Бешалах

З Божою допомогою ми починаємо читати нову тижневу главу Тори, главу Бешалах. Вона починається з 17 вірша 13 розділу книги Шмот, і ми продовжуємо читати історію виходу Ізраїлю з Єгипту.

 Варто звернути увагу на дієслово наха́м. Дієслово леганхо́т – вести, направляти; манхе́ – сьогодні це ведучий (телепрограми), ганхая́ – це інструкція. І можна перекласти як: не направив, не повів їх Всевишній через землю пліштім (филистимлян). Через землю пліштім – це означає берегом Середземного моря. Можна було пройти берегом Середземного моря, де зараз південна частина сектора Газа: Рафіах, потім Газа, Ашкелон – і ось ми в Ізраїлі. Це відома, добре вторована торгова дорога. Єгипетські збройні сили свого часу пройшли цей шлях завдовжки 321 кілометр за 10 днів. Природно, у народу Ізраїлю вийшло б трохи більше часу. Це добре облаштований торговий шлях з безліччю караван-сараїв. Але, водночас, на ньому розташовано й багато військових укріплень. Отже, чому Всевишній не повів народ цим шляхом? Написано так: тому що це шлях близький. Не завжди близький шлях – найкращий.

 Цікаве слово пен, його немає в російській мові. Це слово складається з двох літер, пей і нун, і воно означає аби не, щоб не; пен-їнахе́м – щоб не передумав народ. Тут є гра слів між словом наха́м (повів їх), де буквочка мем у кінці – це займенникове закінчення, і словом їнахе́м, яке пишеться точнісінько так само і означає передумав. Господь повів народ довгим шляхом, щоб вони не передумали, побачивши війну.

Що це означає, що народ міг побачити війну? Як я вже сказав, на цьому місці було багато військових укріплень, оборонних споруд, фортець. Єгипет був багатою країною і ласим шматочком для всіляких розбійників, завойовників, агресорів, імперіалістів. І, відповідно, будував укріплення, витрачав чимало грошей на оборону. І можна було подумати, що народ серйозно злякається, якщо проходитиме цією землею.

Є й інший коментар, радше історичний мідраш, і він пов'язаний з подіями, на які є натяк у першій книзі Діврей гаЯмім (7:20–22): «Сини Ефраїма: Шутелах і Беред, і син його Тахат, і син його Елада, і Завад, син його, і Шутелах, син його. І вбили їх жителі Ґата, уродженці землі тієї, коли зійшли вони захопити стада їхні. І тужив за ними Ефраїм, батько їхній, багато днів, і приходили брати втішати його». Дуже дивовижне місце. Щоб не загубити за лісом імен суті тексту, я перекажу. Текст говорить про те, що сини Ефраїма якимось чином висувалися в бік Ґата, саме цією морською дорогою, і місцеві жителі вбили їх на цьому шляху. Мідраші, коментатори, традиція кажуть, що сини Ефраїма – це певна частина Ізраїлю (Ефраїмом називається також і Ізраїль загалом), що вони неправильно підрахували кінець часу і задовго до передбачуваного виходу з Єгипту самі вирішили організувати цей вихід, потрапили під воєнні дії ворога, загинули, і їхні тіла лежали там «досі». Різні мідраші кажуть різне про те, хто їх убив. Одні кажуть, що єгиптяни (ми ж щойно сказали, що там багато військових споруд); інші кажуть, що саме пліштім їх убили, уродженці Ґата. Є також деякі вчені, віруючі вчені, які кажуть про те, що знаменита Стела Мернептаха, яка стоїть якраз на єгипетському кордоні, приблизно в тому місці, і на якій імовірно згадується перемога єгиптян над Ізраїлем, вказує саме на ці події. Я ще раз повторю, перекажу, що сталося: певна частина народу Ізраїлю, за 30 років до виходу з Єгипту, через особливості арифметики неправильно підрахувала, коли треба виходити, рвонула з усім ентузіазмом з Єгипту і загинула, і тому коментатори так пояснюють: «Зараз народ може піти, побачити тіла цих людей, які лежать там непоховані, злякається і, оскільки шлях короткий, повернеться до Єгипту».

Отже, є два пояснення, чому Всевишній не повів народ коротким, второваним шляхом. Перший варіант – через те, що там багато військових оборонних споруд, і для рабів, які тільки-но перестали робити цеглу, це дуже страшно. Друге – це історія з синами Ефраїма, трупи яких, можливо, там на дорозі лежали, і яких народ міг побачити. Дуже загадкова історія, про яку дуже багато всього написано; завжди так буває, коли незрозуміло. Так чи інакше, Всевишній веде народ довгим шляхом.

Те, що перекладено російською мовою як Червоне море (і англійською також – Red sea), івритом називається Ям-су́ф – Море очерету (суф – очерет). Дивовижно, але це слово, суф, можна прочитати і як соф – кінець, тобто і повів їх через море Кінця, повів їх через край світу.

 Слово хамуші́м – слово малозрозуміле. Ось подивіться, два вірші всього, а скільки складних слів і понять уже тут. Слово хамуші́м дехто розуміє як похідне від кореня хаме́ш (п'ята частина): тільки п'ята частина народу вийшла. Мідраші виводять грандіозні цифри: хтось каже, що вийшла лише одна п'ятдесята частина народу, деякі «загинають» і кажуть, що вийшла лише одна п'ятитисячна частина, а більшість народу залишилася або померла як лиходії, коли була кара темрявою в Єгипті. А оскільки в євреїв було світло, то вони могли спокійно поховати всіх своїх лиходіїв. Загалом, дуже багато чого написано довкола цього слова хамуші́м, якщо читати і тлумачити його від хаме́ш.

Інший варіант – прочитати слово хамуші́м як озброєні, забезпечені всією амуніцією, забезпечені всім необхідним. Слово тахмо́шет – озброєння (боєприпаси), лехаме́ш – озброювати, хаму́ш у сучасному івриті теж означає озброєний, від слова знову-таки хаме́ш – взятий у руку, з повною рукою, з повною рукою зброї. І це найімовірніше з розумінь. Ми знаємо, ми читали про те, як вони випросили подарунки в єгиптян.

А Моше, Моше – особлива справа.

Кажуть, що поки народ випрошував у єгиптян коштовності, Моше займався кістками Йосефа, це особливості характеру.

Слово мізе́, як ми вже говорили, це таке спрощене, зневажливе ставлення до Єгипту, ніби російською сказати «отсюдова»: візьміть отсюдова мої кістки.

Деякі вважають (ми вже говорили про слово суко́т), що це було таке підвезення з небес, їх підкинули на якусь відстань на святих кущах, на небесних кущах, і на другий день вони виходять і доходять до міста Ейтам. Де розташоване це місто, ми не знаємо, є багато різних карт. Жодних єгипетських матеріалів у нас із цього приводу немає, тому до ладу ми сказати не можемо, що це було за місто. Але ми можемо загалом простежити, що йдуть вони в бік сучасного Суецького каналу по самій середині пустелі Синай, тобто найдальшим обхідним шляхом.

Господь іде вдень у стовпі диму, щоб вказувати їм дорогу. Це, крім усього, захищає від сонця, і дим також видно здалеку, дуже багато хто в пустелі використовує дим. У нас, на Близькому Сході, немає перемовин за допомогою диму, немає мови диму, як в індіанців. Але дуже часто люди запалювали багаття з димом на одній горі, щоб дати якийсь знак, подати якесь знамення на іншу гору. І оскільки, як ми вже зазначили, дим видно здалеку, то легко можна було бачити, куди йти. Це був такий цілодобовий GPS, цілодобовий покажчик маршруту, який дозволяв іти і вдень, і вночі. І потрібне було ще диво, щоб народ, не надто пристосований до далеких переходів, міг іти вдень і вночі.

Ми бачимо диво, що народ виходить, ще одне диво, що народ пішов довгою дорогою, що народ іде день і ніч. На цьому закінчується 13 розділ, і ми починаємо читати 14 розділ, ніби «а тим часом...»: що відбувається за лаштунками, що там у Єгипті відбувається?

Пі-гаХірот – це, дослівно, вуста свободи івритом. Ми знову-таки не знаємо єгипетського місця з такою назвою, але ми знаємо, що приблизно там, за маршрутом, є місце, яке називається Пі-Тхор. Можлива й інша вимова назви цього місця, але суть у тому, що це вуста якогось єгипетського божества на ім'я Хатор. Вважалося, що це місце зачароване і що ті, хто туди підходить, вони не можуть іти далі. Це було спеціальне таке єгипетське чаклунство для рабів-утікачів. Можливо, єгиптяни самі в це вірили, а може, вони навіювали це рабам. За цими «вустами», за двома скелями, що стоять у кінці ущелини поруч одна з одною, – свобода, вихід, але пройти їх ніхто не міг, і, за легендою, за переказом, народ починав блукати пустелею. І Всевишній не каже їм вийти за межі цього місця, а навпаки, каже: «Зупиніться тут».

Ба́'аль Цефо́н – це північно-східна частина дельти Нілу, найпівнічніша точка Нілу.

Звідки тут узявся фараон і як він із синами Ізраїля говорить? Ніяк! Це Всевишній переказує Моше, що відбувається там, у далекому Рамзесі, у далекій єгипетській столиці. У далекій столиці фараон говорить ніби з народом Ізраїлю: «Вони заплуталися в тій землі, заблукали, тому що зачароване там усе, будуть вони там ходити колом, закрила їх пустеля, поглинула їх пустеля, захопила маною, міражами, так вони й будуть там блукати. Як зручно для мене! Ну, і ще одне свідчення того, що, може, Бог їхній таки й нічого не вартий Бог!» Чому фараон узагалі міг таке подумати після всього, що з ним сталося? Всевишній продовжує і каже:

Оскільки у фараона залишався ще, тлів якийсь сумнів, Всевишній дав йому свободу розпалити цей сумнів: можливо, все-таки єгипетське чаклунство спрацювало, бачите, де вони зупинилися? Не вирватися їм від мене!

Слово ве'іккаведа́ можна перекласти як і обтяжу, і тяжко вдарю, а можна перекласти і як коли прославлюся, принесу славу Собі над фараоном і над усім його воїнством.

І зробили так – це не єгиптяни зробили так, а євреї зробили так і розташувалися, як Всевишній звелів їм.

Слово легегафе́х означає перевертатися, ге́фех означає навпаки, магпеха́ – переворот, революція. Сталася революція всередині серця фараона. Вони зрозуміли, що народ, з одного боку, не пішов на три дні; з іншого боку, народ начебто не збирається фараона якось благословляти, як він просив, якось за нього молитися. Адже, можливо, фараон сподівався, що частина цього благословення буде в тому, що євреї помоляться і первістки оживуть (ну, принаймні, його первісток оживе), адже він саме на це видав дипломатичні паспорти, а тут народ утікає. Але чаклунство діє, та й єгиптяни вже скучили за євреями, яких можна було звинувачувати в усіх бідах.

Народ зрозумів, що його обдурили. Народ не зрозумів або забув, що тут є дія Всевишнього. Всевишній дав людині свободу триматися своїх сумнівів. Так само, до речі, це відбуватиметься далі і з євреями, які бачили чудеса в пустелі, бачили все, що там відбувається, але вони нарікали, тому що Всевишній давав їм свободу нарікати; попри чудеса було нарікання. Всевишній водночас допомагав їм, виховував їх, учив їх угамовувати це нарікання. Тут, із фараоном, трошки не так. У фараона якраз набагато більше свободи волі, і його сумніви легко роздуваються до світових масштабів, і він уже розуміє, він думає, що це була фатальна помилка – відпускати таку кількість робочої сили і що не такий уже й сильний Бог, перед Яким вони схилилися, Якому вони підкорилися, якщо євреї не можуть вийти з чарівної єгипетської мишоловки. Фараон дуже емоційно діє:

Ми вже згадували, коли говорили про Йосефа, що любов ламає субординацію, так само і ненависть ламає субординацію. Коли людиною рухають якісь емоції, вона вже не каже: «Мені це не за рангом робити, я слуг попрошу», ні, їй хочеться самій виплеснути свій гнів у якусь практику, і фараон опускається до того, що сам запрягає колісницю.

Коли ми говорили (12:37) про 600 тисяч піших чоловіків, що вийшли з Єгипту, ми згадували, що числом 600 може обчислюватися бойова одиниця, це може означати армію, сильну армію, і ось тут ми бачимо підтвердження цьому: 600 добірних колісниць – це єгипетський колісничний «спецназ», який фараон бере з собою. Але, крім того, він оголошує і повну мобілізацію, тобто весь єгипетський транспорт, усю єгипетську кавалерію і танкові частини – все, що стояло на озброєнні Єгипту, а це було чимало. Як я вже сказав, Єгипет мав якось себе охороняти, і армія в нього мала бути велика і тренована. У нього дуже багато військових ноу-хау, у нього є колісниці швидкісні, які дуже швидко рухаються і яких в інших немає, багато упряжок коней, і взагалі, Єгипет добре озброєний. Усе це фараон збирає поспіхом, бере з собою.

Ось уся ця експресія, яка тут описується, увесь ось цей поспіх, який коїться в Єгипті, коли фараон сам запрягає, і всіх мобілізує, і всіх збирає – усе це розбивається об останню фразу 8 вірша: «А сини Ізраїля виходять із сильною рукою». Ідуть вони з усією своєю можливістю – з одного боку, ідуть день і ніч, з іншого боку, не поспішаючи йдуть, ідуть як у пісні: «людина проходить як господар». Ідуть зі своєю вільною доброю швидкістю, нікого не побоюючись, як по своїй землі. Виходить сильний народ, із сильною рукою, на тлі всієї цієї єгипетської метушні.

Ми говорили про те, що за повелінням Всевишнього народ Ізраїлю, який вийшов з Єгипту, зупинився табором біля місця, яке називається Пі-гаХірот, на самому березі, на підході до Червоного моря. Також Всевишній розповів Моше, що відбувається в Єгипті, а також і те, що фараон власноруч запряг колісницю, всупереч усім правилам єгипетської субординації, і рухається на чолі війська в погоні за ізраїльтянами з розрахунком на те, що вони в пустелі заблукали через сильне єгипетське чаклунство і їм ніяк не вийти. Саме тут і може восторжествувати єгипетська ідеологія, єгипетська віра і зміцнитися, власне, влада і особистий авторитет фараона.

Отже, продовжуємо з 9 вірша 14 розділу.

 Можна було б написати фараон наблизився, але тут ідеться про те, що фараон наближається і тим самим надихає своє військо на те, щоб наблизитися, напасти на Ізраїль. Фараон рухається на чолі цього війська. Тут, як і в попередньому вірші ми читали, написано Єгипет, не написано єгиптяни, не написано єгипетська армія, але – Єгипет. Це те, що євреї побачили своїми очима: величезна імперія, здавалося їм, рухається за ними. Величезне чорне поле воїнів єгипетської армії, армії наймогутнішої імперії в регіоні, та й регіон на той час був один. Євреї, сини Ізраїля, перебувають у важкому становищі. Позаду – солоне море, яке й води до ладу не дасть, навколо – пустеля, ні кущика, ні камінчика, за якими можна було б затаїтися з мушкетом (втім, які мушкети, мушкетів ще не винайшли). Жодної можливості тримати оборону, сховати хоча б десь дітей і жінок – нічого немає. Проти них стоїть величезна армія, пустеля, спека, і нікуди тікати. Страшно. Вони підняли очі, і ось: Єгипет.

У тексті Тори, після слова міцра́їм, Єгипет, стоїть вертикальна риска, це означає – театральна пауза: і ось Єгипет їде за ними, женеться за ними. Це дуже страшна картина. До цього ми читали про різні ситуації, які відбувалися з праотцями, як діяли Аврагам, Іцхак, Яаков, як вони чинили в складних обставинах. Зараз ми вперше читаємо, як у складній ситуації діятиме народ.

Талмуд каже, що народ розділився на чотири частини: на зневірених, які сказали: «Кинемося в море!»; на тих, які сказали: «Здамося, віддамося єгиптянам, повернемося до Єгипту!»; на буйних, скажімо так, які сказали: «Давайте зчепимося, давайте воювати!»; на богобоязливих, які сказали: «Давайте попросимо допомоги ззовні!» А ззовні в нас, Слава Богу, тільки Всевишній. Народ різноманітний, складається з різних людей, і різні люди поводяться по-різному.

І злякалися сини Ізраїля, і заволали сини Ізраїля до Господа. Ті, що злякалися, могли реагувати або як ті, які хотіли здатися (панікери), або як ті, хто заволав до Всевишнього. Ще про один вид реакції на переляк ми читаємо далі:

Третій вид реакції, який ми тут бачимо, це реакція типу: я ж казав, ми ж казали! Тут немає виходу із ситуації, вони в цьому випадку нічого не пропонують, але вони, принаймні, втішають себе: «Ми ж казали! Якщо ми помремо, то, принаймні, ми знайдемо іншого винного в цьому, і інший винний – це Моше». Це питання пошуку винного.

Коли ми бачимо таку різну реакцію, ми можемо ідентифікувати себе з тією чи з іншою групою і сказати: «Ось ці – хороші, а ці – погані». Це легко говорити, коли ми сидимо в опалюваному приміщенні або приміщенні з кондиціонером і є можливість проаналізувати, як би ми самі вчинили в такий момент. Що в нас вмикається, коли позаду нас море, попереду нас Єгипет? Паніка (кинутися в море)? Бажання здатися (і повернутися до Єгипту)? Агресія (бажання воювати)? Чи все-таки віра (заволати до Всевишнього)?

Отже, всі варіанти перелічено, але ми побачимо пізніше, що Всевишній хоче навчити іншого.

Тобто ви більше ніколи не побачите такої сили в Єгипту і водночас ви більше ніколи не дивитиметеся на Єгипет такими очима наляканими. Всевишній сотворить вам спасіння і визволить вас не тільки від Єгипту, а й від страху перед Єгиптом як перед армією величезної імперії.

Моше каже: «Ви не лізьте в цю справу. Ви заспокойтеся, мовчіть усередині і мовчіть зовні, наче оглухли. Перестаньте боятися, перестаньте насторожено прислухатися до цієї реальності. Насолоджуйтеся видовищем, дивіться на те, як Всевишній творитиме визволення. Робіть свою справу спокійно, смиренно, не звертайте уваги на Єгипет, забудьте зараз про його існування. Цю війну вестиме Всевишній!»

Отже, єгиптяни наздогнали ізраїльтян, народ Ізраїлю поводиться по-різному. Моше заспокоює всіх і обіцяє, що Всевишній вестиме за них війну і каже: «Будьте спокійні!» Це не означає, що можна запастися попкорном і спостерігати за битвою. Це означає діяти спокійно, злагоджено і без паніки.

