Хукат

З Божою допомогою ми з вами починаємо вивчення тижневої глави Хукат і читатимемо 19 розділ книги Бемідбар. У минулій тижневій главі Корах ми читали, серед іншого, про жахливі трагедії, які спіткали народ Ізраїля і внаслідок яких померло кілька тисяч ізраїльтян. І, природно, багато людей мали займатися похованням своїх родичів, своїх близьких або похованням тих, кого ховати було просто нікому. І в результаті всі ці люди, які ховали померлих, осквернилися нечистотою мертвого (тума́т ме́т). Проблема очищення тих, хто осквернився нечистотою мертвого, стала вельми актуальною, і тому наша глава описує саме цю проблему. Як очистити людей, які осквернилися найстрашнішою скверною з усіх? Немає нічого нечистішого, ніж мертвий, і немає нічого більш протиставленого святості, ніж смерть. Доторк до мертвого вимагає особливої процедури очищення. До цього додам, що за відсутності всього того, що в нашій главі написано про руду телицю, всі люди, абсолютно всі жителі Землі, нечисті нечистотою мертвого. І якщо (коли) буде збудовано Храм, і якщо (коли) треба буде в нього увійти, то очищення від нечистоти мертвого буде необхідне всім.

Що означає руду непорочну телицю (або червону корову, різні назви є в російських перекладах)? Це телиця, яка непорочна у своїй рудості, можна так перекласти. Якщо в неї є, як заведено вважати, хоча б дві не руді волосинки, то вона вже непридатна, тому телицю ретельно оглядали перед тим, як використати її для виконання цієї Господньої заповіді. І сьогодні чимало тих, хто очікує відновлення Храму – і серед євреїв, і серед християн, – уважно стежать за кожним народженням рудої телиці, бачачи в цьому знамення: ось воно, почалося! Це, звісно, добре, коли народжується руда телиця, добре, коли хтось пам'ятає Божі заповіді. Але все-таки квапити події потрібно з обережністю.

Отже, це має бути абсолютно руда без фізичної вади телиця, яка ніколи не виконувала жодної роботи.

Коли ми читаємо про синів Агарона, як тут про Ельазара, ми повинні розуміти, що в майбутніх поколіннях це буде будь-який простий коген (не обов'язково первосвященник), якому дається ця руда телиця.

Отже, Ельазар (або будь-який коген) контролює процес забою цієї телиці, але сам він її не забиває, це дуже важлива деталь: руда телиця забивається не когеном.

Ми неодноразово говорили в книзі Ваїкра, що обризкування, кроплення кров'ю – це свого роду поріднення зі Всевишнім і освячення тварини. Але в цьому випадку ми маємо справу з унікальною жертвою, кров якої використовуватися не буде.

Хто спалить? Хто її забив, той і спалить її перед очима когена. Тобто цю корову не патрали, не розбирали, а всю її (разом зі шкірою, з кров'ю, з нутрощами і навіть з гноєм) спалювали. Яка дивовижна жертва!

Ми вже говорили про всі ці деталі в 14 розділі книги Ваїкра. Зазвичай коментують так: гілка кедра символізує висоту, гордість людську; іссоп символізує приниження. Червлена нитка ніби пов'язує їх, її червоний колір символізує, що і надмірне вивищення, і надмірне приниження – гріх. Це одне з розумінь, є багато різних тлумачень.

Отже, це три складові такого своєрідного букета. І в результаті цієї процедури всі її учасники стають нечистими.

І, як ми вже неодноразово читали, після того як людина стає нечистою, вона не може очиститися відразу. Це не те саме, що натиснути на кнопку. І тому, після того як вона очищається, вона залишається ще нечистою до вечора.

Ось, тут ми вже явно бачимо, що це не одна і та сама людина.

З'являється третя, чиста людина, яка теж стане нечистою після того, як збере попіл. Ось такий ось складний рецепт приготування, коли нам для очищення від нечистоти мертвих знадобиться попіл рудої телиці.

На самому початку я сказав, що все це призначено для очищення від нечистоти мертвого, але ми ще не прочитали цього в тексті. З 11 вірша й починається, власне, пояснення, навіщо потрібен увесь цей рецепт.

 Є два етапи очищення при дотику до мертвого. Очищення це не таке вже й просте, і потрібно проводити його у два етапи. Перший етап – на третій день, другий етап – на сьомий день. Сьогодні в наших традиціях теж існує схожий поділ. Якщо люди оплакують своїх близьких, вони сидять у жалобі за ними сім днів, це називається шів'а́. Коли минає три дні, люди отримують (у традиціях жалоби) певне полегшення. Талмуд говорить із цього приводу, що перші три дні людина плаче за померлими, сім днів сумує за ними. Тобто із семи днів скорботи перші три дні – це безперервний плач за померлим. Є така хронологія прийняття горя з людського досвіду, яка описує, як людина змиряється зі смертю своїх близьких.

Отже, людина очищається на третій день і на сьомий день. Якщо на третій день людина не очищалася, то вона залишається нечистою, і ця нечистота, скажімо так, не розсмокчеться сама собою, їй потрібно буде очищатися пізніше.

Отже, ми побачили дуже незвичайну процедуру очищення людини від нечистоти мертвого. З цього приводу зламано дуже багато списів, пролито дуже багато чорнила в спробі зрозуміти, що ж це за процес такий. Навіщо взагалі потрібен попіл телиці? Чому це має бути попіл саме рудої телиці?

Є історія з життя рабі Йоханана бен Заккая, людини, яка пережила зруйнування Другого Храму, тобто жила досить давно. Одного разу язичник запитав у рабі Йоханана бен Заккая: «Хіба ваші закони, пов'язані з рудою телицею, не схожі на чаклунство? Ви берете корову, спалюєте її, берете її попіл, кропите два-три рази на того, хто нечистий нечистотою мертвого, і кажете йому: ти чистий. Хіба це не якесь чаклунство?» Сказав йому рабі Йоханан бен Заккай: «У тебе коли-небудь вселявся біс?» Той йому каже: «Ні, не вселявся» – «А ти, може, бачив коли-небудь людину, в яку вселявся біс?» Той каже: «Так, бачив, доводилося» – «І що ви, язичники, робите з такою людиною?» Він каже: «Ми приносимо коріння дерев, розпалюємо його під людиною, а потім ллємо на неї воду, і тоді біс виходить. Тобто ми її обкурюємо, потім ллємо на неї воду, і біс із неї виходить». І сказав рабі Йоханан бен Заккай: «Ось! Ось, ось, ось, нехай твої вуха почують зараз те, що сказав твій рот. Дух нечистоти – він як біс, на нього кроплять воду очищення, і він виходить». Тобто сказав рабі Йоханан язичникові: «Наша віра не гірша за вашу віру. Якщо у вас так роблять, то й у нас так роблять». Для рабі Йоханана в цьому випадку важливо не переспорити язичника, а просто показати, що «ми не гірші». Але в цієї історії є продовження. Коли язичник із відчуттям, що він дізнався для себе щось нове, виходить, учні рабі Йоханана бен Заккая кажуть йому: «Ну, добре, від цього ти легко відбувся (івритом кажуть: „відштовхнув соломинкою“). А нам ти що скажеш? Адже це ж справді схоже на чаклунство. Чому ж ми це робимо?» І рабі Йоханан відповідає їм: «Клянуся вам, мертве тіло не осквернює, і води не очищають. Але Сам Всевишній, хай буде благословенний Він, сказав: „Ось закон, який Я вам дав, і немає у вас права його порушувати“». Тобто: «Не важливо, що я відповів язичникові. Важливо, щоб він не думав, що іудаїзм – це чаклунство. І я йому не буду пояснювати нічого про природу рудої телиці, і не буду йому пояснювати взагалі нічого: просто достатньо, щоб він відчепився зі своїми претензіями. А вам я скажу так: це закон, який встановив Всевишній». Тобто це неможливо зрозуміти, і не потрібно це розуміти – так Всевишній зробив.

Є інша історія. Вона міститься в мідраші Ялкут Шимоні. Думка дуже схожа. Це тлумачення рабі Іцхака на слова царя Шломо в книзі Когелет (7:23). Шломо каже: «Усе це випробував я мудрістю, думав, я стану мудрим, але мудрість далека від мене». Рабі Іцхак тлумачить це так: «Так сказав цар Шломо: „Я вивчив Тору, всю Тору, але щоразу, коли я доходив, дочитував до цієї глави про руду телицю, скільки я не намагався її зрозуміти, витлумачити, дослідити, розібрати, нічого в мене не виходило. Я думав: зараз розберуся, зараз я зрозумію, цього разу я зрозумію, але мудрість далека від мене“». Більшість учителів, більшість коментаторів говорять про те, що природа цієї рудої телиці незрозуміла. Незрозуміло, чому Всевишній влаштував усе саме так? Можна сказати просто: це закон. Чому? – По качану. Це, звісно, варіант, але я не дуже люблю такі варіанти.

Уявіть собі, що є якісь сили, якісь закони, які в цьому світі діють. Через розташування Землі щодо Сонця є кліматичні зміни. Є сила гравітації, яка змушує предмети падати. Є ще маса всіляких законів: закон сполучених посудин, закони Ньютона, закони фізики, хімії, безліч інших законів, які діють у цьому світі. Один раз встановлені, вони працюють, як у живому механізмі. Усе налагоджено, процеси йдуть своєю чергою.

Є якісь ситуації, коли Всевишній безпосередньо втручається, змінює природу речей, творить чудеса або просто змінює обставини. І є особлива реальність, про яку ми мало знаємо: реальність чистоти і нечистоти. З одного боку, вона цілком і повністю підкоряється Божественним законам. А з іншого боку, це не та реальність, яка налагоджена і вже працює сама собою, ні. Щоразу, коли людина доторкається до нечистого, виявляється Божа воля, Божий промисел, і людина стає нечистою. Щоразу, коли попелом рудої телиці, розчиненим у воді, окроплюють людину, вона стає очищеною. Це теж закон, але закон, який не працює в автоматичному режимі. Це воля Божа, яка так виявляється щоразу. Це один із поглядів, який я пропоную нам прийняти як розуміння закону про руду телицю. І коли наші мудреці кажуть, що де́що не можна зрозуміти, що воно просто так і все, і нічого не вдієш, то це зовсім не означає, що не можна намагатися зрозуміти, не можна висувати свої якісь версії. Та й самі ж мудреці міркували і говорили про те, що, наприклад, рудий, червоний колір телиці символізує гріх, а досконалість її «рудості» символізує смерть, тобто абсолютну нечистоту. І тому одне зцілюється іншим. Або, наприклад, є думка про те, що попіл – це те, що залишається від будь-якої тварини після того, як її спалено, те, що залишається і після жертви всепалення і що неможливо віддати Всевишньому. Навіть через всепалення залишається якась частка, яка Всевишньому не передається, і це теж символізує свого роду нечистоту, і можна побачити паралель із рудою телицею (якщо вже ми захочемо шукати паралелі і намагатися зрозуміти цей закон).

Ідеться про ситуацію, коли хтось помирає в наметі і поруч із ним у цьому наметі перебувають якісь люди і якісь предмети. А крім того, хтось може увійти в цей намет, поки там ще перебуває тіло померлого. І всі: і ті, хто був там у момент смерті, і той, хто увійшов уже після того, як людина померла, якщо тіло її там ще залишалося, – осквернюються нечистотою померлого. У цьому випадку ми бачимо, що нечистота мертвого ніби піднімається вгору і заповнює весь простір під одним дахом, під одним і тим самим навісом. Усе, що перебуває під ним, усе, що об'єднане цим навісом – усе це осквернюється (так само, як і всі відкриті посудини). Тобто, якщо людина не доторкалася до мертвого, але перебувала в тому ж домі, в тому ж наметі, під тією ж парасолькою, що й мертвий, вона теж осквернюється нечистотою мертвого.

Тобто це така особлива вода, яка робить нечистого чистим, а чистого робить нечистим. Ось така ось дивовижна властивість у цієї води.

Тобто: ось чиста людина, яка служила тим, що очищала, окроплювала нечистих водою, яка робила їх чистими. Але самого очищувача очисна вода зробила нечистим. І тепер усе, до чого доторкнеться ця людина, що стала нечистою, і всякий, хто доторкнеться до неї, теж стає нечистим (як і у звичайному випадку). Тобто нечистота цього очищувача така ж заразна, як будь-яка інша нечистота. Дуже дивне, звісно, явище, і можна поставити запитання: «Як це так, що одна й та сама вода нечистих робить чистими, а чистих – нечистими?» І знову, можна було б відповісти: «Ну, це закон такий. Так Всевишній розсудив».

Рав Саадія Ґаон у своїй книзі Емунот ведеот (Вірування і думки) говорить: «Є ж різні ситуації. Ми знаємо, наприклад, що вогонь можна використовувати для згортання молока, коли молоко густіє. Але він же, вогонь, діє по-іншому на лід або на свинець». Вогонь розплавляє твердий свинець і водночас згортає молоко. Є рослини, які від поливання водою наповнюються життям. І є рослини, у яких від води гниють корені: якщо їх штучно полити, то вони перестають отримувати вологу із землі й гинуть. Ми багато разів бачили, що один і той самий засіб, застосовний для різних людей, для різних ситуацій, має прямо протилежну дію. І, на думку рава Саадії Ґаона, руда телиця – це саме такий випадок.

Ось така складна заповідь, яку і мудреці не можуть зрозуміти до кінця, і тлумачі, і коментатори. Але ми знаємо, ми можемо з упевненістю сказати, що в цьому воля Божа, що так розсудив і постановив Всевишній для євреїв пустелі: очищення від нечистоти мертвих відбуватиметься за допомогою рудої телиці, і це закон, який дано на покоління.

Насамперед мені хочеться сказати, що 20 розділ нашої книги присвячений трагічним подіям, хоча я говорив те саме і в попередніх розділах. Так вийшло, що вся книга Бемідбар пронизана трагедіями, ніби все перебування в пустелі – це одна велика трагедія. Проблеми, їх розв'язання, трагічні ситуації, пов'язані з виникненням цих проблем, проходять через усю книгу. І, хоча є обчислення народу на початку і в кінці шляху, арифметики в ній якраз мало, це не якийсь підручник математики. Ні, це книга про проблеми, про духовну пустелю, в якій люди опиняються, про людські трагедії, пов'язані з перебуванням народу в пустелі, у вигнанні, на шляху до свого духовного призначення.

Наш 20 розділ книги Бемідбар дуже трагічний і в плані особистих трагедій. Особистих трагедій людей, яких ми вже, як я думаю, встигли полюбити. Причини їх не завжди зрозумілі, але ми все ж спробуємо зрозуміти, бо події відбуваються воістину страшні. Отже, почнімо з самого початку.

Ось такий ось несподіваний стрибок. Жила-була Мір'ям. Мідраші розповідають, що саме вона свого часу вмовила тата повернутися до дружини, і народилася в їхній сім'ї третя дитина – Моше. Це мідраш. А з прямого тексту Тори ми знаємо, як вона свого часу бігла за кошичком, у якому Моше плив по річці, як вона наважилася підійти до дочки фараона і розіграти таку складну комбінацію, щоб Моше знову опинився в рідному домі, щоб його вигодувала рідна мати і щоб рідна мати не тільки не боялася покарання за це, а й отримала б за це гроші. Це та сама Мір'ям, яка під час переходу через море очолила жіночу партію прославлення і заспівала хвалебну пісню. Ми, звісно, всі дуже полюбили Мір'ям. Це воістину незвичайна жінка. І ось ми читаємо куций рядок: «І померла там Мір'ям, і вона похована там». І не написано «оплакували її». І не написано, що відчував її молодший брат, Моше, що відчував її старший брат, Агарон. Нічого цього немає, такий швидкоплинний епізод. Усе, що Тора нам говорить, це: «У перший місяць (не зрозуміло, в який рік) народ Ізраїля прийшов у пустелю Цін і жив там у Кадеші. Там померла Мір'ям, і там вона похована». І далі йдеться про те, що бракувало води.

