Шлах Леха

З Божою допомогою ми з вами починаємо вивчати тижневу главу Шлах і читатимемо з 1 вірша 13 розділу книги Бемідбар. Наша глава розповідає про трагедію, можливо, найбільшу трагедію за час перебування народу в пустелі. В усякому разі, це видно з покарання, яке отримав народ за свій прогріх: вкотре ми читатимемо історію про розвідників. І в нашій бесіді ми говоритимемо про розвідників і про розвідку в не дуже доброму сенсі цього слова. Чому ми знову і знову, щороку, змушені або удостоюємося (з якого боку подивитися) її читати? Тому що події, які сталися в цій главі, трагедія, яка сталася, гріх, про який говорить ця глава, по суті, досі актуальні. Якщо я, Алекс, досі читаю щороку цю главу – значить, мені є що виправляти в моїх стосунках із країною Ізраїля в широкому сенсі цього слова, в духовному і фізичному сенсі. У духовному сенсі людина, як говорить мідраш, зроблена з тієї землі, яка взята з місця, де потім у Храмі стоятиме жертовник. Земля – найважливіша частина країни Ізраїля, тому стосунки з країною Ізраїля, в духовному аспекті, в духовному розумінні значення країни Ізраїля – це зокрема і стосунки із землею, з якої я зроблений, це дуже глибоке питання. У простому, фізичному сенсі – я маю виправити свої стосунки з країною Ізраїля як із географічною територією.

Тому рік за роком ми читаємо і повертаємося до одних і тих самих глав, замислюємося над одними і тими самими своїми проблемами, щоб у чомусь іншому себе виправити або щоб хоча б спробувати знайти в собі, побачити в собі ці проблеми.

Отже, почитаймо саму цю історію з самого початку.

Тобто посилаються провідники, найважливіші, найвпливовіші люди від кожного коліна; не старійшини (оскільки дослідження країни потребує певних фізичних зусиль), а хтось із лідерів, тобто важливих, серйозних людей.

Якщо ми звернемося до книги Дварім, до 1 розділу, то там буде розказана дещо інша історія або, можливо, інша частина історії. Намагаючись зіставити, поєднати дві ці історії в одну, коментатори кажуть ось що: «Прийшов народ і став просити Моше: „Давай дослідимо цю землю, давай пошлемо розвідників і перевіримо, чи справді Господь дає нам добру землю, давай підемо й перевіримо її“. Унаслідок цього Моше опинився в дуже незручному становищі. Якщо не послати розвідників і заперечити: „Та ви що, з глузду з'їхали? Як Всевишній може дати нам погану землю, ви що, Йому не вірите?!“, то народ може сказати: „Ага, значить, не така вже вона, мабуть, і добра, ця твоя земля, раз ти її ховаєш“. Піти на поводу в народу і послати розвідників означатиме вияв неповаги до Всевишнього. І Моше звернувся до Всевишнього з питанням: „Що робити, як мені вчинити?“ Ось тоді Всевишній і сказав Моше: „Пошли, пошли людей, і дослідять вони (яту́ру) цю країну“».

Є два дієслова, які можна вжити в цій ситуації. Перше дієслово – це лату́р (досліджувати, розвідувати), від цього слова походить у сучасному івриті слово турист, мандрівник (тая́р). Друге дієслово, яке вжито в книзі Дварім (1:24) – це лераґе́ль (вистежувати, шпигувати), спільнокореневе зі словом ре́ґель (нога); у сьогоднішньому івриті мераґе́ль – це шпигун. У чому різниця між туристом і шпигуном? Турист їде в певні місця, які він хоче відвідати. Якщо це нормальний турист, він шукає визначні пам'ятки, він шукає все добре й цікаве. Ніхто не скаже: «Давайте приїдемо в Париж і подивимося на сміттєву купу в 16 кварталі».

Якщо це шпигун, то він вишукує слабкі місця, погані місця, вишукує все погане. Якщо ти хочеш одружитися, шукай дружину як турист, інакше не одружишся з правильною людиною. Вишукуй жінку, з якою тобі легко спілкуватися, шукай у ній хороші, добрі якості, не шукай злого. І в тому, що Всевишній говорить Моше, потрібно побачити дві важливі деталі.

Перше – Він каже: «Шелах-леха́ (пошли собі), Мені це не треба, собі пошли, для своїх цілей. Для того, щоб заспокоїти народ – добре, пошли розвідників». Багато хто каже, що це початок гніву Всевишнього, з цього починається вияв Його невдоволення. Деякі мідраші кажуть, що Моше не вловив цієї ноти невдоволення і подумав: «Ну нарешті ми вже дорослі й можемо щось самі робити». Є й інше розуміння, такий мідраш: Моше вже отримав вирок, за яким він не ввійде в країну Ізраїля. Отримав він його (згідно з цим розумінням), коли прийшли дочки Ітро до батька і сказали: «Якийсь єгиптянин нас врятував». Моше змовчав, і за це йому було винесено вирок, що в країні Ізраїля він не опиниться. І зараз, коли Всевишній каже Моше: «Пошли собі», то це для того, щоб він ще сорок років був із цим народом, для продовження його власного життя.

Є й інший дивовижний мідраш: пошли їх для того, щоб провалилися, тому що людина (або народ) взагалі нічого не зможе навчитися, якщо не зазнала фіаско, якщо не провалилася, не помилилася в чомусь. Як кажуть: «Людина не вчить слів Тори, якщо не послизнеться», є така традиція. І згідно з цим баченням, леха́ треба розуміти як для науки, для того, щоб ти помилився і зрозумів, де ти не маєш рації або що ти недосконалий. У будь-якому разі шелах-леха́ (пошли собі) треба розуміти як тобі це треба, ти й посилай.

І друге – Всевишній каже: «Нехай вони дослідять цю землю». Тобто нехай вони справді підуть для того, щоб вишукати добре на цій землі, щоб видивитися все хороше, а потім прийти й розповісти, піти як туристи. Але, як сказано в книзі Дварім, вони пішли як мераґлі́м, як шпигуни.

Ім'я Шамуа – це той, кого чують; ім'я його батька Закур – це той, кого пам'ятають.

Ім'я Шафат – це судив, розсудив, ухвалив рішення. Тобто осудна людина, людина розважлива, таке значення імені. Хорі – той, хто домагається.

Ім'я Калев означає собака. Не треба дивуватися, є багато імен, пов'язаних із назвами тварин. Чому людину могли назвати собакою? Наприклад, у шумерській традиції є ім'я Кальмарду́к, тобто відданий собака бога Мардука. Зрозуміло, Калев до Мардука жодного стосунку не має, але відданість – це якість, властива собаці, і вона виявляється щодо Бога.

Ім'я Іґаль означає буде врятований або врятує. Від цього кореня походить слово ґеула́ (визволення), ґо'е́ль – визволитель.

Значення імені Пальті – той, хто вилітає, вирушає далеко, зможе далеко піти. Ім'я Рафу – зцілюваний. Можливо, так називали дитину, яка народилася слабкою і потребувала зцілення.

Ім'я Ґаді'е́ль – частка моя – Всевишній, тобто Бог, доля моя; Соді́ – таємниця, той, хто перебуває в безпосередній близькості зі Всевишнім, так що може навіть перешіптуватися з Ним.

Ім'я Ґаді аналогічно до імені Ґаді'ель пов'язане зі словом доля, частка; Сусі – мій кінь, ім'я теж пов'язане з твариною.

Ім'я Амі'ель означає Бог із моїм народом; Ґмалі –верблюд.

Ім'я Стур – схований, що ховається під сінню Всевишнього, укритий Всевишнім. Є дуже багато імен і назв місць, пов'язаних із приховуванням. Люди хотіли безпеки, і тому є місця, які називаються Аніїм (жебраки), Стурім (сховані) або Заноах (покинуті). Подібних назв дуже багато, оскільки краще й безпечніше жити в глухій провінції біля моря, це відома психологія людей.

Ім'я Нахбі теж пов'язане з дієсловом бути схованим, укритим (легехаве). На ім'я Вофсі не вдалося знайти якихось серйозних коментарів, які роз'яснювали б його значення.

Ґеу'ель – це той, кого підносить Всевишній, або той, хто підносить своє життя до Всевишнього; Махі – ударник, який, як у прислів'ї: одним махом сімох убивахом.

 Отже, названо імена (як завжди, ми розібрали їхні значення) посланих розвідників.

Тобто Моше дав йому нове ім'я, назвав його ім'ям Єгошуа. Про що це нам говорить, чому це нам сказано тут? Ось один із найімовірніших коментарів: «Гошеа бен Нун давно прислуговував Моше, був його вірним другом, постійним супутником, з яким вони багато часу проводили разом, і Моше називав його Єгошуа». Володарі, правителі, лідери часто змінювали імена тим, хто перебував поруч із ними, таке своєрідне усиновлення. Тому Моше змінив ім'я Гошеа на Єгошуа. Є також багато коментарів у жанрі мідрашу, в такому дусі: «Хай урятує тебе Всевишній від того, щоб бути в раді з цими людьми, з якими я тебе посилаю». Можливо, воно й так. Але, на мою думку, на той момент, коли Моше посилає людей досліджувати землю, ще ніщо не віщує прийдешньої біди.

