наводить Сфат Емет. Ефраїм і Менаше були онуками і стали синами. Так можна порівняти з людиною, яка з темної глушини переїхала до столиці й почала столичне життя. Люди, які прийшли не з віруючої сім'ї, які прийшли до Всевишнього здалеку, будучи чужинцями. І, здавалося б, є те, що називається скляна стеля, вище якої не піднімешся. Якщо ти онук, ти вже ніколи не станеш сином. Але ні, станеш! Ти можеш подолати всі природні обмеження, наближаючись до Всевишнього. Подолати непереборні бар'єри на шляху до Всевишнього. Це теж благословення Ефраїма і Менаше. Два брати, які зробили неможливе, були онуками і стали синами.

Ось такі смисли можемо розкрити для початку в благословенні дітей, коли ми благословляємо їх «Нехай зробить тебе Всевишній як Ефраїма і як Менаше».

Суботнє благословення дітей завершується зазвичай благословенням Агарона. Батько благословляє синів благословенням Агарона, і мати теж може благословити, якщо батька поруч немає. А крім того, є і молитва за дітей (теж дуже важлива молитва), яку ми промовляємо. Звичайно, кожен може і повинен молитися за дітей своїми словами. Тільки ми в серці своєму отримуємо настанови про молитву за дітей. Проте існує і молитва, якою заведено молитися в усьому ізраїльському народі.

Молитва за дітей

Нехай буде воля Твоя, Господи, Боже наш і Боже отців наших, щоб удостоїлися ми виховувати синів і дочок наших найгіднішим і найдобрішим шляхом. Кожного з них шляхом, найбільш відповідним для нього. Щоб ми могли проникнути в глибини душі їхньої, аби вивчити їхні здібності й риси характеру і відповідно до цього виховувати їх. Допоможи нам не помилитися в жодній дрібниці у вихованні дітей. І нехай удостоїмося ми побачити всіх нащадків наших без винятку, що йдуть прямим шляхом, шляхом, второваним нам отцями нашими. Нехай буде так! І після того, як діти вийдуть з-під влади нашої і з дому нашого, очі наші звернені до Тебе вгору з молитвою, щоб Ти дав нам досягти успіху у вихованні їх. Бо відомо Тобі, як важке виховання невинних і наївних дітей і як важко вберегти їх від того, щоб не торкнувся їх чужий вогонь, борони Боже! І відомо Тобі, скільки випробувань проходять діти наші.

Тому просимо в Тебе, Отче наш Небесний, що бажаєш блага кожному з дітей своїх, навчити нас бути прикладом для них у найблагочестивішому житті. А також про те, щоб було в наших силах звертатися до серця їхнього і так, щоб бути почутими ними. Коли ми наставляємо їх у Торі Твоїй за заповіддю Твоєю, щоб не потребували суворості, але мали на них вплив, спонукати їх прислухатися до всього, що ми скажемо. І дай нам пізнати те велике благо, яке приховане у вихованні дітей у Торі. Бо кожен із них – ланка в ланцюзі збереження Тори нашої, ланцюзі служіння Тобі. Щоб кожне зусилля наше у вихованні дітей звершувалося з безмежною любов'ю, з безперестанною подякою Тобі та з усвідомленням того, яка велика милість Твоя до нас.

Удостой нас і дай нам мати дітей здорових тілом і духом, щоб усі органи, члени їхні були здорові й справні і щоб душа їхня була здоровою і стійкою. І задовольни всі потреби їхні в утриманні, у гідності та в прихильності, щоб вони не потребували милості, але живилися з руки Твоєї щедрої.

Це традиційна молитва, якою заведено молитися за дітей. Не знаю, чи всі можуть сказати на неї амен, але я сміливо і впевнено кажу на неї амен.

Завершуючи вивчення книги Берешит, я хотів би спробувати пильніше поглянути на деяких її героїв, на синів Яакова. Спробувати подивитися на деяких із них і побачити в них живих людей, зрозуміти їхній характер, подумати про те, чим вони жили, якими вони були. Я вирішив поговорити про це, тому що помічаю, що надто безликими вони виглядають для нас – чи то через свою героїчність, чи то через те, що скупі описи розповідають їхню історію. Усе-таки щось ми можемо зрозуміти, щось ми можемо відтворити або хоча б отримати поживу для роздумів.

І почати я хочу з первістка Яакова, з хлопчика на ім'я Ре'увен. Історія його народження така. Як ми знаємо, Лея мимоволі опинилася заміжньою. Це результат підміни, цього не хотів ні Яаков, ні сама Лея, цього не хотіла Рахель. У результаті Лея опинилася третьою зайвою, зневаженою, нелюбою жінкою. І можна собі уявити, як гірко їй було. Це не сховалося від люблячих очей Всевишнього. Ми читаємо в Берешит (29:31–32):

Побачив Господь, що Лея нелюба, і відкрив утробу її, а Рахель була бездітна. І Лея зачала, і народила сина, і нарекла йому ім'я Ре'увен, бо казала: «Оскільки Господь зглянувся на моє горе, тепер-то любитиме мене чоловік мій».

Ім'я Ре'увен означає в дослівному перекладі: ре'у́ – подивіться, від дієслова лір'о́т – дивитися, бачити у наказовому способі множини – ви подивіться; бен – син. Тобто: подивіться, ось у мене син.

Деякі коментатори, здебільшого середньовічні мідраші, намагаються надати цьому імені певного пророчого значення, сказати: «Дивіться, ось це мій первісток. Він не буде як первісток мого свекра Іцхака, не буде схожий на Есава, він не продасть свого первородства, він не зробить багатьох тих дурниць, які зробив Есав. Мій первісток не такий, як його первісток». Тим самим коментатори вкладають певний дух змагання всередину сім'ї Яакова вже навіть на родовому рівні. Але якщо дивитися безпосередньо простий зміст, то зрозуміло, що Лея радіє, що в неї народився син. Я думаю, що дуже багато мам поспішають поділитися зі світом радістю народження своєї першої дитини і багатьом мамам хочеться кричати: «Дивіться, дивіться, у мене син! Дивіться на мого сина, який він прекрасний!» На мою думку, це цілком природний порив молодої матері. Крім того, здавна (а ми ж говоримо про часи давні) жінка, яка народила сина, могла розраховувати на більшу любов чоловіка. Це те, про що думає Лея, те, чому вона радіє.

У Яакова народився первісток – Ре'увен. Первісток для сім'ї в давнину, та що казати, і тепер, дуже багато значить. Ре'увен – первісток у великій сім'ї, у сім'ї наших Патріархів. Він – первісток із дванадцяти. Навіть у благословенні Яакова, у самому кінці книги Берешит (49:3), Яаков каже: «Ти – початок сили моєї, ти – первісток мій!», біологічний первісток. Але крім поняття бехора́ (першість, первородство) є ще дуже схоже, дуже співзвучне поняття бехіра́ (обрання). Тобто стати лідером сім'ї можна двома шляхами: через первородство, оскільки ти старший син, якщо ти це старшинство можеш реалізувати, і через обрання, оскільки життя не завжди йде за біологією. Тому батько зі свого боку може вирішити й передати лідерство, передати скіпетр у сім'ї не старшому синові, і це вже не бехора́ (первородство), а бехіра́ (обрання). І ось, оскільки Ре'увен – первісток, для нього постане руба, можна сказати, питання обрання. Чи виявиться він гідним першості? І сьогодні, дивлячись із нашого часу, ми бачимо, що коліно Ре'увена не зробило нічого скільки-небудь значущого в єврейській історії, крім деяких маленьких деталей, про які ми поговоримо. Ре'увен як первісток себе не виправдає, і нам цікаво було б зрозуміти, як це станеться.

Але починається його життя, його дитинство чи рання юність з події дуже цікавої. Ре'увен ішов у дні жнив пшениці (тобто це приблизно свято Шавуот) і знайшов мандрагори в полі (Берешит 30:14–16). Дуже цікаво, чому тут згадується, у який період це було. Мандрагори в цей період дуже рідко трапляються, це перше. Друге, якщо це Шавуот, то це ніч дарування Тори або переддень ночі дарування Тори, і в цьому теж, можливо, є якийсь особливий зміст. Отже, Ре'увен, у дні жнив пшениці, знаходить корінь мандрагори. Корінь мандрагори – це корінець, який дуже незвично виглядає і тому підходить, щоб навіть маленький хлопчисько приніс його мамі показати: «Мамо, дивись, що я знайшов»! Так зробив і Ре'увен, і приніс його Леї, матері своїй. Очевидно, він показував його всім і казав: «Дивіться, що я мамі несу!», тому що й Рахель про це теж дізналася.

 Корінь мандрагори вважався засобом від безпліддя. Сучасні дослідження кажуть з цього приводу різне. Чи справді воно так, чи ні, але так вірили. І Рахель почула про те, що в Леї є таке знамените зілля. Вона, природно, до неї прийшла, як до сестри, і попросила: «Дай мені мандрагор сина твого!» Але та сказала їй: «Хіба мало тобі забрати чоловіка мого, а ще забрати й мандрагори сина мого?» Що каже Лея? «Мало того, що й мій чоловік у тебе весь час перебуває, ти ще й мандрагори сина мого хочеш у мене забрати?» Лея ображена на Рахель за те, що її, Леїн, чоловік постійно в Рахелі перебуває. Так чи інакше, Лея перша вийшла за нього заміж. Є навіть коментатори, які кажуть: «Лея взагалі нічого не знала про плани Яакова і Рахелі. Лея думала, що ось батько вирішив видати її заміж, це часто робилося без згоди. Лея взагалі не знала, що хтось когось тут обманює, і випадково потрапила в цю історію». Є і такий підхід.

Так чи інакше, тут історія дуже трагічна, і Рахель наважується і каже: «Нехай ляже він, тобто Яаков, з тобою цієї ночі за мандрагори сина твого». Це дуже влаштовує Лею. Дуже влаштовує Лею насамперед те, що тим самим Рахель дає Леї благословення бути з Яаковом. Це вже тепер не обман, не підміна. Так чи інакше, своїм язиком Рахель сказала: «Нехай він з тобою сьогодні ляже».

І знову коментатори зазначають, що тепер шлюб Леї і Яакова перебуває на зовсім іншій стадії. Це вже не вкрадений шлюб, а це шлюб за згодою і благословенням. Коли Яаков повертається, Лея виходить йому назустріч, як наречена виходить назустріч нареченому.

І сказала: «До мене ввійди, бо я найняла тебе за мандрагори сина мого», і він ліг з нею тієї ночі.

Традиція каже, що ця відмова Рахелі від Яакова стала причиною того, що Рахель не похована разом з Яаковом. За те, що вона так знехтувала ніччю з Яаковом, ніччю зі своїм чоловіком, вона не похована з ним поруч.

Що тут зробив Ре'увен, яка роль Ре'увена в усьому цьому? Чому взагалі говориться про те, що це зробив Ре'увен? Первісток Леї, Ре'увен, змінив взаємини своєї матері і свого батька, це перше. Друге, Рахель отримала мандрагори і через це теж зачала. Тобто первісток Леї зіграв важливу роль у народженні первістка Рахелі, це теж дуже важливо. Через Ре'увена, нехай зовсім маленького Ре'увена, щось робиться в сім'ї Яакова, адже випадковостей не буває. І далі ми розлучаємося з Ре'увеном на роки, можна сказати. Ми не знаємо, що з ним відбувається.

Після смерті Рахелі, коли Яаков бачить у її рабині, своїй наложниці Більзі, якесь продовження Рахелі і майже остаточно переїжджає жити в її намет, відбувається інцидент дуже неприємний (Берешит 35:22):

Було, під час перебування Ізраїля в тій країні, пішов Ре'увен і ліг з Більгою, наложницею батька свого, і почув Ізраїль.

Коментатори, звичайно, у жаху від цієї події. Це дуже важко якось пояснити, тому є тлумачення, які кажуть: «Ні, звичайно, борони Боже, він не ввійшов безпосередньо до Більги. Він просто переворушив ложе там». Деякі кажуть: «Узяв і переніс ліжко Яакова в інший намет». Але зміст Тори простий і невблаганний: Ре'увен увійшов до наложниці батька свого. Що ж це означає? Можливо, це такий відчайдушний, сміливий вчинок, спроба якось заступитися за свою покинуту матір, спонтанна дія безпорадного почуття справедливості. Може, дуже юнацька, і тому дуже спонтанна. У гніві здійснювана боротьба за справедливість.

 Можна побачити в цьому й щось інше: претензію підтвердити свою першість, право на успадкування. Ми бачимо кілька подібних прикладів у Танаху. Можна взяти приклад історії Шломо і Адоніягу (1 Мелахім 2:12–22), коли Давид помирає і залишає царювання своєму синові Шломо – не первісткові, але обранцеві. І ображений первісток Адоніягу, який уже й ліврею собі встиг пошити, і вже святкував своє майже воцаріння за правом первістка, а не за правом обранця, каже Бат Шеві: «Мені мало дістатися царювання, ти ж розумієш». Тобто Адоніягу каже: «За першістю – царство моє», але вийшло, що бехіра́ (за вибором), і царство дістається Шломо. Але що Адоніягу просить? Він просить Бат Шеву поклопотатися за нього в щойно воцареного царя Шломо, щоб той дав йому Авішаг-сунамітянку, просить дати йому наложницю Давида за дружину. І, коли Шломо чує про це прохання, він розуміє, до чого Адоніягу хилить, і каже своїй матері: «Проси йому тоді вже й царство, бо він – мій старший брат, і йому, і Ев'ятарові когенові, і Йо'аву, синові Цруї». Раз Адоніягу просить Авішаг-сунамітянку, то він зазіхає на царювання, намагається так підтвердити свою першість. Отже, бехора́ (первородство) знову проти бехіра́ (обрання).