Традиція говорить, і завжди це говорила, що колодязь, який подорожував разом з Ізраїлем пустелею, називається Бе'ер-Мір'ям (колодязь Мір'ям). Власне, це може бути й не колодязь, інша його назва – се́ла (скеля, камінь). Пересувна скеля, з якої виходила вода, і ця скеля (як говорить знову-таки мідраш) загубилася, зникла серед інших каменів після смерті Мір'ям.

Отже, народ у пустелі, води немає, Мір'ям померла і похована в Кадеші. І Тора не говорить нам, у який рік це відбувається. Потім уже читач дізна́ється з наступних розділів, що це відбувається тридцять вісім років потому, що Тора зробила стрибок у часі на тридцять вісім років, переступивши через багато років у пустелі. А поки це не зрозуміло, і може здатися, що йдеться про події, які йдуть одна за одною безперервно. Чому тут важливо було згадати Мір'ям і чому важливо було не згадувати, який конкретно це був рік? Спробуємо відповісти на ці та багато інших запитань.

Отже, Мір'ям померла і похована в Кадеші. І народ зібрався, як завжди, до Моше і Агарона скаржитися, що немає води.

Уважний читач пригадає, що ми вже подібне читали в історії з розвідниками перед бунтом Кораха, і там народ говорив буквально цими ж словами. Тобто ситуація повторюється.

Скарга на те, що немає води, вона, звісно, зрозуміла. Без води погано, і це справді велике нещастя. Але чому раптом народ очікував, що саме в цьому місці, на відміну від усіх інших стоянок, які були під час мандрів пустелею, саме в цьому місці можна буде садити, сіяти, вирощувати смокви, виноград і гранати? Звідки в них ця ідея? Чому раптом вони про це подумали?

Давайте згадаємо, що народ несе з собою дві скрині: аро́н га'еду́т (Ковчег завіту) і ще одну скриню – труну з кістками Йосефа. Чому народ виніс скриню з кістками Йосефа з Єгипту? З простої причини: Йосеф не хотів бути похованим на єгипетській землі, він хотів бути похованим у країні Ізраїля. Тому його кістки понесли в країну Ізраїля. Мідраш говорить, що є загальний принцип: якщо праведника можна поховати в країні Ізраїля, його не ховають поза нею. Це зрозуміло. Тоді виникає питання: а чому Мір'ям похована в Кадеші? Якщо праведниця Мір'ям похована в Кадеші, то народ міг вирішити: «Усе, ми прийшли, ось вона, крапка. І якщо її поховали тут, значить, і земля може бути вже тут, значить, уже прийшли. Адже ж земля Ізраїля за горою починається!» Саме те, що Мір'ям похована в Кадеші, могло послужити знаменням: усе, ми дійшли, ми прийшли. І тому з'являється просто страшна претензія до Моше: «Ви куди нас, хлопці, привели, Моше і Агароне? Ви з Єгипту вели нас сорок років, обіцяли нам якусь круту землю благословенну і раптом привели нас у пустелю. Як тут жити? Як ви хочете, щоб ми тут жили? І навіщо було з Єгипту нас висмикувати, щоб сюди привести? Ми багато чули про цю землю, наші батьки розповідали нам про її плоди». Але ті, хто бачив плоди цієї землі, вся та спільнота вже померла. І виникає сумнів: «Може, не така вже вона й добра, ця земля, якщо подивитися. І ось це ось і є країна Ізраїля, що тече молоком і медом? Це саме сюди ви нас, брати, хотіли привести?» Не виникає любові з першого погляду.

Моше і Агарон злякалися. Моше і Агарон тут ніби шукають політичного притулку у Всевишнього. Чому? Ми знову-таки знаємо, так ніби читали Тору вдруге, що ці події відбуваються майже сорок років потому, це вже не ті раби, які вийшли з Єгипту. Ідеться вже про інше покоління людей, які тільки-но починають свій духовний шлях, і ставлення до них зовсім інше.

Отже, народ просить воду. Чи розгнівається зараз Всевишній, чи скаже Він: «Як же ви мені набридли! Доки Я терпітиму цей рід? Коли ж ви вже вгамуєтеся?» або знову: «Погублю вас усіх, від Моше утворю новий народ». Може, пропозиція ще в силі? Як відреагує Всевишній? Може, гнів Всевишнього виллється на народ? Але Всевишній приймає це прохання, вважає це прохання цілком легітимним: народові потрібна вода. Вода справді потрібна. Як співається в одній радянській пісні: «Бо без води – не туди́ і не сюди́».

Зверніть увагу: дасть вона во́ди свої, ніби вони в неї вже закладені від природи. Отже, Моше отримав повеління. Давайте спробуємо повторити й зрозуміти, яке повеління він отримав: взяти посох, зібрати народ, говорити до скелі перед очима всього народу, щоб скеля дала свою воду, вивести воду зі скелі й напоїти весь народ.

В іншому прочитанні слова говорити до скелі (ель-гассе́ла) можна зрозуміти як говорити про скелю, текст обидва розуміння дозволяє. Що тут поки незрозуміло? Незрозуміло, навіщо потрібно брати посох, якщо Моше йде просто говорити. І коментатори запитують: «Навіщо Всевишній каже Моше взяти посох? Хіба це не спокуса для Моше, не якесь підштовхування його до того, щоб він по скелі вдарив?» Посох – це не просто зброя, якою можна вдаряти, бити, зокрема скелю. Посох – це ще й символ Божественної влади. У якому випадку Моше брав посох і діяв посохом, нічого й нікого ним не торкаючись? При розсіченні моря. Моше простягнув посох, і море розійшлося. Моше не бив посохом по морю, йому досить було простягнути посох, і море розійшлося (знову, до речі, чудо, пов'язане з водою).

Отже, Моше отримує таке повеління. Тут ми можемо, ніби в дужках, повернутися до тієї версії, про яку говорили раніше: можна прочитати цей текст як говори про скелю, а не говори до скелі. І тоді буде правильним зіставлення з розсіченням моря. Коли Моше підняв руку на море і вода розступилася, це було знаменням, рука з посохом була знаменням для першого покоління після виходу з Єгипту. Як результат – море розступилося, вода послухалася, і народ повірив у Господа і в Моше, раба Його. У книзі Шмот (14:16) написано: «А ти підніми (гаре́м) посох твій і простягни (унте́) руку свою на море…», тобто два синоніми – підніми і простягни. І в нашому випадку є певна паралель. Ось для чого потрібна ця тонкість, чому деякі коментатори звертають на неї увагу і кажуть: «Можна прочитати говори про скелю перед лицем народу». Це теж цілком має право на існування як певне розуміння подій. Можна сказати, що для нового покоління потрібне було нове чудо, щоб продемонструвати, як і у випадку з морем, що вода підкоряється Всевишньому, що Всевишній має над нею владу. І зовсім не обов'язково було по скелі бити.

Який посох узяв Моше, про що йдеться? Мабуть, про посох Агарона, який стоїть перед Ковчегом Завіту. Для чого він там стоїть? Написано в 25 вірші 17 розділу нашої книги, що він там стоїть на пам'ять і на свідчення всім бунтарям, знамення всім бунтівникам і повстанцям, організаторам бунту (бне́й меріва́).

Хто сказав їм? Моше сказав їм. Пам'ятаємо, що посох пов'язаний із бунтом. І Моше, мабуть, повеління взяти посох тлумачить саме так. Чому вони, власне, бунтарі? Просто вийшло якесь непорозуміння, але Всевишній ні в чому їх не звинувачував. Всевишній сказав просто дати воду і не говорив про те, що потрібно ще давати якийсь додатковий докір.

Начебто чудо спрацювало, і все добре. Давайте почитаємо, що було далі.

Зрозуміло? Не дуже. Нічого насправді не зрозуміло. Мабуть, це одне з найбільш тлумачених місць у Писанні. Дуже багато коментаторів і тлумачів намагаються зрозуміти, що ж такого страшного вчинили Моше і Агарон (який майже взагалі нічого не робив у цій історії). За що вони отримали таке покарання? І, природно, перша думка, яка напрошується: чому Моше порушив слово Всевишнього і, замість того щоб говорити зі скелею, ударив по скелі? Але ж не вперше Моше робить те, чого Всевишній не наказував. Наприклад, коли Моше дає вказівку про Песах, він робить якісь додавання, про які ми не читали, що Всевишній наказав їх зробити. Коли Моше отримав у дар від Всевишнього скрижалі для народу Ізраїля (незважаючи на те, що Він знав, що там унизу відбувається), Моше приходить і розбиває скрижалі, і ніхто йому не каже згори, не виходить голос з Неба: «Моше, Моше, за те, що ти це зробив, ти не ввійдеш у країну». І є безліч таких ситуацій. Візьміть хоча б ситуацію з 17 розділу, коли Моше посилає Агарона з кадінням, і зупиняється мор, і Всевишній не каже: «За те, що ви тут партизанили проти Мене, ви не ввійдете у Святу Землю».

Чому ж тут це відбувається? І коментатори, природно, дуже-дуже багато коментували, так що один із них, підсумовуючи, каже: «Я вже налічив тринадцять гріхів, які Моше приписали різні коментатори. І якщо я зараз продовжу дослідження і заради того, щоб бути оригінальним, припишу йому якийсь особливий, чотирнадцятий гріх, то що ж я накою? Адже Моше тільки одним гріхом згрішив, а ми вже приписали йому цілу купу гріхів».

Справді, деякі кажуть: «Проблема була в тому, що Моше розгнівався на народ там, де Бог був милостивий. Ніхто його не просив говорити бунтарі, бунтівники. Це вияв нелюбові до народу». Всевишній виявляє милість. Можливо, тому, що йдеться про нове покоління, яке ще потребує милості Всевишнього. Адже й першого разу, коли народ Ізраїля хотів води, Всевишній не гнівався, а просто дав воду. Так і тут. Але Моше від себе додає гнів. Він уже такий «заслужений старець» стосовно цього «молодняку» і переносить, можливо, усі проблеми, накопичені в протистоянні з минулим поколінням, у нинішню реальність. Коментатори продовжують і кажуть: «У такому разі не дарма тут не вказано час, коли події відбуваються. Комусь здасться, що ці події нагадують те, що вже було, що це продовження тих самих занудних історій, коли ті самі занудні люди занудно з Моше сперечаються. Але якщо читати вдруге, якщо вникати, то видно, що ідеться про покоління, яке змінилося. Покоління змінилося, а Моше не змінився. Моше виявився не готовим до нових методів управління». Згідно з цією версією, якщо Моше під час розсічення Червоного моря зміг показати, що він – чоловік Божий і що Бог веде народ, як написано «і повірили в Господа і в Моше, раба Його», то для нинішнього покоління не відбулося такого підтвердження. А лідерство вимагає постійного оновлення і постійного руху, динаміки в ногу з часом. Тому, як вважають ці коментатори, Моше потрібно змінити.

Інші кажуть: «Справді, ну очевидно ж, що гріх Моше в тому, що він не говорив до скелі, а ударив по скелі». Слово саме по собі має силу, і Господь творить Словом. Це дуже важливо. Слово – це і прообраз Машиаха, і сам Машиах. І замість того, щоб показати владу словом, показати, наскільки влада сильна і наскільки природа підкоряється слову, Моше б'є посохом. А бити посохом... Можливо, у нього там чарівний посох, і, можливо, сила ж, вона, насправді, у посоху: то він проростає, то ще з ним щось чудесне відбувається. І мідраші кажуть, що, можливо, і магічні імена на них були написані. Так чи інакше, Моше не являє влади Всевишнього в усій повноті.

Згідно з ще одним поглядом, проблема була в слові «виведемо», коли Моше сказав: «Ми виведемо вам воду», не Всевишній, а ми витягнемо воду, і далі – два удари по скелі. І в народу може скластися враження, що це Моше і Агарон виводять воду, що Всевишній тут ніби ні до чого, що є тільки два добрі чарівники, Моше і Агарон. Так подано цю справу. І в цьому слові, у використанні цього слова багато хто теж бачить проблему, через яку на Моше розгорівся гнів.

Ось ще одна версія. Деякі коментатори загострюють увагу на фразі Моше «чи з цієї скелі?» Народ Ізраїля пропонував якусь іншу скелю, кажучи: «Давай, ось із цієї витягни! Давай ось цю скелю!» І виникає питання: чи є закон, чи є суворі правила, за якими звершуються чудеса? Якщо Всевишній обіцяє чудо, чи потрібно брати саме ось цю ось конкретну скелю і з нею чудо звершувати? Природно, що Всевишній може сотворити чудо і витягти воду з будь-якої скелі. Але Моше, судячи з деяких коментарів, вважав, що є закон і щодо чудес. Уявіть собі, що у вас є якийсь знайомий, який хворий, і вам наснився сон, що ви приходите, мажете його олією, наприклад, і він зцілюється. Чудовий сон. Ви думаєте: «Це віщий сон». І ви збираєтеся йти до цієї людини і раптом бачите, що сорочка, в якій ви були уві сні, не випрасувана. І вам доведеться вдягти іншу сорочку, теж добру, гарну, випрасувану, але іншу. І ви подумаєте: «Якщо я прийду в іншій сорочці, можливо, це буде непослухом Всевишньому, непослухом сну, і тоді нічого не спрацює? Чи буде виявом віри і послуху почати прасувати сорочку? Чи не треба взагалі йти, якщо немає правильної сорочки? Чи все-таки можна піти в будь-якій сорочці?» Це питання віри, питання вибору кожної людини. І коментатори кажуть, що Моше зробив вибір на користь конкретної скелі, тієї скелі, яку він бачив. І Всевишній дав воду з тієї скелі, з якої Моше вирішив дати воду. Можливо, з тієї, на яку від початку вказував, а не з тієї, на яку вказував народ.

Але що сталося при цьому? Ми говорили, що своїми діями праведник встановлює певні закони: те, що зв'язується на землі, зв'язується і на небесах. Для Моше все зв'язалося так, що тепер у його чудесах теж мають бути свої закони, свої закономірності.

Коментатори також кажуть: «Моше від початку розумів, що його місія – це супровід народу в пустелі, дарування Тори, пояснення Тори. Він розумів, що там, в Ізраїлі, будуть інші вожді. Але оскільки все ведення народу Ізраїля Всевишнім у пустелі чудесне, то він думав і сподівався, що якимось чудесним способом і йому вдасться ввійти у Святу Землю». Коли ж Моше обмежив Всевишнього, обмежив чудодійну силу Всевишнього, то вже стало неможливо сотворити таке чудо, щоб він увійшов у країну Ізраїля. Міра за міру – це не гріх, це закон, який він встановив. Згідно з цим уявленням, у Моше не вистачило віри в те, що Всевишній як Той, що творить чудеса, милостивий і підноситься над деталями цих чудес, що іноді деталями потрібно знехтувати для демонстрації бі́льшої слави Всевишнього. У результаті Моше і Агарон не явили повністю слави Всевишнього народу, як це потрібно було зробити.

Наш 20 розділ – той самий випадок, коли коментатори до суфіксів, до молекул розбирають кожне слово, намагаючись знайти, в чому саме полягає провина Моше, такої досконалої людини, і чому Всевишній так на нього розгнівався. Сам Моше, треба сказати (і в книзі Дварім ми це побачимо), не визнає свого гріха і каже: «Мені дісталося через вас». Так само і в Тегілім (106:32) ми читаємо, що народ гнівив Бога біля Меріви́, а Моше покараний за них. Тобто і псалми теж не говорять про те, що Моше якось сам тут згрішив. Але це може бути через те, що вони влаштували таку провокацію, на яку Моше піддався.

