Бо

З Божою допомогою ми з вами сьогодні почнемо вивчати тижневу главу Бо. Це третя тижнева глава книги Шмот. Ми продовжуємо читати про протистояння Моше і фараона.

Дуже незвичайне використання дієслова лаво́, приходити (у наказовому способі – бо). Воно може означати прийти кудись, прийти до місця якогось призначення, завершити шлях. Але також може означати пропозицію піти. Тут можна зрозуміти, що Всевишній каже: «Моше, ходімо разом, ходімо до фараона».

Тобто, іншими словами: «Увесь цей опір, який Я попустив фараонові, коли він каже: ну, подивимося, що ти далі зробиш, ну, подивимося, що ти ще зробиш, – усе це було для того, щоб Я йому явив усю Свою силу. Я не хотів залишати в запасі якісь цікаві чудеса, Я хотів розкритися в усій Своїй силі». І далі Всевишній продовжує і пояснює дивовижну річ.

Звернімо увагу на слово гіт'ала́льті (знущався, глумився). Корінь цього слова аліла́ – дія, можна сказати, перегортання сторінок. Але коли додається префікс іт-, це означає, що дієслово стає зворотним. Наприклад, ліхто́в – це писати, легіткате́в – переписуватися. Оце російське -ся в івриті передається префіксом іт-. Тобто: «Знущався Я, глумився, являв Свою силу над Єгиптом. Я давав фараонові сили, як він хотів, щоб він зміг відчути себе сильним і щоб можна було побачити цю сутичку двох сил. І почасти це, звісно, було глумом, тому що фараон так обрав. Так Я прославлявся, робився і глумився над Єгиптом».

Що тут розкриває нам Всевишній? Він дав усю цю ситуацію і попустив усій цій ситуації розвинутися, щоб створити багато чудес, щоб показати довге протистояння фараонові. І все це для того, щоб ми могли писати мемуари, щоб нам було що згадати і передати нашим дітям, щоб ми могли розповідати, який великий, сильний і чудесний наш Господь, і передавали це своїм дітям.

Зверніть увагу, тут щось зовсім дивовижне відбувається. Всевишній не казав Моше, що сказати фараонові. Всевишній не наказував, яку саме кару оголосити. А Моше говорить про сарану. Чи говорить він власною волею, чи сказав йому Всевишній, чи дозволив йому Всевишній самому один раз спробувати вигадати кару? Ну, загалом, звісно, чому б і ні. Але ми почали з того, що Всевишній сказав Моше: «Бо ель-пар'о́ (ходімо до фараона)». Всевишній прийшов разом з Агароном і Моше, Дух Божий присутній на них. І Духом Божим (так, мабуть, можна це розуміти) Моше оголошує, що наступною карою в цій виховній програмі буде сарана. І ми пам'ятаємо, як Всевишній сказав, що всі ці чудеса Він робить для того, щоб було що́ розповісти нам і нашим дітям. У пророка Йоеля (1:3–4) є згадка про сарану: «Перекажіть про це дітям вашим, а діти ваші їхнім дітям, а діти тих дітей наступному поколінню (це, по суті, цитата з Тори). Те, що залишив газа́м, з'їла сарана (це один з можливих перекладів, насправді тут згадуються чотири різні види сарани), а те, що залишила сарана, з'їв е́лек, а те, що залишив е́лек, з'їв хасі́ль».

Отже, ми знаємо, що є сарана, в івриті вона називається арбе́. Походить це слово від двох значень: арбе́ у значенні сонм, величезна якась хмара, рій чогось і е́рве, що означає руйнувати, губити. У сарани є кілька різних етапів розвитку. Щойно вона вилуплюється, вона називається е́лек або кобилки. Це ще нерозвинені такі істоти, у них немає розвинених крил, вони далеко не можуть літати. Потім вони перетворюються, власне, на те, що ми називаємо арбе́, просто сарана. І наступний крок їхнього розвитку – це хасі́ль, від слова лехасе́ль, знищувати все під корінь. Це найпотужніша сарана, сарана, що роїться, об'єднується в рій. Залежно від пори року та особливостей клімату сарана розвивається так чи інакше. Вона може взагалі ніколи не почати роїтися, якщо в неї є достатньо їжі.

Тут згадується просто сарана (арбе́). А ось цікаво, що в Тегілім, коли автори псалмів згадують про кари єгипетські, вони називають два додаткові види сарани: у Тегілім 78:46 – це хасі́ль і арбе́, у Тегілім 105:34 – це е́лек і арбе́. Тобто, що тут дивовижного? Сарана зазвичай перебуває в одному з видів. Тут, як у «Казці про Дванадцять місяців», те, що розділене в часі й просторі, чудесним чином з'єдналося. Вітер пригнав з усього регіону кілька різних видів сарани, які зазвичай разом не ходять і які, зібравшись разом, обрушилися на країну. І ця подія така грандіозна, що через століття і пророк Йоель каже, що про таке можна переказувати дітям і онукам. І цілком може бути, що каже тим самим Духом, що й Моше. І, можливо, ми бачимо тут приклад того, що Моше виявляється на практиці як Бог фараонові, що Всевишній йому й обіцяв (7:1), і може сам проголосити кару, ведений Духом. Це дивовижне явище.

 Отже, сарана всіх чотирьох видів накинеться і знищить, поз'їдає все від вершків до корінців або від корінців до вершків. Ось така от погроза лунає з вуст Моше на адресу фараона. А що фараон? Фараон стоїть зі своєю свитою або сидить серед своєї свити: адже Всевишній сказав, що Він і серця рабів теж обтяжив. І Моше продовжує розповідь і каже:

Тобто весь обрій покриє сарана. Так воно й буває, вона справді налітає таким чином, нападає роєм. Рій сарани – це 100 мільярдів особин. Важко собі уявити таке число. І 100 тисяч тонн за один присід, за одне присідання вони знищують. Немає жодної можливості із сараною боротися, досі шукають способи з нею боротися. А в стародавньому Єгипті й поготів не було жодних для цього засобів. І було зрозуміло: все, що не добив град, все, що вдалося врятувати, все, що ще не дозріло, все, що вдалося запасти непосильною працею – все це загине. Сарана, по-перше, з'їсть усе дочиста. По-друге, треба звернути увагу на досить важливу деталь: неможливо буде бачити. У карі сараною вже від початку міститься і кара темрявою, про яку йтиметься пізніше. Уже тут почнуться проблеми з орієнтацією, тому що неможливо буде бачити землю. І Моше продовжує малювати перед фараоном барвисту картину.

Це кінець промови Моше. Моше сказав: «Якщо ти не відішлеш народ, то зійдеться велика навала сарани». Треба сказати, що в літописах, з давніх-давен і до нинішніх років, люблять фіксувати навали сарани. Народ залишається голодним, часу з'являється більше, і дуже багато віршів і поем складається на тему того, яка сарана шкідниця. Навала сарани увічнена у східній творчості, це ми бачимо в пророка Йоеля, і багато про сарану є в інших єврейських пророків. І тут Моше додає: «А це буде таке, чого ви взагалі ніколи не бачили!»

І Моше виходить, ну, мало не грюкнувши дверима. Не чекає від фараона жодної відповіді. З одного боку, він сказав: «Якщо не відішлеш…», з другого боку, він не чекає відповіді: «Хвилиночку, ви мене не вислухали, а я хотів сказати…». Ні, нічого Моше не чекає, повертається і йде. Можливо, це побічний ефект того стану близькості з Богом, який почався зі слів бо ель-пар'о́ (ходімо до фараона), як ми вже зазначали.

Моке́ш сучасною мовою – це міна (зброя), але тут – перепона, те, об що ми спотикаємося, підніжка і так далі. Тобто: «Доки ми будемо постійно кидатися на амбразуру, яка називається Моше? Доки ми будемо „плакати, як мишки, але продовжувати їсти цей кактус“? Можливо, вже досить?»

У хасидизмі (та можна сказати, що це і пшат, простий сенс Тори тут), коли невіруюча людина опирається Всевишньому і думає: «Я зараз ще не буду слухати, я ще по-своєму вчиню, я не приймаю ці докори», то вона починає порпатися, шукати якісь свої шляхи, і всьому, що відбуватиметься, вона знайде раціональне пояснення, як і фараон знаходив, – доти, доки не почує, не зрозуміє, що «Єгипет гине», що без Всевишнього загибель, що війна зі Всевишнім приречена на загибель. Ось тоді вона й зможе щось змінити. Це, власне, той тест, якому зараз піддають фараона його раби. Зверніть увагу, хоча Всевишній і обтяжив серця рабів теж, вони не позбавлені свободи вибору, вони можуть сказати: «Ну так, ми, звісно, теж не хочемо, але оцієї всієї історії із сараною ми хочемо ще менше».

Сьогоднішньою мовою мі вамі́ – це «Хто є хто», короткі біографії відомих особистостей за країнами, усі селебриті. Біблійною мовою – це хто і хто, тобто яким складом ви захочете йти. Адже ми знаємо, що коли народ Ізраїлю йшов ховати Яакова, увесь народ пішов, але залишили худобу і дітей, це було розумно, але водночас це стало прецедентом. І зараз фараон питає: «Хто піде, яким складом ви хочете піти?»

Слова фараона можна зрозуміти і так: «Дивіться, біда буде з вами, якщо ви підете з дітьми і з жінками, зі слабкою частиною вашого народу. Ви ж тоді їх не брали, тоді логічно було їх не брати». І того разу Тора нам сказала, що не взяли дітей на похорон Яакова, бо діти слабкі в ходьбі. Тут же фараон каже: «Дивіться, нічого доброго на вас не чекає». Через це хасиди люблять коментарі, які кажуть, що пар'о́ (фараон) – це за буквами пе (уста) ра (злі), оскільки фараон весь час говорить людині зле: «Ти ніде не потрібен, тобі сидіти рабом у Єгипті, куди вам смикатися, куди вам іти, нічого доброго з вас не буде». І це теж можливий шар розуміння. Простий коментар такий, що фараон каже: «Куди це ви зібралися з усім майном, з жінками і дітьми? Чує моє серце, що недобре ви затіваєте!» І в нього є інша ідея.

Фараон, по суті, сказав: «Якщо ви справді хочете піти послужити, поклонитися – справа добра. Але що робити жінці в церкві? Нічого їй там робити, нічого жінці брати участь у святі. Сходіть, чоловіки, усіх залиште, так ви і швидше сходите, і поклоніння у вас буде якісне, і діти сидітимуть у безпеці, і мені буде спокійно». Фараон теж не став слухати жодних заперечень і на цьому їх вигнав. Він намагається поводитися так само неввічливо.

Звернімо увагу, що Всевишній каже Моше: «Простри свою руку разом з посохом, простри на сарану». Тобто, навіть коли ми діємо з волі Божої, має бути намір усередині: «Я не просто піднімаю, я не роблю якусь гімнастичну вправу, я піднімаю з повелінням, що це буде сарана. І Бог робить мене співробітником у тому, щоб за моїм словом ось цей мій намір і привів до того, що буде навала сарани».

І ось, це ще один привід згадати, що слово «все» не означає все, після кожного «все» ще трішки, щось залишається. Все – це майже все. Чому? Тому що Всевишній, ми говорили, обтяжує серце фараона, залишаючи йому весь час надію, весь час у нього є якась можливість ухилитися від покарання, весь час він на щось сподівається.

Це дуже страшно бачити, доводилося бачити в Неґеві, коли на єврейські господарства нападала сарана. Ще страшніше це відбувалося в сучасному Єгипті кілька років тому. Сарана справді знищує все, не залишаючи після себе нічого, і труїти її неможливо, тому що рій розмножується дуже швидко, відлітає швидше, ніж встигає померти, з'їдає все у величезних кількостях, і навіть після граду немає таких збитків, як після сарани. Тому ми говоримо про те, що ось ця навала сарани в чотирьох видах, на всіх чотирьох стадіях розвитку – це історія легендарна, яку (як тут каже Моше і як каже пророк Йоель) передаватимуть з уст в уста.

Слово са означає і простити, і понести на собі. Ось якраз у цьому випадку слово прощення вживається у значенні прощення гріха: візьми його на себе, домовся, розберися сам із цим гріхом, будь заступником договору щодо прощення цього гріха. Ось у такому значенні тут вислів са на хататі́ – понесіть, перенесіть мій гріх.

Іншими словами: «Я визнаю, що я згрішив, понесіть мій гріх, візьміть мій гріх і постаньте перед Всевишнім». Фараон на жодному етапі сам не спілкується зі Всевишнім. Можна, здавалося б, побачити і спробувати поговорити без переговірників, але фараон чітко прив'язаний до схеми, за якою Господь сказав Моше: «Я зроблю тебе Богом фараонові». Фараон не може говорити напряму, у нього немає на це сил, немає на це навіть внутрішньої можливості, і фараон просить, щоб за нього помолилися. Не знаю, який був би результат, якби фараон молився сам, але тут фараон каже: «Я згрішив, визнаю свою провину, міру, ступінь, глибину – все визнаю, тільки приберіть від мене цю смерть».

Здавалося б, тут уже фараонові здаватися, але Всевишній ще посилить серце фараона.

Минулого разу ми зупинилися на тому, що фараон, хоча й запропонував певні компроміси (після ураження Єгипту сараною), все-таки не відпустив народ Ізраїлю. І далі ми читаємо продовження цього протистояння.

Пам'ятаєте, найперша фраза, яку Всевишній каже в Торі, це єгі́ ор – буде світло! Тут – прямий антонім: вігі́ хо́шех – і буде темрява. І темрява ця, мабуть, непроста: стала відчутною на дотик темрява. Темрява стала відчуватися. Коли Рівка вмовляє Яакова піти й отримати благословення в Іцхака, Яаков каже: «Може бути, обмацає мене (ємуше́ні) батько мій». І тут те саме дієслово: пітьму стало можливо обмацати. Багато коментаторів кажуть, що вігі́ ор – вігі́ хо́шех (і стало світло – і стала темрява) – ця паралель існує не просто так. Так само, як Всевишній передбачив для праведників світло творіння (ми читаємо це в Тегілім), потаємне світло для праведника, так само є потаємна пітьма для лиходія – та сама пітьма, яка «над безоднею», яка приховує від лиходіїв пекло. Це одне з розумінь, чому пітьма згустилася. Адже пітьма не фізична, не матеріальна – її справді важко помацати. Але ця пітьма як та, що приходить разом з усіма дитячими страхами, разом з боязню пітьми. Є таке захворювання або психологічне явище, що називається ніктофобія – боязнь темряви. І вона пов'язана, своєю чергою, з боязню смерті. Людина в темряві починає думати про смерть і, відповідно, боятися смерті. І ось згустилася пітьма, відчуття, ніби до людини торкається смерть. Добрий сюжет для фільму жахів, тільки єгиптяни бачили це в реальному житті.

В юдаїзмі є таке поняття – як слова, сказані з відвагою (щось таке, що, якби я не боявся сказати, я б сказав, приблизно так). Барух Епштейн, рабин, автор коментаря Тора тміма (Повна Тора), перекладеного і російською мовою (на жаль, рав Барух загинув під час Голокосту), написав, що, можливо, ця пітьма була насправді очним захворюванням. Є мідраш, давній мідраш, який каже, що пітьма була завтовшки з динарій. І ось рав Барух ставить запитання про те, яка може бути товщина в пітьми. І каже, що, можливо, ця пітьма – це хвороба очей. Є така хвороба, коли око ніби заростає. Вона поширена саме на Близькому Сході. І в своєму радикальному випадку це призводить до сліпоти. Але також це може бути і катаракта, коли щось тисне на очі. Так чи інакше, ми можемо уявити собі, що це не звичайна пітьма, не відсутність світла. Це не класична ніч, яка затяглася на три доби, інакше все було б не так складно. Зрештою, після довгої перерви, після того як були кари всілякі, три дні пітьми – ну що такого, три дні можна й відіспатися. Але ні, тут був великий страх, як Всевишній і пообіцяв.

Слово афела́ більше схоже на слово мла, туман, густі якісь скупчення повітря, тобто темрява і туман приходять разом.

Коментатори кажуть: «Ну ось, результат складних взаємин між єгиптянами, які не дбали одне про одного, і вони дійшли до того, що не бачили одне одного, спотикалися одне об одного. І, як тут написано, «не вставала людина зі свого місця». Іш мітахта́в – це дослівно людина зі свого низу, людина зі свого сидіння. Але загалом це означає, що людина не виходила зі свого дому. Три дні не вставали, три дні тривало це в Єгипті, коли люди були огорнуті жахливою темрявою.

Але ця кара не зачепила ізраїльтян. Тут було б розумною ідеєю (Всевишній не підкинув її Моше, а Моше самому не спало на думку), поки єгиптяни сидять у темряві, зібратися й піти на три дні дороги. Але ніхто не став тікати. Народ чекає, що, як і сказав Всевишній, фараон сам відішле народ Ізраїлю. Цей страх темряви спрацював швидше, ніж будь-яка інша кара.

Тут фараон уже знає ім'я Всевишнього, він познайомився з Ним. Раніше він казав: «Я не знаю, хто це такий», тепер він каже: «Знаю, ідіть, служіть Йому».

І додає, що йдуть не всі, що ваша худоба буде вас тут представляти, по суті, залишиться в заставу. Слово леяце́г означає бути представником, наці́г – представник, тецуга́ – виставка, гацага́ – вистава. Тобто щось, що буде заставою того, що ви сюди повернетеся. Це, з погляду фараона, досить логічно. Ми пам'ятаємо, коли їздили ховати Яакова, увесь народ поїхав, але залишили худобу, залишили навіть дітей. Зараз фараон дітей відпускає, залишає тільки худобу. По суті, це виконання того, що Всевишній звелів. Всевишній сказав: «Відпусти мій народ на три дні дороги», і фараон каже: «Ось, я відпускаю, а щоб ми обидва знали, що це на три дні дороги, ви залишите тут дрібну і велику худобу».

Фараон додає для ясності, що діти ваші йдуть з вами. Таф – це зазвичай не тільки маленькі дітки, а й ті, хто ними опікується, іншими словами, діти й матері, що годують груддю, тобто найслабша частина народу. Фараон ставить їх у список після худоби: «Ви підете, худоба не піде, таф піде». Зазвичай ці жінки займалися й худобою, сидячи в наметах, і діти змалку теж нею займалися. Ми знаємо, що було дуже багато дівчат-пастухів, навіть у Торі згадуються дівчата-пастушки.

Отже, фараон, по суті, каже: «Я приймаю те, чого вимагає від мене Господь, ідіть і служіть Йому, але залиште тут у заставу свою худобу». Моше не може погодитися на таку пропозицію.