У боротьбі за владу той самий метод до цього використовує Авшалом, інший син Давида. Ось що ми читаємо про це в 2 книзі Шмуеля (16:2–22):

І сказав (Авшалом Ахітофелю): «Дайте вашу пораду, що нам зробити?» І сказав Ахітофель Авшаломові: «Увійди до наложниць батька твого, яких він залишив стерегти дім, і почує весь Ізраїль, що ти став ненависний батькові твоєму, і міцнішими стануть руки тих, які з тобою».

Тобто оголоси свою владу, вступи у відкриту конфронтацію зі своїм батьком у боротьбі за першість, у боротьбі за успадкування влади.

І ще ми знаємо одну історію, коли Ішбошет, син Ша'уля, каже Авнерові, синові Нера: «Навіщо ти ввійшов до наложниці батька мого Ша'уля»? У Ша'уля була наложниця, яку звали Ріцпа, дочка Айї. І Авнер зробив те, що зробив.

Можна зрозуміти дію Ре'увена тут як претензію на зміцнення своєї першості, оскільки він відчуває, що його авторитет повністю втрачається. Яаков тужить за померлою Рахеллю, він прилепився душею до Більги, і ми знаємо, що він любив Йосефа більше, ніж усіх своїх синів. І ми знаємо, що Тора пізніше дасть особливу заповідь якраз про цю ситуацію, коли в людини є дві дружини: одну він любить, іншу ненавидить, і від нелюбої в нього є первісток (як Ре'увен). Тора заборонить позбавляти первородства сина нелюбої дружини. Ре'увен боїться, що через любов до Йосефа Яаков, можливо, позбавить його первородства. Тому (можливо, тому) він наважується на такий відчайдушний крок. Знову якась безпорадна спроба боротися за справедливість, безпорадний бунт.

Але, як і в усіх інших випадках, які ми перелічили, ні Авнер, ні Авшалом, ні Адоніягу не досягли нічого через подібну дію. Ре'увен укрив себе ганьбою в очах свого батька. Ми дізналися про це, коли читали благословення Яакова. Якась поспішна дія, якась спроба, можливо, боротьби за справедливість, яка не може вилитися, не може виразитися правильним шляхом, – ось те, що стоїть за діями Ре'увена тут. Можливо, його підвело невміння зупинитися і зробити три глибокі вдихи, зупинитися і подумати.

Наступний епізод, який ми бачимо, – це продаж Йосефа. Усім відомий епізод, коли Ре'увен чує, як брати (найімовірніше, це Шимон і Леві) домовляються між собою вбити Йосефа. Ре'увен хоче Йосефа вберегти від смерті, Ре'увен хоче Йосефа врятувати, і він – старший. Але Ре'увен, маючи совість, маючи совісність, не наважується цю совісність показати. Він боїться здатися, можливо, занадто хорошим в очах братів або вважає братів недостойними зрозуміти його совість. Але, так чи інакше, лідерських якостей своїх, свого лідерства першості, тут Ре'увен не виявляє. Він каже: «Не завдамо йому смертельних ран, не проливайте крові. Киньте його в ту яму, яка в пустелі, а рук не накладайте на нього (Берешит 37:21–22)». Іншими словами: «Давайте кинемо його в яму, і він сам там помре від сонця, від спраги, від диких звірів, від скорпіонів, від змій. Сам помре, давайте не будемо його вбивати». Нам, читачам, Тора прочиняє, що Ре'увен лукавить, він хоче врятувати Йосефа і повернути його додому. Намір добрий, але він боїться про це сказати. Тому Ре'увена не сприймають усерйоз, його совісність не виливається в правдиві слова, він не зміг сказати і навіть видавити з себе не зміг: «Брати, давайте не будемо його вбивати. Давайте спокійно приймемо його, поїмо з ним разом, розповімо, як у нас справи, і відправимо його додому до тата. Давайте не будемо робити йому жодного зла». Це те, чого хотів він сам, але не наважився сказати, чи то боячись здатися занадто хорошим, чи то боячись своїх братів. І, як ми пам'ятаємо, брати послухали Єгуду, який сказав: «А яка нам із того користь його ось так от кинути? Давайте його продамо їшмаельтянам (Берешит 37:26–27)».

Невідомо далі, куди на якийсь час зникає Ре'увен. Є коментатори, які кажуть: «Ре'увен проводив час у пості й молитві за те, що він зробив з Більгою, і тому, коли брати сіли їсти, він не сів з ними, а відійшов молитися». Є також коментатори, які кажуть: «Ре'увен пішов до батька додому, тому що був час доглядати за батьком». Це дуже дивно, тому що йти там дуже далеко, і незрозуміло, як коментатори, які жили в країні Ізраїлю, могли собі дозволити таке написати. Але про що говорять обидві версії? Уявіть собі, що настав час рятувати Йосефа, час, коли можна щось зробити і витягнути його з ями. Але Ре'увен вирішує: «Зараз я докінчу свою молитву, зараз я доношу своє веретище, ось допощуся і відразу ж піду». Як він розставляє пріоритети? І, навіть якщо припустити, що він мав, заради пошани до батька, іти й виявити пошану до батька, знову як тут розставлені пріоритети? Що Ре'увен обирає? І навіщо він іде, якщо навіть прийняти одну з цих версій. Обидві ці версії добре говорять про Ре'увена, про його характер, про ось цю совісність, яка не знаходить належного застосування і замість того, щоб спонукати до якоїсь праведності, заводить його в незрозумілі місця, тому що він цієї совісності боїться. Так чи інакше, Ре'увен якимось незбагненним чином (може, це теж про нього якось говорить) не опинився в потрібний час у потрібному місці. І коли він приходить до ями, не знаходить там Йосефа і, не знаючи всієї історії, найімовірніше, вважає, що Йосеф просто загинув, то він роздирає одяг, плаче і каже: «А мені ж тепер куди подітися?»

Коментатори кажуть: «Це перший випадок, коли людина робить тшуву (каяття) не тому, що Всевишній сказав їй: „Ну-ну-ну!“, не під страхом чогось, а з бажання бути хорошою, з бажання бути правильною». Мідраш Раба, збірка мідрашів, говорить на цю тему так: «Сказав йому Святий, благословенний Він: „Ніколи ще людина, грішачи переді Мною, не поверталася, покаявшись, а ти першим розкаявся. Життям твоїм присягаюся, що твій нащадок почне з каяття“, тобто з проповіді каяття. А хто ж це? А це пророк Гошеа, який каже: «Навернися, Ізраїлю, до Господа, Бога свого…». Коментатори кажуть: «Буде пророк з нащадків Ре'увена. Всевишній не залишить без нагороди цей його порив. Нехай такий безпорадний, нехай такий нешкідливий, порив, який нічого вже не міг виправити, але Всевишній зарахує це йому через багато поколінь, коли з його нащадків постане Гошеа, який закликатиме людей до покаяння. Ре'увен зумів розкаятися, відкрити, показати цю свою совісність, залишившись сам на сам із Творцем біля спорожнілої ями. Він так і не зміг нікому прочинити двері ось у цю свою праведність. І за це, за його каяття перед Всевишнім, йому обітовано, що буде хтось, хто доведе це до кінця, пророк з його нащадків, який закликатиме до праведності і просто сумувати в серці своєю безпорадною совісністю і праведністю. Ре'увен – людина добра, але до прикрості безпорадна.

Через якийсь час ми знову бачимо Ре'увена: як Ре'увен разом із братами потрапляє до Йосефа в Єгипет, як брати кажуть: «Ось же, нас спіткала біда!». Ре'увен зауважує (як польська мама): «Я ж казав, адже я казав, не грішіть проти хлопчика. Але ви не послухалися, ось кров його і стягується». Ця фраза «Я ж казав, я ж вам казав» (мабуть, багато хто був і в ролі тих, хто її чує, і в ролі тих, хто її каже) – це безглузда фраза. Фраза, яка говориться для виправдання себе: «я ж намагався, я ж хотів, у мене ж усередині був такий намір». Це спроба якось себе виправдати.

Якщо трохи заглибитися в цей текст, брати кажуть: «Ми чули його зойки і не відреагували». Насправді вони не чули, вони сіли, мабуть, десь не біля ями, принаймні не написано, що вони якісь крики Йосефа чули. Але, дивлячись назад, їм уже здається, що чули. Так само і Ре'увен, озираючись назад, реконструює минуле по-своєму і вставляє туди Ре'увена, який щось таке братам казав (а казав він братам зовсім інше). Але те, що він справді казав, він пам'ятати не хоче. Він думає у своїй уявній ролі, що все, що він хотів сказати, все, що боявся сказати, він справді сказав. Так це існує в його спогадах. Хоча знову є така думка: «Тим самим Ре'увен нагадує, що він закликав тоді братів до тшуви, закликав братів до каяття».

Ну що ж, я теж дуже люблю Ре'увена, і хочеться його виправдати, але ось ця ось нешкідливість і безпорадність дуже сильно заважає йому бути таким праведним, яким він хоче бути. Я часто впізнаю в Ре'увені себе. Мені теж іноді страшно щось сказати. Я іноді боюся, що буду незрозумілим, іноді заздалегідь думаю: «Ні, ці люди недостойні, вони не зрозуміють мене, вони не погодяться зробити щось хороше». Я часто боюся бути хорошим, часто боюся бути совісним, сказати щось і «хорошеньким» таким здатися. Є цей страх, буває, наздоганяє, на щастя, дедалі менше. І все ж я знаю Ре'увена в собі, і це допомагає мені любити Ре'увена.

Минає якийсь час, і треба було б поїхати в Єгипет по їжу. Як ми пам'ятаємо, Йосеф, який для братів просто якийсь єгипетський сановник знатний, зажадав привезти Біньяміна. Яаков не погоджується, брати починають вести з ним переговори. Усе ще почасти як первісток першим заводить розмову Ре'увен.

І сказав Ре'увен батькові своєму, кажучи: «Двох моїх синів умертвиш ти, якщо я не приведу його (Біньяміна) до тебе. Віддай його на мої руки, і я поверну його тобі. (Берешит 42:37).

Цікаву пропозицію висловлює Ре'увен: «Якщо я його не поверну, то вбий двох моїх синів». Чи полегшає Яакову від цього? Якщо, скажімо, з Біньяміном у Єгипті щось трапиться, Яаков зрадіє і собі на втіху вб'є двох синів Ре'увена. Ну, важко в таке повірити, важко взагалі повірити, що це серйозна пропозиція. І коментатори кажуть: «Це така риторика. Тут Ре'увен хоче сказати: «Біньямін для мене дорожчий за двох моїх синів. Біньямін для мене важливіший, ніж два мої сини». Природно, Яаков не реагує на це, тому що жодної практичної користі, жодної думки, жодного плану за цим не стоїть.

Перекладаючи практичною мовою, Ре'увен каже: «Я Біньяміна дуже люблю». І це все, що він може сказати. І це схоже на те, як ми кажемо людині: «Бог тебе любить». Це правда, Бог любить, але ми самі цю любов ніяк не показуємо, за цим жодна наша практична діяльність не йде, і в Ре'увена схожа ситуація. Він задумує добре, але не наважується взяти на себе відповідальність це добре зробити. Знову в нього та сама проблема: він хоче доброго, але в нього не виходить. Той, хто зможе вмовити Яакова, – це той, хто вже починає (можливо, мимоволі) вести з Ре'увеном боротьбу за майбутнє первородство, за майбутню першість.

І сказав Єгуда Ізраїлю, батькові своєму: «Відпусти отрока зі мною, ми встанемо, і підемо, і будемо жити, і не помремо – ми, ти і діти наші. Я ручаюся за нього. З моїх рук вимагатимеш його. Якщо я не приведу його до тебе і не поставлю його перед лицем твоїм, то буду я винним перед тобою по всі дні (Берешит 43:8–9).

Чим відрізняються слова Єгуди від слів Ре'увена? Ну, по-перше, Єгуда наполегливіший, і він уміє працювати із запереченнями (як би сьогодні сказали), щоб переконати Яакова. По-друге, Єгуда бере на себе відповідальність і каже: «Я за нього відповідатиму». Не просто «я його люблю», а «якщо з ним щось трапиться, то ось ти те й те зробиш». Єгуда каже: «Я! Я його захищатиму. Я за нього відповідаю! Тобто я за ним на практиці наглядатиму, і, якщо з ним щось трапиться, я буду перед тобою все життя винен». Ре'увен не може цього сказати, тому що він уже винен перед Яаковом. Після історії з Більгою, яку Яаков йому не пробачив до кінця життя, йому нічого втрачати, у нього немає цієї репутації, яка є в Єгуди. Тому тут знову першість бере Єгуда, і, можна сказати, з цього моменту Ре'увен зовсім відходить на другий план.

