Корах

З Божою допомогою ми з вами починаємо вивчення тижневої глави Корах і читатимемо 16 розділ книги Бемідбар з 1 вірша.

Тижнева глава Корах дуже улюблена коментаторами. Ще Рабі Шломо Іцхакі (Раші) зазначав, що її дуже добре коментувати. Бунт на кораблі, історія більш ніж класична, хоча в той час вона сталася вперше. Бунт, протистояння, суперечки трапляються в будь-якій громаді, та й у будь-якій сім'ї, у будь-якому суспільстві. І добре у випадку бунту, коли ти духовний лідер, коли ти наставник, проповідувати за главою Корах. Та що там у випадку бунту? На будь-яку критику можна відповісти проповіддю за тижневою главою Корах, вкласти в уста Кораха слова опонентів, і сама Тора намалює перед ними сумну картину, яка на них чекає. Зазвичай, коли я починаю розбирати тижневу главу Корах, я кажу, що, якби я жив у ті часи, якби я ходив із табором Ізраїля в той час, я б, цілком можливо, приєднався до Кораха в цьому бунті. Давайте спробуємо розібратися, що там відбувалося, і подивитися на це під різними кутами, з різних боків.

Що означає і взяв? І взяв ініціативу, якимось чином відокремився від усіх, став не таким, як усі (що не так уже й погано саме по собі), і почав якусь самостійну діяльність, про яку ми ще почитаємо.

Тора нам каже, що Корах – з роду Кегата, з коліна Леві, це досить важливо. Тобто затівають бунт хлопці з коліна Леві – з коліна, яке поставлене прислуговувати когенам, і там можуть бути невдоволені: «Усі ми левити, чого це ми в слугах ходимо?» Ті, що приєдналися до нього, – з коліна Ре'увена, належать до коліна первістків, але теж обділені владою і пошаною. Ось такі, по суті, борці за справедливість.

Тобто Корах, Датан, Авірам і Он бен Пелет збунтувалися проти Моше і змогли об'єднати навколо себе партію, створити першу в історії Ізраїля партію, відокремлену від Моше. І це були серйозні духовні лідери, натхненники натовпу. Деякі коментатори кажуть, що останньою краплею для Кораха стало призначення Еліцафана бен Узі'еля на посаду голови дому родини Кегата, що Корах міркував приблизно так: «У мого дідуся Кегата чотири сини – Амрам (батько Агарона і Моше), Іцгар (його, Кораха, батько), Хеврон і Узі'ель. І якщо перші, сини Амрама, отримали свої почесті, то другий у черзі за почестями і пошаною – я. Спочатку первістки були обрані Богом, потім, після випадку із золотим телям – о диво! – Бог відкидає первістків і ставить – кого б ви думали? Саме коліно Леві, до якого належить обраний на служіння Моше. У священство обирають не будь-кого, а саме Агарона, брата Моше. І тепер ось якоюсь дивною, випадковою владою Моше призначає свого племінничка на посаду голови роду. Чому раптом Моше бере і призначає якогось незрозумілого племінника, сина наймолодшого із синів Леві? Зовсім не по-людськи, нетрадиційно, не по-східному чинить Моше». Якби подібне відбувалося у вашій державі, у вашій громаді, у якійсь вашій спільноті, хіба це не могло б вас насторожити або, можливо, обурити, як і Кораха? І, як кажуть коментатори, на цій підставі Корах розсудив, що Моше просто вигадник.

Інші говорять про такий собі бухгалтерський варіант розуміння причин бунту. Агарон отримує, збирає з усього Ізраїля труму́, піднесення і первини, перші плоди. Давайте порахуємо. Трума́ – це одна п'ятдесята (1/50) частина; якщо порахувати від 600 тисяч часток усього народу, то це 12 тисяч. Первини приносяться в розмірі однієї шістдесятої (1/60) частини – це 10 тисяч. І таким чином виходить, що Агарон з усього народу збирає 22 тисячі часток, а це відповідає числу левитів (адже левитів якраз налічено 22 тисячі). І ось добре було б розділити це на число левитів і роздати всім, усім порівну, щоб не було жодної різниці. Кожен левит отримає з Ізраїля одну додаткову частку, кожен левит буде за двох, а не один олігарх Агарон за 22 тисячі. Справді, здається несправедливим.