У традиційному ханаанському календарі, який дійшов до нас, день первоплодів винограду відзначався десь наприкінці липня – на початку серпня, третього числа місяця ав, приблизно тоді події й відбуваються. Якщо Моше посилає розвідників ніби під тиском, під впливом народу, навіщо він просить такий докладний список? Ось навіщо: якщо люди повернуться і скажуть: «Там немає великих міст», то щоб хтось не почав говорити: «А там і не росте нічого». Або якщо люди прийдуть і скажуть: «Там ростуть чудові плоди», то щоб хтось не почав говорити: «Мабуть, там охорона добра». Моше просить повний звіт, тому що він абсолютно впевнений у Всевишньому, в тому, що Всевишній дасть добру землю, що за всіма пунктами буде сто відсотків «відмінно». І тому Моше дає завдання розглянути все дуже докладно, він не соромиться ставити багато запитань, щоб отримати такий самий докладний, добрий звіт. Є в журналістиці ситуація (у закритих країнах, у якихось не дуже відкритих режимах), коли деякі запитання ставити не можна. Моше відкрито каже: «Дайте повний звіт, ідіть як туристи, знайдіть там усе добре і хороше, покажіть, що це добра, хороша країна, яку дає нам Добрий, Великий, Всесильний Всевишній».

Хеврону на той момент років п'ятсот, отже, збудований він десь у XVII столітті до н. е. І там живуть якісь дуже високі на зріст люди. І, мабуть, вони всім відомі, і Хеврон ними пишається, тому й розвідники дізналися про цих людей. Зрозуміло, коли з'являються на сцені Тори такі особистості, то починаються різні історії: що вони випадково вцілілі нащадки велетнів, що вони люди якогось особливого походження і таке інше, хоча тут про це немає ні слова. Це люди дуже рослі, очевидно, люди великих габаритів, можливо, хворі на акромегалію (дисбаланс гормону росту). І, найімовірніше, це звичайні люди. Їхніх нащадків через якийсь час доб'є Єгошуа бен Нун, про якого говориться в 16 вірші. У його книзі (11:21–22) ми читаємо: «І прийшов Єгошуа в той час, і винищив анаків з гори з Хеврона, з Двіра, з Анава і з усіх гір Єгуди, і з усіх гір Ізраїльських: з містами їхніми розгромив їх Єгошу́а. Не залишилося анаків (велетнів) у землі синів Ізраїля, тільки в Азі, в Ґаті і в Ашдоді залишилися вони». Тобто цілком собі здоланні велетні.

Деякі коментатори якимось способом вираховують, що це гроно несли вісім людей. Це означає, що йшли вони цією землею досить відкрито. Якщо ти продираєшся вночі, потай ворожою територією, ти не станеш брати з собою виноградне гроно. А так ворожою територією непомітно кралися дванадцятеро євреїв із величезним виноградним гроном на жердині, і вони ніколи не були такі близькі до провалу. Проте вони спокійно й безпечно планували дійти до свого табору з цим гроном.

Зрозуміло, це дивовижна подія для народу, який перебуває в пустелі. Раптом з'являється на горизонті дивна процесія з виноградним гроном, ідуть дванадцятеро, їх чекають: «Ось, що це вони несуть таке?» І всі від малого до великого зібралися, щоб, затамувавши подих, послухати дивовижну розповідь, як слухають розповіді про далекі мандри. Усе готово до того, щоб була виголошена урочиста промова, ода країні Ізраїля. І, як це часто роблять купці, виставляючи дивовижі, розповідь тут теж починається з того, що народу показують наочні посібники на тему «Знай і люби свій край». Розвідники повернулися після безпечного переходу, і вони беруться до своєї розповіді. Здавалося б, усе починається добре, але допускається одна дуже важлива професійна помилка: розвідник не повинен займатися аналітикою, розвідник збирає факти.

Так само і в суді. Якщо ви потрапите до суду, і допитують якогось свідка, то щойно він скаже: «Я думаю, що…» або: «Я здогадуюся, що…», то суддя зупинить його: «Вибачте, думаю і здогадуюся тут я, а ви повідомляєте факти». Розвідників було послано по факти, і поки все йде добре, вони показують плоди землі. Але почитаймо їхній звіт.

Почали розвідники розповідати страшні історії. Чому вони почали розповідати страшні історії? Можливо, сам підхід у них був не такий, як треба.

Справді, людина, яка вирушає на якийсь захід, починає якусь справу, повинна розраховувати свої сили й докладати відповідних зусиль. Успіх людини справді залежить від діл її рук, як каже Тора: «У поті обличчя свого їстимеш хліб свій». Людині, щоб поїсти хліба, потрібно зорати, посіяти, зжати, зробити всю необхідну сільськогосподарську роботу. Але якщо людина думає, що ось вона посіє, зжне і все вийде, то людина помиляється. Вона повинна сіяти, і при цьому добре було б їй розуміти, що це воля Божа: сіяти для того, щоб отримати хліб. Тобто ми сіємо, щоб виконати волю Всевишнього, Який хоче таким способом дати нам хліб.

Ми можемо йти до лікаря, якому дано право зціляти. Але якщо ми подумаємо, що це лікар нас зцілив, то ми помилимося. Це Бог хоче, щоб ми ходили й до лікаря теж, щоб через лікаря давати нам зцілення. З одного боку, ми – так, докладаємо якихось зусиль для того, щоб чогось досягти. З іншого боку, якщо ми тільки своїми зусиллями хочемо чогось досягти, то ми помиляємося і стаємо ідолопоклонниками, що вірять у свою роботу, і в нас з'являються боги жнив, і боги сівби, і багато чого ще.

І тут розвідники почали думати про те, чи впораються вони своїми силами? Чи вийде в них упоратися своїми силами? Злякалися і вже не могли втриматися від якоїсь аналітики.

Почитаймо далі.

Калев каже: «Давайте підемо і зробимо». Є дуже цікавий, самобутній коментатор Тори, рабі Ефраїм-Шломо бар Агарон Лунчиц (або Клі якар), який жив у XVI столітті н. е. Як я вже казав, часто людині дають ім'я за назвою книги, яку вона написала. Одна з його книг, коментарі на Тору, називається Клі якар (Дорогоцінна посудина), тому часто його так називають – Клі якар. І він написав так: «Якби Моше послав жінок, а не чоловіків на розвідку, жінки не говорили б про країну нічого поганого». Звісно, важко собі уявити такий собі пересувний дівич-вечір, коли дванадцять дівчат або жінок ішли б країною Ізраїля і щось би досліджували. Жінок, звісно, у розвідку ніхто не посилав. Тут ідеться про відсутність у чоловіків жіночої жертовності, жіночої здатності до самопожертви; у жінок це дуже розвинене. Клі якар пише, що жінка приходить, навіть коли її не кличуть, робить те, що їй не окупиться. Чоловік же постійно в голові вираховує: а вигідно мені це чи не вигідно. І якби чоловік мав народжувати замість жінки, то людство б не множилося: з якого б це дива чоловік став ходити дев'ять місяців із животом, мучитися, страждати і потім ще відчувати біль під час пологів. Тільки жінка здатна на це.

 І мідраш каже: «У тому поколінні, поколінні пустелі, все, що чоловіки ламали, де чоловіки робили пролом, там жінки латали». Так було і в історії із золотим телям, коли жінки не дали своїх прикрас, і в усіх інших випадках. Жінки трималися у вірі, чітко налаштовані на конкретну мету, а чоловіки теліпалися туди-сюди.

Коли Всевишній сказав: «Принесіть Мені пожертви, скажи мужам (анаші́м), щоб принесли пожертви», то, коли чоловіки прийшли, жінки вже стояли в черзі, як сказано: «Ваяво́у гаанаші́м аль-ганаші́м...» Жінки – на передовій, жінки – жертовні. І ось цей чоловічий дух холодної практичності, розрахунливості й підштовхнув розвідників сказати: «Усе так страшно, ми такі герої, що ми там ходили». Хочеться зауважити: «Ау, хлопці, ви принесли ціле гроно, якимось чином пройшли повз блокпости ворожої розвідки і всього іншого. Від самого Хеврона, через пів країни притягли це виноградне гроно. Може, не все так страшно, не все так небезпечно? Країна ж хороша, Бог із вами».

І ось Клі якар каже, що жінки, просто побачивши мету, сказали б: «Усе, треба йти і робити. Ух ти, яка чудова країна! Який чудовий виноград! А яке там море! А яке сонце! А яка цілюща грязь там, на Мертвому морі!» Жінка любить і робить, вона не займається розрахунками. Забракло жіночих якостей розвідникам, бо чоловіки всі такі хорохористі. Ось про це говорив Клі якар. І це одна з причин того, чому сталася така трагедія з народом Ізраїля.

Вони сказали те, що розвідник говорити не повинен. Розвідник мав прийти і сказати: «Моше, там у них п'ятдесят колісниць, чотириста лучників, чотири кулемети, двадцять гвинтівок М16». Усе. Перелічити озброєння, розповісти про системи укріплення. І жодної аналітики: зможемо, не зможемо – усе це мав вирішувати Моше.

Вираз легоці (витягти) діба́ (наклеп, обмова) означає вигадати, перебільшити злослів'я про країну. Розвідники почали говорити про країну погано і розповідати це синам Ізраїля. Є коментатори, які відносять це до духовної сфери, і ось що вони кажуть: «Цей народ уже звик жити в такій духовній країні, в такому духовному стані, коли є ман, є сонце, повітря і вода, всього вистачає, і не треба займатися щоденною працею, зокрема земною, селянською, найпростішою працею. І, природно, така праця, якщо нею займатися, поїсть у нас усю духовність. Ми не зможемо залишатися духовними, якщо доведеться воювати, а потім ще й орати. Давайте краще тут посидимо, з маном, так зручніше». І справді, можна так це зрозуміти. Так легко податися, переселитися у світ духовний і оголосити себе духовним, перестати дбати про матеріальне. А ще краще – покласти це на якихось своїх близьких або на суспільство і насолоджуватися винятково духовними переживаннями, не жити в країні Ізраїля, яка потребує, зокрема, роботи в матеріальному світі. І кожна людина на своєму рівні будуватиме своє розуміння цього.