Коли вже народ повертається з Єгипту, коліно Ре'увена бачить заливні луки ще до входу в країну Ізраїлю і знову поспішно каже: «Хочу! Я поселюся тут!» І таким чином ніби відрізає себе частково від країни Ізраїлю. Доброю стороною цієї поспішності стало те, що ще за життя Моше вперше саме на території коліна Ре'увена з'явилися міста-притулки. І мені здається, це дуже гармонує з особистістю Ре'увена. З іншого боку, опинившись відрізаним від основної країни Ізраїлю, від основної частини країни Ізраїлю, це коліно і першим потрапило під удар розсіяння. У всього є дві сторони.

У книзі Шофтім ми прочитаємо пісню Дебори після перемоги над ханаанеями. Дебора каже: «А коліно Ре'увена так і не вийшло на бій. Могло прийти, але не прийшло» (Шофтім 5:15–16). Розділення відбувається, і коліно Ре'увена все більше, і більше, і більше віддаляється.

А до цього, благословляючи синів, Яаков сказав Ре'увенові так: «Ре'увен – первісток ти мій, міць моя і початок сили моєї» (Берешит 49:3–4). Вираз реші́т оні́ (початок сили моєї) – це вираз, який завжди відповідає первісткові. Тобто Яаков підтверджує, що Ре'увен – біологічний первісток, який претендував на первородство, у нього було первородство – бехура́, але він не зміг цим первородством скористатися, не зміг стати первістком, виконати роль первістка. І тому замість бехура́ (первородства) за принципом бехіра́ (обрання) його місце зайняв Єгуда. Яаков так говорить про потенціал Ре'увена: «Верх гідності, верх могутності». Що означає взагалі все це?

У традиції вважалося, що первісток справді збирає в собі всі сили. Ніби тіло людини накопичує якийсь скарб на народження першої дитини. І перша дитина могла народитися (на ті часи), коли татові могло бути чотирнадцять, може, п'ятнадцять, може, двадцять років. Але величезна кількість часу минає, поки накопичуються сили для першої дитини, а потім уже період часу зменшується. Реші́т оні́ – перший постріл, перший мій початок сили. Найважливіше – дитина в сім'ї, первісток, це й донині так (це я вам кажу, як молодший син великої сім'ї).

Але тут же Яаков каже: «Стрімкий (паха́з – метушливий), як вода, ти не матимеш переваги, бо ти піднявся на ложе батька твого. Ти осквернив цим того, хто піднімався на ложе моє. Іншими словами, через твою поспішність, через те, що ти прагнеш квапити події, ти не зможеш бути первістком. Ти не будеш лідером нашої сім'ї, ти не керуватимеш нашою сім'єю, ти не впораєшся». Яаков каже, що головна біда Ре'увена – це його поспішність. Сповнений добрих намірів, Ре'увен так поспішає ці добрі наміри втілити, що забуває про всіх довкола, про тих, кому, власне, він хоче це добро зробити. І тому в нього не вийде керувати сім'єю, у нього не вийде бути лідером. Добра людина Ре'увен. Найімовірніше, ми не побачимо, що десь щось він справді хотів зробити погано, він завжди хотів «по-доброму», але завжди – поодинці. Не міг розгледіти поруч інших добрих людей, довірити їм зробити щось добре разом, і це заважало йому бути добрим і вже точно заважало йому бути добрим керівником, добрим лідером для сім'ї. Звідси й така поспішність, про яку говорить Яаков. Якщо ти єдиний добрий і все тільки від тебе може залежати, то, звісно, доводиться поспішати. Хотілося як краще, а виходило як завжди. Це я й по собі у своєму житті знаю.

Непросто все з Ре'увеном вийшло. Ну, ось таке в нього життя. Це Ре'увен. Прошу любити і жалувати. Саме і те, і інше прошу і любити, і жалувати.

Мені хотілося б поговорити про другого сина Яакова і Леї, про Шимона. Коли ми говорили про Ре'увена, первістка Яакова і Леї, ми читали, що Всевишній побачив, що Лея зневажена, і відкрив її утробу. Лея народила первістка і назвала його Ре'увен, що означає: подивіться, ось у мене хлопчик. Вона була сповнена надій, що, оскільки вона змогла народити Яакову первістка, тепер-то Яаков її помітить і полюбить, і стосунки в них налагодяться. І всі свої надії вона вклала в це ім'я, у цю радість про народження первістка.

І ось, минає час, можливо, рік-півтора після народження Ре'увена, і на світ з'являється Шимон. Ось що ми читаємо про історію його народження: «І зачала знову, і народила сина, і сказала: «Господь почув, що я – нелюба, і дав мені і цього. І нарекла йому ім'я Шимон». (Берешит 29:33)

Ось так кількома словами Тора розповідає про народження Шимона. Сама Тора не каже, що Лея народила, тому що Господь почув, що вона нелюба: це було сказано про Ре'увена. Але саме з цим пов'язує народження Шимона сама Лея. Причому тут Господь не побачив, а почув, тобто проник у самі-самі глибини, у шепіт серця Леї, у цю її сердечну гіркоту і дав їй хлопчика на ім'я Шимон. Тут уже немає надії й уповання на те, що чоловік побачить, або на те, що якось ставлення зміниться. «Дав мені і цього» –можна зрозуміти так: щоб Він утішив мене в цій ненависті, у цій зневазі до мене, у цій моїй невизнаності, відчуженості, нелюбові... Ось таке дивовижне, непросте пророцтво, таке непросте завдання, програму закладає Лея в народження Шимона. Це хлопчик-захисник. Хлопчик, який має захистити незаслужено скривджувану, незаслужено ненавидиму маму Лею. Ну, і не тільки маму Лею, а всіх, хто з нею. Мідраші кажуть, що Шимон ріс дуже великим і сильним хлопчиком, що знову-таки відповідає загальній канві оповіді.

Що означає ім'я Шимон? Найпростіше і найправильніше розуміння, що ім'я Шимон походить від дієслова шма (чути), і означає слухання або той, що слухає, тобто слухання Бога, відповідь на мої молитви або той, що слухає. Той, що слухає, – тут розуміння, звісно, широке. Передусім, мабуть, це той, що слухається батька, слухається Бога. Але, можливо, є тут і значення: той, хто мене вислуховуватиме, той, хто почує ось цю мою гіркоту і захистить мене. Це ті розуміння, які стосуються прямого значення імені.

Мудреці в мідрашах, виходячи з історії коліна Шимона, говорили, що Шимон означає ще й сам аво́н – той, через якого прийде гріх. Тут ідеться про те, що згодом коліно Шимона згрішило через Зімрі́ бен Салу́ в той час, коли Ізраїль блудив з мідьянітянками в пустелі. Інше розуміння – сам айн, тобто заздрісне око, і тут мудреці натякали на заздрість Шимона щодо Йосефа. Усе це – коментарі й мідраші, і, звісно, це може бути спробою знайти корені дій Шимона в імені, але це не пряме значення імені. У християнському середовищі існує ще одне тлумачення, що ім'я Шимон пов'язане з очеретом. Виникло це тлумачення помилково. Річ у тім, що один з апостолів названий Шимон Зілот (або Кана́ – ревнитель). Слово кана́ (ревнитель), справді, близьке за звучанням до слова кане́ (очерет). Ось звідси і переклад імені Шимон як очерет. Але такого значення в імені немає.

Отже, Шимон – той, хто чує, чуйний, який відповідає всякому кривдникові матері, можливо, різко реагує на всяку образу, захисник; хлопчик, який росте дуже сильною людиною.

Ми одразу ж прочитаємо першу історію з його біографії, це історія з Діною. Про Діну ми читали, що ця дівчинка – дочка Яакова, єдина донька в сім'ї, донька Леї, найімовірніше, – улюблена дитина, «лапочка-донька». Вона вийшла погуляти, була зґвалтована, була викрадена до Шхему, і брати обманом домоглися того, що жителі Шхему обрізалися. І далі ми читаємо історію, яку вже знаємо, але перечитаємо ще раз.

«І було: на третій день, коли вони (тобто жителі Шхему) були хворі, взяли два сини Яакова, Шимон і Леві, брати Діни, кожен свій меч, і напали на місто впевнено, і вбили всіх чоловіків. Хамора і Шхема, сина його, вбили вони також мечем, і взяли Діну з дому Шхемового, і вийшли. Сини ж Яакова прийшли до вбитих і пограбували місто за те, що збезчестили сестру їхню. Вони забрали дрібну і велику худобу їхню, і ослів їхніх, і те, що в місті, і те, що в полі, і все багатство їхнє, і всіх дітей їхніх і жінок їхніх полонили, і пограбували все, що було в домах». (Берешит 34 гл.)

У відповідь на мерзенний вчинок Шхема Шимон, захисник ображеної мами, ображеної сім'ї, переповнюється почуттям справедливості та гнівом. Разом із братом Леві він нападає на місто Шхем. Треба сказати, що це дуже сміливий вчинок. Брати на той момент – підлітки. Може, їм 13-14 років. Можливо, вони й трохи старші – підлітки, які нападають на ціле місто, вирізають ціле місто. Потім, мабуть, приходять інші брати й грабують усе. Але крім того, що було пограбоване місто, були пограбовані й усі околиці. Як сказав один мій знайомий: «Ліс рубають – тріски летять».

Це викликає обурення Яакова: «І сказав Яаков Шимонові й Леві: „Ви очорнили мене, зробивши ненависним для жителів цієї країни“». Якщо дослівно, Яаков каже еві́шу – ви засмердили мене (бое́ш сучасним івритом – це скунс, смердюх): «Ви зробили мене смердючим для всіх жителів цієї землі і ненависним для ханаанеїв, для перізеїв. Вони зараз прийдуть, а в мене людей мало, і вони зможуть мене знищити». А брати кажуть: «Невже як із блудницею будуть із нашою сестрою?!» Найімовірніше, не захист Діни братами був тим, що обурило Яакова, тим, що викликало його гнів.

Ми пам'ятаємо, коли Яаков благословляє Шимона і Леві, він каже, що ару́р апа́м, проклятий гнів їхній (ми ще поговоримо про це). Коли месника, коли людину, яка бореться за справедливість, переповнює праведний гнів, то гнів може зробити людину нечистою. Як наслідок, і вчинки її стають нечистими. Я можу сказати, що мені дуже близькі Шимон і Леві, я теж, можливо, хотів би іноді взяти меч у руки (ну, вирізати ціле місто я не можу, я не великий воїн), і бажання їхнє мені близьке і зрозуміле.

Отже, молодий Шимон – сильний, справедливий, гарячий, люблячий, турботливий. Але ця його гарячність небезпечна тим, що він може при цьому виявитися гнівливим. У сім'ї Ре'увена, Шимона, Леві, усіх братів є ще молодий юнак на ім'я Йосеф, про якого ми й говорили, і ще поговоримо. І ясно, що Шимона Йосеф, можливо, гнівитиме більше, ніж будь-хто інший. По-перше, він улюблений син улюбленої дружини, порівняно з нелюбою мамою Шимона. По-друге, у той час, коли Шимон і Леві в підлітковому віці вже були в полі, Йосеф набагато менше себе обтяжує, у нього парадна сорочка, він наближений до батька, він ще й сновидець.

Загалом, у Шимона є всі причини для дуже «небратських» почуттів щодо Йосефа. І, коли ми читаємо про продаж Йосефа, Тора нічого не каже про роль Шимона в цій історії. Хоча зрозуміло, якщо міркувати, пасуть у Дотані, найімовірніше, тільки сини Леї. Сини рабинь пасуть окремо, а сини Рахелі, Йосеф і Біньямін, вони, зрозуміла річ, із батьком у Ханаані. Ре'увен і Єгуда, двоє інших синів Леї, ми бачимо, не дуже добре ставляться до цього задуму (вбити Йосефа), і стає зрозумілим, що (і мідраші кажуть) саме Шимон і Леві верховодили, найімовірніше, усією цією історією з думкою погубити Йосефа. Один із мідрашів каже, що Шимон був тим, хто наважився і, скажімо так, своїми руками штовхнув Йосефа в яму. Загалом, це Шимонові пасує.

У II столітті до нової ери жила невідома, але дуже цікава людина, яка зібрала всі матеріали про синів Яакова, про дванадцятьох Патріархів, і написала такий мідраш, такий твір, який називається «Заповіт дванадцяти Патріархів». За текстом цього мідрашу, кожен із синів Яакова, від Ре'увена до Біньяміна, перед смертю збирає своїх синів. Кожен своїм синам розповідає своє життя, якісь свої проблеми, якісь свої складнощі у стосунках зі Всевишнім, у стосунках із братами, складнощі свого життя і дає їм настанову. Щодо Шимона цей мідраш каже річ дивовижну. Він каже, що Шимон розповідає своїм дітям, що він ненавидів Йосефа, і настільки ненавидів, що (це й Тора каже) не міг із ним розмовляти мирно, нічого з ним не міг робити і хотів його вбити. Так сталося, що в той момент, коли Йосеф прийшов до Дотану, Шимон був відправлений до Шхему купити мазі для овець, а тим часом Йосефа продали, і Шимон не зміг у цьому взяти участь. Шимон хотів його вбити, можливо, штовхнув би його в яму (згідно з цим мідрашем), але Бог його вберіг. Ми бачимо тут два підходи до погляду на єврейську історію, два погляди на єврейську історію. Одні кажуть: «Всевишній діє через людей, через Ре'увена, через Єгуду. І Йосеф через Ре'увена та Єгуду був урятований від негайного вбивства». Інші кажуть: «Всевишній діє непомітно, і тому Шимона – а його б не зупинили, він же сильний, він повний ненависті, повний гніву, він би вбив Йосефа – Всевишній відіслав». З того, що Йосеф потім саме Шимона візьме в заручники (Берешит 42:24), можна зробити висновок (і так теж роблять), що саме Шимон штовхнув Йосефа в яму. І ось коли ми розповідаємо історію про те, як Шимон побував у заручниках, то бачимо, що Яаков не дуже поспішав його визволяти, можливо, через те знову-таки, що пам'ятав історію з Діною і з Леві. На цьому, здавалося б, уся історія про Шимона, яка розказана в Торі, закінчується.