Моше каже: «І не тільки ми підемо, а ще й ти даси нам на додачу нашу худобу, все наше господарство. Я не згоден, щоб ти відпускав нас за принципом: ну, гаразд, ідіть, тільки ось худобу залиште. З доброю душею ти нас відпустиш, і свою худобу даси нам теж, щоб ми принесли, зокрема й від твого імені, жертву. І ми підемо разом зі своєю худобою і не залишимо тут навіть копита». Це контрпропозиція, це те, що Моше пропонує фараонові.

 Після цього у фараона може виникнути відчуття, що тут Моше трішки набрався сміливості або нахабства. Раніше говорили про те, щоб відпустити народ, фараон готовий відпустити народ, і тут, можливо, Моше діє від себе особисто. Фараон відчув, що його обманюють. Це, мабуть, відчуття, яке в нього було в серці, тому що далі ми читаємо, з одного боку, стару знайому фразу, з другого боку, сформульована вона трішки незвично.

Якщо раніше ми читали, що фараон відмовлявся (ме'е́н) їх посилати, тобто була активна життєва позиція – не відсилати народ Ізраїлю, то тут забракло в нього доброї волі, не дуже захотілося відсилати народ. Існує така приказка: є різниця між людиною, якій хочеться, і людиною, яка хоче. Людина, якій хочеться, – наприклад, мені хочеться вивчити китайську мову або навчитися ходити по канату – це як я хочу, але нічого для цього робити не буду. Коли ж людина робить те, що хоче, це як справді я це роблю. Тут фараон не захотів виявити навіть маленького жесту доброї волі. Слово ава́ – це саме зволити, виявити маленьке, найменше бажання зробити щось, щоб продемонструвати добру волю. Ідеться вже не про активну відмову, а про «неповносердну» згоду. І більше того, фараонові стало, мабуть, гірко і важко. Він фактично визнав, що суперечку він програв. Важко визнавати свою неправоту, і тому фараон ніби каже: «Я запропонував те, чого ваш Бог хоче. Після довгих конфліктів я пішов на повний компроміс. Тепер ти, Моше, мабуть, щось від себе додаєш».

Багато хто запитує: як це так, що Моше і Агарон, і взагалі, хто хоче, запросто заявляються до фараона? За єгипетськими правилами, у фараона є приймальні дні, приймальні години, коли він приймає населення, і особливі години, коли він приймає старійшин, так було приписано. Фараон – голова суду, і він на суді реально сидів. І от, постати перед фараоном називалося бачити його обличчя, оскільки він цар і владика в Єгипті.

Зауважимо: наш Цар і Владика, наш Господь, теж наказує три рази на рік являтися перед Його обличчя, ми ще читатимемо про ці заповіді. Народ теж приходив перед обличчя Його, і в цей момент навіть відкривали завісу в храмі, щоб люди бачили ковчег завіту, який стояв у Святому Святих, тобто люди, проходячи, могли бачити Святе Святих.

Фараон – цар набагато, набагато менший рангом, але в його традиції цілком допустимо, що піддані можуть бачити його обличчя. Тут Моше стає персоною «нон грата», він вичерпав, так би мовити, свій ліміт, і фараон, по суті, каже: «Ще раз мене побачиш – уб'ю. Ще раз заявишся сюди зі своїми цивільними позовами – я тебе посаджу».

Слово кен зазвичай означає так, просте так у мові, але може означати і вірно, правильно.

Тут закінчується 10 розділ, а ми прочитаємо трохи далі, початок 11 розділу. Всевишній каже Моше про те, що фінал уже наближається. Залишилася одна дія.

Слово не́ґа, може означати і проказу, і яке-небудь інше ураження (лихо, бич). Нагу́а означає уражений, походить від дієслова лаґа́ат – торкатися. Уразити – означає завдати удару, вдарити. І тут: «Ще одне ураження, ще одну проказу, ще одну виразку, ще один удар завдам Я по Єгипту». Якщо в когось були сумніви, чи не займається Моше «відсебеньками», вимагаючи у фараона худобу, то Всевишній каже: «Усе вірно; треба, щоб рішення фараона було не політичним, а щиросердим. Тому я ще раз уражу Єгипет, причому уражу так, що фараон сам дуже захоче, щоб ви пішли в якому завгодно складі. Уже не так (ну, гаразд, ідіть), а повним усім серцем захоче вас відіслати».

Ми пам'ятаємо (6:9), що народ не захотів слухати Моше і Агарона через те, що в них була тяжка рабська праця. Тоді Всевишній «увімкнув» народ, сказав усьому народові: «Ви тут готуйте себе, а Я, Господь, Моше і Агарон будемо готувати ґрунт для виходу». Зараз Господь наказує Моше знову звернутися до народу. Народ, який чекав увесь цей час, знову в дії після довгої перерви.

Це початок того, про що Всевишній говорив ще в Мідьяні (3:21–22), коли відкрився Моше. Він говорив: «Я дам милість цьому народові в очах єгиптян, і вони випросять багато». Всевишній говорить про те, що народ має виявити дію віри і звернутися до єгиптян, попросити в них золоті й срібні посудини.

Незважаючи на все це довге протистояння патріотичних сил Єгипту і космополітів-ізраїльтян, виявилося, що в очах єгиптян є милість щодо Ізраїлю. Так розпорядився Господь. Усе це зіткнення, яке відбувалося публічно, боротьба Моше за історичне право єврейського народу повернутися на батьківщину, усе це не озлобило єгиптян щодо Ізраїлю. Можна було б роздмухати це і сказати: дивіться, скільки кар витерпіли ми через цих євреїв, дивіться, скільки бід, у всьому винні євреї. Але як Всевишній веде фараона тим шляхом, яким фараон хоче, дає йому сили досягати нових рекордів на тій дорозі, яку той обрав, точнісінько так само Всевишній допомагає і діє в серцях народу єгипетського і в серцях його рабів. Раби спочатку теж «розточувалися» серцем, але щойно вони повернули в інший бік, ми читали про це, Всевишній їх веде, Всевишній зміцнює їх, і чудесним чудом Моше стає популярною, великою, авторитетною людиною в очах єгиптян, а весь єврейський народ знаходить милість в їхніх очах. Єгиптяни не озлобилися, не збожеволіли від патріотизму, не стали кричати: «Боже, бережи фараона!», а перейнялися милістю до народу Ізраїлю – приходьків, рабів – хоч би як там було, але перейнялися милістю.

Хочу одразу попередити, що це один з найглибших, найскладніших уривків Тори, основоположний уривок Тори, уривок, у якому говориться про формування народу Ізраїлю, про перші заповіді, які дані народу Ізраїлю, про перше визволення, через яке пройде народ Ізраїлю. У всього цього є маса паралелей і з пророками, і з месіанськими книгами, і на далеке-далеке майбутнє. І можна нескінченно говорити про кожен вірш цього уривка, і багато про це сказано, і море чорнила вилито на пояснення кожного з віршів. І в нас, на жаль, немає нескінченного часу на обговорення. Тому спробуємо знову читати пша́т, читати простий сенс Тори – те, що бачили й розуміли ті, хто не читав продовження. Зрозуміло, кожен, хто читає, знає продовження, і паралелі виникатимуть. Для того, власне кажучи, я знову й намагаюся підкидати дровенята у вогонь вашої думки. Якщо думки з'явилися, то й чудово. Отже, почнімо з 4 вірша 11 розділу.

Нагадую мізансцену. Моше востаннє говорить з фараоном, це його, по суті, прощальне звернення до фараона. Моше вже пообіцяв фараонові, що той не побачить його обличчя. Про це нам ще доведеться знову-таки поговорити. Господь Сам, незалежно від когось, зійде в Єгипет, вийде в Єгипет.

Потрібно тут зупинитися, і вдихнути повітря, і зрозуміти, що таке первісток. Ну, ясно, що первісток – це старший син, перший син від кожного чоловіка і перший син від кожної жінки. Якщо людина не первісток від батька, але первісток від матері, вона все одно первісток. Первісток від матері називається ще не тільки словом бехо́р, а й той, що розриває лоно, той, хто першим виходить з лона матері. У традиції Сходу в усіх народів було таке розуміння, що первісток – це перший дар Всевишнього, це перше, найперше благословення, яким Всевишній благословляє сім'ю. Це початок нового покоління, запорука взагалі благословення в сім'ї, своєрідний місток, через який сім'я спілкується зі Всевишнім. Це простежується в усіх народів навколо Ханаану. Тому, власне, і ми це бачимо, часто говориться про священство первістків. Священник – це той, хто з'єднує зі Всевишнім. Зрозуміло, не завжди було з'єднання зі Всевишнім. Різні народи вірили в різних богів, але священницькі повноваження первісткам виділяли. Первісток – керівник роду, він отримує особливі права в успадкуванні. Практично в усіх народів з дитинства він до цих функцій готувався, часто його по-особливому виховували. Первісток роду – це його гордість, його символ. Це не просто і не тільки старший син. У багатьох народів навколо Ізраїлю була така традиція: у разі біди, у разі якоїсь небезпеки приносити первістка в жертву. Ми читаємо страшну історію: коли Ізраїль воював з Моавом, цар моавський приніс свого первістка в жертву на воротах міста. І як результат запалав гнів саме на Ізраїль. Первісток – це, можна сказати, найцінніше, що є в роду. І ось це найцінніше Всевишній обіцяє умертвити. Станеться це опівночі, в найтемніший час доби, тут темрява теж присутня.

Коли ми читатимемо вже не про обітницю, а про її виконання, ми поговоримо про те, наскільки це справедливо, і про праведне обурення, і про розуміння, чому це справедливо в задумі Всевишнього.

подібного до якого не було і подібного до якого не буде.

Це дивовижно. Ми тут читаємо згадку про собаку, але, коли йтиметься про здійснення цього пророцтва, ми про собак читати не будемо. Чому так? Тому що тут має місце сталий вираз, тобто жоден собака не гавкне на народ Ізраїля. Ідеться не про собак як таких, а про єгипетських богів, усілякі сили, начала, які охороняють Єгипет – принаймні, так на думку самих єгиптян. Ніхто не насмілиться роззявити рота на Ізраїль від людини до худоби.

І за якою ж ознакою розділив Господь Ізраїль і Єгипет? Розділив за наміром служити Всевишньому, ми про це далі читатимемо.

 Можна з цього зробити висновок, і логічно його зробити, ми ще раз про це читатимемо, що вийде не тільки народ Ізраїля, а й безліч тих, хто пристав до нього, як ідейних, так і просто авантюристів. Будуть люди, які підуть за Моше, побачивши в ньому лідера, за яким можна йти.

Це останнє, що Моше сказав фараонові, і в гніві вийшов від нього. Розмову закінчено. І в 9 вірші ми читаємо, що вже Господь каже Моше про те, що, як і минулими разами, це не подіє.

 І далі ми читаємо підбиття підсумків спілкування Моше, Агарона і фараона.

Від самого початку фараон казав: «Я не знаю Господа». І він пізнав Господа. Друге його прохання було: «Дайте мені мо́фет, дайте мені знамення». Ми тоді сказали, що є слово от, яке означає небесне знамення, і слово мо́фет, яке означає знамення на землі. Фараон отримав цілу купу мофті́м, цілу купу знамень, але це на нього не подіяло, і він усе одно не відіслав народ. І Всевишній звертається до Моше й інструктує його, що робити, як підготувати народ Ізраїля до виходу з Єгипту вже без дозволу, без зволення фараона. Про це ми читаємо з 1 вірша 12 розділу.

Це найперша заповідь, з якої починається, по суті, вчення заповідей. Як ми пам'ятаємо, Тора починається словами: «На початку створив Бог небо і землю», і один з коментаторів наводить таке тлумачення: «А навіщо взагалі починати все з розповідей? Почніть із заповідей, почніть ось із цього самого вірша: „Цей місяць вам – початок усіх місяців“».

 Отже, найперша заповідь Тори, яка дається не окремим людям, а Ізраїлю як народу, це заповідь: «Цей місяць вам – початок усіх місяців». Не дається першою заповідь: «Я – Господь, Бог ваш, дотримуйтеся субот Моїх». Не даються заповіді «не вбий», «не вкради», «не чини перелюбу», безліч інших заповідей, які можна було б поставити попереду всього. Перша заповідь: «Цей місяць вам – початок усіх місяців».

Що означає, що цей місяць передусім? Ну, ми знаємо, що вихід був у нісан, що Всевишній говорить з Моше в рош хо́деш, у новомісяччя нісана, показує йому (коментатори намагаються так відновити пшат) цей місяць і каже: «Ось цей місяць для вас – голова всіх місяців». Слово хо́деш, яке перекладається як місяць, означає оновлення і походить від того самого кореня, що й слово хада́ш (новий). Ну, і власне слово новомісяччя теж містить у собі новизну. Перша заповідь пов'язана з уподібненням місяцю, з його здатністю оновлюватися. Без того, щоб людина могла оновлюватися чи змінюватися, вона не може йти за Всевишнім. Людина – вона ідолопоклонник; як вона прийме Господа, якщо не може змінюватися? Це основа всього – перш ніж «Я – Господь, Бог твій», перш ніж «будь святий», перш ніж «дотримуйся суботи». Цей місяць, цей принцип оновлення, він «для вас на чолі всього, перший він вам з місяців року».

Слово шана́, рік – це повторення, постійне повторення чогось; лішно́т, лешане́н – це повторювати, тобто рік – це цикл, що повторюється. Уся Тора, усе вчення складатиметься з повторень, з циклів оновлення, що повторюються. Без здатності оновлюватися неможливо прийти до служіння Всевишньому. Можна навчитися дотримуватися заповідей і виконувати їх. Є й невіруючі люди, які дотримуються заповідей, тому що вони живуть у такому середовищі, їм це звично і зручно, але вони не служать Всевишньому. Повторю знову: без того, щоб оновлюватися, неможливо служити Богові. І далі Всевишній каже Моше і Агаронові так:

Уперше тут згадується поняття еда́ – ті, хто стає свідками. Громада, зібрання в івриті пов'язане зі словом свідчення.

Ми говоримо зараз (це треба пам'ятати весь час) про перший Песах, про Песах, який був під час виходу з Єгипту. Тоді існувала заповідь узяти агнця десятого числа. На роки, на наступні покоління, цієї заповіді немає. Це перший Песах, який справляється саме в Єгипті, це його особливість. Десятого числа береться в дім агнець, і ті, хто його купив, і їстимуть його. Неможливо буде прийти з вулиці і приєднатися до цього; за «розрахунком» його їстимуть. Яким має бути агнець?

І що з ним треба робити?

Тобто три повні дні агнець буде на зберіганні. Що означає зберігання? Говориться, що зберігання – це огляд, так кажуть коментатори. Його оглядають, чи чистий він, чи немає в ньому якихось вад. А якщо є якісь вади, можливо, вони тимчасові й минуть, а може бути, що ще щось проявиться і побачиться. Загалом, три дні – це випробування агнця перед тим, як агнець стає пасхальною жертвою, три дні він перебуває в тих, хто його принесе в жертву. Слово лемішме́рет, ми читали, означає ще й під вартою. Можна сказати, що агнець буде в ув'язненні, у в'язниці, і ті паралелі, які є, вони є. Ми читали, коли фараон гнівається на когось, він бере їх під варту (лемішме́рет).

Через переклад виразу бен га'арба́йім, виникає дуже багато плутанини. Це час на початку сутінків, коли день починає хилитися до вечора, час після полудня – час підвечірку, так скажемо, коли тільки починає зникати денне світло. Тобто наприкінці чотирнадцятого нісана агнця заколюють, а з настанням вечора п'ятнадцятого числа його їдять. Так було під час виходу з Єгипту, і все, що ми зараз читаємо, – це повеління, що стосується найпершого-найпершого Песаху.

І в 7 вірші читаємо дуже важливе:

Два одвірки і верхню перекладину помазали цією кров'ю. Коментатори кажуть (і є в цьому резон), що для того, щоб їсти пасхальну жертву, треба було зробити обрізання, якого народ, можливо, вже не дотримувався на той час. Кров тут символізує і кров агнця, і кров обрізання. І дуже багато запитань ставиться – чому, для чого потрібна кров?

Ібн-Езра, якого я часто цитую, який якраз зосереджується на пшаті, на простому сенсі, каже: «Це кров, тому що пасхальна жертва – це жертва за гріх. У якому сенсі вона жертва за гріх? Вона не жертва за якийсь конкретний гріх. Вона жертва за гріховну природу, за залишення Всевишнього». І готовність помазати одвірки кров'ю, готовність до обрізання символізує вступ на шлях віри. Це свідчення, яке буде явлене у світі.

Причому, на думку багатьох коментаторів, кров наноситься з внутрішнього боку дому, не ззовні, а зсередини, тому що основна частина роботи – це робота внутрішня, і про це є суперечки. Далі (12:12–13) ми читатимемо про те, що пройде Господь Єгиптом і побачить кров. Чи потрібно Йому бачити кров буквально, щоб знати, що там вона є, чи справді Йому потрібні такі хрестики на домах? Багато хто каже, що кров буде все одно видно, навіть коли вона зсередини. І важливо, щоб людина сама в цьому процесі її бачила. Багато різних думок, багато всього є з цього приводу, але важливо знати, що кров – це кров. І Всевишній каже через пророка Єхезкеля: «Я побачив тебе в кровах твоїх». І пояснюється, що це кров Песаху і кров обрізання. Ми можемо і кров Машиаха сюди додати.

Отже, якщо ми приходимо до сусіда, тобто я залишив свій дім і пішов до сусіда, ми скинулися на баранчика і вирішили з'їсти його в нього, то мені в себе й не треба мазати кров'ю одвірки і перемичку.

Ми багато разів читаємо: чому на Песах їдять мацу? Наприклад, тому що не встигло скиснути їхнє тісто, і багато інших пояснень. Тут ми бачимо, що Всевишній заздалегідь повелів, що Песах їстимуть з опрісноками.

Непроста це справа, Моше говорив про це неодноразово. У Єгипті небезпечно приносити в жертву агнця, тому що можуть побити камінням. І тут Всевишній каже: «Не тільки заколете ви його, але будете його смажити так, щоб він пахнув – не в каструльці, не в скороварці, не в мультиварці, так, щоб ніхто не відчув запаху, не сирим, щоб, не дай Боже, ніхто взагалі нічого не винюхав. Ви його будете їсти так, щоб це було всім зрозуміло, відчутно нюхом, що ось тут їдять баранину на вугіллі з гіркими травами.