Інші люди, і так дуже часто трапляється й донині з тими, хто живе в Ізраїлі, не витримують життя в Ізраїлі. Кажуть: «Ми не можемо цього витримати, ця країна ніби пожирає нас». І мудреці говорили: «Країна Ізраїля здобувається стражданнями». У країні Ізраїля, з її сільським господарством, людині справді доводиться знаходити цей нелегкий баланс між духовним і фізичним. Це проста аграрна країна в якій непросто жити, хоча є й інформаційні технології, і дуже ще багато всього. Не так уже й брешуть розвідники; розвідка, по суті, доповіла точно. Тільки розвідка вирішила, окрім того, щоб доповісти, ще й залякати народ. Не залякуйте, не залякуйте народ, з нами Бог, і тому ніхто не повинен казати, що ми чогось не зможемо. У той момент, коли ви сказали, що вони сильніші за нас, ви фактично сказали: «Їхні боги сильніші за нашого Бога», так кажуть коментатори. Це найнесусвітніша єресь, яка тільки може бути. Але сталося те, що сталося.

І весь народ, який ми бачили там, – це люди величезних розмірів. Так запам'яталося? Скільки було велетнів у Хевроні? Скільки людей вони там бачили? Але запам'яталося, що всі люди там великі, акромегалія просто в усіх. Цей страх виникає, коли є відчуття, що тобі доведеться все робити самому, що саме твої дії самі по собі мають привести до перемоги. І тоді ти думаєш: зможу – не зможу, он які вони люди великі, які величезні, які там великі міста. І як нам із цим впоратися? Якщо ти розумієш, що твоя справа – повірити і вийти на війну, то й страху такого немає, і формат людей різко змінюється, як і формат проблем.

Синів Анака, які з велетів – що це за одкровення таке? Чи можна сказати, що ось же воно, свідчення, що велети вижили, що вони пережили потоп? Найімовірніше, це метафора, якою розвідники користуються для того, щоб розповісти про те, що бачили, щоб було якесь порівняння: «Ми бачили когось, хто схожий на тих самих міфічних, казкових велетів, про яких ми чули». Чому я кажу міфічних і казкових? Цілком імовірно, що серед усіх народів ходили якісь напівміфічні історії про велетів, адже записаної Тори ще немає: читати – не читали, а чути – чули.

Можливо, історія про велетів підтвердить розповідь про те, що ми не просто так сходили, ми сходили, як герої. Ми були в тій землі, бачили її мешканців, і ми там ризикували життям. Не ходіть туди, нехай ми залишимося єдиними героями, які там побували. Ми не впораємося, ми не подолаємо, у нас багнетів не вистачить. Ось так, із таким підходом можуть розповісти про свій героїзм «справжні» мужі й воїни. Якщо повернутися до коментаря Клі якара, то жінка просто поставила б мету, вирішила б, що сказано – зроблено, нехай буде так. Тому, коли ми говоритимемо про покарання, про тих, хто помре в пустелі, це не стосуватиметься жінок: вони в пустелі не помруть. Покарання буде тільки для чоловіків, бо все це залякування, вся ця сцена розігрувалася ось на цьому хлоп'ячому зібранні.

Така історія розвідки та її доповіді. Історія про те, як людей послали туристами, послали розповісти про добре. А вони повернулися, як із бойової розвідки, щоб поділитися своїми подвигами і розповісти, як страшно в країні Ізраїля. Це початок сумної історії, далі буде.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Шлах. Нагадаймо трохи передісторію і спробуймо відновити мізансцену того, що відбувається. Отже, розвідники повернулися після сорокаденної подорожі Святою Землею. Народ зібрався слухати їх, мабуть, пізнього вечора, так це видно з тексту. Відтак, палять багаття, всі сидять біля багать, у відблисках багать видно обличчя… І розвідники розповідають про землю: «Земля, загалом, добра, справді, що тече молоком і медом. І о-о-от які грона винограду там водяться. Але вона пожирає тих, хто на ній живе, і ми ніяк не впораємося з жителями тієї країни, нічого й потикатися». Ніч, багаття – саме час розповідати страшні історії. І справді стає страшно. Поставмо себе на місце звичайних людей, до яких не просто якась купка братів прийшла, а голови колін прийшли й сказали: «Нам не впоратися». І що це означає? Залишатися в пустелі ніяк не можна, сунутися в країну – значить, загинути в бою. Жінки й діти потраплять у полон, а як ставляться жителі Близького Сходу до полонених, усім добре відомо. Повертатися в Єгипет? Ну, це теж така перспектива сумнівна. І Тора привідкриває нам, що відбувається далі з цими наляканими людьми, про що вони говорять.

 Не поспішайте їх засуджувати, спершу поставте себе на їхнє місце. Якщо ви скажете: «Але ж вони бачили численні чудеса, постійно відбувалися чудеса в їхньому житті». Звісно. Але не можна покладатися на чудо. Ми не можемо сказати: «Бог наш – Бог чудес, тому я візьму всю свою зарплату й віддам жебракові, а Бог мене якимось чудом прогодує, протримає». Так не можна чинити, тобто не можна розраховувати на чудо. Можна й треба розраховувати на участь Всевишнього в твоєму житті, розраховувати на підтримку Всевишнього більше, ніж на свої сили, але не на чудо. Та й забудьте про чудеса, які сталися колись. Уявіть собі просто розгублений, наляканий натовп людей, який залякали його власні лідери й вожді.

Отже, читаємо з 1 вірша 14 розділу.

Дуже дивний вислів: ніхто їм не заважає й зараз померти в пустелі. Можна просто залишитися в пустелі – і тоді ви в пустелі помрете. І навіщо перелічувати різні можливості смерті? І яка різниця – помирати в Єгипті, в пустелі чи в бою з мечем у руках за землю ханаанську, з якою, можливо, ми й упораємося і зможемо її завоювати? Багато незрозумілого тут.

Коментатори кажуть про те, що налякана людина, якщо вона людина віруюча, може почати ще й думати, за що їй це покарання. І може міркувати так: «Можливо, було б добре, якби ми померли в Єгипті – там, під час темряви єгипетської, коли померли і ті євреї, які служили ідолам і отримали покарання за ідолопоклонство (є мідраші, традиція, яка каже, що лише п'ята частина євреїв вийшла). Можливо, нам краще було б померти в пустелі, як померли ті, хто згрішив із золотим телям, коли Моше й левити умертвили багатьох. Або як ті, які померли зовсім ще недавно, через перепелів. Або, можливо, як померли ті жінки, випивши гіркі води (мей сота́), якими випробовують підозрюваних у перелюбі. Хіба мало було приводів отримати покарання? Чим же ми так завинили, що Всевишній веде нас під меч? Це ж найгірше з покарань. Може, Всевишній вирішив покарати весь народ за ідолопоклонство: Я їх приведу в землю, як обіцяв, Я свою обіцянку виконаю, але їх там усіх уб'ють мечем?» Багато думок може промайнути в голові людини, яка боїться.

І що вони вирішують? Є кілька варіантів ухвалення рішення. Перший: у нас є перспектива піти вперед, в останній і рішучий бій, у якому ми точно не переможемо. Частина з нас буде вбита, частина з нас потрапить у полон. А дружини наші й діти наші вже точно потраплять у полон. Другий варіант: залишатися в пустелі й чекати невідомо чого. Але рухатися ж кудись треба. Третій, найоптимальніший, як може здатися, варіант: повернутися в Єгипет і сказати: «Вибачте, простіть, зрозуміли, усвідомили», і повернутися до цегли. Шістсот тисяч чоловіків, а всього, мабуть, два мільйони людей єгиптяни точно не розстріляють, до жінок-рабинь вони ставляться добре, сімейний побут поважають. Та й раби, які прийшли самі й продали себе, звісно, від полонених відрізняються. Треба подумати про жінок і дітей. Що ж тепер робити? Є ще один варіант: як там казали, скільки років рабства? Чотириста тридцять, чотириста… – незрозуміло, звідки рахувати і як рахувати. Ми – раби, з арифметикою в нас погано. Може, Всевишній вирішив перемістити нас із рабства єгипетського в рабство ханаанське? А там, у Ханаані, знову знущатимуться з наших жінок і дітей. Тому й за такого розкладу краще повернутися в Єгипет (є й такі варіанти, які так читають думки народу). Але крім усіх цих цікавих, логічних і гарних варіантів і пояснень, є ще одне логічне пояснення, про яке говорять менше: ці люди в стані страху, в стані переляку забули про Всевишнього. Людина, яка бачила безліч чудес, теж може про Бога забути – як людина, яка двадцять років простояла перед свічкою, але щойно відвернулася, опинилася в темряві. Найпростіший варіант і теж, звісно ж, цілком реальний – згадати про Всевишнього, реальний і щодо нас. Чи завжди ми в момент труднощів (особливо коли ми вирішуємо, чи зможемо ми щось чи ні) пам'ятаємо про те, що в цьому світі є ще й Бог? Але так чи інакше, хоч як пояснюй, народ опинився перед фактом неможливості виконання місії. Місія нездійсненна. Тоді треба запитати: «А навіщо? Що це все було?» І народ запитує:

Так можна розуміти слова ніттена́ рош. Інший варіант розуміння – давайте опам'ятаємося, давайте міркувати розумно, дослівно – візьмемо голову, візьмемося за голову. Тобто візьмемо себе в руки, будемо міркувати тверезо, скинемо з себе сп'яніння ідеєю країни Ізраїля і повернемося в Єгипет. Але найімовірніший, найпоширеніший переклад, що вони хотіли обрати нового голову. І, відповідно, реакція Моше й Агарона:

Чому вони нічого не кажуть зараз? Тому що їх уже збираються усунути, обрати когось замість них, і тому не той це час, щоб їм говорити.