Ми вже читали благословення Яакова перед смертю. Яаков благословляє своїх дітей – так, пам'ятаємо, саме благословляє, тобто нікого з них не проклинає і не карає. І все, що при цьому говориться, навіть якщо сприймається гостро і болісно, – це благословення. І ось що Яаков каже братам, Шимонові й Леві: «Шимон і Леві – брати, зброя грабіжництва властива їм». (Берешит 49:5–7).

Можна перекласти це так: інструменти, якими вони володіють, усе їхнє майно – це майно награбоване. А можна зрозуміти це по-іншому: вони діють у цьому світі хижацьки. Тобто вони схильні до грабежу, до прояву насильства, до того, щоб брати нахрапом або силою, нехай навіть ґрунтуючись на почутті справедливості. І далі: «У раду їхню хай не ввійде душа моя. Із зборищем їхнім не єднайся, честь моя».

Тобто, коли якісь спільні справи пов'язують Шимона і Леві, Яаков каже: «Я за них не відповідаю». І ми побачимо пізніше в Торі, що, коли описуються якісь історії, наприклад, про Кораха з коліна Леві, не сказано, що він – син Яакова. Коли буде історія про Зімрі бен Салу з коліна Шимона – і там не сказано, що він – син Яакова. Тобто Яаков каже: «Я не хочу пов'язувати своє ім'я з якимись справами цих людей». І далі Яаков каже: «Проклятий їхній гнів, бо сильний він, і лютість їхня, бо тяжка». Слово апа́м (гнів), якщо дослівно перекласти, це їхній ніс. Слово аф (ніс) має значення ще й гнів або ніздрі. Широкі ніздрі, довге дихання, той, хто здатен довго дихати, – е́рех апа́їм (довготерпеливий Бог, Бог із довгими ніздрями). Тут же – широкі, роздуті гнівом ніздрі, які переповнені повітрям, і цей кисень так дзвенить, що не дає людині дихати, позбавляє людину розуму цей гнів.

Далі ми побачимо, що між Шимоном і Леві відбудеться розділення. Один із них, Леві, що став родоначальником священницького роду, левітського роду, навчиться дуже важливого вміння бачити нечистоту і самому не ставати нечистим. Бачити, коли відбувається щось нечисте, обурюватися цим, реагувати на це, протистояти цьому, але не впадати в гнів, не ставати самому нечистим. Це важливо, це важлива якість для когена. Співчувати якимось немочам людини, а не обурюватися ними, не гнобити ними людину, тобто обурюватися, але без гніву. У Шимона це виходить набагато гірше, і ми це побачимо пізніше саме в історії з мідьянітянами. Але давайте дочитаємо благословення Яакова.

 Яаков каже: «Розділю їх у Яакові й розсію їх в Ізраїлі». Тобто в левитів, це згодом ми побачимо, не буде наділу, вони будуть розсіяні, не маючи своєї землі; немає наділу в коліна Леві. Жереб коліна Шимона, ми читаємо про це в книзі Єгошуа бін Нуна, випав серед коліна Єгуди, і сини Шимона, усе коліно Шимона житиме в південній частині території коліна Єгуди, на нудному-нудному півдні Ізраїлю (Беер-Шева і Рухама – і це сучасні райони), тому деякі тлумачили ім'я Шимон від слова шиаму́м – нудьга, туга; нудне коліно.

Обидва коліна позбавляються якоїсь самостійності. Левити, зрозуміло, ходитимуть і навчатимуть Ізраїль, вони будуть залежні від Ізраїлю. З одного боку, вчителі Ізраїлю, з іншого, – залежні від милості ізраїльтян. Про коліна Шимона наводиться такий приклад, що вони стали наставниками дітлахів і писарями, тобто це ремесла, які не приносять особливого багатства і вимагають постійного, постійного контакту з людьми.

Коли людина гнівлива або коли людина ревна до гніву, ревна так, що це виходить за рамки праведної ревності, тоді такій людині добре не мати багатства, не мати впливу, не мати сили, інакше вона спалить просто все довкола себе. Якби в такої людини був якийсь маєток, якась земля, де вона наймала б працівників, вона б виснажувала цих працівників своїми причіпками і своїм гнівом. Для того, щоб угамувати гнів, коліна (так це пояснюється) мають бути розсіяні, мають потрапити в залежність від людей. Це не покарання за гнів, це шлях виправлення ось цього гніву, люті, поспішності, можливо. Свого часу Шимон і Леві не порадилися з Яаковом, не порадилися з батьком, поспішно взялися за зброю. Гнів знову-таки роздуває людину і представляє її якимось володарем, рівним Богові, тому часто кажуть, що «той, хто гнівається, подібний до ідолопоклонника».

І ось на цьому історія Шимона в книзі Берешит закінчується. І далі ми, звісно, можемо читати вже тільки про коліно Шимона. А що ми читаємо про коліно Шимона? Ми читаємо історію, дуже сумну історію про те, що коліно Шимона виявилося замішаним в один з найстрашніших гріхів, який стався в пустелі, у гріх з мідьянітянами. Ми читаємо про Зімрі бен Салу: «Ім'я ж убитого, який був убитий з мідьянітянкою, той, якого вбив Пінхас – Зімрі бен Салу, начальник батьківського дому Шимона». (Бемідбар 25:14).

Саме начальник батьківського дому Шимона, провідник коліна Шимона, був убитий Пінхасом з коліна Леві. Зверніть увагу, як розділяються тут шляхи братів: був убитий Пінхасом з коліна Леві. Ми, мабуть, щоб не випереджати події, розберемо всю цю ситуацію, коли говоритимемо про Леві й про Пінхаса – і як Шимон у ній опинився, і як Пінхас у ній опинився, а поки просто врахуємо це як історичну подію. І ось звідси походить оце саме тлумачення імені Шимон як «той, через якого прийде гріх». Той, через якого прийде гріх на народ Ізраїля, гріх через мідьянітян. Усе коліно Шимона, найімовірніше, було в цьому замішане. Можемо побачити це з книги Бемідбар (1:22–23). На самому початку ми читаємо, що обчислених з коліна Шимона було 59 300, а після історії із Зімрі ми читаємо, що в коліні Шимоновому – 22 200 душ (Бемідбар 26:12–14). Тобто проста арифметика каже, що понад 27 тисяч людей з коліна Шимона загинуло за цей самий гріх з мідьянітянами, усе коліно виявилося зруйнованим.

І знову, коментатори кажуть: «Коли якась людина сповнена праведного гніву, коли до праведності домішується гнів, то вона і її нащадки будуть випробувані в цьому». Я можу сказати про себе, що дуже часто я викривав якісь гріхи і якісь проблеми в інших людей з піною біля рота, переповнюючись праведним гнівом. Але потім важко було встояти самому в тих самих ситуаціях, у дуже схожих проблемах. Таке буває часто. І, можливо, і ви теж знайдете в собі і праведний гнів, і відповідь, яку доводиться тримати за оцей праведний гнів, за гнів, який, не будучи праведним, їде верхи на відчутті праведності. Тому є якась така закономірність у продовженні історії коліна Шимона. І сталося розділення, коли Пінхас з коліна Леві зміг цього разу виявити саме чисте завзяття без домішки гніву (мабуть, так, тому що після з ним укладено священницький союз), а Зімрі з коліна Шимона не зміг цього зробити.

Надалі, у благословенні Моше, яке дається колінам, ми вже не зустрічаємо коліна Шимона. Деякі коментатори кажуть, що коліно Шимона включене тут у коліно Єгуди (як ми говорили, потім жереб коліна Шимона буде серед коліна Єгуди). І, загалом, можна так уявити собі, що благословення Єгуди містить у собі і благословення Шимона. Але, так чи інакше, Моше не простив, не стер цей злочин коліна Шимона, і коліно Шимона залишилося без благословення Моше, тобто не отримало якоїсь окремої місії при входженні в країну Ізраїля. Довгий час представники цього коліна жили поруч з Єгудою. Ми знаємо, що під час поділу царства, як каже книга Діврей гаЯмім, багато хто з коліна Шимона перейшли до Єгуди, і тому вони пережили вигнання, тобто не все коліно Шимона було вигнане, не все воно пішло в ґалут. Пізніше ми бачимо, що коліно потроху розчиняється і в сусідніх народах, і в коліні Єгуди. І сьогодні коліна Шимона як такого немає.

Була ще історія, коли представник коліна Шимона опинився на царюванні на деякий час. Цю людину звали Зімрі. Ось що розповідає про це Танах: «У двадцять шостий рік царювання Аси, царя Єгуди, став царем Ейла син Баші, над Ізраїлем у Тірці, і царював два роки». (1 Мелахім 16:8–20). Тобто, коли в Єгуді царем був Аса, на двадцять шостий рік його царювання в сусідній країні, в Ізраїлі (це, на жаль, уже два різних царства), на царство став Ейла і царював у Тірці два роки. І далі: «І склав проти нього змову раб його, Зімрі». Зімрі з коліна Шимона, раб цього самого царя Ейли, вчинив змову проти свого господаря. А він був не просто рабом, тобто не прибиральником, не двірником, не кухарем, а відав половиною всіх колісниць, тобто це була високопоставлена людина, хоча й раб. «І, коли Ейла, цар Ізраїля, напився доп'яна в Тірці (пив він у домі у свого начальника – управителя двору, якого звали Арца), тоді ввійшов Зімрі, і вразив його, і умертвив його в двадцять сьомий рік царювання Аси, царя Єгуди, і став царем замість нього». Тобто шляхом змови раб повстав на свого господаря. Цей раб з коліна Шимона, і він став царем. Але було це недовго. Написано, що народ стояв табором біля Ґібтона, у пліштім: «Коли почув народ, що розташувався табором, що Зімрі склав змову і вбив царя, то того ж дня в таборі всі ізраїльтяни зробили царем Омрі, воєначальника, і піднявся Омрі з ними всіма, і обложили вони Тірцу». Вони ввійшли, і Зімрі був спалений живцем у своєму палаці за все те зле, що він робив в очах Господа. Лише тиждень зміг процарювати Зімрі з коліна Шимона.

Більше нікого видатного з коліна Шимона за всю історію не з'явилося. Коли мудреці кажуть: «Нікого з коліна Шимона не було ні серед суддів, ні серед пророків, ні серед царів», їм заперечують: «Ну от Зімрі ж був!» Але Зімрі був лише тиждень, а що таке тиждень для царювання, це ніби й не рахується зовсім.

Чи можна сказати, що Зімрі якось відображає природу Шимона? Хотілося б сказати, що ні, що це фігура випадкова і так ненароком вийшло, що він з коліна Шимона. Але от оцей самий гнів, поспішність, завзяття все-таки виявляються тут у Зімрі, і тому невипадково ця людина з коліна Шимона, і ця якість залишається в коліні Шимона.

Щоб було зрозуміло, ми не хочемо цим сказати, що Шимон – це гнівлива, ревнива, така зла людина. Це людина віруюча, людина, яка намагається служити Всевишньому, але він робить характерні, властиві йому помилки, і це те, що в нього не виходить. Це те, що може і в нас не виходити, ми теж можемо опинитися на його місці. Тобто не треба з цього робити висновок, що Шимон – він якийсь поганий, недостойний, злий. Але мама дала йому певне завдання, і в цьому завданні є різні кінці, різні грані. І іноді, переповнений почуттям образи за маму, за справедливість, за батьківщину, за царство, Шимон може робити в гніві вчинки, про які Яаков і сказав: «Проклятий його гнів».

Це те, чого може навчити нас Шимон або чого ми можемо разом із Шимоном учитися: виявляючи турботу про справедливість, про закон, про праведність, про чистоту, не гніватися, не переповнюватися своїм власним, людським гнівом, не давати збитися своєму диханню, не ставати злостивцем. Ось, мабуть, те, що було небезпечним для Шимона, і те, що може бути небезпечним для нас. Така ось історія другого сина нашого Праотця Яакова і Праматері Леї.

У цій бесіді ми спробуємо по-новому поглянути на благословення Яакова Єгуді. Ось, що ми читаємо в Торі в 49 розділі книги Берешит. Яаков каже своєму синові:

Єгудо, леве молодий, ти щойно стояв над здобиччю своєю, і ось уже потягнувся і розлігся, як лев, і хто посміє потурбувати його?

Таке ось благословення, і воно було б, мабуть, набагато зрозуміліше, якби Яаков зупинився на середині, якби Яаков сказав: «Єгудо, ти шматуєш здобич, як лев», і представив би Єгуду як лева, який роздирає свою здобич або ставить лапу на щойно вбиту тварину, як це іноді дуже гарно малюється. Але Яаков каже інше, він додає дві важливі речі. По-перше, ти גּוּר אַרְיֵה (ґур ар'є́), ти дитинча лева, ти лише ще левеня, усі левові якості в тобі виявлені, але їм ще рости й рости. По-друге, Яаков не закінчує своє благословення на тому, що лев шматує здобич, але після цього лев ще лягає і розтягується, як лев. Чому і для чого Яаков це додає? Ось одна з граней розумінь, але для того, щоб її зрозуміти, спробуємо спочатку відволіктися і поговорити трохи про інше.