Деякі суперечності тут є. Сказано: не відкладайте нічого собі на ранок. Ви їсте цю жертву, але не можете сказати: «А ось це я доїм потім». Ні. Жертва має бути з'їдена повністю, вона не для насичення, її не їдять на ситий шлунок. І тому не можна відкласти від неї і сказати: «Потім доїм, мені ця порція не подобається». Ні, треба з'їсти все, а якщо щось залишилося до ранку, то можна спалити це наступного ранку. Багато хто тут зазначає: не спалюйте залишки вранці, у свято, спаліть їх наступного ранку.

Зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Зазвичай людина приходить на трапезу, навіть на просту трапезу, і вона роззувається, знімає верхній одяг, послаблює пояс і тим паче ставить біля стіни посох, парасольку, вішає капелюх на вішак. Тут же треба їсти цю жертву в найбільш зневажливому вигляді щодо неї. Вона призначена для того, щоб можна було її їсти в такому от «дорожньому» стані. Здавалося б, коли ти торкаєшся чогось настільки святого, то можна було б попросити пошити фраки й вечірні сукні для цієї мети, але Всевишній каже: «Ні!» Пасхальна жертва – це жертва, яка приймається в найбуденнішому-найбуденнішому одязі. Це жертва, щодо якої під час перебування в Єгипті була заповідана буденність, не можна їсти її в парадному вигляді. Чому? Тому, що це Песах Господу. Слово песах походить від ліфсоах, що означає перестрибнути, станцювати, переступити, перескочити, перекульгати. І тут можна сказати, що принесення цієї жертви – це стрибок до Господа.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо читати тижневу главу Бо. Ми зупинилися на тому, що Всевишній дав Моше найдокладнішу настанову про те, як їсти пасхальну жертву – Корбан Песах, і Моше мав передати це народові. Всевишній продовжує давати Моше настанови.

Ми читали про те, що Всевишній пообіцяв, що загинуть усі первістки, від первістка фараона до первістка рабині, яка за жорнами, тобто до первістків простолюдинів. І часто люди обурюються: «Наскільки ж несправедливий Всевишній! І нехай би вбивати первістка фараона, який вів політику. Навіщо вбивати первістка рабині, яка за жорнами?» І як усе це пов'язано з тим, що Всевишній тут каже: «І над їхніми богами Я вчиню суд?»

Багато коментаторів зазначають, що саме це, можливо, відбувалося в Єгипті. Коли відбувалися кари, далеко не всі вірили, що це пов'язано з діяльністю Моше і Агарона. Багато хто казав: «Ось, це сила нашого бога, це наш бог проявляє себе в Єгипті, він покарав єгиптян за таке-то і за таке-то». Дуже часто таке буває і в нашому світі, ми самі так чинимо, або люди навколо нас так чинять. Коли стається нещастя в якійсь країні чи в якійсь сім'ї, ми кажемо: «Ось за те і за те покарав їх Бог». Язичники теж так чинили, вони не сильно відрізнялися від нас. Багато з них раділи перемогам своїх богів, коли відбувалися кари в Єгипті, і приписували своїм богам ці перемоги. І за це їх спіткає покарання. Тим самим Всевишній і над ними самими, і над їхніми богами чинить суд. І оскільки через первістків, ми говорили про це, здійснюється зв'язок з богом у кожного народу, то це є одним з пояснень, чому знищення первістків було справедливим.

Багатозначне дієслово паса́хті можна перекласти як танцювати, витанцьовувати, перестрибувати, перескакувати (ми про це говорили), тобто Господь каже: «Я перескочу через вас».

 Чому Всевишній має бачити кров, чи потрібне Йому самому таке знамення? І ми вже говорили про те, що це знамення потрібне для самої людини як символ її переходу від єгипетських богів, від єгипетських вірувань на бік Всевишнього. Чия перемога, хто стає переможцем у війні? – Всевишній. Ми не приписуємо це ні собі, ні випадковостям, ні іншим богам, і символ цього – кров, яка буде нам знаменням.

Не́ґеф – це злий повів вітру, це вітер, що стирає все на своєму шляху; від цього ж кореня маґефа́ – епідемія, те, що наноситься вітром. Всевишній каже: «Кров буде вам знаменням». Ми читали про те, що кров буде на одвірках (мезузах будівель) і на перемичці, і ми поговоримо ще про це трохи далі.

Слово хаґ, ми вже говорили, пов'язане зі словом хуґ – коло, рух по колу. Щороку ми здійснюємо коло, на цьому колі є точка в місяці Нісан, свято Господу нашому. Свято – це не неробство, а віха, епоха, ми відлічуємо дату, звіряємо себе, перевіряємо себе. Свято ще називається мо'е́д – день свідчення, день засвідчення. Як люди приходять до лікарні, проходять диспансеризацію, так і в нас є дні нашої духовної диспансеризації, коли ми приходимо до Всевишнього з певними звітами, з певною самоперевіркою, у цьому випадку – щодо виходу з Єгипту, щодо звільнення від усіх мирських впливів. Ми говоримо не стільки про історичну подію виходу з Єгипту, скільки про традицію: кожна людина в кожному поколінні має почуватися так, наче вона виходить з Єгипту (ми в наступному розділі прочитаємо чому).

Отже, є повеління відзначати цей день з покоління в покоління в роди наші. Слово хука́ (хок) – закон пов'язане з тим, що висічено на камені, тобто: «Вічну зарубку зробіть собі, щоб святкувати цей день і взагалі цей період».

Читачам, мабуть, не треба пояснювати на той момент, що таке маца́. Ми знаємо, що маца була поширеною їжею, швидкою їжею, ми пам'ятаємо, що Лот готував її для ангелів, коли вони до нього прийшли. Пізніше ми читатимемо про мацу в історії з Ґідоном, в історії з Ша'улем і чарівницею, ще в кількох історіях. Також Даніель говорив про піст, що він не їв здобного солодкого хліба. Альтернатива цьому – маца, найпростіший, найскромніший хліб, який випікається, одна з його назв ле́хем о́ні – хліб бідності. Почасти це ставлення до цього світу, який, подібно до закваски, заквашує нас. Бацили світу потрапляють у наше тісто і псують нам нашу закваску. Раз на рік є можливість знищити всю закваску, перевірити, де і як єгипетська «мікробоіндустрія» проникла в нас, і витягти її за 7 днів на маці.

Але в перший день, коли ми ще готуємо жертву, ми вже знищуємо всю закваску (хаме́ц), яка в домах наших, жодної закваски не повинно залишатися. Багато людей, які постійно роблять хліб, зберігали хлібні закваски. У багатьох народів вони вважаються тим кращими, чим вони давніші. Нам же належить щороку обнуляти всі свої закваски. Під се'о́р розуміють закваску саме злакову, це слово означає овес, злаки. Сюди не належить ні щось збродже виноградне, ні тим паче щось молочне – тільки злакове.

Здавалося б, таке тимчасове покарання, тимчасове (на тиждень) відсічення (каре́т) від народу. Так, тимчасове, але таке, яке перетворюється на постійне, тому що за цей час народ іде, і треба наздоганяти його вже своїми силами, і духовне життя помітно, помітно ускладнюється. Про це є дуже багато в драші, у коментарях на ці заповіді, які говорять про духовні аспекти. Важливо бути приєднаним, приліпленим до Ізраїля, коли Ізраїль виходить з Єгипту. Виходить з Єгипту не тільки конкретна людина – виходить увесь народ. Моше велять говорити до всієї громади Ізраїля, вся громада Ізраїля виходитиме з Єгипту. І тут Всевишній говорить про заповіді на майбутнє. Це не Песах Міцраїм, не те, що ми вже описали; це про те, як святкувати Песах у наших поколіннях, у наш час. Всевишній уже тоді дав Моше повеління. Що ще треба робити?

Святе зібрання (мікра-ко́деш) – це день, який присвячений перебуванню у святості, день, коли заборонена всяка робота, як і в Шаббат. Але, на відміну від Шаббату, у цей день можна готувати їжу – те, що потрібно на цей день. Зазвичай заздалегідь запалюють вогонь, на відкритому вогні можна приготувати їжу. Деякі товариші виводять із цього і дозвіл курити в ці дні, тому що тютюн – це те, чого хоче душа. Для мене це питання досить спірне, але ось вам відмінність понять мікра-ко́деш, сказаного про свята, і коде́ш, сказаного особливо про суботу.

Можна тут прочитати міцво́т (заповіді) замість мацо́т (маца, опрісноки), тому що ці слова пишуться однаково.

Навіть коли Всевишній дає настанови наступним поколінням, нам з вами, Він усе одно каже: «Я вивів вас, не батьків ваших, а вас». Кожного разу, кожного Песаху можна виходити з Єгипту, знаходити в собі вплив світу, знаходити в собі шкідливий вплив – те, чим ми ще поневолені, і звільнятися від цього.

Якщо раніше ми читали, що буде душа відсічена на сім днів, то тут – ні, оскільки кожне покоління здійснює вихід з Єгипту, щороку відходить поїзд, і, якщо на нього не сісти, можна опинитися відсіченою душею.

Під приходьком тут розуміється той, хто приєднався до народу Ізраїля. Наприклад, необрізана стороння людина, звісно, не має права їсти цю жертву, і вона нікуди не виходить.

Це настанова, яку Всевишній дав Моше. Моше має це передати народові, але не завжди Моше дослівно, як репродуктор, повторює слова Всевишнього. Ми побачимо, що́ каже Моше народові, і звернемо увагу на деякі відмінності.

Слово мішху́ означає дослівно потягніть. Тут є важлива деталь. Коли людина набуває козла, корову, бика, осла, яку-небудь худобину, у неї є два етапи її купівлі. З якого моменту худобина вважається купленою? Не з того моменту, як людина дала за неї гроші, а з того моменту, як вона її потягла: або покликала, і та пішла, зробила крок; або потягла, і та пішла, зробила крок; або, третій варіант, вона її ззаду поганяє хворостиною, скажімо так, і та робить крок. І коментатори кажуть: «Тут є не тільки закон про те, як набувається тварина, але й певна схема стосунків Всевишнього з нами». Всевишній може нас покликати. Якщо ми з криком «гіне́ні (ось я)!» відгукуємося, добре. Він може нас потягнути, і тоді ми робимо крок – це теж добре. Якщо і так і сяк не виходить нас набути, то Всевишній може почати поганяти нас хворостиною, і ми можемо дивуватися: за що це нам?

Моше не міг прийти і отак сказати все це старійшинам, для цього потрібно було б, щоб вони вже прочитали 12 розділ книги Шмот, який зараз ми з вами читаємо, і чули все, що Господь сказав. Або вони прочитали б Талмуд, трактат Псахім, і знали б, що таке Песах. Але тут, найімовірніше, поняття Песах їм знайоме як жертва за гріх, жертва спокути, яка дозволить, щоб Всевишній «пройшов повз». Є коментатори, які кажуть, що саме по собі поняття Песах було знайоме пастухам, і, хоча далеко не всі приносили його саме Всевишньому, поняття Песах як «хай мене пронесе», воно існувало в той час.

У 22 вірші Моше теж каже щось, про що Всевишній йому не говорив.

Слово саф перекладається як чаша або як поріг. У порогах (це є в деяких домах на Близькому Сході) робилася така виїмка для крові. Там, на цьому порозі, різали тварин для того, щоб ця тварина ще й охороняла дім, багато різного всього з цим пов'язано. Тварину різали так, щоб струмочок крові розтікався порогом. Була така ніби чаша на порозі, і слово саф може означати поріг. Друге значення – чаша, налийте в чашу. Є мідраш, який каже: «Чотири жертовники було в євреїв у Єгипті: це поріг, два одвірки і перемичка». Цікавий коментар, тому що ми будемо ще говорити про те, що два одвірки символізують громаду народу Ізраїля, перемичка – Всевишнього, а кров – жертву, символізує, власне кажучи, померлий гріх, у якомусь сенсі пекло, могилу, смерть. Я схиляюся до того варіанту перекладу, який пов'язаний з порогом.

Якщо повернутися і почитати (12:7), Всевишній сказав: «Помажте одвірки і перемичку». Моше каже: «…перемичку і одвірки». У чому, власне, тут різниця? Є один варіант: «Поверніться, поверніться, сини Мої, і Я повернуся до вас». Тобто: спочатку ви, спочатку одвірки, потім перемичка, спочатку народ Ізраїля (його символізують одвірки) повертається, потім Всевишній (перемичка). Є інший варіант: «Поклич нас, і ми побіжимо за Тобою, поверни нас, і ми повернемося». Моше просить Всевишнього бути першим і потягнути народ Ізраїля. Моше стоїть у проломі, цього разу обличчям до Всевишнього, і каже: «Потягни нас, виведи нас, Ти дій першим», тому він символічно міняє місцями перемичку й одвірки.

Це те, що Моше заповідає сказати синам, якщо вони запитають.

Важлива ремарка, я люблю її робити і зроблю її ще раз. Часто кажуть, що народ Ізраїля – це народ книги. Ми – народ книги, у нас дуже багато книг, і я отримую розсилку, в якій є огляд практично всіх книг з Тори. Вони виходять щотижня, 300-400 книг видаються на тему Тори, коментарів до Тори, Закону і так далі. Ми дуже багато читаємо. Але Тора постійно каже: «Повтори синові, скажи, розповідай, повторюй, передавай, якщо запитає, відповідай, і все таке». Ми – народ, який не тільки читає, а й говорить, розповідає синові, спонукає сина запитати, охоче йому відповідає, щоб син чув голос батька, щоб син знав погляд батька, відчув думки батька, можливо, і думав разом з батьком.

І далі ми читаємо:

Сьогодні ми будемо читати з 29 вірша 12 розділу і вчергове будемо виходити з Єгипту.

який у домі ями перебуває, і всякого первістка худоби.

Коли ми читаємо опівночі, то ми повинні розуміти, що це не сучасна північ, не 12 година ночі. За єврейським календарем (взагалі за давніми календарями) ніч поділялася на 12 рівних частин від часу появи зірок до сходу сонця. Так само поділявся і день. Відповідно, влітку, коли дні довші, денні години були довші, довший день ділився на 12 довших шматочків, а ніч на коротші. Взимку – навпаки, нічні години були довші. Ми перебуваємо в час Песаху, приблизно в такий період, коли дні й ночі однакові. Якщо говорити про Єгипет, то опівночі – це приблизно 2 година ночі за сучасним часом, самісінька-самісінька середина ночі.

Як каже єгипетська традиція, тільки первісток міг сидіти на троні фараона. Первісток, він завжди і спадкоємець. Первісток фараона – найважливіший первісток у Єгипті: як є перша леді, так є і перший ніби «юнош», первісток фараона. А полонений, який у домі ями перебуває, він десь працює, мало не у в'язниці сидить. Бранця, який перебуває в рабстві, саджають у яму на ніч, або ж він в'язень в ув'язненні, це не так важливо. Усі первістки, без жодної соціальної різниці – від фараона з найвищим статусом до бранця з найнижчим статусом – постраждали, загинули. Ми говорили вже про те, що це пов'язано із судом над богами. Коли відбувалися якісь лиха, різні люди приписували це своїм богам, бачили в цьому свою перемогу. Якби якісь первістки з приходьків, з язичників урятувалися, була б можливість їм сказати: «Наш бог нас урятував, наш бог сильніший за вашого». Всевишній чинить тут суд над богами язичницькими, і тому всі первістки виявляються знищеними.

Якщо перекласти дослівно: «І встав фараон ніч». Зазвичай фараон встає вранці, ми знаємо, що в нього водні процедури, він виходить до води. Ранок у нього, якщо вірити папірусам, настає о 3 годині дня. Тобто він встає десь о 8-9 ранку за нашим часом, а деякі кажуть, що він встає до світанку. Неважливо. Уночі фараон зазвичай спить, але тут надзвичайний випадок: фараон встав уночі.

Можна запитати: як таке може бути, що немає дому, в якому б не було мертвих? Можливо, є дім, де первісток виїхав кудись або помер раніше. Або дім, де живуть мама й молодша донечка, і первістків там зовсім немає. Але первістком також називається старший у домі, ми зустрічаємо в Тегілім слово бехо́р у значенні старший у домі, головний у домі. Тому, можливо, що в кожному домі помер старший (крім дому фараона, як ми це бачимо). Інша думка каже, що єгиптяни ставили своєрідні такі таблички за померлими в себе вдома, якимось чином увічнювали померлих, є сліди цього в єгиптології. Але все-таки цю думку варто відкласти як неісторичний мідраш і припустити, що головний у домі теж називається первістком, і він теж помер. У кожному домі був хтось головний, і в кожному домі є мертві, коли фараон прокинувся і встав серед ночі.

А в Моше і Агарона, як ми пам'ятаємо, у них є заповідь: цієї ночі по фараонах не ходити, сидіти вдома і не виходити за його межі. Як фараон міг їх покликати? Ну, деякі кажуть: «Під вікна прийшов, камінчик у вікно кинув, чекав», тобто якимось чином він прийшов і кликав їх так, щоб вони не виходили з дому. Але фараон не тільки прийшов до них, а й щось сказав їм, і тут є друга складність. Моше пообіцяв фараонові, що фараон більше не побачить його обличчя, що Моше більше не побачить обличчя фараона. Вони пообіцяли одне одному, що вони більше не зустрінуться. І тут ми бачимо, що вони таки зустрічаються. Чи є в цьому порушення обіцянок? Я багато разів у дитинстві ставив це запитання, і ось яку відповідь одного разу дав мені один чоловік. Він розповів про свого родича, який свого часу посварився з іншим євреєм і пообіцяв ніколи більше не бачити його обличчя. І він старався, він перестав ходити в ту синагогу, в яку ходив цей єврей. Навіть коли бачив його на вулиці, переходив заздалегідь на інше місце, перестав ходити на загальні збори. І, хоча суперечка була, загалом, якась дріб'язкова і неважлива, цей чоловік дуже ретельно дотримувався своїх обіцянок, поки той єврей, уже постарілий, не опинився майже на смертному одрі. І цей, що поклявся, раптом подумав, що суперечка дріб'язкова, що перед лицем смерті людина змінюється, вона вже й обличчям своїм змінена, і він запитав у свого вчителя дозволу. Учитель сказав: «Звісно, ти можеш піти і говорити з ним». Смертельні обставини іноді змінюють ситуацію. Тут же ситуація критична, хоча в Моше навіть діалогу з фараоном не відбувається. Можливо, фараон просто кричить усе це у вікно дому Моше? Важко уявити собі, як насправді відбуваються ці події.