Роздерли свій одяг через ту неправду, нечистоту, наклеп, які чули про землю, і через те, що вони відчувають наближення великої біди.

Тільки не починайте вважати Господа лукавим, не повставайте на Нього, не намагайтеся робити щось, щоб протистати Його волі. Хоч як неправильно чи хоч як правильно ви тлумачили б Його волю, не намагайтеся зробити щось, щоб її уникнути, не вигадуйте щось в обхід Його плану – у вас це не вийде. Але якщо ми діятимемо за Його планом і якщо Господь буде прихильний до наших дій як до відповідних Його планові, тоді ми досягнемо успіху. І буде успішним наш рух уперед. Якщо ви підете проти Його волі, то ваше таке зручне повернення в Єгипет може закінчитися провалом, тому що це буде проти волі Всевишнього.

І не бійтеся народу тієї країни, бо вони – хліб наш. Це дивний вираз, не дуже зрозумілий. Коли людина живе в пустелі, то вона дуже часто займається ловом тварин: перепілок, тетеруків, можливо, якихось оленят, які ходять пустелею – це її хліб, природно. Тих тварин, яких вона їсть, вона не боїться. І тут Єгошуа каже: «Це те, що ніби віддано нам у їжу, віддано в наше розпорядження. Ми користуватимемося тим, що вони там виробили: виноградниками їхніми, садами їхніми, і укріпленими їхніми містами теж». Коментатори пояснюють, що Єгошуа в певному сенсі тут пророкує: «Ангели, під заступництвом яких перебувають ці народи (є ж ангели народів, ми їх бачимо тут і там у Танаху), уже позбавлені сил, немає жодного захисту над цими народами. А з нами – Господь, тому їх не треба боятися». Але громада вже неосудна.

Давайте просто поб'ємо камінням цих трьох, чотирьох, скільки їх там – Моше, Агарон, Калев і Єгошуа, – і підемо в Єгипет. Ми не камікадзе. Нам не хочеться і дружин своїх наражати на небезпеку, і дітей своїх наражати на небезпеку, тому давайте просто поб'ємо їх камінням. Погасимо останнє вогнище опору і підемо в Єгипет. Таким чином, Моше, Агарон, Калев і Єгошуа опиняються на межі смерті. Ось-ось, ще секунда – і в них полетить каміння, уся єврейська історія зміниться і закінчиться безславний похід Ізраїля пустелею, академічна відпустка від єгипетського рабства завдовжки в рік. І народ благополучно повернеться в Єгипет. Усе скінчено для цих чотирьох євреїв. Але приготуйтеся: як завжди, є зовсім несподіваний поворот у сюжеті в останню секунду. Можна уявити це як певну картинку, коли всі завмерли, такий нерухомий стоп-кадр (як у дитячій грі: морська фігура – завмри). Усі завмерли, і над усіма засяяла Слава Господня. Знову на сцені з'являється Головний Режисер. Увесь народ присутній, і всі чують, як голос згори говорить з Моше.

Слушна пропозиція, і можна тут сказати, що Всевишній з'явився і врятував Моше в останню секунду. Якби не цей вияв Слави, народ би зараз узяв каміння, і Моше не так уже славно загинув би від каменя якогось свого родича десь там, у пустелі. А народ Ізраїля юрбою розвернувся б і побрів у бік Єгипту. Всевишній рятує Моше життя і каже: «Давай Я нарешті розправлюся з цим народом», з народом, який щойно хотів Моше вбити. Дуже добрий привід сказати: «А давай!», адже немає жодних гарантій, що наступного разу Всевишній з'явиться в останню секунду. Ось вам пропозиція, від якої дуже важко відмовитися. Але Моше тому й названий пророком, що він не тільки показує народові Всевишнього, а й стоїть за народ перед Всевишнім. І від цього свого покликання Моше навіть у такий момент не відмовляється.

Моше каже: «Гаразд я, я не про свою славу дбаю, я не про свою безпеку дбаю, і не про жінок, не про дітей, які з цим народом, не прошу про милість до цього народу. Твоя Слава – що з нею буде, якщо весь світ, усі народи в окрузі, які чули про всі Твої чудеса, скажуть: „А в Нього не вийшло, теж мені, Бог!“ І Моше продовжує:

Всевишній запам'ятовує якісь провини і спостерігає, чи не виявляться вони ще в наступних поколіннях. Є в цього висловлювання різні тлумачення. Можна уявити собі, як якийсь чоловік, купець, прийшов до якогось царства і позичив там якісь гроші, але не зміг повернути. Через якийсь час прийшов його син і сказав: «Я теж хочу позичити грошей», і синові теж позичили. Утретє, можливо, теж позичили. Але виникло питання: а чи не династія це шахраїв? І можна застосувати подібне питання тут. Всевишній каже: «Чи вкоренився гріх у народі, чи став гріх природою, частиною генетичного коду родини?» І тоді вже карає весь рід. Є багато різних тлумачень щодо цього, і кожен, мабуть, ці тлумачення співвідносить зі своїм життєвим досвідом.

Моше каже: «Прости заради Слави Твоєї, прости, щоб не сказали, що Ти не всесильний, прости, щоб Слава Твоя не постраждала». Не про милість до дітей і жінок, не про милість до народу він благає, не про те, щоб його врятувати, щоб про його безпеку подбати (а є про що дбати). Моше каже: «Прости цей народ заради Своєї Слави, як Ти його вже прощав. Ти ж прославляєшся Своєю милістю, не Своїм гнівом, не Своїм судом, а Своєю милістю». Ще зовсім недавно ми читали (11:14–15), як Моше каже: «Убий мене, я не готовий носити більше цей народ. Якщо Ти хочеш його залишити на мені, краще вбий мене, щоб я не бачив усіх цих гидот». І в той момент, коли його справді ось-ось можуть убити, коли є реальна загроза життю, та й народ не сильно змінився – він знову ремствує, знову скаржиться, і знову Моше винен, – у цей момент Моше знову думає не про себе, не про народ, не про те, що від нього може бути утворений інший народ, який буде слухнянішим і який під керівництвом Моше Всевишнього прославить. Ні. Моше думає про те, як розкриватиметься Слава Всевишнього в інших народах, про Його Славу Моше думає. І звертається до Його милосердя заради цього народу, який вічно всім невдоволений і який, не забуваймо, ось просто зараз хоче його вбити.

Тобто: «Ти Мене просив простити заради Слави Моєї, і Я простив заради Слави Моєї. Але раз уже ми говоримо про Славу, то тоді будь ласкав, слухай далі, що Я зроблю».

Коментатори, до речі, налічують десять випробувань і кажуть, що десять разів це не метафора, це дійсний звіт.

Калев не піддався громадській думці, не піддався ні загальному страху, ні впливу розвідників, які могли сказати: давайте спільний звіт складемо, ні впливу натовпу. У ньому зовсім інший дух, він людина зовсім іншої природи.

Всевишній каже: «Похід у святу землю відкладається. І табором тут залишатися теж не можна, тому що поруч амалекітяни і ханаанеї, і вони можуть просто на вас напасти, а вони буквально он за тим пагорбом. Тому завтра згортайтеся і рушайте в пустелю відбувати своє покарання». У зв'язку зі зміною ситуації Всевишній дає нову вказівку Моше і Агарону:

Вони ж скаржилися і говорили про Моше і Агарона, скарги подавалися не як скарги на Всевишнього, ми на самому початку глави, у 2 вірші, це читали: «І скаржилися вони на Моше і на Агарона». Але Всевишній каже: «Я – Той, хто бачить серця, і Я розумію, що скаржилися вони на Мене, Я чув, що було насправді», тобто скаржилися вони на Всевишнього.

Оскільки посланці були представниками всього народу, були очима і ногами народу Ізраїля, то й покарання буде за всі сорок днів, які посланці провели в країні Ізраїля, по року за день, тобто сорок років. І покарання буде не через поганий звіт, а за неправильний підхід. Покарання зіставляється не зі звітом, а з самою розвідкою; покарання буде за самі методи дослідження, за неправильну побудову стосунків зі Святою землею.

Коментатори по-різному описують цю смерть: одні кажуть, що все їхнє тіло сповнилося черв'яками, інші кажуть, що в одну мить дух Слави Всевишнього подув і вбив десятьох розвідників – усіх, крім Калева і Єгошуа.

Народ скорбів, народ, звісно, думав, що робити, і знову вирішив зробити все по-своєму і самостійно. Тобто якщо раніше був страх, що ми самі не впораємося, і не було віри в те, що Всевишній допоможе, то страх зник, а бажання впоратися самим, без Всевишнього нікуди не поділося. І тому народ сам, без схвалення Всевишнього виступив на війну. Того, чого Всевишній хотів їх навчити, вони поки так і не засвоїли.