І найпростіше пояснення, найважливіша відправна точка для бунту Кораха – це те, що мені доводиться і говорити, і чути: «Якщо Бог захоче говорити зі мною, Він скаже мені Сам. Чому ви думаєте, що Бог пророкує тільки через вас?» Я думаю, багатьом із нас теж доводилося чути якісь особисті пророцтва, коли до вас приходили і казали: «Ти повинен зробити так… ти повинен зробити так…», «Ти повинен мені пожертвувати», «Ти повинен мені допомогти», «Ти повинна вийти заміж», «Ти повинен одружитися», «Ти повинен розлучитися», «Ти повинен усиновити, удочерити…» і всілякі різні «ти повинен», які людина отримала як пророцтво для тебе. І точнісінько так само доводилося розводити руками і відповідати: «Що, у Бога немає мого номера телефону? Він що, не може зв'язатися безпосередньо зі мною? Якщо Він захоче, Він безпосередньо мені скаже». Я теж так міркую. І можна уявити собі, що й Корах так міркував: «Чого це ви вивищуєтеся, товариші левити, одноплемінники мої? Ми всі стояли на Синаї, з усіма говорив Всевишній, Шехіна перебуває на всьому народі. Що ж це ви: то ціціт, то узливання, то одне, то інше, якісь дивні заповіді постійно вигадуєте і жити простому народу не даєте?»

Традиція розповідає таку байку про Кораха як про борця за справедливість. Це уявна промова, яку нібито виголосив Корах: «Була в моїй окрузі вдова. У неї було дві доньки і одне поле. Пішла вона його розорювати, але прийшов Моше і сказав: «Слухай, не ори на бику й ослі разом». Вона хотіла його засіяти, тоді він сказав: «Поля свого не засівай зерном різнорідним». Коли вона прийшла жати, він сказав: «Залиш бідним окремі колоски, забуті снопи, край свого поля». І коли вона хотіла молотити, він знову заявився і сказав: «Відділи труму́, піднесення, а також відділи першу десятину і другу десятину». І вона, бідна вдова, слухалася волі Всевишнього і все це йому віддала. Але зрозуміла вона, що з такими законами Божими краще землеробством не займатися. Вона продала своє поле і на виручені гроші купила двох овечок, щоб користуватися їхньою вовною і молокопродуктами від них. Щойно народилися ягнята, одразу прийшов хто? Агарон. І сказав: «Віддай первістків, оскільки Святий сказав: «Хай належать усі первістки, які народяться у великої і дрібної худоби, Богу Всесильному твоєму». І вона знову, дотримуючись закону, віддала йому приплід. Коли прийшов час стригти овець, знову прийшов Агарон і сказав: «Початки від хліба твого, вина твого, олії твоєї і від стрижки овець твоїх віддай (йому, когенові)». Вона каже: «Немає в мене сил уже протистояти цій людині. Краще я заріжу овечок і з'їм м'ясо». Але, щойно вона їх зарізала, прийшов Агарон і сказав: «Дай мені плече, щелепу і шлунок». Тоді вона сказала: «Господи, мені не позбутися цієї людини! Навіть тепер, коли я вже зарізала їх, він однаково від мене щось вимагає! Хай вони будуть присвячені Тобі». І Агарон сказав: «Ах, раз вони присвячені Господу, то я забираю все».