Це дивовижні слова, тому що ми не читали про те, щоб Моше тут кричав або звертався до Всевишнього. Деякі коментатори кажуть: «Ну ось, раз Бог йому так відповів, із цього ми можемо зрозуміти, що й Моше теж був серед тих, хто заволав до Всевишнього». Можна так зрозуміти. Інші ж коментатори кажуть, що Всевишній звертається до Моше почасти як до народу Ізраїлю. Він не звертається до всього народу, Він говорить Ізраїлю через Моше: «Що ви кричите? Чому ви волаєте до Мене?» Але все одно незрозуміло: що поганого в тому, щоб під час лиха взивати до Всевишнього? І коментатори кажуть, що в народу було все необхідне для того, щоб просто діяти, не було жодної причини лякатися і відчувати себе в біді, тому що Всевишній пообіцяв Свою охорону, пообіцяв, що народ прибуде до Країни обітованої, прибуде в безпеці. Можна було (і треба було) тільки звернутися до Всевишнього, скажімо так, за інструкціями.

Останнє дієслово, лінсо́а, означає поїхати, рушити, почати рух. Ми знаємо, що народ Ізраїлю притиснутий до моря і начебто рухатися йому нікуди. Всевишній продовжує інструктувати Моше і каже йому:

Весь народ Ізраїлю вийшов з усією необхідною амуніцією. Ми вже говорили, що все, що потрібно, у них є: зупини будь-кого, попроси ключ на 14, він пориється в сумці й дасть. У Моше теж є все необхідне: у нього є посох. Тому почасти Всевишній каже: «Навіщо ти до Мене взиваєш? У тебе є посох. Ти можеш направити руку на море, і море буде розсічене, роздвоїться».

Слова Всевишнього: «Я всю тяжкість Свою дам на фараона»можна перекласти і так: «Я прославлюся у фараоні, війську його і вершниках». Якщо прийняти перший варіант, перекласти слово каве́д як тяжкість і згадати, що у фізиці сила – це добуток маси на прискорення, то можна зрозуміти, що Всевишній надасть маси єгиптянам, додасть їм тяжкості, щоб вони красиво, сильно себе почували, щоб вони рухалися з великою швидкістю. Всевишній усіляко зміцнить єгиптян, дасть їм можливість відчути себе сильними. Часто ми хочемо щось зробити в ім'я Всевишнього або, борони Боже – навпаки, ні, і нам заважає страх, нас бентежить страх, і ми молимося Всевишньому, щоб він віддалив від нас ці страхи. Тут Всевишній виявляє «милість» до лиходійства фараона і надає йому сили виконувати свої бажання, не боятися Творця. Всевишній каже: «Я дам сили фараонові, всьому воїнству його, і колісницям його, і вершникам його».

Зазвичай у всіх текстах ми читаємо мала́х адона́й, мала́х з іменем Всевишнього. Мала́х елогі́м – це рідкісний випадок, коли так описується Божа присутність на землі. У цьому випадку Бог, як ми знаємо, іде зі стовпом диму і стовпом вогню, іде перед народом, і тут відбувається незвичайне: Божественна присутність повертається до моря вогнем, до єгиптян туманом, і настає такий різкий поділ на світло і темряву. Єгиптяни опиняються оповиті імлою, в Ізраїлю – освітлене море. І це вказує, що треба рухатися.

 Отже, це два образи присутності Всевишнього.

Такий повний поділ на світло і темряву між Ізраїлем і Єгиптом на всю ніч.

Тобто в морі утворився прохід, оголилася суша, і зараз євреї, народ Ізраїлю, піде, ступаючи по суші, по якій ніхто, крім них, ні до, ні після не ступатиме. У кожного буде якась своя смужка суші, на яку з усього людства ступав тільки він.

Це досить-таки страшно – таким чином іти по морю. Всевишній вітром змусив море розступитися. Це спантеличує, звичайно, багатьох дослідників, які хочуть, намагаються якось полегшити Всевишньому справу, і кажуть: «Найімовірніше, це відбувалося не на великому Червоному морі, а в озерній місцевості. Там, у дельті Нілу, було кілька з'єднаних одне з одним озер, які використовувалися єгиптянами для меліорації, для з'єднання Нілу з морем, для судноплавства, і навіть є папіруси, які називають це місце Суф». Мало того, давньоєгипетський Папірус Анастасі каже, що це місце і по-єврейськи називається Суф. І можна припустити, що саме там – не в морі, а в цьому неглибокому такому, майже дитячому басейні – відбувалося чудо, і там євреї перейшли море. Це, як я сказав уже, звичайно, спроба полегшити Всевишньому роботу і служіння. Можливо, так воно і було. У нас немає точних свідчень, немає карти, немає фотографій. Сини Ізраїля не мали інстаграму, не викладали там селфі, щоб ми побачили сьогодні, де вони проходили. І можна шукати це місце з точки зору археології, з точки зору історії, але вибирати його з точки зору того, на яке чудо Всевишній здатний, а на яке – ні, я думаю, це підхід нерозумний.

Настає якийсь момент, коли всі перебувають у морі: народ Ізраїлю і єгиптяни. Зрозуміло, першим виходить на інший берег народ Ізраїлю, і в 24 вірші ми читаємо, що починає відбуватися вранці:

Тора часто використовує мову, можна сказати, храмову мову, якою користуються в будь-якому храмі, зокрема і в храмі народу Ізраїлю. Зміни і варти використовувалися практично повсюдно і в храмах, і в палацах. Ніч поділялася на три рівні частини, і три зміни варти відбувалися вночі. Ранковою вартою закінчується вечірня зміна, закінчується остання нічна зміна, і час змінювати варту на ранкове начальство, час ранкової перезміни, тобто самий-самісінький світанок.

Слово легашкі́ф завжди означає дивитися згори. Ми вже читали (12:7) про слово машко́ф (верхній одвірок)– це те, що знаходиться вгорі, верхня перекладина; від цього ж кореня ‒ споглянути, дивитися згори; від цього ж кореня слово мішкафа́їм, окуляри в сучасному івриті, і слово гашкафа́ – світогляд, тобто бачити взагалі, бачити в цілому.

Багато хто каже, що змішалися вогонь і дим над народом єгипетським. Суша стала мулистою, коні стали грузнути по стремена в цій суші, єгиптяни увійшли в сум'яття. Ми можемо сказати, що фараон рвонув у море на величезній швидкості, почуваючись на «позашляховику» з гучною музикою, і тиснув з усієї сили на газ, з підбадьорення Всевишнього. Сам Всевишній ніби тиснув йому на педаль газу, додаючи йому сил. І раптом, не відпускаючи педаль газу, в повній темряві, фараон ще й натиснув на гальмо. І, природно, сталася невелика технічна поломка.

Тобто колеса відірвалися, відскочили від колісниці, але силою інерції фараона продовжувало нести. Можливо, він і не дуже зрозумів, що відбувається – музика в «позашляховику» в навушниках була.

Слово лану́с означає відступати, утікати, ховатися. Армія фараона заремствувала і захотіла тікати, захотіла розвернутися. Але ж вона довго-довго тиснула на газ, сили там багато, і розвернутися, втекти не так уже й просто. А Всевишній у цей момент каже Моше:

Якщо Всевишній якось діяв усередині моря і стримував його, то до ранку море повернулося до своєї форми. Всевишній перестав на нього впливати. Є дуже багато мідрашів із цього приводу, ми поговоримо про це свого часу.

Всевишній ніби підняв і струсив увесь їхній транспорт, усіх їхніх коней; як скидає кінь невдатного вершника, так Всевишній скинув єгиптян у море.

Усе воїнство фараона загинуло. Тора тут не говорить нічого про самого фараона. Це дозволяє коментаторам, мідрашам припустити, що фараон таки єдиний, хто вижив у всій цій історії і якимось чином знову зробив кар'єру. Пророк Йона приходить до міста Нінве́ пророкувати, і ось, там при владі наш старий знайомий фараон, який уже добре знає, як небезпечно сперечатися зі Всевишнім, не хоче другої серії, другого сезону єгипетських кар і швидко здається. Ось чому вони так швидко покаялися. Ну, це все, звичайно, тільки мідраші, вірити в них чи ні – вибір кожного. Для мене це мідраші красиві, але сумнівні. Так чи інакше, нікого з єгиптян не залишилося в живих, усе це красиве, могутнє, технічно оснащене військо, все загинуло.

Можна припустити, що море закривалося, як закривається блискавка на одязі. У частині, в якій були єгиптяни, вже ніби «застебнулося» море, а в тій частині, в якій ізраїльтяни йдуть, море ще розкрите. Тому Тора повторює нам цей текст, здавалося б, що це повторення, але ні, Тора описує ситуацію.

Тут цікаве написання слова хома́ (стіна). На відміну від 22 вірша, слово хома́ написане без літерки וֹ (вав). Голосну о в цьому слові можна записати двома способами: поставивши просто крапку біля літери חֹ (хет) або через літеру וֹ (вав). Читатиметься точно так само, але це називається недостатнє написання. Коли ми зустрічаємо в Торі коротке або недостатнє написання, ми бачимо в цьому якийсь натяк.

Слово хома́ без літерки вав, як тут, можна прочитати ще й як хема́ (гнів). У води є певні сили, і вона вже хоче повернутися до своєї сили, і Всевишній, з одного боку, повернув морю повну силу, з іншого боку, стримує море. Багато хто каже, що тут є гнів Господній, який відкривається за якісь майбутні дії Ізраїлю. Можна й так зрозуміти.

Народ Ізраїлю спокійно закінчив свій шлях, хоча йшов неспішно з жінками, з дітьми, з худобою. А єгиптяни, які їхали на сучасній як на ті часи техніці, вони всі загинули. Народ Ізраїлю врятувався без паніки, без метушні, без того, щоб кудись бігти, – спокійно і неспішно, як Моше і говорив, як Всевишній і обіцяв.

Винесло мертвих єгиптян на берег моря. Весь цей грандіозний, озброєний до зубів Єгипет, – весь винесло на берег моря. Моше сказав: «Такими, як ви їх бачите, ви їх більше ніколи не побачите». Мертвий, мокрий, обскубаний, зовсім не страшний Єгипет винесло на берег, як і обіцяв Моше.

Після всіх цих дій не тільки повірили в те, що Господь виконує свої обіцянки, що Він здатен упоратися і захистити навіть у найкритичнішій ситуації, а й повірили (що ще немаловажливо) в те, що Моше справді служитель Всевишнього. Бог відкрито діяв так, як говорить Моше. Якщо раніше Моше обіцяв кари фараонові, і вони траплялися, то тут виконалася обіцянка, яку через Моше Всевишній дав народу Ізраїлю, і Ізраїль повірив, що Моше справді раб, посланець Всевишнього. З цього починається історія, власне, Ізраїлю як народу.

Ми зупинилися на тому, що після грандіозної перемоги над Єгиптом, коли Всевишній потопив у морі найсильнішу на той момент армію світу, ізраїльтяни повірили в Господа і в Моше, раба Його. І далі в тому уривку, який ми читатимемо сьогодні, зазвучала дивовижна пісня прославлення. Народ Ізраїлю, переповнюючись почуттям вдячності Всевишньому, виливає піснеспів Господу. Ми читатимемо, взагалі-то, перше в історії прославлення Всевишнього.

Уже дивовижно. Ми знаємо, що Моше неодноразово свідчив про себе, що в нього важко з мовленням, важко в нього з дикцією, у нього є якась вада мовлення. Одна річ, якщо Моше заїкався: ми знаємо, що заїки, взагалі-то, добре співають, і навіть лікується заїкання співом. Ми не знаємо, чи заїкався Моше, чи в нього була якась інша вада. Якщо це було щось інше, наприклад, як кажуть, «заяча губа», то тут ми бачимо свідчення зцілення Моше. Але більше того, ми тут бачимо, що Моше заспівав пісню разом з усіма синами Ізраїля. Тобто величезне зібрання людей (ми говорили, що там було шістсот тисяч чоловіків), мабуть, найбільший чоловічий хор у світовій історії, злагоджено заспівує пісню. Було б чудово почути це наживо. Люди, які працюють з хором, диригенти хору – є така професія як регент або хормейстер – знають, як складно навчити хор виконувати той чи інший піснеспів. Тут народ разом заспівав, і коментатори кажуть, що вперше на народ Ізраїлю зійшов Святий Дух, ця пісня співалася беру́ах гакодеш, співалася Святим Духом. Народ одним духом, спільним духом, однодушно співав цю пісню. І, може бути, Моше й не зцілився, а був інструментом Святого Духа, який через нього співав, і він, взагалі-то, не потребував зцілення, тому що руах гакодеш, Святий Дух, може використовувати недосконалі посудини.

Корінь ґі́мель-а́леф-гей, від якого походить слово ґа'ава́ – гордість, самозвеличення, тут вживається не в негативному, звісно, сенсі: кі-ґа'о́ ґа'а́, бо великою величчю Він звеличився, або ж таке подвійне повторення звеличився- звеличився: «От уже Він прославився, так прославився!»

Корінь слова рама́ – це цікавий корінь, він саме в південних діалектах івриту, в південносемітських мовах зберігся як корінь, що означає стріляти з лука, «пуляти», шпурляти щось. Кінь і вершник – це щось дуже вагоме, потрібна величезна сила. На ті часи танків і артилерії ще не придумали.

Перше слово, оззі́, походить від слова оз. Воно означає, з одного боку, силу, сміливість, з іншого боку, воно означає певне дерзновення, здатність протистояти реальності, можна сказати: сміливість моя, дерзновення моє. Друге слово – зімра́т. Зазвичай, якщо дивитися з точки зору сучасної мови, слово зімра́ перекладається просто як піснеспів, тобто два перші слова можна перекласти як сила моя і піснеспів мій. Але в біблійному івриті слово зімра́т походить від кореня далет-мем-рейш, дамір – стримана сила, сила, яка вміє бути доброю, сила, яка не агресивна, а навпаки, заступається. Це одне зі значень чоловічого імені Дамір і донині: спокійна, сильна людина. Тобто спокійний, сильний Бог, незворушно сильний, і можна перекласти як сила моя і сила моя бути незворушним.

Ще одне дуже цікаве слово – анве́гу. Воно цікаве не тільки тим, що Анвегу – це ім'я мого молодшого сина (він народився в той період, коли саме ця глава якраз вивчалася, хоча це була не тижнева глава, а переддень Песаху, але це звучало). Слово анве́гу має багато різних значень, і простому ізраїльтянину в сучасній мові воно незрозуміле. Можна зрозуміти слово анве́гу як ані́ ве гу – я і Він: це Той, з Яким у мене буде союз, з Яким я зіллюся в одне. Можна перекласти його як я буду Його прославляти, я буду всім розкривати Його красу. Можна перекласти як Він буде моєю окрасою, Він зробить мене славним. І ще два варіанти. Перший це я буду жити в Ньому, Він буде моїм оазисом, другий –Він житиме в мені. Усі ці п'ять значень має це чудове слово анве́гу.

 Є дивовижний мідраш, який розповідає про те, що ці слова говорили немовлята-ізраїльтяни, маленькі дітки, і саме цей рядок співали дитячі голоси. Діти пам'ятали, що, коли їх кидали в Ніл, їх виносило на берег, і Бог у вигляді юнака ходив і з пальця годував їх нектаром, як молоком. І коли вони побачили його на морі, вони вигукнули: «Ось це – Бог мій, і я Його прославлю (ве'анве́гу)!», в усіх значеннях цього слова. Вони впізнали Бога, можна сказати, в обличчя, є такий мідраш.

Слово іш можна перекласти як той, хто володіє; цар битви – Господь, Господь панує над битвою. Але просте значення слова іш – це муж, тобто Господь – муж війни. Коментатори кажуть, і це найімовірніший простий сенс: «Бачили вони Його на морі у військовій амуніції, і Він реально, в людському образі увійшов і трощив колісниці, таке було видіння». Це такий грандіозний, перший у світі (куди там голлівудському) бойовик, який їм вдалося подивитися. І весь їхній піснеспів є розповіддю, яка склалася під враженням від цієї перемоги Всевишнього: «Господь – муж війни, Господь ім'я Його, ось уже хто вміє воювати – то це Господь. Цей Герой – усім героям Герой!»

І далі буде оповідь, як справді переказували б дивовижну історію подвигу людського, свідком якого стали. Тільки тут головний герой, звісно, не людина.

Десниця Твоя – права рука. Слово ямі́н означає права, коли кажуть просто ємінеха́ (права твоя), мають на увазі, звісно, праву руку: права рука Твоя сили видатної.

Слово кам означає той, що повстає, каме́ха – ті, хто проти тебе повстає.

Слово харо́н (гнів) пов'язане з ніздрями, це як дим, який виходить з ніздрів Всевишнього. Зазвичай кажуть харо́н аф, це повний вираз – гнів ніздрів, сопіння ніздрів: Господь, образно кажучи, сопе вогнем, і це спалює, це сопло спалює, як солому, його ворогів.

Слово нозе́ль означає рідину, але рідину в розумінні того, що тече, що має текучість. Сум'яття в морі – водночас і завмирання, і замерзання, і стиснення. Десь Всевишній притримує води, і через це десь виникає вирування вод. І є мідраші, які кажуть, що десь воно замерзало, десь кипіло. Такий був чудесний вплив Всевишнього на море!

 Дев'ятий вірш – дуже дивовижний вірш, дивовижний своєю експресією.

Ама́р оє́в ердо́ф ассі́г ахалле́к – п'ять слів, кожне з яких починається на літеру а́леф. Фараон – це той самий ворог, який каже: «Я зараз поженуся, ох спіймаю я їх і розділю здобич! Я не сидітиму, і не до моїх ніг складатимуть здобич, як належить порядним фараонам. Ні, я сам розділю їхню здобич, я, як найварварськіший з воїнів! І наповниться душа моя їхнім стражданням. Ох, відведу душу я, і витягну меч свій, і – „розмахнися, плече!“ – все розтрощу, що в них є». Багато коментаторів бачать тут і насильство, сексуальне насильство, зґвалтування жінок. Фараон в експресії, у нього мрія, він несеться вперед. Тут навіть немає сполучника і, літерки вав, він не каже: «Поженуся, і спіймаю, і розділю». Ні, ні, ні, він говорить усе це безперервно, у нього мрія така. Його справді несе власним внутрішнім духом.