Навіть не намагайтеся робити це без Всевишнього: своїми силами, самі по собі, ви нікого не здолаєте, як цілком правильно казали розвідники.

Тобто це була самостійна вилазка, можливо, з розрахунком на те, що Всевишній побачить їхню сміливість, рішучість і змінить Свій вирок. Моше сказав: «Ні, якщо вирок Всевишнього прозвучав, якщо прозвучала клятва, значить, так і буде. Не напрошуйтеся. Ви справді не зможете здолати свого ворога без Всевишнього».

Слово ад-гахорма́ можна зрозуміти як до повного розгрому, до повного знищення, доки від них нічого не залишилося. Деякі тлумачать слово гахорма́ як назву місцевості. Тобто гнали їх до місця, яке називається Хорма і яке знаходиться поруч із Кадешем, поруч із тим місцем, де був їхній табір. Сумна історія сталася. Історія, з якої народ мав винести урок: дія з Богом приносить благословення, але й бездіяльність теж може бути з Богом. Тобто якщо Бог сказав чекати, то Бог буде з тобою, поки ти чекаєш. І не треба казати: «Я сам, я можу, я впораюся». Сам – ми бачимо, що без Всевишнього нічого не виходить. Не вийде також і почати щось, сказавши: «Я почну, а там Всевишній до цього приєднається, якщо побачить, що я маю успіх». Ні, не матимеш успіху, не вийде. І народ Ізраїля вчиться тут, що на всіх етапах своєї історії, упродовж усієї своєї історії – чи то у вигнанні, чи то в покаранні, чи то в благословенному поверненні в землю з відбудованим Храмом – найважливіше – не переступати того, що каже Всевишній, чинити за устами Всевишнього і не намагатися казати Богу: «А я Тобі доведу!», як це ми часто робимо щодо наших батьків, щодо наших друзів: «Я відбудуся без тебе, я доведу, що я сам по собі чогось вартий». Іноді це непогано, але тільки не щодо Всевишнього.

З Божою допомогою ми продовжуємо вивчати тижневу главу Шлах і будемо читати 15 розділ. Ми вже прочитали про те, що Всевишній проголосив страшний для народу Ізраїля вирок: ціле покоління не зможе ввійти в країну Ізраїля, народ Ізраїля засуджений до сорокарічного поневіряння пустелею. Уявляю собі, наскільки страшно почути, що зараз ти живеш просто для того, щоб дожити, що ввійти в країну Ізраїля вже не є метою твого життя, що ця подія станеться після того, як твій труп просто зігниє в пустелі. Мабуть, дуже страшно це чути. Народ Ізраїля, який усе ще боїться, звісно, амалекітян і ханаанеїв, боїться Всевишнього все-таки більше. Народ зважується на відчайдушний вчинок: якщо ми зараз виступимо в бій проти цих страшних амалекітян і ханаанеїв, можливо, Всевишній змилується над нами і буде прихильний до нас. Але цього не відбувається. Залишивши Всевишнього або боячись когось, крім Всевишнього, важко чогось досягти. Амалекітяни разом із ханаанеями здобувають перемогу, громлять Ізраїль. Уявіть собі стан народу після цього, глибину відчаю, розчарування і зневіри, яка могла охопити народ. І в такій ситуації Всевишній звертається до Моше і починає народ зцілювати, дає народу рецепти зцілення. Можна сказати, що саме цим рецептам і присвячений увесь 15 розділ нашої книги. Давайте почитаємо і спробуємо розібратися, як працює зцілення Всевишнього.

Тут починається повеління, і в цьому вже є надія. Коментатори кажуть, і це можна зрозуміти: «Народ у депресії, у зневірі, люди накручують одне одного, і, можливо, проскакують такі думки: тут такий суворий кримінальний кодекс, у нашого Бога, а раптом за ці сорок років ми ще якось згрішимо, ще в чомусь завинимо, не дай Боже, перед Ним, і Він нас залишить тут ще на сорок років, тоді й діти наші тут зігниють. А потім ще на сорок років, і ми будемо приречені як людиноверблюди всю вічність ходити-блукати цією пустелею. Раптом Він ніколи не простить нас і ми ніколи не виявимося достатньо праведними, щоб увійти в цю землю». Страшні думки. Але Всевишній утішає і каже: «Коли ввійдете (не ви – ваші діти) в цю землю, не якщо, а коли. Готуйте ваших дітей, навчайте їх жити за законами цієї землі. Ви – народ Ізраїля, і тому потенційно і ви ввійдете в цю землю, яку Я вам даю, і земля ця називається мошевотехе́м (земля постійного проживання вашого), і там ви житимете осіло. Якщо тут ви поневіряєтеся, то ваше поневіряння не вічне, ви осядете, і осядете ви в землі, яку Я даю вам, у теперішньому часі». І саме зцілення, і весь цей процес сорокарічного блукання пустелею входить у набуття країни: для того щоб заслужити країну, для того щоб отримати країну, потрібні ці сорок років поневірянь. Тому найперший рядок, найперші слова Всевишнього вже дають якусь утіху. І що ж відбуватиметься, коли народ увійде в цю землю?

 Ми бачимо, що йдеться про якісь нові умови принесення жертви.

Нагадаємо, що борошно со́лет – це борошно найвищої якості, ісаро́н або одна десята частина міри (ефи) – приблизно 2,2 літра. Гін – це приблизно галон (3,8 літра) плюс-мінус, тому чверть гіна – це 0,8-0,9 літра (хоча, за найграндіознішими мірками, а є різниця в розумінні цих мірок, це 1,5 літра). Ну, будемо рахувати округлено, щоб було простіше: чверть гіна будемо вважати за літр, і виходить приношення з 2,2 літра борошна, змішаного з одним літром олії.

Тобто на кожного барана, якого приносять у жертву, треба додати ще жертву мінха́ (хлібний дар), ми про це знаємо з книги Ваїкра. Але тепер треба додати ще й возливання вина – те, чого раніше не було. Рабі Овадья бар Яаков Сфорно, один із відомих коментаторів Тори, звертає увагу на те, що до того моменту, як Ізраїль згрішив із золотим телям, не було хлібних приношень, які супроводжують жертву. І Ноах, вийшовши з Ковчега, і Аврагам, коли приніс у жертву овна замість Іцхака, не супроводжували жертвоприношення жодними хлібними жертвами. І в 24 розділі книги Шмот, коли ізраїльтяни принесли жертву на знак укладення Завіту, теж не написано ні про які хлібні дари, які її супроводжували. Хлібний дар як додаток, довісок до жертви, з'являється після гріха золотого теляти, для виправлення скоєного гріха. З одного боку, гріх скоєний усім народом, з другого боку, цей додаток з'являється як довісок до індивідуальної жертви. Тут, у нашому випадку, ми бачимо ще один додаток – вино, ніби Всевишній каже: «Принесіть Мені подарунок, Я хочу від вас подарунок». А коли хтось хоче від нас подарунок, хоче радіти нашому подарунку – значить, хоче примирення з нами. Всевишньому ні наш хліб, ні наше вино не потрібне, але хліб і вино стали двома довісками, доповненнями до жертвоприношень, які приносяться як частина спокути гріха: з одного боку, – гріха золотого теляти, з другого боку, – гріха розвідників. У цьому важливість уживання хліба і вина. Всевишній каже: «Я хочу від вас новий дар, даю вам нову заповідь; хочу, щоб ви давали Мені дар, приносили Мені дар». Додаток до жертвоприношення у вигляді вина пов'язаний із виноградом: народ бачив, яке розвідники принесли виноградне гроно. Деякі коментатори кажуть: «Це було гроно вагою в кілька тонн, і вина з нього вистачило Ізраїлеві на весь час існування в пустелі». Це, звісно, гіпербола, але є певний зв'язок. Розвідники сказали: «Дивіться, як плоди ці дивні й якісь мегаломанські, так і земля ця дивна». Тобто гріх замішаний на винограді, і виправлення його теж пов'язане з виноградом, з вином. Всевишній міг би сказати: «Я більше вашого вина бачити не хочу, і не говоріть при Мені про виноград». Так буває: коли людина в чомусь завинила, вона про це й згадувати не хоче. Всевишній же каже: «Я хочу вашого вина, ви будете приносити Мені вино». І далі ми читаємо, що кожній жертві відповідатиме своя кількість вина.

Саме по собі вино, природно, не частина палимої жертви, воно просто виливається на жертовник.

Тобто саму по собі тварину окремо вже не можна принести в жертву. До всякої тварини треба додати своє приношення хліба і вина.

У 14 вірші ми читаємо важливе доповнення:

Тут початкове слово гаккага́ль – це звертання до суспільства або до народу: «Слухай, народе, слухай, зібрання!» У стосунках зі Всевишнім, в усьому, що пов'язано з прямими стосунками зі Всевишнім, зокрема і в жертвоприношеннях, не можна робити різниці між корінними ізраїльтянами і приходьками. У відомому давньому мідраші Тана де-вей Еліягу, який приписують самому Еліягу-пророку як одкровення, пророк Еліягу говорить про те, що в цей час зав'язалася суперечка, зав'язалася сварка між ізраїльтянами і приходьками. Корінні ізраїльтяни говорили: «Від вас усі біди, всі нещастя від вас, вас тут не стояло, ви не будете приносити жертви, це наш Бог, наш Намет зустрічі, а ви стійте подалі». А приходьки наполягали і говорили: «Ми теж хочемо до цього Бога, це і наш Бог». І позиція пророка Еліягу, як це йому приписують, однозначно всеосяжна. Це один із небагатьох текстів в іудаїзмі, який говорить, що будь-яку заповідь, яку язичник хоче на себе взяти, яку він усвідомив як заповідь і взяв на себе – і шаббат, і обрізання, і все, що завгодно, – може виконувати, може брати на себе. І в міру того як він росте, в міру того як він наближається до Тори, йому (так само, як і ізраїльтянину) відкривається дух Святий. Це важливий мідраш, один із небагатьох мідрашів саме з такою позицією. І далі в цьому мідраші говориться: «Тут Всевишній заступається за приходьків».