Це означає, що фараон не тільки дає тут Моше і Агаронові якийсь карт-бланш на вихід, а й посилає їх уже зі своєю урядовою місією. Вони не просто йдуть, тому що якийсь ізраїльський Бог, маловідомий єгиптянам, їх кудись кличе, вони йдуть ще й помолитися за фараона. Фараон, можна сказати, не просто їх відсилає, а відсилає з дипломатичними паспортами.

Ця ідея фараона, ідея відіслати народ Ізраїля, зустріла глибоку підтримку. І народ виходив, вочевидь, дуже поспішно. Про це ми читаємо далі, у 34 вірші, і читаємо дивну річ. Треба сказати, що в цьому фрагменті глави Бо є багато віршів, багато місць, які дуже незрозумілі, і на кожне з цих місць дано десятки, якщо не сотні, різних пояснень, але ми всіх їх тут не можемо відтворити. Я говоритиму про одне з тих розумінь, яке найбільш близьке до простого сенсу тексту, а хто захоче заглибитися, тому, звісно, є де вчитися.

Дуже дивна дія: народ несе на своїх плечах тісто, і воно не встигає скиснути. Якщо ми подивимося, пройшли вони відстань від Рамзеса до Сукота, це десь 120 кілометрів, велику відстань вони пройшли. Як тісто не скисло, про що тут ідеться? Одні коментатори кажуть, що в кожного була величезна міра тіста, три міри тіста, і вони скисають дуже повільно, тобто чим більше тіста, тим менше закваски, тим повільніше воно, відповідно, підходить. Інші кажуть: «Поки тісто місять, воно не скисає». Тісто не може підніматися, коли його місять. І народ так швидко йшов, несучи ці в'язки з тістом, що воно весь час місилося під час ходьби, і воно не могло скиснути, тому що постійно трусилося в цих в'язках, на плечах. Це найбільш імовірний простий коментар.

У 35-36 віршах ми дізнаємося про те, що сталося до цього.

Деякі кажуть, що Сукот – це не назва місця, а вид подорожі. Бог зробив небесні кущі, хмарні такі намети, хмарні такі вози, і на цих возах поніс синів Ізраїля до найближчої стоянки, як було сказано, ніби на крилах орла.

І вийшло їх шістсот тисяч чоловік, піших чоловіків. Можна припустити: якщо це число правильне, то всього вийшло мільйони два, як мінімум. Це величезна кількість народу. І оскільки ця кількість народу величезна, і складно припустити, що за ті роки, що народ Ізраїля був у Єгипті, він так розмножився, то багато коментаторів намагаються знайти різні пояснення. Наприклад, можна сказати, що слово е́леф (тисяча) насправді означає військове з'єднання. Тобто вийшло шістсот загонів, шістсот великих сімей вийшло з Єгипту. Є інше розуміння: «Написано кешеш-мео́т е́леф – подібно до шестисот тисяч». Шістсот – це число теж є в багатьох місцях у Танаху, це обчислення бойової одиниці. Якщо, подивимося, дуже багато загонів складалося з шестисот чоловік. І можна сказати, що тут така метафора: вийшли ізраїльтяни силою в тисячі полків, величезна кількість народу вийшла. І є ще багато різних поглядів. Справді, дуже складно уявити собі, як воно все було, тому що два мільйони людей – це середнє місто. Як повідомляти всім інформацію, як усіх збирати, якими дорогами і яким чином їх усіх вести без людських заторів, без людської тисняви? Ми, звісно, знаємо, що Всевишній Чудесний. Ми знаємо, що Він Творець чудес. Ми бачимо, що події, які відбувалися в Єгипті, чудесні. І все-таки є проста людська природа, яка хоче полегшити Всевишньому завдання і вважати, що це не шістсот тисяч людей, не два мільйони людей, а якось там якимось чином менше. Перший і очевидний, простий сенс, що все-таки шістсот тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей. До того ж це було лише число синів Ізраїля. А крім цього:

Сполучення е́рев рав, або суміш, збіговисько набуло поганого значення, щось на кшталт набрід, різні люмпени, що приєдналися, і так далі. Але тут, у Торі, немає в цього слова негативної конотації, тут це сонм з народів. Багато представників інших національних меншин у Єгипті, бачачи, що відбувається, взяли свою долю, взяли своє майбутнє у свої руки і приєдналися до народу Ізраїля, і вийшли разом з народом Ізраїля, бачачи, можливо, шлях у світле майбутнє. Можливо, вони не мають такої духовної підготовки, як мають ізраїльтяни. Можливо, вони не такі освічені, не такі прив'язані до спадщини батьків. Але в цьому випадку вони вийшли разом з Ізраїлем. Грандіозна подія відбувається під час виходу з Єгипту, якщо уявити собі два мільйони людей плюс ще й тих, що приєдналися до них. Це, можливо, величезне переселення народів на той момент, а можливо, і на цей. Можливо, це найбільше переселення в історії.

Тобто народ ішов швидко, і, коли зупинився, тісто ще навіть не скисло. Інших запасів у них не було, і тому, незважаючи на те що вони пройшли величезну відстань, вони все-таки пекли опрісноки.

Це теж дуже складний вірш. Ми вже підраховували, що з урахуванням років життя Моше виходить 210 років рабства. А цифра в 430 років виходить, якщо рахувати від укладення Завіту з Аврагамом на розсіченні тіл, і в інших джерелах написано, що саме так треба рахувати. Але простий сенс говорить тут, що народ жив у Єгипті 430 років, і коментатори намагалися всіляко підібрати тут математику. Є ще одне цікаве місце в Танаху, у книзі Єхезкеля (4:4–6): «Ти лежатимеш на одному боці 390 днів, а на другому боці 40 днів, нестимеш провину дому Єгуди, день за рік, як Я визначив тобі». Тобто 430 днів, коли Єхезкель лежить на боці, проти 430 років спокути, і важко не побачити тут певну паралель.

Одні коментатори кажуть: «Можливо, 430 – це таке символічне число. Євреї вийшли, можна сказати, звільнені умовно-достроково». Коли Всевишній хоче творити спасіння, Він не дивиться на терміни, а просто робить. Інші коментатори кажуть, що 430 років – це не просто роки, а «людино-роки». Якщо скласти роки життя, наприклад, Леві, його синів, і кожен вік зарахувати повністю, не перекриваючи один одного, то в одному поколінні вийдуть загальні «людино-роки», у цьому випадку з Леві – 430 років. Є дуже багато різних способів зрозуміти, як же сюди вкладаються 430 років. І все-таки можна прийняти, що вихід з Єгипту відбувається через 430 років після укладення Завіту з Аврагамом.

Тобто почалося все опівночі, коли Всевишній пройшов Єгиптом і знищив первістків. І тут ми читаємо «посеред цього дня». Ні вночі, ні «тихою сапою», ні крадькома – серед білого дня народ Ізраїля виходить з Єгипту, по закінченні тієї самої ночі, коли Всевишній знищував первістків. Про цю ніч говориться далі, у 42 вірші.

Що означає ніч збереженості? Деякі розуміють, що це ніч, коли євреї не спали і перебували зі Всевишнім, якщо розуміти слово шімурі́м як стояння на варті. Інші розуміють, що це ніч, яка ніби законсервована, від слова шіму́р, консерви. Кожного року цю саму ніч можна відкрити і відчути, пережити вихід з Єгипту, це ніч консервів для Всевишнього для Ізраїля. У будь-якому поколінні ми можемо відкрити «банку виходу з Єгипту», відчути на собі вихід з Єгипту. Це велике чудо, велика милість до нас.

У сучасному івриті слово хука́ означає конституція, воно походить від слова хок – закон; лахко́к – це щось вирізати, писати, висікати на камені. Але слово хука́ у Танаху часто розуміють як те, що не має під собою логічного пояснення. Так Всевишній встановив – і все!

Те, що всякий син чужинців не їстиме Песах, це дотримувалося багато років. Є історія в трактаті Кідушин про людину, рабина, який жив у Вавилоні. І був один язичник, який прийшов до нього і сказав: «А я ось їв жертву Песах». Той сказав: «А ти куштував ось той шматочок, найсмачніший? Наступного разу попроси його». Коли наступного року людина пішла і попросила цей шматочок (а цей шматочок якраз не можна їсти), спитали її: «Хто тебе навчив?» Він сказав: «А ось ребе такий-то сказав мені, що це найсмачніше». І людину цю стратили за те, що він, будучи язичником, їв пасхальну жертву. Це було вже за часів Другого Храму. Тобто ми бачимо, що ця традиція, що чужинець не може їсти пасхальну жертву, зберігалася на довгі роки.

Тільки якщо куплений за гроші чоловік обрізаний, введений у завіт Аврагама, тільки якщо ти його придбав, якщо він став частиною тебе і ти його обрізав, як обрізані всі сини Ізраїля, тільки тоді він може їсти цю жертву.

Тобто м'ясо з'їдається з непошкодженими кістками, можна сказати, вони обгризаються. Песах можна з'їсти тільки сидячи в домі, його не можна з'їсти у дворі, його не можна взяти до гостей. Ми говорили про те, що Песах їдять за числом злічених людей, тобто, по суті, під заповідь.

Слово езра́х у сучасному івриті означає громадянин, як громадянин землі, як постійний житель землі. Якщо він вирішує робити жертву, то він повинен обрізатися, прийняти на себе всі закони, які стосуються громадян землі, і тільки тоді може їсти цю жертву.

Яке ж це правило? Якщо людина хоче їсти пасхальну жертву, хоче принести пасхальну жертву, то вона повинна обрізатися. Вона повинна прийняти на себе Тору так, як усі ізраїльтяни її приймають – усю Тору, одну Тору, і тоді вона може обрізатися. Немає якихось культурологічних посилань, щоб сказати: «Ну, ось араби вони такі, у них це в культурі, вони не можуть це прийняти. Ось такі-то й такі-то народи не можуть без свинини, такі-то й такі-то народи не можуть без конини, без молока кінського, без того, без іншого…». І все це не можна робити, ніяких знижок культурних. Сьогодні це дуже заведено, такий мультикультуралізм, коли кажуть: «Ось ці люди – ну, така в них культура, вони не примітивні, вони просто інші». Тора каже: «Тора – одна для всіх, або все, або нічого». Кожна людина, яка бере на себе пасхальну жертву, повинна виконувати всі ті заповіді, які вона зобов'язана виконувати, все те, що каже їй Тора, і це однаково для всіх. Не можна зробити комусь знижку і сказати: «Ми такому-то народові дозволяємо приносити жертву, попри те що вони не все приймають з Тори».

На 50 вірші треба зупинитися. На цьому вірші будується дуже багато різного богослов'я, гарного і не дуже, суть якого в тому, що, мовляв, у Торі немає взагалі ніякої різниці між євреями і язичниками, ні чоловічої статі, ні жіночої, і дуже багато всього будується. Але не варто «вчитувати» сюди те, чого тут немає. Мідраші, тлумачення – це добре, але ми розбираємо тут найпростіший, безпосередній сенс Тори.

Господь не просто поспіхом виводить народ Ізраїля. З одного боку, не встигає скиснути тісто, з іншого боку, – у плані майна, у плані худоби, у плані того, що із собою беруться прикраси, сукні – все це зібрано, все це виходить із синами Ізраїля. Сини Ізраїля йдуть швидко, але не налегко. Всевишній виводить народ з великим майном, виводить рукою міцною, удень, на очах у всіх, не крадькома, не тільки з дозволу, з благословення фараона, але, як я вже сказав, з проханням благословити його самого. Фактично фараон видає Ізраїлеві дипломатичні паспорти. Фараон, як це й очікувалося, битву зі Всевишнім програє.

З Божою допомогою ми з вами завершуємо сьогодні вивчення тижневої глави Бо і читатимемо з 1 вірша 13 розділу. Продовжуємо читати про вихід народу з Єгипту і про історичне значення цієї події для всього народу.

Давайте зупинимося на першому слові освяти (каде́ш). Слово кадо́ш (святий) пов'язане зі словом ко́деш (святість), лекаде́ш – освячувати, воно означає відокремлювати: «Відокрем його для Мене». Ми знаємо історію про Хану (1 Шмуеля, 1:27–28), яка молилася і пообіцяла, що її первісток буде відокремлений Всевишньому, і у віці трьох років вона привела його до храму. Всевишній тут повеліває, щоб усякий первісток у синів Ізраїля був присвячений Йому, відокремлений для Нього. Ми не можемо будувати плани, як це було заведено, можливо, у народу: цей на старість мене годуватиме, цей мене потішить тим, що він буде адвокатом, зубним лікарем, втілить мої мрії. Ні, цей хлопчик, первісток, з найпершого дня свого життя присвячений Господу, призначений на служіння Всевишньому, відокремлений для служіння в Наметі зустрічі, потім у Храмі і так далі. Сьогодні цього не відбувається, тому що Всевишній дав також і заповідь викупу первістків. І про це ми теж у нашій бесіді поговоримо, ми дійдемо і до цієї заповіді.

Що вилуплюється першим з усякої матки – дуже дослівний медичний опис. На виході з матки є місце, яке називається «зовнішній зів», воно під час перших пологів змінює форму, немовля ніби вилуплюється з нього, і його первісна форма вже не відновлюється. Так, власне, визначають, народжувала жінка чи ні. І от той, що проклюнувся, той, що вилупився – це саме первісток, той, хто ніби розбив яйце зсередини. І це стосується первістка жінки, тобто першої дитини, яку народила конкретна жінка, і перша дитина, яка народилася в конкретного чоловіка: перший син, якщо він народився першим у жінки, і перший син, якщо він народився в чоловіка. Якщо першою народилася дочка, то первістка в сім'ї немає.

Первісток перебуває повністю на служінні Всевишньому. Його не можна попросити збігати по хліб, пофарбувати паркан або щось іще, він повністю присвячений Всевишньому як заклятий для Всевишнього (з цього нічого не можна взяти), і можна його використовувати тільки у святості в храмі. Така первісна заповідь.

Який зв'язок, і що все це означає? Тут є заповідь – постійно пам'ятати цей день, постійно пам'ятати, що Всевишній уже витягав нас силою Своєї руки. З року в рік на Песах ми це згадуємо, і ми відмовляємося від старої закваски, готуємося до оновлення, готуємося кинути все старе, що тягне нас назад, що повертає нас назад. Кожного року є оновлення.

І далі ми читаємо дивовижний вірш. Здавалося б, у ньому дуже простий сенс, але вірш дивовижний. Тут Моше каже:

Усе до цього, усі розмови, усе відбувається або в майбутньому часі, або в минулому часі: і сказав, і зробив, і прийдете, і скажете. І тільки в цьому вірші дія відбувається в теперішньому часі: сьогодні ви виходите, це як і раніше актуально для вас. Сьогодні ви виходите, сьогодні я виходжу, сьогодні ми виходимо, вони виходять. Ну, а ті – не виходять, тому що не захотіли. Місяць авів – місяць початку розпускання бутонів, у цей місяць ми виходимо. Є оновлення в року, є оновлення в нас, є оновлення в людства. Ми маємо пам'ятати, що Всевишній здатний, сильний нас оновлювати, звільняти, зцілювати, все це вже відбувалося в Єгипті, і все це – сила Всевишнього. Це означає, що Всевишній у нас зацікавлений, що ми Йому важливі, що Він діє в нас і що Він здатний звільнити нас. Він не викине нас на переробку, не відмовиться від нас як від якихось зіпсованих і не наробить нових, ні. Він виведе нас, спасе нас, визволить нас. Він – Спаситель, Він – Визволитель, така Його природа. І це те, з чого починає Моше свою розмову з народом.

Насамперед яким служінням? «Виходь з Єгипту, пам'ятай, що Господь вивів тебе» – це початок служіння, далі – форми цього служіння.

Тобто треба прибрати все квасне. Не тільки не їсти його, але й не бачити, прибрати взагалі з наявності, прибрати за межі свого табору, прибрати з усіх твоїх меж усе квасне і саму закваску.

Це те, що ми маємо розповісти дітям: «Ось це служіння не тільки на пам'ять про те, що тоді мої батьки, прадід, прапрадід мого прапрадіда виходили з Єгипту. Це служіння для того, щоб пам'ятати, що́ зробив Господь мені, коли я виходив з Єгипту. А для того, щоб так сказати і не збрехати, щоб не говорити гаслами, не обманювати наших дітей, ми маємо справді здійснити вихід з Єгипту, подивитися, де нас що тримає, де нас що сковує. Не говорити гаслами, що ми від усього звільнені, ми вільні, ми ні під чим не перебуваємо, а справді перевірити себе. Наскільки ми вільні для служіння Всевишньому? Наскільки ми можемо піти за Всевишнім і що нас тримає? Чи зберігаємо ми цю вірність, коли ми ведемо машину і хтось нас підрізав? Чи вільні ми в цьому? Чи вільні ми, коли хтось нас обманув, хтось не відповідає нашим очікуванням? Загалом, у кожного своя перевірка.

Мудреці виводять з цього заповіді про накладання тфілі́н. Але ми говоримо зараз тут про простий сенс. Простий сенс такий: «У всякій дії твоїй, в усьому, що ти чиниш, пам'ятай, що Всевишній – Бог, що Звільняє від усяких залежностей, Бог, що Несе свободу. Це означає, що Він зацікавлений, щоб інші звільнялися: неси це всякою дією своєї руки. Коли ти керуєшся якимось своїм вчинком, вирішуєш, який вчинок здійснити, то дивись, яку дію здійснює Всевишній у світі. Чи дає це свободу, чи поневолення? Чи несе це свободу іншим людям, чи ставить їх у залежність? Наближає їх до Всевишнього чи віддаляє від Нього?»

Між твоїми очима – це в давній традиції розуміється як над головою, як така своєрідна антена, як те, яким чином ми сприймаємо світ. І водночас це і як окуляри для нас, як те, через що ми дивимося на світ. Ми дивимося на світ через вихід з Єгипту, через те, що Творець, наш Бог – Він Визволитель. І не тільки Визволитель, але Він має задум, Він має план, ім'я Його – Господь, що Виконує обіцянки, у Нього є задум і план. Ось через це ми дивимося на світ, це ми постійно пам'ятаємо.

Для чого це треба? Коли ми діємо за Торою і сприймаємо світ за Торою, тільки тоді в устах у нас буде слово Тори. Тільки тоді і говорити, і навчити, і відповісти синові ми зможемо за Торою. Ось тоді ми скажемо: «Заради цього Всевишній вивів мене з Єгипту».

Ми всі – воїни Всевишнього, воїни-визволителі. Тому ти маєш знати, де ти докладаєш зусиль до визволення, де ти дієш заради визволення інших, заради наближення інших до Всевишнього, заради поширення ось цього розуміння, заради розповіді про спасіння, про вихід з Єгипту; тут і діє сильна рука Всевишнього.