Цікаво, і це збереглося до наших днів: деякі в Єгипті кидали плавлений свинець у воду, як свідчення, щоб подивитися, яка фігурка там вийде, щоб побачити, хто наврочив або хто наслав якусь порчу, побачити портрет ворога, і багато хто бачить тут натяк на це. Пішли вони у воду, як свинець, Ти – Свідок, Твоя печатка свинцева потопила їх, щоб усі бачили, що Ти зробив це. Вони занурилися на дно, але на цьому справа не закінчилася.

Фараон вважав себе богом, і жерці його зверталися до богів, кожен до свого. І кожен, хто втратив первістків у Єгипті, молився своєму богові.

Говориться, що навіть коли вони пішли на дно, їх ще поглинула земля, так що люди були поглинуті землею, тільки колісниці залишилися. Є такий переказ, але я думаю, що тут просто експресія, яка розповідає про міць дії Всевишнього.

Ми говорили, що одне зі значень слова анвегу – я буду жити в Ньому, Він буде моїм оазисом. Корінь у слові анвегу, в одному з варіантів розуміння – неве́. Неве́ мідба́р – це на сьогоднішній день оазис. Слово мідба́р означає пустеля, а неве́ – це місце проживання, місце перебування. Тобто: «Ти ведеш народ до оазису святості Своєї, до місця, де Твоя святість розкривається. Ти провів народ морем, спас його і повів його до святості Своєї. Єгиптян Ти призначив до загибелі, а народ Ізраїлю відокремив до святості». І саме це справляє враження в усьому світі, саме те, що можливе розділення: хтось, можливо навіть народ, через свій духовний стан призначений до загибелі, а хтось – до святості.

Цей вираз тіппо́ль алеге́м ема́та вафа́хад, до речі, став використовуватися для прокляття, яким ортодоксальні євреї проклинають віруючих в Єшуа. Довелося мені бути в громаді, і постійно вслід мені й дітям кричали таке: «Тіппо́ль алеге́м ема́та вафа́хад!» Ніколи не дано передбачити, як слово відгукнеться.

Завмерли вони, як камінь – вони завмерли в очікуванні закінчення цієї дії. Це схоже на людину, поруч з якою проходить стадо слонів, або людину, перед якою йде хтось озброєний. Навіть якщо вони не учасники цього конфлікту, всі народи завмерли в страху: швидше б це закінчилося і подалі б від нас це було.

Ми ще нічого не знаємо про Єрусалим, ми нічого про нього ще не читали. І Моше теж ще нічого про нього не читав, він не читав пророків. Про що тут говорить Моше? Насамперед про гору Синай і про Небесний Храм. Є переказ, що Моше мав видіння Небесного Храму: коли Господь відкривався на морі, було видно, що сходить Він з Небесного Храму, і Моше каже: «Ти приведеш їх і даси їм скуштувати, покажеш їм Небесний Храм».

Тут ідеться не про Святилище, яке створили руки людські, а про Святилище Небесне: Ти підводиш їх до Небесного Святилища. Тора справді мала бути драбиною в небо, через укладення завіту зі Всевишнім треба було дорости до неба. Але не все пішло так, як планувалося, про це ми ще пізніше почитаємо.

Це ніби резюме всіх подій, короткий спойлер бойовика, який народ Ізраїлю подивився, резюме всього піснеспіву. Але на цьому піснеспів не закінчується.

Тут Мір'ям не названа «сестра Моше», вона названа «сестра Агарона». Чому? Тому що Агарон – це той, хто, власне, навчав народ, хто говорив з народом. І сестрою Агарона вона більше сприймалася, Моше був трохи далі. І коли жінки вторять, то регент, так би мовити, жіночого хору – це сестра Агарона, Мір'ям, вона тут названа пророчицею.

Мене питали щодо прикрас. Було таке цікаве питання: навіщо брали прикраси? Ти ж ідеш у пустелю, ідеш у такий перехід, і треба взяти тільки найнеобхідніше. Народ Ізраїлю виходить на повному забезпеченні, але жінки, що дивовижно, не тільки Мір'ям, а, ми бачимо, всі жінки, взяли барабани. У них не тільки барабани є, і за ними ще не треба кудись іти, лізти у валізу, підніматися на антресолі. Ні, у них барабан одразу, якщо що, у них одразу ж ось барабан поруч. Це, звісно, маленький такий бубон, у який жінки б'ють і танцюють. І коли чоловіки, чоловічий хор, закінчив свій виступ, Мір'ям взяла барабан і відповіла їм.

Чоловіки просто йшли. Жінки, істоти, створені для краси, у них і барабани, і танці підготовлені. Ось можна звернути увагу, що, якщо Дух Святий сходить, то чоловіки стоять у строю або строєм ідуть; жінок Дух часто затягує в хороводи.

Що означає відповіла? Дуже часто в музиці на Сході, у східній традиції, є певна конкуренція. Чоловіки заспівали, тепер жіноча черга відповісти їм. Це таке жіноче «алаверди» на чоловіче прославлення, спроба зробити свій варіант.

З одного боку, можна сказати, що жінки співали мало, але співали смачно, і хочеться, щоб заспівали ще, тому що заспівали вони тільки ось цей один рядок. З іншого боку, можна зрозуміти цей текст як початок цитати. Вони заспівали точно так само, як увесь цей піснеспів заспівав Моше, але просто тут наводиться тільки перший рядок пісні. Багато є пісень, які ви, я впевнений, знаєте за першим рядком і зрозумієте, що було далі. І цілком можливо, що жінки виконали той самий піснеспів, але по-жіночому, під музику, не а капела, а з бубнами, танцями завзято, гарно. Весь народ Ізраїлю співає, весь народ Ізраїлю охоплений Святим Духом. Дивовижне переживання. Але, як завжди буває, все динамічне в людській природі. Тому давайте читати, що було далі.

Ось, здавалося б, у цьому місці можна сказати: «Зараз народ Ізраїлю почне нарікати, бурчати й говорити: „Шо, знову в нас води нема?“» А ви уявіть собі, що народ іде з великою кількістю дітей і жінок. Народ, звісно, бачив чудеса, але пити хочеться. Температура плюсова, в цей момент на Синаї приблизно +45-50 С˚. Жарко, пітно, душно, хочеться пити, хочеться ополоснути обличчя, вмитися, ну і багато чого ще хочеться. Вода – це життя. І три дні – це вже дуже довгий час, щоб терпіти. Потім починають плакати діти, за ними починають кричати дружини, потім, звісно, хапаються за голову чоловіки.

Іноді в івриті напрямок вказується в кінці слова. Наприклад, байт (дім) – габайта (додому). Тімна́ (назва місця) – Тімна́та (у Тімну́), це місце, куди йде Єгуда, де він зустрічає Тамар. Мара (місце, де гіркі води) – Марата (у Мару́), у місце, куди вони прийшли. Мара́ пишеться з літерою гей у кінці, а південносемітською – Мара́т, літера гей переходить у літеру тав, ми читаємо це в пророків. Отже, вони йшли три дні, шукали воду. Нарешті вони дійшли до водойми, але не так сталося, як гадалося: води цього місця гіркі.

Можна сказати, тут так можна зрозуміти, що так само, як колісниці фараона Всевишній шпурнув у море, так і дерево Він шпурнув у воду. Але, найімовірніше, тут показав, дав йому вказівку на дерево, і Моше кинув його у воду.

Два слова: шам (там)і сам (поклав) пишуться абсолютно однаково, хоча вимовляються по-різному.

Що означає закон? Є заповіді. Заповідь, наприклад, говорить: «Цей місяць у вас – перший місяць. Робіть отак, і отак чиніть щодо Песаху, тоді-то заколюйте жертву», це все вже було. Що ж означає закон? Це правила звертання, правила взаємин. Уперше Всевишній розповів, як будувати з Ним, з Богом, стосунки: «Щоб ви на майбутнє знали, як до Мене звертатися». Цей закон у 26 вірші ми й прочитаємо:

Уперше, вперше в усій Торі тут згадується вираз Господа, Бога твого (адона́й елоге́ха). І цей вираз стане Ім'ям Всевишнього ще надовго. Тобто: «Якщо ти будеш слухатися Господа, Бога твого, якщо ти хочеш, щоб Він був Господом, Богом твоїм, то ось які стосунки з Ним мають бути – ти будеш Його слухатися».

Народ постійно хвилюється: раптом ми зараз згрішили, ми зробили щось не так, наш Бог передумав, і тепер Він нас хоче вбити відсутністю води чи ще чимось. Всевишній обумовлює тут стосунки, обумовлює систему взаємин: «Слухайся Мене, зважай на Мої заповіді, виконуй Мої закони, і Я не битиму тебе, як Я бив Єгипет. Тому що Я – Господь, Лікар твій. Я – Лікувальник. Моя мета зцілити тебе, а не погубити, зцілювати, а не губити. Коли ти живеш за Моїми заповідями, слухаєшся Мене, то якщо щось відбувається, сприймай це як зцілення, а не як те, що Я намагаюся тебе побити й погубити».

Ми прочитали вже про те, що народ Ізраїлю стояв табором у місці, яке називається Мара́, що означає гіркота, і відчував гостру нестачу води, тому що вода того місця була гірка, чому, власне, те місце так і називалося. Всевишній звелів кинути дерево у воду, вода стала солодкою (солодкою в івриті називається прісна вода). Також Всевишній дав Ізраїлю свого роду перший закон, закон усіх законів, першооснову взаємин людини і Всевишнього: «Якщо ти будеш Мене слухатися, слухати Мої заповіді, то Я, Господь, не наведу на тебе жодної з кар, які Я наводив на Єгипет, тому що Я – Господь, Цілитель твій». Це було основним висновком, уроком перебування в місці, яке називається Мара́.

І ми продовжуємо читати далі.

Тут ми бачимо, що води вже достатньо, навіть з надлишком, цілих 12 джерел. Досвідчене око може вловити, що джерела ці не такі вже й потужні, якщо всього лише там 70 пальм. 70 пальм – це не рясність вод. Але всім вистачило, і ніхто не скаржився, як ми бачимо. І, звісно ж, коли ми зустрічаємо цифри, нам дуже хочеться зрозуміти їхню символіку. 12 джерел – ну, звісно, це 12 колін, 70 пальм – ну, це 70 старійшин, які потім будуть, або 70 людей, які спустилися в Єгипет, 70 душ, які прийшли з Яаковом – дуже символічні числа для Ізраїлю. Для чого це робиться? Так, більшість коментаторів це бачать, тому що це неможливо не побачити, і запитують: «А навіщо? Ну ось, добре: нас 12, і джерел 12; нас було 70, і пальм 70 – дивіться, який збіг!» І в цьому є певна дитяча радість: «Дивись, тату, у мене майка червона, і сидіння, на якому я сиджу, червоне, і тарілку мені теж червону дали!» Так, принаймні, мої діти говорили, і багатьох інших дітей я чув, які таким збігам раділи, бачачи в цій радості телеграму у своє життя, послання від Всевишнього: «Дивись, який збіг приготував нам Той, Хто ці збіги влаштовує – Він Майстер, Владика всіх збігів. І тому коментатори кажуть, що від самого початку, ще до створення світу, Всевишній передбачив, що буде така оаза, де буде 12 джерел і 70 фінікових пальм, не 65, не 73, а саме 70, щоб народ Ізраїлю бачив цю турботу про дитячу радість, бачив, що Всевишній дбає про най-найдитячіші наші радощі, про най-найпростіші наші радощі, коли, здавалося б, такій найпростішій речі ми будемо радіти. І це був урок – місце, яке називається Ейлім.

Звісно, як будь-яке місце кожної стоянки, його намагаються знайти. Є таке місце, яке називається Аюн-Мусса, або Джерела Моше, воно знаходиться на кордоні пустелі Синай, зараз це бедуїнське село, і там справді є 12 джерел. З пальмами нині там проблема, їх розрослося видимо-невидимо, але ось 12 джерел збереглося, і багато хто каже, що це те саме місце. Так чи інакше, ось основний урок цього місця, те, що ми можемо бачити з простого сенсу Тори.

Є, звісно, багато містичних коментарів щодо чисел 12 і 70, їхнього значення для місця Ейлім, яке можна зрозуміти як ола́м (світ) або як гееле́м (зникнення), і багато ще всього цікавого. Але це вже не простий сенс Тори, а ремез або навіть сод, основи каббали, і ми туди, принаймні зараз, не підемо.

Ми закінчили таким чином 15 розділ і починаємо читати 16 розділ.

Чому особливо відзначено, що прийшли всі, що без втрат дійшли? Були довгі переходи, люди здійснювали переходи з дітьми і з жінками, і пройти без втрат таку відстань, це вже було дивом. Попри брак води, попри всі поневіряння, видно, що турбота Всевишнього тут виявлена.

Отже, рівно через місяць після виходу з Єгипту вони прийшли туди. Місяць минув. Що це означає? У народу почав закінчуватися провіант. Бабусину варену курку вони доїли в перший день, мацу вони жували ще довго, потім пішли в хід, можливо, консерви, але до тридцятого дня все закінчилося. Звісно, виникає питання: у них же є худоба, вони ж ідуть з великою кількістю худоби? І тут треба зрозуміти, ми говорили, що худоба називається мікне́ – набуток, господарство. Худоба – це їхнє накопичення, це їхня інвестиція. І ситуація схожа на ситуацію людини, яку несподівано звільнили, вона залишилася без роботи, у неї накопичення є, але вона не може проїдати накопичення, вона їх не для цього накопичувала. І людина турбується про те, що вона хоче мати роботу, хоче постійний прожиток, тому що в пустелі ми будемо невідомо скільки, а накопичення можуть закінчитися дуже швидко. Жоден пастух, жодна людина, яка професійно займається скотарством, не проїдає своє стадо, тому ситуація склалася напружена. І люди мислять трішки далі: стадо не так довго проїдатиметься, і, загалом, справді, турбота про завтрашній день потрібна. Люди розуміють, що йти ще довго, провізія закінчилася, повели їх довгим шляхом, можна було швидше пройти, і в людей є різні думки щодо майбутнього, і вони ними активно діляться.

Попри те, що вони прийшли всі разом, без втрат, вони скаржаться. Стали вони невдоволені тим, що Моше і Агарон привели їх у пустелю або повели таким шляхом, і ось, що в них на устах, що в них на серці, ось на що вони скаржаться:

Тобто, якою смертю ви хочете померти? Якщо вже вмирати, то чудово було б померти за вечерею, коли ми сидимо аль-сі́р габаса́р (на казані з м'ясом), біля, навколо казана, каструлі з м'ясом, їмо гарячі коржі-піти, і ми вечеряємо; от після такої ситної вечері добре було б померти! Добре вмирати ситим, задоволеним, біля багаття, біля казанка з єгипетським м'ясом і єгипетським хлібом. Якщо вже вмирати, то краще вже від ситості, від єгипетського достатку було нам померти – ну, так люди згадують, як у відомому фільмі: а у в'язниці зараз макарони дають! Так вони згадують Єгипет і кажуть: «Чудово було б померти ситими, а зараз ми тут будемо вмирати з голоду!» Вмирати з голоду, це справді сумна і болісна смерть, але вони не знають, що це їм не загрожує.

Слово ле́хем у сучасному івриті, і взагалі в івриті біблійному, означає хліб. Одного разу в пророка Цфанії воно вживається в іншому семітському значенні, у значенні м'ясо. М'ясо, хліб і плоть – одне й те саме слово. Слова мільхама́ (війна), легілахе́м (воювати) – теж від слова ле́хем саме в значенні плоть.

Питання: як це так, що це означає? Навіщо потрібне це випробування народу? Перша частина – ну, якщо народ матиме прожиток, якщо він знатиме, що йому гарантована їжа на завтрашній день, чи буде він справді слухатися Всевишнього? Чи потрібен буде йому закон Всевишнього? Якщо йому й так пообіцяють спасіння, чи стане він закону дотримуватися? А давайте перевіримо. Давайте пообіцяємо йому постійний хліб, хліб даватиметься без жодних умов, Я його точно не заберу, але питання: чи будете ви тоді Мене слухатися?

Друга частина випробування: коли в людини є достаток, її може «занести». У неї з'являється купа вільного часу, цей вільний час можна витратити на те, щоб якось поглиблювати пізнання Всевишнього, будувати стосунки зі Всевишнім, а можна витратити на те, щоб урізноманітнити своє дозвілля і від цього достатку впасти в речі недобрі. Це теж одне з випробувань.

 Крім того, наскільки народ справді зможе задовольнятися малим і не затівати чвари на тлі цього достатку? Кому буде достатньо простого утримання, щоб уже не сваритися з ближнім? Ми пізніше прочитаємо, що Моше з ранку до вечора сидить і судить народ. Народ, у якого, загалом, є і хліб, і прожиток, і нічліг, і худоба, постійно судиться за майно, постійно чвариться. Розвинене судочинство «повісили» на одну людину. Про це буде в наступній главі, але ми можемо вже зараз сказати, що, можливо, це перевірка на те, чи буде кожен задовольнятися своєю маленькою часткою небесного хліба, як кажуть: «Хліб наш насущний подавай нам на кожен день». А може бути, не тільки наш, може, ми ще й чужий чийсь захочемо?

Іншими словами: «У п'ятницю Я дам і суботній хліб теж». Цікаво, що коментатори кажуть: «Це означає, що напередодні приходу Машиаха, в епоху Машиаха, коли наближаємося до суботи, тоді розкривається подвійна порція знань. Може відкритися і знання простого сенсу, і знання таємниць розкривається. Виходить подвійне розкриття Тори, адже Тора – це хліб, і Машиах розкривається більше, тому що й Машиах – хліб, що зійшов з небес». Таку обітницю дав Всевишній Моше. Всевишній сказав: «Ви хочете їжу? Їжа буде!»

Моше і Агарон, два вожді, кажуть: «Ми – що?» Звернімо увагу на слово ма, зазвичай воно перекладається словом що. Є інший варіант перекладу, де слово ма підноситься на певний містичний щабель. Моше і Агарон кажуть: «…вена́хну ма – а ми, ми всього лише „ма“. У цьому варіанті ма – це інструмент для сприйняття Всевишнього, ма – це сила, що приймає, це світобудова. На відміну від цього, мі (хто)– це Господь, це діюча сила. Мі – це Створитель, ма – це світобудова. Створитель називається «Хто», світобудова – «що». Тобто: «Що ми? Ми тут лише всього-на-всього інструменти Всевишнього. Не треба, як собаки, кусати палицю, що ж ви на нас скаржитеся?»