Так чи інакше, коли Моше чує вирок, він не кається, не падає ниць, і наша тема про провину Моше на цьому місці й закінчується. Потім ми вже читатимемо в книзі Дварім про те, що Моше просить за народ, просить за себе. Ми читаємо безліч мідрашів про те, як Моше просив, щоб йому все-таки було дано ввійти в країну Ізраїля. Але тут поки що все так і закінчується.

Залишається одна складність – зрозуміти, за що, власне, покараний Агарон. Наскільки ми бачимо, усі дії Агарона в цій історії полягають у тому, що він стоїть поруч із Моше, їм так велено – іти разом і так далі. Але очевидно, що раз склад тут командний, то й залік командний. Моше і Агарон давно вже єдина, цілісна пророча пара. Дух, який діє серед них, – це єдиний дух, і тому те, що зробив Моше, зробив ніби і Агарон.

Наговоривши багато версій про те, як це було і як це могло бути, ми не можемо дати єдино правильної відповіді. Бійтеся людей, у яких є єдино правильні відповіді. Нам не все зрозуміло. Не зрозуміло, чому покараний Агарон, не зрозуміло, чому саме за це покараний Моше, а за якісь інші свої непослухи він не покараний. Не зрозуміло, чому Моше не просить прощення, чому звинувачує народ. Багато чого залишається і залишиться незрозумілим у цій історії. Звідси така безліч різноманітних коментарів. І немає неправильних, невірних коментарів. Є коментарі, які ви читаєте тут і зараз і які можуть вам здатися незрозумілими і, можливо, навіть дивними і безглуздими.

А Моше продовжує свою діяльність, незважаючи на те що він отримав страшну звістку. Така вірність Моше. Моше продовжує вести народ, продовжує керувати народом як ні в чому не бувало: що б не говорив Всевишній, Моше залишається Його вірним служителем. Так само, як він прийняв, хай і після суперечок, доручення вивести народ Ізраїля. І далі він поступово вчився послуху, і Сам Всевишній засвідчив про нього (12:7): «Не так раб мій, Моше. У всьому домі Моєму вірний він (не'ема́н гу)».

Моше залишається вірним і після того, як воля Всевишнього не збіглася з тим, чого він сам хотів би. Але не його воля, а Божа хай буде. А він, Моше, все одно служитиме Божій волі, поки живий. Це, можливо, не дає йому впасти в депресію. Інший перебував би в депресії кілька місяців, інший, можливо, і в запій пішов би, і від віри б відійшов, але Моше не такий, депресії його так просто не взяти. Моше вірить, що, як би там не було, місія існує, народ у країну Ізраїля треба вести. І Моше продовжує це робити і навіть починає займатися політикою, про що ми читаємо далі.

Хто такий Едом? Це теж нащадок Аврагама. І якщо згадати завіт Всевишнього з Аврагамом, коли Всевишній сказав йому: «Рабами будуть нащадки твої в землі чужій», то можна зрозуміти, що це стосувалося тією ж мірою і Едома. Але попри це тягнути лямку за всіх випало саме синам Ізраїля. І тут Моше каже: «Ти пам'ятаєш, ми, власне, пішли за всіх розплачуватися. Ти нам брат, і з тебе належить трішки».

Моше каже, натякає: «А ще пам'ятай, товаришу Едоме, що в нас є прямий зв'язок зі Всевишнім. Якщо ми до Нього заволаємо, Він нам відповідає. Стережися! Може, тобі варто це взяти до уваги? Він нас вивів, Він нас ось аж сюди вже довів. І яке ж у нас до тебе прохання, товаришу Едоме?»

 Тобто ми та́к пройдемо, щоб не пошкодити ні твоїх посівів, ні твоїх виноградників. Дай нам транзитну візу, ми тільки пройдемо твоєю територією, нікого й нічого не зачепимо.

Іншими словами: «У вас свої обітниці щодо землі, щодо всього, це я пам'ятаю. Але я пам'ятаю і свою обітницю, яку я отримав: „Мечем житимеш!“ Тож якщо ми говоримо про обітницю, то мій меч – твоя голова з пліч». Ізраїльтяни роблять ще одну пропозицію:

Чому Едом відмовився пропустити Ізраїль? Найімовірніше, якби Ізраїль пройшов транзитом через землю Едома і вступив би у війну, це означало б опосередковано, що сам Едом вплутується у війну з усіма малими і великими державами регіону. Зваживши всі «за» і «проти» і, можливо, провівши, так би мовити, нараду на рівні царів і голів урядів, цар Едомський вирішив, що йому вигідніше не тільки не укладати союз з Ізраїлем, а, навпаки, виступити проти нього на боці народів землі. Саме тому цар зібрав армію і вийшов захищати територію. Але не свою територію, якій ніхто не загрожував: він вийшов захищати весь регіон, таким чином обравши бік у цій війні. Народ Ізраїля знову не йде прямою дорогою і змушений іти в обхід.

На завершення нашої глави ми читаємо ще одну трагічну історію, історію про смерть Агарона. Як і сказав Всевишній, Агарон не ввійде в країну Ізраїля, слова Його починають збуватися. І в нас така важка глава, на початку якої в Моше помирає сестра, а в кінці в нього помирає брат.

Агарон не просто має померти, він має померти свідомо: прийти до місця смерті, підготуватися до смерті, передати свої функції синові, залишитися там і померти. Це, насправді, дуже важко. Можливо, це те, до чого Агарон ішов усе життя, і, можливо, це апогей, квінтесенція священства – здатність зустріти смерть віч-на-віч. І в смерті вчинити так, як заповідано. Не тільки жити, як заповідано, не тільки робити, як заповідано, а й померти, як заповідано, померти по-діловому, в деталях дотримуючись усіх повелінь, пов'язаних зі смертю. Ще одна трагедія. Так само як ми не читали про почуття, які відчував Моше після смерті Мір'ям, ми й тут читаємо поки що просто про якусь виконавчість Моше. Моше робить усе, як заповів Всевишній.

Так само коротко, без урочистості було описано, як Моше вдягав Агарона і його синів. І точно так само коротко, без урочистості, з якоюсь діловитістю, що вражає звичайну людину, Моше знімає одяг з Агарона. Ми не читаємо про те, чи є сльози в його очах, не читаємо, як б'ється його серце. Кожен може приміряти на себе цю ситуацію, і навряд чи це була тільки діловитість. І тільки вони троє знали, що там, на горі, відбувалося насправді.

Тридцять днів, ми знаємо, це звичайна кількість днів жалоби. І тут ми вперше бачимо жалобу всієї громади – те, чого не було після смерті Мір'ям. Ми вперше бачимо всю громаду Ізраїля, що сумує через втрату. Можливо, це велике свідчення народної любові до Агарона.

З Божою допомогою ми з вами вивчатимемо 21 розділ із тижневої глави Хукат книги Бемідбар. Колись, багато років тому, довелося мені в Ізраїлі допомагати облаштовуватися новим репатріантам із СНД. Я вже не пам'ятаю, чи були вони з Росії, чи з України, чи з якогось іншого місця. І ми з ними стояли в черзі в банку. Перед нами стояв сивий чоловік у чорному капелюсі, в лапсердаку, явно релігійний. Стояв і, злегка погойдуючись, читав якусь маленьку книжку. І мої супутники зацікавилися і спитали: «Алексе, скажи, будь ласка, що він читає?» Я подивився і сказав: «Він читає книгу Шмот». Вони замовкли на якийсь час, приголомшені, і потім глава родини несміливо так спитав: «Це що він, тільки тепер, тільки ось у цьому віці почав читати книгу Шмот, цей релігійний дідусь?» І мені довелося пояснювати, що дідусь, можливо, вшістдесяте, а можливо, вшістдесят п'яте читає книгу Шмот, що він читає її щороку, і так у нас заведено. До чого вся ця розповідь? Ми щороку наново маємо задоволення, щастя, благословення перечитувати книги Тори і знаходити для себе щось нове.

На самому початку глави наводиться коротка, але дуже важлива і повчальна історія. Уся ця історія займає всього три вірші.

 Якась кількість ізраїльтян, ми не знаємо, велика чи мала, потрапила в полон. Мабуть, бій був не дуже вдалим для армії Ізраїля.

За доброю (чи не дуже) традицією тих часів завойовані міста, природно, підлягали розграбуванню. Розграбовувалися їхні військові склади, святилища, ну і, що гріха таїти, розграбовувалося все, що тільки можна, і ділилося між воїнами і воєначальниками. Тут Ізраїль каже: «Якщо Ти даси нам ці міста, то ми, що знайдемо в цих містах, усе присвятимо Тобі. Нам нічого не потрібно. Нам потрібна одна перемога. Ми хочемо звільнити своїх полонених».

 Одне зі значень кореня хет-рейш-мем у назві місця Хорма – присвятити, відокремити для Всевишнього (як і в дієслові легахрім). У цього кореня є й інші значення, наприклад, у слові хе́рем (анафема – відлучення від громади, або повне знищення, розгром). Але в цьому разі йдеться про присвячення Всевишньому, про позитивний бік цього кореня.

Отже, ось вам уривок у три вірші. Історія про напад і про реванш, який узяв Ізраїль. Тут є дві проблеми, одна з них – географічна: ми не дуже добре знаємо, де цей Арад знаходиться. Сьогодні в Ізраїлі є місто Арад, яке знаходиться між Бе'ер-Шевою і Мертвим морем, мені доводилося там жити, чудове, гарне місто, але це не воно. Цей Арад був, мабуть, набагато, набагато південніше. Є й історична проблема. Ми насправді не знаємо, коли ці події відбувалися. Можливо, йдеться про пізніший період, про період Шофтім, коли справді ми читаємо опис схожої історії (Шофтім, 1:17). Це питання ставить собі відомий коментатор Тори і взагалі великий єврейський учений Нахманід, рабі Моше бен Нахман (Рамбан). І він каже, що тут є свого роду додавання. Можна зрозуміти його так, що тут написано якесь пророцтво на майбутнє, що Моше записав те, що станеться в майбутньому. Але Рамбан написав це такою складною мовою, що можна зрозуміти й по-іншому. Можна зрозуміти, що якісь писарі вписали ці два вірші після періоду Шофтім, щоб показати, чим закінчилася справа. Так зрозумів Нахманіда інший єврейський коментатор, Абарбанель (дуже відома особистість, жив під час вигнання євреїв з Іспанії, людина, яка була міністром фінансів при дворі королеви іспанської і, як кажуть, була дуже цікавою фігурою). Він був дуже обурений коментарем Рамбана: «Це ж виходить, що в нашу Тору хтось, хай би він був який завгодно святий, міг вписувати якісь деталі і якісь вірші, і тоді в нас не Тора, а збірка народного фольклору. Зовсім незрозуміло, як до цього ставитися». Можливо, як вважають сучасні вчені, Абарбанель неправильно зрозумів Рамбана, і Рамбан усе ж говорив про записане пророцтво. Але можна припустити й те, що всі ці події справді відбулися за часів Моше і що пізніше вони просто повторилися.

Поставмо собі питання: а для чого Тора нам це розповідає? Ось цікаві деталі, які можна відзначити. Коли Моше посилає розвідників, то вони гатарі́м – ті, хто досліджує, розслідує Землю (від дієслова лату́р). Ми про це говорили в 13 розділі. Тут, у 1 вірші, Ізраїль іде де́рех га'атарі́м (шляхом розвідників). Слово пишеться трохи по-іншому, але звучить однаково. Тобто назва місця (Атарім) співзвучна історії, яка сталася раніше. І це можна зрозуміти як натяк. Ранні перекладачі Тори так і тлумачили цей фрагмент, читали слово як гатарі́м (розвідники). За цією версією цар так і зрозумів, що Ізраїль іде дорогою розвідників, і вирішив на нього напасти. І це нам перший натяк на сенс історії. А ось і другий. Розповідь у 14 розділі, в 45 вірші, закінчується поразкою ізраїльтян у місці, яке називається Хорма́, тут ми теж про це читаємо. І третій, можливо, натяк. Тут написано, що Всевишній почув голос Ізраїля (ваїшма́ адона́й беко́ль їсра'е́ль), а там (14:41) написано, що Ізраїль не послухався голосу Всевишнього.

Усе це разом схоже на те, що йдеться про виправлення. Як дізнатися, що людина, яка в чомусь грішила, виправилася? Це легко дізнатися, якщо людина, яка опинилася перед тим самим випробуванням, його витримує, у схожій ситуації вже не чинить подібного гріха. І, таким чином, у нашому випадку сталося виправлення. Замість того, щоб піти воювати самостійно або кинутися втікати, цього разу народ Ізраїля заволав до Всевишнього, уклав зі Всевишнім завіт щодо цієї війни. Це дуже важливий переломний момент в історії. Чи надовго? Ну, мабуть, ненадовго.

Читаємо з 4 вірша вже іншу історію.

Дослівно ватікца́р нефеш означає короткою виявилася душа. Що це означає? Можна провести аналогію з людиною, якій бракує дихання. Вона розраховувала йти меншу відстань, довелося йти довше, а друге дихання не відкривається. Народ підвела «диха́лка». Ми говоримо про Всевишнього, що Він – е́рех апа́їм (довготерплячий, з довгими ніздрями). Є також вираз е́рех ру́ах (довгота духу) стосовно людини, яка терпимо до чогось ставиться. Словосполучення каца́р не́феш (коротка душа) означає саме душевну, плотську нетерплячість. І результатом цієї нетерплячості знову стає ремствування.

Скільки разів ми вже чули це питання?! Ми бачимо ще один вираз зі словом не́феш (душа). Цього разу не́феш каца́, від слова каце́ (кінець, край), тобто дійшла до межі, скінчилася наша душа, немає сил більше терпіти. Хліб цей названо словом гакелоке́ль, яке можна перекласти як нікчемний, ганебний, як придатний для тварин. Слово лекале́ль означає лаяти, проклинати, слово лекальке́ль –псувати, пошкоджувати. Ті коментатори, які намагаються зберегти піднесеність тону, говорять про те, що гакелоке́ль – це найлегший хліб, малокалорійний хліб, від слова ка́ль (легкий). Це хліб, який повністю засвоюється, після якого немає потреби йти кудись по нужді, який весь, без залишку, засвоюється, і саме це набридло. Але просторіччя народу, найімовірніше, вказує на цей нікчемний хліб. У різкішому варіанті можна перекласти це і як проклятий хліб. Так чи інакше, народ обурюється. Що це? Знову ми бачимо цю відсутність вдячності. Слово єгуді́ (єврей, юдей) пов'язане з вдячністю. Ім'ям Єгуда (зараз дякуватиму Всевишньому) назвала Лея свого четвертого сина. Юдей – це той, хто здатний бути вдячним, це одна з властивостей юдея. Але коли вдячність втрачається, починаються проблеми в житті.

Слово серафи́м у російській мові означає якийсь вид ангелів, причому в однині, а в множині – серафи́мы. В івриті слово сара́ф – це той, хто пече, той, хто має пекучий, жалкий язик, підвид змій, що жалять. Однина сара́ф, множина – срафі́м. У Танаху є небесні істоти, які теж називаються срафі́м, як шестикрилі змії. Але тут ідеться про підвид змій. Тому якесь обурення – Чому Всевишній сказав зробити сара́фа, а Моше зробив змія? – не зовсім доречне. Отже, Всевишній наслав на народ Ізраїля змій, що жалять. Народ ремствує, а на народ тим часом насуваються змії.

