Бегаалотха

З Божою допомогою ми починаємо вивчати тижневу главу Бегаалотха і будемо читати з 1 вірша 8 розділу книги Бемідбар.

Це, здавалося б, зрозуміле речення потребує цілої низки роз'яснень. Чому саме зараз Всевишній дає якісь повеління Агаронові? У 7 розділі ми читали довгий перелік приношень кожного коліна. Єдине коліно, від якого приношень не було, – це коліно Леві: левити нічого не принесли. І Агарон теж нічого не приніс. Коментатори кажуть, що це дуже пригнітило і засмутило Агарона. По-хазяйськи, по-когенськи, Агарон міг би розсудити: «Ого, скільки всього мені тут понаносили добрі люди. Слава Богу за їхню жертовність і доброту. Я – коген, і тепер буде їжа в домі Божому, тобто в моєму домі». Але Агарон відчув, що він нічого не дав Всевишньому: «Де ж моя частка? Я теж хочу служити». І саме в цей момент Всевишній посилає до нього Моше, щоб нагадати йому про одне з його служінь – про служіння запалювання світильника. Цікаво те, що це не найважливіше служіння Агарона. Можна було б йому нагадати: «Агароне, ти настільки крутий, що ти будеш кадити у Святому Святих, служити в Йом Кіпур, у Судний день, ти будеш предстояти за весь народ». Чому ж Всевишній як утіху для Агарона вибирає саме сім лампад, які Агарон запалює для менори? І що означає будуть вони горіти перед лицем світильника, якщо вони самі і є частиною світильника?

Якщо ми придивимося до дієслова, яке тут використовується, легаало́т (піднімати, підносити), то воно теж незрозуміле. Можна було б тут застосувати дієслово легадлік (запалювати). Наприклад, запалювати сірник – легадлік гафру́р, запальна людина – ада́м мадлі́к. Тут же – ела́в бегаалотеха́ ет-ганеро́т (коли ти будеш піднімати, підносити світильники), тобто щоб вони здіймалися вогнищами, так би мовити, щоб полум'я їхнє яскраво горіло. Так кажуть коментатори. І в цьому можна побачити особливу функцію світильника.

У Храмі стоять керувім, і коли вони повертаються обличчям один до одного або дивляться в різні боки, можна сказати: «Це чудеса, які творить Всевишній». Світильник є показником присутності Божественної Шехіни в Ізраїлі. Тому світильник горить постійно, постійно показує: поки він горить, в Ізраїлі є Божественна присутність. І ця присутність здійснюється саме через служіння Агарона. Це чудо, до якого допущений Агарон. Тому йому сказано на втіху, що, хоча він не приніс жодних матеріальних приношень, він приносить своє служіння: адже менора – один із центральних елементів Намету зустрічі. Звісно, якщо ми говоримо про те, що нам видно явно, то Ковчег завіту важливіший. Але менора – це ретранслятор Божественного Світла у світ, і Агарон-коген є інструментом передачі цього Світла.

Знову дивно: чому не написати просто і зробив Агарон, як повелів йому Моше? Що означає перед лицем менори? І коментатори кажуть: «Саме предстояння Агарона перед менорою – це співучасть Агарона не тільки в запалюванні світла, а й у самому Світлі». Коли Агарон виходить зі Святилища, він виносить це Світло з собою і несе його в людські душі, запалює цим Світлом людські душі. Людина не просто прийшла, подивилася і сказала: «Ух ти, менора, як тут світло», і побула в цьому світлі. Агарон – носій Світла, він перетворює людські душі на свічки. Завдяки Агаронові це Світло поширюється світом. Той, Хто створив світло, Сам не потребує жодного світла. Він дав нам можливість, з милості Своєї, бути носіями духовного Світла. Саме це доручення дано Агаронові, який не хотів залишатися без діла, не хотів, щоб якась подія відбувалася без його участі. І Агарон отримав утіху, дуже важливу утіху від Всевишнього: «Ось твоє служіння».

І знову дивно: навіщо нам тут розповідається про менору? Ми про неї вже давно прочитали в 25 розділі книги Шмот і знаємо, як вона влаштована. Але тут натяк на те, що все це світіння всередині і зовні, – це весь народ Ізраїля, який має перетворитися на менору, стати світильником. Має об'єднатися в певному сенсі в одну велику менору, має стати єдиним цілим, єдиним організмом як мікша́ еха́д (одна кована робота), один єдиний елемент, не скручений ні на гвинтах, ні на різьбі, ні на липучках, ні на клеї чи на пластиліні. Про це йдеться. І цим віршем, власне, закінчується повеління Агаронові і та втіха, яку Всевишній йому дає.

Найімовірніше, під водою очищення розуміється вода, пов'язана з рудою телицею.

Як ми вже говорили про уражених цара́'ат і про назореїв, при переході зі статусу в статус, зі світу у світ є певне обнулення зв'язку внутрішнього і зовнішнього. Що росте зсередини назовні? Волосся. Тому левитам для очищення необхідно обголити все волосся на тілі, саме на тілі (за деякими уявленнями коментаторів, включно з бородою, але не включно з шевелюрою, не включно з волоссям на голові). І досі іноді вчителі радять комусь, хто вийшов з якихось дуже неприємних ситуацій або відчуває якусь неприємну присутність у своєму житті, застосувати такий спосіб і очистити все тіло від волосся.

Тобто ми бачимо три складові для очищення левитів: вода очищення, гоління волосся і обмивання одягу. Зрозуміло, і самі вони теж обмиваються, коли обмивають одяг, це само собою зрозуміло.

Якщо раніше Всевишньому присвячувалися первістки, то тепер освячуються і беруться на служіння левити, одне з колін Ізраїля. Оскільки Всевишній вносить деякі зміни в договір між Ним і Ізраїлем, то це здійснюється перед лицем усього народу Ізраїля. Не делегати, не обранці – вся громада збирається, і вся громада буде свідком того, що відбувається.

Можна собі уявити сцену, в якій п'ятсот п'ятдесят тисяч ізраїльтян покладають на когось руки, кожен на кожного, і це, мабуть, могло б тривати нескінченно. Інший варіант, який можна уявити, що це старійшини від кожного коліна прийдуть і покладуть руки на левитів, адже левити будуть предстояти за весь народ. І третій варіант, який видається найімовірнішим: кожен первісток, замість якого взято левита, покладає руки, так скажемо, на «свого» левита, який стає викупом первістка. Це найбільш відповідний за змістом варіант. Левит береться на служіння замість первістка, і первісток його ніби рукопокладає на це служіння.

Було б зрозуміло, якби це були шматки м'яса, які піднімає і підносить Агарон перед Всевишнім. Ми говорили, що це свого роду танець. Невже Агарон підіймав левитів на руки, підкидав їх у повітря, опускав і таким чином підносив перед Всевишнім? Найімовірніше, це був якийсь жест (можливо, піднесення руки, як у рефері, коли він оголошує переможця в поєдинку), якийсь явний рух, ми не можемо точно сказати який. Слово тенуфа́ (розмахування, піднесення) буде використано кілька разів у цьому розділі. Ми з ним ще зіткнемося: щоразу буде написано, що Агарон підносить левитів перед Всевишнім. Оскільки безпосередньо перед Господом, ліфне́ адона́й, будуть служити ці левити, безпосередньо до святих елементів, святих приналежностей Намету зустрічі вони матимуть стосунок, то ми можемо сказати, що тут ідеться про піднесення синів Кегата, що саме вони освячуються тут Агароном на служіння.

Це, загалом, процес зрозумілий. Ми спостерігали його і при інших посвяченнях – щоразу, коли людина змінює свій статус. Це необхідна частина спокути перед Всевишнім, ніби компенсація всього того, до чого людина не дотягується. Ми часто кажемо: «Чого мені не вистачає, щоб наблизитися до Всевишнього?» Рідше ми питаємо: «Що в мене зайве, які в мені зайві органи, зайві на мені нарости, які до Всевишнього заважають наблизитися?» Принесена жертва, ось ця жертва спокути, покликана видалити, спокутувати ті самі елементи в мені, які заважають мені бути зі Всевишнім, тобто прибрати все зайве.

Друге піднесення – цього разу не ліфне́ адона́й (перед лицем Господа), а просто ладона́й (Господу). Тут освячується друга родина левитів, родина Ґершуні, яка вже не носить елементів зі Святого Святих, але все-таки носить елементи Мішкану.

Тут ідеться вже про третю родину левитів, про родину Мрарі, які служать завгоспами в тій частині Намету зустрічі, яка менше наділена святістю. Ми говорили, що вони перетягують стовпи, дошки і так далі.

Про що говорить Всевишній? Що дуже небезпечно наближатися до святилища і можна померти. І будь-який сторонній, який наблизиться до святилища, наражається на смертельну небезпеку. Як же бути, як при цьому служити Всевишньому? І тут Господь каже: «Я поставив левитів, Я дав їм усе необхідне, наділив їх усім необхідним для священного служіння, і вони можуть входити у святилище і спокутувати Ізраїль. Звичайний же ізраїльтянин входити туди не може».

Це кінець опису процесу посвячення левитів. Кілька разів тут (і взагалі впродовж усієї Тори) говориться: «Як заповів, так і вчинив». Ми дуже любимо творчість, новаторські ідеї та інше подібне. Дуже часто доводиться зустрічати альтернативний пасхальний седер, альтернативну зустріч суботи, альтернативне вивчення Тори – щось альтернативне, нове, творче, що відрізняється від традиційного, не затхле, а що віє новизною і свіжістю. І це дуже, звісно, притягує і приваблює. Але іноді в дотриманні простих речей є особливий рівень святості. Рабі Нахман із Брацлава, який жив кілька століть тому, якось зауважив, що в поколінні приходу Машиаха людина, яка просто рутинно робить свою звичайну роботу, робить її сумлінно і у святості перед Всевишнім, не шукаючи нових шляхів, – ця людина буде новатором, як Баал Шем Тов (засновник хасидизму) або як найкрутіші вчителі. Ось ця здатність робити просту роботу – бути простим служителем, простим учителем, не вигадуючи нових теорій, нових тлумачень, розкривати нове світло, але не перетворювати його на щось альтернативне, не вигадувати свою власну релігію – це теж дуже важливо. І це кілька разів підкреслюється щодо служіння левитів, бо немає і не може бути альтернативного левитського служіння.

Раніше ми читали (4:3), що левити приходять на служіння у віці тридцяти років. Тут раптом ми бачимо, що у двадцять п'ять. Як це пов'язати? П'ять років левити вчаться і звикають. П'ять років навчання – це «Мої левитські університети» (майже за Горьким). Спочатку я вчуся, вивчаю цю спеціальність. Потім практикуюся, переходячи від простих речей до складніших. Левити справді великі трудяги: вони багато носять, рубають, працюють руками, працюють важко. Це вимагає підготовки, це вимагає розуміння, здатності бачити, що ти не просто тягаєш дошки, ти не просто рубаєш м'ясо: ти служиш Всевишньому. До цього треба звикнути, це треба зрозуміти. Може виявитися, що людина цього так і не зрозуміє. Усе це входить у п'ять років підготовки левита – навчання, практика, інтернатура і випробувальний термін.