Звісно, ця промова уявна, вона написана для того, щоб пояснити суть аргументів Кораха. Промова абсолютно демагогічна, але боротьба за справедливість набуває саме таких форм, а він, Корах, і є борець за справедливість. Ця промова, вкладена в уста Кораха, показує його як свого роду стенда́пера, що виступає перед живою аудиторією. Історія каже, що було в один час три пророки: Їрмеягу, Цфанья і Хульда-пророчиця. Їрмеягу пророкував на площах, на ринках, у місцях масового скупчення людей, тобто займався вуличною проповіддю. Цфанья, більш академічний, пророкував у синагогах. Хульда пророкувала жінкам. Коли людина пророкує, намагається в чомусь наставити, вона зазвичай підбирає аудиторію за вподобанням своєї душі. Клоун може виступати всюди, комік працює з обраною ним аудиторією. У цьому разі лецану́т (блазенство, клоунада, кривляння) коміка Кораха, згідно з цим підходом, і спонукало аудиторію приєднатися до нього. Саме блазенський підхід стенда́пера Кораха зібрав йому шанувальників. Ось така думка існує.

І таке теж доводиться чути і служителям, і вчителям, і кожному, хто намагається бути лідером. Часто це кажуть і щодо Ізраїля: «А чого це євреї звеличуються?» І таким суперечкам немає числа. Як кажуть: сини Кораха не померли, сперечальники завжди живі.

Отже, ось яка була основна ідея Кораха: «Ви несправедливі. Весь народ рівний перед Богом. Чому ви звеличуєтеся?» Більшість коментаторів засуджують Кораха. Але Арізаль (Арі), не тільки засновник учення каббали, а й глибокий коментатор, тлумач Тори, каже, що останні літери трьох слів із Тегілім 92:13: «Праведник, як пальма, цвістиме – Цаді́к (ק) катама́р (ר) їфра́х (ח)» складають ім'я Корах. На думку Арізаля, Корах – приклад такого праведника.

У чому особливість фінікової пальми? У тому, що її листя не з'єднане разом. Якщо ми подивимося на крону дерева, то побачимо, що крона зазвичай зливається в єдине ціле і листочки її зливаються, накладаються одне на одного. У фінікової пальми всі гілки розташовані окремо, і листочки на гілках – теж окремо, і дивляться вони в різні боки, але з'єднані одним стеблом.

У світі існує безліч розділень. Я говорив про те, що в кожному народі є якісь розділення, у кожній сім'ї є якісь розділення. Іноді вже ніхто не пам'ятає, з якої причини вони сталися, з якої причини один відокремився від іншого. Відбуваються суперечки між конфесіями, між громадами, між людьми. Добре це чи погано? З одного боку, коли немає суперечки, немає горіння, немає вогню, немає переживання за правду, то можна з усім погодитися. Де немає суперечки, там є бажання змиритися, прийняти якусь маленьку неправду, якусь маленьку неточність, заплющити на це очі. З іншого боку, суперечка і розбіжності не повинні бути приводом для розділення. Я можу не погоджуватися зі своїм сусідом, але він залишається моїм сусідом, моїм братом (навіть коли ми по-різному бачимо), тому що наша спільна мета – пошук правди. Якщо я захочу, щоб він просто погодився зі мною, або він захоче, щоб я просто погодився з ним, то це означає, що ми боремося за якісь свої власні перемоги. Якщо ж я буду готовий слухати його думку, розуміти його погляд і, якщо він відкриває мені істину, приймати цю істину (так само як і він, зі свого боку), тоді ми є частиною одного народу. Але є дуже велика спокуса, перед якою справді важко встояти: бажання пересперечати людину, перемогти її в суперечці, виявитися правим навіть ціною відступу від правди. Так часто буває. Ми приходимо до людини, намагаючись навчити її розуму, але насправді хочемо привернути її на свій бік, завербувати її у свою громаду, у свої союзники. І її думка, її позиція, її погляд нас взагалі мало цікавлять. А налаштування радара душі людини застерігають: «Щось тут не так, це не за мене, це не за правду, це проти мене. Вони хочуть не відкрити мені очі, а змінити моє ба́чення». І треба постійно самого себе відстежувати, щоб говорити правду, вчити правди, вести до правди, а не переконувати у своїй думці, у власній правоті.