Сьогодні є дуже багато суперечок про те, чи повинні язичники дотримуватися заповідей, а якщо повинні, то яких саме? І багато людей, які не належать до народу Ізраїля, опиняються в розгубленості, тому що їм справді незрозуміло, чого́ їм дотримуватися. І начебто вже не хочеться сказати: «Ну, раз я фін чи поляк, то піду і буду їсти свинину, мені ж можна», начебто вже й не хочеться, тому що є відчуття в багатьох, що це нечистота. А з другого боку, є якісь рабини, які кажуть: «Та годі, тобі все можна, їж що хочеш, живи взагалі як хочеш». А деякі додають: «У тебе взагалі душі немає, з тебе який спит». І не хочеться занурюватися в цю тему, тому що в багатьох уже є одкровення. І як можна людині, яка хоче від чогось відмовитися заради Всевишнього, яка робить щось заради Всевишнього, заборонити це робити? Можна тільки благати, упрошувати людей примиряти своє серце, щоб те, що вони беруть на себе, було не для вивищення, не для того, щоб сказати: «Ви, всі інші, – грішники, а от я – праведник», а саме для служіння Всевишньому.

І тут Всевишній додає:

Тобто ви взагалі не можете утискати приходьків. Є багато країн, переважно це країни третього світу, в яких (якщо іноземець спричинив аварію або якщо він має якусь суперечку з постійним жителем) поліція і все населення одразу стають на бік свого. Є деякі закони країн, які так влаштовані. Всевишній каже: «Справедливий суд – для всіх, і переді Мною, у стосунках зі Мною, принаймні в цій вертикалі взаємин зі Мною, всі рівні, про це немає суперечки».

На цьому закривається питання возливання вина, перших ліків, які наводить Всевишній (або других, якщо вважати, що перші – це обітниця народу Ізраїля, що він таки ввійде в землю).

З 17 вірша ми читаємо наступне звертання Всевишнього до Моше:

Попри те, що Всевишній дав народу покарання, у процесі цього покарання Він усе ж приводить народ у країну.

Це можна зрозуміти, найімовірніше, так, як читається простий зміст: від хліба тієї землі означає від того хліба, який там виріс. Але є в цього й інше розуміння: від хліба із землі, від хліба земного, тобто ви зараз живете тут, у пустелі, і ви їсте хліб з небес, а там ви будете їсти хліб із землі. Це не духовне падіння, це духовний підйом, ви будете включені в нову роботу. У цьому, можливо, полягає один зі страхів розвідників, коли вони кажуть, що ця земля поїдає мешканців, тобто вона змусить нас працювати на ній. І Всевишній каже: «Так, так і буде, ви будете їсти від хліба земного».

Жінка замішує тісто відповідно до норм, які були в пустелі: там збирали омер, міру (ми говорили, що це близько двох літрів), і це було щоденне харчування. Якщо жінка замісила тісто з двох літрів, то вона відокремлює від нього шматочок, який називається хала́, ця заповідь сьогодні називається відокремлення хали́. Вона може спекти з нього щось або віддати це тісто служителям.

Звісно, сьогодні далеко не всі жінки і далеко не завжди печуть хліб удома, тому хтось просто прибирає і викидає, а хтось, і це розумніше, кладе в морозилку і заморожує. Коли набирається тісто на добру і гарну халу, її випікають і віддають або служителям, або нужденним. Словом, виконують цю заповідь так, як її можна виконати за відсутності храму.

Це треті ліки, які дає Всевишній: «Ви будете їсти хліб земний, але тісто із земного хліба все одно буде пов'язане з Небесами, тому що Я візьму від нього піднесення ваше». Ти відокремив шматочок тіста, і все тісто стає небесним. Так само, як ти відокремлюєш десятину від своєї зарплати: всі інші твої гроші стають небесними, ти освячуєш їх усі, тому що ти відокремив частину для Бога. Це стосується не тільки тіста, а й фруктів, овочів – усього того, від чого ти відокремив нале́жну частину, віддав Богові Боже. Мала хала, як кажуть, освячує все тісто, відокремлений шматочок усе тісто робить святим. Це важливо пам'ятати, але тут Всевишній говорить це на втіху народу: «Буде у вас земний хліб, Я його благословляю, Я його теж візьму».

Тут Всевишній повторює і стверджує, що виправлення є. Якщо вся громада помилилася, зробила помилку, то можна все виправити. Це нагадування про те, що виправлення теж є частиною цілительства.

Якщо народ помилився, стався всенародний гріх, то можна, усвідомивши це, принести жертву, і народ буде спокутуваний, є виправлення для громади.

Але є так само виправлення і для людини, коли вона сама по собі грішила, а не весь народ.

 Мова тут іде про те, що людина, яка знає, наприклад, що Господь є, що Господь заборонив запалювати вогонь у шаббат, що Господь наказує не запалювати вогонь у шаббат, і вона не помилково, не через дурість, а назло Всевишньому каже: «Раз Ти хочеш, щоб я не запалював, то я запалю вогонь у шаббат». Така душа винищиться з народу.

Це цікаве доповнення: якщо людина продовжує вперто триматися свого невір'я, то вона винищиться, але й після цього теж можна покаятися. Наприклад, я можу подумати: «Я ж помилявся, коли намагався розізлити Всевишнього, помилявся, коли намагався робити Йому назло». Коли я усвідомлюю, що я не мав рації, то тшува́ (покаяння), наче машина часу, повертається в минуле і забирає ту мою правоту, мій намір. І мій вчинок може стати ніби ненавмисним. Якби я знав те, що знаю сьогодні, я б не робив так тоді. Мудреці кажуть, що людина чинить проступок, коли в неї входить дух дурості, тобто коли вона втрачає да́ат (усвідомленість, правильне сприйняття), втрачає розум. Що відрізняє людину від тварини? Людина дихає як тварина, їсть і п'є як тварина, ходить і лежить як тварина, справляє свої потреби і розмножується як тварина… Людину від тварини відрізняє наявність розуму. У ту мить, коли людина втрачає розум, у неї входить дух дурості, і вона стає як тварина, тому твариною спокутується гріх людини. І якщо я усвідомлюю, що я помилявся, що тоді в мені не було розуму, то я ще можу повернутися; якщо ж я вперто стою на своєму – тоді гріх мій на мені.

У чому різниця між тією людиною, яка помилилася і не зрозуміла, і тією, яка помилилася і не усвідомила? У тому, що якщо людина помилилася ненавмисно, якщо не було в неї злого наміру, то згори її, як кажуть, підштовхують до тшуви́. Всевишній хоче її тшуви́, її покаяння, постійно дає їй якісь підказки, підкидає їй якісь шпаргалки, і тоді виходить Голос з Неба і каже: «Повернися!» А якщо людина навмисно грішить, якщо це хула на духа Святого, то немає сприяння такій людині, щоб повернутися.

З 32 вірша починається нова розповідь:

У чому проблема? Ніде ж не написано: «Не збирай гілки в шаббат». Мудреці сперечаються про те, яку з шаббатніх заборон цей чоловік порушив. Одні кажуть, що він відламував гілки, інші кажуть, що він складав їх у купу, і є різні варіанти розуміння. Так чи інакше, схоже, порушення якоїсь заборони там було.

Є суперечка і щодо особи цього чоловіка. Рабі Аківа (ми читаємо в Талмуді) каже, сидячи з мудрецями: «Цей чоловік був Цлофхад». Як ми знаємо, що цей чоловік був Цлофхад? Рабі Аківа каже: «Тут написано: був народ Ізраїля в пустелі», а далі (27:3) його дочки кажуть: «Батько наш помер у пустелі». Пов'язані два: у пустелі і у пустелі; вони перетинаються, отже, це Цлофхад». Цей метод тлумачення на основі схожих слів називається ґзера́ шава́. Рабі Єгуда бен-Батіра заперечує і каже: «Аківо, ти що? Якщо це Цлофхад і Тора це приховала, то навіщо ти це розкриваєш? А якщо це не Цлофхад, то може виявитися, що ти зводиш наклеп на людину невинну. І що ж тоді буде?» Хочу тут зупинитися і сказати таке. Часто ми, реконструюючи якісь події, сміливо кажемо: «Ось ця людина згрішила і, найімовірніше, порушила ось цю заповідь, ось там вона порушила або ось там, і тут вона переступила», навіть якщо це не написано. І треба бути дуже обережним в осуді людей там, де це неочевидно, де Тора нікого не засудила явно, і слід узяти на озброєння метод Єгуди бен-Батіри. Саме таке моє відчуття.

Отже, ми не знаємо, що це був за чоловік, ми знаємо тільки, що якимось чином він порушив шаббат.

Дивно, навіщо тут раптом наведено цю історію? Можливо, як кажуть коментатори, як Тосафот (збірка коментарів практично на всі трактати Талмуду) каже, що цей чоловік хотів зробити щось в ім'я Неба. Подумав він або почув він, як народ каже: «Ну все, тепер на сорок років ми тут застрягли. Шаббату дотримуватися не треба, кашруту дотримуватися не треба, нічого дотримуватися не треба». І чоловік цей вирішив жертовно викликати вогонь на себе і пішов збирати гілки дерев, щоб його покарали і стратили за шаббат, заради святого шаббату. Є ось така радикальна думка.