Тобто можна зрозуміти це просто: з п'ятдесяти років людина переходить на полегшену роботу. Якщо він співає у прославлянні, то зрозуміло, що він може продовжувати співати. Якщо він воротар і відчиняє ворота, зрозуміло, що він може й далі ворота відчиняти. Але рубати, тягати і робити всяку важку роботу з п'ятдесяти років він уже не буде. Це свого роду пенсія. З одного боку, він залишається залученим до справ, бо неправильно людині, яка здатна до дій, бути в бездіяльності. Тим паче, що він перебуває в колі друзів, а не старіє десь на пенсії в селі. З другого боку, він звільняється від важких робіт.

Ось таке повеління Всевишнього щодо левитів.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Бегаалотха і будемо читати з 1 вірша 9 розділу книги Бемідбар.

У попередніх розділах ми читали звернення і промови, які Всевишній говорив Моше в другий місяць другого року. Зараз Тора ніби повертається назад, Всевишній звертається до Моше в перший місяць другого року. З цього мудреці роблять загальний висновок, що Тора не завжди побудована в хронологічному порядку, і в інших місцях теж може бути хронологічна невідповідність. Тора зовсім не обов'язково все передає в тому хронологічному порядку, в якому воно відбувалося.

Коли за рік до цього народ Ізраїля виходив з Єгипту, Всевишній давав повеління щодо Песаху. Повеління були двох видів: перше стосувалося Песаху в Єгипті, і там були свої особливості: наприклад, треба було десятого числа взяти овна в дім, помазати одвірки кров'ю, треба було ще багато елементів врахувати, які не робилися згодом. Всевишній не повелює це на наступні покоління, це було актуально тільки в Єгипті. Друге повеління стосувалося наступних поколінь, у тому числі і нашого. Ми отримали вказівки від Всевишнього, що треба їсти Пасхальну жертву з гіркими травами, та інші вказівки. І все це Всевишній тут говорить. Адже це перший Песах у новому поколінні, перший Песах-пам'ятання, це вже не сам вихід з Єгипту, а перше свято, яке робиться на пам'ять про те, що відбувалося тоді. Всевишній говорить: «Закон Песаху залишається, робіть його в потрібний строк».

Хтось усе-таки помирав у пустелі, і люди займалися мертвими. Є мідраші, які кажуть, що це були люди, які несли кості Йосефа і тому вважали себе нечистими. За іншою версією, це могли бути Міша'ель і Ельцафан, сини Узі'еля, які витягли тіла Надава і Авігу, загиблих синів Агарона. Так чи інакше, були якісь люди, які тут названі теме'і́м лене́феш (нечистими нечистотою мертвих). Люди були нечисті і все-таки хотіли взяти участь у Песаху. Їм було гірко і прикро від того, що їхній стан нечистоти перешкоджає їм вчинити Песах. І можна було б сказати: «Гаразд, хлопці, які ваші роки, наступного разу принесете жертву, наступного разу вчините Песах».

Якщо людина мені скаже: «Я не запалив шаббатні свічки цієї суботи, можна я їх запалю в понеділок?» Я скажу їй: «Ні, почекай наступного шаббату». Але цих людей, які прийшли до Моше і Агарона, не влаштовує подібна відповідь. Почуття гіркоти з приводу того, що вони проґавили можливість взяти участь у Песаху, змушує їх шукати, волати: може, все-таки є якась можливість? Ні, вони не кажуть: «Пустіть нас, нечистих, робити седер Песах», вони питають: «Може, можна нам якось не проґавити цю можливість і принести жертву Песах?» Волання, яким вони волають, їхня спрага за заповіддю дуже важлива.

Хоча вони підійшли до Моше і Агарона, вони говорять з Моше, говорять так: « Ми нечисті, так сталося. Але навіщо ж нам скочуватися, навіщо ж нам опускатися до того, щоб не принести жертви Господу в строк її? Ми не хочемо втрачати можливість послужити Всевишньому!» Це схоже на засмучення Агарона, якому теж хотілося взяти участь у служінні, про що ми читали на початку 8 розділу. Це насправді схожі почуття, хоча й іншої природи. І люди кажуть: «Як же так? Як же ми не зможемо? Нам же теж хочеться послужити Всевишньому!» Їхнє волання про те, щоб їм усе-таки була дана можливість послужити Всевишньому.

Сьогодні, якщо людині кажуть: «Ти вільний від виконання такої-то заповіді», вона може сказати: «Ну і слава Богу, я не мушу старатися, заощадив собі баранчика». Але люди того покоління не тільки не бояться в стані нечистоти наблизитися до Моше, вони просять: «Дай нам послужити Всевишньому, незважаючи на те що зараз ми нечисті».

Знову звернімо увагу на реакцію Моше. Моше не каже їм: «Це не останній Песах, хлопці», і не каже: «Хлопці, якщо ви в нечистоті принесете Песах, – ой, горе вам! За це можна отримати тяжке покарання». Моше розуміє їхню потребу і розуміє, що Тора відповідає (у тому числі) і на потреби людини в служінні Всевишньому, і тому питає Всевишнього заради них.

Це питання невеликої, мабуть, групи нечистих людей народило нове одкровення Всевишнього до всіх синів Ізраїля. Вийшло, що завдяки їхньому питанню, їхньому воланню, з'явилося ще одне звернення Господа до Ізраїля. Більше того, ми побачимо зараз, що у відповідь на їхню потребу народилося додаткове свято, якого раніше не було. Волання людей, які прагнуть служити, змогло розкрити те, що не розкрилося Моше від початку. Одкровення, яке дає тут Всевишній, – це не дозвіл якийсь ось цим самим людям, які питають. Вони реально виявилися здатними через своє волання, через свій запит на служіння Всевишньому змінити реальність Тори на покоління вперед, у тому числі і для нашого покоління.

Для тих, хто виявився нечистим або хто опинився в далекій дорозі, можна зробити другий Песах через місяць: не чотирнадцятого числа місяця нісан, а чотирнадцятого числа місяця іяр. І ставитися до нього треба точно так само, як до першого, усіх законів Песаху треба дотримуватися – крім однієї деталі, про яку ми зараз скажемо.

Тобто Песах як Песах, з усіма суворостями щодо жертви. Єдина різниця в тому, що чотирнадцятого нісана, коли святкують перший Песах, у домі не повинно бути хаме́цу, його треба прибрати з дому на сім днів святкування. Тут, у Песах шені (другий Песах), – один день святкування з жертвоприношенням, і в цей день у домі може бути хаме́ц. Якщо ми згадаємо, що́ саме символізує хаме́ц, то можна дещо інакше поглянути на це. Хаме́ц (квасне) символізує зле, гріховне начало, спонукання до гріховного начала. Буває так, що людина не може піднятися на той рівень чистоти, на якому в неї немає хаме́цу, немає квасного в домі, немає квасного всередині. І в цьому випадку людині дається другий шанс. Вона може – навіть у не повністю виправленому стані, навіть із квасним у домі, навіть із запізненням, – все одно відсвяткувати Песах, принести жертву Всевишньому, її жертва Песаху може бути прийнята. І це одкровення, яке Всевишній не просто так дав Моше, а дав його тоді, коли від народу, від простих людей народилося таке волання. Ми часто дивимося на ситуацію і кажемо: «Навіть у Торі немає виходу! Ні, не передбачає Тора відповіді на якусь нашу ситуацію». Або ми бачимо, що за Торою треба чинити так-то і так-то, і ми не можемо зробити ось цього, тобто виходу немає. Здавалося б, не можеш ти принести жертву Песах через місяць. Але коли народжується волання до Всевишнього, то Він дає відповідь через Моше і каже: «Можеш. Можеш здійснити Песах шені, другий Песах. Я даю тобі шанс».

Це не тільки урок щодо другого шансу, що завжди є другий шанс. Це урок щодо того, наскільки волання, наскільки бажання служити Всевишньому може змінювати реальність навколо нас: це бажання породжує зміни, розкриває додаткове світло в процесі дарування Тори, тобто має вплив у дуже-дуже високих світах. Це те, що зробили прості люди з простою вірою, які всією душею хотіли принести жертву Всевишньому, і за їхню заслугу, за заслугу цього їхнього волання до Небес, нам подаровано ще одне свято, якого не було від початку. Водночас Всевишній каже, що це все зовсім не іграшки.

Тобто, якщо людина може, але каже: «Я принесу наступного разу якось, може, п'ятнадцятого іяра, може, десятого тамуза, може, ще коли-небудь – загалом, не сьогодні», винищиться душа та з народу. Ще раз: людина, яка виявилася нечистою або не здатною зробити Песах у свій строк, завдяки бажанню тих людей служити Всевишньому, їхньому зверненню до Моше, отримує можливість зробити Песах на місяць пізніше. Так само і ми отримуємо шанс: коли ми в нечистоті, коли ми не можемо, ми отримуємо можливість зробити Песах на місяць пізніше. Але, якщо ми здатні його зробити і відкладаємо, тоді другого шансу немає.

Немає альтернативного Песаху для репатріантів зі Швеції чи для прозелітів з Монголії. Той, хто приєднується до народу Ізраїля (навіть якщо його предки не виходили з Єгипту, навіть якщо це важко сказати: «Бог, що вивів тебе з Єгипту»), робить усе за законами і за уставами, як і належить, щодо цього немає різниці між приходьком і постійним мешканцем.

На цьому закінчується історія нового свята, виблаганого в Бога свята, так можна сказати, яке заведено називати сьогодні Песах шені, другий Песах.

З 15 вірша починається зовсім інша тема.

Хмара була вказівником. Де вона зупинялася, там зупинявся народ Ізраїля; коли вона рушала в путь, то і народ Ізраїля рушав у путь. Це було, мабуть, дивовижне життя. Дивовижне, бо на хмару треба було постійно дивитися. Ти думаєш: «Чи збудую я тут підвал, чи приб'ю я тут полички, чи ми за годину рушаємо в путь? Почати облаштовуватися чи чекати, що стоянка тут ненадовго?» Щоразу кожен вирішує по-своєму, але ніхто ніколи не знає, коли хмара підніметься і рушить у путь.

Найдовша стоянка народу Ізраїля була, здається, близько дев'ятнадцяти років. Дев'ятнадцять років треба було жити в одному місці і постійно дивитися за хмарою, чи не рушить вона. З одного боку, ти вже начебто як би осів, а з іншого боку, треба постійно дивитися, стежити: може, завтра в похід, може, сьогодні в обід уже в похід. Але скільки б хмара не стояла над Мішканом, ніхто нікуди не рухався.

Це ж іще одне завдання: якщо ми зупиняємося десь на кілька годин, чи розкладати нам сам Мішкан? Тут говориться, що розкладати. Хмара зупинилася – усе, починай розкладати. І навіть якщо тільки встигли розкласти, можливо, доведеться складати назад. Треба постійно спостерігати за тим, що відбувається. У нашому житті іноді ми не знаємо, на який час ми опиняємося в якомусь місці, на який час ми опиняємося причетними до якогось служіння, спілкування з якимись людьми, служіння якимсь людям. І часто також, мабуть, виникає питання: «Розкладати Мішкан чи не розкладати?» І Тора каже: «Якщо ти перебуваєш тут, якщо хмара над тобою зупинилася, значить, ти тут залишаєшся, розкладай Мішкан, навіть якщо ти за кілька годин звідси рушиш».