Що каже Моше? Він каже: «Увечері ви дізнаєтеся, увечері ви отримаєте м'ясо». З цього виникла традиція, що м'ясні трапези їдять увечері. З цього ж виникла традиція їсти двічі на день, вона існує на Близькому Сході. Звісно, сьогодні їдять частіше, але було так, що вранці їли просту їжу, хліб з небес, наприклад, а ввечері їли їжу більш, так скажемо, розкішну – м'ясну перепілку, як ми пізніше дізнаємося, тобто жирне пташине м'ясо. Місяць іяр, місяць після виходу народу з Єгипту – це місяць, коли перепілки нагулюють жир перед довгим перельотом, у цей час птиця найбільше розжиріла. Навесні перепілка, звісно ж, у великій ціні, але народ ще цього не знає. Народу просто пообіцяли м'ясо і пообіцяли, що Сам Всевишній прийде вислуховувати, прийде реагувати, відповідати на претензії, які народ Ізраїлю Йому пред'являє.

Зупинилися ми з вами на тому, що народ був невдоволений тим, що продукти закінчилися, їсти нічого, перед очима маячить голодна смерть, перспектива голодної смерті. І народ став говорити: «Краще б нам було, щоб Бог убив нас після ситної вечері в Єгипті, ніж отак-от у пустелі помирати з голоду». Моше і Агарон перенаправили народ, сказали: «Ви на нас чого ж скаржитеся? Ви не на нас скаржитеся, ви на Всевишнього ремствуєте. Всевишній говоритиме з вами». І з 11 вірша ми читаємо, що Всевишній, як і обіцяв, говорить про те, що Він дасть хліб і м'ясо, дасть народу поживу.

Всевишній говорить: «Увечері Я буду давати вам м'ясо, вранці буду давати вам досхочу хліба. М'ясо просто поїсти ввечері, а хліба вранці буде досхочу. І тому, що Я буду вам це давати, ви будете знати, що Я – Господь, Бог ваш». Господь виконує Свої обіцянки, Господь діє за планом, і в Нього немає в плані, щоб хтось помирав голодною смертю в пустелі.

Слово пе́репел написане тут в однині. Так само, коли є багато риб, кажуть «риба», або коли є багато птахів, кажуть «птиця» – збірний образ. І тут за текстом «піднялося багато перепелів», але іврит користується одним збірним словом: пе́репел, тому – і піднявся пе́репел (ватта́'аль гасселав).

Пе́репел випадає на територію табору, цілий іяр, щоб чинити дощ із перепілок, які, як ми сказали, в цей період досить жирні. Вони нагулюють жирок до місяця перельоту. Їх зібрали і (як кажуть деякі коментатори) частину з них залишили «на розплід». Неважко змайструвати клітки і, крім худоби, ще мати перепілок для повсякденного використання. Барана не завжди можна заколоти: ми говорили, що народ веде худобу до країни Ізраїлю. Худоба – це його майно, це його інвестиція, його заощадження. А от перепілки для повсякденного життя дуже зручні і, можливо, багато хто ще якийсь час перепілок розводив. Є коментатори, які кажуть, що в пустелі були перепели́ весь час. Це трохи не вкладається в простий сенс Тори, і ми про це поговоримо, коли читатимемо про другу серію історії з перепела́ми. Але поки що давайте зупинимося на тому, що Всевишній увечері послав перепелі́в, а вранці прислав щось особливо цікаве: шар роси.

Ніхто не знає, що означає слово мехуспа́с, тому що воно один раз трапляється в усій Торі. У сучасному івриті мехуспа́с означає шорсткий на дотик, шерехатий. Сенс слова може розумітися і як ніби очищений від шкірки, як щось гладеньке, з чого зняли покриття. Незрозуміле слово і, на жаль, воно так і залишиться незрозумілим, але можна перекласти як тонкий і шерехатий шар. Це те, що побачили євреї, прокинувшись уранці. Весна, температура плюсова, навіть рано вранці вже +25-30 С˚, і тут раптом щось схоже на шар інею на землі.

Цей вираз, ман гу, можна зрозуміти кількома способами. Слово ман можна перекласти як що, але це не з єврейської мови, а ймовірніше, що з арамейської. В івриті, можливо, це використовувалося як щось піднесене, щось таке помпезне, здивоване запитання: що ж це таке?! Може бути, воно використовувалося як іншомовне слово. Іноді люди, щоб передати ступінь здивування і незрозумілості, ніби щось, про що вони питають, воно не від світу цього, воно дивовижне, ставлять запитання іноземною мовою, наприклад, «вас іст дас?» замість «що це таке?» Ось щось у такому дусі, це теж можливе розуміння. Ще один варіант розуміння пропонує Раші: слово ман означає аперитив або антипасті, те, що заведено їсти перед їжею, свого роду маленька закуска. Тобто люди побачили і сказали: «Опа! Ось і закуска нам!» Сказали так (кі ло ядеу́ ма-гу́), тому що не знали, що це. Спробували, подивилися і сказали: «Це нам перед хлібцем, нас чимось хочуть тут погодувати». Мені найближче розуміння, що вони справді питали що це таке просто тому, що не знали.

Але є ще одне важливе значення, яке трішки не пшат, і все-таки воно близьке до нього. Ми говорили: слово ман у значенні що – це не просто слово «що», це матеріальний світ, це творіння. Усе у творінні називається що. Так Агарон і Моше (16:7) сказали: «…вена́хну ма» – «А ми ж що?» Так людина часто питає: «Що я таке?» у значенні «я нічого не вартий, я всього лише творіння». Ман можна зрозуміти, як «що», яке зійшло з небес, як «що», яке низійшло від когось, або як «що» – слово, яке стало плоттю. Ми зараз про це прочитаємо, і я поясню, чому простий сенс допускає таке розуміння.

І далі Моше продовжує:

І ось цю фразу «це слово, яке заповів Господь» можна віднести до попереднього вірша: «це хліб, що зійшов з небес, і це слово, яке повеліває Господь». Але можна віднести і до цього вірша: «збирайте з нього кожен за апетитом своїм…» До чого я це кажу? До того, що пшат дозволяє прочитати, що Тора каже тут: «це хліб, який дав вам Всевишній, це слово, яке Він заповів». А ще можна нагадати, що слово ле́хем (хліб), означає і плоть: «Ця плоть, це м'ясо, яке дав вам Всевишній (воно стосується і перепілок, і хліба) – це слово, яке Він вам заповідав». Такий прообраз тут можна побачити, і воно недалеко від пшату, це не драш, це дуже близько до простого сенсу.

Омер – це 2,2 літра. Якщо округлити до 2,5 літра, то стільки цього «інею» з землі, цього хліба, можна було зібрати на кожного. Тобто виходила людина, збирала на п'ятьох, це трохи більше відра ману. Або виходила людина, збирала на десятьох, збирала 2 відра ману, щоб вистачило кожному, хто скільки з'їсть. Не їдальняна норма, за якою скільки тобі поклали, стільки ти й будеш їсти, а щоб тобі вистачило: бери кожен за своїм апетитом.

Тобто, незважаючи на те що хтось любив більше, хтось любив менше, омер – він захищав від того, щоб не було зайвого і не було нестачі.

Тут коментатори повертають нас до незрозумілого слова мехуспа́с (шорсткий), про яке я вже сказав. Деякі кажуть, що гематрія, числове значення слова мехуспа́с (шорсткий), – це 248, це кількість органів людини. І таким чином, є тут якийсь натяк на те, що ман живив усі органи людини, це такий досконалий продукт, його всім вистачало в тому дозуванні, в якому він давався. Ну, і як тут не згадати те, що говориться в книзі Дварім (8:3): «…не самим хлібом живе людина, а словом, що виходить з уст Божих». Якби людина наїдалася хлібом, то пропорція, кількість мали б значення щодо ману, але оскільки людина насичується словом Божим, яким цей хліб створений, то й немає потреби більше чи менше омера брати. Ось такі коментарі, такі думки довкола цього народжуються.

Тобто все, що ви взяли, до вечора з'їдайте, не залишайте на ранок. У чому сенс? Чому людина раптом захоче залишити в себе до ранку ман? Ми прочитаємо далі, що, щойно сходило сонце, зігрівало першими своїми промінчиками пустелю, цей ман танув. Отже, для того щоб його зібрати, треба прокинутися рано. Скажімо, в місяці іяр, це приблизно о 05.15 – 05.20 ранку треба прокинутися, тому що до 05.50 уже буде пізно збирати будь-що, все розтане. Не кожному хочеться, поївши ввечері перепілок, вставати вранці о 5 ранку і виходити по ман. Тому логічно сказати: «Залишмо-но ми в себе трішки, вранці поснідаємо, а там, з Божою допомогою, до перепілок дотягнемо, цей ман, він такий ситний!» Тому народ, як і буває завжди, майже завжди, коли Моше щось говорить, робить не так:

Не послухалися вони його, уже на цьому рівні не хотілося людям рано вставати, ман збирати. І оскільки вийшло так, що запасатися маном не виходить, у 21-му вірші ми читаємо:

Тобто доводилося людям усе-таки, попри єврейську винахідливість, доводилося все-таки рано вранці вставати і збирати ман кожного ранку.

П'ятниця – це переддень суботи. На пам'ять про цю подію, на пам'ять про це явище євреї кожну суботню трапезу благословляють на двох цілих хлібах, на двох булочках або на двох інших хлібах, на двох халах, як подвійний хліб, який збирали в пустелі.

Цього разу народ вирішив не ховати по засіках ман. Вони здивувалися, що його так багато, прийшли і сказали Моше: «Що з цим робити? У нас несподівано вийшло вдвічі більше від норми, нам пайок підвищили чи що взагалі відбувається?»

Тобто все, що треба, приготуйте сьогодні на суботу, і приготуйте все, що зібрали, подвійну порцію, і залиште до ранку все, що потрібно вам буде на суботу. Вранці в суботу не буде потреби рано вставати. Звідси давня традиція спати в суботу довго, вважається великою насолодою спати в суботу і вранці, і вдень, і взагалі, в суботу дуже добре спиться. І цього разу послухалися Моше.

Але ким же ми будемо, якщо ми не перевіримо? Знайшлися все-таки природодослідники-експериментатори. Все одно були ті, які вирішили перевірити, і вийшли в сьомий день збирати, і не знайшли.

Пам'ятаєте, коли ми читали про єгиптян, ми говорили, що кожен сидів на своєму місці. Сидіть, так би мовити, рівно, на своєму місці. Зрозуміло, це не загальна заборона по суботах виходити з дому. Ми ходимо в синагогу, в гості ходимо по суботах. Але тут ідеться про те, що не треба смикатися, метушитися і шукати собі прожиток у сьомий день.

Вет-їсраель, дім Ізраїля – це звичайна назва для жінок, так читається. Коли в чоловіка хочуть запитати, як здоров'я його дружини, кажуть: «Ма ба-бейто́?» – «Як у тебе вдома?» І дім людини, і дружина людини називаються «домом» його, тому що дружина будує дім, як кажуть, «мудрість жінки влаштовує дім». І жінки назвали цей хліб ман. Слово манна, яке відповідає йому в російській мові, манна небесна – це плід творчості єврейських жінок, якому вже майже три з половиною тисячі років. Маленькі кульки, за формою схожі на насіння кінзи, але за кольором білі, як говориться про це в Талмуді. Інші кажуть: на вигляд ман темно-червоний, на вигляд він схожий на лляне насіння. Багато суперечок є щодо кольору ману, але якось традиційно він асоціюється з білим, можливо, у зв'язку з тим, що схожий на іній.

Тут доречно згадати татарські та інші східні солодощі, які називають чак-чак, шматочки тіста, смажені у фритюрі з медовим сиропом, або ще більшою мірою єврейську страву тейглах – кульки тіста, зварені в цукрово-медовому сиропі. Якщо ви хочете уявити смак ману, то чак-чак, або тейглах, або хмиз, який у меду смажиться, це приблизно те. Хоча мідраші кажуть, ми ще торкатимемося цього, що в мані були всі смаки, кожна людина могла отримувати той смак, який вона захоче. Деякі додавали, що будь-який смак, який людина захоче, крім смаку цибулі й часнику, тому що якось незручно Всевишньому творити цибулю й часник. Ще казали, і смак редиски – теж ні. Загалом, дитинство, яке продовжувало жити в рабинах, виключало зі смаку ману те, що їм не подобалося: цибулю, часник, манну кашу, можливо, гречану кашу – хто що не любить. І, навпаки, приписувати ману всі смаки, які ми тільки захочемо. Але Тора досить-таки ясно каже, що смак його «як смак тіста в меду». Ось чак-чак – дуже хороший приклад, тейглах (рецепт неважко знайти, якщо хтось захоче) – теж непоганий приклад, тобто не дуже сильно солодке тістечко, печиво на меду.

Тобто поставте пам'ятник манні небесній з манни небесної. Господь повеліває зберегти ман, омер з ману, для того щоб усі могли бачити, як виглядає цей хліб. Це цікаво, так? Тобто Всевишній не просто каже, щоб це було свідчення того, що «Я вивів вас», – ні, щоб не тільки знали, що цей хліб був, а й щоб бачили, як він виглядає, цей хліб, «яким Я, Господь, годував вас при виході вашому з Єгипту».

Цінце́нет у сучасному івриті означає банка, скляна банка, в якій продають солоні огірки (металева, до речі, теж цінце́нет). Перші, так би мовити, консерви – банка з маном, яка буде збережена і, за повелінням Всевишнього Моше і Агарону, буде поставлена перед Господом і буде постійно з Ізраїлем, на пам'ять усім поколінням. На жаль, за численні наші гріхи немає в нас зараз цієї банки, і ми не можемо подивитися, як виглядав цей чудовий хліб.

Це ніби певна примітка, завершення до тексту, щоб ми розуміли, що таке о́мер. Сучасному читачеві це мало що говорить, тому що він не знає ні що таке о́мер, ні що таке ефа́. Ефа́ – це велике відро. У пророка Зхар'ї в таке відро, тільки летюче, вміщується ціла жінка. Вона в ньому сидить, як баба-яга в ступі. Але Зхар'я – це окрема історія.

Мандри народу Ізраїля пустелею тривають, а разом із ними тривають і пригоди.

Насправді, у тижневій главі Масей (книга Бемідбар 33:12–14), де перелічуються всі стоянки, буде сказано, що народ Ізраїля відвідав ще дві стоянки, Дофку́ і Алу́ш, але про них не йтиметься, тому що там нічого такого незвичайного не відбувалося. Ми перескакуємо через них і відразу потрапляємо разом із народом Ізраїля в місце, яке називається Рефідім. Дуже багато є спроб знайти це місце, позначити це місце. Нам важливо буде тут, що одне з прочитань назви Рефідім може походити від слів – рафі́м (що слабне)і ядаїм (руки), тобто опущені, ослаблі руки. Опущення рук, можна так перекласти назву цього місця.

Тут, якщо перекласти дослівно: і немає води пити народ. Правильніше було б сказати лішто́т ле'а́м замість лішто́т га'а́м. Але тим не менше такий вираз використовується, коли когось вважають зобов'язаним дати народу пити: «Хто народ веде пустелею, хто народ водити – той його і пити», приблизно так можна перекласти.

Отже, народ у стані, який називається е́н ма́їм лішто́т (нічого пити). Як ми вже знаємо, з одного боку, для пустелі ця ситуація звичайна, вона повториться потім ще й у Кадеші, і далі повторюватиметься. Це цілком така, скажімо так, рутинна, штатна ситуація: немає води. І, з іншого боку, ситуація хоча і штатна, але пити ж треба, народ іде з дітьми, з худобою, і все це дуже непросто. Непросто зберігати віру в такій ситуації, дуже непросто зберігати віру, і в народу теж не виходить.

Протягом усієї глави чотири рази повторюватиметься поєднання ларі́в (сваритися, лаятися) – ленасо́т (випробовувати). Слово ларі́в походить від рав – роздроблятися на багато частин, збільшуватися в розмірах, ставати великим або, інакше кажучи, розсипатися на багато частин. Тобто протиставляв себе народ Моше і тим самим випробовував Господа.

Знову «стара пісня про головне»: народ боїться смерті, народ боїться, що Бог їх покине, що Моше даремно втягнув їх у ці стосунки зі Всевишнім, що тепер вони просто всі помруть. Кожен ніби звинувачував Моше і говорив: «Навіщо ти мене втягнув у цю справу, щоб зараз я, і сини мої, і худоба моя помирали тут від спраги?» Так само, як народу важко зберігати віру, так само і Моше важко зберігати терпимість, важко зберігати любов до народу, хоча Моше і названий одним із найскромніших людей, найскромнішим, найсмиреннішим із людей. І Моше волає до Господа.

Можна побачити в цьому просто спрагу інструкцій: «Як мені з ними розмовляти? Навчи мене». Але тут є певна нетерпимість, утома від цього народу: «Скільки можна його терпіти? Вони так мене вб'ють».

Моше збирає старійшин народу. Через старійшин можна спілкуватися з народом, 70 старійшин можуть разом рознести чутку і почати допомагати вгамовувати народ. Тобто Моше в цьому разі збирає команду людей, які служитимуть серед народу, поширюватимуть вісті. Отже, Моше має піти, взявши з собою посох. І Всевишній говорить далі:

Тобто сам Всевишній явить Славу Свою – чи то хмарою, чи то світлом, чи якимось іншим чином, про який ми не знаємо. Мене запитали одного разу: «Як Господь говорив з Моше?» Ми не знаємо, як Господь говорив з Моше, ми знаємо тільки, що лицем до лиця. Тобто Моше, бувало, і бачив Бога, бувало, і чув голос. Як це було? Чи був це внутрішній голос? Чи з'являвся поруч ангел, чи з якоїсь точки поруч ішов голос? Є дуже багато версій із цього приводу, але ніхто не знає. Я думаю, що те, що він чув Голос, настільки змінювало свідомість Моше, що він був поза тілом, і описати це складно. Хоча і в тілесному вигляді Господь Моше являвся, і було це «багаторазово і багатоманітно» (як каже Послання до євреїв). Тобто багатьма різними способами: почалося все з палаючого куща, і був голос, і була хмара, і багатьма різними шляхами Господь говорив з Моше (як і з кожним із нас Він часто говорить, зрозуміло, зовсім на іншому рівні).

Отже, Всевишній звелів Моше скликати народну комісію, делегацію старійшин Ізраїля. У присутності старійшин (зазвичай кажуть, що це сімдесят старійшин), у присутності сімдесяти старійшин, або всіх старійшин Моше, раду аксакалів зібравши, ударив по скелі, щоб із неї пішла вода. Усі це побачили, усі могли засвідчити і пам'ятати, що Всевишній дає воду, що Моше може мати владу цю воду зі скелі отримувати. Ми не знаємо, чи бачили старці Бога, який стояв на скелі, про це нічого не можна сказати. Але Моше при всіх ударив по скелі, і воду, яка з неї пішла, усі побачили.