На приладовій панелі більшості автомобілів є такий прилад, яким майже ніхто не користується. Цей прилад називається тахометр. Він показує, скільки обертів за хвилину робить колінчастий вал автомобіля. По суті, показує, наскільки викладається автомобіль, наскільки він працює на повну силу. У багатьох тахометрів є червона зона, яка показує, що автомобіль працює на дуже високих обертах, працює на знос. Він може працювати в такому режимі, але якщо він довго працюватиме в такому режимі, то це добром не скінчиться. У нас, у людей теж є якийсь невидимий тахометр. І, хоча сьогодні на тахометри на автомобілях ніхто не дивиться, є в нашому мовленні вирази, які залишилися з тих часів: на повних обертах, або збавити оберти, або набирає обертів, коли ми працюємо на знос, коли ми працюємо на повних обертах, коли ми відчуваємо для себе небезпеку, коли ми б'ємося за себе, коли ми відчуваємо хвилю, коли ми проповідуємо, навчаємо, говоримо, святкуємо, коли ми в центрі уваги, коли на нас дивляться, коли нами захоплюються, коли ми відчуваємо, що Всевишній чинить через нас якусь добру справу, нехай навіть найменшу. Ось тут час для нас працювати на повних обертах, і наш тахометр у червоній зоні, тут ми б'ємося, як лев. Бувають ситуації, коли ми образили когось, вчинили якийсь гріх, можливо, тяжкий гріх, і час прийти і попросити прощення. Якщо грішили ми, чинили ми цю дію на повних обертах, якщо звинувачення, які ми кидали на адресу інших людей, були на перших сторінках нашої особистої стінгазети, то, коли ми просимо прощення, це буде десь на останній сторінці дрібним шрифтом. Вибачатися, просити прощення, працювати над собою ми часто можемо, або хочемо, або готові лише на малих обертах. І це теж не завжди.

В Єгуди є певна інша якість. Ми читаємо про це, коли Єгуда потрапляє в історію і його гріх з його власною невісткою Тамар виявляється. Як розповідає 38 розділ книги Берешит, Єгуда ввійшов до своєї невістки Тамар, прийнявши її за блудницю. І ось як розповідається про те, як з'ясувалася вся ця справа: «І було через три місяці, і сказали Єгуді, кажучи: «Розпусничала Тамар, невістка твоя, і навіть ось вона вагітна від блуду». І Єгуда сказав, – тут Єгуда судить як лев і каже: «Виведіть її, і нехай вона буде спалена». Коротко, ясно, емоційно, ось рішення лева, а не левеняти. «Але щойно вона була виведена, як вона послала до свекра свого сказати: «Від людини, чиї ці речі, я завагітніла». І сказала: «Упізнай же, чиї це печатка, і шнурок, і посох». Єгуда впізнає, з жахом впізнає, чиї це печатка, і шнурок, і посох. «І впізнав Єгуда і сказав: «Вона правіша за мене, бо я не дав її Шелі, синові моєму». Єгуда з тими самими інтонаціями, при тому самому народі, цілком чесно, як лев, може сказати: «Вона правіша за мене». Цю фразу дуже важко сказати людині. Дуже важко сказати голосно. Можна десь прошепотіти, можна десь пробурчати. Єгуда каже її цілком чітко, голосно. Він лев, і, коли він лежить, коли він ліг на землю, коли він упав, він усе одно залишається левом. Коли це вже не битва за здобич, а коли це падіння. І в цьому падінні своєму він лежить не як борсук, а як лев. І лев завжди відрізнятиметься від борсука, навіть лежачи. У цьому суть благословення Яакова. Єгуда може бути левом не тільки в стані, коли він з риком нападає на здобич або з риком шматує здобич, а й коли він хоче змінитися, коли він кається.

Ми бачили, що сталося між Давидом і пророком Натаном. І теж можна, кажучи мирською мовою, сказати: «Він цар, як лев, цар звірів, який розлігся. Хто підніме його?» Хто, здавалося б, може змусити лева з левовим завзяттям у чомусь покаятися, перед ким він каятиметься? Він же лев. Давид міг дати вказівку, і пророка Натана ніхто б більше ніде не побачив. Давид міг би обуритися, але Давид з такою ж палкістю, з якою він каже: «Син смерті, заслуговує на смерть, людина, яка зробила те, що ти, пророче Натане, мені розповів», так само, з такою ж палкістю, з таким же левовим завзяттям Давид промовляє молитву покаяння і каже: «Згрішив я перед Господом». Властивість, здатність бути левом, коли ти кажеш: «Вона правіша за мене». Або, коли ти кажеш: «Згрішив я перед Господом». Готовність казати це, попри те що ти цар, і ти просто можеш знищити обвинувачів, і ніхто, висловлюючись мовою благословення Яакова, не підніме тебе.

Це одна з граней благословення, яке Яаков дає Єгуді, і дай Бог усім нам його теж мати. Уміти іноді визнати свою неправоту перед дітьми, перед дружиною, перед підлеглими, перед тим, хто слабший за нас або залежний від нас, уміти визнати свою провину і намагатися виправити себе, прагнути саме до виправлення себе, не зважаючи на те, що і хто подумає. Бути левом так, щоб наш тахометр зашкалював. Ось цього хочеться як благословення.

У нашій тижневій главі розповідається про те, як Праотець Яаков перед смертю зібрав усіх своїх синів, щоб благословити кожного з них. Як каже Тора, «кожного за благословенням його». Тобто кожен син отримав благословення і настанову відповідно до своєї природи. Те, що відображає його внутрішню природу, його потенціал, те, що дозволятиме йому розвинути цей потенціал, зміцнитися в служінні. Тобто Яаков не єдиним благословенням усіх благословляє, а для кожного знаходить своє благословення.

Але коли ми дивимося на це благословення, ми розуміємо, що воно сильно відрізняється від того, як ми готові благословляти своїх дітей і своїх близьких. Ми бажаємо нашим дітям, нашим близьким якихось конкретних речей. Ми кажемо: «Будь успішним у своїй роботі, доброго тобі здоров'я, довгих років життя, багато-багато тобі грошей, щастя тобі від дітей і так далі». Ми бажаємо своїм дітям, своїм близьким цілком конкретних речей. І благословення Яакова настільки сильно відрізняються від того, як ми звикли благословляти, що не зовсім зрозуміло часом, а чи благословення це і в чому тут благословення?

Ось що каже Яаков своєму синові Іссахару:

Можна перекласти між тюками ноші своєї, можна перекласти між загонами для худоби. Є різні переклади, але ось таке благословення отримує Іссахар.

Іссахарові сказали: «Іссахаре, синочку, а ти – осел». Далеко не кожному сьогодні буде приємно почути таке благословення. Усі знають, що ми називаємо ослом людину невдачливу, нетямущу, ту, яка потрапляє в різні неприємні, дурні історії. І яке ж це благословення сказати своєму синові: «Ти – осел, синку». У чому взагалі служіння коліна Іссахара?

Традиція каже, що в коліна Іссахара є особливий договір з коліном Звулуна. Загалом-то, про цей договір говорить і Моше в 33 розділі книги Дварім. Ось що там говориться. Моше теж благословляє всі коліна Ізраїлеві. І ось як він благословляє коліно Звулуна:

Є якийсь особливий договір, як ми бачимо, тут, між Звулуном та Іссахаром, якийсь особливий симбіоз між ними, який дозволяє приводити до гори народи світу. Мудреці кажуть, що Іссахар сидить, трудиться у Святій Землі, вивчає Тору і реалізує її знання для своєї праці у Святій Землі. Звулун подорожує світом, займається торгівлею і просуває досягнення і продукти Іссахара. І, бачачи ті чудові дивовижі, які привозить Звулун в інші країни з країни Ізраїля, народи світу спантеличуються, звідки ці ідеї, звідки ці фрукти, і тим самим притягуються до Святої гори, де приноситимуть жертви Всевишньому.

У першій книзі Діврей гаЯмім (12:33) говориться про синів Іссахара, що вони

Тобто це люди, які знають, що потрібно робити. Тому традиція дійшла висновку, що коліно Іссахара – це основне ядро тих, хто вивчає Тору, тих людей, які вивчають Тору, розуміють волю Всевишнього для народу Ізраїля і можуть дати, передати цю волю самому народові і через Звулуна й іншим народам. Тобто це столиця, наче столиця божественного знання, столиця Тори, центр Тори в народі Ізраїля, що вивчає Тору. Це в основному коліно Іссахара. Звісно, весь народ покликаний вивчати Тору, але є ось така особлива академія, як про це каже книга Діврей гаЯмім.

Після розсіяння десяти колін ми розуміємо це в духовному сенсі, що ті, хто сьогодні вивчає Тору і займається вивченням Тори, потребують тих самих інструментів, які несло коліно Іссахара, і благословення Іссахара тому, хто працює за тією самою спеціальністю, хто прийняв естафету Іссахара і продовжує його справу. Звісно, залишається питання щодо коліна Леві, яке для Ізраїля служить учителями. Це два дещо різні служіння. Звісно, коліно Іссахара не замінює коліна Леві, і коліно Леві не замінює коліна Іссахара. І служіння в них близькі, але все-таки різні.

І ось саме цього Іссахара, саме цього академіка Яаков Праотець називає ослом, і треба зрозуміти чому. І відповідь, яка дається, ось яка. Осел – це той, хто несе свою ношу, не брикається і не буцається, не нападає на своїх господарів, як інша тварина. Можна ж було, звісно, знайти тварину гарнішу, як, наприклад, коня чи лева. Але лев нікому не підкоряється, а кінь усе-таки може в якийсь момент відчути, виявити свою силу, свій характер. Той, хто працював з кіньми, знає це. Саме осел несе свою ношу і не опирається.

Деякі дані кажуть, що осел може нести за вагою навіть більше, ніж несе кінь, але повільно. Кінь не може йти так повільно, як осел з вантажем. Осел може йти повільно, може йти зі швидкістю, придатною для жінок і дітей. Тобто осел достатньо терплячий з цією ношею, може нести її поступово. Як казав Яаков Есавові: «Ми підемо зі швидкістю наших жінок і дітей». І осел може йти зі швидкістю жінок і дітей, він достатньо терплячий, щоб і ношу свою нести терпляче. Можна так сказати, що Іссахар навчає Тори тих, хто від неї відстав, тих, хто з якоїсь причини відпав, тих, кому потрібно повільніше, простіше, зрозуміліше, або зовсім-зовсім далеким, зовсім далеким народам, що живуть далеко, теж потрібно розповісти про Всевишнього. Але іноді й в Ізраїлі в стані біди, в стані тривоги потрібна настанова Іссахарова, і іноді Іссахар – порадник щодо того, що потрібно робити Ізраїлю.

І ще одна особливість осла. Осел – істота невибаглива. Він, справді, може прилягти, де завгодно, тому ослом часто нехтують. Але в цьому випадку той, що лежить між загонами для худоби, або той, що розлігся серед тюків – це осел, який приліг, перепочив десь, і добре, що приліг, добре, що перепочив. Осел у цьому плані не перебирає місцями для ночівлі. Йому не завжди потрібні особливо комфортні умови. Осел не шукає цієї пошани. Осел просто несе свою ношу. Тому й Аврагам подорожує на ослі, і Моше подорожує на ослі, і Машиах подорожує на ослі.

Про осла Машиаха є один дивовижний мідраш, який розповідає, коли Машиах в'їжджає в Єрусалим і його вітає натовп, кидають пальмове листя, хтось кидає одяг йому під ноги. Осел думає, що це його вітають, що це йому всі раді. Може закрастися в осла така думка. Ось увесь вигляд осла, те, що він осел, не дозволяє йому зрадіти цією радістю. І будь-якій людині, будь-кому з нас, коли ділимося Торою, якимись знаннями, так хочеться сказати: «Дивіться, ось це я ділюся. Це, слухаючи мене, зараз люди роззявляють роти від здивування. Це коли вони мене слухають, у них горять очі. Це моє те, що їх захоплює». І можна потрапити в засідку цього ослика. Ну, тому, мабуть, ослик і такий непоказний, щоб у цю засідку, щоб у цей капкан не потрапляти.

Ось така одна з граней розуміння благословення Іссахара, як ослика, який ночує між загонами худоби або між тюками.

Як те, що тебе обізвали ослом, може бути для тебе благословенням? Для людини, яка навчає Тори простих людей, можливо, далеких від Тори, можливо, тих, що відпали від Тори, дуже важливо часом бути ослом, тобто мати ось ці якості осла. І ці якості Іссахара Яаков благословляє. Тому якщо тебе обізвали ослом, це не завжди погано.

Мені хочеться поговорити про дивовижне коліно Дана. Ось як благословляє Дана Яаков:

Ми поки що перекладемо це як буде судити, але пізніше ще розберемося з цим дієсловом.