Слово ямі́м (дні) тут розуміється в значенні рік, так воно часто використовується. І всі ці роки треба було перебувати в стані повної бойової готовності.

У цьому розділі дві різні теми немов зливаються в певному сенсі в одну. З одного боку, якщо людина з якихось причин виявляється не готовою до Песаху, у неї є другий шанс, друга можливість зробити Песах. Другий шанс дається людині, яка хотіла служити, яка хотіла зробити, але не змогла, не тій, яка від початку не хотіла. З другого боку, саме перебування в таборі Ізраїля вимагає постійно бути готовим відірватися від усього звичного і піти за Всевишнім. І те, і інше (і другий шанс, і необхідність постійної уваги) пов'язане з бажанням служити Всевишньому.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Бегаалотха і будемо читати 10 розділ книги Бемідбар.

Тобто Всевишній наказує Моше виготовити дві особливі срібні сурми, два музичні інструменти, які будуть скликати народ і закликати його до руху. Як це заведено і сьогодні, при багатьох царських дворах, на багатьох парадах з'являються сурмачі, горністи, вони є в багатьох арміях. І корінь цього знаходиться ще в сурмах, які були в єгипетських фараонів. Тут Моше наказують зробити сурми, як при царському дворі, зміцнюючи певною мірою статус Моше як царя.

Слово хацоцера́ (сурма, множина хацоцеро́т) деякі коментатори (хасидські містики переважно) розуміють як хе́ці (половина) цура́ (форма), тобто як половина форми, і говорять про те, що Моше велено в духовному плані стати людиною, яка складається з двох частин, з двох форм, поєднуючи в собі Божественне і людське, стати мостом між Богом і людьми. А слово ке́сеф (срібло) – те, за допомогою чого досягають бажаного, з тим самим коренем, що й дієслово легікасеф (пристрасно бажати, жадати). І якщо тлумачити за мідрашем слово за­гав (золото) як зе гав (дай це), то срібло можна розуміти як засіб досягнення золота, досягнення чогось дорогоціннішого. Хацоцеро́т ке́сеф (срібні сурми) немов закликають підніматися на вищий рівень, іти від людського до Божественного. І Моше ніби поєднує в собі два береги. Це, звісно, образний, містичний коментар, і ми повернемося від нього до простого сенсу. А в простому сенсі Моше велено виготовити дві сурми.

Ось як описує їх Йосеф Флавій, єврейський історик, який жив у I столітті н. е.: «Моше зробив також щось на зразок срібної сурми, яка має такий вигляд: завдовжки вона трохи менша за лікоть, тобто менше п'ятдесяти сантиметрів (якщо ви, читаючи вперше, як і я, уявляли собі якусь величезну сурму, величезний-величезний горн, то – ні, сурма була менше п'ятдесяти сантиметрів завдовжки), а трубка її вузька, лише трохи ширша, ніж у флейти. Наконечник її досить об'ємний, щоб вбирати в себе масу повітря, яке вдуває в неї той, хто грає. Закінчується ж вона широким отвором на зразок мисливського рогу. Єврейською мовою інструмент цей називається хацоцера́. Таких сурм було зроблено дві. Однією користувалися для скликання і збору народу на загальні збори, другою запрошували старійшин на нараду. Якщо ж одночасно сурмили в обидві, то всі без винятку мали зібратися на збори». Той самий Йосеф Флавій розповідає, що перед настанням суботи на крило, на кут Храму, піднімався горніст і теж сурмив у сурму, і це означало, що скоро настане шаббат, і люди йшли з ринку, закінчували всі свої торговельні справи. На сучасному ринку Махане Єгуда в Єрусалимі є людина, яка вже 20 років перед суботою ходить з таким пастушим ріжком і сурмить, оголошує, що наближається шаббат, попереджає торговців, що час закінчувати торгівлю. Це існує й донині.

Є кілька видів сурміння: один із них – ткіа́, від дієслова літко́а (сурмити), це безперервний, протяжний звук сурми. Інший – теруа́ (вигук, бурхливий вияв почуттів), від дієслова легарі́а (вигукувати, кричати), трохи ламаний, слабший звук, ніби сурма аплодує або радісно вигукує, з криком «Ура!» веде народ у бій.

Ми пам'ятаємо, що в кожного табору є своє місце розташування. Оскільки народ Ізраїля рухається пустелею на південний схід, то спочатку, природно, виходять табори, що стоять попереду, на сході: це табір Єгуди, до якого входять три коліна – Єгуда, Звулун, Іссахар, і якщо просурмлять звуком теруа́, то вони виходять першими.

Це табір Ре'увена, до якого, крім Ре'увена, входять коліна Шимона і Ґада. Вони висуваються після другого уривчастого сурміння.

Незважаючи на те, що Моше сказано: «Ти собі зроби, і тобі будуть ці сурми», природно, цар сам не сурмить, і Моше сам теж не сурмить. Для цього є когени, сини Агарона, вони поставлені сурмити в сурми. Ці дві сурми були в розпорядженні синів Агарона, вони за них відповідали, вони в них і сурмили. Коментатори кажуть, що конкретно ці дві сурми були зроблені саме для Моше і діяли на той час, поки сам Моше був живий. На доказ цього наводять вірш із книги Дварім (31:28), коли Моше вже закінчив своє служіння, передав кермо правління Єгошуа бен Нуну і каже: «Зберіть до мене всіх…». Тут немає сурміння, тому що сурми вже перестали служити Моше. У подальших поколіннях інші сурми і сам звук сурми залишився.

Слава Богу, ми досі його часто чуємо в синагогах, хоча сьогодні здебільшого ми чуємо шофар, тобто ріг, а не металеву сурму. Є дуже багато різних думок щодо того, чому так сталося. Вважали, можливо, що шофар буде гіднішим виконанням заповіді. Але, найімовірніше, тому що простий народ погано розрізняв гобой, фагот, кларнет, саксофон, валторну, тромбон та інші музичні інструменти. Навряд чи простий народ відрізняв лабіальні духові інструменти від амбушурних, і тому у використанні залишився просто духовий інструмент, сурма. Моше мав зробити сурми зі срібла, але надалі це так не розумілося. Правильно це чи ні – питання окреме, але історія говорить про те, що в майбутньому, в усіх поколіннях використовуються то сурми, то шофари, то шофари і сурми разом, і дуже важко буває розібратися, що і коли використовується.

Ми й надалі бачимо, що кожна подія – і коли відбудовувалися стіни Єрусалима, і коли оновлювали жертовник – супроводжувалася сурмінням, ми бачимо, що духові інструменти, сурма і шофар, супроводжували народ Ізраїля протягом усієї його історії. І в 1967 році, коли було звільнено Єрусалим під час шестиденної війни, на честь цієї радісної події теж було сурміння в шофар. У тижневій главі Матот (у нашій книзі), на початку 31 розділу, ми читаємо про війну Моше проти Мідьяна, і написано (31:6): «І послав їх Моше по тисячі від коліна до війська, їх і Пінхаса, сина Ельазара-когена, до війська, і священні речі, і сурми для тривоги в руці його». Тобто ми бачимо, що сурми використовувалися для заклику воїнів на війну. Ще одна важлива деталь, яку треба відзначити: на війну народ виводить не цар, на війну народ виводять когени. Саме когени роблять заклик, це поділ влади. Цар в Ізраїлі ніколи не буде всевладним; він, звісно, править (Моше, щоправда, навіть не зовсім цар), але виводять народ на війну когени, служителі Бога, ті, хто знає душу народу. У цьому відмінність ізраїльського устрою суспільства від усіх інших спільнот. Це та частина нашої глави, яка стосується сурм. Ми, природно, і малої частини не переказали того, що з цим пов'язано, тому що тільки про сурми можна говорити годинами.

Три заклики пролунали для того, щоб народ Ізраїля рушив у путь. Перший – це хмара, яка зрушила з місця. Другий – це сурми, які просурмили. Про третій ми прочитаємо в 35 вірші, це заклик Моше «Кума́ адона́й – Повстань, Господи!» Був час зібратися, рушити в путь, і всюди, на кожному кроці, відчувалася Божественна присутність, адже сама по собі хмара символізує Божественну присутність, у хмарі відкривається Господь. Що тут важливо? Важливо, що ще не вирішено наперед, що народ Ізраїля ходитиме пустелею цілих сорок років, про це взагалі поки не було мови. І весь цей устрій, усі ці настанови, увесь цей розклад дається Всевишнім для короткого, по суті, переходу в країну Ізраїля. Тобто неважливо, наскільки коротку операцію ми здійснюємо, наскільки в нас короткостроковий план. Але навіть щодо найнетриваліших дій можуть бути дані детальні вказівки.

Чому вони вийшли першими, ці левитські родини, які несуть усе несвяте спорядження Мішкана? Бо вони мають і поставити Мішкан першими, а коли підійде Ковчег, то Мішкан буде вже готовий. Ковчег не повинен перебувати на плечах у людей в очікуванні, поки поставлять Мішкан, треба заздалегідь підготувати місце для Святого. Це не просто так розклад, це важливий розклад, який враховує ієрархію подій, що відбуваються. Отже, сини Ґершона і Мрарі першими з левитів виходять з усім спорядженням, яке вони мають нести.

У Ре'увена в таборі, який стоїть на південній стороні, є ще коліно Шимона і коліно Ґада.

Це західний табір, у ньому Ефраїм, Біньямін і Менаше, вони стоять із заходу, позаду всіх.

Це третій табір, який вирушив у путь. Тепер цікаве питання: а чи сурмили втретє, щоб рушив третій табір? Ми читали про перший раз, коли рушає східний табір. Про другий раз, коли сурмлять для південного табору. А як для західного і для північного таборів? Найімовірніше, для них не сурмили, бо когени пішли разом із Ковчегом, і їх просто вже не було. А сурмити, як ми пам'ятаємо, мають саме когени. Тому, за більшістю думок, західні і північні табори виходили без звуків сурмління, бо бачили, що Ковчег пішов.

Є така думка, що слово меасе́ф (замикальний) можна розуміти як той, що збирає. Як останній автобус, який виходить увечері і зупиняється біля кожного стовпа: він підбирає людей, які вже на всі інші автобуси запізнилися. У цьому випадку можна сказати, що цей табір, який виходив останнім, збирав, підбирав тих, хто залишився, опікувався знесиленими, загубленими людьми і речами, виконував усі функції замикального в бойовому поході.

Уперше народ Ізраїля вирушає в путь у встановленому порядку слідом за хмарою. Двадцятого числа другого місяця (місяця іяр), другого року перебування Ізраїля в пустелі відбувається ця подія. І, коли народ Ізраїля вирушає в путь, Моше говорить зі своїм тестем.

Те, що каже Моше: «Ми будемо чинити з тобою по-доброму», можна зрозуміти і так: «Ти підеш з нами, і це принесе тобі добро, буде тобі на благо. Зараз такий час, що Господь до Ізраїля прихильний, ти можеш до нього приєднатися і рухатися разом із ним».