Кожного року день у день треба це оновлювати. Міямі́м ямі́ма (день у день) – це означає постійно, послідовно, раз у раз повторювати це. Неможливо зробити це десять разів і вивчити, двадцять разів і вивчити, ми не можемо виробити в собі рефлекс. Ні, ми маємо постійно цього себе навчати, маємо постійно це повторювати.

Осел у цьому випадку перебуває в особливому статусі. Хоча осел – нечиста тварина, ми бачимо, що він бере дуже велику участь у житті Патріархів, він вірний супутник Патріарха і супутник будь-якого визволення: Моше їде на ослі, Машиах в'їжджає в Єрусалим на ослі. І осел – друг людини (як і собака), тому в нього трохи інший статус, його теж можна викупляти, як і первістка людини. А якщо його не викупляти, то ти його маєш якось умертвити, тому що він однаково не служитиме тобі. З одного боку, він первісток, і він начебто Господній, з другого боку, він нечистий. Він опиняється на такій от нейтральній території, його можна тільки викупити або погубити. Сьогодні (і взагалі з покоління в покоління) заведено викупляти, це робиться через дуже красиву процедуру. Рідкісна заповідь, яку можна виконати й подивитися на її виконання.

У той час, коли ще не було когенів, коли ще когени не були відокремлені на служіння, у храм приносили гроші як викуп душі первістка, щоб він міг жити і заради сім'ї, і заради роду, щоб він був не тільки на тому боці, на боці Всевишнього, але був як драбина, що з'єднує Всевишнього і сім'ю, у якій він народився. І щоб він поєднував у собі небесне і земне для своєї сім'ї, був даром Всевишнього для сім'ї, його викупляють за п'ять се́ла (або священних шекелів, 20 ґер у шекелі), ми про це читаємо в книзі Бемідбар (3:47). Сьогодні традиція така, що первістка викупляють у когена. П'ять се́ла – це десь близько сімдесяти грамів срібла.

Є різні погляди віруючих людей на тему, викупляти чи не викупляти. Є ті, хто каже, що за нас уже все заплачено, нічого ні в кого викупляти не будемо, все вже належить нам. Я не знаю, хто викупив кого від служіння Всевишньому і як таке може бути.

Оскільки я коген за походженням, мені часто доводиться приймати викуп за первістка, гроші ці відкладаються в мене на якісь служіння. Коли якісь люди хочуть дати цей внесок для викупу душі, то я отримую від людей свідчення великих благословень, які вони бачать у житті, коли вони первістка викупляють. І я можу сказати, що є в цього плід. Я не хочу казати (боронь Боже, це не так), що той, хто не викуплений, той перебуває під прокляттям. Ми нікого не проклинаємо, і, звісно, людина, що чинить за вірою, і живе за своєю вірою. Але ті, хто викупляв, ті, хто робив це, зверталися до когенів і здійснювали викуп первістка, багато хто з них говорить про благословення, яке вони бачили в житті як результат цього. Як уже було сказано, ідеться про вартість сімдесяти грамів срібла. Часто, коли я зустрічаюся з людьми, коли це відбувається особисто, я просто спочатку дарую їм ці гроші. Я кажу: «Це вам подарунок на те, щоб ви могли викупити», щоб це не виглядало так, що я якось заробляю на цьому, боронь Боже. Є люди, які просто хочуть пожертвувати, і це теж чудово.

Син, який ще не дуже розуміє, що таке взагалі відбувається, спитає: «Що це?» Знову ж таки, ми говорили про те, що дуже багато в Торі побудовано на розмові. Тора заохочує розмову батька з сином. Коли він мене спитає, то я не скажу йому: «Почитай, будь ласка, 11-12 розділ книги Шмот, і трактат Псахім Талмуду, і Гаґаду Пасхальну, і ще якісь бесіди щодо Песаху». Ні, коли мене спитає син: «Ма-зо́т?», я маю сказати йому, я маю розповісти йому, я приєдную тут його: «Нас з тобою вивів Господь сильною рукою з дому рабства». Я маю повторювати це синові, син має чути від мене, від свого тата, і кожен із нас має повторювати своїм синам. Це – заповідь. Усна розмова важливіша, ніж читання Писання. Ми часто боїмося, що ми перекажемо щось не так, боронь Боже, відступимо від тексту синодального перекладу або від масоретського оригіналу, але Тора сама повеліває, щоб ми давали своє свідчення.

Звісно, ми, боронь Боже, не приносимо в жертву дітей, тому ми викупляємо їх.

І в 16 вірші закінчується, власне, тижнева глава Бо:

Дуже багато різних версій щодо слова тотафо́т, воно тут унікальне. Була в жінок прикраса, яка спускалася до носа із середини лоба, така своєрідна висюлька, яку вішали на лоб. У Єгипті вона називалася тотафо́т, свого роду теж GPS у духовному світі. І окуляри, те, через що ми сприймаємо світ, наш компас, наш визначник напрямків – це Тора, це дія Всевишнього з милості до нас, що Він не погубив наших первістків, що ми маємо можливість їх викупляти і маємо можливість спасіння, виходу з Єгипту для всього народу. У цьому суть природи Всевишнього, і Він починає відкриватися народові як Визволитель, як Здатний, Сильний і Охочий визволити від усякого зла, від усякого поневолення.

Наш спомин, основне в нашій вірі – це те, що Господь нас спас, те, що ми спасені, ми прийняті в Його народ, стали частиною Його народу і через Машиаха. І всіх, хто прийнятий, хто став на цей шлях, Господь веде. Він сильний взяти, привести, ввести в країну спокою. У нас найбільш Сильний, найбільш Славний, найбільш Великий Тренер і Вчитель, і Він приведе нас до святості і приведе нас до того, що ми будемо Йому присвячені всі.

Розмова почалася з того, що Моше прийшов до фараона і сказав: «Первісток мій – Ізраїль, відпусти мого первістка, інакше Я вб'ю твого первістка». І вся ця суперечка весь час тривала довкола первістків. І Всевишній засвідчив усьому світові: «Мій первісток – Ізраїль, а первістки належать Мені». Як народ Ізраїля відокремлений, так і первістки відокремлюються, але є можливість викупу. З Божою допомогою ми ще поговоримо про це, коли вивчатимемо книгу Бемідбар.

З заголовка нашого уривка з тижневої глави Бо видно, що мені захотілося поговорити про фараона, захотілося олюднити фігуру людини, яка була царем Єгипту на момент Виходу народу Ізраїля. Я не даремно вжив тавтологію «олюднити фігуру людини»: річ у тім, що фараона-людину в Торі дуже важко розгледіти. Він виглядає якоюсь жалюгідною карикатурою на людину, карикатурою, позбавленою всякої індивідуальності, всякої особистості. Немов якась лялька, надягнута на руку Всевишнього, він діє як людина, позбавлена свободи волі, аж ніяк не сам по собі. І хотілося б зрозуміти – трошки, можна так сказати, постукати по цій ляльці й запитати, чи є хтось живий, чи є хтось усередині, хтось людяний за цим образом фараона, який малюється в Торі, і що це для нас означає, що ми можемо вивчити для себе з цього олюдненого образу фараона.

Почнімо, можливо, з іншого, «нелюдяного» образу фараона (7:14–15): «І сказав Господь до Моше: „Уперте серце фараона, він не хоче відпустити народ. Піди до фараона вранці, ось як виходить він до води, ти стань навпроти нього на березі ріки, і посох, що перетворювався на змія, візьми в руку твою“». Коментатори пояснюють, для чого фараон виходить вранці до води, так: «Фараон проголошує себе богом, він – не людина, він – бог. У бога, природно, немає жодних потреб, немає жодних нужд. Ось він і змушений приховувати свої нужди, і тому до світанку він виходить до Нілу, щоб справити свої людські нужди». Звичайно, це лише мідраш, але про те, що фараон проголошує себе богом, говорить і пророк Єхезкель у 29 розділі, 3 вірші: «Так сказав Господь: „Ось, Я – проти тебе, паро, царю Міцраїму, великий крокодиле, що лежиш серед рік своїх, що сказав: ‚Мені належить ріка моя, і я (сам) сотворив себе‘“». Фараон, що сотворив сам себе, звичайно, не може ходити до вітру, тому він змушений ховатися, роблячи це. І в цьому контексті трагікомічно виглядає, що ось фараон іде вранці до ріки, він нарешті дочекався моменту, коли зможе полегшити собі фізіологічне існування, і в цей момент його ловить Моше і виголошує якусь довгу промову. Якби це не був фараон, було б навіть шкода цю людину, яка вважає себе богом і змушена відповідати тому, що́ вона на себе взяла.

Що це може означати для нас? Як часто кожен із нас ставить для себе якусь високу планку і намагається – ні, не дотягнутися до неї, не дорости до неї, а зображати відповідність цій планці. Ми можемо зображати з себе непогрішних людей, ми можемо зображати з себе дуже сильних людей, дуже розумних людей, які не мають права на слабкість, не мають права на помилку, не мають права чогось не змогти. Скільки енергії витрачається на те, щоб не бути, а щоб здаватися тими, ким ми не є, скільки енергії ми витрачаємо на те, щоб приховувати якісь свої слабкості, свої немочі. Скільки енергії, скільки, не побоюся цього слова, життя ми витрачаємо на те, щоб зберігати якісь сімейні таємниці, сімейні секрети. І часом нам здається, що якщо ми зараз розповімо, поділимося цими таємницями, то світ обвалиться. Коли раптом хтось дізнається про них, то каже: «Ну, нічого, справа житейська, це – життя». І, уникаючи життя, ми проголошуємо себе тими, ким ми не є. Це поневолює, захоплює, це позбавляє свободи. Це те, що сталося з фараоном.

Коли ми, не дай Боже, і оточуючих змушуємо бути такими, якими вони мають здаватися – не такими, які вони є, а такими, якими вони мають здаватися, – це заважає насолоджуватися простим життям. Я часто зустрічаю ситуації, коли дівчина або юнак перед побаченням, першим побаченням у релігійному середовищі, питають мене, як себе поводити, який образ для себе взяти на це побачення. Не треба брати з собою жодного образу – будь собою. Якщо ти веселий, будь веселим, якщо ти мовчазна, будь мовчазною, якщо ти лідер, будь лідером, якщо ти ведена, будь веденою, кожен за своїм характером. Не треба починати з того, що ми кимось хочемо здаватися. Це те, що захопило фараона, те, що, власне, зробило його лялькою на руці Всевишнього.

І подивіться тепер, наскільки прямою протилежністю фараонові є Моше як людина, коли Всевишній звертається до нього і намагається звалити на нього найважливішу на той момент місію в історії. Ніхто до нього не удостоювався такої важливої місії. Моше не каже: «О, як чудово, у мене якраз усі лідерські якості є, я – найбільш підходящий. Я зараз резюме напишу на посаду вождя народу Ізраїля, і всі пункти, всі лідерські якості в ньому обумовлю». Моше пише Всевишньому антирезюме. Він каже: «Я людина некрасномовна, я важкий устами, важкий язиком, я найменш придатна на цю посаду людина». Ні, він не вигадує, він говорить про свої реальні недоліки, він описує те, що́ він є. Але завдання тут знову-таки не скотитися у «фараонство» іншим способом, тобто вигадати собі поганий образ і сказати: «Який я недостойний, який я слабкий, який я дурний, тупий, нечесний і так далі». Ні, обманювати в цей бік теж не треба. Моше говорить про себе правду, перелічує свої недоліки, і це говорить про людяність Моше.

У зв'язку з цим є дуже цікавий момент у Торі, у 6 розділі нашої книги Шмот. Коли Моше збирається йти до фараона, Тора раптом несподівано перериває історію про Моше і починає розповідь про його родовід (6:14): «Ось глави батьківських домів їхніх…», і далі (6:20): «Взяв Амрам Йохевед, тітку свою, собі за дружину, і вона народила йому Агарона і Моше. А років життя Амрама – 137 років». На той момент, коли ми зустрілися з Моше, ми знали (з 2:1), що хтось без імені, з коліна Леві, на прізвище Леві, пішов і взяв собі дружину з того самого коліна, але ми не знали нічого про походження Моше. І тут зараз, коли Моше бере на себе місію, Тора розповідає про його людське походження: дивись, ось людина Моше, людина, якій ніщо людське не чуже, з усіма своїми людськими недоліками. Саме ця людина йде і виконує Божественну місію. І, як ми читаємо в нашій главі, бере з собою посох, знаряддя знамень Всевишнього, тобто Всевишній передає Свою владу людині, з усіма її людськими недоліками.

І ось ця людина, наділена Божественною владою, перетинається тут, на березі Нілу, з фараоном, який проголошує себе богом і змушений зображати з себе бога. І зараз йому не терпиться пройти повз Моше, не дослухавши його промови, швидше дістатися до Нілу і справити цілком фізіологічну, вже вибачте, людську нужду. Це те, що є в кожному з нас, те, що може відкритися в кожному з нас, коли ми беремо на себе невідповідні зобов'язання, коли ми хочемо виглядати, здаватися, вважатися тими, ким ми не є навіть у власних очах, тим більше в очах нашої сім'ї, не дай Боже, в очах наших близьких, в очах наших друзів. І це те, що може забрати в нас час, силу, енергію, саме життя. І коли говориться, як у російській казці: «Жив-був Алекс…», то може з'ясуватися, що бути він був, а от жити він не жив, тому що він весь час хотів кимось здаватися.

У цій історії, у цій ситуації з фараоном є й інша людська сторона. Здається, всі навколо з часом починають розуміти, що Бог діє в Єгипті, що Бог посилає на Єгипет удар за ударом, що Єгипет руйнується. Єгипетська економіка руйнується, і фараонові вже кажуть: «Довго ж ти будеш упиратися? Ти подивися, хіба ти не бачиш, що Єгипет гине?» Хіба фараон не бачить? Фараон бачить! Але дуже важко не тільки фараонові, а й кожному з нас зізнатися у своїй помилці.

Згадаймо принцип дії так званих фінансових пірамід. Одного разу вклавши гроші, людина десь на підсвідомості відчуває, що вона гроші втрачає, що тут її обманюють, але їй кажуть: «Вклади ще гроші, щоб урятувати ці гроші. Вклади ще, і тоді ми ось-ось, зараз ще трошки треба вкласти. Це вони всі, дурні, не вірять. Ти вір, ти вір і вкладайся, вкладайся, вкладайся, тільки, не дай Боже, не зізнавайся у своїй помилці». І людина вкладається знову. Скільки є бізнес-проєктів, які руйнуються, а ті, хто їх веде, не хочуть помічати, що вони руйнуються, і продовжують вкладатися і вкладатися, доки не розоряться зовсім, так що ні за що нове вже не можуть узятися. Скільки наших ідей, наших думок, наших якихось проєктів – ні, не бізнес-проєктів, а ситуацій життєвих – руйнуються, коли ми не можемо зупинитися і визнати: «Я помилився, я – людина, людині властиво помилятися: як Моше, син Амрама і Йохевед, так і я, син такого-то і такої-то, людина з крові й плоті, я можу помилитися, я помилився. Нехай я завдав шкоди собі, сім'ї, я втратив час, сили, можливо, – здоров'я, гроші, але зараз я зупинюся, я не чекатиму, доки ця ситуація наростатиме, як снігова куля». Дуже важко буває зізнатися, що ти помиляєшся. Це частини, можливо, однієї і тієї самої проблеми: коли ти проголошуєш себе богом, як фараон, або коли тобі важко зізнатися, що ти не тільки не бог, а іноді навіть не дуже розумний, іноді не дуже грамотний, іноді неправильно розраховуєш свої сили.

Цар Шломо в книзі Когелет сказав: «Усе створив Він прекрасним у свій час, навіть вічність вклав у їхні серця, але так, щоб діл, які творить Бог, не збагнути людині від початку й до кінця». Дуже багато дав нам Бог, і справді, це величезний-величезний потенціал. З цим величезним потенціалом – відчуваючи цей потенціал, відчуваючи цю відвагу, цю можливість рухатися, робити – так не хочеться часом визнавати: «Я помилився. Я витратив рік, два, три не на те. Я пішов здобувати не ту освіту, я робив кар'єру не в тому місці. Може, я намагався будувати стосунки не з тією людиною, можливо, я вивчав Писання не в тому місці, не з тим учителем». Так важко встати, сказати: «Я помилився!» і піти, але врятувати цим своє життя, врятувати залишок, те, що залишилося, дати собі можливість реалізувати себе, реалізувати свій потенціал. І це важко, коли ти просто людина, коли ти просто Алекс, який відповідальний за життя Алекса, коли ти просто Борис, який відповідальний за життя Бориса, і так далі, коли ти відповідаєш тільки сам за себе. Це ще важче, коли ти голова сім'ї і ти відповідаєш за сім'ю. Важко сказати: «Я даремно взявся за цю роботу, ми втратили тут багато. Я даремно вирішив сюди переїхати, ми втратили тут багато». І дуже важко визнати свою помилку, коли ти – фараон, і тобі доведеться сказати: «Уся ця величезна шкода, якої завдано Єгипту, завдана з моєї вини. Це я винен, що тут були проблеми з меліорацією, з водою. Це я винен, що купу продуктів було пошкоджено жабами», і так далі. Визнати, що ти винен в усіх цих нещастях, що ти зруйнував економіку країни – це, погодьтеся, мало хто в історії зміг зробити. І, звісно, це складно фараонові глобально, і це складно нам локально. Тому знову звернімося до царя Шломо, який (уже в книзі Мішлей, 28:13) каже: «Хто приховує свої злочини, не матиме удачі…» Ти не зможеш рухатися, не зможеш бути щасливим, якщо ти щось приховуєш, якщо ти боїшся визнати, що шлях, який ти обрав, заснований на помилці, що ти обрав хибний напрямок. І далі: «…А хто зізнається і залишає – той буде помилуваний». Якщо людина ви́знає: «Я помилився, я тут згрішив, я тут учинив неправильний вчинок, пішов у неправильному напрямку». Ні, не обов'язково згрішив, це не обов'язково гріх. Це може бути просто неправильно прийняте рішення через неправильне осмислення, брак здорового глузду чи ще щось. Просто людська помилка, яку треба визнати. І коли ми читаємо слово єруха́м (буде помилуваний) – це означає, що Всевишній почне процес. Ми вже говорили не раз, і в цьому випадку і слово єруха́м, і слово рахамі́м (милосердя) пов'язані зі словом ре́хем (матка). Всевишній почне процес ніби вирощування людини (як плоду, як зародка), почне складний процес її виправлення.