Іцхак Каро, автор книги Толдот Іцхак, називає чотири причини, чому Всевишній наслав саме змій. Перша причина: змій був тим товаришем, який першим в історії вимовив лашон га-ра (лихослів'я). Змій говорив Хаві про те, що Бог просто не хоче, щоб вони були як Він, просто не хоче конкурентів, і тому Він їм заборонив їсти плід. Словом, перший лихословний товариш – це змій, тому прийшов той, хто батько-засновник лихослів'я, і стягне з того, хто лихослів'я вимовляє. Друге: мідраш каже, що змій не здатен розрізняти смаки. Усе, що б він не скуштував, для нього має смак землі, як це написано в Єшаягу: «Їжа твоя – порох». Справді, у змії є така цікава особливість. Усі, мабуть, бачили, як миготить перед змією її язик. Язик змії – це в неї і ніс, і визначник смаку одночасно. Він постійно бере проби з атмосфери, повертається всередину, притискається до верху піднебіння, до так званого органу Якобсона (ось, до речі, так, у роті в змії є орган, названий на честь данського єврея Людвіга Левіна Якобсона. І до змії в рот єврей просочився), і цей орган Якобсона аналізує смак. Тобто змія відчуває не смак того, що вона їсть, а смак того, що вона розпізнає. У змії немає органів слуху, змія глуха, вона зовсім не чує. Змія і бачить дуже погано, тобто і з зором у неї серйозна халепа. Засіб орієнтування змії – це її язик, і орган імені Людвіга Левіна Якобсона, який у неї в роті, до якого вона притискає язик, сповіщає її про смак того, що вона їсть. Але в процесі їжі вона цього смаку сама не відчуває, смакових рецепторів на язиці в неї немає. І тому можна так сказати, що вся її їжа має смак пороху. І ось ця сама змія, що не розрізняє смаків, стає знаряддям покарання для людей, які сказали: «Нам не смакує цей хліб», який, як каже мідраш, міг мати за бажанням їдця різні смаки. Третя причина: змій убиває язиком. Той, хто вбиває язиком, той хай покарає і провчить тих, хто язиком копає собі могилу, хто каже: «Ми знаємо, життя і смерть – у владі язика». Четверта причина найпростіша: у пустелі взагалі багато змій. Народ Ізраїля, поки перебував під захистом Всевишнього, був від цих змій захищений. Коли спалахнув гнів Всевишнього, захист злетів, і зміям просто було попущено нападати на Ізраїль, Всевишній дав зміям відмашку.

Це нам теж своєрідний урок. Коли на нас щось нападає, коли з нами щось відбувається, ми питаємо: «Чому? Чому це з нами відбувається?» А іноді, може, варто поставити собі запитання: «Чому з нами раніше цього не відбувалося?» і дякувати Всевишньому за те, що раніше Він нас від цієї напасті беріг.

Так чи інакше, змії почали на Ізраїль нападати, і було чимало загиблих. Народ Ізраїля, треба сказати, цього разу швидко все зрозумів і схаменувся.

Знову привертає увагу смирення Моше, який не сказав: «Ну, отож-бо!» і навіть не вимовив фразу з мультфільму про кота Леопольда: «Хлоп'ята, давайте жити дружно!» Моше просто йде і молиться, як його просили. Можна було припустити, що Всевишній просто скаже: «Добре! Я тебе почув, Моше. Я радий, що народ схаменувся, Я радий, що народ покаявся». І далі скаже: «По норах, змії! Повертайтеся кожна на свої місця». Але Всевишній чинить по-іншому, і це, найімовірніше, для того, щоб урок був справді вивчений і зрозумілий кожною людиною окремо, в будь-якій критичній для неї ситуації.

 Тут важливо, що Всевишній не захищає нікого від укусів, від них ніхто не отримує захисту. Людина сама себе має берегти, якось стежити за собою, щоб їй не бути вкушеною. Але якщо вона все ж укушена, то вона має шлях до порятунку. Саме людина, яку змія вже вкусила, яка усвідомлює, що вона уражена, що вона може померти, саме перед обличчям смерті як уже майже доконаного факту вона може подивитися на змію і вижити. Це не захист від укусу. Це захист від смерті унаслідок укусу. Це дуже важлива деталь.

Чому Моше зробив змія з міді? Ну, вирішив: «Раз він наха́ш (змій), то буде він з нехо́шет (мідь)», за співзвучністю тобто.

Ось така ось історія. Насправді за цим змієм треба було побачити Слово Боже, так кажуть коментатори. Коли людина дивилася на змія і розуміла, що ось, це виправлення, воно відбувається за Словом Божим, бачила за цим Слово Боже, тоді вона й виживала. Тобто не сам змій, звісно, рятував, а рятувало Слово Боже.

Далі йде такий географічний розділ. І ми не дуже добре знаємо, де розташовані всі ці місця.

Можна перекласти назву як пустка або покинуте місце переходів. Власне, майже всі коментатори кажуть, що вони не знають, чому це місце так називається.

Потік Заред (за більшістю версій) – це потік, який сьогодні називається Ель-Хасі, який впадає з південно-східного боку в Мертве море.

На думку більшості дослідників, справді існувала Книга воєн (битв) Господніх (се́фер мільхамо́т адона́й), як і Книга праведного (се́фер гаяша́р), які, на жаль, не збереглися, не дійшли до нас. Ці Книги – збірки давньої бойової поезії, вони оспівували бойове минуле народу Ізраїля. Сьогодні існує книга, яка називається се́фер гаяша́р, але вона не має жодного стосунку до тієї, давньої Книги, вона просто так само називається, це середньовічна книга. Хоча багато хто претендує на те, що вона та сама, знаходять її десь і кажуть: «Ось, ось, ми знайшли!» Ні, поки що, на жаль, ніхто не знайшов.

І друга частина цього вірша, найімовірніше, посилається на розділи або на назви поем із втраченої для нас Книги битв Господніх, і ми не можемо сказати, що це означає, ці назви: ваге́в бесуфа́ (можливо, назва якогось місця Вагев, яке в Суфі) і нахалі́м арно́н (джерела або потоки Арнона). Очевидно, тут маються на увазі посилання на якісь поеми з утраченої Книги битв Господніх.

Піснеспів – це особлива форма для прославлення Всевишнього. Мідраш говорить про десять піснеспівів: з них дев'ять згадані в Танаху, а десята пісня – пісня нова, яку співатимуть Машиаху. У Торі ми читаємо три піснеспіви. Піснеспів Моше при переході через Червоне море, коли пісню співають і Моше, і Ізраїль. Піснеспів у цьому вірші, який ми читаємо зараз, – піснеспів біля колодязя або пісня до колодязя, яку співає Ізраїль, але не співає Моше. І третя пісня – це піснеспів Моше Гаазі́ну гашамаїм (Слухайте, небеса…), у самому кінці його життя, в останній його день, коли співає Моше, але не співає Ізраїль.

Піснеспів співається після великого, грандіозного чуда, яке сталося. Людина, яка пережила чудо і усвідомила чудо, оспівує пісню Всевишньому. Коли ми говоримо про десять піснеспівів, ми маємо на увазі пісні народного масштабу, спільний піснеспів народу (особистий піснеспів, звичайно, питання окреме), який пов'язаний із чудом, пов'язаний зі здатністю народу говорити і дякувати.

Коли ми згадуємо про створення світу, ми говоримо, що світ створений Десятьма висловлюваннями, як написано: «І сказав Бог… І сказав Бог… І сказав Бог…» Бог сказав, і це може не передбачати слухача. Можна сказати й тоді, коли нікого навколо немає, і так і було: не було слухача, який чув би Слова Бога. Але з того моменту, як Бог зробив Адама живим, Адам став не просто душею живою, Адам став людиною, яка говорить, як написано про це в Таргумі. Слово живий Таргум перекладає як той, що говорить, Адам став істотою, що говорить. Той, хто говорить, – це означає і той, хто думає: адже ми з вами думаємо словами, думаємо тією мовою, якою говоримо, наше мовлення дозволяє нам думати. І тому Десять заповідей, дані пізніше, паралельні Десяти висловлюванням, якими створений світ. Але це вже не Десять висловлювань, вони вже Десять говорінь (асе́рет гадіброт). Я можу сказати, що я розмовляю, тільки тоді, коли в мене є співрозмовник.

Піснеспіви – це рідкісний випадок, коли весь народ може відповісти на чудо. Це відповідна репліка всього народу на розкриття дава́р (ло́гос), Слова Божого, Висловлювання Божого, зверненого до людини. Коли Слово, яке було на початку, розкривається народові, тоді стається чудо, і народ може на нього відповісти. Тоді й народжується піснеспів усього народу як реакція на чудо, на одкровення Божественного Слова. Адже що таке чудо? Чудо – це втручання Творця у творіння, коли порядок, заведений у творінні, змінюється. Заради кого? Заради вірних Творцеві. І це вже не імра́ (висловлювання), це вже не сказав Господь, а говорив Господь через чудеса зі Своїм народом. Те саме Слово, яке було на початку, звернене не до світу, що твориться, а звернене до людей, до народу, щоб народ змінився. Реакція творіння на одкровення Слова Божого, коли народ відображає і ніби повертає це Слово Всевишньому, – це і є піснеспів. Наче духу додалося, наче людина говорить уже не тільки одним своїм духом, а весь народ духом Святим говорить піснеспівом.

І тут народ Ізраїля співає пісню про колодязь. Солює колодязь, а на бек-вокалі, на підспівуванні – весь народ Ізраїля. Є переказ, що води колодязя Яакова піднімалися йому назустріч, води колодязя піднімалися назустріч господареві. Це те, про що самарянка запитала Єшуа: «Хіба ти як Праотець наш, Яаков, що ти можеш без черпака, без відра дістати воду з колодязя? Хіба вона підніметься тобі назустріч?» Тут народ каже: «Піднімися, колодязю, і ми оспіваємо тебе!» Але це не просто колодязь, це дивовижний колодязь із дивовижною історією.

Ми можемо без труднощів упізнати героїв цієї пісні. Колодязь – це колодязь, де Всевишній звелів Моше зібрати людей. Вельможі й князі – це Моше і Агарон; жезл і посох – теж зрозуміло. Але як Моше і Агарон прорили колодязь жезлами й посохами? Можна сказати, що Тора порівнюється з водою, причому не просто з водою. Тора порівнюється з водою, яка передувала третьому дню творіння, коли вся вода зібралася в одне місце. Тора – це вода, розлита по всій землі, як Слава Божа. Другого дня Всевишній відділив воду, яка над ракі́я (склепінням), від води, яка під склепінням. Вода – єдина субстанція матерії, яка не має своєї форми. Вона завжди набуває форми того, в чому вона перебуває. Мідраш, традиція каже, що форма води, її справжня форма, зберігається там, нагорі. Коли народ Ізраїля «творить» колодязь і коли з колодязя відкривається вода, то це та сама вода, з якою порівнюється Тора, це вода, яка тече з джерел, що існували до першого дня творіння. Розкриття цієї води – це розкриття Тори у світі.

Тому таке велике благословення цьому колодязю, тому Тора солює, а всі інші тільки повторюють і переспівують те, що Тора каже. Всі інші тільки приспів співають перед Торою, бо Тора – найдосконаліша вода. Гімн колодязю – це гімн розкриттю Тори, це й апогей взаєморозуміння народу і Всевишнього, коли народ дякує Всевишньому: після змій, після всіх покарань, після всіх історій постає благословення. Народ благословляє колодязь, благословляє Тору, благословляє і служителів, які викопали колодязь із цією Торою, дали благословення Тори на пустельні душі, на пустельні землі вилили воду. Це усвідомлення, тшува́ (покаяння) народу і прославлення Всевишнього за всі чудеса, які були Ним учинені.

Цікаво, що вираз умімідба́р матана́, який ми переклали як від пустелі це дар, можна перекласти географічно, як подальше пересування народу: з пустелі – в Мата́н. Найімовірніше, пісня зберігає цю двозначність: і те, що ми вирушаємо в місце з назвою Мата́н, і те, що цей колодязь пустеля дала в дар, що Всевишній спонукав пустелю дати цей колодязь у дар. Цим, по суті, завершується пісня, і далі триває подорож Ізраїля.

Ось такий видався маршрут, з якимись не завжди зрозумілими географічними точками, але ми не будемо зараз у них заглиблюватися. А народ Ізраїля продовжує спроби політичного врегулювання свого входу в країну.

Так само, як свого часу народ Ізраїля говорив з царем Едома (20:17), з таким самим проханням він звертається до царя Еморейського: дайте нам просто пройти, дайте нам транзитну візу через вашу країну, нічого нам більше не треба. Але й цар Сіхон, як і цар Едома, відреагував цілком неадекватно.

У цій битві перемога була на нашому боці, а до Амона Ізраїль поки що не пішов.

 Тобто це було місто-трофей Сіхона, царя Еморейського, яким Сіхон дуже пишався.

І далі, дивна річ, іде еморейська легенда про славне захоплення колишнього моавітського міста Хешбон, таке собі еморейське «Слово о полку Ігоревім». Тора наводить поему, присвячену національній гордості еморейців, усі придворні піснеспівці при царі Сіхоні так вихваляли його.

Деякі кажуть, що полум'я, про яке тут ідеться, – це якась змова, яку цар Сіхон влаштував у місті Хешбон і через яку місто впало.

 Ось такий гімн про славну перемогу еморейців над Моавом складали для царя Сіхона його придворні поети. Але добре складає гімни той, хто складає гімни останнім. В еморейців це не вийшло: вони напали на Ізраїль, відмовившись від мирного процесу, і отримали дзвінкого щиглика по еморейському носі. І Ізраїль, відповідно, оселився в тих містах, які були предметом національної гордості еморейців.

Є різні думки щодо того, де це місце знаходиться. За приблизними підрахунками – це 10-15 кілометрів від Рабат Амона.

Отже, Ізраїль починає вести перші переможні війни, ми читаємо про перші перемоги народу Ізраїля.

 Цар Башанський – це справді особистість легендарна. Про нього багато що можна розповісти, і ми ще розповімо, ми ще про нього поговоримо, коли вивчатимемо книгу Дварім.

На завершення прочитаємо 1 вірш із 22 розділу:

Ну, хто там питав: «Читаю і чекаю, коли ж будуть радощі?» Ось і перші радощі в книзі Бемідбар.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

У тижневій главі Хукат багато цікавих історій, але ми в цій бесіді зосередимося на одній із них. Це історія про змію, або про мідного змія, або про змій – загалом, поговоримо про плазунів.

Давайте почитаємо саму історію (це 4-9 вірші 21 розділу), трохи глибше вникнемо в переклад і, можливо, дізнаємося для себе щось нове.

4. Від гори Гор вирушили вони шляхом Червоного моря, щоб обійти землю Едома, і став занепадати духом народ у дорозі.

Отже, відійшли вони від гори Гор (ор означає світло). Народ спускається з гори Світла, спускається до Червоного моря, дослівно – до Очеретяного моря (ям Суф). І в слові суф явно чується соф (кінець), у написанні слова відрізняються лише огласовкою середньої літери вав. Тобто народ спустився з самої висоти в самі низини. Навіщо вони спустилися, навіщо вони пішли шляхом моря? Щоб обійти землю Едом. І став занепадати духом народ у дорозі, дослівно – скоротилася (не дістала) душа народу в дорозі. Є такий вираз: «руки короткі» щось зробити. У народу стали короткими душі, і через це «короткодушшя» народ став говорити проти Бога і Моше.

5. І говорив народ проти Бога і Моше: «Навіщо ви вивели нас із Єгипту, щоб нам померти в пустелі? Бо тут немає ні хліба, ні води, і душі нашій обрид цей негідний хліб!»