Меріва́ – це суперечка, сварка, масса́ – це випробування. Як вони випробовували Господа? Хоча це не сказано прямо, але тут ніби підбивається підсумок: що ж насправді вони думали, коли скаржилися Моше, коли вони нарікали? Вони випробовували Господа, щоб перевірити: чи може Господь діяти серед нас чи ні? Через це місце і було названо масса́ умріва́ (випробування і сварка). Коли відбувається сварка, коли відбувається роздроблення в Ізраїлі, це відразу робить Ізраїль слабким і вразливим. Тому у 8-му вірші ми читаємо:

Амале́к – це назва народу. Народ амале́к – це нащадки Амалека, сина Еліфаза, онука Есава. Тобто Амале́к – це нащадки Есава, теж семіти. Це народ, який жив і в районі Шхема (як ми потім дізнаємося), і по всій землі Ханаанській, і переважно на півдні. Народ, який займався тваринництвом і бандитизмом. Це теж ми знаємо з інших книг Тори. У зовнішніх джерелах немає згадки про Амале́ка, тільки Тора про нього говорить, точніше, Тора і Танах. Ми знаємо, що цей народ був кочовим, що це було бойове плем'я, яке займалося грабежем і торгівлею. Тобто, де могли, вони торгували самі, а де хтось намагався конкурувати, то вони цю справу душили. Народ амале́к жив дуже далеко від того місця, де відбуваються всі описувані події. Тому тут, у 8 вірші, і говориться ваяво́ амале́к, що означає і прийшов Амале́к. Деякі коментатори кажуть, що він пройшов 800 кілометрів, деякі кажуть 1200 кілометрів. Тобто Амале́ком рухає ненависть, рухає бажання зберегти свою владу, свою здатність контролювати регіон, і він намагається напасти, захопити народ Ізраїля. По-перше, щоб пограбувати: народ, як ми знаємо, іде не налегці, у нього є «золотишко-дрібнотишко», яке взяли з Єгипту, у нього здорові чоловіки, яких можна зробити рабами, худоба, яку можна забрати. Загалом, нормальним бандитам є чим поживитися. Крім того, в Есава давня-предавня ворожнеча з народом Ізраїля. І попри те, що вони, можна сказати, четвероюрідні, п'ятиюрідні брати, вони цілком собі можуть дозволити на Ізраїль напасти.

Цікаво, що в 14 розділі книги Берешит, ще до того, як Амале́к був у проєкті, коли ще живий Аврагам і він воює з царями, там сказано, що царі пройшли через поле Амале́ка. З цього робиться висновок, що, можливо, Амале́к уже народився в місці, яке називається Амале́к. Про Амале́ка також сказано, що він – перший з народів, первісток усіх народів, найдавніший народ, що сформувався в регіоні. Про це говорить Біл'ам у своєму пророцтві (книга Бемідбар 24:20). Тобто це корінні жителі, аборигени, які тут по праву («вас тут не стояло»). Загалом, у них купа всяких інтересів. Вони йдуть здалека, щоб далеко від своїх кордонів на корені розгромити будь-яку альтернативу своїй владі, своїй державності (або своєму хаосу) в регіоні.

Отже, Амале́к прийшов здалека воювати з Ізраїлем у Рефідім. Повторю, що Рефідім можна зрозуміти як опущені руки, хоча тлумачення це іносказальне. Народ Ізраїля готується до першої своєї війни, це перший і рішучий бій народу Ізраїля. І ось як це відбувається.

Єгошуа тут ще недостатньо добре представлений, але ми повернемося до цього пізніше.

Цей воєнний план розробляє сам Моше. Тут немає того, що Всевишній каже йому, як вчинити. Моше трішки вже знає свій посох і його тактико-технічні характеристики. І він каже, що стоятиме з посохом на вершині гори. Єгошуа збирає перший в історії ізраїльський спецназ. Збирає добірних людей воювати з Амалеком.

Деякі коментатори кажуть, що Хур – це син Кале́ва. Є різні припущення щодо того, хто такий Хур: є версія в Діврей гаЯмім, є ще деякі джерела з цього приводу. Наприклад, Йосеф бен Матітьягу (Йосеф Флавій) каже, що це чоловік Мір'ям, тобто свояк Моше і Агарона.

Тобто, коли події йшли природним ходом речей, тоді перемагав Амалек, оскільки на його боці була бойова перевага. Але, коли втручався Моше, піднімаючи руку з посохом, тоді перемагав Ізраїль.

Важко тримати підняті руки з посохом, це знає кожен, хто пробував навіть просто тримати піднятими руки.

Дуже цікаву фразу ми тут зустріли: вайгі́ яда́в емуна́ (і були руки його вірою). Слово емуна́ означає віра. Спільнокореневі слова: легіт'аме́н (вправлятися); ума́н (майстер); оману́т (мистецтво); нееману́т (гідність, вірність). І слово аме́н (амінь), яке ми говоримо, теж пов'язане зі словом віра. У чому суть, чому мистецтво пов'язане з вірою? Вправний майстер, вправний гончар робить посудину, яка твердо стоїть, не хитається, не коливається. Здатність бути стійким, бути твердим пов'язана з вірою. Руки Моше були як залізні, коли їх підтримували Агарон і Хур. Це – віра, це – непохитність, стійкість, наполегливість, тривале перебування в нерухомості, попри втому, попри вплив якихось зовнішніх сил. Легіт'аме́н (тренуватися) – це, власне, набувати цих самих якостей; амен, амен (істинно, істинно) – це означає стійко, стабільно, тобто я кажу якісь речі, які не зміняться під тиском обставин, під тиском якихось зовнішніх або внутрішніх чинників. Стійкість – уміння продовжувати дотримуватися того, в чому ти перебуваєш, своїх принципів, своїх якостей. Це і є, по суті, віра. Таким чином, віра – це процес, не тільки вміння не коливатися, не відхилятися від того, що ти на себе взяв, прийняв, а й реалізація цього вміння. Це, звісно, тільки один із шарів розуміння.

Дуже й дуже багато можна говорити про віру. Можна сказати, що віра пов'язана зі словом омна́ – бути наставником комусь. Віра – перебування в постійному учнівстві й під постійним наставництвом когось. І тоді можна сказати, що Агарон і Хур тримають або ніби наставляють руки Моше, підтримують його. І так теж це можна зрозуміти. Загалом, дуже містке, сильне слово віра, яке як іменник тут уперше вживається.

Завжди, говорячи про це, згадую: дуже багато армій, дуже багато народів за довгу історію народу Ізраїля нападали на Ізраїль. Дуже багато народів убивали євреїв у мирний час, спалювали, топили, різали. Порівняно з ними Амалек – це так, жалюгідний клоун. Чому Всевишній говорить так про Амалека? Тому що Амалек був першим, хто зрозумів, що на Ізраїль можна нападати, він – первісток із супротивників Ізраїля, перший з народів, який наважився з Ізраїлем воювати. Раші (Рабі Шломо Іцхакі) наводить приклад із басейном, у якому є дуже гаряча вода, туди не наважуються люди занурюватися. І раптом один прийшов, бултихнувся туди з розгону, і видно, що не помер, і тоді інші теж полізли туди. Амалек був першим, хто довів, що війна з Ізраїлем узагалі можлива, першим, хто винайшов війну з Ізраїлем (першим, звісно, після фараона, після виходу з Єгипту). Перший антисеміт, хоча й семітського походження. Можливо, і не керований ідеологією, можливо, як багато хто каже, «досконале зло». Амалек хотів знищити не Ізраїль, а знищити саме Божественний план, ворогував саме з Богом, а не з народом. Але в простому сенсі, на простому рівні, я думаю, що Амалек не був захоплений надто сильно містикою чи ідеологією, а просто шукав легкої, доступної наживи і думав, що пограбувати народ Ізраїля, який несподівано розбагатів, – це здорово, а повернути в рабство колишніх рабів, які рабства навчені, – це здорово вдвічі.

Але цікаво, що слово нес, нісі́ (знамено, знамено моє) дуже близьке за коренем до слова ленасо́т (випробовувати), і можна сказати так: «Господь – випробуваний Мій, перевірений Мій. Я цим жертовником свідчу, що Господь один раз випробуваний, що Він випробуваний, перевірений, і Він не потребує випробування». Хоча заборонено випробовувати Бога, але Він випробуваний і перевірений.

Тобто Господь клянеться, що ця війна не припиниться. З одного боку, це означає, що, доки є Господь, Він буде воювати з Амалеком. З другого боку, це означає й інше: що Амалек, доки він існує, не змириться з існуванням Ізраїля, і, доки його не доб'ють остаточно, він буде з Ізраїлем воювати. Сьогодні важко сказати, хто такий Амалек. Якийсь час дуже незаслужено, на мою думку, цілком незаслужено амалекітянами називали вірмен. Був час, коли амалекітянами називали іспанців, французів, турків, німців, зараз – палестинців. І останнім часом у народній традиції читання політичної карти, так би мовити, Амалек давно перетворився на «дух Амалека», який просто, як перехідний червоний прапор, кочує від народу до народу, заражаючи їх антисемітизмом. І все ж таки це якийсь народ, який десь існує, мабуть, і Всевишній з ним веде незримий бій, і так триватиме вічно. І ось наша заповідь, ми це будемо читати далі: коли ми прийдемо в Землю, коли Всевишній дасть нам безпеку від усіх ворогів наших, тоді стерти пам'ять Амалека навіки і не забути б про це.

Глава Бешалах – це розділи книги Шмот з 13:17 по 17:16.

Починається все з того, що коли фараон відсилає народ з Єгипту, то Всевишній не веде Ізраїль землею пліштім, тому що це близький шлях, тому що Господь сказав: «Щоб часом не розкаявся народ, побачивши війну, і не повернувся до Єгипту». Давайте почитаємо.

І можна спробувати зрозуміти, про що говорить цей вірш. Починається він з того, що «фараон відіслав народ», і трішки незрозуміло: хіба це фараон вивів євреїв з Єгипту? Господь говорить у 12:17: «Я вивів ваше воїнство з землі Єгипетської», а в Тегілім 114:1 сказано: «Коли виходив Ізраїль з Єгипту…» В одному випадку дійова особа – Всевишній, в іншому випадку – Ізраїль. І все-таки незрозуміло, до чого тут фараон? І для того, щоб справді зрозуміти, до чого тут фараон, варто повернутися трохи назад, до 1 вірша 5 розділу.

Моше приходить до фараона і каже йому: «Так сказав Господь: відпусти, відішли народ». І йде відповідь фараона в 2 вірші: «Я не знаю Господа, я не відішлю». І впродовж усіх діалогів Моше і фараона сім разів повторюється слово «відішлю», «відішли». Число сім – це таке непросте число в Торі. Сім позначає багато, достатню множину. Можна зустріти: «буде це в сім разів проти гріхів наших», «семикратно за гріхи ваші». І також у Тегілім: «сім разів на день прославлятиму Тебе». І Єшуа користується цим, кажучи, що треба прощати «до семи разів по сімдесят». Всевишній сім разів повторює Свою вимогу: «Відішли мій народ!», вимога повторюється. І ми бачимо, що фараон щоразу каже: «Я не відішлю». І ось початок цієї тижневої глави говорить про те, що слово Всевишнього перемогло. Ось про це Тора і свідчить: коли Всевишній переміг, то фараон відіслав народ.

Треба зрозуміти і другу частину вірша: чому Всевишній не повів Ізраїль близьким шляхом? Шлях через землю пліштім – це дуже короткий шлях: можна пройти його за 10 днів або за два тижні. Дорогою, так чи інакше, народ Ізраїля муситиме воювати: це земля пліштім, і народ країни зустрів би їх війною. І Ізраїль міг би сказати: «Ми зараз призначимо собі командира і повернемося до Єгипту, навіщо нам воювати тут?» І крім того, потрібна була якась підготовка для Ізраїля, щоб увійти в Ханаан. І тому Всевишній не повів Ізраїль коротким шляхом.

Ще одна річ, яку треба зрозуміти. Коли Всевишній дає євреям ман, то сказано, що Він дає його, щоб випробувати народ. У чому тут випробування народу? Є різні підходи до цього питання.

Перший говорить, що ман – це мізерна їжа і вона дається в строго визначеній кількості. І в цій мізерності дуже важко зберігати віру.

Є й інший підхід, можна сказати, прямо протилежний: випробування в тому, що не треба дбати про прожиток. Коли ми живемо життям, у якому немає ні в чому нестачі, і ми можемо мати все, що хочемо, – у нас є одяг, прожиток і все, що потрібно людині, – як у такому становищі, в такій ситуації зберігати віру?

Є ще й третій підхід. Третій підхід говорить, що євреї кожного дня мусили звертати свій погляд до Всевишнього. Вони не могли отримати запас прожитку на два дні, на три дні вперед. Кожного дня треба було питати, звертатися з надією: дасть Всевишній ман чи не дасть.

Такі три підходи існують у розумінні цього питання. Ми можемо сказати збоку, що всі три підходи правильні. У кожної людини було своє випробування залежно від її характеру. Хтось міг спокуситися тим, що не треба дбати про майбутнє, а раз так – навіщо тоді служити Всевишньому, ман же щодня є. Хтось інший міг спокуситися тим, що Всевишній годує мізерно, і тоді втратити віру і вийти з послуху Всевишньому. Хтось міг послизнутися щодо наполегливості, щодо необхідності щодня знову і знову до Всевишнього звертатися. Ці три випробування (і, мабуть, ще якісь варіанти були, кожен для своєї ситуації, кожен для окремої людини) не тільки іспит, а ще й урок водночас. Нас навчають справлятися з подібними ситуаціями, з подібними спокусами. Це актуально не тільки щодо виходу з Єгипту, звичайно. Щоразу під час якихось подій, які відбуваються в нашому житті у сфері економічної ситуації, ми можемо бачити в цьому урок довіри до Всевишнього, приймати цей урок, проходити цей урок з вдячністю, якою б складною ситуація не здавалася.

Ми бачимо, що для євреїв, які виходили з Єгипту, спокусою був спогад про Єгипет. Євреї згадують про казани з м'ясом, про те, що сиділи біля казанів з м'ясом, їли досхочу хліба. І у зв'язку з цим коментатори міркують про те, як справді євреї жили в Єгипті, що це за казани з м'ясом?

Деякі кажуть, що євреї були здебільшого рабами царської родини, і тому вони могли брати що завгодно на ринку або брати що завгодно в садах, тобто мали певні зв'язки і певні права. Інші кажуть, що євреї справді м'ясо з казанів, але це було крадене м'ясо. Тоді чому вони тужать? Одні тужать за своїм родоводом, за своїми правами, особливими правами, які були в них у Єгипті. Інші – за своїм знанням світу, за вмінням у ньому жити й орієнтуватися, тому що злодій теж мусить уміти розбиратися в тонкощах, щоб уміти красти м'ясо постійно.

І що ми можемо зрозуміти з цього для свого життя? Ми, коли залишаємо метушню нашого світу, коли обираємо собі скарби на небесах, часто опиняємося в новому, зовсім незнайомому для нас світі – у світі, природи якого ми не знаємо, в якому не маємо зв'язків і не можемо нічого вкрасти. І часто це викликає в нас тугу. Ветхий чоловік у нас ніби зітхає і хоче повернутися у світ. Розглядаючи вихід з Єгипту, ми можемо побачити ці процеси і навчитися їх відстежувати.

Мені хочеться поговорити тут про деякі вірші з нашої тижневої глави Бешалах (13:17–17:16).

Субота тижневої глави Бешалах (усі суботи, що припадають на цю главу) називається Шабба́т шира́, або Субота пісні, Субота піснеспівів і прославлень, тому що в цій тижневій главі, як ми бачимо, містяться дві пісні: пісня Моше і пісня Мір'ям. Пісня Моше складається з 19 віршів (15:1–19). Після того як Моше закінчив свою пісню, ми читаємо, що Мір'ям узяла в руки тимпан, що всі жінки взяли в руки тимпани, і вони теж починають пісню прославлення. Жінки почали прославлення, щоб відповісти чоловікам на їхній піснеспів, свого роду такий феміністський жест від Мір'ям – відповісти чоловікам на їхню пісню своєю піснею, щоб показати, що жінки рівні з ними в правах, принаймні в предстоянні перед Всевишнім. Але коментатори кажуть, що пісня Мір'ям складається лише з одного вірша (це 21 вірш 15 розділу):

Лише один вірш у відповідь на 19 віршів пісні Моше. І коментатори кажуть, що це вказує на те, що Мір'ям перебуває на вищому рівні, і жінки перебувають на вищому рівні, ніж чоловіки. Ще одне підтвердження цьому – всі жінки мали в руках тимпани. Вони не покладалися на Мір'ям як на свого лідера, кожна мала власний тимпан. Вони не шукали зовнішнього лідерства, а кожна шукала Всевишнього сама. Коментатори і мідраші кажуть, що кожна жінка, навіть якщо вона була самотня, мала в родині свій тимпан. Це знову ставить жінок за вірою на більшу висоту, ніж чоловіків, і тому є ще один доказ. Як каже мідраш, коли ізраїльтяни робили золоте теля, жінки не були ініціаторами і не брали в цьому участі. А чоловіки покладалися на Моше як на лідера і, щойно Моше зник, одразу захотіли зробити собі Бога, який вивів їх з Єгипту. У цьому полягає прояв вищої віри в жінок, ніж у чоловіків. І, хоча коментатори і Талмуд кажуть про те, що пророка, як Моше, більше не було (це пряма мова Танаху), проте вплив Мір'ям на жінок, віра жінок, їхня здатність сприймати Мір'ям і сприймати слова Всевишнього, вона вища за рівнем, ніж у чоловіків. Тому, якщо ви звернете увагу, в тексті, у 20 вірші, Мір'ям названа сестрою Агарона, а не сестрою Моше. Чому її зіставляють з Агароном? Тому що Агарон як священник має бути в певному сенсі феміністом, він однаково і рівноцінно приносить жертви і за чоловіків, і за жінок.

Ще одне місце, на якому нам варто зупинитися в цій главі, ще одна важлива деталь – це те, що в нашій главі відбувається дуже багато чудес. І чудеса ці можна поділити умовно на дві частини.

У попередній главі, главі Бо, відбуваються десять кар єгипетських, які веде сам Всевишній. А в нашій тижневій главі є розсічення Червоного моря, і це теж справа Бога, і тільки Бога. Сам народ Ізраїля не брав у цьому участі, тому що Моше сказав: «Господь вестиме битву за вас, а ви мовчіть». І війна з єгиптянами, і чудо розсічення моря було виключно справою Всевишнього.