Отже, Моше говорить зі своїм тестем. Дивовижна людина Ітро, тесть Моше, який дуже часто змінює імена, і, якщо за цим стежити, не завжди зрозуміло, як його все ж звати. Плутанини додає і синодальний переклад, який одне й те саме ім'я перекладає різними способами, і тоді вже виникає повний безлад. Є три основні версії, які примиряють усі різноманітні імена тестя Моше. Згідно з першою версією, Ховав і Ітро – це ім'я однієї і тієї ж людини. Ховав – це дружок, милий, улюблений, ближній, так можна називати близького друга. Цілком можливо так звертатися і до тестя, і це може бути одним з його прізвиськ або імен. Ре'у'ель – це батько Ховава або Ітро, і тоді в сцені з дочками (Шмот, 2:18) – це насправді не дочки Ре'у'еля, а онучки, що теж цілком зрозуміло з точки зору біблійного тексту: онучки можуть бути названі доньками. Тоді все стає на свої місця. Друга версія: слово хата́н може бути застосоване до всієї рідні нареченої або дружини, і тому воно вживається стосовно то однієї, то іншої людини. Згідно з третьою версією, Ре'у'ель – це родове ім'я, яке стосується всієї родини Ітро. Ця версія досить складна, бо вона передбачає, що слово хата́н означає зятя Моше – не тестя, а зятя Моше, тобто чоловіка його дочки. І для того, щоб цю версію якось обґрунтувати, треба ще вигадати якусь дочку, яка в Моше десь існує. Тому складно цю версію прийняти. Найбільш імовірна версія, що слово хата́н стосується всієї рідні з боку дружини. І тоді все стає на свої місця.

Можливо, це ввічлива відмова, яка, загалом, передбачає згоду. За законами східної ввічливості від пропозицій іноді заведено відмовлятися, коли насправді хочеш погодитися. Це такий політес. І донині в багатьох родинах, коли людину питають, чи хоче вона їсти, важко домогтися від неї, чи хоче вона справді їсти. У мене часто бувають гості, які кажуть: «Ні-ні, я не хочу їсти». І треба з них витягувати за допомогою хірургічних інструментів згоду пообідати, бо насправді вони голодні. Така ввічливість була, можливо, знайома і тестю Моше, і, найімовірніше, він відмовляється саме з ввічливості. Моше продовжує його вмовляти.

Цей вираз можна зрозуміти по-різному. Перший варіант: «Ти ж з нами ходив, ти все бачив своїми очима, ти бачив, скільки чудес з нами сталося. Невже ти хочеш нас залишити?» Другий варіант: «Ти ходиш з нами, ти можеш збоку бачити, ти вже один раз дав цінну пораду і, можливо, ще даси не одну цінну пораду. Можливо, твоя мудрість нам знадобиться». Це гарний підхід Моше до свого тестя. Третій варіант розуміння такий: «Ти став нам так само дорогий, як очі». І сьогодні у східних євреїв заведено перекладати з арабської, з давньосемітських мов ейна́йім шелі́ (очі мої) у значенні дорогий мій, милий мій. Можливо, так. Є ще один варіант розуміння: «Ти ж тут можеш стати шпигуном проти нас. Тебе можуть спіймати і почати допитувати про наш устрій, про те, як у нас усе влаштовано, де ми ходимо і де ми зупиняємося». Це досить дивний коментар. Уявити собі, як два мільйони євреїв непомітно крадуться пустелею Синай і ніхто їх не помічає (якщо тільки їх не видасть Ітро), дуже важко, бо не може такий табір рухатися непомітно, він розгортається на величезній території і всім видний. Мало того, його перехід супроводжується такою кількістю чудес, що чутки про це доходять до Єрихона і розходяться по всьому краю. Чутки про те, як рухається народ Ізраїля, відомі всім, і не потрібні тут розвідники, тут нічого розвідувати.

На цьому закінчується діалог Моше і його тестя. Приєднався тесть до народу чи все-таки пішов, Тора тут відповіді не дає. Відповідь, можливо, дає книга Шофтім. У 1 розділі, в 16 вірші ми читаємо: «І сини Кейні, тестя Моше, піднялися з Міста Пальм із синами Єгуди в пустелю Юдейську, що на півдні від Арада, і пішли, і поселилися серед народу». Ми читаємо про те, що сини тестя Моше (який, зауважимо, цього разу названий Кейні) все-таки живуть серед народу Ізраїля. І, можливо, це свідчення того, що тесть з ними все ж пішов.

Багато років потому це процитує Давид, кажучи: «Повстане Всевишній, і розсіються вороги Його». Дуже часто люди, які починають якусь справу, планують щось, визначають собі якийсь шлях, кажуть саме цю молитву. Ми не просто рухаємося з Ковчегом – ми просимо Господа бути нашою бойовою зброєю, залякуванням для ворогів. Сам Господь веде народ пустелею, і народ може нічого не боятися, бо Господь обертає на втечу всіх ворогів свого народу. Це третя частина, третій заклик до народу вирушати в путь, як ми сказали (перший – це хмара, другий – сурмлення). Третій заклик – це молитва Моше до Всевишнього: «Кума́ Адона́й – Повстань, Господи!» З цією молитвою народ Ізраїля під трубні звуки вирушав услід за хмарою в путь. Ось три складники початку будь-якої дії для народу Ізраїля. Ніхто не рухався без молитви, Моше не допускав цього. І трубний звук закликав рухатися, іти за Всевишнім. Тому пізніше буде сказано: «Блаженний народ, що знає трубний звук». Трубний звук – це не просто звук труби. Він вказує людині її місце, вказує, коли рушати саме їй і куди рухатися саме їй. І весь наш розділ з його різними подіями, різними історіями розповідає про заклик Всевишнього до дії: спочатку дві сурми і сурмлення, потім слідування за Всевишнім, запрошення Ітро приєднатися до Ізраїля, молитви Моше. Наш розділ – це розповідь про те, як важливо, як потрібно відповідати на заклик, уміння чути заклик, уміння розпізнавати своє місце в строю.

Ми з вами з Божою допомогою продовжуємо вивчення тижневої глави Бегаалотха і будемо читати 11 розділ книги Бемідбар, але для початку трохи передісторії для нагадування.

Після року життя в пустелі, життя досить-таки спокійного і дозвільного, після того як народ урочисто відкрив Намет зустрічі, Слава Божа була явлена народу: Господь у хмарі явив Свою присутність народу. Принесено численні жертвоприношення, левити присвячені Всевишньому. Уперше після того, як Ізраїль зупинився біля гори Синай, народ виходить у триденний перехід. Зрушила хмара, прозвучали сурми, урочистим маршем народ вийшов у путь. Це ще не шлях завдовжки сорок років, цей вирок через гріх розвідників ще не прозвучав, ми ж про нього ще нічого не прочитали. Очікується перехід завдовжки два тижні, можливо, одинадцять днів, і народ Ізраїля має за цей час опинитися біля Кадеш-Барнеа і ввійти в країну Ізраїля. Усе, здавалося б, святково, весело й урочисто, народ поки що йде триденним переходом.

Народ висловлював своє невдоволення на адресу Всевишнього і, як написано, у вуха Всевишнього, тобто навмисно, щоб Бог це почув. Мідраш наводить як приклад таку притчу: «Це схоже на людину, яка стоїть на площі і лає царя, критикує уряд і не помічає, що позаду зі свитою йде цар. Народ починає шикати на неї і казати: „Тихіше, тихіше, цар може почути“, але людина відповідає: „Тим більше, а я не маю наміру приховувати від царя свою думку“ і ріже правду-матінку царю-батечку просто в очі». І тут народ починає висловлювати своє невдоволення Всевишнім, конкретного приводу ми не знаємо. Можливо, три дні переходу – це надто важко, спекотно, але доводиться йти. Їх не телепортували, і треба рухатися своїм ходом, можливо, і вдень, і вночі, і переходи ці важкі. Народ починає виявляти невдоволення. Пам'ятаєте, у 10 розділі Моше мрійливо розписував Ітро, скільки благ Всевишній зробить з Ізраїлем і як Ізраїль щедро готовий цими благами з Ітро поділитися. Було таке очікування, що Всевишній ощасливить народ Ізраїля, стільки разів Моше вживав слово тов (добре, благо). Тут ми бачимо, що вживається слово ра (погано). Народ не оцінив те благе, що Господь для нього приготував.

Вираз поїв краї табору можна розуміти по-різному. Дехто каже, що найслабших вихопив, відсталих, і попалив їх. Інші кажуть – ні, слово каце́ (край, кінець) треба розуміти як видатні, ті, що виступають, від слова каці́н (офіцер). Тобто не найслабших поїв, а призвідників, тих, хто був заводіями цього ремствування, їх поїв. Отже, вогонь Господній зійшов, народ злякався.

Моше – перший адресат, предстоятель перед Богом. Якщо щось потрібно від Бога, то народ воліє звертатися до Моше. Воювати зі Всевишнім виявляється не з руки. Моше помолився, і, здавалося б, конфлікт вичерпано.

 Слово асефа́ (зібрання), повторене двічі, тобто асафсу́ф, означає зібрання зібрань, збіговисько, набрід, означає людей, які зійшлися разом, збилися в компанію, в банду. Буває, що люди зловмисні, яких рухає зле начало, збиваються в такий ось великий колектив – ватагу, банду, бандформування, як завгодно це називайте. Тора називає їх набродом. Схоже, це частина тих, хто приєднався свого часу до народу Ізраїля, це ті люди, що вийшли з Єгипту, які від початку частиною Ізраїля не були.

Забажали бажання – дуже дивна фраза. Я пропоную одне з численних розумінь цього виразу. Народ Ізраїля цілий рік жив у пустелі, їв ман, одяг не старів, не бруднився, не псувався, і мало що змінювалося в житті. З одного боку – життя ситне, з іншого – одноманітне. Ні тобі переодягнутися, ні поїсти щось смачненьке, ні випити щось п'янке, і немає жодних бажань. Народ поступово позбувається тілесних бажань, тілесних «хотілок», для яких ще буде місце. Коли народ увійде у Святу Землю, там буде місце і для бажань, і для їх задоволення. А тут є певний шлях, який навчає людей упокорюватися і оновлюватися. Але завжди знайдуться ті, хто хоче хотіти. Начебто все в них є, повний достаток, але вони, висловлюючись словами співака і поета Бориса Гребенщикова, божеволіють від того, що їм нічого більше хотіти. Їм хочеться хотіти, і вони забажали бажання (гіт'аву́ та'ава́).

Таке трапляється і з усіма нами. Коли я був маленький і хотів морозива, мені його купували, я його їв, мені дуже подобалося. Я і сьогодні, буває, іноді хочу морозива, але я вже не можу хотіти зараз так, як я хотів тоді. Я вже не кажу про те, що я не можу хотіти машинку, як я хотів тоді. Я не можу хотіти побігати, як я хотів тоді. Багато дівчат, жінок не можуть хотіти ляльку, як хотіли тоді, навіть якщо й не могли купити. Зараз начебто можуть, але бажання того немає, і хочеться іноді повернутися до молодого життя і хотіти – це нормальне хотіння, тобто хотіти хотіти – це нормально. Я сьогодні доросла людина, у мене інші бажання, я живу іншим життям, я можу чогось бажати і здійснювати свої бажання. Якісь свої бажання я впокорив, бо вони були неправильні, я їх більше не хочу, їх у мене немає, їх вдалося перемогти, якихось ще хочеться, це добре – хотіти.