Виникає запитання: ви – це хто? А ви – це Бог і Моше разом, така парочка, в народі іменована «зграя». Тобто: у них там ман (який, як каже мідраш, набуває будь-яких смаків), у них є вода – загалом, меню похідне, але ситне, скаржитися їм особливо ні на що начебто, так? І «короткодушшя» народу призводить до такої ситуації.

6. І послав Господь на народ отруйних змій, які жалили народ, і померло безліч із синів Ізраїля.

Що роблять євреї? Вони розуміють: щось пішло не так, щось не так сталося, і вони приходять до Моше.

7. І прийшов народ до Моше, і сказав: «Згрішили ми тим, що говорили проти Господа і проти тебе; помолися Господу, щоб Він прибрав від нас змій». І помолився Моше Господу за народ.

Зверніть увагу, якщо раніше вони об'єднували Господа і Моше: «Ви там, двоє», то тепер відбулося розпізнавання, відбулося розділення: «Згрішили ми проти Господа і проти тебе». Моше, почувши, що в нього попросили прощення, хоча навіть не сказали «пробач», а просто визнали гріх, прощає народ від себе і вже предстоїть, молиться за народ перед Всевишнім.

8. І сказав Господь Моше: «Зроби собі змія (сара́фа) і вистав його на знамено (або на високу жердину), і подивився (вегабі́т) на нього вжалений, і залишиться живий».

Слово сара́ф – це не зовсім змій, це плазун, ящіркоподібне, вогнедишне щось, скажімо так.

9. І зробив Моше мідного змія (неха́ш нехо́шет), і виставив його на знамено, і, коли змія жалила людину, та, подивившись на мідного змія, залишалася живою.

По-перше, у повелінні Бога не було слова мідний (нехо́шет), Моше сам вирішив робити змія з міді. Дивовижно, так?По-друге, він зробив не сара́ф, а наха́ш (ось наха́ш уже буквально означає змій).

У цій історії багато всього незрозумілого. По-перше, незрозуміло, чому народові хліб видався огидним? Чому відбулося це об'єднання Моше і Бога? Чому саме змії стали покаранням? Чому Бог звелів зробити сара́ф, а Моше зробив наха́ш, і чому наха́ш був мідним? І як це все працює? Уся історія сповнена незрозумілостей, уся історія загадкова, і ми потихеньку спробуємо розібратися.

Рабі Шломо Іцхакі (Раші), відомий єврейський коментатор, пише свій коментар, загалом, для зовсім-зовсім початківців, і він каже так: «Коли вони сказали: ви вивели нас, навіщо ви вивели нас, вони прирівняли раба і Господаря, переплуталося в них, розірвався ланцюжок ієрархії, розірвався ланцюжок зв'язку». Чому змії стали покаранням? Так каже Раші: «Змій, який колись був покараний за лихослів'я, покарає тих, хто поширює лихослів'я». Тобто, якщо ви зводите наклеп на Господа, наклеп на Моше, то прийде той, хто за це вже огріб, хто за це вже був покараний, – змій, і буде карати вас за лихослів'я. Як ми пам'ятаємо, одне з проклять змієві було: «І порох їстимеш по всі дні життя твого» У природі все, що змія їсть, має однаковий смак – смак пороху, чогось несмачного, рецепторів смаку в неї немає (хоча Тора – це, звісно, не підручник із зоології). І той, для кого всі види їжі мають один смак, покарає невдячних, у яких є ман, що має (як каже мідраш) різні смаки. Таким чином позначено певні методи лікування: той, хто вже пройшов через покарання за лихослів'я всередині покарання за спокушання, стає інструментом покарання за лихослів'я всередині покарання за невдячність.

Далі ще одне пояснення, яке дає Раші. Він каже, що Моше не було звелено виготовляти змія з міді, але Моше сказав: «Святий, благословенний Він, назвав його наха́ш (змій), я зроблю його з нехо́шет (міді)». Наха́ш (змій) і нехо́шет (мідь) – це спільнокореневі слова. Тут використовується одне з правил осягнення тексту Тори, яке звучить так: лашо́н нофе́ль аль лашо́н (мова падає на мову). Суть цього правила полягає в тому, щоб, замінюючи в аналізованому уривку якесь слово чи вираз іншим, подібним до нього за звучанням, виявити іншу смислову грань поняття. Мовою Раші це можна зрозуміти так, як наведено тут. Раші продовжує пояснювати і каже: «Чому треба було дивитися на змія? Наші мудреці казали: змій не умертвляє і не зберігає життя. Коли сини Ізраїля спрямовували погляд угору й підносили серця до свого Отця Небесного, вони зцілювалися, а якщо ні – згасали. Якщо вони дивилися на змія і бачили Слово, то вони зцілювалися».

Інший єврейський коментатор, рабі Моше бен Нахман, Нахманід (Рамбан) каже: «Відомий шлях у Торі, що часто те, що завдало збитку, те, що приносило шкоду, є зціленням від шкоди».

У дужках скажемо, що і в нашій тижневій главі ми бачимо, що зцілення за допомогою рудої телиці (пара́ адума́) є противагою, антифазою золотого теляти: вона теж руда, золота, її теж спалюють, як і теля, і є ще багато паралелей. Як каже той самий Раші: якщо дитина напустувала, то прибирати за нею кличуть її маму. Тут можна образно сказати, що руда телиця – це така свого роду самиця золотого теляти, тільки вже виготовлена за Божественним повелінням.

Отже, Рамбан каже: «Те, що завдає збитку, те може і зцілювати збиток, те, що приносить хворобу, може зцілювати від цієї хвороби». Тут ми бачимо дуже цікаву річ: багато століть після Рамбана єврейський лікар Самуель Ганеман винайшов систему, засновану на давньому принципі similia similibus curantur (подібне лікується подібним) –гомеопатію: те, що завдає людині шкоди, може принести їй і користь.

Далі Нахманід каже, що якщо людину колись вжалила змія, то після цього вона відчуває певний страх перед зміями (це духовний аспект за Рамбаном), вона вже боїться самого слова «змія». Настільки боїться, що краще їй узагалі про змій не розповідати, за принципом: як у домі повішеного не говорять про мотузку, так у домі вкушеного змією не говорять про змій. І далі Рамбан каже: «Якщо так, то саме через змія, саме через оце подвоєння, наха́ш нехо́шет, через те, що людину найбільше лякає, здається їй найстрашнішим, саме через це людина зцілювалася і бачила, що не змій тут важливий, а важлива воля Творця, яка або виконується, або не виконується». Так розуміє Рамбан. Ще раз повторимо. Рамбан каже: «Якщо людину кусала змія і вона боїться змій, то зціленням від укусу змії може бути змій, який посилається вже з волі Всевишнього. Побачити в змієві волю Божу, побачити в інструменті покарання волю Божу – у цьому вже визволення».

Тепер давайте спробуємо зрозуміти значення слова нехо́шет (мідь). Чому саме мідь, що таке мідь і що мідь у собі несе? Є три властивості міді, про які хотілося б поговорити.

Перше. У Єшаягу (48:4) ми читаємо: «Я знаю, що ти впертий, і що в шиї твоїй жили залізні, і лоб твій – мідний (уміцхаха́ нехуша́)». Слово нехішу́т означає послідовну зухвалість, зухвалу завзятість, дію з упевненістю, воно має той самий корінь, нун-хет-шин, що й слово наха́ш (змій), і своєю чергою звідси походить поняття ме́цах нехуша́ (мідний лоб).

Щоб вникнути в слово нехо́шет (мідь) ще глибше, давайте звернемося до 2 вірша 27 розділу книги Шмот, де сказано: «І зроби роги на чотирьох кутах його (жертовника), так, щоб роги виходили з нього, і обклади його міддю». Жертовник оббитий, покритий міддю, він має мідне покриття. Раші (знову ж таки) пояснює: «Покрий його міддю, щоб спокутувати за зухвалість, за „міднолобість“, як сказано: і лоб твій мідний». Що це взагалі означає? Як мідь може спокутувати за зухвалість? Припустимо, людина згрішила, зробила щось не дуже добре (те, чим вона потім не дуже пишається), і думає: «Ось, зараз я візьму баранчика, і піду з ним до Єрусалима, і підійду з ним до жертовника, і всі побачать, що я приношу жертву за гріх. І скажуть люди: „Ах ти, такий-розтакий учителю“ або „Ах ти, такий-розтакий пекарю! Що ти накоїв? Видно, якийсь у нього гріх! Давайте, давайте його засуджувати, давайте тицяти в нього пальцем“». І людина, природно, може посоромитися піти туди, де зцілюється гріх. Я знаю людей, які мали принести на роботу довідку з венерологічного диспансеру. Це були абсолютно здорові, нормальні люди, і їм було соромно туди заходити, щоб люди не подумали: «А що це ми заходимо в таке місце?» Це неприємно, тим більше, коли йдеться про жертовник, адже туди не приносять жертву, щоб просто перевіритися. І потрібна певна, послідовна зухвалість, щоб із цією жертвою прийти до Храму.

Якщо ми почитаємо ті розділи книги Шмот, де розповідається про конструкцію Мішкану, ми побачимо, що в Наметі зустрічі все, що пов'язане із завзятістю, з об'єднанням, усе, що дає нам завзятість у зовнішньому світі, твердість у нашому стоянні, – усе це пов'язане з міддю. Усередині – золото, всередині зберігається Святиня Господня, всередині – святість. Зовні – мідь, як символ завзятості, символ поступового, упертого, зухвалого, стійкого руху вперед, який ні на що не зважає. І мідні гачки (Шмот, 26:11), які з'єднують Мішкан в єдине ціле, ніби об'єднують народ, це та сама зухвала, дитяча упертість.

Друге. Ми знаємо ще одну історію – про жінок, які пожертвували на Намет зустрічі, принесли Моше свої маленькі мідні дзеркальця, дорогі штучки. Тора каже (Шмот, 38:8): «І зробив він мідний умивальник (гакійор нехо́шет) і підставу його мідну з дзеркалець тих, що юрмилися (жінок), які юрмилися біля входу до Намету зустрічі». І ось що каже коментар: «У дочок Ізраїля були мідні дзеркала, в які вони дивилися, коли прикрашали себе. І навіть це вони, не вагаючись, принесли як добровільний дар для Намету зустрічі». У жінок могли бути сумніви. По-перше, дзеркальце ж коштує дорого, а іншого чоловік може й не купити, особливо в пустелі, де з магазинами Діора сутужно: ось віддам дзеркальце, а в що мені дивитися, коли фарбуватимуся? Це по-перше. По-друге, є певна ніяковість: дзеркальце – це таке особисте, інтимне і може здатися комусь нечистим. Чи можу я принести для святого те, що допомагає мені бути гарною, за допомогою чого я фарбуюся, чепурюся? Але жінки і перший, і другий сумнів подолали і принесли ці свої дзеркала як добровільний дар для Намету зустрічі.

Коментар також каже (це мідраш, який описує Моше в цьому випадку як просто чоловіка): «У Моше ці мідні дзеркала викликали відразу: фу, це все жіночі якісь безділки („ділок“ у жінок узагалі немає, у них завжди тільки безділки), а ці ще й із красою пов'язані. І взагалі, як можна було подумати і таке для Мішкану принести? Ви б ще помаду для когенів пожертвували і пудру для левитів!» Нагадаю, що ми зараз читаємо мідраш, який описує якісь стосунки, якісь стани, які можуть бути в людини. Мідраш не претендує на історичність розмови – він описує психологічну реальність, скажімо так. І далі: «Всевишній сказав Моше: „Візьми! Візьми ці дзеркала, бо вони миліші Мені, ніж усі інші приношення!“ Ці дзеркала миліші Всевишньому, ніж усі інші приношення, бо з їхньою допомогою жінки породили в Єгипті численні воїнства». Уявіть собі: чоловік, єгипетський раб, пішов на шосту ранку на роботу. Ліпить він цеглини з глини десь так годин до десятої вечора з півгодинною перервою на обід і десятихвилинною перервою на політінформацію – це все, що в нього є. Увечері він повертається додому (як співав один відомий радянський бард: «Прийдеш додому – там ти сидиш»). А жінка на цей час причепурилася, прикрасилася, підфарбувалася і показує йому в дзеркало: «Дивись, дивись, яка я гарна! Дивись, яка я в тебе хороша!» Тим самим жінки притягували до себе чоловіків, щоб народжувалися діти, попри те що чоловіки дуже втомлювалися. І, більше того, жінки ще брали обід із собою, тягали їм на роботу, в ті самі пів години годували їх омлетом, поїли їх щербетом, і при цьому прикрашали себе, і показували в дзеркало: «Дивись, яка я хороша!» Так між ділом зачиналися єврейські діти. Про це каже мідраш і наводить Шир гаШирім (8:5): «Під яблунею я розбудила тебе». І дзеркала названо «дзеркалами воїнств», бо жінки воюють із цим світом за допомогою своїх дзеркал. І з них, за Торою, саме з цих мідних дзеркал зроблено умивальник (гакійор) для обмивання когенів і підніжжя його. А підніжжя жертовника, і сам мідний жертовник, і решітка його також зроблені з міді, але з інших піднесень. Так тлумачить рабі Танхума (мідраш Танхума). Таким чином, про що тут ідеться? Ще одне зі значень поняття нехо́шет, ще один зі смислів – це відображення людини. Бог дав жінкам красу, щоб вони показували її чоловікам у дзеркалі. І можна зрозуміти так, що Бог явив Себе, створивши людину за образом Своїм, щоб показати нам якесь відображення, до якого б ми прагнули.

Є ще одна, третя властивість міді. Ми читатимемо про це в тижневій главі Балак, читатимемо історію про Біл'ама, який то збирається, то не збирається проклясти народ Ізраїля, мучиться, терзається думками, але все ж приходить проклинати народ. І в 1 вірші 24 розділу написано: «Біл'ам побачив, що Господу вгодно благословляти Ізраїль, і не пішов, як раніше, для волхвування (лікра́т нехаші́м, тобто не пішов до змій). Слова ворожіння, волхвування, передбачення на короткий час івритом називаються ніху́ш, знову той самий корінь нун-хет-шин, що й у слові наха́ш (змій). Можна провести паралель із російськими гад і гадать: гад – змій, гадина, слово гадать означає передбачати щось із найближчого майбутнього.

Рамбан пояснює, що менахе́ш (ворожбит) бачить предмети з найближчого майбутнього, намагається поквапити, оголосити майбутнє раніше, ніж воно настане. Знову ж таки процитуємо пісню: «Ну що сказати, влаштовані так люди, бажають знати, що буде». У книзі Когелет (10:20) говориться: «Навіть у думках твоїх не лихослов царя і в покоях своїх не лихослов багатого, бо птаха небесна сповіщає слово (твоє), і крило переказує мову (твою)». Є таке розуміння (за мідрашами), що за польотом, за співом птаха можна передбачати майбутнє, була така ворожильна традиція на сході, люди це все широко практикували. Можна звернутися до птаха і спитати: «Скільки ще проповідей непрочитаних у мене? Скажи, зозуле, проспівай. Залишатися мені тут чи вирушати в місіонерську поїздку? Бути мені баптистом чи харизматом?» У Корані цікавий є рядок: Аллах каже: «До серця кожної людини прив'язали ми птаха». Араби часто не розуміють, про що взагалі там ідеться. А йдеться про те, що люди ворожили за польотами птахів – тут, у країні Ізраїля, і по всьому Сходу. Бог намагається достукатися і сказати: «Це все йде від серця людського, не треба ворожити». Ворожіння, бажання знати, що буде, не є гидотою перед Всевишнім, але є забороненим заняттям. Заборонено ворожити, заборонено звертатися до ворожбитів. Ворожбити бувають двох типів: є менахе́ш, про якого ми вже сказали, – той, хто передбачає майбутнє найближче. І є косе́м (чарівник, чародій) – це той, хто стежить уже за глобальними процесами, такий собі ворожій-стратег; ось це справді вже гидота перед Всевишнім, це вже мехаше́ф (чаклун).