Знову ж таки, чому це важливо? Не з того моменту, коли ти сказав: «Я помилився, тепер я житиму правильно», не з цього моменту в тебе в житті все піде одразу як по маслу, у тебе будуть тільки позитивні емоції і так далі. Треба бути готовим до того, що почнеться тривалий процес маленьких, можливо, змін, результатом якого буде нова людина. У це треба повірити, до цього треба бути готовим. Це ще одна складність. Добре, давайте я скажу: «Винен, каюся!» – і економіка Єгипту, як за клацанням, налагодиться, моє життя, як за клацанням, налагодиться; воно так не виходить.

Ось у таких ситуаціях ми самі опиняємося в становищі фараона, і він уже не здається нам таким трагікомічним, тому що, мабуть, будь-хто в цих ситуаціях десь може себе впізнати, хоча б частково, і зрозуміти, що це не так уже й смішно. Це справді виглядає карикатурно, якщо дивитися збоку, але зсередини це дуже сумно, боляче, печально. Фараон не просто так покараний, і питання, мабуть, тут у тому, як ці людські, ці «фараонські» якості проявляються в нашому «нефараонському» житті; чи хочемо ми бути фараонами, чи хочемо ми залишатися фараонами (якщо ми раптом ними виявилися) і ось у такому образі існувати. 

Давайте ще трохи поговоримо про тижневу главу Бо. У книзі Берешит ми читали історію про Батьків, Аврагама, Іцхака і Яакова, який отримав від Всевишнього ім'я Ізраїль. У нашій книзі Шмот, у главі Бо, ми читаємо історію синів, синів Ізраїля (бней Їсраель), які стали народом Ізраїля. І наша тижнева глава примітна тим, що в ній Всевишній через Моше вперше говорить з народом Ізраїля і дає народові Ізраїля першу заповідь. І що ж це за найперша заповідь, яку Всевишній дає народові Ізраїля?

Це могла б бути заповідь, як перша заповідь на скрижалях: «Я Господь, Бог твій, хай не буде в тебе інших богів переді Мною». Це могла б бути заповідь про обрізання, або про суботу, або про інші аспекти взаємин зі Всевишнім. Це могли б бути заповіді, які визначають взаємини між людиною і людиною: «Не вкради, не перелюбствуй, не вбий». Але це щось зовсім інше. Перша заповідь, яку Всевишній дає народові Ізраїля, звучить так (12:2): «Цей місяць для вас – голова всіх місяців. Перший він серед місяців року». Для чого потрібна така заповідь? Раші на початку свого коментаря до Тори пише: «Сказав рабі Іцхак: годилося б почати Тору з (вірша) Цей місяць для вас – голова місяців». Раші на початку свого коментаря до Тори пише: «Сказав рабі Іцхак: годилося б почати Тору з (вірша) Цей місяць для вас – голова місяців». Чому треба починати Тору з якогось календарного явища? Хіба не все одно, який місяць буде перший – ніса́н, весняний, чи, може, елу́л, літній, чи теве́т, зимовий. Всевишній, як кажуть коментатори, показав Моше на новий місяць, що зароджується. Слово місяць (івритом хо́деш) походить від того самого кореня, що й слово хада́ш (новий). Таким чином хо́деш – це оновлення. Щомісяця місяць знову народжується (маленьким зароджується), зростає, стає повним, зменшується (стає малим), знову зникає. Всевишній каже: «Цей місяць для вас – голова всіх місяців року». Слово шана́ (рік) означає постійне повторення чогось. Уся Тора, усе ваше життя за Торою складатиметься з постійних оновлень. Якщо ти не віриш у те, що ти можеш стати кращим, якщо ти не віриш у те, що ти можеш наблизитися до святості, то ти не в заповідях Тори, не виконуєш цю найпершу заповідь. А якщо людина не вірить у те, що вона може стати кращою, якщо вона язичник, то марно давати їй заповідь «Я – твій Господь». Вона не зможе це прийняти, тому що вона не вірить у свою силу, у свою здатність змінюватися, у божественний дар змінюватися, який їй дано. Ось тому найперша заповідь, яка дається, – ви можете змінюватися, ви можете оновлюватися, ви можете ставати кращими, можете наближатися до Всевишнього.

Цікаво, що Всевишній дає цю заповідь ніби відволікаючись від теми. Всевишній почав говорити Моше про те, що він знищить усіх первістків у Єгипті, пройде і знищить усіх первістків і навіть над богами єгипетськими суд учинить. За словами Всевишнього, постраждає не тільки первісток фараона – постраждає і первісток рабині, яка стоїть біля жорен. І, здавалося б, це жахлива несправедливість – карати первістка рабині, а вона ж тут до чого? І коментатори кажуть: «Дуже часто люди (і язичники, і віруючі), коли бачать, що з кимось стаються біди, нещастя якісь валяться на людину, кажуть, що це Бог його покарав за те-то і за те-то, що це наш Бог покарав його, його нещастя – це перемога нашого Бога». Коли сходять якісь біди, люди кажуть: «Це наш бог, наш ацтекський Кетцалькоа́тль, наш удегейський Сангія-мама́, наш хто б то не був, будь-який язичницький бог, наш бог його карає». І раби в Єгипті, язичники всіх сортів і всіх найменувань, часто робили точно так само. І над цими богами Всевишній чинить тут Свій суд. Суд стосується і рабині, яка біля жорен, тому що і вона раділа перемогам свого язичницького бога; це суд над богами єгипетськими, які включають у себе і її.

Що робити, як урятуватися від цього суду? Відповідь – визнати владу єдиного Бога, Бога Ізраїля. Тому Всевишній каже: «Насамперед Я дав вам можливість змінюватися. Я – Бог, Який хоче, щоб людина змінювалася, а не страждала. Я – Бог людей, які зростають у святості. Просто повірте, що цей місяць для вас – початок усіх місяців, це оновлення для вас, початок нескінченного числа оновлень». Щодня чинити тшуву́ (покаяння) – означає щодня ставати на крок кращим у чомусь. І на знак цієї віри треба взяти тварину, баранчика (пасхальну жертву) і помістити його під варту, як написано (12:6): «…на зберігання, або під варту». Це саме слово (лемішме́рет) використовується, коли фараон поміщає під варту своїх слуг. Взяти баранчика під варту (як і Машиаха взято під варту за три дні до Песаху), взяти його, зберігати його, щоб 14 числа принести в жертву.

Для чого потрібна жертва? Слово корба́н (жертва) – однокореневе зі словом лікро́в (наближатися), тобто наближатися до Всевишнього. Це основа нашої віри. Якщо ми віримо, що є оновлення, є здатність змінюватися, то є і можливість наближатися до Всевишнього. Всевишній хоче нас наблизити, хоче, щоб ми до Нього наблизилися, і пропонує нам піти за Ним. Фараон каже Моше: «Відпущу тебе і всіх твоїх послідовників; не весь твій народ, а усіх твоїх послідовників». Було багато єгиптян, які розпізнали силу, славу Бога Ізраїля, стали послідовниками Моше і згодом разом із Моше вийшли з Єгипту. І можна сказати, що їхнє визволення почалося з того, що вони зрозуміли, визнали, що життя в слідуванні за Всевишнім – це ланцюжок оновлень.

І для нас – це розуміння того, що Всевишній хоче змінювати наше життя, що Він полюбив цей світ і що віра в Його любов, вона раніше, ніж віра в жертву для Нього. Він полюбив цей світ, тому віддав Сина Свого Єдинородного, тому повелів нам приносити пасхальну жертву в пустелі, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, щоб дух погибелі, який проходив Єгиптом, не торкався домів Ізраїля, не торкався тих домів, у яких їдять агнця. А щоб дізнатися, як їсти агнця, треба визнати, що є початок в оновлень, а кінця в оновлень немає. І це з покоління в покоління відбуватиметься.

Ось тому перша заповідь Тори – це не календарна заповідь, не астрономічна дрібниця, це початок шляху, позначення назви шляху. Іти за Богом, учитися в Машиаха – це означає змінюватися, оновлюватися, ставати кращим, щодня ставати ближчим до Нього, зростати у вірі, у святості, оновлювати свій розум щодня і щогодини. І це процес на все життя, це суть першої заповіді Тори. Вона всеосяжна, і всі інші заповіді без неї ніяк неможливі, тому що без неї немає зміни, без неї ми в полоні в старих, ветхих себе. Якщо Бог не може нас змінювати, не може нас оновлювати, як Він оновлює місяць, то настає повна безнадія. Саме тому з цієї заповіді Всевишній починає спілкування з народом Ізраїля.

У цьому уривку хочеться поговорити про одну з найзначущіших історичних подій в єврейській історії (і у світовій історії, не побоюся сказати це), а саме про кари єгипетські. Історія єгипетських кар простягається на дві тижневі глави, на цілих дві тижневі глави з книги Шмот: це глава Ваера́ і глава Бо. Такий принцип читання тижневих глав зародився трохи більше тисячі років тому, точніше, закріпився трохи більше тисячі років тому. До цього існувало два поділи на тижневі глави. Був поділ на глави, прийнятий у країні Ізраїлю, коли Тору прочитували за три з половиною роки; і був інший поділ (це вавилонська традиція читання), коли Тору прочитували за рік. Пов'язано це було з тим, що в країні Ізраїлю давали набагато більше пояснень, коментарів у процесі читання, залучалося набагато більше жінок і дітей до навчання, щоб їм пояснювати Тору, тому було заведено читати коротші уривки, щоб можна було краще пояснити Тору. У Вавилоні читання і вивчення Тори призначалося для більш просунутих людей, жінки рідко приходили до синагог, і тому в академічних колах встигали прочитати Тору за рік. І таким чином, коли ми говоримо про те, що в нас розмова про єгипетські кари простягається на дві глави, ми маємо на увазі вавилонський поділ на глави, вавилонську традицію. У цього поділу є свої причини, чому сім кар, сім перших кар опинилися в одній тижневій главі, у тижневій главі Ваера, а три останні кари – сарана, темрява і кара первістків – опинилися в наступній тижневій главі, главі Бо.

Насамперед варто відзначити цільове призначення кар, оскільки кари поділяються за своїми цілями. Давайте звернемо увагу на кілька віршів із тижневої глави Ваера (6:2–9:35).

Отже, 7 розділ 5 вірш:

«І пізнають єгиптяни (міцраїм), що Я – Господь, коли Я простягну руку Мою над Міцраїмом і виведу синів Ізраїля з-посеред них».

І далі, 8 розділ 6 вірш:

«… І сказав він: „Хай буде за словом твоїм, щоб ти знав – ти, фараоне, щоб знав, що немає подібного до Господа, Бога нашого!“»

І далі, 18 вірш:

«І відокремлю Я в той день землю Ґо́шен, на якій народ Мій стоїть, щоб не бути там аро́ву (змішанню, скупченню тварин або песячих мух, як ви цей аро́в не назвете), щоб ти знав – ти, фараоне, знав, що Я – Господь посеред землі!»

І далі, 9 розділ 16 вірш:

«Але для того Я дав тобі встояти, щоб показати тобі силу Мою, щоб звістити ім'я Моє по всій землі!»

Ми бачимо протягом усієї глави Ваера, що одне із завдань кар, які відбуваються, важливість цього завдання – показати фараонові, хто в домі господар. І, природно, ми в розумі своєму запишемо запитання: навіщо Богу виховувати фараона, який і так помре, на якого чекає смерть (або не чекає, це як дивитися на мідраші), смерть у морі.

Закінчується серія, можна сказати, кар сповіддю фараона, хоч як це дивно. Ми читаємо це в 27 вірші 9 розділу:

«І послав фараон, і покликав Моше і Агарона, і сказав їм: „Згрішив я цього разу, Господь праведний, я ж і мій народ винні“».

    Почалося все дуже красиво, згадаймо, як паро́ (фараон) на самому початку казав: «Хто такий Господь, щоб я Його знав, не знаю я ніякого Господа! Він до мене не приходив, дарів мені не слав, Він мене не благословляв, Він мені не відкривався, не знаю я Його і знати не хочу». Адже він, як читаємо в пророка Єхезкеля (29:3) – «фараон, як великий крокодил біля берегів Нілу, який каже: „мій Ніл, я його створив“».

Наприкінці ж тижневої глави Ваера фараон визнає владу Бога, але він не тільки визнає владу Бога – він визнає свій гріх перед цим Богом.

Друга частина, друга серія кар єгипетських починається з того (це вже тижнева глава Бо), що Всевишній звертається до Моше, у 1–2 віршах 10 розділу:

«Увійди до фараона, бо Я неприступним зробив його серце і серце його рабів, щоб Мені вчинити ці Мої знамення посеред нього; щоб ти розповідав у вуха сина твого і сина твого сина про те, як Я глузував з Міцра́їму (Єгипту) і про Мої знамення, які Я вчинив серед них, і щоб ви знали, що Я – Господь».

Тобто мета другої серії, другої частини кар, які виділені, переносяться в окрему главу, мета в тому, щоб нам було що́ розповісти своїм дітям і дітям своїх дітей. І попри те, що минуло вже стільки поколінь від часу Моше до нашого часу, ми постійно говоримо про вихід з Єгипту, ми постійно згадуємо вихід з Єгипту. І якщо ми подивимося на всю Тору, то ми побачимо, що створення світу не згадується стільки разів, скільки згадується вихід з Єгипту. Вихід з Єгипту, звільнення людства – це найважливіший момент у світовій історії, уся історія Тори – це історія звільнення. Вихід з Єгипту – це типова розповідь, це образ і реальність визволення людини, і все вчення про вихід з Єгипту – це вчення про звільнення людини з-під влади Єгипту.

Ми знаходимо це в різних мідрашах, і в простому сенсі, і в містичному сенсі, якщо побачимо, що слово паро́ (фараон) складається з тих самих літер, що і слово афа́р (порох). Порох, з якого створено людину, порох, який став природою людини після гріхопадіння, і порох, який став їжею змія в покарання за те, що він спокусив людину. Тобто, якщо подивитися з погляду єврейського символізму, фараон символізує порох, і деякі мідраші, деякі коментатори йдуть далі й кажуть, що фараон символізує первісного змія, того самого змія, який людину спокусив. Це не означає, що він змій, або не означає, що змій став фараоном, боронь Боже, або що фараон був змієм. Це означає, що вони представляють одну і ту саму силу.

Ще одне розуміння фараона, про яке якось ми вже говорили: слово паро́ можна пояснити як пе раа́ (уста злі).

Фараон каже Моше в нашій тижневій главі Бо, у 10 вірші 10 розділу:

«…Куди ви підете, одне зло попереду вас!»

Один із проявів фараона як пе раа́ (уста злі) – це те, що він каже: «Ви не зможете звільнитися, ви нікуди не вийдете, нічого доброго з вас не вийде».

У нас є заповідь, вона як настанова мудреців, але ми можемо побачити це і в Торі: ми говоримо про те, що вихід з Єгипту постійно повторюється в історії. Мудреці кажуть, що в кожному поколінні людина повинна бачити себе так, ніби вона сама виходить з Єгипту. Кожна людина має в собі якусь частину Єгипту, має в собі якогось фараона і повинна це долати, повинна прагнути вийти зі свого Єгипту. І в нас, звісно ж, є величезна перевага порівняно з попередніми поколіннями. Ця перевага в тому, що ми маємо Визволителя Єшуа і в Ньому ми виборсуємося, підіймаємося над Єгиптом, повстаємо з пороху, з того самого пороху, яким є фараон.

Варто тут зазначити, що, звісно, набагато простіше вивести народ Ізраїля з Єгипту, ніж вивести Єгипет з народу Ізраїля. І тому Всевишній розділяє свій вплив на фараона, розділяє вихід з Єгипту на десять частин. Можна було одразу вдарити по Єгипту важкою артилерією. Ми знаємо, що, коли цар ізраїльського царства Яровам замахнувся на пророка Ідо́, рука царя всохла миттєво (1Мелахім 13:4). Ми знаємо, що Всевишній може перетворити весь Єгипет на картонні іграшки за одну мить, але тоді це не приведе до того, що народ Ізраїля буде готовий до визволення. Сила Всевишнього, прояв Всевишнього в тому, що Він через багато етапів, поступово виводить людину, готує її до визволення.

А що ж відбувається в Єгипті? Ми можемо побачити якісь приклади того, що для єгиптян означали ці кари, і зіставити з тим, що ці кари можуть означати для нас. Сім із десяти кар припадають на главу Ваера.

Перша єгипетська кара пов'язана з кров'ю. Вода в Нілі перетворилася на кров, це всі знають. Усі також знають, що Єгипет живе тим, що Ніл розливається, розносить мулистий родючий ґрунт, робить увесь ґрунт у дельті Нілу, у дельті свого розливу, родючим, придатним для землеробства. Усе землеробство Єгипту, усе водопостачання Єгипту – усе побудовано на Нілі, і можна сказати, що Ніл дає Єгипту життя. Одним із верховних правителів Єгипту, відповідно, одним із верховних божеств у пантеоні богів Єгипту був бог творення і води, зокрема й Нілу, бог Хнум. Він керував усіма іншими, так би мовити, богами, був одним із головних богів в ієрархії богів Єгипту. Але ми не заглиблюватимемося в єгипетську міфологію, вона нам тут потрібна тільки як приклад.

 Отже, Бог починає з однієї з основних цінностей Єгипту: Бог бере Єгипет «за живе», Бог бере Єгипет за Ніл, перетворює всю воду на кров. На кілька днів уся вода стає кров'ю, тобто в єгиптян немає води. Мідраші кажуть (ми читаємо про кари єгипетські також у Тегілім 78 і 105), що Всевишній уразив їхню воду, тобто воду єгиптян. Він не уразив воду, яка була в ізраїльтян, у євреїв, і, мабуть, єгиптяни мусили звертатися до євреїв по воду. Тут трапляються дві прямо протилежні властивості: з одного боку, перетворення води на кров, з другого боку, перетворення крові на воду, тобто йдеться про здатність євреїв перетворювати кров із Нілу назад на воду.

Кров символізує душу, плотську душу, Тора прямо це каже. Кров – це те, що постачає весь організм продуктами. Зрештою будь-яка наша їжа, більша її частина, усі корисні продукти стають кров'ю. Усе, що ми споживаємо, стає на якомусь етапі кров'ю, потрапляє в кров або проходить через стан крові. Кров – це те, що бере, вода – це те, що дає. У якомусь сенсі перетворення крові назад на воду – це те, з чого почалося визволення євреїв: здатність перетворити бажання взяти на бажання віддати.