Але в цьому випадку цей набрід хоче хотіти як раніше, хоче хотіти жити тілесним життям, коли постійно чогось хочеться, чогось жадається, і бажання ці треба задовольняти. У цьому теж немає нічого поганого, але це не той рівень, на якому вони мають бути. Вони просто не можуть потягнути цей рівень. І народ Ізраїля теж потягнувся слідом за цим набродом (лихі спільноти руйнують добрі звичаї), і народ Ізраїля теж опустився і став плакати.

Яке, однак, різноманітне меню було в народу в Єгипті! Усе, чого хотілося, всього було вдосталь, і хіна́м (безкоштовно), як вони кажуть. Хоча це мало свою ціну: рабство і час, коли кожного єврейського хлопчика кидали в річку. І все ж хочеться, хочеться туди повернутися, хочеться хотіти, хочеться в молодість, незважаючи на те що було важко, хочеться назад, у той світ. Дуже багатьом людям, які пройшли через якісь нелегкі для себе часи, наркотик чи ще якусь залежність, буває, іноді хочеться туди повернутися. От і народу захотілося.

Начебто є ман, його вистачає, але є тільки він. І начебто не голодні, і не роздягнені, і все в нас є, але хочеться хотіти.

Слово уґія́ означає сучасною мовою тістечко, або якесь маленьке печивко, тобто ізраїльтяни робили з ману якийсь солодкий печений продукт, отримували смачний жирний молочний продукт. І тут вбачається вже певне протиставлення молока і м'яса.

І народу набрид оцей ман, у якого смак як у солодких вершків, і він захотів м'яса.

Це означає, що вже не збіговисько людей вийшло на один мітинг і кричить: «М'я-са! М'я-са!», ні. Це всі люди, кожен з яких сидить біля свого намету і кожен скаржиться, кожен розповідає свої біди, кожен чимось невдоволений. Багато-багато-багато народних нещасть, усі скарги змішалися, і вже навіть не потрібен призвідник, який підбурював би людей на це невдоволення, підтримував би це бурчання. Кожен сам по собі вже бурчить, такий ступінь розкладу стався.

Є таке поняття як лідерська криза, коли лідер пропонує якусь програму, а народ її відкидає. Коли план, який лідер хотів здійснити, виявився помилковим і лідер втягнув народ у якусь недобру ситуацію. Це тягне за собою розчарування лідера в собі, розчарування народу в лідері або, як тут, розчарування лідера в народі. Моше розуміє, що народ хоче бути на такому рівні, який йому не витягнути, йому не впоратися з цим завданням, і Моше стало гірко. Він відчув себе як людина, на яку звалили нездійсненну місію.

 Це поетична мова, під рабом Своїм Моше має на увазі самого себе. «Навіщо Ти, Господи, мені зробив зло?»

Моше бачить у цьому покарання: «За що Ти звалив на мене цю непосильну ношу?», це ганьба для нього.

 Дуже схоже на стосунки матері і дитини: бажання матері нагодувати дитину більше, ніж бажання дитини їсти (ми говоримо, звісно, про нормальну, здорову, духовну матір). Мати любить годувати дитину молоком, любить давати їй свої груди. І, провівши паралель, можна сказати, що Моше хотів підйому цього народу на вищий духовний рівень більше, ніж цього хотів сам народ. Аналогія з немовлям цілком доречна, але народ не захотів молока, народ хоче м'яса, а Моше, поставлений годувальником, м'яса дати не може. Народ ще не на тому рівні, і Моше каже: «Звідки в мене взагалі м'ясо? Як можна від мене хотіти м'яса?» І коли він каже, що кожен плаче по своїх родинах, то це вже навіть не єдиний народ плаче, бо в кожного якісь свої біди.

Моше говорить тут дуже страшну річ, це передає нам стан його кризи, всю глибину його кризи: «Я не хочу такого життя, я не можу нести цей народ сам». Виникло відразу кілька проблем. Перша проблема – це народ, який хоче м'яса. Народ опустився, хоче бунтувати, але зовнішня проблема, яка висловлюється, – народ хоче м'яса. Друга проблема – це проблема Моше, проблема лідера, який каже: «Я не можу один нести цей народ». З якої проблеми Всевишній почне розв'язувати питання? Можливо, Він почує прохання Моше і вб'є його, чи буде якесь інше рішення?

Звернімо увагу на повеління Всевишнього, на слово есфа́-лі (збери Мені). У відповідь на асафсу́ф зібрання зібрань, набрід, який зібрався і сіє смуту, на противагу йому ставиться інше зібрання, яке підтримуватиме народ, яке працюватиме в зовсім іншому напрямку. Це не посилення Моше, не якась допомога Моше, не зміцнення його влади – це зміна духовного стану народу через те, щоб кинути в банку народного маринаду бацилу добра і святості.

І далі Всевишній каже:

Це не зміцнення влади, це зміцнення святості, з Моше-людини роблять Моше-колектив. На противагу набродові, який зібрався і став бандою, тепер у Моше теж буде банда, але це не банда під керівництвом Моше, це банда з Моше.

Таку обітницю дає Всевишній Моше. Як реагує Моше?

Дуже дивний діалог. Хіба Моше не знає величі й могутності Всевишнього? Хіба йому не відкрито, що Всевишній може дати народу м'ясо і на місяць, і на рік, і на все життя наперед? У чому сумнівається Моше? У процесі виховання. Моше ніби каже: «Спочатку дай їм м'яса, потім вони ще щось попросять, потім рибу, потім ікру, потім бутерброди, потім ванну з шампанського – їм не догодиш. Якщо вони стали на шлях такого сутяжництва і невдоволення, то місяць годувати їх м'ясом – це, звичайно, добре, але що буде після місяця?» І відповідь Всевишнього можна витлумачити так: «Невже ти думаєш, що в Мене руки короткі, щоб їх виховати? Ти побачиш, що все вийде!» Це одне з розумінь прямого змісту, можна побачити в цьому виховний елемент. Але, звісно, можна зрозуміти і так, ніби Моше засумнівався у всемогутності Всевишнього, і Всевишній нагадав йому, що Він Всемогутній.

Як це і що це – важко зрозуміти, але, найімовірніше, це такий видимий, явний жест – наділення людей духом Моше, наділення їх посланництвом Моше. Тобто в цей момент вони зрозуміли, що наділені духом Моше, і, за першим розумінням, цей дух з ними залишався. Друге розуміння, і воно, найімовірніше, правильніше: і більше не потрібно було їм отримувати цей дух, вони одразу ж отримали дух пророцтва, і розійшлися.

Тобто попри те, що при всій цій процедурі біля Намету вони не були присутні, вони стали пророкувати в таборі, дух на них теж зійшов. Коментатори кажуть, що вони не пішли до Намету, бо подумали: «Куди нам, ми не гідні того, щоб іти й присвячуватися в старійшини, куди нам у лідери!», і через свою скромність не вийшли. І, найімовірніше, це свідчить про те, що вся ця процедура, вся ця церемонія була показовою, щоб продемонструвати народові сам факт сходження духа.

Тобто хтось почав пророкувати без дозволу Моше. Може, це бунт на кораблі? Може, це якісь опозиційні дії, і треба терміново доповісти Моше, бо – непорядок? І тому хлопчик терміново побіг до Моше і став кричати йому: «Ельдад і Мейдад пророкують у таборі! Свистати всіх нагору! Може, взяти їх?»

 І це можна зрозуміти й інакше. Деякі коментатори намагаються пом'якшити цю фразу і кажуть, що Єгошуа сказав: «Моше, завантаж їх роботою, дай їм якесь завдання, щоб вони не пророкували тут нам під руку, бо в нас тут один пророк – це ти».

У цій поведінці Моше ми якраз і бачимо підтвердження того, що вже сказали: ідеться не про зміцнення влади й авторитету Моше, яка б спиралася ще на сімдесят старійшин. Ідеться про посилення, розширення каналу, через який дух Божий діятиме в народі. Тому те, що два чоловіки пророкують без, скажімо так, ліцензії – це добре, бо це дія духа Божого в народі, це зміцнює присутність Божу в народі.

Ми знову бачимо слово ває'асе́ф (і призібрався). Через це зібрання старійшин народ Ізраїля отримує єдиний керівний орган, до якого приєднується Моше. На противагу набродові, незаконному бандформуванню, було створено потужне суспільне ядро тих, хто сіятиме в народі святе.

Часто перепілки відгодовуються за зиму, жиріють, їм стає важко літати. Іноді, якщо вітер їх сильно б'є, вони в знемозі падають на землю. Зрозуміло, не в таких кількостях, і, зрозуміло, Господь тут це явище посилив. І народ отримав, як і хотів, дієтичне пташине м'ясо смачних, соковитих перепілок.

Ось така от дивовижна і страшна історія розповідається в нашій главі.

З Божою допомогою ми з вами читатимемо загадковий 12 розділ книги Бемідбар з тижневої глави Бегаалотха. Він починається з дивовижної і незрозумілої, справді загадкової історії, про яку написано безліч коментарів, і всі ці коментарі так і не дали остаточної відповіді і не створили ясної картини. Проте хто ж ми будемо, якщо не спробуємо розібратися в тому, що написано в перших трьох віршах розділу, про що Тора нам розповідає? І, може, навіть спробуємо відповісти на запитання: чому Тора раптом говорить такою заплутаною мовою?

Почнімо з першого вірша.

Ось такі три вірші, і зовсім незрозуміло, що тут відбувається. Раші, один з найвідоміших коментаторів, слідом за мудрецями Талмуду тлумачить це способом драш: не пояснюючи простого змісту, робить певний висновок з усього тексту. І він каже про те, що Моше, мабуть, за особистим повелінням Всевишнього, відсторонився від своєї дружини Ціпори, таємно дав їй ґет (розлучний лист), розлучився з нею і віддалився від неї. Що могло статися на церемонії, коли сімдесят старійшин отримували дух Моше? Давайте намалюємо цю картинку. Мір'ям і Ціпора, дві своячениці, стояли разом і спостерігали за всім, що відбувалося. І приголомшена Ціпора не стрималася і сказала: «Ой, бідолашні дружини цих людей, бідолашні дружини цих людей». Мір'ям здивовано подивилася на неї і запитала: «Ти чого? Чому ж це вони бідолашні, адже їхні чоловіки отримують такий високий дух?!» Ціпора сказала: «Тепер їхні чоловіки відстороняться від них, віддаляться від них, і яка різниця, який у них дух?» І здивована Мір'ям продовжувала питати: «То що, зачекай, Моше що, віддалився від тебе?» І тут Ціпора опустила очі додолу, Мір'ям зробила висновки і пішла говорити з Агароном: «Хіба Моше єдиний пророк? Ми теж пророкуємо, і через нас говорив Господь, але я не відсторонялася від свого чоловіка, ти не відсторонявся від своєї дружини. Чому ж Моше відсторонився?» Так це обурення Мір'ям трактується в Талмуді і класичними коментаторами. І цю розмову почув Господь, і відразу ж говориться, що Моше – найсмиренніший з людей, він просто послухав Бога і зробив так, як Бог сказав. Повторю: це найпоширеніше класичне розуміння історії.