Отже, підсумовуючи, ми можемо сказати, що значення наха́ш нехо́шет – це і завзятість, упертість, це і привабливість, створення можливості привертати до себе когось або щось, розкриття привабливості, це і бажання притягувати майбутнє, зазирнути в майбутнє.

Тепер давайте розглянемо ще один аспект, повернемося на самий початок і спробуємо знову прочитати і прокоментувати текст.

Отже, євреї спускаються з гори Гор (гори Світла) вниз, до Червоного моря (до моря Кінця), і в народу скоротилася душа, народ не дістає до чогось. А спустилися вони для чого? Щоб обійти землю Едом. Ви тільки уявіть собі: народ виведений з Єгипту, Єгипет зруйнований з величезною кількістю спецефектів, до яких ще не доросли фільми жахів, Єгипет лежить у пилу. Народ відчув найпотужнішу підтримку Всевишнього. І раптом на цьому самому тлі відбувається такий уявний діалог. Їм кажуть: «Обходьте землю Едома». – «Зачекай, Всевишній! А чому не можна цей Едом такий-сякий накрити килимовим бомбардуванням або спалити їм там напалмом пару сіл, щоб ми могли пройти напряму? Ми зараз з гори Світла спускаємося і раптом починаємо там щось обходити! Зачекай, Господи, Ти з нами чи ні?» Як сказав Пилип (Єв. Йоханана 14:8): «Покажи нам Отця, і досить для нас». І тут та сама думка: «Ми тут начебто з Богом, а хліб наш (ман)… а що наш хліб? Він, з одного боку, чудесний, а з іншого боку, він буденний. Ми мусимо тут когось десь обходити? Набридло! Давайте жити чудесно! We want Moshiach now! Давайте нас терміново, зараз визволяйте! Визволення – зараз! Досить розмазувати кашу!» Ось що, по суті, каже народ: народ хоче майбутнього сьогодні. Народ хоче не сьогоднішнього хліба сьогодні, народ хоче хліба завтрашнього, післязавтрашнього, хліба прийдешніх днів просто зараз. Вони не можуть зрозуміти розділення Моше і Бога (ви ж тут удвох, Моше змішався з Богом, земне змішалося з небесним), не можуть відокремити своє служіння від Божої присутності. І від цього бажання поквапити, від того, що вони не бачать усього Божого задуму, у них народжується короткодушшя. А короткодушшя народжує озлоблення на всіх і лихослів'я. Від чого людина стає лихословною? Вона не приймає того, що все перебуває під Божим контролем, що Господь усе виправить у свій час. І тому вона хоче сама прийти і викрити, хоче сама прийти і гнів свій висловити щодо когось, і це породжує лихослів'я. Народ хоче поквапити події… змій теж намагався якось там щось там поквапити. Один із гріхів народу – це гріх нетерплячості. Нетерплячість породжує невдячність, гнів, породжує злослів'я. Походить же нетерплячість від недовіри до того, що все в руках Всевишнього. І коли в нас цього у вірі немає, то наш хліб – це зіпсований хліб, наша їжа – зіпсована їжа, і те, що ми робимо сьогодні, наші сьогоднішні завдання нам не подобаються. Це те, що пов'язано з поняттям наха́ш (змій).

Тепер залишається останнє запитання. Добре, наха́ш нехо́шет (мідний змій) – це те, що зробив Моше. А що таке сара́ф, той самий сара́ф, якого звелів зробити Бог? І незрозуміло, як так вийшло, що Бог сказав зробити сара́ф, а Моше зробив наха́ш?

Слово сара́ф ми зустрічаємо в пророка Єшаягу. Пророк Єшаягу каже (6:6): «Я побачив одного із срафі́м (одного сара́фа), який щипцями взяв від жертовника головешку з палаючого вугілля (такий своєрідний пиріжок, печенюшку, можна сказати, вугільну) і вклав мені в мої уста». Арамейський переклад (Таргум) пояснює, що це за печенюшка: це – Слово Боже. Сара́ф піднімається вгору і бере вуглину з жертовника (Слово), приходить і спалює лихослів'я, спалює все нечисте в людині і вкладає в людину Слово Боже. Це якась духовна істота, яка схожа і на ангела, і на змія, яка бере щипцями, щоб не обпектися, печенюшки гарячі Слова Божого з жертовника і приносить їх, вкладає їх в уста пророків – тих, хто говорить, тих, чиє мовлення приведене у відповідність зі Словом Божим. Паралелі з Єшуа, я думаю, видно, і вони очевидні.

Незрозуміло тільки тоді, чому все-таки Моше робить наха́ш? Тому що в цьому випадку наха́ш так само, як і сара́ф, призначений вкладати в уста людей Слово Боже. Тобто Всевишній сказав Моше зробити «вкладалку» Слова Божого, на кшталт того, що вкладає сара́ф в уста пророка в їстівному вигляді – мова падає на мову. Моше зробив втілення Слова Божого (ось цієї самої вуглинки), зробив його на землі у вигляді наха́ш (змія). І у вигляді Слова Божого наха́ш підноситься над усім народом Ізраїля. І ось диво: хто на нього подивився (габіт), той зцілюється, як каже коментар: «Зцілюється, якщо побачить у ньому Слово Боже», якщо побачить, що через нього розкривається Слово Боже. Можна зіставити з 10 віршем 12 розділу книги пророка Зехар'ї: «І подивляться вони (вегібіту) на Того, Кого пронизали» – тут використовується те саме дієслово легабіт (дивитися, споглядати).

Отже, перше розуміння: наха́ш покликаний виправляти впертість: ту впертість, через яку людина грішить, він спрямовує на впертість у слідуванні Божому плану. Уся його нетерплячість, яка здавалася слабкістю, раптом розкривається. Рав Кук чудово пише про це в листі: «І те, що Всевишній не визволяє Ізраїль миттєво, а визволення відбувається крапля за краплею, поступово, – це мегадемонстрація Божественної сили». Нехішу́т – це вміння послідовно стояти у своєму спасінні, щоб душа не скорочувалася, як написано в нашій тижневій главі; це подовжувач душі проти прискорювача майбутнього, проти того, щоб намагатися майбутнє наблизити. Друге розуміння – це вкладання Божественного Слова в наші уста, це перше втілення Слова в плоті, Слова, яке стає плоттю, але живе поки що над нами. І третє розуміння – це розкриття Божественного Образу для нас, щоб ми побачили Його привабливість, щоб ми побачили щось прекрасніше, ніж ми самі. Ось у цьому властивості міді, і тому Моше зробив саме наха́ш нехо́шет.

Я не буду спеціально зараз вказувати на всі паралелі стосовно Єшуа, Машиаха, який у бесіді з Никодимом сам себе зіставив зі змієм, піднесеним Моше в пустелі (Єв. Йоханана 3:14–15). Я пропоную це як тему для роздумів, тому що навіть белькіт про Тору приємний Творцеві. Тому не будемо соромитися роздумувати про Тору.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Мені часто ставлять запитання: «За який гріх покараний Моше? Чому Всевишній сказав, що Моше не ввійде в країну Ханаан? За що таке суворе покарання?» І я подумав, що було б цікаво перечитати цю історію, подивитися, як відповідали на це запитання інші коментатори, і з Божою допомогою спробувати зрозуміти, що ж там сталося.

Отже, прочитаємо перші 13 віршів 20 розділу нашої тижневої глави Хукат.

1. І прийшли сини Ізраїля, вся громада (коль-га'еда́), у пустелю Цін у перший місяць, і народ жив у Кадеші, і померла там Мір'ям, і поховали її там.

Дивно, чому Тора каже, що прийшла вся громада, навіщо обумовлювати це окремо? Адже завжди так було, завжди народ Ізраїля ходив не частинами, а всі разом. Не було такого, щоб три коліна пішли в одне місце, а три коліна в інше. Очевидно, що слова вся громада (коль-га'еда́) тут можна розуміти так, що покоління тих, хто був засуджений на смерть у пустелі, уже померло, і зараз ідеться про нову, оновлену громаду, яка вже вся цілком призначена для входження в країну. Ми напередодні урочистої події входження народу Ізраїля в країну Ізраїля. Отже, в перший місяць сорокового року мандрів Ізраїля пустелею вся громада, весь народ Ізраїля прийшов у пустелю Цін.

Прочитавши про смерть Мір'ям, ми можемо подумати, що далі ми прочитаємо про те, як народ оплакував Мір'ям, або про те, як Моше і Агарон оплакували Мір'ям, а народ приходив і висловлював співчуття. Ми знаємо, що Мір'ям – це та сама Мір'ям, яка маленькою-маленькою дівчинкою бігла за ковчегом, у якому був ще менший Моше, і яка домовилася з дочкою фараона про годувальницю. Через Мір'ям Всевишній врятував життя Моше, але тут ми не читаємо про якісь почуття, про якусь скорботу братів за Мір'ям: у громади є проблема.

2. І не було води в громади, і зібралися вони юрбою на Моше і на Агарона.

Юрбою прийшла громада до братів, які щойно поховали свою сестру. Мідраш каже про те, що є певний зв'язок між Мір'ям і водою, про своєрідний подарунок Мір'ям від Всевишнього: разом із народом Ізраїля, завдяки заслузі Мір'ям, пустелею подорожувала криниця з водою, і, коли не стало Мір'ям, не стало й води. Є й інші мідраші – про те, що народ пив воду з е́вен гаштія́ (каменя основи). Але простий текст Тори не каже про те, що Мір'ям якось пов'язана з водою. Отже, Мір'ям померла, а в народу є серйозна проблема – немає води. Народ юрбою приходить до Моше і до Агарона.

3. І сварився народ з Моше, і говорили вони йому, кажучи: «Краще б ми загинули загибеллю братів наших перед Господом.

Кого вони мають на увазі? Можливо, вони мають на увазі все покоління пустелі або тих, хто помер під час бунту Кораха. Було багато покарань, багато епідемій, багато смертей, і зараз вони кажуть: «Краще б нам померти тоді, краще б не жити цією марною надією».

4. Навіщо ви привели громаду Господа в цю пустелю, щоб тут померли ми і худоба наша?

 Іншими словами, це провал у вашому правлінні. Тобто претензія народу не до Всевишнього, а до того, що Моше і Агарон неправильно керують громадою Господа і привели їх кудись не в те місце.

5. Навіщо ж ви піднімали нас із Єгипту? Щоб привести нас у це погане місце? Це не місце для сіяння, для смокви, для винограду і для гранатів. І води немає, щоб пити».

Усі ці скарги нагадують давні історії: і історію з розвідниками, і історію з перепелами, і історію з Корахом, коли він говорив: «Ви неправильно керуєте громадою Господа» – усі ті історії, які відбувалися в перші роки мандрів народу пустелею. І тут у Моше й Агарона не може не виникнути дежавю щодо того, що відбувається.

6. І прийшли Моше і Агарон, ховаючись від цього натовпу, до входу в Намет зустрічі, і впали на обличчя своє, і з'явилася їм Слава Господня.

Абарбанель, який тонко відчуває мову, каже, що тут вони ніби втекли, сховалися від усього цього натовпу, наче боячись розправи, у Наметі зустрічі.

7. І говорив Господь Моше, кажучи:

8. «Візьми посох, і збери громаду, ти і Агарон, брат твій, і будете говорити зі скелею перед очима їхніми, і дасть вам води свої, і ти витягнеш їм воду зі скелі, і напоїш громаду і худобу».

Моше отримує повеління взяти посох (ми далі розберемося, що це за посох), зібрати всю громаду і говорити зі скелею. Здається, уже є щось таке, що підштовхує до того, щоб по скелі вдарити, коли отримано повеління взяти посох.

9. І взяв Моше посох, який був перед Господом, як Господь заповів йому.

Що це за посох, який був перед Господом? Згадаймо історію з тижневої глави Корах, коли Всевишній повелів Моше зібрати від кожного коліна по посоху і покласти їх на ніч перед Ковчегом завіту (це вірші 22-26 із 17 розділу): «І поклав Моше ці посохи перед Господом у Наметі свідчення. І було наступного дня, і прийшов Моше в Намет свідчення, і ось, розцвів посох Агарона з дому Леві, і вийшла квітка, і з'явився паросток, і виріс мигдаль. І витягнув Моше всі посохи від обличчя Всевишнього до синів Ізраїля, і побачили вони, і кожен узяв свій посох. І сказав Господь Моше: «Поверни посох Агарона, щоб він був перед Ковчегом свідчення на вічне зберігання, на знамення всім непокірним, і припиняться скарги їхні на Мене, і вони не помруть. І зробив Моше; як повелів йому Всевишній, так і зробив».

І там, і тут, у 9 вірші, написано, що Моше зробив так, як повелів Господь. Моше взяв посох, який призначався як знамення для непокірних. Всевишній передбачив це, сказавши: «Залиште в ковчезі посох, який ви піднімете, покажіть для упокорення непокірних». Ось свідчення того, що Моше і Агарон мають право керувати, правити цією громадою. Посох можна було показати всім і сказати: «Слухайте, непокірні, дивіться: ось цей посох». Можливо, метою повеління Всевишнього було взяти цей посох саме для цього.

10. І зібрали Моше і Агарон увесь натовп, усю спільноту перед скелею, і сказав їм (Моше): «Слухайте, непокірні, чи з цієї скелі ми витягнемо вам воду?

 Це запитання («Чи можемо ми з цієї скелі витягти нам воду?») звучить як риторичне, на яке зазвичай не відповідають. Але якщо на нього відповідати, то відповідь буде «ні». Що відбувається далі?

11. І підняв Моше руку, і вдарив скелю посохом двічі, і вийшли води у великій кількості, і напилася громада, і напилася худоба.

 Якби це відбувалося в голлівудському фільмі, тут би вже могли побігти титри, заграти якась зворушлива музика, гепі-енд, щасливий кінець: народ страждав від спраги, народ напився. Тому цілком несподівано звучить 12 вірш.

12. І сказав Господь Моше і Агарону: «За те, що ви не повірили (ло-гееманте́м) у Мене, щоб освятити Мене перед очима всього Ізраїля, ви не введете цю громаду в країну, яку Я їм дав».

13. І це води розбрату, де сварилися сини Ізраїля з Господом, і Господь освятився там.

Ось і вся історія, у тринадцяти віршах. Якби не 12 вірш, якби Тора зупинилася на 11 вірші, можливо, ніхто б і не став думати, що тут сталося щось недобре, що Моше в чомусь згрішив. Моше вдарив по скелі, вдарив двічі, вода пішла, усі напоєні, усі дякують Господу… і Моше отримує покарання. Природно, коментатори починають сперечатися: за що ж покараний Моше? І чим більше коментаторів, тим ширшою стає суперечка.

В одному з пізніх коментарів (Акедат Іцхак) говориться, що Моше згрішив лише одним гріхом, але йому приписали безліч гріхів, бо кожен коментатор, кожен, хто намагається зрозуміти, приписує Моше якийсь новий гріх. Абарбанель, середньовічний коментатор, робить певну антологію і наводить десять різних розумінь того, в чому згрішив Моше.