як одне з колін Ізраїлевих

Ось таке благословення, яке зовсім не відразу зрозуміле. Давайте спочатку розбиратися зі словом יָדִין (ядін). Корінь יָדִין (ядін) від кореня דִין (дін) суд, від того самого кореня, від якого й ім'я דָּן (дан) той, що судить. דָּן יָדִין (дан ядін) – це свого роду гра слів. Можна російською сказати: «Дан будет данить». Слово יָדִין (ядін), однак, означає і воювати за, відплачувати, відшкодовувати суд за. Так, наприклад, у 135 псалмі (у нумерації масоретській, єврейській): «Адже буде Господь судити свій народ і втішить своїх рабів». Або, наприклад, у 110 псалмі в 6 вірші: «Він буде судити народи, наповнить трупами, розтрощить главу великої держави». Судити – це ще й заступатися, віддавати суд, чинити відплату за когось. І, найімовірніше, тут ідеться саме про цю функцію Дана.

Що означає כְּאַחַד שִׁבְטֵי יִשְׂרָאֵל (кеаха́д шівте́ їсрае́ль) як одне з колін Ізраеля? Попри те, що Дан – син рабині, не походить від однієї з праматерів (від Рахелі й Леї), він став командувачем одного з чотирьох таборів. У другому розділі книги Бемідбар ми читаємо: «Прапор табору Дана на північ, за їхніми ополченнями, і начальник синів Дана Ахіезер, син Амішадая». Тобто Дан – командувач табору, а поруч із ним у його таборі, під його командуванням коліно Ашера і коліно Нафталі. Дан – єдиний із синів рабинь, який поставлений на таке лідерство.

Варто ще звернути увагу і на начальника синів Дана, його звуть Ахіезер. Ім'я Ахіезер можна перекласти як братику, давай я тобі допоможу, або брат, який завжди допоможе, брат-помічник, брат, готовий прийти на допомогу. Саме як брат. Не дивлячись згори, не чванячись своєю допомогою. Брат, який готовий прийти на допомогу.

У 10 розділі книги Бемідбар ми читаємо про табір Дана ось що: «Потім рушав табір синів Дана, що замикав усі табори». Слово מְאַסֵּף (меасе́ф) тут – той, що замикає, або той, що збирає. І знову згадується Ахіезер, ось ця сама людина, про яку ми сказали, що її ім'я перекладається брат, давай я тобі допоможу. Отже, Дан – лідер табору, який рухається як той, що замикає. Слово той, що замикає тут, як ми сказали, означає ще й той, що збирає.

У Талмуді наводяться дві думки, два погляди або два образи замикання. Одні кажуть: «Ішов як коробка», тобто йшов і позаду збирав усі загублені речі. Інші кажуть: «Ішов як колода», як така собі колода, яка йде і ззаду штовхає, підштовхує, підштовхує всіх, хто відстає.

Що можна загубити в дорозі? Можна загубити черевик, можна загубити телефон, можна загубити парасольку. Раніше казали, що частіше гублять парасольки, зараз частіше гублять телефони. Але можна, борони Боже (і ми побачили цей випадок минулого літа), забути дитину в машині. Можна загубити самого себе, можна просто відстати від табору. І все це перебуває у віданні коліна Дана, як каже один із коментаторів у Даат Зкенім: «Він зупинявся і затримувався з тими, хто запізнюється». Це говорить про всіх тих учителів, які працюють з дітьми, що відстають. Діти, які не встигають учитися, як інші діти. Є вчителі, які присвячують життя тому, щоб учитися, щоб займатися саме з цими дітьми. Там не буде якихось нагород. Вони, можливо, ніколи не переможуть на Олімпіадах і, можливо, ніколи не отримають золоту медаль. Але є вчителі, які займаються саме з ними, працюють з ними. Можливо, готують їх до школи, готують їх до нормального навчання. Є люди, які працюють з дітьми-аутистами. І якщо раніше хлопчик не міг тримати ложку в руках, а тепер він тримає ложку в руках, це велика перемога. Нещодавно читав пост однієї людини, яка розповідала про те, як ціла група працювала з хлопчиком-аутистом, які вони побачили досягнення і як розчарована була мама. Часто дуже подвиги цих людей, досягнення цих людей навіть і не видимі для погляду, не видимі для ока. Настільки невидимі ці герої коліна Дана. Але вони – Ахіезер, який каже: «Я тобі допоможу, братику. Давай я затримаюся, давай я зупинюся за тобою». Якщо йде компанія дітей і ми хочемо дізнатися, кого з них, так би мовити, прийнято, хто з них популярний у цій компанії, то якщо хлопчик або дівчинка зупиняється щось поправити, зав'язати шнурки і разом з нею (ним) зупиняються всі, то це той, кого прийнято в колективі, той, кого всі люблять. А якщо з нього насміхаються, кажуть: «Знову оцей ось непоказний, незграбний, ось він знову зупинився». Ну, зовсім інша справа. І Дан – це той, хто йде позаду і зупиняється з тими, хто затримався, зупиняється із загубленими і допомагає їм рухатися. Це покликання Дана, це те, на що він поставлений, як ми бачимо прояв якості коліна Дана в різних людях.

Є історія в Талмуді про людину, яку звали рабі Прейда. Це був великий, відомий, дуже авторитетний у Вавилонії рабин, але йому трапився учень, якому було дуже важко зрозуміти будь-що. Розповідають (і, можливо, це перебільшення, але це така повчальна історія), що 400 разів треба було повторити щось цьому учневі, щоб він зрозумів. І рабі Прейда, попри те, що він такий авторитетний, що він такий важливий і такий, можливо, зайнятий, він займався з цим учнем і проходив з ним 400 разів ті чи інші тексти, щоб учень розумів. Нам хочеться спілкуватися з інтелектуалами, хочеться розмовляти на своїх маленьких кухоньках у вузькому середовищі. Учня, який з чотирисотого разу розуміє, далеко не кожен полюбить. Одного разу сталося так, що рабі Прейда прийшов у дім навчання і сказав учневі: «Вибач, сьогодні я поспішаю, ми пройдемо з тобою ці 400 разів, але просто». І наприкінці, коли рабі позаймався з учнем 400 разів, учень раптом не зрозумів нічого. І рабі запитав: «Що сталося сьогодні? Що особливого сталося сьогодні?» І учень сказав: «Ну, я думав, що ти поспішаєш. Я весь час боявся, що ти підеш. Я тільки про це думав, і тому я не здатен був зрозуміти». І рабі Прейда повернувся і провчився з ним ще раз. Це особливість того, що називається מְאַסֵּף (меасе́ф) – той, що йде позаду і повертає загублене, збирає, повертає загублених і тих, хто відстав.

Це ще й той, хто тримає лінію оборони. Коли Ізраїль тільки вийшов з Єгипту, ще не отримав Тору, ще не отримав країну Ізраїля, ще тільки на виході з Єгипту на Ізраїль напав Амалек і, як сказано: «Ударив їх у хвіст». Ударив їх по тих, хто йшов מְאַסֵּף (меасе́ф), по тих, хто йшов як той, що збирає. Вони відбивали атаку. Тримати оборону. Тримати оборону за тих, хто, можливо, відстав від суспільства, зійшов з колії, як це прийнято говорити в релігійному світі, можливо, потягнувся до наркотиків, можливо, потягнувся до якоїсь поганої культури, до якогось товариства. І тут приходить Дан, який, як змія, жалить вершника, який не дає підступитися саме до цих, на яких уже, можливо, всі махнули рукою, заступається за них і воює за них. Благословення Яакова закінчується дивовижною фразою:

Це вперше за кілька тижневих глав, за шість-сім розділів книги Берешит, вперше з'являється ім'я Адонай, ім'я Господь. До цього пишеться Елогім. Ім'я Адонай традиційно говорить про рахем, якість Бога – милосердя. Але це не зовсім те милосердя, про яке говориться російською мовою. Це якість Бога, яка говорить про довготерпіння. Вона походить від кореня רֶחֶם (рехем) матка. Коли з'являється зародок в утробі матері, йому потрібно 9 місяців, щоб вирости, щоб стати маленьким чоловічком. 9 місяців терплячої, копіткої роботи над маленьким-маленьким зародком, 3 маленькі трубочки, які стануть людиною. Цю людину може розгледіти, умовно кажучи, тільки утроба матері, тільки вона може про неї подбати. Повільне, поступове, дбайливе вигодовування тих, хто відстає від усіх. Це особливий вид лідерства, і на це лідерство недарма поставлена, можливо, людина, яка вийшла із середовища рабині.

Є в поїзда головний вагон, який може штовхати поїзд ззаду. У багатьох західних моделях, у деяких російських моделях поїздів є вагон, який може штовхати поїзд ззаду. Коли поїзд має розвернутися, просто їде задом наперед. І можна сказати: «Дан – це паровоз, який штовхає поїзд ззаду».

З чим ще можна порівняти коліно Дана, ось цю роботу, невидиму роботу Дана? Яке відділення найпопулярніше, найгероїчніше в будь-якій лікарні? Це пологове відділення. Там відбувається радість народження дітей. Є відділення хірургії. Є успіхи нейрохірургії, які відомі. Є відомі операції. Є порожнинна хірургія. Нейрохірургія. Там відбуваються чудові, дивовижні речі. А десь там є відділення, де молода дівчина працює з дідусем. І дідусеві, для того щоб бути трошки самостійним, потрібно, вибачте за таку технічну деталь, до туалету самому доходити. І ось вона працює з дідусем і каже п'ять разів: «Підніми руки, підніми ногу, підніми ліву ногу, підніми праву ногу. Молодець!» Дивиться на нього захопленими очима. Можна сюди і з каббали навести про те, що Дан пов'язаний з правим оком, з оком, яке дивиться по-доброму, з умінням по-доброму дивитися. Але залишимо каббалу. Дивиться на нього і каже: «Молодець!» І наприкінці місяця роботи з цими маленькими успіхами каже: «Ваш Фіма, 92-річний дідусь, може повернутися додому, і тепер він зможе сам доходити до туалету, зможе сам помити руки, зможе сам встати з ліжка, лягти в ліжко, може сходити на кухню, принести собі їжу». Це її досягнення, це її перемога. Ніхто, крім, можливо, родичів дідуся Фіми, не порадіє разом з нею цьому досягненню. Її не повісять на дошку пошани, її не виставлять як героїню. Це дрібна, копітка робота, дрібні, копіткі роботи, без яких неможливе існування народу, без яких марна вся медицина.

У 52 розділі книги Єшаягу написано, що і сам Бог теж Збирач. Ось що говориться в 12 вірші: «Бо неквапливо вийдете ви і не бігом підете, бо попереду вас піде Господь і стражем позаду вас». Те саме слово, яке тут чомусь і в усіх інших перекладах перекладається як страж, а מְאַסֵּף (меасе́ф) Той, Хто збирає, позаду вас Бог Ізраїля. Бог розкривається, можливо, тим, хто веде попереду, як коліно Єгуди, попереду всіх таборів. І Бог розкривається, як коліно Дана, яке йде позаду всіх таборів.

Коли будувалася скинія, ми знаємо, що Господь поставив Бецалеля головним митцем і головним умільцем, але сказано, що в Бецалеля був і помічник. Написано: «Ось я призначу до нього Оголі'ава, сина Ахісамаха». Зверніть увагу, Ахісамаха з коліна Дана. Ахісамаха. Як перекладається це ім'я? Це брат, на якого можна покластися. Подивіться, як важливі тут імена. Отже, до нього представлений Ахісамаха з коліна Дана, «і в серце кожного мудрого серцем вклав я мудрість, і вони зроблять усе, що я повелів тобі». Господь призначає пару майстрів – Бецалеля і Оголі'ава, сина Ахісамаха з коліна Данового. Коліно Єгуди і коліно Данове працює в парі.

У збірці мідрашів Мідраш Танхума, що відповідає тижневій главі Кі Тіса, у 13 розділі сказано: «Сказав Рабі Ханін бен Пазі: „Немає більш великого коліна, ніж коліно Єгуди. Коліно Єгуди – найбільш прославлене коліно. І немає більш зневажуваного коліна, ніж коліно Дана“. Сказав Всевишній: „Щоб не було в ньому, в Єгуді, гордості і щоб знали, що всі коліна рівні перед Всевишнім, з'єднаю їх у роботі“. Сказав Рабі Ханіна: „Це приклад того, що ніколи не слід нехтувати жодним коліном, тому що скинія створена цією парою, і так само і храм“».

Що сказано про храм? Про храм сказано, що його будував Шломо з коліна Єгуди. І сказано в Діврей гаЯмім: «А тепер я послав людину вправну, що має знання, Хурама Аві, сина жінки з дочок Данових. Батько його цорянин». Тобто в Шломо з коліна Єгуди під час будівництва храму був помічник з коліна Дана.

Автор книги Тіферет Шломо рабі з Радомська каже, що, коли Мішна каже: «Суди кожну людину в бік виправдання, намагайся виправдати кожну людину, то можна зрозуміти це: „Будь як Дан, який виправдовує кожну людину“». Це не означає, що він каже: «Ця людина невинна, і ти невинний, і ти невинний, і ти права». Ні, це означає, що людина шукає гідності і просто виходить з того, що перед нею непропаща людина. Незважаючи на всю провину, на всі вчинки, на всі, можливо, біди, людина дивиться на іншого і каже: «Ця людина непропаща». Нехай це дідусь 92 років, який пережив інсульт, але ми навчимо його вставати і доходити до кухні. Нехай це дитина, яка відстає, яка ще не все розуміє, ми зупинимося і позаймаємося разом з нею. Нехай це людина, яка сильно заїкається, ми зупинимося і дослухаємо, що вона хоче сказати, можливо, усміхнемося їй, підтримаємо її, так що вона і заїкатися перестане.