Друге чудо, яке ми бачимо і можемо порівняти з першим, – це ман, посланий з неба. Він не спускався відразу в шлунки людей, його треба було збирати, молоти, варити і так далі. Люди отримали причетність до цього чуда, до отримання цього чуда. Таким чином починається для всього народу співпраця зі Всевишнім, і ім'я Ізраїль можна перекласти як той, хто транслює, передає Всевишнього в цей світ. Завдання будь-якого ізраїльтянина (а в ширшому сенсі і будь-кого, хто належить до народу Божого, тобто віруючих, які прийшли через Єшу́а і ввійшли в Завіт) – це бути співробітником Божим. Про це і Павло каже, що «Бог зробив нас співробітниками», це стосується і Ізраїлю, і тих, хто увірував з язичників. Є чудеса, які ми не можемо отримати без якогось нашого зусилля, без зусилля з нашого боку. Більше того, хасидські вчителі кажуть про те, що сам спуск ману з небес відбувався завдяки тому, що Моше і Агарон досягли дуже високого рівня в тому, що в хасидизмі називається біту́ль (самоскасування, скасування власної волі).

Давайте прочитаємо 8 вірш з 16 розділу, відповідь Моше ізраїльтянам, які прийшли скаржитися на свої біди:

 Моше каже: «…вена́хну ма – а ми що ж?» Тобто слово ма (що) у своєму початковому значенні означає ніщо. Іншими словами: «А ми – ніщо, і на нас не варто нарікати». Так відбувається, коли людина скасовує свою волю і пригнічує своє бажання заради бажання Всевишнього, підкоряє свою волю волі Всевишнього, якщо так можна сказати, або приводить у ще кращому випадку свою волю у відповідність з волею Всевишнього. Так і Павло каже в посланні до галатів (2:20) щодо Машиаха: «Уже не я живу, а живе в мені Машиах». І тут ми бачимо, що відбувся оцей біту́ль, як порожнеча, відкрита для волі Всевишнього, у заслугу чого (на думку хасидських учителів, як я вже казав) ман і міг спуститися з неба.

Коли Єшуа каже (Єв. Йоханана 6:48): «Я є хліб, що зійшов з небес», Він вказує на те (про що говорив багато разів до цього і говоритиме після цього), що Його воля – це воля Отця, що послав Його. І коли ми хочемо творити чудеса, коли ми хочемо спускати з небес, умовно кажучи, свій ман, ми теж маємо навчитися робити це через самоприниження: передусім ми спустимо в себе волю Творця і почнемо бачити в собі все те, що нас від Творця відрізняє.

Часто люди запитують: чого мені бракує, для того щоб отримати Божественне одкровення, для того щоб Бог у мені жив? Але найчастіше правильніше буде шукати, що в мені зайве, де я сам проявляюся, де «стара» моя людина ще не померла і Бог у мені не живе повністю. Якщо ми кажемо, що ми – ніщо (на́хну ма), і, якщо ми не проголошуємо це, а свідчимо, усвідомивши себе, тоді ми реально здатні творити чудеса. І дай нам Бог усім досягати такого стану.

І, звісно, не можна оминути увагою 27 вірш 15 розділу:

Туди вони прийшли, до речі, з місця Мара́, де води були гіркими. А фініки, як відомо, не ростуть там, де гірка вода, вони ростуть тільки на солодкій воді. І тому після всієї історії з ремством щодо гіркої води в Марі́ євреї приходять до місця, де 12 джерел солодкої води, і вони там розташовуються. І диво полягає в тому, що 70 пальм – це не таке велике місце навіть для оазису. Тим більше, уявіть собі, що вийшло 600 тисяч чоловіків, тобто приблизно 2 мільйони людей разом із жінками та дітьми, плюс худоба. Вони потребують великої кількості води, а води вистачає тільки для 70 пальм, тобто її не так уже й багато. І проте Ізраїль зупинився там, тому що вода була дуже солодкою і тому що цієї води вистачило на всіх, на весь народ. Ізраїль зміг там зупинитися, і в цьому було диво.

Зрозуміло, числа 12 і 70 приваблюють людей. Можна сказати (так кажуть багато коментаторів), що це 12 колін і 70 старійшин Ізраїля, що це місце символічно було від початку призначене для Ізраїля. Можна також сказати, за іншою версією, що тут є підготовка масштабніша для зв'язку з усім світом. Тоді числа 12 і 70 – це 12 колін Ізраїлевих і 70 народів. І в цьому місці вперше стали вивчатися перші отримані закони, як написано (15:25): «Там установив Він йому (народові) закон і правосуддя». Після випробування гіркою водою, отримавши закони, народ пішов до солодкої води і став вивчати те, що було отримано в Марі́. І це перше місце вивчення Тори символічно поєднує в собі і 12 колін Ізраїля, і 70 народів світу, тому що в потенціалі Тора мала розкритися для всього світу. Ми бачимо, що це сталося знову-таки і в Єшуа Машиаху, коли перегородка, що розділяє Ізраїль та інші народи, впала.

Таким чином, що ми можемо побачити в цій тижневій главі? Ми можемо побачити, що, по-перше, уже ця глава вказує на рівність між чоловіками і жінками в прославлянні Всевишнього. По-друге, ми можемо побачити, що ось ця фраза, на́хну ма, згадується два рази. Слово ма (за гематрією це 45), ужите два рази (що становить 90), відповідає гематрії слова ман (також 90). І це вказує на те, що ось цей біту́ль (скасування себе) пов'язаний зі спуском хліба. І якщо ми хочемо уподібнитися Єшуа і спускати хліб з небес, то ми самі повинні зникнути, наша воля повинна зникнути, бути скасованою щодо волі Всевишнього. І ми також бачимо, що Всевишній закликає нас до співпраці з Ним, що ми обрані бути співробітниками Йому.

Примітно те, що тижнева глава Бешалах, як і будь-яка інша тижнева глава, має безліч перетинів із Бріт хадаша́.

Тижнева глава Бешалах дуже багата на різні події. Від грандіозних – таких, як вихід з Єгипту, пасхальна жертва, розсічення моря і багато ще іншого – до подій трохи менш значущих. І ми з вами почитаємо кілька віршів із 16 розділу.

Переклад слова кефо́р як іній – переклад, звісно, умовний. У мовах північних народів є по 30 слів для позначення кольору снігу і по 20 слів для позначення його консистенції, тому що ці народи живуть у тих місцях, де сніг випадає часто, і це природно. Іврит – це мова, яка сформувалася там, де сніг і все, що пов'язане з морозом, явище нечасте. Тому й термінологія, відповідно, небагата. Коли перекладач стикається зі словом кефо́р, йому важко дібрати відповідне російське слово, тому ви зустрінете і изморозь, і гололедица, і якого тільки слова не зустрінете. Ідеться, звісно, про щось біле, дрібне, схоже на крупу, яке розсипане тонким шаром по землі. Що ж саме? Ну, кожен визначиться відповідно до своїх знань російської мови.

 15. І побачили сини Ізраїлеві, і говорили один одному: «Ман гу – Що це?», бо не знали, що це (ма-гу). І сказав їм Моше: «Це хліб, який дав вам Господь у їжу».

 Таке ось дивне речення ми зустрічаємо. Хіба з самих запитань, які сини Ізраїлеві стали ставити одне одному: «Що це? Слухай, ти не знаєш, що це? Що це таке?», хіба з цього не випливає, що сини Ізраїлеві не знали, що це? Навіщо пояснювати, що вони ставили це запитання, тому що вони не знають, що це? Річ у тім, що запитання синів Ізраїля ман гу не таке вже й просте. Слово гу зрозуміле, воно означає це в цьому контексті. А от зі словом ман трохи складніше. Слово ман, найімовірніше, не івритське слово, хоча в Тегілім 61:8 його можна знайти. І якщо прийняти значення, яке в цьому вірші визначене, то тоді запитання ман гу? можна перекласти як для чого це призначене, у чому призначення ось цього ось, білого? Є інше розуміння, воно каже, що сини Ізраїлеві запитують: хто це? або чиє це? або для кого це? Так чи інакше, вони запитували або «що це?», або «хто це?», або «чиє це?», або «для чого це призначене?» І Моше дає відповідь на їхні запитання, задовольняє їхню цікавість. В арамейському перекладі Йонатана є ширша відповідь Моше, який каже так: «Це хліб, який від днів творіння був призначений вам, і зараз його Господь дає вам у їжу».

Трохи пізніше в нашій же главі ми читаємо:

 31. І нарік дім Ізраїлів ім'я йому, цьому хлібу, «ман». Він як насіння коріандрове, білий, а смак його – як у коржика з медом.

 32. І сказав Моше: «Ось що звелів Господь: наповніть ним омер (міру) для зберігання в роди ваші, і щоб бачили хліб, яким Я годував вас у пустелі, коли Я вивів вас із землі Єгипетської.

 33. І сказав Моше Агаронові: візьми одну посудину і поклади туди повний омер ману, і постав його перед Господом для зберігання в роди ваші».

    Народ Ізраїля дає новому продуктові нове ім'я. І як же він називає цей продукт, цей хліб? Він не називає його «хліб, який Господь дав», не називає його словом «хліб Божий» або «хліб з небес», він називає його словом «ман» – тим самим запитанням, з розуміння якого ми почали. Тобто назвою продукту стало запитання: що це? Іншими словами: що у нас на обід? І відповідь: у нас на обід «що», ми сьогодні будемо їсти «що», і протягом 40 років ми щодня будемо збирати «що» і їсти «що». Під час усього ходіння пустелею ми будемо їсти саме запитання. Час ходіння пустелею – це час ставлення запитань.

Ви любите ставити запитання, любите харчуватися запитаннями? Як народжується голод у людини? Голод – це теж запитання до світу, запит на їжу, відчуття нестачі їжі, яке задовольняється їжею. Запитання – це незнання, нерозуміння чогось, бажання «з'їсти відповідь». У нашому випадку «ман» насичує людину так, що в неї виникають нові запитання. Рух уперед, духовне зростання – це постійне ставлення запитань. Але це ж і відчуття свободи. Є старий радянський анекдот, коли на якихось зборах встає людина і каже: «Я от хочу запитати, куди поділося молоко і м'ясо?» Оголошується перерва, після перерви встає інша людина і каже: «Я не питаю, куди поділося молоко і м'ясо, я питаю, куди поділася та людина, яка питала, куди поділося молоко і м'ясо?» Тобто проти людини, що ставить незручні запитання, у невільному суспільстві можуть застосовувати репресії. Скільки разів зустрічаю різних людей, яких виганяють з громади, виганяють з якихось зборів, з якихось зустрічей, з якихось курсів, тому що вони ставили незручні запитання. Їх сприймають як ворогів, як провокаторів, і людині забороняють ставити певні запитання.

Це не те, що відбувається в пустелі, куди Всевишній повів народ. Тут запитання, уміння ставити запитання, уміння ставити собі запитання стає основною їжею для народу Ізраїля. Мабуть, багатьох здивувало, що після першого візиту до фараона Моше ніби накидається на Всевишнього і каже: «Навіщо Ти вчинив зле цьому народові?» Моше звертається із запитанням до Всевишнього, запитання не риторичне: «Якщо Ти, Господи, хочеш давати нам Тору, хочеш давати нам вчення, хочеш давати нам знання, то будь готовий відповідати на запитання. Якщо Ти вчитель, який хоче давати Тору, знання, то будь готовий відповідати на запитання».

    Що тут важливо? Важливо, що запитання – це саме потреба учня. Часто запитання ставлять для того, щоб перевірити вчителя на «свій він чи чужий», перевірити його на «кошерність», скажімо так, на відповідність ГОСТу чи ТУ. Це інша розмова. Але відповідати на запитання, підтримувати запитання, годувати людей запитаннями і вирощувати їх завдяки запитанням – це основа єврейського учнівства. І це увічнено тим, що банка із запитанням, з хлібом, який називається «що», стоїть перед Ковчегом, стоїть перед Господом. Людина постійно повинна перебувати перед Господом у стані запитання, постійно повинна бути в пошуку відповіді на якісь свої запитання, з яких народяться нові запитання. І в цьому життя, в цьому духовне життя людини. Тому хліб, що зійшов з небес, і назвали «що» – як свобода ставити запитання, як свобода пошуку і як свобода, з іншого боку, живого спілкування зі Всевишнім, коли можна прийти до Нього і запитати в Нього; як створення громади, в якій можна запитувати одне одного і разом шукати відповіді на свої якісь запитання, на свої якісь запити, на свої якісь потреби. У цьому суть учнівства. Учнівство – це не означає дати всім правильні відповіді на будь-які запитання, це не знання відповідей. Учнівство – це навчити людину ставити запитання і разом з нею вирушити на пошук відповідей на запитання, які вона ставить.

У цьому уривку в нас буде більшою мірою молитва, ніж бесіда. Останнім часом дуже багато людей просять мене помолитися про фінансову ситуацію. Багатьом людям стало набагато важче жити, набагато важче утримувати свою сім'ю, але попри те, що вони працюють і справді намагаються, щоб достаток був у їхньому домі, попри те, що вони намагаються вести правильний спосіб життя, щось усе-таки не йде. Єврейська традиція радить людині, яка хоче поліпшити свою економічну ситуацію, читати розповідь про ман, ту саму, яка якраз міститься в нашій тижневій главі Бешалах, у 16 розділі книги Шмот. Тут виникає запитання, природно, перше ж запитання. Як можна прочитати щось, пробубоніти щось, прошепотіти щось, пошаманити щось і отримати якусь зміну? Традиція використовує слова сґула́. Це слово найкраще перекласти як надбання, щось особливе, унікальне і дорогоцінне, що в когось є, якийсь скарб. Читання уривку про ман – це сґула́ для того, щоб поліпшити фінансове становище. Слово сґула́ (від кореня самех-ґімел-ламед) – особлива здатність реалізовувати якісь приховані можливості. Всевишній називає народ Ізраїля ам сґула́ (народ сґули) – народ, який покликаний реалізувати якості Всевишнього в цьому світі. Читання уривку про ман може допомогти нам розкрити в собі якийсь прихований потенціал, якісь приховані можливості, якісь приховані якості, які допоможуть нам поліпшити наше фінансове становище.

Іноді це щось, що потрібно витягнути з нас, розкрити і явити, змусити проявитися в цьому світі. Але так буває не завжди. Дуже часто запитують: «Алексе, скажи, будь ласка, чого мені не вистачає, щоб…?» Щоб розуміти Тору, щоб добре заробляти, щоб бути праведним. І запитання – чого мені не вистачає – це дуже поширене запитання. Набагато рідше запитують: «Алексе, що в мене зайвого, що мені заважає?» Іноді потрібно не додавати щось, а навпаки (десь навіть напилком або рубанком), потрібно нас доопрацювати для того, щоб ми досягли якогось іншого, нового рівня. Уривок про ман розповідає про те, як Всевишній годує народ у пустелі. Точно таким самим методом, так само, як годував народ у пустелі, Всевишній годує нас у наших містах і зараз, тільки Його дія прихована. Якщо в пустелі ми бачили явно – ось він, ман, ось він падає, ось його можна зібрати, – то все працює точно так само і в нашому світі, тільки це неочевидно. Тому, коли ми читаємо розділ про ман, ми можемо на рівні теорії вивчити устрій того, як Всевишній живить цей світ, як Всевишній дає життя, дає прожиток усьому живому, і, можливо, щось зміниться в наших стосунках зі Всевишнім і, відповідно, в нашому фінансовому становищі.

І єврейський народ здавна взяв собі на замітку: якщо хочеш поліпшити щось, то подивися, що про це написано в Торі, і вивчи, оскільки Тора – найкраще з джерел знань. І щоразу, коли читається тижнева глава Бешалах і йде розмова про ман, це зручна нагода разом прочитати, разом помолитися про прожиток, тим більше що в дуже багатьох людей фінансова ситуація така, що це потребує молитви. Перед навчанням заведено молитися особливою молитвою. Я її прочитаю і потім спробую пояснити, чому вона саме така:

Нехай буде угодно Тобі, Господи, Боже наш і Боже Отців наших, забезпечити прожитком увесь Свій народ, дім Ізраїля, і мене, мою сім'ю в їхньому числі, з легкістю, а не зі стражданнями, з пошаною, а не з ганьбою, дозволеним чином, а не забороненим, для того щоб служити Тобі і вчити Тору Твою, подібно до того, як Ти годував наших Праотців маном у пустелі, в землі безводній і занедбаній.

Насамперед ми просимо у Всевишнього за весь народ. Що відбувається, коли я прошу не тільки за себе, а відразу за весь народ Божий? Я в цей момент молюся і за Джона з Австралії, і за Хосе з Мексики. І відбувається те, що і Хосе з Мексики, і Джон з Австралії, коли і вони моляться цією молитвою, вони моляться також і за мене. Може бути, що щось, що зрозуміє, щось, що розкриє у світі Джон з Австралії або Хосе з Мексики, розкриється і відіб'ється і в моєму серці. Ми, як єдине тіло, як єдиний організм постаємо перед Всевишнім. Ми просимо, щоб цей прожиток, який ми будемо отримувати, ми отримували з легкістю, а не в скорботі, це ж начебто і зрозуміло. З пошаною, а не з ганьбою. Дуже неприємно ходити на роботу, на якій тебе принижують, принижують твою гідність. Дозволеним способом, а не забороненим. Дуже часто людина каже мені: у мене така важка ситуація, що, може бути, я буду працювати в суботу, може, я буду ще якось там, але неможливо мені впоратися без порушення. Ми молимося про те, щоб наше забезпечення прожитком відбувалося дозволеним способом, щоб не було якогось дрібного шахрайства, дрібного обману, щоб усе, що ми робили, було чистим перед Всевишнім: щоб терези наші не брехали, язик наш не брехав, щоб ми не продавали якогось товару, який людині не потрібен. І ми додаємо: «Усе це потрібно для того, щоб служити Тобі і вчити Тору Твою». Це дуже цікаво. Коли ми молимося, ми не просто просимо щось, ми проговорюємо, для чого ми цього хочемо. Машиах казав (Єв. Йоханана 14:14): «Коли ви просите в ім'я Моє…», тобто те, що ми просимо, – це для того, щоб служити Машиаху, для служіння Машиаху. Коли ми говоримо в молитві: «Ми це просимо для того, щоб служити Тобі і вчити Тору Твою. Дай нам це, подібно до того, як Ти годував наших Праотців маном у пустелі, у землі безводній і занедбаній», то це той самий принцип, ми хочемо, щоб він застосовувався і до нас. Це передує, власне кажучи, вивченню розділу про ман.