Чому це розуміння таке неоднозначне? Бо тут написано узяв дружину-кушіянку. До чого тут Ціпора? Навіщо нагадувати, що колись Моше взяв дружину і, нарешті, навіщо писати узяв дружину, коли він розлучився з дружиною? На цю невідповідність натякає онук Раші, Рашбам, який каже: «Ні, справа була не так, зовсім не так. Колись давно, коли Моше втік з Єгипту, згідно з хронікою життя Моше (це такий середньовічний легендарний мідраш, який Рашбам сприймає всерйоз), Моше царював у країні Куш (Ефіопії) і там узяв дружину-ефіопку. Та не просто ефіопку, звичайно ж, а ефіопську царицю. Привіз її і возив її за собою, і ось тепер Мір'ям і Агарон стали говорити: „Чого це він узяв дружину-ефіопку? Навіщо він її взяв? Може, як пророк дозволив собі взяти царицю за дружину? Так і ми теж пророкували“. І знову відбувається обурення вчинком Моше.

Це розуміння Рашбама відрізняється від класичного, але його теж важко прийняти. По-перше, тому що саме джерело про те, як Моше царював в Ефіопії, – це середньовічний мідраш, по суті, середньовічне есе, фантазія на тему невідомої частини життя Моше. Цей відомий письменницький жанр у середні віки набув поширення і частково став сприйматися як історичне джерело. Так це зрозумів Рашбам, хоча такого наміру в автора не було, автор і не видавав це за якесь одкровення. У нас насправді немає серйозних і авторитетних джерел про те, що Моше одружився з ефіопською царицею.

Є ще одне розуміння (згадаємо його в дужках), згідно з яким перший вірш треба читати трохи інакше: «І говорила Мір'ям з Агароном про Моше через жінку-кушіянку, яку він узяв». Слово аль-одо́т, яке тут використовується, зазвичай перекладають як про (щодо), але можна перекласти і як через. І тоді можна зрозуміти, що це Агарон узяв жінку-кушіянку. І що сталося? Жінка-кушіянка (як жінка чужорідна) прийшла спочатку до Мір'ям і затіяла таку інтригу, кажучи: «Дивись, Моше не покликав нас на цю церемонію наділення всіх духом. Хіба тільки його дух треба було роздати? І наш дух теж треба було роздати. Чому ти й Агарон залишилися не при ділі? Чому тебе не запросили? Чому дух Моше множиться, а дух Агарона не множиться? Твій брат обвів тебе круг пальця». І, піддавшись цьому жіночому обуренню (згідно з такою думкою), Мір'ям пішла говорити з Агароном.

Є й інший варіант розуміння, і я думаю, що на цьому варіанті можна зупинитися: Моше справді взяв дружину-кушіянку, взяв за дружину темношкіру жінку. Чому він міг це зробити? Причин може бути кілька. Насамперед, найпростіша причина – захотів одружитися й одружився. Сподобалася йому ця кушіянка, покохав він її, і чому б не одружитися з нею? Інша причина – якщо з нею не одружиться хтось такого високого статусу, як Моше, то з нею ніхто не одружиться. Моше – взірець для всього народу, і жінка, з якою одружується Моше, жінка з іншим кольором шкіри, що приєдналася до народу, сприйматиметься як рівна. І Моше показав приклад того, що ва́рто скасувати статусність у шлюбах. Наскільки Моше вдалося це зробити, важко сказати, бо проблема статусності шлюбів залишається актуальною і сьогодні – і серед юдеїв, і серед віруючих християн. Так часто буває серед народів з давньою історією, з традиційним укладом. Завжди можуть сказати: «Ти навіщо до нас привів білоруску в український дім, вірменку – в грузинський дім, таджичку – в узбецький дім», варіантів безліч. На жаль, статусність, національна зацикленість шлюбів ще існує. Іноді це доречно, але я не буду вдаватися у філософствування з цього приводу. Важливо розуміти, що Ізраїль – це єдине ціле, і важливо мати свідчення від Моше в тому, що Ізраїль – це єдине ціле. Це дуже важливий урок для всіх.

Давайте згадаємо, що Мір'ям і Агарон – це не просто колеги Моше, це ж сім'я Моше. Свого часу їхні батьки народили трьох дітей, і всі троє – пророки. Найвдаліша сім'я, найвдаліший альянс в єврейській історії: усі троє дітей стали пророками, вождями в Ізраїлі. І тут Моше приводить у сім'ю незрозуміло кого: «Чому він з нами не порадився, чому він одноосібно вирішив привести ефіопку не просто у свою сім'ю, а в нашу велику сім'ю, у сім'ю, в якій є старший брат Агарон, старша сестра Мір'ям. А я цього Моше пам'ятаю, ще коли він у річці плив і я бігла за ним. І що б з ним було, якби я тоді не сказала єгипетській принцесі про годувальницю-єврейку, щоб, не дай Боже, жодна єгиптянка не могла сказати про нього: „Мої груди його вигодували“. Ми забезпечили йому життя в нас удома, стільки на це поклали, а тепер він притягнув у сім'ю ефіопку». І це справді може бути приводом для обурення: «Він не тільки самого себе дискредитує і ганьбить цим мезальянсом, а й усю нашу шляхетну сім'ю».

Так чи інакше, ми бачимо, що думок і позицій з цього приводу дуже багато, і хочеться запитати: «Чому Тора не написала ясно, що там відбувалося?» Можна було чітко описати, що зробив Моше і що не сподобалося Мір'ям і Агаронові, і ми б не сперечалися про це багато століть, як про це сперечаються мудреці. Уся справа в тому, що обговорюється тут не власне дія Моше. Обговорюється тут спроба проникнути на особисту територію: втрутитися в особисте життя лідера, міркувати про особисте життя вождя. І, власне, історія не про сімейне життя Моше, а про лашон гара (лихослів'я). Не треба розуміти це так, ніби Тора проти критики. Тора проти критики за спиною. Коли критикують не в обличчя, критика стає лихослів'ям. Тому Тора і свідчить, що Моше вчинив смиренно, услід жодним своїм пожаданням не йшов. Господь почув розмову Мір'ям і Агарона, і, хоча вони говорили між собою, Він не захотів допустити лихослів'я в сім'ї.

У єврейських джерелах ми читаємо дуже багато історій про лихослів'я щодо Моше, про лихослів'я щодо Агарона. Є дуже цікавий виклад цієї критики від рабі Нафталі з Ропщиць, який жив у XVIII столітті. Він тлумачив так: «Як написано в книзі Тегілім (106:16): „І ревнували проти Моше в таборі і проти Агарона, святого Господа“. Моше був схильний до усамітнення, як написано: „Моше ж узяв і поставив собі Намет поза табором, далеко від табору (це в книзі Шмот), і віддалявся від людей“. В Агарона було інше, про Агарона сказано, що він той, хто домагається миру, що він прагне до миру. Але така природа народу, що будь-коли знайдуть причину, щоб ополчитися на велику людину, яка вирізняється з народу. Ревнували проти Моше за те, що він відокремлюється від народу, і засуджували його за те, що він віддаляється від спілкування з людьми. А проти Агарона повставали за те, що він втручається в справи народу, кажучи: „Не личить людині подібного рівня поводитися так, а віддалятися від людей, зберігаючи святість“.

І Єшуа також говорив про Себе і Йоханана Занурювача, що ось, прийшов Йоханан і живе як відлюдник, і не причетний до насолод цього світу, і його критикують; а прийшов Син Людський, їсть і п'є, і кажуть, що він любить їсти й пити вино, друг митарям і грішникам. І ця історія постійно повторюється, постійно є критика на адресу вождів, постійне злослів'я на адресу видатних людей.

В Єрусалимському Талмуді є історія про те, як народ дивився на Моше, що йшов до Намету, і говорили: «Дивіться, які щоки наїв Моше, дивіться, які стегна наїв Моше. Усе, що він наїв, він у євреїв наїв, на єврейських харчах він розжився». Лихослів'я було багато, і про нього говорять мідраші. Та його видно і в тексті Тори, коли народ приходить до Моше з різними претензіями. Але тут питання в тому, що в пророчій сім'ї, в сім'ї Ізраїля, яка служить найвірніше, з'являється розбрат і лихослів'я між служителями. Господь це чує і не дає цьому розвинутися.

Дуже цікава подія може статися в житті людини, коли їй раптом Режисер каже: «Стоп, вийди-но до Намету». Зазвичай Режисера не видно і він не втручається, і можна собі дозволити говорити, критикувати, робити дурниці чи розумні речі, добрі справи чи злі. І раптом Режисер каже: «Вийдіть сюди на розбір польотів».

З одного боку, це величезна милість, коли Всевишній ось так раптом (піт'о́м) говорить, а з другого боку, серце може зупинитися від цієї несподіваної появи Режисера. І яку готовність, яку смиренність треба мати, щоб у будь-який момент, навіть у нечистоті, як Мір'ям і як, можливо, Агарон, вийти на цей голос, що пролунав раптом, бути готовим почути його і коритися.

Зійшов хмарний стовп і сказав: «Агароне, Мір'ям, вийти зі строю!» І Агарон з Мір'ям вийшли зі строю.

Бог говорить тут про максимальний рівень пророцтва, відкритий для всіх, за винятком Моше. Тобто зазвичай пророкові Всевишній говорить або у видіннях, або уві сні, і це те, що відбувається, очевидно, з Агароном і Мір'ям, адже вони говорили про свій пророчий дар.

Ми знаємо, що Агарон має право входити у Святе Святих тільки в Йом Кіпур, один раз. Моше входить, коли він хоче, коли йому потрібно. У нього завжди є ключі від Святого Святих, і він входить туди з будь-якої потреби.

Тут чується відоме нам з послання Павла до римлян (14:4): «Хто ти, що осуджуєш чужого раба?» І чому ви не побоялися зазіхнути на його дух пророцтва, на рівень його пророцтва, і критикуєте його дії, ніби ви рівні йому в розумінні духовного світу?

Коли написано запалав гнів Господній, то це завжди пов'язано з якимось покаранням. Не могли їхні дії залишитися без покарання, тобто Мір'ям і Агарон свої покарання отримали. Коментатори кажуть: «Чому не записано покарання, яке отримав Агарон, і чи одразу ж він отримав покарання?» Можливо, з поваги, із шанування Агарона, а можливо тому, що тут ідейною натхненницею всієї цієї справи була Мір'ям, тому важливо саме про неї написати.