Є і таке розуміння, що Дан, який судить, – це той, хто судить свій єцер, своє зле начало, тобто той, хто звертає суд на себе і каже: «Я ж усе-таки один з народу. Я як один з коліна Ізраїля. Я перевіряю себе, наскільки я просто один з усіх, наскільки я не якийсь особливий, якому потрібен особливий підхід». Ми себе іноді можемо судити особливим чином. Тут говориться: «Ні, якості Дана – це вміння дивитися в себе і бачити себе».

Дуже багато віруючих ставлять питання з приводу того, чому в сьомому розділі книги Одкровення відсутнє коліно Дана. Це породило багато спекуляцій, як, наприклад, ідею, що антихрист повстане з коліна Дана, або, наприклад, що, ну, недарма Дан подібний до змії: він буде змією, а змія буде антихристом, і він нападатиме на вершника, який символізує Христа. І дуже багато різних інших ідей. У дужках скажу, що якраз в єврейській традиції є думка, вона не єдина думка, була така думка, було таке очікування, що батько Машиаха буде з коліна Єгуди, а мама його з коліна Дана. Тобто в євреїв було прямо протилежне очікування.

І, природно, коли ми намагаємося знайти відповідь на це питання, ми шукаємо і легко знаходимо, що коліно Дана, незважаючи на все піднесене призначення, незважаючи на все, про що ми говорили, впадало в ідолопоклонство, і розбещувалося ідолопоклонством, і багато чого чинило, але треба пам'ятати, адже це стосується і всього народу Ізраїля. Весь народ Ізраїля був, скажімо, глибоко замішаний в ідолопоклонстві, нічого не вдієш, так воно було. Чому саме коліно Дана з тим призначенням, про яке ми говорили, з тими функціями, які йому були довірені, про які ми говорили, чому саме воно раптом покаране за ідолопоклонство?

Я завжди кажу, що коментарі більше говорять про коментатора, ніж про текст. І я добре розумію, що саме зараз той момент, коли мій коментар, моє розуміння говоритиме більше про мене, можливо, ніж про текст, але все-таки це моє розуміння тексту, я це бачу в тексті, себе в цьому тексті, цей текст у собі. І я хочу сказати, що в Одкровенні (7:9) написано: «Після цього глянув я, і ось, велика безліч людей, якої ніхто не міг перелічити, з усіх племен, і колін, і народів, і мов, стояла перед престолом і перед Агнцем у білих одежах і з пальмами гілками в руках своїх». Я думаю, що ось ця велика безліч людей це ті, кого, ну, образно кажучи, в інвалідних візках привіз Дан, ті, хто не потрапив у перші ряди, ті, кого привів Дан, ті, хто загубився, відстав або взагалі поруч не стояв, або взагалі далеко був, або взагалі не міг прийти. Є ті, хто запечатаний, закарбований, а ті, хто ось так ось відстав від табору, прийшли, стоять у великій безлічі поруч. І поруч з ним коліно Данове. Це свято коліна Данового. Коліно, яке, як змія, воювало проти кожного, хто намагався напасти, хто намагався відбити, хто намагався вдарити по найслабших. Дуже важко, дуже важко воювати за найслабших. Але милість Господня на його довготерпіння, на його бажання, на його готовність возитися з нами, класти нас як в утробу, вирощувати нас як зародків. На це сподіваюся я.

І з великим благословенням до всіх тих, хто, можливо, хоче стати ось таким учителем для дітей з особливим розвитком. Тим батькам, які ростять дітей-аутистів, тим, хто, як моя донька, наприклад, займається дітьми-аутистами, усім тим, хто трудиться зі старими, зі слабкими, з підлітками, які відпали, опинилися на вулиці або опинилися в поганій компанії, з великим благословенням. Ви несете знамено коліна Дана!

У нашій главі Яаков перед смертю благословляє своїх синів і дає останню настанову. Разом із цією тижневою главою прийнято читати уривок, у якому Давид перед смертю дає останню настанову своєму синові Шломо. Це перші 12 віршів з 2 розділу першої книги Мелахім. 

Трохи треба сказати про нумерацію книг Царств. У єврейському тексті є дві книги Шмуеля, які в синодальному перекладі відповідають першій і другій книгам Царств. Тому, коли ми говоримо про першу книгу Царств у єврейському перекладі, це в синодальному перекладі третя книга Царств. 

Отже, ми читаємо з першої книги Мелахім (2:1–12) Заповіт Давида своєму синові Шломо. 

Ми говорили недавно (коли говорили про суд Шломо), що Шломо сів на царство підлітком. І Давид перед смертю каже йому: «Тобі, синку Шломо, доведеться рано подорослішати, рано змужніти, тому що на твої плечі ляже царство. Ти маєш стати чоловіком, для того щоб правити Ізраїлем». І перше, що Давид каже Шломо: «Дорослішай, ставай чоловіком». 

חֻקֹּתָיו (закони) – слово хок – щось, чого ми не розуміємо, але приймаємо. Є певні заповіді, сенс яких нам незрозумілий і недоступний, але ми знаємо, що Той, Хто їх нам дав, мудріший за нас, тому ми дотримуємося цих заповідей. Ці заповіді належать до категорії хок. מִצְוֹתָיו (міцвотав) – веління, цав – це наказ. Міцва́ – веління. Веління – це те, що стосується взаємин людини і Всевишнього. Наприклад, шаббат, десятина, кашрут, чистота сім'ї та інше. וּמִשְׁפָּטָיו (умішпата́в) – суди Його. Суди – це те, що стосується взаємин людини зі своїм ближнім. Слово лішпо́т, шипу́т – це уміння міркувати. Шофе́т – це суддя, той, хто вміє знову-таки судити, міркувати, той, хто може вибрати правильну, у святості поведінку щодо свого ближнього. Отже, треба дотримуватися установлень Всевишнього, Його заповідей щодо Нього, законів, взаємин у суспільстві і עֵדְוֹתָיו (едота́в) – свідчення Його. Те, що ми робимо, те, чого ми дотримуємося, не просто дотримуємося заради дотримання, ми ще й поставлені багато в чому бути свідками Йому. Певні заповіді, певні риси нашого характеру, те, чого ми досягаємо, те, як ми живемо, має бути свідченням іншим народам про те, Хто такий Всевишній, який Він і що Він робить у своєму народі. Це те, як Давид каже Шломо, чого треба триматися. 

…Як це все записано в Торі Моше, щоб ти мав успіх в усьому, що ти робиш, і в усьому, до чого ти обернешся (до чого ти звернешся). 

Іноді людина затіває якусь справу. Вона не знає, чи від Бога ця справа, чи справді правильно вона її робить. І тут Давид каже Шломо: «Якщо ти будеш дотримуватися всього, що я кажу, то й починання твої всі будуть успішними». Тобто ти не візьмешся за справу, яка неугодна Всевишньому. 

Якщо ти будеш дотримуватися всього цього сказаного і твої нащадки будуть дотримуватися, то виконається клятва Господня, що наше насіння, наш рід не покине трон Ізраїля. Це Давид дає настанову Шломо, це загальна настанова про те, як жити і як правити. 

І далі йде список завдань, список окремих справ. 

Тобто замість того, щоб убивати тих, хто з нами воює, він пролив кров союзників. Можна сказати й по-іншому: вчинив як на війні в мирний час. І тим самим він заплямував себе кров'ю. 

…і заплямував кров'ю війни пояс, що на попереку його, і взуття, що на ногах його. 

Про це є багато мідрашів. Ми в це не будемо заглиблюватися. Можна сказати просто: Йо'ав бен Цруя заплямував себе кров'ю. 

Давид мовчить тут ще про одне вбивство, яке скоїв Йо'ав бен Цруя, коли вбив сина Давида – Авшалома. Чому Давид про це не говорить? Ми спробуємо подумати.

Що ж це за людина така? Ми читаємо про нього, що він був воєначальником усього війська Давидового. Ми читаємо про це кілька разів у другій книзі Шмуеля (8:16 і 20:23), про те, що Йо'ав був поставлений над усім військом. Йо'ав виявив неабияке геройство. Ми читаємо про це в першій книзі Діврей гаЯмім (11:6): «І сказав Давид: «Той, хто першим вразить євусеїв, буде головою його і начальником (тобто головою армії в Єрусалимі). І зійшов Йо'ав бен Цруя першим і став головою його». Тобто можна сказати, що Йо'ав бен Цруя – це сподвижник, соратник Давида, воїн-герой, що має бойові нагороди. Дуже рано він приєднався до Давида. Цруя – це зведена сестра царя Давида, і її діти називаються за іменем матері (рідкісний для опису випадок, що вказує на те, наскільки сильною, вольовою жінкою вона була). Це близький родич Давида, він приєднався, тому що, мабуть, Ша'уль ганяв родичів Давида. 

У Йо'ава був брат на ім'я Асаель. Під час сутички з Авнером, коли Авнер був ще ворогом Давида і був на боці Ша'уля, ось яка історія сталася під час бою: «І погнався Асаель (це брат Йо'ава) за Авнером, і не ухилявся ні праворуч, ні ліворуч від слідів Авнера. Озирнувся Авнер і сказав: «Чи ти це, Асаелю?» І сказав той: «Я». І сказав йому Авнер: «Зверни праворуч або ліворуч, і схопи собі одного з цих юнаків, і візьми собі обладунки його». Тобто Авнер казав йому: «Не чіпай мене, женися за кимось іншим, чому ти женешся саме за мною?» Але не захотів Асаель відстати від нього. І знову сказав Авнер Асаелю: «Відстань від мене, навіщо мені повалити тебе мертвим на землю і як мені показатися потім Йо'аву, братові твоєму?» Але той не захотів відстати. І вдарив його Авнер заднім кінцем списа в живіт, і пройшов спис крізь нього, і він упав там і помер на тому самому місці. І було: кожен, хто підходив до того місця, де впав і помер Асаель, зупинявся». Природно, увагу людей привертав труп Асаеля, усі знали, чий він брат, усім була знайома ця людина, і це сповільнювало хід битви. Як сьогодні, якщо є аварія на дорозі, роззяви зупиняються, так само й люди, що йшли в бій, зупинялися і дивилися на Асаеля. 

«І погналися Йо'ав і Авішай за Авнером. Сонце вже зайшло, коли вони дійшли до пагорба Амми, що навпроти Ґеха, по дорозі до пустелі Ґівонської. І зібралися біньямітяни за Авнером, і склали один загін, і стали на вершині пагорба. І звернувся Авнер до Йо'ава, і сказав: «Чи вічно буде вбивати меч? Хіба не знаєш ти, що гіркі будуть наслідки? І доки не скажеш ти людям, щоб вони перестали переслідувати братів своїх?» І сказав Йо'ав: «Як живий Бог, і якби ти не говорив, то ще з ранку перестав би кожен із цих людей переслідувати брата свого». І засурмив Йо'ав у шофар, і зупинився весь народ, і не переслідували більше Ізраїль, і більше не билися». 

Був бій, у якому Асаель, брат Йо'ава, переслідував саме Авнера, вирішивши вбити саме його. Але Авнер убив Асаеля, хоча кілька разів попереджав його. Потім наприкінці дня Авнер звернувся до Йо'ава з миром, Йо'ав засурмив у шофар, і відновився мир. 

Через якийсь час Авнер переходить на бік Давида. Ми читаємо так: «Прийшов Авнер до Давида в Хеврон, і з ним 20 чоловік. І влаштував Давид бенкет для Авнера і для людей, які були з ним. І сказав Авнер Давидові: «Встану я і піду, і зберу до пана мого царя всіх ізраїльтян, і вони укладуть із тобою союз, і будеш ти царювати з волі душі твоєї». І відпустив Давид Авнера, і пішов він з миром. І ось слуги Давида і Йо'ав прийшли з походу і принесли з собою багату здобич. Але Авнера не було з Давидом у Хевроні, бо він відпустив його, і він пішов з миром. Коли прийшов Йо'ав і все військо його з ним, йому розповіли, що приходив Авнер, син Нера, до царя, і той відпустив його, і пішов він з миром». Отже, Авнер уклав союз з Давидом, коли військо Давида було десь у боях, воювало за Давида. Коли приходить Йо'ав, він дізнається, що Авнер тут з Давидом бенкетував і Давид його спокійно відпустив. «І прийшов Йо'ав до царя і сказав: «Що ти зробив? Приходив до тебе Авнер. Навіщо ж ти відпустив його, і він пішов? Ти ж знаєш Авнера, сина Нера. Він улестити тебе прийшов, вивідати твої входи і виходи, розвідати все, що ти робиш». І вийшов Йо'ав від Давида і послав гінців за Авнером. І повернули вони його від Бор Гасіра. Давид же цього не знав. І, коли повернувся Авнер у Хеврон, відвів його Йо'ав усередину воріт, щоб тихо поговорити з ним. І там вразив його в живіт. І помер той за кров Асаеля, брата Йо'ава. І почув про це Давид, і сказав: «Невинний я і царство моє перед Господом за кров Авнера, сина Нера». 