Є цікаві приклади в історії єврейського вченого життя. У трактаті Шаббат розповідається така історія. Мудреці Абає і Рава часто дуже бурхливо і дуже гаряче сперечалися. І одного разу сталося так, що Абає переміг у суперечці, навівши якийсь такий вагомий аргумент, на який Раві вже не було чого заперечити. Здавалося б, можна було згорнути книгу і станцювати переможний танець зі списом. Але Абає знайшов протилежний аргумент, що захищає сторону Рави, знайшов аргумент, який допоміг би Раві відстояти в суперечці його думку. Це вищий пілотаж любові до правди.

Рабі Йоханан бен Закай, один зі стовпів юдаїзму, довгий час навчався з Реш Лакішем, своїм зятем. Коли Реш Лакіш помер, рабі Йохананові дали іншого товариша в навчанні, який на все казав: «Як ти здорово сказав! Як ти маєш рацію!» І на якомусь етапі рабі Йоханан не витримав і закричав, узмолився: «Де ж?! Де ж Реш Лакіш, який на кожне слово мені заперечував?! Я й так знаю, що я красиво говорю. Ти спробуй мені заперечити, ти зі мною посперечайся!» Це той стан, коли людина домагається правди, а не тільки намагається бути правою, хоча ці два мотиви, безумовно, можуть змішуватися і перемішуватися один з одним. Треба постійно відсіювати, відрізати одне від одного. Треба постійно себе в цьому перевіряти, щоб уміти вести суперечку з людиною. Тоді людина для тебе буде не поганою, не лиходієм, а тією, хто шукає правду разом з тобою.

Сама по собі ідея, рушійна сила Кораха, мала в собі раціональне, добре зерно (на думку Арізаля і на думку деяких інших коментаторів). У Кораха були не тільки особисті мотиви, не тільки те блазенство, яке хтось хоче показати. У нього був мотив боротьби за справедливість, справді було відчуття несправедливості і було бажання домогтися правди. Так, він інтригував. Так, він чекав слушного моменту. Усе так, та й амен! І все ж він не абсолютний лиходій, у ньому є ця праведність у вигляді бажання знайти правду. Тому, коли Моше пізніше, у книзі Дварім, згадуватиме цю історію, він згадає тільки Датана і Авірама, але не Кораха. І з подальшою долею Кораха все теж непросто. Не завжди треба бачити героїв у чорно-білому кольорі, а ще краще ніколи їх у такому кольорі не бачити. Попри те, що там були якісь особисті мотиви, рухався і боровся Корах (на думку Арізаля) за справедливість, на відміну від Датана і Авірама, що пристали до нього.

Ще один герой нашої історії, чоловік на ім'я Он бен Пелет, з'являється тільки в першому вірші. Далі його немає, і про нього більше ані слова. Ну, кудись зник. Коментатори розповідають цікаву історію на цю тему і кажуть так: «У Кораха була дружина амбітна, сильна, але не дуже добра жінка, яка весь час його підбурювала і казала: «Чого ти терпиш цього Моше, чому він над тобою владарює? Ти весь час на других ролях, тобі треба вибиратися в лідери, я за кого вийшла заміж?» І підбурювала весь час Кораха, нацьковувала його на Моше. Коли ж Он бен Пелет прийшов до себе додому і розповів: «Слухай, я підписався на таку справу! Ми на горе всім буржуям світову пожежу роздмухаємо!» Його дружина сказала: «Господи, ти куди поткнувся, любий? Моше буде при владі – ти будеш простим євреєм. Корах буде при владі – ти будеш простим євреєм. Куди ти лізеш? Навіщо ти влазиш у цю суперечку?» Він сказав: «Знаєш, мила, справа така, чоловіча, я вже пообіцяв». Вона сказала: «Нічого, випий вина, поїж м'ясця». Напоїла вона його вином, поклала спати. Почали туди-сюди снувати бунтарі, стукати в їхній намет. Ніхто не відчиняє. А дружина сіла біля входу в намет із розпущеним волоссям. Вони спробували зазирнути, побачили, що сидить жінка з розпущеним волоссям, і, перепросивши подумки, ретирувалися. А коли Он бен Пелет прокинувся, уся історія вже закінчилася. І так дружина врятувала його від не дуже захопливої подорожі, яка чекала на всіх інших бунтарів. Це одна з версій, яка більше розповідає про те, як дружини впливають на наше життя. Цікава така байка. Але так чи інакше, справді, Он бен Пелет більше на горизонті не з'явився і під жодні репресії не потрапив.