Можна зрозуміти цей вірш як продовження попереднього, що Господь пішов, і відійшла хмара, в якій Він зійшов. Але коментатори бачать тут розділення. Є аму́д ана́н (стовп хмарний), у якому Господь явився Моше, Агарону і Мір'ям біля входу в Намет, призначивши їм зустріч. І є ана́н (хмара), яка огортала Намет, за якою треба було стежити, щоб рушати в путь у тому разі, коли вона піднімалася над Наметом. І за цим коментарем, згідно з цим розумінням, у той момент, коли хмара зрушила, народ мав рушити в путь. Але Всевишній каже: «Почекайте Мір'ям, нехай Мір'ям побуде за табором». Це цікавий урок нам – чекати очищення ураженого цара́'ат і тільки потім бігти за Всевишнім. Дуже часто в якійсь духовній роботі, в якомусь своєму русі людина робить ривок уперед, залишаючи позаду себе сім'ю, дружину, дітей, близьких людей, і це може виявитися фальстартом, може виявитися марним ривком, бо Всевишній каже: «Дочекайся своїх, не біжи надто сильно вперед, усе має бути врівноважене».

І ось що ще цікаво: Мір'ям, та, яка обурювалася чорним кольором шкіри дружини Моше, стала білою, як сніг.

Уражений цара́'ат подібний до мертвого, бо він нечистий і не має стосунку до табору, як не має стосунку мертвий до світу живих. Це, звичайно ж, метафора – вона буде подібна до мерця, стане як мертва (камме́т).

Дивовижна симетрія закладена в цьому. Та, яка говорила на самому початку про чистоту сім'ї, про те, що Моше дозволив собі когось привести в сім'ю, тепер сама нечи́ста. І Агарон заступається за неї за правом її належності до сім'ї. Агарон заступається за Мір'ям і каже: «Якщо вона буде як мертва, то й ми ніби мертві». Тепер вона нечиста, і сім'ю потрібно очистити через нечистоту Мір'ям, не через нечистоту Моше. Це те, що у Всевишнього називається міра за міру, тобто відплата симетрична.

Ці п'ять слів, ель на рефа́ на ла (Господи, зціли її!) – це, мабуть, найкоротша молитва за зцілення в усьому Писанні. Ця молитва, як багато подібних молитов, стала поширеною в народі піснею. Ось у такий спосіб негайно Моше відповідає на прохання Агарона і одразу ж звертається з молитвою до Всевишнього. Жодної образи в Моше немає – щире прохання до Всевишнього зцілити сестру.

Страшна ситуація. І Всевишній каже: «Так, вона буде зцілена, але вона має пройти сім днів очищення». Чи зцілив її Всевишній одразу? Найімовірніше – так, Всевишній одразу ж її зцілив. Але ще сім днів очищення (як уражена цара́'ат і та, що зцілилася) вона має пройти за законом.

Очевидно, і саме бажання народу було почекати Мір'ям, і Всевишній наказує чекати, доки Мір'ям приєднається, попри те що хмара рушає з місця. Це не суперечність, це урок. Як чинити, коли одночасно є дві ситуації, дві заповіді, які одна одній суперечать? Покинути людину в нечистоті і піти за Богом чи залишитися з ураженим цара́'ат і потім наздоганяти хмару? Що вибрати? Бог каже: «Вибирайте ураженого цара́'ат».

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Давайте ще трохи поговоримо про нашу тижневу главу Бегаалотха і почитаємо кілька віршів з 11 розділу книги Бемідбар.

24. І вийшов Моше, і переказав народу слово Господа, і зібрав сімдесят чоловік зі старців народу, і став з ними навколо Намету.

25. І зійшов Господь у хмарі, і говорив з ним, і взяв від духа, який на ньому, і дав його на сімдесят старійшин. І було, коли зійшов на них дух, то пророкували вони, вело́ яса́фу.

Кінець 25 вірша, оце саме вело́ яса́фу, перекладається по-різному. Більшість російських перекладів каже: «…але потім перестали». Давайте розбиратися. Якщо розуміти яса́фу від дієслова легосі́ф (прибавляти, додавати, продовжувати), то виходить, що вони виголосили якесь пророцтво один раз або якийсь час пророкували, а потім вело́ яса́фу, тобто і перестали пророкувати.

Інші переклади (наприклад, арамейський Таргум) тлумачать фразу протилежним способом: і не перестали. Чому так? Тому що яса́фу можна перекласти від слова со́ф (кінець): і не було кінця їхнім пророцтвам.

Найімовірніший переклад – це третій варіант: і не докладали вони нічого до цього пророцтва. Тобто вони пророкували духом Моше, повторювали, ретранслювали пророцтво Моше, пророкували в межах бачення Моше. І це найімовірніше розуміння.

Далі ми читаємо історію про Ельдада і Мейдада.

26. І залишилося в таборі два чоловіки: одного звати Ельдад, а другого звати Мейдад, і на них теж зійшов (ватана́х) дух, бо вони були записані, і не підійшли вони до Намету, і стали пророкувати в таборі.

27. І побіг хлопчина, і сказав Моше: «Ельдад і Мейдад пророкують у таборі!»

28. І сказав Єгошуа бен Нун, помічник Моше з людей його, кажучи: «Пане мій, Моше, заарештуй їх (кела'е́м)!»

Тобто крім сімдесяти старійшин, які вийшли до Намету, були ще два чоловіки, Ельдад і Мейдад, які були запрошені, але, як каже традиція, через свою скромність чи з якоїсь іншої причини вони до Намету не вийшли. І на них теж зійшов дух. Тут ужито слово ватана́х – ліг, зупинився на них дух, тобто дух оселився в них і дав їм пророкувати. Але це не був дух від Моше, вони отримали від Всевишнього окремо пророчий дар духа і пророкували. І знову, традиція каже, що вони пророкували трохи не те, що пророкував Моше, що вони, наприклад, казали: «Моше помре, не введе народ Ізраїля в країну, а замість нього Єгошуа бен Нун зробить це». Вони пророкували про майбутнє, пророкували про дні Машиаха, у них було глобальніше бачення – так каже традиція. Так чи інакше, вони пророкували теж духом від Бога, але не духом, отриманим через Моше, іншим духом.

І тому, звісно, їхнє пророцтво сприймали насторожено, і одразу ж побігли доповідати Моше, і озвався давній його слуга і вірний помічник Єгошуа бен Нун. А що ж відповідає йому Моше?

29. І сказав йому Моше: «Чи не ревнуєш ти за мене? О, якби весь народ Господній був пророками, аби лише поклав Господь дух Свій на них!»

Моше тут каже: «Я був би радий, якби весь народ, не тільки ці сімдесят чоловік тут і ці два чоловіки там, щоб весь народ пророкував, аби лише поклав Господь дух Свій на них».

Кілька глав потому ми читатимемо історію про Кораха, який вийшов буквально з тією самою ідеєю. Він сказав: «А чому це ви, Моше і Агарон, чому ви, хлопці, звеличуєтеся? Уся громада свята, уся громада пророкує, ми теж пророки». І ми бачимо, що до Кораха і до зборища його прихильників Моше поставився інакше. І Всевишній виявив Себе інакше: земля розверзлася і поглинула їх живцем.

У чому різниця? Чи можлива опозиція щодо пророка? Чи може хтось пророкувати те, чого не пророкує лідер громади, в цьому випадку Моше, якого Сам Всевишній поставив беззаперечним лідером? Чи може бути альтернатива, різнодумство, якась опозиція щодо цього лідера? Якщо може бути, то яким способом? І відповідь, власне, у словах Моше: «Якщо тільки Господь поклав дух Свій на них». Тобто на відміну від Кораха, Ельдад і Мейдад не рвалися в пророки, не штовхалися ліктями і не казали: «Вимагаємо, щоб нас теж поставили пророками!» Вони нічого не вимагали. Вони отримали цей пророчий дух від Всевишнього. І так, можливо, вони пророкували не те, що пророкували ті сімдесят, які не додавали нічого до пророцтва Моше. Ці – додавали. Вони пророкували інше бачення, може, ширше, може, далекосяжніше, щось інше, чого не пророкував поставлений Богом лідер народу Ізраїля.

І Моше каже: «Та я був би радий, щоб кожен пророкував, щоб ви жили не тільки моїм баченням, не тільки моїм пророцтвом. Я був би радий, щоб кожен із вас мав своє бачення, щоб кожен із вас мав своє пророцтво, але щоб це сталося не як результат штовхання ліктями і не як результат прагнення вирватися вперед, а як результат того, що Всевишній поклав дух Свій на вас. Я був би радий, щоб на кожного з вас Всевишній поклав дух, як на мене, щоб усі ви пророкували, щоб кожен із вас прибавляв до мого пророцтва щось своє, додавав новий погляд, вносив нові пророчі ідеї, щоб це сприяло розвиткові громади. Я буду радий, але тільки якщо цей дух буде від Всевишнього». Це відповідь на питання, чи може бути в громаді бачення, яке відрізняється від бачення лідера.

Дуже часто лідер каже: «Я бачу, я стою біля штурвала, я відповідаю за свою громаду, тільки мій погляд актуальний для громади. А ви – мої парафіяни, мої вівці, і ви, при всій моїй повазі до овець, не пастирі. Я бачу, я маю бачення, мене Всевишній поставив».

Тут Моше подає нам приклад і каже: «Я був би радий, щоб усі пророкували, я був би радий, щоб було багато пророків, але тільки щоб це були пророки, які пророкують духом Божим. Не ті, які рвуться в пророки, не ті, які вдають із себе пророків і свою власну думку видають за пророцтво».

Це нам настанова: правильно сприймати тих, хто бачить не так, як ми, хто мислить не так, як ми, розуміє не так, як ми. Може, на них теж є дух Божий. Може, Господь дав їм духа Свого, щоб і вони мали якесь бачення, якесь розуміння, може, відмінне від нашого. Може, бачили далі, ніж ми, ширше, ніж ми, інакше, ніж ми, і ми повинні радіти такому проявові духа. І лідер громади повинен радіти, що в його громаді є такий прояв духа. Це дуже важливо – уміти радіти з того, що в іншого є близькі стосунки зі Всевишнім, радіти успіхам іншого, радіти благословенням, які отримує наш ближній. Це, мабуть, один із важливих уроків, який дає нам наша тижнева глава.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

У 10 розділі, в 11 вірші, ми читаємо: «І було, на другий рік, у другий місяць, двадцятого числа, піднялася хмара над Наметом свідчення». Тобто пора вирушати в путь. З моменту виходу народу Ізраїля з Єгипту до тих подій, які описуються в нашій тижневій главі, минуло трохи більше року. За цей час багато чого сталося: за цей час народ Ізраїля отримав Тору, за цей час народ Ізраїля сказав Моше: «Ти говори з нами, а Всевишній нехай говорить через тебе», за цей час народ Ізраїля, не дочекавшись Моше, зробив золоте теля, Моше розбив скрижалі… Багато-багато всього сталося. І ось, через рік і місяць народ Ізраїля вирушає в путь до Країни обітованої. Якщо покладатися на книгу Дварім, то народові належало пройти одинадцять днів дороги. Природно, ніхто не йтиме поспіль одинадцять днів, адже буде ще й шаббат. Загалом, путь був недовгий, і все починалося урочисто: були урочисті церемонії, був звук сурм. Усе дуже справді красиво починалося. Але ось що відбувається далі: народ починає нарікати, ми читаємо про це в 1 вірші 11 розділу. Ми поки що не знаємо, через що нарікає народ, але на щось нарікає. А в дорозі завжди є на що побурчати, у дорозі завжди бувають якісь неприємності. Якщо ви коли-небудь подорожували з дітьми, то знаєте: на який би веселий, радісний захід ви не їхали, часто діти починають нарікати, починають вередувати, починають питати: «Коли ми вже приїдемо?» І народ став нарікати.