А тепер спробуємо, з Божою допомогою, почитати й саму історію. Як я вже зазначив, це 16 розділ книги Шмот.

4. І сказав Господь Моше: «Ось, Я дощем пошлю вам хліб з небес, і вийде народ, і зберуть вони, скільки потрібно на день у цей день, щоб Я випробував його, чи буде він чинити за Моєю настановою чи ні».

Дуже дивовижне дієслово використовує тут Всевишній і каже: «Дощем пошлю вам хліб, Я „одощу“ вас хлібом, це буде хлібний дощ». У чому особливість дощу? Дощ, по суті, – це метеорологічне явище, це вода, яка ллється з небес. Якщо ґрунт нічим не засіяний, то користі від дощу ніякої не буде. Для того щоб на ґрунті, на землі щось виросло, потрібно посіяти і бажано обробити, і тоді від дощу буде якийсь результат; а інакше, хоч ти зливи на неї лий, незасіяна земля плоду не дасть. І точно так само цей ось прожиток, який ми отримуємо, хліб, який ми отримуємо, він матиме сенс, якщо ми даємо плід. Як ми сказали: «Дай нам прожиток, щоб нам служити Тобі». Якщо ми вірні на самому початку, на перших шматочках хліба, то й прожиток зростатиме. Це перевірка, яку ми проходимо. Крім того, тут дуже цікава думка про те, що зберуть, скільки потрібно на день у цей день. Завжди можна запитати: а якщо збирати втричі довше за часом? Були люди, які вийшли, зібрали скільки-то і пішли у свій намет. Були також люди, які з ранку до вечора перебували в полі і збирали весь день. І за підсумком з'ясувалося, що зібрали кожен стільки, скільки потрібно.

Оскільки ми отримуємо прожиток від Царя Царів, то наше старання – це те, що потрібно докласти, потрібне наше зусилля, потрібне зусилля, докладене від усієї душі. Але Тора тут каже, що ми отримаємо рівно стільки, скільки потрібно. А чого ще хочеться? Дуже важко жити, коли в тебе є гроші тільки на сьогоднішній день. Хочеться мати подушку безпеки. Якщо раптом у людини зламається холодильник, не дай Боже, чи може вона просто піти й купити новий холодильник, чи є в неї на це гроші на рахунку? Залишмо холодильник. Скільки людей відкладає лікування зубів просто тому, що в них на це немає грошей. Чи цього хоче Бог? Чи це Він каже: «Ти матимеш тільки те, що тобі необхідно на сьогоднішній день»? Він каже, що якщо тобі сьогодні необхідно полагодити холодильник, якщо тобі сьогодні необхідно зайнятися зубами, то ти можеш мати стільки прожитку, щоб вистачило і зайнятися зубами, і полагодити холодильник. Це не мінімалка, це не прожитковий мінімум – це достаток, який Всевишній забезпечує: кожен зібрав стільки, скільки йому потрібно.

5. І буде: у шостий день, і приготують вони те, що принесуть, і буде вдвічі проти того, що збирають кожного дня.

Тобто в шостий день не працювали вдвічі довше, вийшли працювати, як звичайно, але зібрали вдвічі більше. Всевишній дав удвічі більше, тому що субота (шаббат) – день відпочинку, буде не робочий день, Всевишній про це подбає.

В Ізраїлі це стало цілою проблемою. Є люди, люди невіруючі, які давно відійшли від усього єврейського, які хочуть, щоб їм дозволили працювати в шаббат. Інші люди, точно такі самі невіруючі (тут взагалі не питання віри), не хочуть, щоб дозволяли працювати в шаббат. Вони кажуть: «У нас маленька крамничка. Якщо власник великого супермаркету може міняти працівників, то мені, щоб конкурувати з ним, потрібно буде сім днів на тиждень без відпочинку працювати. Я не зможу так, тому я проти того, щоб субота була робочим днем, хоча я суботи зовсім не дотримуюся». Є люди, які так кажуть: «Людині необхідний відпочинок». Людина боїться втратити (якщо вона невіруюча) цю економічну безпеку. Тут Всевишній каже: «Якщо ви живете за Торою, якщо ви живете в злагоді зі Мною, то економічна безпека у вас є».

6. І сказали Моше і Агарон усім синам Ізраїля: «Увечері дізнаєтеся ви, що Господь вивів вас із землі Єгипетської,

7. А вранці побачите Славу Господа, бо Він почув ваше ремство на Господа. А ми що, що ремствуєте на нас?»

8. І сказав Моше: «Коли дасть вам Господь увечері м'ясо, щоб їсти, а вранці хліба для насичення – так чує Господь ваше ремство, яким ви ремствуєте на Нього. А ми що? Не на нас ремство ваше, а на Бога».

Моше і Агарон тут виявляють скромність і кажуть: «Якщо ви прийшли з претензіями, що вам не вистачає прожитку, то ви не за адресою прийшли. Хоча ми справді лідери народу, але відповідальність за ваш прожиток лежить не на нас. Звертайтеся до Всевишнього».

Нам теж дуже часто здається, що якби не дружина, якби не чоловік, якби не начальник, якби не міністр, якби не президент, то ми заробляли б більше. Справді: і хтось у сім'ї, і начальство, і міністр, і президент можуть впливати на прожиток. І справді, невміла й жорстока політика президента, якась податкова політика можуть дуже сильно обвалити економіку, і потрібно міняти поганого президента, міняти поганого начальника, міняти місце роботи, міняти міністра. Але прожиток залежить від Всевишнього, звертатися потрібно до Всевишнього. І якщо вже звертатися до Всевишнього, то не з ремством, а з молитвою.

9. І сказав Моше Агаронові: «Скажи всій громаді синів Ізраїля: наблизьтеся до Господа, оскільки Він почув ваше ремство».

Іншими словами: «Зрозумійте, що Господь – Джерело всього, і коли ви шукаєте прожиток, то наближайтеся до Нього». Щоб знайти причину фінансових проблем, знайдіть спосіб наблизитися до Всевишнього.

10. І було, коли говорив Агарон усій громаді синів Ізраїля, і звернулися вони до пустелі, і ось, Слава Господа видима в хмарі.

11. І говорив Господь Моше так:

12. «Я почув ремство синів Ізраїля, скажи їм так: „У сутінки будете їсти м'ясо, а вранці насититеся хлібом, і дізнаєтеся, що я – Господь, Бог ваш“».

13. І було, увечері налетіли перепели і вкрили табір, а вранці був шар роси навколо табору.

14. І піднявся шар роси, і ось, на поверхні пустелі, без оболонки, дрібний, як іній лежав на землі.

15. І побачили сини Ізраїля, і сказали один одному: «Ман гу? Що це?» Бо не знали, що це. І Моше відповів їм, і сказав Моше: «Це хліб, який дав вам Господь для їжі.

Це запитання, які людина собі ставить, реакції на якісь ситуації, які в житті відбуваються. Якщо ми говоримо в плані матеріальному, то будь-яка ситуація – це момент служіння Всевишньому. Якщо не дбати про прожиток, якщо реагувати на будь-яку ситуацію як на момент служіння Всевишньому, то прожиток до цього додасться.

16. Це те, що звелів Господь: «Збирайте з цього кожен, скільки йому з'їсти, о́мер на кожного, за числом ваших душ, кожен для тих, хто в його наметі, беріть».

Є від кожної сім'ї людина, яка виходить, (не обов'язково всім виходити), кожен візьме і кожен набере на всіх, хто в його наметі. Хтось збирав багато, як ми побачимо.

17. І зробили так сини Ізраїля, і збирали вони: хтось багато, а хтось мало.

Хтось вийшов у поле і вирішив: «Я буду збирати від сходу сонця і до виходу душі, мецета́ хама́, ад- цета́ нешама́, як кажуть івритом. А хтось вийшов, зібрав і подумав: «Ну, мені вистачить, піду-но я додому».

18. І наприкінці кожен міряв, і кожен отримав стільки, скільки потрібно, кожен скільки з'їсть зібрали вони.

Знову ми бачимо, що не завжди потрібно більше часу, не завжди потрібно важче працювати для того, щоб отримати те, що потрібно. У стані близькості до Всевишнього, коли ми розуміємо, що наш прожиток походить від Всевишнього, усе працює інакше. Це не означає (я тут жодним чином цього не підтримую), що можна бути ледарем або працювати мало, але кожен бачить, скільки старання йому потрібно докласти. І крім того, що ми працюємо, у нас ще є сім'ї, і ми хочемо ще Тору вивчати, і відпочивати треба. Ось так це працює.

19. І сказав Моше їм: «Нехай ніхто не залишить від цього до ранку».

20. Але не послухали Моше, і залишили люди від цього до ранку, і завелися в ньому черв'яки, і стало смердючим, і розгнівався на них Моше.

Були люди, які сказали: «А раптом завтра не випаде, а раптом завтра буде інакше, а раптом нам не вистачить мільярда, а раптом нам не вистачить десяти мільярдів?» І люди не могли зупинитися. І їхній заробіток – те, що вони заробили, те, що вони принесли в дім – усе вкрилося черв'яками і стало смердючим. Подивіться, кожен може побачити, як це застосовне до нашого життя.

21. І збирали його щоранку, кожен, скільки з'їсть, і припікало сонце, і він танув.

22. І було, на шостий день збирали вони хліба вдвічі, два о́мери на кожного, і прийшли всі князі громади, і сповістили Моше.

Це було дивовижно: раптом виходить дві порції ману на кожного.

23. І він сказав їм: «Це те, що говорив Господь: повний спокій і свята субота Господові завтра; те, що печете – печіть, що варите – варіть, а все, що залишиться, покладіть собі на зберігання до ранку».

Якщо завтра справді ману не буде, якщо завтра субота, якщо завтра свято Господнє, тоді можна й відкласти до ранку, можна відкласти на суботу.

24. І поклали його до ранку, як звелів Моше, і він не протух, і черв'яків не було в ньому.

Знову відкладається на служіння Всевишньому і не червивіє.

25. І сказав Моше: «Їжте це сьогодні, бо субота сьогодні Господові. Сьогодні не знайдете його в полі.

26. Шість днів збирайте його, а на сьомий день субота, не буде в ньому».

27. І було на сьомий день, вийшли з народу збирати і не знайшли.

Я зустрічав людей, які шукають, як би заробити більше, і зустрічав чоловіка, який навіть у Йом Кіпур, свято Судного дня, шукав місто в Ізраїлі, де все-таки можна попрацювати таксистом, і спускався туди. Він не бачив у житті жодного щастя, крім цього заробітку. І тут ми бачимо, що на сьомий день хтось спробував вийти і зібрати: можливо, не відклали від учорашнього, або відклали, але захотіли зібрати ще. І це, звісно, викликає гнів Всевишнього.

28. І сказав Господь Моше: «Доки будете відмовлятися дотримуватися Моїх заповідей, Моїх настанов?

29. Дивіться, ось Господь вам дав суботу, тому Він дає вам на шостий день хліба на два дні. Залишайтеся кожен там, де сидить, нехай ніхто не зійде зі свого місця на сьомий день».

Зрозуміло, ідеться тут не про те, що зі стільця не можна вставати чи з ліжка, тобто кожен залишається у своєму наметі. Це день, коли ви уповаєте на Господа. Ви ж і так відкрито отримуєте від Господа прожиток, але на сьомий день довіртеся Господу, скільки можна Його випробовувати? До речі, питання із суботою, з довірою Всевишньому – це те, про що ми сказали на самому початку: дуже важливо отримувати свій дохід дозволеним способом.

30. І спочивав народ на сьомий день.

31. І дав йому дім Ізраїля ім'я «ман». І він як насіння коріандрове, білий, і смак його, як медовий коржик. 

Хоча, звісно, є мідраші, є традиція, яка каже, що кожен знаходив у мані якийсь свій смак. Але ми говорили вже про те, що це дощ, і він зрошує дощем кожну людину, і кожен розкриває якісь свої здібності. Одна людина їсть і йде водити трактор, інша людина їсть і йде кидати лопатою сніг, третя людина йде робити хірургічну операцію, можливо, навіть з'ївши одну й ту саму їжу.

32. І сказав Моше: «Це те, що звелів Господь, повний омер від нього має бути на зберіганні для ваших поколінь, щоб вони бачили хліб, яким Я годував вас у пустелі, коли вів вас із землі Єгипетської».

Попри те, що ми живемо в іншому світі і наш прожиток не такий очевидний, Всевишній хотів, щоб перед нашими очима було це диво, був той хліб, який відкрито давав Всевишній. Ось зараз, коли ми читаємо цей розділ, це схоже на те, що ми стоїмо перед цією баночкою з ма́ном і дивимося на нього.

33. І сказав Моше́ Агаро́нові: «Візьми одну посудину, і поклади в неї повний о́мер ма́ну, і помісти її перед Господом для зберігання на всі ваші покоління».

34. Як звелів Господь Моше, так помістив його Агарон перед Ковчегом Завіту на зберігання.

35. І сини Ізраїля їли ман сорок років до їхнього приходу в Землю Обітовану. Ман їли вони до приходу до кордону землі Ханаа́н.

36. А о́мер – це десята частина ефи.

О́мер – це приблизно виходить, за деякими версіями, дволітрова, за іншими – трилітрова банка. Кожна людина за день це з'їдала, незалежно від віку, роду занять і так далі. Тобто тут ідеться не про міру об'єму, а про те, що кожен отримує, по суті, те, що необхідно йому для життя.

Це лише, так би мовити, пунктиром намічені думки про прожиток. І кожен, хто буде уважно перечитувати це, знаючи свою ситуацію, знаючи своє серце, відчує щось своє. Мені захотілося прочитати це разом із вами і знову-таки закінчити іншою молитвою про прожиток, яку заведено читати після вивчення розділу про ман. Це, звісно, не скасовує можливості для кожного помолитися своїми словами, так, як кожен звик, але, коли ми молимося спільною молитвою, я про це сказав на самому початку, ми об'єднуємося з усім народом:

«Ти – Господь, Ти Єдиний, Ти Той, Хто створив небеса і небесні висоти, землю і все, що на ній, моря і все, що в них, і Ти підтримуєш життя всіх. Ти Той, Хто постійно творив великі чудеса і знамення з нашими Праотцями, також і в пустелі дощем проливав на них хліб із небес і з крем'яної скелі видобував для них воду, а також забезпечував їх усім необхідним, одяг не зношувався на них. Також за великою милістю Своєю і за превеликою добротою Своєю забезпеч нас прожитком і постач нам усе необхідне, а також задовольни численні потреби народу Твого, дому Ізраїля, у щедрості й у достатку, без великої праці й зусиль, із Твоєї чистої руки, а не з рук людей. Нехай буде угодно Тобі, Господи, Боже мій і Боже Отців моїх, приготовляти мені і всім моїм домашнім усе, чого нам бракує, і забезпечувати нам усі наші потреби – кожного дня нашого життя за нашою нуждою і кожної години за нашою потребою, і кожній кістці з кісток наших за життєвою необхідністю, як личить Твоїй добрій і щедрій руці, а не відповідно до наших нікчемних справ, обмеженої доброти і мізерної милості. Нехай буде мій прожиток і прожиток моїх домашніх, моїх нащадків і нащадків моїх нащадків відданий у Твої руки, а не в руки людей.

Ось такою молитвою закінчується вивчення розділу про ман.

Разом із нашою тижневою главою Бешалах читається уривок із книги Шофтім. Оскільки цей уривок довгий і важливий (з 4 вірша 4 розділу до кінця 5 розділу), ми розіб'ємо його на дві частини. А для того, щоб було зрозуміліше, про що взагалі йдеться, ми почнемо читати з 1 вірша. Отже, 4 розділ, 1 вірш:

1. І продовжували сини Ізраїлеві чинити зло в очах Господа, а Егуд помер.

Егуд – це суддя, про якого йшлося в попередній частині книги, ми до нього не повертатимемося.

2. І продав їх Всевишній у руки Явіна, царя Ханаанського, який правив у Хацорі; а його воєначальник – Сісра, він живе в місті, яке називається Харошет-гаҐоїм.

Якщо хтось пам'ятає, у книзі Єгошуа бен Нуна вже згадувався Явін – цар Ханаанський, який правив у Хацорі. Але це не той самий Явін. Річ у тім, що є ім'я, яке властиве імператорам. Так часто трапляється при царських дворах, як, наприклад, з Людовіками у Франції. Фантазії було мало, тому їх часто називали одним і тим самим ім'ям. І, можливо, ідеться тут про Явіна VIII або Явіна X – загалом, про когось із номерних Явінів. Це Ханаанський цар, який сидить у місті Хацор. А його воєначальника звуть Сісра. Це ім'я филистимське, це важливо. І про що нам говорить той факт, що ім'я филистимське? Про те, що филистимляни почали в цей час (XIII століття до н. е.) проникати в країну Ізраїль. Можливо, це дало надію цареві Ханаанському Явіну з Хацора на те, щоб підняти голову. Прибуття в регіон нової сили, і сили реальної (филистимляни досить-таки сильні воїни, з добре оснащеною армією), – це шанс на реванш.

Місце міста Харошет-гаҐоїм досі не визначене, і багато суперечок є з цього приводу. Є 4-5 різних варіантів, але одне зрозуміло – це місто, це місце, яке знаходиться в долині Ізре'ель, а долина Ізре'ель – центральна артерія, що з'єднує південь і північ Ізраїлю. Розташувавшись у долині Ізре'ель, у дуже такому стратегічному місці, Сісра і його армія розділяє південь і північ Ізраїлю. Він відокремлює коліно Іссахара, Звулуна і Нафталі, тобто північні коліна від колін південних. Така от політична ситуація склалася.

Тобто в нього, у царя Ханаанського, як на ті часи, є важка бронетехніка. В Ізраїля на той момент – луки, пращі, каміння та дубини і допомога Всевишнього, до якої вони не зверталися до цього часу. Після 20 років ханаанської окупації, очевидно, за підтримки филистимлян, ізраїльтяни заволали до Господа. Ось така передісторія. А з 4 вірша починається, власне, наша гафтара, той пророчий уривок, який читається з нашою тижневою главою.