Суто для розширення кругозору додам, що, з погляду біблійної критики, тут у Торі описка. І немає ніякого бен Пелета, а замість Он треба читати бен, і Датан і Амірам, відповідно, бней Пелет. Ось така от описка писарів, яка стала оригіналом Тори, так каже біблійна критика. Але біблійна критика багато помилок і одруківок у Торі знаходить, з цим нам нічого не вдіяти. Вона просто існує по сусідству з нами, ця біблійна критика.

Отже, компанія бунтівників приходить до Моше і висуває йому претензію в тому, що він узурпував владу, узурпував святість і взагалі узурпував усе, що він вигадник і сам вигадує одкровення Всевишнього.

Зверніть увагу на зовсім нову обставину: Моше в цьому випадку не звертається до Всевишнього. Той самий Моше, який зазвичай щодо кожної ситуації питає Всевишнього, що робити і як вчинити, тут до Всевишнього не звертається. Це свідчення того, що Всевишній уже наділив його якимись повноваженнями, свідчення того, що сам Моше вже наділений владою і правом ухвалювати якісь рішення. Він може вирішити, як розвиватимуться події і навіть як діятиме Всевишній.

Отже, Моше до ранку намагається з усіма помиритися, намагається врятувати ситуацію і обійтися без крові, закликає до розуму, до здорового глузду Кораха і каже: «У тебе ж є вже перевага, ти вже левит. Навіщо тобі, Кораху Іцгаровичу, лізти в когени?» Далі ми читаємо, що Моше намагається говорити також із Датаном і Авірамом.

У багатьох давніх законах, законах того часу, ми зустрічаємо постанову, що за непокору цареві належить виколоти очі. В одному з хетських документів є згадка про те, що людям викололи очі за те, що вони не відповіли на заклик царя. Тут вони кажуть: «Ти що, виколеш нам очі?» Треба сказати, що час для бунту обрано ідеальний. Поколінню ж нічого втрачати: сорок років у пустелі, однаково чекаємо, поки помремо. Перспектива така, що ми тут чекаємо своєї смерті і більше нічого. Може, займемося поки що улюбленою єврейською забавою – революційними перетвореннями? Може, нам змінити лідера, обрати амбіційного Кораха, який молодший і за справедливість, його підтримати? Справді, це дуже тяжкий період у житті Моше, коли вперше він не зміг скасувати вирок, і покоління справді засуджене до загибелі в пустелі. Зрозуміло, дуже вдалий час для бунту. І вони сказали йому: «А ти взагалі хто такий, щоб нами командувати? У чому твоя заслуга? Ти не зміг виконати своєї місії, тому знай, що не будемо ми тобі підкорятися».

Моше каже: «У чому вони мене звинувачують? Як я на них нажився?»

У буквальному сенсі: «Відійдіть убік, Я зараз їх знищу!»

Знову, навіть у цій ситуації, у смертельній небезпеці, обмовлені й обпльовані, вони заступаються за народ.

Є якісь заводії бунту, які потягли за собою простий народ, повели за собою людей. І є різна провина в того, хто затівав суперечку, і в того, хто піддався на якісь умовляння, пішов за фальшивим лідером. Відповідальність має бути різна, і про це йдеться. Мідраш Танхума наводить ніби відповідь Всевишнього, який каже Моше і Агаронові: «Так, Я знаю, ви маєте рацію, і Я покараю саме винних».

Тут, у виразі лаге́м пен-тісафу́ (щоб вас не зібрали), дієслово легеасеф (бути зібраним) вживається в значенні приєднатися до народу, тобто в значенні смерті. Це багатозначне поняття. Ми говорили про слово йосеф (додавати, добрати, продовжувати), коли розбирали значення імені Йосеф; слово асефа́ означає збори, асафсу́ф – набрід.