Загалом, історія зрозуміла. Йо'ав дізнається, мабуть, після того бою, що Авнер убив його брата. Тепер Авнер приходить, укладає союз, і, мало того, що він укладає союз з Давидом, є серйозна небезпека, що тепер воєначальником замість Йо'ава стане цей убивця його брата і Йо'аву доведеться йому підкорятися. І Йо'аву, звичайно, страшно. Крім того, можливо, це щонайчистіша істина, що Йо'ав відданий Давидові боєць. І він справді думає, що цей Авнер не може чесно вступити з Давидом у союз. І тому він вирішує по-своєму вирішити за царя і заодно помститися за свого брата і вбиває Авнера. Давид приголомшений цим, звертається до Господа і каже: «Я чистий від цієї крові, я справді не знав про це». Перед смертю, як ми бачимо, він каже Шломо: «Що зробив мені Йо'ав бен Цруя». Чому мені? Тому що ці люди – і Авнер, і Амаса (про яких ми ще прочитаємо) справді були посланцями Давида, вони займалися тим, що виконували доручення Давида. І тому, хто зробив щось проти них, той зробив щось і проти Давида. 

Другий воєначальник, про якого говорить тут Давид, – це Амаса бен Єтер. Цар послав його з певним дорученням зібрати людей, дав йому три дні строку. Амаса за ці три дні не впорався. І цар, придумавши інші доручення, послав зокрема Йо'ава бен Цруя. І в дорозі Йо'ав бен Цруя і його армія, його група людей, зустрічає Амасу і обманним шляхом, упустивши піхви, Йо'ав бен Цруя нахиляється, ніби намагаючись поцілувати бороду Амаси. Він під п'яте ребро встромляє йому ніж, і Амаса теж гине. Гине тут, мабуть, тому що Йо'ав бен Цруя знову цілком щиро бачить у цьому зволіканні Амаси, у тому, що Амаса робить, шкідництво і зраду. І тому вбиває його, і той, хто супроводжував Амасу, одразу ж каже: «Ми за Давида, і ми за Йо'ава». Тобто ця його дія знаходить підтримку в масах. Справді, не він один так думає, що Амаса через свою затримку зрадник і шкідник. Це другий випадок, коли Давид посилає когось з місією. Йо'ав бен Цруя – вірний слуга, вірний союзник Давида бере на себе забагато і як результат убиває того, кого вбивати не належить, і знову тим самим плямує честь, плямує гідність Давида. 

При цьому ми бачимо в усіх текстах (коли Танах говорить про Йо'ава бен Цруя), що ця людина користується величезною популярністю в армії і в народі. Людина рішуча і така, що зважується на якісь незвичайні дії. Людина, що має купу заслуг, і в тіні Давида, можливо, він не такий авторитетний, і його авторитет не загрожує Давидові. Зі Шломо може статися зовсім інша історія. Найімовірніше, Давидові очевидно, що такий авторитетний, рішучий, досвідчений воїн і політик, як Йо'ав бен Цруя, буде серйозним супротивником для Шломо і, поки Йо'ав бен Цруя живий, не досягне того авторитету, якого він має досягти, будучи все ж у тіні Йо'ава бен Цруя, у тіні бувалого вояки, героя, який водночас людина спонтанна і некерована. І тому, можливо, тут ідеться не про помсту. Адже якби йшлося про особисту помсту Давида, то насамперед Давид згадав би, як ми сказали, Авшалома свого сина, якого Йо'ав убив. Але Давид говорить про воєначальників, Давид говорить про те, що в Йо'ава бен Цруя така схильність – захоплювати владу, брати владу у свої руки. І він уже уклав союз з Адоніягу, братом Шломо і його суперником у боротьбі за престол. Тому він каже Шломо: 

Давид каже: «Ти розумний хлопчик, ухитрися, знайди якусь претензію, знайди якусь причіпку до Йо'ава бен Цруя, знайди, за що його погубити, не дай йому спокійно старіти, тому що він буде тобі суперником. Ти зроби так за мудрістю своєю». Це перше веління з окремого списку справ, які Давид дає своєму синові Шломо. 

Дуже важко, звичайно, виправдати тут Давида, і частина цих доручень здаються просто такою людською помстою. Що ж! Давид, звичайно ж, людина, і, можливо, це урок нам, що до кінця свого життя він залишається людиною. Якісь людські якості, зокрема злопам'ятність, йому властиві. Можна і треба пам'ятати, що є і таке розуміння. 

Водночас можна побачити і політичну турботу або, скажімо, змішані почуття і турботу про майбутнє Шломо, і накопичене проти Йо'ава бен Цруя зло. А ось друге доручення. 

І справді, коли Давид зі своїми людьми втікає від Авшалома, ми читаємо: «І було, коли Давид прийшов у Маханаїм, то Шове, син Нахаша з Рави Аммонітської, і Махір, син Аміеля з Ло-Девара, і Барзілай Ґілаадітянин з Рахлі принесли постелі й миски, глиняний посуд і пшениці, і ячменю, і борошна, і сушених колосків, і бобів, і сочевиці також сушеної, і меду, і олії, і овець, і сири з коров'ячого молока (тобто ці люди принесли дуже багато їжі) Давидові і людям, що були при ньому, на їжу, бо говорили вони: „Народ голодний, і втомлений, і змучений спрагою в пустелі“». Ці кілька людей, серед них Барзілай з Ґілада, вирішили виявити милість до людей Давида, яких було дуже багато, і принесли їм досить багато їжі, не скупившись, принесли різноманітну їжу.

Після того, як уся трагічна історія з Авшаломом закінчилася, коли Давид переправляється через Ярден, ми читаємо ось яку історію. «І Барзілай Ґіладітянин спустився з Раґлім, і перейшов другим через Ярден, щоб провести його за Ярден. (Тобто Барзілай ще й віддає честь, виявляє пошану Давидові і переходить з ним через Ярден). А Барзілай був дуже старий, вісімдесят років від роду, а він утримував царя весь час його перебування в Маханаїмі, тому що він був людиною вельми багатою. І сказав цар Барзілаєві: „Іди зі мною, і я буду утримувати тебе в себе в Єрушалаймі“. Але Барзілай сказав цареві: „Скільки років мені ще залишилося жити, щоб іти з царем до Єрушалайма? Вісімдесят років мені нині. А чи відрізню я добре від лихого? (Тут буквально знання добра і зла, як у книзі Берешит). Чи відчує раб твій смак у тому, що буде їсти, і в тому, що буде пити? Хіба слухати мені ще голоси співаків і співачок? І навіщо ж раб твій буде тягарем панові моєму цареві? Тільки тому, що перейде раб твій через Ярден. За що ж нагородить мене цар такою нагородою? Дозволь же повернутися, і помру я у своєму місті біля гробниці батька мого і матері моєї. А ось раб твій Кімам (тут він говорить про свого сина) нехай вирушить він з паном моїм царем, і роби з ним, що тобі до вподоби“. І цар сказав: „Нехай піде зі мною Кімам, і я зроблю для нього те, що до вподоби тобі, і все, чого б ти від мене не забажав, я зроблю для тебе“». Давид уміє бути вдячним, і він приймає прохання Барзілая Ґіладського і каже: «Твій син Кімам – мій вічний гість, я вічно буду його утримувати і забезпечувати всім необхідним». І цю заповідь, це доручення він передає і своєму синові Шломо. 

Одне з трьох окремих доручень, які Давид дає Шломо в передсмертну годину, – це бути вдячним за добро, зберігати вдячність за колись зроблене добро в наступних поколіннях. Уже син Давида, можливо, нащадкам Барзілая Ґіладського буде робити добро тим, що вони будуть їсти з його столу. Не тільки пам'ятати зло, але й пам'ятати добро теж. Це друга справа, друге доручення в списку. 

І знову можна запитати: ну а як же бути з Йо'авом бен Цруя? Адже ця людина має величезну кількість заслуг, він багато доброго зробив для Давида, і, можна сказати, багато в чому в матеріальному світі Давид зобов'язаний йому своїм царством. Є його заслуга в тому, що Давид воцарився. Чому ж до Йо'ава бен Цруя така невдячність? Тому що з його запальним характером, з його нестриманістю і з тим, що він ухвалив рішення стати на бік Адоніягу, у Давида немає виходу. Немає особливо виходу, якщо він розуміє, що воля Всевишнього в тому, щоб Шломо воцарився. Для того, щоб зберегти царство Шломо, у Давида немає виходу, крім як шукати шляхів, доручити Шломо шукати шляхів погубити Йо'ава. 

Ось історія Шімі бен Ґера. «І коли прийшов Давид у Бахурім, то ось звідти вийшов чоловік з роду Ша'уля на ім'я Шімі бен Ґера. Вийшов він, і лихословив, і кидав каміння в Давида і в усіх слуг царя Давида. А весь народ і всі сміливці Давида були праворуч і ліворуч від нього (тобто захищали Давида). І так говорив Шімі, лихословлячи: „Забирайся, забирайся геть, убивце і мерзотнику. Обернув Господь проти тебе всю кров дому Ша'уля, замість якого ти став царем. І віддав Господь царство твоє в руки Авшалома, сина твого, і ось ти в біді, бо ти вбивця“. І сказав царю Авішай, син Цруї (знову ми бачимо сина Цруї – це брат Йо'ава, сина Цруї): „Навіщо лає цей мертвий пес пана мого? Дозволь, піду я і зніму з нього голову“. І сказав цар: „Що вам до мене, сини Цруї? Нехай він лає. Певно, Господь звелів йому лаяти Давида. Хто ж може сказати: навіщо так робиш?“ І сказав Давид Авішаю і всім слугам своїм: „Ось, якщо може син мій, який вийшов з надр моїх, шукати душі моєї, то тим паче тепер цей біньямінянин. Залиште його, нехай лає. Певно, звелів йому Господь. Можливо, побачить Господь приниження моє, і віддасть Господь добром за теперішні його лихослів'я“. І йшов Давид і люди його дорогою, а Шімі йшов з боку гори назустріч йому, і лихословив, і кидав каміння в нього, і обсипав його пилом». 

Зрозуміло, Давид у гоніннях, переслідуваний, з невеликою групою людей проходить через місто Бахурім, і тут прийшов чоловік на ім'я Шімі бен Ґера і знущається з нього. Дуже важко уявити собі, як тяжко в Давида на серці. Він змушений тікати від свого сина. Його народ розділений, його душа теж розділена, і він переживає через сина і каже: «М'якше б з моїм сином». З іншого боку, він розуміє весь жах того, що його син зробив, і Давид розуміє, що, очевидно, якісь труднощі є в нього у стосунках з Творцем, і, можливо, це сам Творець створює для нього всю цю ситуацію. Тому на тлі всього цього те, що робить Шімі бен Ґера, це вже не так боляче, як усе інше, що відбувається поруч. 

Коли все закінчується так, як закінчується, Давид знову переправляється через Ярден. Ми бачили, що прийшов Барзілай Ґіладський і що з ним сталося. Прийшов і Шімі бен Ґера. «Коли переправився пором, щоб перевезти дім царя і виконати волю його, Шімі, син Ґери, упав перед царем, коли той мав переправитися через Ярден, і сказав він царю: „Не став мені провини, пане мій, і не згадуй того, чим грішив раб твій того дня, коли пан мій виходив з Єрушалайма, і не бери цього, царю, до серця свого, бо я, раб твій, знаю, що згрішив. І ось нині прийшов я першим з усього дому Йосефа, щоб вийти назустріч панові моєму“. І озвався Авішай, син Цруї, і сказав: „Невже тільки через це не буде скараний на смерть Шімі, який лаяв помазанця Господа“. Авішай, син Цруї (знову син Цруї, сини Цруї – хлопці буйні), каже: „Невже тільки через це ти його пробачиш?“ І сказав Давид: „Що вам до мене, сини Цруї, що будете мені сьогодні перешкодою? Чи сьогодні вбивати людину в Ізраїлі? Адже я знаю, що я нині цар над Ізраїлем“. І сказав Шімі: „Не помреш ти“. І поклявся цар». Давид каже: «Сьогодні свято, я переміг, я й так тепер знаю, що я цар. Що тепер, яка різниця, як і коли цей чоловік мене там проклинав? Давайте не будемо псувати свято». 

Але сум'яття Давида, що тікає від Авшалома, і свято Давида, що святкує перемогу, закінчилося. І цар Шломо переймає царство, на нього чекають царські будні. Можливо, тому Давид згадує ту історію і тут хоче все-таки відплати. Знову, це дуже важко зрозуміти і прийняти, якщо не зрозуміти і не прийняти, що Давид – це людина, як ми, і в нього є свої людські якості. 

Знову Давид каже Шломо:

Це кінець списку справ, окремих справ, які Давид заповідає Шломо. Йо'ав бен Цруя, який має бути погублений, сини Барзілая, які мають утримуватися за столом царя, Шімі бен Ґера, якого теж треба погубити. Складно якось оцінювати збоку те, що просить Давид у свою останню годину від Шломо щодо Йо'ава бен Цруя. Ми сказали, що, можливо, це політична необхідність. Із синами Барзілая все зрозуміло, із Шімі бен Ґера все складніше. Але, можливо, справді, гризло це Давида довгі роки, його зв'язувала клятва, і тут він просить Шломо поквитатися за нього, враховуючи, в якій ситуації, в якому стані отримав він удар від Шімі бен Ґера. 

Ось така ось історія заповіту Давида своєму синові Шломо. 

Читайте також: Ваїґаш, Шмот, дванадцять колін Ізраїля і тижневі глави Тори.