Інші кажуть: «Навпаки, цей чоловік подумав, що, раз Всевишній залишає народ Ізраїля на сорок років, значить, Він завіт з Ізраїлем скасував, і можна збирати гілки». І його карають, щоб показати, що Всевишній зберіг завіт з Ізраїлем. Усі ці коментарі пишуться для того, щоб відповісти або спробувати відповісти на питання, навіщо ця історія тут нам розповідається. Мені близьке інше пояснення. Ми ж читали в 14 розділі, що народ Ізраїля хотів побити Моше, Агарона, Калева і Єгошуа камінням. І тут є таке повчання: найважливіше – не чинити польовий суд, не влаштовувати швидку розправу (чого народ досі вчиться, до речі), тому що відповідь не завжди ясна.

Отже, чоловіка привели до Моше, але в Моше теж немає відповіді. У Моше, який знає закони, який законодавець і цар, і може просто сказати: «Та розстріляти його, і все», у нього немає відповіді щодо вчинку цього чоловіка. І Моше, як він це часто робить, звертається до Всевишнього.

Всевишній відповідає: «Суди діють, закони діють, і шаббат діє».

 Це доказ того, що закони залишаються, шаббат залишається. Тобто можливо і цілком імовірно, що було дуже багато порушників шаббату за всю довгу єврейську історію, і навіть за цей рік, який Ізраїль провів у пустелі. І ця історія розповідається тут для того, щоб показати, яким має і яким не має бути суд. Показати, що закони, як і раніше, діють і завіт із Всевишнім не скасовано.

і пам'ятатимете всі заповіді Господні, і дотримуватиметеся їх, і не ходитимете за серцем вашим і за очима вашими, за якими ви блудите,

Це дієслово, ур'іте́м, яке тут використовується, повторює повеління Моше, коли він відправляє розвідників (14:18) і каже: «І огляньте країну». Тут це слово означає: «…і побачите цю нитку». Це виправлення ба́чення.

Не ходитимете (вело́ тату́ру) – тут використовується майбутній час дієслова лату́р (досліджувати); я говорив про те, що від нього походить слово тая́р (турист, мандрівник). Народ пішов вишукувати красоти країни Ізраїля (лату́р), але не вийшло, вийшло лераґе́ль (вистежувати, шпигувати). А що виходить, коли наші очі ходять за серцем? Виходить так: «Дивись, відкрита каса, а в ній гроші! Дивись, як добре, знайшли визначну пам'ятку! Дивись, яка гарна дівчина! Дивись, який смачний шашличок! Дивись, дивись, дивись…» Дивиться кожен на щось своє, у кожного своя спокуса. Очі й серце – це наші туристи, які весь час ходять із проспектами країни гріха: «Здійсніть подорож до країни гріха, дивіться, як там добре!»

Всевишній каже: «Побачите блакитну нитку – згадаєте всі Мої заповіді». Що за дивний зв'язок, як блакитна нитка нагадує заповіді? Коли надворі темно, ніч (а в ті часи ночі були не надто освітленими), то біла нитка не відрізняється від блакитної нитки, ніяк не відрізняється. З початком світанку блакитну і білу нитку вже можна розрізнити. Щойно розвиднілося, щойно ти побачив блакитну нитку, згадуй заповіді Всевишнього, і так щоранку (бо́кер бо́кер). Ми починаємо кожен ранок, благословляючи Всевишнього, починається день – починається наше служіння. Звісно, вночі теж заповіді всі існують, зокрема й люби ближнього (я, коли сплю, взагалі ближнього завжди люблю, хіба що хропіння може бути проявом моєї нелюбові до ближнього, але зазвичай люблю). Більшість Божих заповідей людина виконує вдень. Побачите блакитні нитки – і згадаєте, щодня будете згадувати.

Ці останні рядки є свідченням того, що, хоча Всевишній і покарав народ Ізраїля, процес виховання, процес зміни народу Ізраїля не зупинено. Господь від народу Ізраїля не відмовився. Це останні, четверті ліки, які Всевишній через Моше дає народу Ізраїля.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

У центрі нашої тижневої глави Шлах – історія з розвідниками, яких посилає Моше, щоб розвідати землю. Глава починається з того, що послати цих розвідників Моше велить Всевишній. Всевишній каже Моше на початку 13 розділу:

2. «Пошли собі (шелах-леха́) людей, і дослідять вони країну Ханаан, яку Я даю синам Ізраїля, по одній людині від батьківського табору пошліть, кожного проводиря з них».

Але сорок років потому Моше переказує цю ситуацію інакше. У 1 розділі книги Дварім Моше каже:

22. І наблизилися до мене всі ви і сказали: «Пошлімо-но ми людей перед нами, і хай вони розвідають нам цю землю і повернуться до нас зі звітом, якою дорогою ми піднімемося і в які міста прийдемо».

Тобто, згідно з пізнішою розповіддю Моше, саме народ сам захотів послати розвідників. І нам належить зрозуміти: хто ж усе ж таки був ініціатором того, щоб послати розвідників? Деякі коментатори, деякі тлумачі Тори бачили в цьому певну поблажливість Всевишнього, ніби Всевишній каже: «Ну, Моше, якщо тобі треба посилати розвідників, то й посилай собі». Сам же Моше говорить про те, що він прийняв цю ініціативу від народу.

Тут треба зрозуміти, що іноді ми чуємо якийсь голос або в нашій голові виникає якась ідея, якась думка. І ця думка цілком може бути від Бога, іноді Всевишній у такий спосіб говорить із нами – через наші думки, через наші міркування. Ми читаємо у 2 вірші 13 розділу, що, хоча Всевишній каже: «Пошли собі…», це не означає, що Йому все одно. Повеління Всевишнього нагадує нам 1 вірш 12 розділу книги Берешит: «І сказав Бог Аврагаму: іди собі (лех-леха́)…» І коли ми це там читаємо, ми точно знаємо, що воно сказане не в такому сенсі: «Ти собі йди, а Мені це не треба». Тому правильніше і тут розуміти сказане саме як повеління Всевишнього, а не як Його поблажливість.

Є ще одна важлива деталь цієї розмови. Всевишній звертається до Моше, але не каже йому: «Скажи народові так і так». Тобто Моше отримав завдання для себе, а з народом він говорить уже з власного міркування. Тому, коли він переказує історію в 1 розділі книги Дварім, то трохи змінює або навіть, можна сказати, сильно змінює те, що йому заповідав Всевишній зробити у 18–20 віршах 13 розділу нашої книги. Всевишній хотів, щоб народ вивчив землю, дослідив землю. Сам же народ хотів дізнатися, якою дорогою в землю входити. Але Моше посилає їх саме з військовою розвідкою. Тут Моше проявляє себе не просто як глава народу, він готує керівників народу, хоче зробити весь народ лідером. Це свого роду спокуса. Коли народ стояв біля гори Синай, то він пообіцяв, що виконуватиме заповіді Всевишнього. Але коли прийшла оця спокуса, коли треба було спланувати завоювання землі, справді зробити і виконати, то народ не встояв, народ так і залишився народом-рабом. І, як наслідок цієї спокуси, народ на сорок років залишився в пустелі. Але, хоча це було покаранням, це підготувало народ до служіння, тобто за сорок років народ-раб став народом-служителем.

І, звісно, коли ми говоримо про входження в землю, треба сказати ще про один аспект – про право єврейського народу на землю Ізраїля. Питання про це ми чуємо постійно і сьогодні. Тут, у Торі, ми бачимо, що до приходу євреїв у землю там жили інші народи. Ми бачимо, що ці народи мали квітучі міста і що євреї просто завоювали їх. І, природно, виникає питання: за яким правом євреї цю землю завоювали тоді? Звісно, вся земля належить Всевишньому, і Всевишній дає її тому, кому вважає за потрібне. У 15 розділі книги Берешит, у 16 вірші, Всевишній каже, що повернення народу в землю, оволодіння землею пов'язане з виною емореїв, які живуть у ній. Тобто в жителів цієї землі була вина перед Всевишнім, і Всевишній довго це терпів, принаймні сорок років. І ця вина емореїв стала першою причиною завоювання землі ізраїльтянами. І друга причина – це те, що ми знаємо із сьогоднішніх досліджень, з листування місцевих царів країни Ізраїля з Єгиптом. Ми знаємо, що всі вони перебували в залежності від Єгипту, і деякі пишалися тим, що в їхніх містах перебувають єгипетські війська. Тож завоювання країни Ізраїля – це ще й частина війни з Єгиптом. І якщо ми дивимося на це з погляду символіки, де Єгипет символізує нижні, гріховні світи, то завоювання землі відбувається за правом святості, за правом переваги святості над гріхом: законно і легітимно завойовувати землю для святого, для служіння святому, хоча це саме по собі теж вимагає святості.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Давайте поговоримо про деякі аспекти і про один незвичайний погляд на тижневу главу Шлах. Цю главу заведено також називати главою про розвідників, тому що саме про розвідників у ній ідеться. Але чи тільки про них? Почитаймо кілька віршів із 13 розділу нашої книги. Господь сказав Моше:

2. «Пошли собі (шлах леха) людей, і дослідять вони (яту́ру) країну Ханаан, яку Я даю синам Ізраїля, по одній людині від батьківського табору пошліть, кожного проводиря з них».