Ось думка Раші (рабі Шломо Іцхакі): Моше вдарив по скелі, замість того щоб говорити до неї. А якби він говорив зі скелею, то тоді можна було б сказати народові, навчити народ: «Дивіться, ось, навіть камінь слухається слова Всевишнього, а ви слова Всевишнього не слухаєтеся». Рав Кук додає, що якби Моше говорив зі скелею, а не вдарив би по ній, то все виховання в цьому світі було б влаштоване інакше, і не треба було б застосовувати якихось особливих заходів, і можна було б виховувати дітей м'яко, не підвищуючи голосу.

Рамбам (Маймонід) заперечує і каже: «Ну, по-перше, Моше сказали взяти посох». Перекладаючи це на дуже просту російську мову, можна сказати, що якщо людині кажуть: «Іди, візьми бейсбольну биту і поговори з Васею», то не було б великою дурістю зробити висновок, що за допомогою бейсбольної бити буде виявлено агресію. Крім того, у цьому поясненні незрозуміло, за що покараний Агарон: Агарон не бив ні раз, ні два, Агарон узагалі скелі не торкався.

Є інше пояснення, що Моше покараний за своє зневажливе ставлення до народу Ізраїля і до його потреб. Ну, знову ж таки ми часто бачимо, що Моше гнівається. Це не перший раз, коли Моше гнівається на народ, проте не завжди отримує за це покарання. І знову – Агарон же мовчав.

Є ще одне розуміння: гнів Моше міг створити в народу спотворений образ Всевишнього. Народ міг подумати, що, якщо Моше гнівається на них, значить, і Всевишній гнівається на них. А Всевишній виявив милість, але Його милість не була явлена, і тому Всевишній не був освячений.

Наступне розуміння звертає увагу на слово витягнемо, виведемо, тобто ми дамо вам воду, ніби Моше приписує собі й Агаронові чудотворні властивості. Ну, по-перше (як я вже сказав), запитання було риторичне, а по-друге, Сам Всевишній сказав: «Ти (Моше) даси їм воду, ти напоїш їх».

Далі: Моше вдарив по скелі двічі, а треба було бити тільки один раз. І знову: до чого тут Агарон? Він узагалі нічого не робив.

Ось ще одна версія того, за що Моше і Агарон отримали покарання: «За те, що вони не заспівали пісні подяки, як під час розсічення моря». І знову багато чудес відбувалося, і не завжди співали пісню подяки. Крім того, ми не знаємо насправді, чи дякували Моше і Агарон Всевишньому за це чудо.

У наступній думці вводяться вже якісь нові дані: народ хотів, щоб Моше вивів воду з певної скелі, але не з тієї, на яку вказав Всевишній. І Моше боявся, що чуда не станеться, і не явив тим самим Слави Божої. Він нібито думав, що треба виводити воду з якоїсь конкретної скелі, але важко прийняти цю думку, бо вона не підтверджується простим змістом тексту.

Є також думка, що Моше через свій гнів втратив зв'язок із Всевишнім. Таке буває, що в гніві людина втрачає зв'язок із Всевишнім і за це отримує покарання. Знову незрозуміло, який стосунок до цього має Агарон.

І ще одне розуміння: Моше взагалі не повинен був звертатися до Всевишнього по допомогу, досить було самому здогадатися, що можна поговорити зі скелею, час уже ставати незалежним Моше.

Крім цієї антології розумінь, Абарбанель наводить свою думку і говорить про те, що всі ці події підтвердили, що Моше є правителем, лідером епохи, що минає, що покарання пов'язане не з гріхом, а з тим, що в цій ситуації виявилася остаточна нездатність Моше стати лідером для нового покоління людей.

Сам Моше каже, що він покараний за інший гріх, за гріх розвідників. Ось що ми читаємо в 1 розділі книги Дварім (34-38), у якому Моше переказує історію: «І почув Господь голос промов наших, і розгнівався, і поклявся, сказавши: «Ніхто з людей, із цього злого роду, не побачить доброї землі, яку Я поклявся віддати батькам вашим, тільки Калев бен Єфуне, він побачить її. Йому віддам Я землю, по якій ходив він, і синам його за те, що він корився Господу. І на мене (Моше говорить про себе) розгнівався Господь через вас, кажучи: «І ти не ввійдеш туди! Єгошуа бен Нун, що стоїть перед тобою, він прийде туди, і його утверди, бо він передасть її (землю) у володіння Ізраїлю». Тобто сам Моше пов'язує своє покарання зовсім з іншою ситуацією. А хто, як не Моше, найкраще знає, що сталося. Історія, про яку тут говорить Моше, сталася в найперший рік мандрів народу Ізраїля, не в сороковий, і Моше розуміє, що вже тоді він отримав це покарання.

Давайте повернемося до 11 розділу нашої книги, до тижневої глави Бегаалотха, і почитаємо історію, яка сталася, коли в перший рік мандрів народ нарікав і просив м'яса (це вірші з 11 по 15), ще до історії з розвідниками. «Сказав Моше Господу: «Навіщо Ти зробив зло рабові твоєму, і чому не знайшов я милості в очах Твоїх, що покладаєш тягар усього народу цього на мене? Хіба я носив в утробі весь народ цей чи я породив його, що Ти кажеш мені: «Неси його на лоні твоєму, як носить вихователь грудне немовля, у землю, яку Ти клятвено обіцяв батькам його? Звідки в мене м'ясо, щоб дати всьому народові цьому (до речі, дуже схоже: чи з цієї скелі я витягну вам воду?), коли плачуть вони переді мною, кажучи: «Дай нам м'яса, і будемо їсти». Не можу я сам нести весь народ цей, надто важко для мене. Коли ж Ти так чиниш зі мною, то краще умертви мене, якщо я знайшов милість в очах Твоїх, щоб не бачити мені бід народу мого». Ця думка, ця ідея висловлена вперше самим Моше. Саме він сказав: «Краще вбий мене, краще умертви мене, але звільни мене від цієї посади».

У тому ж 11 розділі є історія про те, що Всевишній повелів розділити дух Моше і передати його старійшинам, щоб Моше не ніс увесь цей тягар сам (вірші 25-29): «І зійшов Господь у хмарі, і говорив з ним, і відділив від духу, що на ньому, і поклав на сімдесят чоловіків-старійшин. І ось, опанував ними дух, і стали вони пророкувати, і ніколи більше не пророкували. І залишалися в таборі двоє людей: ім'я одному Ельдад, а ім'я другому Мейдад. І осінив їх дух, бо вони були із записаних, але не виходили до Намету, і пророкували в таборі. І прибіг юнак, і сповістив Моше, сказавши: «Ельдад і Мейдад пророкують у таборі». І озвався Єгошуа бін Нун, служитель Моше з обраних ним, і сказав: «Пане мій Моше, затримай їх (це може підірвати твою владу)». І сказав йому Моше: «Чи не ревнуєш ти за мене? О, якби весь народ Господній був пророками, аби лише поклав Господь дух Свій на них».

З простого смислу Тори незрозуміло, як таке вийшло, що прийшли сімдесят старійшин, на них зійшов дух, а було ще двоє, які теж були записані, але не вийшли до Намету. Є багато різних пояснень цьому. Наприклад, мідраш каже, що Моше розміркував так: «Як мені відібрати сімдесят старійшин? Якщо я візьму по п'ять від кожного коліна, то буде шістдесят, і десяти бракуватиме. Якщо я візьму по шість від кожного коліна, то буде двоє зайвих, я обділю якісь коліна, і це буде несправедливо». І Моше вирішив зробити вибір за таким жеребом: він узяв сімдесят дві записки, на сімдесяти написав «старійшина», а дві залишив порожніми. Якщо хтось витягував записку з написом «старійшина», то ця людина була благословенна, і Моше запрошував її до Намету. Ельдад і Мейдад були тими, хто витягнув порожні записки: начебто були записані, а до Намету не були запрошені, але дух на них зійшов. І це не єдине пояснення, є багато різних версій, тому що незрозуміло і достеменно ніхто не може знати, як таке сталося. У тому, що вони пророкували в таборі, можна було побачити підрив авторитету Моше, послаблення авторитету Моше і влади Моше. І якийсь молодий чоловік, юнак, звернув на це увагу і теж вирішив, що тут щось відбувається не так, як має бути.

І що відповідає Моше? Він каже, що аби лише вся громада пророкувала, вся громада була б свята, аби лише була рівність серед усіх. Моше – найскромніший з людей, і ми бачимо цей прояв скромності в бажанні, щоб усі ви пророкували, це добре переживання за народ. Але ми пам'ятаємо також, що це продовження діалогу зі Всевишнім, коли Моше каже: «Забери в мене це, я не можу це нести», і це не просто турбота про народ.

Що ж відбувається далі? У 12 розділі, в 1-2 віршах, ми читаємо: «І обмовляли Мір'ям і Агарон Моше через дружину-кушитянку, яку він узяв, бо він узяв собі дружину-кушитянку. І сказали: «Хіба тільки з Моше говорить Господь? Адже і з нами він так само говорив…» Зараз неважливо, що там була за історія, я хочу показати певний ланцюжок взаємозв'язку подій. Мрії Моше збуваються, Мір'ям і Агарон кажуть: «Хіба тільки з Моше говорив Господь? Господь говорить з усіма, вся громада рівна. Тому ми теж можемо говорити з Моше, можемо висувати йому якісь претензії». І це теж підточування влади Моше.

І, звісно ж, реакція народу на доповідь розвідників теж вплинула на авторитет Моше. Давайте почитаємо 2-4 вірші 14 розділу: «І нарікали на Моше і Агарона всі сини Ізраїля, і сказала їм уся громада: «О, якби ми померли в землі Єгипетській, або в пустелі цій померли б! Господь веде нас у землю цю, щоб полягли ми від меча, дружини наші й діти наші стануть здобиччю. Чи не краще нам повернутися до Єгипту?» І сказали один одному: «Призначмо нового начальника і повернімося до Єгипту». Якщо перекласти дослівно, то народ хоче поставити нову голову, а це означає зняти стару голову (у переносному сенсі). Призначення нового начальника може бути навіть прямою загрозою життю Моше. Що роблять Моше і Агарон? Моше і Агарон тільки падають ниць перед громадою. Хто заступається, хто намагається розв'язати цю ситуацію? Єгошуа бін Нун і Калев бен Єфуне.

Після цього Всевишній каже, що весь народ поляже в пустелі, але народ усе одно збирається йти війною і думає: «Якщо ми зараз підемо, якщо ми зараз наважимося піти в бій, можливо, Всевишній помилує нас». Моше їх застерігає (14:41–43): «Навіщо ви переступаєте повеління Господнє? Адже це буде безуспішно. Не підіймайтеся (на гору), бо немає Господа серед вас, щоб не бути вам ураженими перед ворогами вашими. Адже амалекітяни і ханаанеї там, перед вами, і ви поляжете від меча, бо ви насправді відступили від Господа, і Господа не буде з вами».

Але Моше просто ніхто не слухає (14:44–45): «Вони насмілилися піднятися на вершину гори, Ковчег же завіту Господнього і Моше не рушили з табору. І зійшли амалекітяни і ханаанеї, що жили на тій горі, і розбили їх, і громили їх аж до Хорми». У таборі залишилися кілька людей: можливо, Моше, Агарон, можливо, Калев і Єгошуа. Усі інші пішли на гору. Крім того, що Моше попередив їх про те, що станеться, він нічого більше тут не робить.

Після трагічного закінчення бунту Кораха, Датана і Авірама, після спалення небесним вогнем кандидатів у когени, у 17 розділі, в 6 вірші, ми читаємо: «І наступного дня нарікала вся громада синів Ізраїля на Моше і Агарона, кажучи: «Ви умертвили народ Господній». Знову величезна претензія щодо влади, щодо правління Моше. Крок за кроком, подія за подією це саме покоління пустелі постійно нарікає, бунтує проти Моше.

Що ми тут бачимо? Народ перестав слухатися Моше, Моше стрімко втрачає авторитет. Протягом усієї книги Бемідбар ми бачимо підточування авторитету Моше. Але треба пам'ятати, що книга Бемідбар розповідає про перші та про останні роки ходіння пустелею і дуже мало про те, що відбувається між ними. І все, про що ми говорили в нашій бесіді (за винятком перших тринадцяти віршів 20 розділу, з яких ми почали), – це справи покоління пустелі, справи людей, скажімо так, уже засуджених до смерті. Це те, що відбувалося в перші роки мандрів Ізраїля. Корах – окрема історія, я не буду на ній докладно зупинятися, але Корах приходить із тією самою претензією: «Уся громада свята, навіщо ви звеличуєтеся? Ти хотів, Моше, щоб усі були пророками, ти хотів, щоб уся громада була свята? Ось, уся громада свята, навіщо ж ви звеличуєтеся?» Ми знаємо, що сталося, як Всевишній покарав Кораха, Датана і Авірама.

Усе це було в перші роки, це було дуже-дуже давно, тепер прийшла уся громада, тепер прийшло нове покоління людей. Настав сороковий рік мандрів, усі ті люди, які підривали авторитет Моше, усі вони померли. Смерть Мір'ям символічно вказує на те, що старе покоління вже відходить. Мір'ям померла насамперед тому, що вона вже стара: якщо Агаронові 123 роки, то Мір'ям, можливо, 127 років, може, більше. Покоління відходить. Моше, Агарон, Мір'ям помруть протягом одного року.

Але зараз перед Моше і Агароном юрмиться нове покоління людей, у яких реальна проблема – у них немає води. Всевишній виявляє до них милість і дає Моше інструкцію, як напоїти народ. Але Моше гнівається. Звісно, усі ці претензії, які висуваються Моше і Агаронові, не могли не стати для них дежавю, не могли не викликати в Моше спогадів про перші роки мандрів, про підрив влади, про те, як він сам віддавав перевагу смерті перед керівництвом цим народом, особливо в тих гіркотах, яких він зазнав, водячи пустелею перше покоління. Але водночас треба було пам'ятати, що Всевишній не тільки обіцяв, що це покоління загине в пустелі, Він обіцяв і те, що виросте і буде виховане нове, зовсім інше покоління. У це треба було вірити, і, можливо, саме про це сказано ло-ге'еманте́м: «Ви не повірили мені». З цим поколінням можна було просто поговорити, показати їм посох, сказати: ось символ нашої влади, символ нашого авторитету – посох Агарона, адже він і призначений для бунтівних, щоб вони не померли. Де ще його можна було б застосувати, як не в цій ситуації? Що було б більшим освяченням Імені, ніж ця ситуація? Але Моше ніби перебуває в полоні в того покоління. Він не бачить, що виросли інші люди, які, можливо, зовні й хуліганять, як їхні батьки, але внутрішньо вони інші. Це схоже на вчителя, який гнівається, сердиться на учня, бо він заслужений учитель, він ще тата цього хлопчика вчив. Моше пам'ятає тата кожного з цих хлопчиків, на декого з них він сердитий, у декому з них він упізнає, як йому здається, риси їхніх батьків, і тому Моше каже: «Слухайте, непокірні, чи з цієї скелі вивести вам воду?» і в гніві двічі б'є посохом по скелі.

Насправді мені було страшно говорити такі речі, як, мабуть, і кожному, хто писав про той чи інший гріх Моше, хто так чи інакше представляв гріх Моше. Я завжди кажу, що коментар більше говорить про коментатора, ніж про те, що він коментує. І, мабуть, це моє розуміння більше говорить про мене, ніж про Моше. Це мій погляд на ці події, мій погляд на те, що відбувалося тоді. Боже борони, це не спроба вишукати в Моше гріх. Всевишній покарав Моше за щось, і це не для того, щоб показати нам, який Моше поганий і який Моше грішник. Це для того, щоб ми, можливо, не будучи на рівні Моше, остерігалися якогось гріха, остерігалися повторення чогось, у чому Моше помилився. Щоб, десь когось чогось навчаючи, десь комусь передаючи вказівки, десь у чомусь служачи Всевишньому, ми остерігалися б сприймати людей крізь призму, крізь окуляри старих портретів, старих уявлень, старих рамок і всього подібного.