А тут треба сказати, що в Моше свій розвиток, адже й Моше теж пройшов непростий шлях: від іш міцрі́ (чоловік-Єгипет), як його називають дочки Ітро при першій зустрічі, через просто іш (чоловік), коли Моше зник і народ чекав його і не зміг дочекатися, до іш елогім (чоловік Божий). Він не зламався на золотому теляті, не зламався на численних інших халепах, у які потрапляв з народом. І коли Моше стає зовсім важко, коли народові набрид ман і вони захотіли м'яса, він звертається до Всевишнього (11:14–15) зі страшними словами: «Не зможу я сам нести весь цей народ, бо це важко, я сам не даю ради. Якщо Ти так зі мною чиниш, то убий мене. Убий, якщо я Тобі до вподоби, якщо хочеш виявити мені милість, щоб я не бачив усіх цих власних страждань». І Всевишній відповідає: «Треба дати частину твого духа людям з народу. Збери Мені сімдесят старійшин». Традиція каже, що це ті старійшини, які були наглядачами в Єгипті. Це люди, які справді родом з народу, які жили з народом, жили його стражданнями, живуть його потребами, і, можливо, ті самі люди, які просили м'яса.

Отже, Моше збирає сімдесят старійшин біля свого Намету (а Намет Моше, як ми пам'ятаємо, стоїть поза табором). Усі вийшли за табір, вийшли до Намету, Всевишній говорить з Моше там, Всевишній дає від духа Моше сімдесятьом старійшинам… і тут стається НП.

Є двоє чоловіків з тих, що залишилися в таборі, Ельдад і Мейдад. Буває в армії така ситуація, коли всі вже сідають в автобус виїжджати з бази, і тут приходить командувач бази і каже: «А нам би треба тут двох чоловік залишити, щоб охороняти майно (або ще для чогось)». І тому вони залишаються: або покарані залишаються, або за якимось жеребом залишаються. Ось деякі коментатори кажуть, що за якимось жеребом Ельдад і Мейдад залишилися в таборі. А інші кажуть, що Ельдад і Мейдад вірили, що можна отримати дух пророцтва в будь-якому місці. Не треба виходити за табір, не потрібне якесь відокремлення від народу, від рутини народного побуту, скажімо так. І ось ці Ельдад і Мейдад, що залишилися в таборі, раптом теж стали пророкувати. Одразу ж з'явився якийсь юнак, який біжить доповідати Моше і каже: «Рятуйте, допоможіть, караул! Ельдад і Мейдад пророкують у таборі!» Єгошуа бін Нун чує це і каже: «Вичерпай їхiВ оригіналі Єгошуа вживає тут незвичне дієслово, яке означає «вичерпатися, висохнути». Його передано дослівно., забери в них цей дух!» Тут цікавий коментар Раші, який вкладає в слова Єгошуа такий зміст: займи їх громадськими справами, і, поринувши в них, вони забудуть, що таке пророчий дух. Моше каже: «А що ти за мене ревнуєш, я хотів би, щоб увесь народ пророкував, аби тільки Бог дав на них дух Свій. Я хочу, щоб і в побуті, щоб і в повсякденному житті на людях був дух Божий».

Ось така історія відбувається. Народ вирушив у путь, і путь здався надто довгим. Нам може так не здатися, ми ж дивимося збоку, ми ж читали книгу Бемідбар, і книгу Дварім ми теж читали, ми знаємо, чим усе закінчилося. І нам здається дивним і навіть якимось таким дурним, що народ бурчить (як нам здається дурним і те, що наші діти вередують, коли ми в дорозі). Ці люди, які вередували, не читали книг Тори. У них були всякі бажання, було відчуття, що все набридло, що ці події, ця війна, усе триває надто довго, і що треба б якось уже… Виникають такі думки: «А давайте взагалі нікуди не підемо! А давайте взагалі все це закінчимо! А давайте до Єгипту повернемося!»

Можна згадати видіння з висохлими кістками з книги пророка Єхезкеля, з 37 розділу. У 3 вірші Бог питає пророка: «Сину людський! Чи оживуть ці кістки?» Кістки вкриваються плоттю, але оживають вони тільки тоді, коли входить у них дух, подих життя: плоть не жива без духа. І коли народ стогне, коли плоть починає брати владу, коли плоть починає виявляти свою силу, всілякі «хотілки» (можливо, зовсім-зовсім нормальні людські бажання), Господь каже: «Тут треба, щоб на старійшинах, на людях з народу, на людях, які роблять просту рутинну роботу, був дух». І коли Єгошуа бін Нун непокоїться: «Та не може такого бути, щоб усередині табору, щоб ось на цих простих людях був дух! Заборони, забери в них це! Або давай займемо їх роботою, щоб їм було не до духа», Моше відповідає і каже: «Я хочу, щоб на всіх був дух, щоб Господь на всіх вилив Свій дух, щоб усі пророкували, щоб наші повсякденні дії були як пророчі дії. Тоді ми зможемо, можливо, вести довгу війну, тоді ми зможемо робити довгу роботу».

Є такий австрійський письменник, психолог і психіатр Віктор Франкл, який пройшов концтабори, німецькі концтабори. Він сказав, що першими згоріли ті, хто думав, що це швидко закінчиться. Першими згоріли ті, хто думав, що ось, ми зараз швидко дійдемо, ми зараз щось таке зробимо, і це одразу ж закінчиться. Але воно одразу ж не закінчилося. Потім згоріли ті, хто думав, що це вже ніколи не закінчиться. Давайте побіжимо на паркан, і нас уб'ють, давайте якось покінчимо з цим, зробимо так, щоб це все закінчилося. Вижили ті, хто наповнив своє життя сенсом».

Коли ми відчуваємо, що все триває надто довго, що це ніколи не закінчиться, можна просити у Всевишнього наповнювати нас духом. Сам Всевишній довготерплячий (е́рех апа́йім), дослівно це означає, що в Нього (я часто про це кажу) довгий ніс, у Нього багато духа. І нам треба наповнюватися духом для наших повсякденних справ, для справ, які здаються нам нескінченними, для тих справ, про які ми не знаємо, коли вони закінчаться. Нам це необхідно для того, щоб ми впоралися, щоб ми вистояли в усіх довгих процесах: у війні, у будівництві держави, у зміні себе. І щоб у нас це вийшло, нам потрібен дух Божий. І так, може знайтися такий юнак, який боятиметься, що дух Божий діє в наших повсякденних справах, у якихось рутинних справах. Але пам'ятаймо слова Моше, що дух Божий може діяти й усередині табору, дух Божий може бути на кожному.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Ми з вами почитаємо трохи з 9 розділу книги Бемідбар.

15. І в день, коли поставлено було Мішкан, покрила хмара Намет свідчення, і з вечора було над Мішканом ніби вогняне явище до ранку.

16. Так завжди і було: хмара покривала його, а явище вогняне було вночі.

17. І, коли піднімалася хмара над Наметом, рухалися за нею сини Ізраїля. На місці ж, де зупинялася хмара, там зупинялися сини Ізраїля.

18. За вказівкою Господньою (аль-пі́ адона́й, за устами Господніми) рухалися сини Ізраїля і за вказівкою Господньою зупинялися. Увесь час, поки стояла хмара над Мішканом, стояли вони.

19. І якщо затримувалася хмара над Мішканом багато днів, то й сини Ізраїля дотримувалися вказівки Господа і не рухалися.

20. Бувало, що хмара залишалася над Мішканом кілька днів, і вони за вказівкою Господньою зупинялися, і за вказівкою Господньою рухалися.

21. Бувало, що залишалася хмара з ранку до вечора, і, як піднімалася хмара до ранку, вони рухалися; якщо ж була вона і вдень, і вночі, то лише коли піднімалася хмара, вони рухалися.

22. Навіть якщо два дні, або місяць, або цілий рік стояла хмара над Мішканом, стояли сини Ізраїля і не рухалися, а коли вона піднімалася – рухалися вони.

23. За вказівкою Господньою зупинялися і за вказівкою Господньою рухалися; вказівки Господньої дотримувалися вони за словом, даним через Моше.

Щойно Моше закінчив будівництво Намету зустрічі, одразу ж на Намет зійшла хмара присутності Всевишнього. Всевишній обіцяв (Шмот 25:8): «Ве'а́су лі мікда́ш вешаханті́ бетоха́м – І зробіть Мені святилище, і Я житиму серед вас». Дієслово лішко́н означає жити, мешкати, проживати, шохе́н – бути сусідом. Тобто: «Я буду вам сусідом, Я постійно перебуватиму поруч із вами». Хмара Божественної присутності (шехіна́) постійно перебуватиме з народом, і, відповідно, народ постійно перебуватиме поруч із хмарою.

Уявімо собі маму з грудною дитиною, яка виїхала, скажімо, автобусом з Єрусалима до Хайфи. І ось вона їде в автобусі зі своїм немовлям, а в цей час їй дзвонить подруга і питає: «Рут, люба, ти де?» Вона відповідає: «Я… я їду з Єрусалима до Хайфи». – «А де маленький Йонатан?» – «Ааа, маленький Йонатан зі мною». Маленький Йонатан, звісно, теж їде з Єрусалима до Хайфи. Але це тільки зовні, внутрішньо – він завжди з мамою. Куди б не рухалася мама, маленьке грудне немовля перебуває поруч з нею, його локація, його місцеперебування – це бути поруч з мамою. І так само народ Ізраїля, рухається він чи стоїть, він перебуває поруч із хмарою. І щодо хмари, щодо Божественної присутності, він завжди з нею поруч, він нікуди від неї не відходить. Там, де розкривається присутність Божа, там і Ізраїль. І коли рухається кудись це Божественне дихання, що наповнило Намет зустрічі, то за Божественним диханням, за устами Господніми, рухається і Ізраїль. Це такий рух, який має на увазі водночас і стояння на місці. Це щодо зовнішнього світу Ізраїль кудись рухається, а внутрішньо він перебуває поруч із хмарою, постійно перебуває поруч із Богом.

У нашому практичному, повсякденному житті ми теж часто рухаємося, переміщаємося, метаємося, шукаємо собі якесь місце. І важливо пам'ятати, важливо розуміти і, найголовніше, відчувати (бо пам'ятати і розуміти може бути просто гаслом, девізом, а відчувати – це важливо), що ми перебуваємо по сусідству зі Всевишнім. Якщо поруч із нами Він, якщо ми відчуваємо Його присутність, то, отже, все добре, отже, ми не заблукали. І знаючи, що Він – Благий, ми впевнені, що і з нами все буде добре. Цей оптимізм – основа нашої віри, як у немовляти, коли воно вірить, що все буде добре, поки воно з мамою. І, залишаючись із цим відчуттям, будьмо ж щасливі, як немовлята.

Будьте благословенні в усіх ваших добрих справах.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Продовжте вивчення: бесіда про главу Бегаалотха, бесіда про сурми і звук, стенограма глави Насо і тижневі глави Тори.