Вираз, який тут використовується, е́шет лапідо́т – це дивовижний вираз. Коментарі до нього більше говорять про коментаторів, ніж про саму Двору. Деякі кажуть, що е́шет лапідо́т – це означає, що Двора, вона дружина якогось Лапідота, а він, як деякі кажуть далі, і є той самий Барак, про якого ми прочитаємо в 6 вірші. Звідки виникає така версія? В івриті лапідо́т – це смолоскипи, лики полум'я; бара́к – це блискавка, і, загалом, усе сходиться до одного й того самого чоловіка. Інші кажуть, що е́шет лапідо́т означає, що вона у вільний від судової роботи час робила ґнотики для світильників Храму. Але найімовірніше все-таки розуміти вираз е́шет лапідо́т у тому ж ключі, що й вираз е́шет ха́їль із книги Мішлей (31:29) – жінка богоуспішна, жінка діяльна. Таким чином е́шет лапідо́т – це жінка вогняних ликів, здатна розпалювати вогонь у серцях людей, ініціативна або, як сьогодні сказали б, харизматична жінка з лідерськими якостями. І це саме по собі чудово, що жінка може бути на такій посаді: адже надворі, нагадаємо, XIII століття до н. е.

Двора сидить під пальмою, яка так і називається – пальма Двори, тобто всі знають, де її знайти, її офіс знаходиться під пальмою. І вона не тільки пророчиця, вона ще й суддя. Що означає – сини Ізраїля приходили на суд? Якщо в когось була якась справа, якась суперечка, якесь питання, приходили до неї за розв'язанням цього питання, за мудрістю, за розсудливістю до неї приходили. І ось що робить ця дивовижна жінка:

Двора відправила якихось посланців і викликала до себе, на галявинку перед пальмою, чоловіка на ім'я Барак, сина Авіно'ама, який живе в місті Кедеш у коліні Нафталі. Фраза, сказана Дворою, може означати: «Ти вже чув від Нього це веління, але ти на нього не відповів, тому я тобі його повторюю». Як я вже сказав, деякі вважають, що це її чоловік. Я не можу поділяти цю думку, але це думка авторитетних рабинів, і сперечатися з ними я теж не буду.

Гора Тавор (Фавор) відома сьогодні як гора Преображення, а в той момент – це єдина гора, яка височіє буквально посередині плоскої долини Ізре'ель. Це гора, на якій багато рослинності, там є зелень – здебільшого неплодоносна, там здебільшого неплодоносні дерева і немає джерел, але що важливо – це єдина гора в долині Ізре'ель. З одного боку, звісно, стратегічно зручне місце, але не без недоліків.

Чому треба зібрати людей із колін Нафталі і Звулуна? Тому що це коліна, які найбільше страждають від утисків.

Що каже тут пророчиця Баракові? Барак, вочевидь, людина військова. Це людина, яка зуміє зібрати 10 тисяч і повести їх за собою. Вона каже йому: «Так і велить Господь. Організуй армію на горі Тавор, збери там 10 тисяч чоловік. Я притягну, приваблю до тебе Сісру, усю його армію і там віддам його в твої руки».

Відповідь Барака, який, як ми сказали, людина військова, виглядає тут досить по-дитячому. Навіщо йому потрібна в дорозі ця жінка? Знову-таки коментатори (ті, що висувають версію, що він був одружений із Дворою) кажуть, що от, мовляв, такий підкаблучник, без дружини він нікуди не піде. Найімовірніше, справа тут зовсім в іншому. Звісно, гора Тавор – стратегічно вигідне місце, але Сісра міг би оточити цю гору, і ті, хто забарикадувався там (як згодом на Масаді, у I столітті н. е. під час Юдейської війни), могли б бути приречені на поразку, оскільки води на ній немає і їжі на ній мало. І якщо раптом Барак стане збирати армію і пропонувати такий план воєнних дій, то багато потенційних резервістів покрутять пальцем біля скроні і скажуть: «Бараку, ця місія самогубна, ми на цю справу не підемо». І, щоб народ міг піти на цю справу, щоб справді мобілізувати 10 тисяч чоловік, щоб це вдалося, щоб народ наважився, має піти Двора. Тому природно, що Барак думає: «Якщо піде Двора, в яку вірять, про яку знають, що вона пророчиця, то це не просто означатиме, що з нами пішла Двора, це означатиме, що з нами йде Господь». Двора вислуховує відповідь Барака.

Це можна зрозуміти так: «Якщо я піду з тобою, то ти знаєш, що слави ніякої не буде, тому що мене вважатимуть переможницею». Але знову йдеться не зовсім про це. Ми пізніше дізнаємося, що в історії буде задіяна ще одна жінка на ім'я Яель, у руки якої Всевишній справді віддасть Сісру. І тут Двора попереджає Барака і каже: «Я піду з тобою, але ти знай, що ми з тобою не по славу йдемо, слава належатиме Всевишньому».

Піднялася – мабуть, ідеться про те, що піднялася на гору Тавор. Наступний вірш ніби перериває нашу цікаву розповідь і розповідає одну важливу деталь, яка нам знадобиться пізніше.

Тобто серед родичів Ітро (тут він названий Ховав), тестя Моше, було коліно кенеян, яке мешкало поряд з Ізраїлем, і якийсь Хевер із цього коліна відокремився від них. Знову ця деталь знадобиться нам для розповіді пізніше. Вона вплетена сюди і здається нам випадковою – якийсь Хевер із кенеян кудись переїхав, і, здавалося б, цей переїзд узагалі до наших подій жодного стосунку не має. Але у Всевишнього так не буває.

Сісра (як ми й припускали) може міркувати так: «На горі Барака можна взяти в облогу і погубити разом із десятьма тисячами воїнів. Це буде переломна переможна битва. Це є наш останній і рішучий бій».

Отже, десять тисяч слабо озброєних воїнів спускаються з гори Тавор у бік потоку Кішонського назустріч армії нападу Сісри, в якій дев'ятсот бойових колісниць та інша амуніція.

Отже, щось сталося. Сум'яття сталося в армії, у мотопіхоті, у мотострілецьких частинах Сісри, що змусило Сісру зійти з колісниці і побігти. Що ж сталося? З історії, яку розповість нам потім Двора, і також із того, що розповідає Йосеф бен Матітіягу (Йосип Флавій), можна зрозуміти, що потік Кішон від несподіваного зливового дощу, від несподіваного повноводдя піднявся, розлився і перетворив ґрунт долини Ізре'ель на важкопрохідну грязюку, в якій застрягли колісниці Сісри, так що їх довелося кинути. Хоча людина ж не сходить так просто з танка. Чудо? Ну, звісно ж, чудо. Чи бувають дощі влітку в країні Ізраїль (а ми розуміємо, що все відбувається влітку)? Дуже рідко. Можливо, з періодичністю раз на 10-15 років улітку в Ізраїлі, особливо в долині Ізре'ель, трапляються сильні дощі та грози. В Індійському океані народжуються мусони – вітри, які влітку дмуть з боку океану на суходіл. І, хоча дмуть вони в тому далекому регіоні, іноді один із потоків вітру задуває в бік країни Ізраїль, і тоді починаються грози – від Ейлата і далі вгору долиною Ізре'ель аж до Бейт-Шеана. Цей вітер називається «потік Червоного моря». І тут ми можемо побачити паралель із пророчим уривком до нашої тижневої глави: подув вітер з Червоного моря, підняв потік і знову, якщо вже не потопив, то, принаймні, понівечив колісниці Сісри, і Сісра втік.

Можливо, це була дружина самого Хевера кенеянина, самого глави племені. А можливо, вона просто була однією з жінок, що жили в його племені. Як ми сказали, Хевер – це родич Ітро, тестя Моше. І Сісра прийшов туди чому? Тому що в них був мирний договір. Думав, що він заходить у союзницький дім, але, як це часто буває, не так сталося, як гадалося.

Напрошується найпростіше розуміння. У сучасному івриті сміха́ – це саме ковдра. І, так би мовити, прийшов Сісра до Яель, і вона вкрила його ковдрою, що дуже мило. Але можна зрозуміти це й по-іншому, якщо вважати, що смі́ха означає в цьому випадку полог намету. Тобто Сісра увійшов до неї, і вона прикрила полог намету, щоб ніхто нічого не побачив.

Зустріч чоловіка і жінки за таких обставин, звісно, породжує розмови. Породила ця зустріч і розмови серед мудреців. Є мудреці, які кажуть, що неодмінно була інтимна близькість між Сісрою і Яель, ну не може бути інакше. Деякі мудреці, спираючись пізніше на слова Двори, кажуть, що сім разів оволодів Сісра Яель, поки не виснажився повністю. Можна говорити все що завгодно, але тут цього не видно. Тут видно, що втомлений, виснажений боєм чоловік прийшов у дім до жінки, яка налила йому молока. (Знову-таки деякі коментатори кажуть, що грудного молока, і знову-таки часто коментарі говорять більше про коментаторів, ніж про події). І цей чоловік, попивши молока, збирається спати.

Цікаво, що він звертається до неї в чоловічому роді: амод (стій) замість імді. Але тут, можливо, це веління такого роду: «Я тобі доручаю стояти біля входу в намет».

Так закінчується четвертий розділ книги Шофтім, але не закінчується наш тижневий уривок. Ми продовжимо в другій частині бесіди, але вже можна зробити певний висновок. Іноді чудеса Господні стаються не як щось цілком надприродне, а як пазл, який так точно складається в часі, як може скласти тільки Той, Хто керує світом. І якщо ми говоримо про вітер з Індійського океану, якщо ми говоримо про когось, хто переселився в потрібний час у потрібне місце, і про пророцтво, яке сказане в потрібний час – усе це, складене разом, теж чудо Господнє. І такі чудеса ми і в своєму житті повинні помічати і за них дякувати.

Ѓафтара. Частина 2. Шофтім (розділ 5)

Це продовження нашої бесіди про гафтару до тижневої глави Бешалах. У четвертому розділі ми читали про те, що Всевишній через пророчицю Двору підбадьорив Ізраїль почати війну проти царя Ханаану Явіна, який сидів у Хацорі, і проти його воєводи Сісри. Ця війна закінчилася чудесною перемогою Ізраїля в нерівному бою. І в п'ятому розділі ми читаємо пісню прославлення, відому пісню Двори, яку вона складає на хвалу Всевишньому.

Ми говорили, коли обговорювали четвертий розділ, про природу того, як так вийшло, що невелике, по суті, джерело Кішон знесло колісниці Сісри. Воно розлилося, була багнюка, і колісниці застрягли. І ми говорили, що бувають випадки, коли влітку трапляються грози і джерела виходять із берегів, ґрунт стає м'яким, і все тоне в багнюці. Тут Двора описує, як іде Всевишній: вітром через усю пустелю йде Він, і небеса капають водою.

Дослівно – гори текли (назелу́), від слова нозе́ль (рідина). Якщо уявити це як справді сильний вітер, який прийшов із півдня і пройшов через Синай, Двора каже, що це, як із Синаю. І поєднує тим самим цей сильний вітер із духом Тори, з духом повернення народу до Тори, який, власне, і став причиною перемоги, повернення народу до Господа.

У шостому вірші Двора описує, яка сумна ситуація була до цього.

…за часів Яель – виникає питання, хто така ця Яель? Якщо це та Яель, яка була в попередньому розділі, то чому вона тут згадується? Рабі Шломо Іцхакі, авторитетний єврейський коментатор, каже: «З цього ми робимо висновок, що Яель теж була суддею в Ізраїлі». Хоча ми читаємо, що Яель, загалом, і не ізраїльтянка, можливо. Вона належить до племені нащадків Ітро. З іншого боку, є коментар, є таке розуміння: з того моменту, як Яель поставила там намет. Тому що далі ми читаємо зникли прямі шляхи, тобто не можна було вже пройти головною, битою дорогою, усе було перекрито. І, можливо, в ті дні Яель і поставила там намет, допомагаючи тим, хто подорожує далекими стежками. Так можна зрозуміти згадку тут Яель. Але знову повторю: Раші каже, що ця згадка тут говорить про те, що і Яель теж була суддею в Ізраїлі.

Зникли відкриті міста –зникли міста, які не зачиняються на ніч. Зникли міста, які не оточували б оборонними стінами. Але можна і в ширшому сенсі зрозуміти, що зникло почуття безпеки. Це таке перше «я ж мати» – єврейська версія. Я мати в Ізраїлі. Я встала і заступилася за свій народ.

Вибрав Бог нових або вибрав нових богів. От тут можна зрозуміти по-різному. Деякі коментатори кажуть, що Всевишній ніби оновив свої взаємини, оновив Свій союз з Ізраїлем і вибрав їх заново. Ніби заново їх народив і уклав з ними завіт. Але можна зрозуміти це й у бік звинувачення: народ Ізраїля вибрав інших богів. Про те, що народ Ізраїля може піти за іншими богами, попереджав ще Моше в кінці книги Дварім. І я схиляюся до цього розуміння: народ Ізраїля був покараний за те, що він вибрав інших богів. І через те, що народ Ізраїля звернувся до інших богів, немає тепер в Ізраїля такої сили, як була за часів Єгошуа бен Нуна. А якщо ми говоримо згідно з іншим розумінням, яке я навів першим, то Господь знову уклав з Ізраїлем завіт, і тепер він не злякається сорока тисяч воїнів зі списами. Можна сказати і так, що тепер Ізраїль виявився беззбройним. Серед воїнів, можливо, тільки в одного на сорок тисяч є спис. Можна це й так перекласти.

Бувають такі місця Писання, де незрозуміло, як правильно перекласти. І найчесніший, найграмотніший перекладач вагатиметься між різними розуміннями. Тут можна або йти за вірою, або йти за інтуїцією. І я запропонував вам кілька варіантів перекладу, щоб ви вирішили, чи йти за вірою, чи за інтуїцією.

І от Двора описала, як воно все було. І далі вона каже:

Їхати на білих ослицях – це як сьогодні їздити на чорному тонованому позашляховику. Прославляйте, прославляйте Господа за те, що все змінилося. За те, що тепер можна безбоязно подорожувати Ізраїлем.

Гучніше, ніж голос трубочок (інструментів, що скликають стада до колодязів) – можна сказати, що на тих місцях, де збираються люди напувати стада, гучніше, ніж вони скликають стада, там прославлятимуть Всевишнього, почувши це свято, цей день перемоги.

Перемога! Можна прославляти Всевишнього. Можна брати, збирати здобич.

І в чотирнадцятому вірші Дебора згадує тих, хто брав у цьому участь.

Махір – це син Менаше. Коли говорять про Махіра, його часто асоціюють з Менаше.

…ті, які водять пензлем. Що це означає? Це означає, що прийшли не пролетарі, не воїни, не учасники військових якихось змагань, не лицарі, а навіть писарі, навіть, так би мовити, творча і нетворча інтелігенція з коліна Звулуна, з коліна Менаше прийшла.

Ґіл'ад – це друга частина коліна Менаше, нащадки Яїра, сина Менаше.

Далеко не всі приєдналися до цієї війни. Усі віддалені коліна не прийшли воювати в цій війні. Це говорить, звісно, про роз'єднаність серед синів Ізраїля.

Від міста Та'анах до Мей Меґідо – тут описується відстань (територія), яку зайняли полчища, що ополчилися на 10 тисяч слабоозброєних воїнів Ізраїля.

Як на ті часи, якщо людина йшла на війну, вона або була найманцем і отримувала плату, або розраховувала щось десь пограбувати, а найчастіше і те, і інше. І от цей натовп, що прагнув поживитися чимось ізраїльського виробництва, якимись товарами ізраїльського виробництва, залишився без здобичі.

Якщо Сісра виглядав якийсь гороскоп, якесь щось, що могло б його підбадьорити (адже серед іншого він поклонявся і зіркам і вірив в астрологію), і якщо він чекав, що зірки можуть його якось захистити, то ні, нічого цього не відбувалося. Багато коментаторів кажуть, що й метеорити падали з неба і бомбили амуніцію Сісри. Можна і так це зрозуміти.

Тобто вона говорить про те, що всі вони цим брудом із потоку Кішонського знесені. Усього лише потік Кішона! Сміливо, сміливо ступай, душе моя! Тобто йди по цьому полю бою, пройдися, душе моя, пройдися, насолодися перемогою! Це велике, велике свято. Відчуття радості, перемоги просто, видно, розпирає Двору.

Це про героїв. Це про перемогу.

У двадцять третьому вірші є дивовижні слова:

Є обговорення з приводу того, що таке Мейроз. Одні кажуть, що це родина якась така важлива. Інші кажуть (і це найбільш підхожий варіант), що Мейроз – це якесь місто, яке знаходилося там неподалік. Але є і сміливіша думка, в якій говориться, що Мейроз – це Марс. Тобто, згідно з цим сміливим коментарем, Мейроз – це назва планети Марс. Оскільки ми говоримо, що й зірки воювали, то тут ніби мають на увазі: прокляті марсіани, що вони не прийшли на допомогу Господу. Ну, залишимо це як такий екзотичний коментар, хоча він досить поширений. Після роздачі прокльонів є й роздача благословень.

Далі ми бачимо, з якою насмішкою Двора переказує історію Яель і Сісри.

Ось на підставі цього вірша є тлумачі, які кажуть, що Сісра перед тим, як відключитися, і перед тим, як бути вбитим, сім разів оволодів Яеллю. Тому що написано кара́ нафа́ль (схилився, впав), між ніг її схилився, впав, схилився, впав. І так якимось чином тут вираховується сім разів. Але я не можу прийняти такий коментар. Набагато логічніше, що чоловік, який утік з поля бою, просто завалився від утоми. А можна зрозуміти (і багато хто бачить це), як він судорожно хапався за її ноги, як хапаються за роги жертовника. Тобто намагався якось в останніх судомах за щось ухопитися, як хапаються за роги жертовника. Можна побачити цю символічність.

Далі Двора саркастично малює ось яку картину.

І, можливо, ось зараз вона плаче і сина свого виглядає: «Чому ж він не йде?» А прийдуть ті, які і її, і всіх її служниць візьмуть у полон. Дуже, можна сказати, грубі, різкі слова – кожному мужикові по дві жінки, по дві утроби. І в цих барвистих накидочках вони в полон вирушать: є така традиція, що полонені брали з собою такі кольорові вишиті накидки (рікма́ означає вишивка).

І завершує своє прославлення Двора словами:

Надовго, надовго цього вистачить, щоб приборкати всіх тих, хто прийшов воювати з Ізраїлем. Що ж, можна повторити слова Двори: «Тож нехай згинуть усі вороги Твої, Господи!» (кен йоведу́ холь-оєве́ха адона́й). Ну, звісно, наш народ не міг не зробити з цих слів пісню. На цьому закінчується п'ятий розділ книги Шофтім і закінчується наша гафтара до тижневої глави Бешалах.

Читайте також: Бо, Ітро, молитва і тижневі глави Тори.