Ми, можливо, теж не віримо в Бога, здатного змінити людей, не віримо в те, що ми самі покликані слугувати інструментом цієї зміни, освячення людей. Не віримо в те, що саме цю людину Бог може змінити, не віримо в те, що ми можемо полюбити саме ось цю конкретну людину, яка є сином таких-то й таких-то, що зробили нам те-то й те-то.

Це ті уроки, які я бачу для себе, це моє розуміння, і – так, хай воно говорить більше про мене.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Наша тижнева глава Хукат дуже багата на різні історії і, серед іншого, розповідає нам про смерть пророчиці Мір'ям, сестри Моше і Агарона. І я розсудив за потрібне сказати кілька слів про цю жінку.

Народилася вона, імовірно, через 122-123 роки після того, як народ Ізраїля з Праотцем Яаковом зійшов до Єгипту. Там, мабуть, усе було вже не так казково добре, але ще не так сумно. Назвали дівчинку Мір'ям. Що означає це ім'я? Мідраш каже, що вже тоді життя ізраїльтян ставало гіршим, і назвали її так від гіркоти (мар, маро́р), якої завдавали євреям єгиптяни. Інші кажуть, що ім'я Мір'ям вказує на ме́ред (бунт), на здатність протиставити себе, і така бунтарка в юності стане в майбутньому бунтаркою дорослою. Ще інші кажуть, що ім'я походить від дієслова лероме́м (підіймати у височінь, звеличувати), тобто та, хто має здатність підносити людей. Усі ці значення імені справді здійснилися й реалізувалися в Мір'ям, але від початку, найімовірніше, ім'я Мір'ям було дане їй як єгипетське ім'я (дуже в багатьох героїв книги Шмот ми бачимо єгипетські імена), яке мовою Стародавнього Єгипту означає улюблена. Сучасним івритом її назвали б Агува, досить підходяще ім'я для дівчинки.

Мідраш починає розповідь про Мір'ям незадовго до народження Моше. Коли фараон віддав наказ усіх новонароджених хлопчиків кидати в Ніл, Амрам, батько Мір'ям, віддалився від своєї дружини Йохевед, відіслав її: якщо вже так, навіщо народжувати дітей, якщо їх однаково вбиватимуть. Тут згадаємо ще один мідраш (нагадаю, що мідраш – це таке вільне тлумачення), його можна приймати, можна не приймати, але давайте його тут згадаємо. Згідно з цим мідрашем, цим переказом, Йохевед і Мір'ям були тими самими повитухами (Шифра і Пуа), про яких ми читали в 1 розділі книги Шмот і які протистояли фараонові. Це не так просто, вони ж не читали книгу Шмот і не знали, чим усе закінчиться. Непокора фараонові, який навіть дітей убиває, а вже повитух і поготів може вбити, – це ризик для життя, така була перспектива.

І ось ця маленька дівчинка, як розповідає мідраш, сказала: «Тату, фараон же вирішив тільки хлопчиків убивати, а ти й дівчаток убиваєш», і тому Амрам дружину повернув, як написано: «І взяв чоловік із коліна Леві дружину». Як узяв, якщо в нього вже діти були? Узяв у значенні повернув. Інші розповідають ще гарнішу історію. Мір'ям сказала: «У нас народиться хлопчик, друг єгиптян, який урятує євреїв і виведе нас звідси». Коли народжується Моше, дім наповнюється світлом, і в цю мить Амрам цілує свою доньку Мір'ям і каже: «Пророчице ти моя, ось твоє пророцтво і здійснюється». Через три місяці, коли Моше кладуть у кошичок, який попливе Нілом, Амрам каже: «Ну, і де твоє пророцтво?» Мабуть, це все легенди, але, можливо, це прочиняє таку невелику шпаринку, щоб побачити світ дівчинки, яка має якусь пророчу силу, у якої є надії та сподівання. Світ, у якому дорослі з «доброти» своєї можуть сказати: «Ну, і де твоє пророцтво, де твої мрії?» Дуже дитяче відчуття образи тут згадується і мало не всім тілом відчувається. Ну, це мідраші. А Тора розповідає нам таку історію. Коли маленького Моше пустили Нілом, дівчинка Мір'ям біжить, біжить, біжить за цим кошиком, як за надією на краще, так можна зрозуміти. Від самого початку вона вірить у те, що все буде добре, все має бути добре, все неодмінно має розв'язатися на краще. Треба тільки бігти, спостерігати, виявитися готовою в потрібний момент вийти до дочки фараона і сказати: «А я ще й годувальницю знаю, давайте я вам годувальницю єврейську зараз приведу». Хлопчика назвали Моше. Ми не знаємо, яке в нього було єврейське ім'я: деякі кажуть, що Тов, деякі кажуть, що Єкутіель, але не про нього зараз мова. Завдяки старанням Мір'ям хлопчик Моше вигодовується у власній родині власною мамою, щось у нього закладається перед тим, як він на правах сина фараонової дочки повертається до палацу фараона.

Наступного разу ми зустрічаємо Мір'ям уже після того, як народ зібрався і вийшов з Єгипту. У 15 розділі книги Шмот, коли Моше заспівав пісню подяки Всевишньому, у 20 вірші ми читаємо: «І взяла Мір'ям-пророчиця, сестра Агарона барабан…» Чому вона названа тут сестрою Агарона, навіщо говорити, що вона сестра Агарона? А якщо сказати, що вона сестра Агарона, чому не сказати, що вона ще й сестра Моше? Вона була пророчицею ще тоді, коли Моше й на світі не було, коли вона була тільки сестрою Агарона. Це певним чином підтверджує ті мідраші, про які ми говорили. Отже, вона бере в руки барабан (або бубон), і це вже не просто спів, це спів із музичними інструментами. Сьогодні дитячий такий тамбурин, барабан називається тоф-мір'ям (бубон Мір'ям). Мір'ям співає, Мір'ям грає, і жінки теж виходять з барабанами в хороводи (мехоло́т). Деяким коментаторам заважають хороводи, і вони кажуть, що це ще якісь особливі музичні інструменти, крім барабанів. Але, найімовірніше, це все-таки хороводи. Уявіть собі: жінки водять хороводи, танцюють у таких маленьких хороводах при розсіченні моря. Як це гарно, як це запалює! І це не просто спів, це спів, на який відгукується душа, на який відгукується тіло. Спів ніби старшої сестри разом із молодшими братами й сестрами, можливо, як виховательки в дитячому садку. Спів, що спонукає до руху в цьому світі, запальний оптимізм, що змушує рухатися разом з Мір'ям.

Ще один раз ми зустрічаємо Мір'ям у 12 розділі нашої книги Бемідбар, у дивовижній історії з гаіша́ гакуши́т (жінкою-кушиянкою). Що це за жінка-кушиянка? У чому була проблема Мір'ям? З цього приводу є багато різних суперечок. Одні кажуть, що Моше царював там, у країні Кушитів (Ефіопії), і звідти взяв собі дружину, і це чомусь викликало обурення. Інші кажуть, що ця жінка була з племені касси́тів, які в той час правили у Вавилонії. І обурило Мір'ям те, що Моше укладає якісь політичні союзи, що він узяв собі дружину з впливової держави, а народ перешіптується. Мір'ям вирішила розібратися з Агароном: відколи це ми тут зайнялися політикою і не тільки під Всевишнім ходимо? Треті кажуть, що ця жінка – все-таки Ціпора, дочка Ітро, іноземка, яку Моше хоче взяти в країну Ізраїль. Гаразд, коли Ціпора жила в Ітро, то це було минуле життя Моше. Але ж ми крокуємо в нове життя, як можна взяти з собою стару жінку, що не належить до нашого народу? Є ще одне тлумачення, і воно сьогодні найпоширеніше, частіше про нього говорять. Мір'ям почула, що взяти ж він дружину взяв, але жити з нею не живе, а віддалився від неї. Якщо він віддалився від дружини, то й інші повіддаляються від своїх дружин, і кожен, хто служитиме, хто буде покликаний на служіння, віддалятиметься від своєї дружини. І з цього теж робляться різні висновки.

Рамбам каже, що Моше віддалився не тільки від дружини, а й узагалі від усього, що схоже на дружину, тобто віддалився від усіх чуттєвих насолод. Про праведника кажуть: «Якщо він веде чисте сімейне життя, якщо його ложе чисте, навіть якщо воно приховане від усіх, якщо він живе в повній скромності, якщо він практикує якусь поведінку в родині, відповідає якомусь певному способу сімейного життя, то це впливає на весь народ». Тобто те, що праведник робить у праведності, будь-яка його дія в праведності, навіть якщо ніхто про неї не знає, вона впливає на народ. Праведник, який веде чисте інтимне життя, допомагає народу вести таке саме чисте інтимне життя, навіть якщо ніхто цього не бачить. І тому, якщо Моше віддалився, то як же бути народу? У будь-якому разі ми можемо сказати, що не попліткувати Мір'ям пішла до Агарона. Якісь дії Моше могли вплинути на народ або викликати розмови в народі.

Мір'ям виявляє ініціативу і вирішує все виправити. Зрештою ми знаємо, що відбувається: Мір'ям карається проказою. З одного боку, звісно, це покарання, покарання за гріх; з іншого боку, ми бачимо, що весь табір чекає, доки Мір'ям зцілиться. Весь табір затримує свій рух, доки Мір'ям не повернеться до служіння, табір не рухається без цієї заводної заводійки Мір'ям, Моше молиться за її зцілення. Її проказа проявилася на ній ніби й гріх інших, стала свідченням того, що не треба говорити нічого про Моше. Мір'ям ніби взяла вогонь на себе, і неважливо, які були розмови, неважливо, про що шушукалися в народі, неважливо, за що вона переживала. Через її дії та її покарання народу було показано, що Моше праведний і в цьому питанні, про яке ви, можливо, на своїх кухнях шушукаєтеся.

Ось такий образ жінки, жінки віруючої, сильної, здатної підіймати, вести, запалювати серця людей, попри обставини, попри всі загрози, які є навколо цього. Мір'ям – це жінка, яка здатна запалювати серця чоловіків, яка здатна спонукати чоловіків бути чоловіками. Жінка-пророчиця, жінка-музикант, жінка-поет, дбайлива сестра, старша сестра всього народу Ізраїля. Мідраш каже про те, що за заслуги Мір'ям народ Ізраїля в пустелі супроводжувало чудесне джерело – колодязь Мір'ям. Вона вгамовувала спрагу народу Ізраїля. Можна побачити, що в імені Мір'ям приховане слово ма́йім (вода). Сльози, якими її не оплакували, – це своєрідне приховування води, заощадили люди на волозі. І Мір'ям, яку супроводжував колодязь, помирає, вона не оплакана, і зникає вода.

Дивовижна жінка з дивовижною історією. Радісно, що можна сказати про неї кілька слів. Задовго до того, як Моше підійшов подивитися, чому це кущ горить і не згоряє, маленька дівчинка, його старша сестра, бігла подивитися, що станеться з її молодшим братом.

Це були роздуми про пророчицю Мір'ям.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Тижнева глава Хукат дуже багата на події. Тут і руда телиця, і смерть Мір'ям і Агарона, і історія зі зміями, і історія з Едомом – дуже багато подій, деякі теми ми вже зачепили докладніше. Хочеться поговорити ще про один коментар, про маленьку крапку, про «багаттячко» для роздумів у нашій тижневій главі. Мова знову-таки піде про провину Моше.

Усі читали, усі знають історію про те, як Всевишній повелів Моше говорити зі скелею, а Моше по скелі вдарив, вдарив двічі. Що з цього вийшло? Вийшло покарання, яке Моше отримав. І скільки пер зламано, скільки морів чорнила пролито, щоб розповісти про провину Моше і Агарона. У чому тільки їх не звинувачували! І в тому, що це непослух Всевишньому – вдарити по скелі, коли сказано говорити. І в прояві гніву щодо народу: «Послухайте ви, бунтарі! Чи з цієї скелі виведемо вам воду?» І в неправильному розумінні природи народу, з яким треба було просто поговорити, замість того щоб гніватися на них. І у відсутності співчуття до біди народу, у якого реально немає води. А коли немає води, це справді біда, справді переживання, справді страх. Є різні коментарі з цього приводу.

Рав Саадія Гаон каже дуже цікаву річ (я не стверджую, що якась думка єдино правильна), зокрема і про те, чому покараний Агарон. Уявіть собі картину: ось приходить народ, це вже плем'я молоде, незнайоме, і воно каже: «Навіщо ви нас сюди привели? У нас тут немає води! У нас тут купа проблем!» І, як ми читаємо, Моше і Агарон розвертаються і йдуть, ідуть за межі табору, ідуть до Намету Зустрічі і там падають ниць перед Всевишнім. Вони не говорять з народом, і Саадія Гаон саме в цьому бачить проблему. Можна було б показати народу приклад віри. Народ проходить таку стадію підготовки до входу в країну, коли це схоже на відлучення дитини від грудей: її ще іноді годують грудьми, ще падає ман, але їй уже додають якусь нову їжу, її вже спонукають харчуватися самостійно. У цьому стані в народу є переживання, у нього виникають питання. А на питання треба відповідати.

Добре відповідати на прості дитячі питання: скільки на небі зірок? що буде, якщо кит нападе на носорога? І навіть – звідки беруться діти? Нормальне таке питання. Добре відповідати на дитячі питання. А як відповідати, коли виникають дорослі питання? Ми зараз, ось саме в цей період нашої історії, перебуваємо на такому етапі, коли лідери, вожді, наставники, вчителі мають бути готові відповідати на непрості питання. Дитина може прийти і спитати: «А мене теж можуть викрасти? А мене теж можуть убити? А ми теж можемо потрапити під бомбардування? Ми теж можемо потрапити під обстріл? Що таке помер? Що таке самопожертва?» Страшні питання. І на них треба відповідати.

Моше і Агарон у цій ситуації не навчили народ зрозуміти, що – так, у нас попереду життя, життя з Всевишнім, але будуть і проблеми, будуть і складні ситуації. Треба вміти називати речі своїми іменами. Моше і Агарон виявилися не готові відповідати на питання, виявилися не готові сказати: «Так, нам теж не вистачає води». Адже вони не мають у себе вдома окремого кулера з водою, і в холодильнику в них немає запасу мінералки. Вони теж страждають разом з народом, і можна було б подумати про народні переживання. Іноді треба визнати: «Так, я теж не знаю відповіді на питання, чому важко, чому є в житті труднощі. Але я готовий разом з тобою їх переживати і буду разом з тобою їх проходити».

Не треба боятися. Не треба боятися відповідати на якісь питання, не треба боятися про щось говорити, щось робити, називати речі своїми іменами. Не треба боятися зіткнутися з чимось невідомим, боятися непростих питань: чому ось ця людина ставить такі питання? Вона так може й від Бога відійти, може позбутися спасіння, може ще щось жахливе з нею статися.

Ні, не в питаннях і не в словах спасіння, і не треба боятися. Є Бог, який зцілює і воскрешає, оживляє і умертвляє, все в руках Його. І в цьому нашому житті, в усіх наших бідах, ми маємо не боятися сказати, що в нас є біда, маємо не боятися того, що є хвороба, маємо не боятися плакати від того, що в нас немає води, не засуджувати когось, хто плаче, що в нього немає води. І це одне з розумінь покарання Моше.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Читайте також бесіду про ритуальну нечистоту, стенограму глави Корах, главу Бегаалотха і тижневі глави Тори.