Ще Ноахові (Берешит 9:4) Всевишній дав заборону на вживання в їжу крові забитої тварини. І далі, в інших місцях, наприклад, у книзі Дварім (9:12) сказано: «Тільки крові не їжте, на землю вилий її, як воду». Можна було б сказати просто: «Вилийте кров на землю», але Тора каже, що треба «вилити кров на землю, як воду». Є певна, містична дія, якесь священнодійство в шхиті́ (забої худоби), яке дає нам змогу піднятися над її тваринною душею, щоб ми не їли душу тварини, скотську якість тварини, щоб ми могли споживати те Слово Боже, яким цю тварину було створено.

Цікаво, що в багатьох примітивних народів існували такі вірування: коли людина їсть серце сміливої людини, серце сміливого ворога, вона стає сміливою; коли людина їсть мізки, вона може ставати розумною; коли очі – ставати гострозорою і так далі. Звісно, ми можемо сказати, що ці вірування примітивні. І тому дуже багато хто казав, що розповідь Тори про те, що в крові тварини міститься душа і якісь погані якості передаватимуться з кров'ю, – це якась примітивна розповідь, це відображення тих самих вірувань, які були в той час.

 Коли ми звертаємося до науки, дуже складно казати щось однозначно, і ми не будемо казати зараз «вчені довели», тому що поки те, що ми скажемо, це не доведено, це дуже цікава гіпотеза, дуже цікаві факти, які були помічені останнім часом. Один японський лікар-психіатр, Цуйосі Міяока, якого важко звинуватити в релігійності чи в прихильності до давніх вірувань, займався лікуванням якогось пацієнта. Людина думала, що думки витікають з її голови, як вода, що інші можуть бачити її думки і що під час перегляду фільмів актори подають їй якісь таємні знаки. Це дуже страшний стан, коли людина вірить, що актори роблять їй якісь таємні знаки. Вона їх не розуміє, від цього страждає і думає, що від неї чогось хочуть, а вона не може це «щось» зробити. Лікар діагностував цей стан як параноїдна шизофренія і призначив курс нейролептиків, ліків, які якось приглушують шизофренію. Через рік стан людини різко погіршився: під час обстеження в неї було виявлено один із різновидів раку крові. Можна сказати, додалася біда, але як кажуть у прислів'ї: «не було б щастя, так нещастя допомогло». Для порятунку життя їй було зроблено пересадку кісткового мозку. Що таке пересадка кісткового мозку? Раніше справді брали шматочок мозку від донора і пересаджували хворому, а сьогодні є гемопоетичні (кровотворні) стовбурові клітини, найраніші попередники клітин крові, і трансплантація, по суті, виглядає як переливання крові.

Ну, то ми продовжимо цю історію. Людина отримала пересадку кісткового мозку від здорової людини, у неї відрегулювалася імунна система і минула шизофренія. І група японських фахівців, яка досліджувала цей випадок, зареєструвала, що це не рецесія, що хвороба не тимчасово пішла в підпілля, а що вона справді пішла. Вони з'ясували, що нова кров, оновлення гемопоетичних стовбурових клітин може спричинити зцілення від шизофренії: кров здорової людини може зробити пацієнта здоровим. Цей випадок було опубліковано в науковому журналі з психіатрії. Це не якийсь науково-популярний журнал, не якийсь релігійний журнал. І коли це дослідження було опубліковано, то почали з'являтися й інші дослідження, почали з'являтися інші свідчення. Медицина ґрунтується на збиранні свідчень. І з'явилося свідчення про те, що жив-був у Нідерландах душевно здоровий чоловік, який захворів на лейкемію і отримав донорські стовбурові клітини від свого брата. Брат його не хворів на лейкемію, але хворів на шизофренію. У результаті пацієнт від лейкемії вилікувався, але, отримавши донорські клітини від хворого брата, також захворів на шизофренію. Таким чином ми бачимо, що сьогодні проводяться дослідження, щоб показати, що отримання донорської крові може впливати зокрема й на душевні хвороби.

Зрозуміло, у жодному разі не варто це розуміти як війну з медициною, не варто піднімати прапор боротьби з переливанням крові. Я просто тут зараз зазначаю суть, суть єгипетської кари, пов'язаної з кров'ю, зазначаю, що кров визначає людську свідомість, справді визначає людську душу.

Якщо ми подивимося ще трохи раніше, то Господь вирішив заступитися за єврейський народ після того, як Моше побачив несправедливість і заступився за єврея. Коли з'являється заступництво знизу, з'являється і заступництво згори. Саме визволення почалося з того, що хтось звернув увагу на ближнього. Визволення Йосефа з єгипетської в'язниці почалося з того, що він звернув увагу на сумні обличчя пекаря і виночерпія. Здавалося б, люди сидять у в'язниці, навіщо їх питати, чому вони сумні? Сумні вони тому, що у в'язниці. Але Йосеф звернув увагу, і з цього почалося визволення. Таким чином, кров – це початок, початок подолання якогось егоїзму, початок подолання того стану, коли людина готова тільки брати, тільки споживати, і початок привчання її до того стану, що треба стати готовим віддавати.

Цікаво, що, коли прозеліт проходив ґіюр, (процес переходу в єврейство), він мав, за традицією, здійснювати ритуальне обмивання, занурюватися в мікву. І під час занурення заходили рабини і казали йому прості й складні заповіді, тобто нагадували йому, що саме він на себе бере. В обов'язковому порядку йому треба було сказати про заповідь десятини і про заповідь краю поля, який треба залишати для бідних. Перехід у єврейство, перехід у служіння Всевишньому починається з того, що людина готова бачити, любити, розуміти, відчувати в цьому світі щось або когось, крім себе. Це цікавий урок.

Фараон бачить, що є якась влада, крім нього, що він не один у цьому світі, що є якісь сили, з якими він мусить рахуватися. Але це урок не тільки безпосередньо фараонові Єгипту, це урок і тому фараонові, тому злому началу, тому змієві – назвіть це яким завгодно символом, – який сидить у кожному з нас. Шлях до Всевишнього, шлях освячення починається з того, що ми стаємо здатними полюбити, зрозуміти, відчути свого ближнього, зробити воду з нашої крові. Ось такий погляд на цю кару.

Друга кара, на мій погляд, така найзагадковіша з усіх кар, які відбувалися в Єгипті, – це кара жабами. У сучасному івриті слово цфарде́а справді означає жабу. Але дослідники сперечаються, і є думка – її підтримують Рамбан та Ібн-Езра, тобто люди, які іврит знали (Ібн-Езра, зокрема, був фахівцем з граматики івриту), – що слово цфарде́а, насправді, означає не жабу, а крокодила. На підтвердження цього можна навести приклад із Тегілім 78:45, коли Давид говорить про кари єгипетські. Там сказано, що наслав Всевишній на єгиптян аро́в (або змішання тварин, або навалу комарів, або песячих мух: слово загадкове і розуміється по-різному), аро́в їх кусав, їх ранив, а цфардеа (жаби або крокодили) їх убивали, губили під корінь. Дуже цікаве зауваження. Мабуть, просто жаби не можуть так погубити народ. І проте ми дотримуємося класичного, усталеного розуміння, що слово цфарде́а тут, як і в сучасному івриті, означає жабу.

Давайте трішки повернемося назад, як невеликий вступ. Мідраш розповідає цікаву річ: «У всьому Єгипті вода перетворилася на кров, і єдиний, хто міг приймати душ, пити воду й варити курячі бульйони на чистій воді, був фараон». Бог не зачепив дому фараона, тому що дім фараона – це дім, де Моше виріс, і в цьому є певна вдячність, якої ми маємо вчитися. Але фараон подумав: «Ага, значить, мене не взяти! Навіть якщо весь Єгипет узяти, мене не візьмеш!» І тому, коли Моше проголошує кару жабами (7:28), він каже: «Усе почнеться з тебе: вони прийдуть у дім твій, у діжу твою, на ліжко твоє, у спальню твою, на твоє подружнє ложе». Це дуже важливо, тому що єгипетська богиня Хекат, богиня вологи і дощу, родючості, символ породіллі, символ зачаття, зображувалася у вигляді жаби або з жаб'ячою головою. Багато жінок носили медальйончики у вигляді жаб, щоб зачати, щоб народити і щоб пологи були легкими. Жабоголова богиня Хекат вважалася покровителькою не тільки всього, що пов'язане з пологами, а й з певним інтимом теж. І Моше проголошує, що фараона буде вражено в найгордішу свою точку, у найінтимнішу свою частину, в уміння, у своє творче начало (тобто у своє породжувальне начало), що буде вражено одну з найголовніших єгипетських богинь.

Ми бачимо кілька цікавих деталей у цій карі. По-перше, якщо до цього Моше мав ударити посохом по Нілу, то тут досить просто простягти посох над Нілом.

Ще одна цікава деталь. Коли фараон каже Моше (8:4): «Прибери від мене, прибери від мене цих жаб!», то Моше виходить з палацу фараона, і далі (8:8) сказано так: «…і заволав Моше до Бога…». Слово їцак, яке тут ужито, буквально означає закричав. Про що ж закричав Моше? І написано: «…аль-двар гацфардеі́м», тобто не просто про жаб, а аль-два́р. Ось це два́р означає слово, логос. Це дуже багатозначно. І можна умовно перекласти це (як мідраш), що закричав Моше за логос жаб, яких Бог послав фараонові. Узагалі, людина кричить, коли їй боляче. Фараон просив Моше й Агарона: «…га'тіру ель-адонай…», просив помолитися, пожалітися Богу на те, що його карають жабами. Моше ж волає до Всевишнього, і тут цікаве питання: чому він волає? Ще одне цікаве питання – чому, власне, жаби? Це кара, яка закінчилася не відразу. Після того, як Моше проголошує, що жаб буде прибрано, жаби не згортаються, не «схлопуються» назад у Ніл. Вони вмирають на полях, у садах. Їх збирають, і від них ще довго йде сморід, їх дуже важко позбутися. І це все дуже цікаві питання.

Щодо того, що кара сталася жабами, коментатори пояснюють це, розуміючи слово жаба як арамейське слово ца́фар (ранок), інакше кажучи, та, що знає ранок. Жаба – це тварина, яка (за мідрашами, за поглядами мудреців) кумкає, шумить і співає тільки вночі. Уранці вона замовкає. Крім того, деякі види жаб уміють роздуватися, збільшуватися в об'ємі, щоб інших налякати. Тому жабу часто наводять як символ гордості. Вона звикла співати вночі, співати, коли немає світла, коли не розкривається Божественне світло. Єшуа каже: «Хто ходить удень, той досягає успіху». День триває дванадцять годин – іди, дій у денний час, ти досягнеш успіху, іди зі світлом. А ніч – це символ темряви, пітьми. Жаба проявляє своє я (як і людське его), коли немає присутності Бога, у темряві. Так само, як і ми, якщо щось робимо і кажемо при цьому: «Є! Я це зміг, це я, я досяг успіху!», то ми теж діємо в пітьмі, і це є, інакше кажучи, гордість. З погляду хасидизму, з погляду хасидського вчення, гордість, гординя – одна з найважче переборних якостей людини; вважається, що найскладніше подолати гордість. І Моше побачив, що ця проблема гордості, гордині є не тільки у фараона, що це проблема всього людства. Тому й пролунало таке волання від Моше до Всевишнього, від імені всього народу Божого, за слова гордості. І, хоча Моше, за свідченням Тори (Бемідбар 12:3), – найлагідніший з людей, у нього теж усе-таки це є.

Один із засновників хасидизму, Баал Шем Тов, усе життя говорив, навчав про гордість, і останніми його словами були: «Владико світу, зціли мене від гордості». Гордість – це така проблема, яка, мабуть, сидить у кожній людині, навіть коли людина дає уроки Тори. Я думаю, що будь-яка людина, яка дивиться всередину себе, розуміє, наскільки велика проблема гордості. І ось жаба – це удар по гордості, це руйнування гордості фараона, яка заважає йому визнати Всевишнього Богом. Гордість часто заважає визнати, що у світі дієш не ти сам по собі, а діє Всевишній.

Ще дещо можна тут у дужечках сказати. Часто люди питають: чого мені бракує, щоб мати стосунки з Богом? А тут нам показано, що треба питати по-іншому: що в мені зайвого, що в мені є такого, мого, що заслоняє від мене Бога, що заважає моїм стосункам з Богом?

Це щодо кари жабами. Дуже багато можна ще говорити про це і, зокрема, про жаб, тому що вони дуже цікаві істоти. Наприклад, є така жаба-голіаф, найбільша жаба у світі. Довжина її тіла (разом із задніми лапками) може сягати 98 сантиметрів, вага – до трьох з половиною кілограмів. Є нільська жаба, є найменша жаба, довжина дорослої особини 7-8 міліметрів, живе в Новій Гвінеї. І жаби, на відміну від ропух, зубасті, вони реально кусаються. Чому Давид каже, що жаби губили єгиптян? Тому що вони ламали їхню гордість. Це дуже страшна, дуже згубна ломка, для будь-якої людини взагалі. Я також думаю, що це один з найважливіших етапів у роботі з нашою «старою людиною». Смерть «старої людини» – це умертвіння гордості.

Далі ми можемо познайомитися ще з одним героєм єгипетської міфології, таким собі товаришем, богом Птахом. Згідно з єгипетською міфологією, бог Птах (від єгипетського скульптор) – творець світу і всього, що в ньому існує, яке він задумав серцем і назвав задумане язиком (словом). Він думкою своєю виліпив з пороху земного тварин, рослини, людей, міста, храми, ремесла, мистецтва і так далі. І третя кара – кіні́м або воші – прояв творчості з пороху земного. Бог показав, що́ Він може творити з земного пороху, показав, хто справді Творець у світі. Ми почали зі слів пророка, з того, що фараон стверджує: «Мій Єгипет, і я його створив». І ось з'явилися воші й закишіли скрізь і всюди. Кіні́м – це перший випадок, коли жерці фараона не змогли нічого повторити. Як каже традиція, та й багато стародавніх книг з магії, якою люди колись займалися (і шарлатани, і сатаністи, і як би їх ще не назвати), так ось, вони говорили про те, що магія не діє на якісь предмети, менші за вівсяне зернятко. Ось на маленьких вошей виявилося важко якось вплинути магією, і в волхвів єгипетських це не вийшло (так каже мідраш). Таким чином, чергову цінність Єгипту (а саме: хто є створитель і творець світу) було зруйновано, черговий міф розвінчано.

Зараз ми поговоримо про четверту кару, яка відбувається через загадкове аро́в. Один з мідрашів визначає це слово як змішання тварин. Інший мідраш каже, що це комарі або песячі мухи, якийсь кусючий гнус, мошка отруйна, як це кажуть у російських казках. На підтвердження цього судження говорить таке поняття, як урба́ту, це шумерське й аккадське слово, яке могло вживатися в Єгипті й означало комарів або знову ж таки отруйну мошку. Маленьких золотих мух у Єгипті давали героям, давали тим, хто особливо себе проявив; був навіть, так би мовити, «орден золотої мушки». Ось у цьому сенсі можна сказати, що мушка – це удар по героїзму Єгипту, по єгипетській військовій доблесті або удар по Міністерству оборони Єгипту.

Про ще один підхід до розуміння слова аро́в говорять Ра́ші та інші автори мідрашів. Вони пояснюють походження слова аро́в від слова рее́в (змішувати). Тобто всі тварини, як одна, прийшли на Єгипет, це змішання всіх тварин. Зазвичай тварини розділені, вони ворогують між собою. Важко уявити, щоб і вовки, і зайці, і леви одразу разом кудись прийшли. Тим самим Всевишній виявляє свою присутність у світі. Що це означає для нас? Коли Всевишній намагається привести нас до Себе, достукатися до нас, ми помічаємо у своєму житті цілі ланцюжки подій, збігів, які начебто не пов'язані між собою, але раптом пов'язуються і складаються проти нас. Так ми кажемо: обставини складаються проти нас. Однак обставини самі складатися не можуть, є Хтось, Хто їх складає. У цих обставинах, що склалися, ми можемо побачити, що проти нас ніби діє якась сила.

Ідемо далі. В єгипетському пантеоні є богиня Хато́р, богиня, яка відповідає за майно. Її зображували з баранячою, іноді з коров'ячою головою, тому що основне майно – худоба. І в п'ятій карі ми бачимо удар по худобі. Ми бачимо впродовж усіх-усіх-усіх кар, що Всевишній руйнує мирські цінності, усі варіанти «Б», усі запасні варіанти. Людина каже: а в мене ще ось це залишилося, у мене ще є ось ця надія. Але всі мирські надії руйнуються, щоб фараон пізнав, що Всевишній – це єдиний Бог. Для нашого внутрішнього его, для внутрішнього фараона, який сидить у нас і який знає нас краще за інших, для нього Всевишній також знаходить підхід, щоб його переконати, щоб зламати ці наші хибні цінності, щоб усе зайве відсікалося і щоб ми побачили Всевишнього. Щоб фараон у нас теж прийшов би до готовності підкоритися і служити Всевишньому. Щоб навіть кліпа́ (шкаралупа), навіть нечиста частина в нас очистилася через пізнання Всевишнього. Про це говорить у своєму соборному посланні Яако́в (2:19): «…і біси вірують і тремтять».

Ще одна цікава деталь. Узагалі, можливість служити чужим богам – це шоста караiУ російському тексті так само сказано: «можливість служити чужим богам – це шоста кара». Ми переклали це речення дослівно., виразки або нечисті виразки, вони зробили навіть жерців фараона нечистими. Коли жерці в нечистоті, вони не можуть служити. Та й коли священники в Ізраїлі були нечистими (хоча це зовсім не одне й те саме!), вони також не могли служити. На жерців, на ось цих ось «недоторканних» духовних і матеріальних чистюль, теж обрушилися виразки. Міністр охорони здоров'я в Єгипті – це богиня Сехмет, богиня-воїн, богиня захисту фараона, але серед іншого вона може насилати і зціляти хвороби. Якщо потрібен приклад богині з примхливим, непередбачуваним характером, то це Сехмет. І ось тут цю непередбачувану, неприборкану воїтельку і цілительку ніби сильно-сильно клацнули по носі. Це те, що стосується виразок.

І остання надія, останній шматок хліба був відібраний, коли прийшла сьома кара – град, коли вже на рівні стихії, коли вогонь і вода – усе змішалося, і все це впало на Єгипет. І ось тут фараон сказав: «Я все зрозумів, я все зрозумів, я все зрозумів». І слуги фараонові теж скоро скажуть фараонові (10:7): «Ти не впирайся, ти зрозумій, що Єгипет гине». Поступово весь Єгипет приходить до розуміння того, що не можна опиратися Всевишньому. З розуміння цього починається шлях каяття людини.