Далі є повеління послати представників, по одному з кожного коліна, і перелічується список людей. А з 17 вірша ми читаємо завдання, які ставить перед посланцями Моше.

17. І послав їх Моше досліджувати країну Ханаан, і сказав їм: «Підніміться з півдня і зійдіть на гору,

18. І огляньте землю: що це за народ, який на ній живе, сильний він чи слабкий, мало його чи багато;

19. І що це за земля, на якій він живе, добра вона чи погана; і що це за міста, в яких він живе, відкриті вони чи вони оточені стіною;

20. І що це за земля, жирна вона чи худа, чи є на ній дерево чи ні, і якщо зміцнитеся, то візьмете від плодів землі». А це були дні первоплодів винограду.

Одним із завдань, з якими Моше посилає людей, було завдання взяти з плодів землі. І це важливо, тому що далі Тора знову говорить про фрукти.

23. І дійшли вони до потоку Ешколь, і там зрізали вони одне виноградне гроно, і понесли його вдвох на жердині; і взяли вони і від гранату, і від інжиру.

24. А місце це назване джерело Ешколь через гроно (ешко́ль), яке відрізали там сини Ізраїля.

І коли розвідники повертаються, приходять до Моше і Агарона і до всієї громади, вони теж починають з демонстрації того, що принесли, і кажуть, серед іншого: «…і ось плоди її (землі)». Усі, хто читав тижневу главу Шлах, знають, що місія провалилася, що розвідники замість того, щоб підбадьорити народ, розповіли те, що розповіли, і сталося те, що сталося. І є безліч пояснень на тему того, чому так сталося.

Одні кажуть, що в розвідників були високі душі. Вони так звикли перебувати в пустелі, де Божа присутність явна, і не повірили, що така сама Божа присутність може бути і в країні Ізраїля. Тобто місія провалилася через високодушність цих людей. Інші кажуть, що вони боялися втратити своє служіння, втратити свої посади. Ще одна думка: замість того, щоб просто принести розвіддані, вони взяли на себе функцію порадників. Словом, є безліч різних версій, різних поглядів на цю картину, і (не втомлююся повторювати), як це зазвичай буває, коментарі більше говорять про самих коментаторів.

Я пропоную поглянути на всю цю історію очима рабі Айзика з Гомеля, який пропонує дивовижну і незвичну для нас у контексті нашої тижневої глави версію подій. Він якраз говорить про те, що дуже важливою частиною місії посланців було зібрати фрукти. Дієслово лату́р (досліджувати), яке тут використовується, пов'язане в сучасній мові зі словом тая́р (турист, мандрівник), ми вже говорили про це, як і про те, що турист за своїм призначенням, за своїм визначенням їздить дивитися пам'ятки, красу, йому показують найкраще. І частина цієї краси в цьому випадку – це фрукти. Чому для Моше важливо, які фрукти там ростуть? Чому тим, кого Моше послав туристами, важливо як сувеніри із землі Ханаанської привезти саме фрукти? У чому, як каже Айзик, була місія Всевишнього?

Народ Ізраїля вийшов з Єгипту, жив понад рік у Божественній присутності, ходив разом із Богом, бачив чудеса, харчувався маном і, можна так сказати, жив, привчаючи себе до підкорення Всевишньому. Мета – увійти в країну Ханаанську, туди народ веде Бог. І можна сказати: «Ну так, це земля, в яку я йду, тому що Бог мене туди веде. Я підкоряю себе, скоряюся волі Творця, і я йду в цю землю». Але є ще щось важливе. Всевишній хотів, щоб плоть не скорялася бажанню Творця: «Ну, раз Творець хоче, то я піду, хоч і важко», а щоб сама людина, кожен із народу Ізраїля, переповнилася любов'ю до землі, до її фруктів, до її озер, до її моря, в якому можна купатися, до її гір, у яких можна відпочивати, можна радіти, можна радувати і своє тіло, щоб людина любила цю землю.

Учителі наводять такий приклад. Юнакові, який виріс і вихований у любові до країни Ізраїля і до Тори, настав час шукати наречену. Він знаходить дівчину і каже: «Давай з тобою разом будувати сім'ю в Ізраїлі, давай разом будувати Ізраїль, давай разом духовно розвиватися». І на наступне побачення він приносить якісь книжки, щоб разом із нею почитати, разом із нею повчити. А на певному етапі вона питає його: «Так, я дуже рада, що в мене буде такий чоловік, який так любить Бога, і так любить Ізраїль, і так старається, а я? Я сама тебе цікавлю, чи я для тебе засіб у служінні, чи я для тебе тільки інструмент? Я існую? Чи є в тебе на рівні твоєї плоті я як особистість, як те, що я є? Я сама тебе притягую?»

Дуже часто буває, що рабини вчать чоловіків дарувати жінкам подарунки. Ось приходить чоловік і приносить додому букет квітів. Чудова, здавалося б, справа, і дружина питає його: «Ти приніс мені букет? А з якої нагоди ти мені приніс букет?» – «Та нам на уроці рав сказав, що добре дарувати жінкам букети». Вона каже: «Ну, добре було б, щоб ти сам вирішив принести букет...»

Буває, що людині краще вибирати самій. Якось один рав розповідав про те, як він купував своїй дружині прикрасу. Він іде в ювелірну крамницю, вибирає щось дороге, красиве і бомбезне, на його погляд. І дружина з подивом каже: «Що це ти мені приніс?» Коли вона йде в крамницю сама, коли вона вибирає сама, то для неї це ціла процедура, якесь таїнство. Чоловік не зможе догодити, він не зможе підібрати те, що їй потрібно. Вона сама повинна вибрати для себе те, чого хоче її серце. Це, здавалося б, матеріальні речі, але ми теж матеріальні. І Всевишній хотів, щоб душа народу Ізраїля запалала, щоб це було не просто: «Ми йдемо, тому що – ну, а куди нам подітися? Ми вже вийшли з Єгипту, ми пішли, ми тут, у пустелі, у нас немає вибору». Слово лату́р має ще одне значення – вибрати. Всевишній хотів, щоб народ Ізраїля сам, ось за бажанням самої-самої-самої тілесної душі своєї, сам захотів цю землю, полюбив цю землю, полюбив її справжньою любов'ю – не тому, що Бог так хоче, а тому, що й конкретний я так хочу. Коли людині дається вибір, можна сказати «так» або сказати «ні». Якщо ти не відчуваєш, що ти маєш право сказати «ні», якщо ти ніколи не можеш сказати «ні», то й твоє «так» теж нічого не варте.

Всевишній запросив народ і сказав: «Ідіть, подивіться, поїжте від плодів землі, порадійте, зокрема, її красотам». Адже що відбувається? Розвідники в якомусь місці зривають гроно (ешко́ль) винограду і називають це місце так само – Ешко́ль. Тобто місце назване за значущою подією. Скажімо, місто Кір'ят-Шмона (місто восьми) назване так на честь восьми героїв, які загинули під час захисту селища Тель-Хай у Війні за незалежність Ізраїлю 1947-1949 років. Назва Ешколь – це радість від грона, заклик полюбити цю землю, радість від того, що дає насолоду, радість від того, що земля – це не тільки місце служіння, це насолода, і насолода цією землею теж є частиною служіння. І що ж сталося, коли повернулися розвідники або, скажімо, туристи? Народ не сказав ні «так», ні «ні». Народ сказав: «Навіщо ти нас змушуєш іти в ту землю?» Народ навіть не усвідомив, що землю можна вибрати і її можна полюбити. І тоді народу сказано: «Ну що ж, залишайтеся ще на сорок років у пустелі, виховуйте дітей, виховайте нове покоління людей».

І ось минули ці сорок років, і до Моше приходять представники колін Ре'увена і Ґада і кажуть: «Дивись, яка тут земля! Тут можна поставити загони для худоби, ми тут поставимо загони для худоби». Приходять дочки Цлофхада і кажуть: «У нас така історія, у нас немає наділу, дай нам землю». З'являється жага володіти цією землею, і не тому, що Бог так хоче, не тому, що це земля наших батьків, це наша вітчизна і не тому, що у нас така духовна традиція, не тільки в рамках служіння. З'являється жага любові всередині людини, з'являється любов до землі, любов до міфічного образу землі. І не тому, що тато так сказав або Небесний Тато так сказав, а тому що ми самі любимо цю землю, тому що ми самі хочемо там жити. Ми вибираємо цю любов до землі, радіємо її красі, її плодам, її фруктам, вона для нас найкраща, обрана – як наша дружина, яку ми вибрали не тільки як дану Богом, а й як кохану.

Це те, як рабі Айзик із Гомеля розуміє всю трагедію, яка сталася. Трагедія покоління, яке, перебуваючи в Божественній присутності, бачачи Божественні чудеса, не захотіло вибирати, відмовилося від вибору і скаржилося на те, що його до чогось примушують.

Дуже незвичайний погляд з усіх, які є, на нашу тижневу главу Шлах. І це, як я сказав, дуже важливо. Важливо розуміти: ось цю землю, яка мені призначена, або цю жінку, з якою мені батьки сказали одружитися і на яку мені Бог вказав, треба любити справжньою любов'ю. Ось такі роздуми про тижневу главу. Знову скажу, є десятки різних, прямо протилежних думок про історію з розвідниками. Мені захотілося поділитися з вами саме таким поглядом.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Дивіться також бесіду про главу Шлах, стенограму глави Бегаалотха і тижневі глави Тори.