На цьому закінчується глава Ваера, і починається глава Бо, у якій народові Ізраїля говориться: «ви побачите» і «щоб ти міг розповісти синові».

Що особливого відбувається в трьох останніх карах, у тих карах, які згадуються в тижневій главі Бо? Є одна важлива особливість. Господь каже: «…щоб усі побачили, як Я глумився, як Я знущався (гіт'алальті) над Єгиптом». В арамейському перекладі немає слова знущався, тут ужито слово робив (алаль), тобто: «Ви всі побачите, які дії Я вчинив у Єгипті, що було незвичайного в Єгипті».

Сарана. Увесь день і всю ніч дув вітер, і прийшла сарана, і йде сарана теж у визначений час – уранці. Це дії Всевишнього щодо сарани.

Потім – темрява. Щодо темряви сказано, що три дні, і двічі повторюється, що три дні і три ночі була темрява по всьому Єгипту, а в Ізраїлі було світло.

І потім – кара первістків. Відбувається вона рівно опівночі, точно за розкладом.

Чому це важливо? Саме ось ці три кари, ось ці дії Всевишнього, саме про них ми маємо розповідати дітям. І ще цікаво, ще одна деталь: під час цих кар народ Ізраїля вперше бере участь у процесі власного визволення. Нам говориться, що цей місяць, місяць виходу з Єгипту, для нас – початок усіх місяців року, даються заповіді про підготовку до виходу і так далі. Відлік часу, увесь календар, який дається, починає розгортатися з цього місця, з цієї події. Тут Всевишній показує Ізраїлю і дає нам можливість розповісти нашим дітям про те, що Він – Цар, що Він керує часом, що Він – Владика часу. З одного боку, Він діє за певним розкладом. З іншого боку, не було чотирьохсот тридцяти років покарання в Єгипті. Сказано: коли Бог виявляє свою любов до народу, строки не мають значення, Він діє поза строками. Час не владний над Всевишнім, це Він господар часу, а не навпаки. З одного боку, Бог завжди діє вчасно. З іншого боку, Він може милувати, і народ Ізраїля може бути звільнений достроково, може бути помилуваний. І ось ці три кари показують і глобальне управління – управління мошками, управління сараною (у якої, як сказано: немає царя, але вона йде строєм, від початку закладено щось у сарану), і зміни у світовому масштабі, коли вкривається вся Земля темрявою, імлою відчутною. Тобто від найменших до найглобальніших процесів, від «проростання дольньої лози» (як у Пушкіна в «Пророку») до Небес – над усім владний Бог, і все підвладне Його розкладу. І тому Він нам дає певні строки для Господніх свят, починається відлік, і, власне, тут уперше з'являються Господні свята.

Я повторю вже багато разів сказане, що слово свято в івриті не походить від російського слова «праздность», а походить від слова мо'е́д або еду́т, тобто це час свідчення, час звітності. І Бог встановлює ці строки, демонструючи там, у Єгипті, що Він владний над часом, що Він джерело всіх строків, що Він виконує Свої обіцянки, що Він – Бог не тільки той, що обіцяє, а й той, що виконує.

Давайте повернемося до 3 вірша 6 розділу, до самого початку тижневої глави Ваера, коли Бог каже Моше: «Я відкривався їм (Аврагамові, Іцхакові і Яакову) ім'ям Шадда́й, але ім'ям Адона́й, ім'ям Гаше́м (чотирибуквеним ім'ям Всевишнього) Я ними не був пізнаний». Чому так? Тому що одне зі значень цього Імені – Той, Хто виконує обіцянку. Так, вони знали і вірили, що Він виконує обіцянку, але тепер є свідчення, що це так, що Бог здатний керувати часом, що Бог встановлює часи. І тому всі Його строки, усі ті свята, усі ті заповіді, які пов'язані з часом (а вони майже всі пов'язані з часом), ми можемо і маємо виконувати. Він це утвердив і засвідчив нам, щоб і ми свідчили іншим про Його владу над абсолютно всіма часами і строками, а це практично означає Його Всемогутність.

Якщо спробувати коротко поглянути на те, що́ означають ці кари не в історії Єгипту і не в єгипетській міфології, а в нашому власному житті, то можна побачити два етапи. Так просив Моше у фараона, просив два етапи: «Відішли Мій народ» і «Служитимуть Мені в пустелі».

Перший етап, «Відішли Мій народ», перші сім кар, – це удари, клацання по носі тому фараонові, який усередині нас, умертвіння, смерть нашої «старої людини» і воскресіння в Машиаху Єшуа. І далі – життя з Машиахом у його час, коли Він керує нашим часом, передача себе в його управління. І далі починається те, що нам заповідано: «Цей місяць у вас – початок місяців». Далі починається розклад служіння. Коли людині випадає перший етап, вона звільняється і люди кажуть: «І мене свого часу Бог звільнив від наркотиків, від ігроманії, від алкоголю, від ще чогось, але я далі нікуди не пішов», то це означає, що збулося перше: «Відішли Мій народ».

Друге, «Служитимуть Мені в пустелі», збудеться тоді, коли спрацюють обидві частини, коли всі 10 кар здійснено, пройшли над «старою людиною» і почалося служіння, і людина втягнулася в служіння. Тоді і ми маємо життя зі Всевишнім, тоді «...з утроби потечуть ріки води живої» (Ів. 7:38).

Людина приходить до Бога, часто стоїть перед Богом хвора, і їй потрібен Цілитель. А Цілитель їй потрібен для чого? Для того, щоб вона могла як нормальна, як здорова людина жити за Торою, дотримуватися Тори і навчати Тори інших, і, власне, тому народ і був виведений з Єгипту, у цьому мета звільнення. Бог не просто хоче нас вивести, Бог хоче привести нас у землю, щоб ми Йому служили, щоб ми виконували Його призначення для нас, бо тоді і тільки тоді ми називаємося Його народом.

Ми з вами перечитаємо невеликий уривок із тижневої глави Бо, з 25 по 27 вірш 12 розділу книги Шмот:

25. І буде, коли ввійдете в землю, яку дасть вам Господь, як Він говорив, дотримуйтеся цього служіння (ідеться про служіння Песаху).

26. І коли скажуть вам діти ваші: «Що це за служіння у вас?»

27. То скажіть: «Це жертва – Песах Господу, Який пройшов повз доми синів Ізраїлевих у Єгипті, коли Він уражав єгиптян, оминувши доми наші».

Це, власне, кінець звернення Моше до народу. Дуже важливо для Тори (ми це побачимо і в книзі Єгошуа бен Нуна (4:6), коли посеред Йордану ставлять камені), щоб діти побачили і запитали. Дуже важливо для Тори не тільки щоб батько розповідав щось своєму синові, а й щоб син ставив запитання. Дуже важливо, коли дитина, коли син, коли учень (ми будемо говорити дитина, але це і учень, маємо на увазі новоначального парафіянина), щоб він умів запитувати. Дуже небезпечно, коли він не вміє запитувати. І є різні причини, чому дитина не вміє запитувати.

Наприклад, є дитина-праведник. І вона все робить правильно, вона в усьому слухняна, вона завжди в потрібній колії, у неї все вчасно. Слухняний, хороший хлопчик, ну просто величезне благословення для батьків. Тільки є питання: чи існує він сам за всією цією правильністю? Хлопчик не питає і не вміє питати, але чи вміє він хотіти? Чи є в нього бажання? Чи вміє він міркувати? Чи за всією цією праведністю ховається якийсь автоматизм, а його самого, хлопчика, там немає? Звісно, знову скажу, це дуже зручний хлопчик, дуже зручний учень, дуже зручний парафіянин: він не ставить запитань, він слухає, він служить, він робить усе на повну. І запитання ж ставити небезпечно, тому що поставити запитання – це означає трішки розширити свій горизонт, а може, це дасть якийсь новий поворот: запитання може відвести людину, завести людину далеко. З іншого боку, саме запитання народжує причетність.

Давайте уявимо собі людину, яка вивчає Писання, розуміє, вникає в задум Божий, на прикладі двох образів.

Перший – це молодий юнак або молода дівчина, які потрапили на концерт класичної музики. Вони слухають, наприклад, «Пори року» Вівальді. Чудова музика, і вони сидять, слухають. Якщо це досвідчені слухачі, вони знають, коли яка партія починається, і можуть якось відгукуватися на цю музику. Наприкінці вони поаплодують виконавцям, і на цьому їхнє спілкування з цією музикою закінчиться.

Другий – це юнак-уболівальник, який потрапив, ну скажімо так, на стадіон, і він переживає за свою команду. Для нього те, що відбувається, – це невідомість, тому що у футболі, у хокеї, у боксі, у боротьбі немає партитури. Він існує у світі без партитури, у нього постійно запитання, він переживає, у нього постійно якась критика. Він – уболівальник, він уболіває за те, що він бачить. І так само можна вболівати за Писання.

Тобто можна приходити на уроки, слухати, що каже рабин. Ну, і раз рабин сказав, то це правильно, ми це взагалі сумніву не піддаємо. Як можна сумніватися в тому, що каже рабин?! А можна переживати, можна запитувати. Не запитувати для того, щоб посперечатися, не запитувати для того, щоб принизити, не запитувати для того, щоб прийти і нав'язати якусь свою думку, своє вчення, своє розуміння або щоб перевірити вчителя на якусь профпридатність, на відповідність якимось критеріям. Я не про ці запитання говорю, я сам не люблю таких запитань. Я говорю про запитання, які народжуються зі спраги зрозуміти і спраги поглибити свої знання. І ці запитання дуже потрібні людині, але їх, як правило, не всі люблять. І я знаю дуже багатьох людей, яких вигнали з громад, із домів навчання через незручні запитання, які вони ставили: запитання від відчуття нестачі Писання, від відчуття нестачі розуміння, знання і від спраги пізнавати більше. І це не ті зручні діти, які не ставлять запитань.

Зрозуміло, що на самій початковій стадії, коли дитина тільки народжується, їй розділяють на чорне і біле. І – так, у самий початковий момент існування дитини тато і мама для неї майже як боги? Вони все за неї вирішують, знають усі відповіді на її запитання, знають, що для неї добре і що для неї погано. Але дитина має рости, і її ріст ґрунтується на запитаннях. Маленька дитина потребує абсолютного знання. Але коли вона виростає, коли вона починає дивуватися, коли вона починає сумніватися, не можна дати їй злякатися запитань. Адже можна поставити запитання і, можливо, ще й видатися дурнем. І завдання вчителя – підтримати того, хто ставить запитання, щоб він не боявся людей навколо. В юдаїзмі існує правило: сором'язливий не вчиться, а суворий не може навчити. Тобто, якщо людина соромиться поставити запитання, вона не зможе нічого навчитися; якщо людина сувора до тих, хто ставить запитання, то вона нічого не зможе навчити.

Є такі проблеми, які мучать людей, у тому числі й серед учнів Машиаха. Але навіть Всевишній відповідає на запитання. Буває, що Всевишній залишає щось без пояснення. Але ми бачимо: коли людина звертається до Всевишнього із запитанням, Всевишній відповідає.

А що породжує заборону ставити запитання? Або в цьому вченні немає правди, це вчення боїться, що зайві запитання призведуть до того, що якась правда стане відомою, щось відкриється або розкриються якісь неузгодженості, які є. Або це вчення засноване на повному послуху, на придушенні людини, і це теж, загалом, горе для людини, тому що за відсутності свободи волі, за відсутності свободи вибору в неї немає можливості виражати себе. І є ще вчителі, які бояться запитань. Запитання – це така важка штука. Один із учителів сказав, що рабин, наставник схожий на величезне поліно. Для того щоб йому розгорітися, для того щоб він горів, йому потрібно багато маленьких палаючих трісок-запитань. Тобто буває так, що відсутність тих, хто питає, перетворює вчителя на сире поліно, яке не загоряється ні від чого. Тож і для наставника корисно, коли йому ставлять запитання.

Вчитися ставити запитання, спонукати дітей ставити запитання, бути готовим відповідати на запитання дітей і радіти дитячим запитанням – це один з елементів найпершої настанови, яку Моше дає народові Ізраїля.

Разом із тижневою главою Бо читається пророчий уривок із книги пророка Їрмеягу, із 46 розділу, з 13 по 28 вірш.

Але перш ніж ми будемо читати, необхідно зробити деяку історичну передмову. Наприкінці VII століття до н. е. у давньому історичному протистоянні між Вавилоном та Ассирією намітилася перевага на бік Вавилону. У 612-му році вавилонянам вдалося завоювати столицю Ассирії, місто Ассур, а в 610-му році – інше велике ассирійське місто Нінве. Про це місто, мабуть, усі знають, тому що воно згадується в книзі пророка Йони. Ассирійці на чолі з Ашшур-убаллітом II змушені були відступити за Євфрат. За Євфратом вони могли знайти союзника, ще одну регіональну наддержаву, в особі фараона Нехо II. Нехо II справді підтягнув війська в регіон, розташувався в районі Кумуш. Це нинішній кордон Сирії та Туреччини, тож уявіть собі, наскільки далеко це від території Єгипту. А самі війська єгиптян перебували в місті Каркеміш. З Каркеміша єгипетська армія здійснила кілька вдалих набігів на Вавилонську територію, що змусило Вавилон почати воєнні дії і проти Каркеміша. І в 605-му році до н. е. відбулася грандіозна єгипетсько-вавилонська (за незначної участі ассирійців) битва біля міста Каркеміш, де єгипетську армію було вщент розбито. І можна сказати, що це стало початком занепаду Єгипту як наддержави в регіоні, того самого Єгипту, якого Ізраїль бачив своїм союзником у протистоянні тому самому Вавилону.

Пророк Їрмеягу в цей час, тобто приблизно в 605 – 604 роках до н. е., пророкує про Єгипет і говорить про те, що розгромом на далеких рубежах уся ця справа не закінчиться, і в цієї історії буде продовження.

Ось що ми читаємо з 13 вірша 46 розділу книги Їрмеягу:

І ось що каже пророк Їрмеягу:

Міґдоль – це місто на півночі Єгипту, воно згадується в 14:2 книги Шмот під час виходу євреїв з Єгипту. Ноф – це ще одне відоме єгипетське місце, Тахпанхес – теж велике єгипетське місто.

Слово нісха́ф – ніби змитий водою, ніби повалений навзнак. Чому не встояв твій лицар? – це риторичне запитання.

Цікавий вираз – хе́рев гайона́. Дехто перекладає його як згубний меч, як я тут переклав. Але інші кажуть, що у вавилонян на руків'ї меча був голуб, як символ вавилонської якоїсь сили або доблесті. І хе́рев гайона́ – це меч, прикрашений голубом.

Слово шао́н означає брехун, кликуша або пустодзвін. Він виявився пустодзвоном, намагався, як кажуть, перемогти ворога гаслами, проголошував грандіозні ідеї, просторікував про силу і непереможність.

Ідіть і скажіть – це, можливо, звернення до тих єгиптян, які перебувають ще на далеких рубежах, іншими словами: «Відступайте та йдіть, тому що ви зараз десь у Сирії, ви зараз десь у Туреччині, а біда приходить на Єгипет. Готуйтеся, біжіть у міста і проголошуйте там».

Хай-а́ні – це форма Божественної клятви, тобто «Як правда те, що Я живий, так правда і те, що…»

Ми знаємо, я ще раз про це хочу сказати, що назви країн і міст в івриті завжди жіночого роду. Тому кажуть: красуня Єгипет, красуня Єрусалим і так далі. Тут слово єфе-фія́ означає красулечка. Так можна сказати сьогодні і про дівчину: бахура́ єфе-фія́ (найгарніша дівчинка). Ось це додавання -фія́, повторення останнього складу відбувається при позначенні збільшення, піднесення. У сучасному івриті теж існує така форма: ката́н (маленький) – ктанта́н (малюсінький), за рахунок повторення останнього складу -тан; мато́к (солодкий) –матакта́к (солодкуватий). У нашому випадку слово єфе-фія́ означає чарівно гарна.

Але, попри всю цю красу, ке́рец (це якась зла, капосна, комаха), згу́ба, з півночі прийде, воістину прийде на красуню, попри всю її красу. 

Вони не вистоять і побіжать не тому, що вони слабкі, не навчені, не професійні чи боягузливі. Не через це. Прийшов день покарання Єгипту, і жодні сильні воїни єгипетські, жодна міць єгипетської армії не вистоїть. 

Тобто, якщо ми говорили про те, що фараон –пустодзвін, що він грандіозні якісь промови говорив, виголошував помпезні гасла, то тепер він буде сичати, як змія.

Можливо, немає числа цьому лісу. Справді, місцевість у Єгипті в ті часи була дуже лісиста. Але, найімовірніше, тут ідеться про те, що немає числа дроворубам, які прийшли рубати ліси в Єгипті.

Но – це назва міста, яке, очевидно, було столицею ідолопоклонства в Єгипті, центральним місцем поклоніння богові Амо́ну.

Після цього пророцтва для Єгипту є слова втіхи Ізраїлю:

Господь каже: «Я знищуватиму ті народи, серед яких ти розсіяний, а тебе не знищуватиму».

Можна запитати: для чого це раптом Їрмеягу посилається саме до єгиптян? Навіщо ізраїльському пророкові говорити єгиптянам? Звісно, це звернення не тільки до єгиптян, це звернення насамперед до ізраїльтян, до Ізраїлю, який намагається спертися на Єгипет і бачити в ньому союзника, як і ассирійці бачили в ньому союзника. І Всевишній каже: «Кінець Єгипту скоро, не спирайтеся на Єгипет, спирайтеся на Мене. Я можу вас визволити». Це, звичайно ж, не просто історична замальовка з VII століття до нової ери, яку Всевишній вирішив раптом для нас зберегти: раптом нас зацікавлять Нехо, і Ашшур-убалліт, і Невухаднецар. Та хто взагалі всі ці люди? Це про те, як буває, коли ми намагаємося викручуватися, розв'язувати якісь свої ситуації, не маючи завіту зі Всевишнім або забуваючи про завіт зі Всевишнім. Про те, як буває, коли ми спираємося на когось іншого, можливо, теж такого сильного, як фараон Нехо II, з такими ж відгодованими лицарями, воїнами, з такою ж красивою імперією, красунею телицею. Але може виявитися, що Всевишній зруйнує це вмить. У всякому разі, це один із висновків, який можна зробити.

Читайте також: Ваера, Бешалах і тижневі глави Тори.