Тобто люди відступили, утворивши коло порожнечі навколо осель Кораха, Датана і Авірама. Ми читали (у 2 і 3 розділах нашої книги), що табір Ре'увена на півдні сусідить із левитським табором Кораха.

Моше сам встановлює правила, без одкровення Всевишнього. Моше каже: «Нехай Всевишній сотворить щось нове, чого раніше не було». З цього свідчення роблять такий висновок: те, що праведник встановлює в цьому світі, що праведник зв'язує в цьому світі, те й залишається зв'язаним. Тобто як Моше сказав, так і буде, Моше як праведник має таке право.

Моше завжди був людиною, що любить Ізраїль, що заступається за Ізраїль, і багато разів наражав себе на смертельну небезпеку в цьому світі і у світі прийдешньому заради порятунку Ізраїля. Але тут настає час, коли Моше має ніби вдарити кулаком по столу і сказати: «Досить!» Коли відбувається церемонія весілля і наречений дає нареченій каблучку, він каже їй: «Ти посвячуєшся мені за вірою Моше і Ізраїля». Що означає Моше і Ізраїль? Сорок років разом. Постійні сварки, чвари, суперечки, але сорок років разом прожили. Поки Моше був живий, він був з Ізраїлем, так само і з чоловіком треба жити довгі роки: сваритися, сперечатися, але бути разом і любити одне одного. Тут Моше знову заступається за Ізраїль, він каже: «Не знищуй тих, кого ці призвідники звабили, урази тільки винних». Але для решти це має бути явне свідчення, щоб більше вони не впадали в сумніви, щоб та віра, яка була в них, коли вони повірили в Господа і в Моше, раба Його (Шмот, 14:31), щоб ця віра залишалася. Потрібне ще одне, останнє, сильне свідчення. І знову-таки це не ненависть, не злість – це турбота про народ.

Тут не написано, що й Кораха теж. Питання смерті Кораха залишається загадкою. І до цього було написано, що до входів у намети підійшли Датан і Авірам. І ми знаємо, що пророк Шмуель був з нащадків Кораха, так написано в його родоводі. З цього роблять висновок, що Корах отримав якесь особливе покарання і, у всякому разі, його діти залишилися живі: деякі Псалми написані синами Кораха.

Багато століть потому жив такий мудрець і оповідач рабба бар Бар Хана. У нього є багато чудесних оповідей про його незвичайні подорожі. Справді, там описано якісь неймовірні речі, неймовірні країни, і можна їх сприймати як небилиці. Дехто сприймає їх як якісь містичні переживання. Рамбам каже, що ці історії рабба бар Бара Хана розповідав учням перед своїми уроками, щоб якось заінтригувати, привернути їхню увагу. Ось одна з таких історій. Подорожуючи пустелею Синай, він зустрів одного арабського торговця, їшмаеліта, який сказав йому: «Хочеш, я тобі покажу місце, де земля поглинула синів Кораха?» Він сказав: «Ну так, звісно, хочу, цікаво ж». І цей араб повів його в якесь місце в пустелі. Там він узяв велику палицю, намотав на неї якусь вату, опустив її в щілину, а коли витягнув, то вона була підгоріла. І цей араб сказав раббі: «Приклади вухо до землі». Той приклав вухо до землі й почув там, під землею, голоси, які сказали: «Ми помилялися, а Моше має рацію». Це було через дві тисячі років після подій, описаних у 32 вірші. Можна сприймати цю історію як правду, а можна – як легенду. Я схильний до другого, але така історія розповідається, історія про те, що вся громада була поглинута живцем.

Як просив Моше у Всевишнього, так і виконав Всевишній: праведник установлює, Всевишній робить, як ми й говорили.

Деякі коментатори бачать у цьому вірші ніби слова землі. Земля відкрила свої уста, поглинула всіх бунтарів і сказала: «Вони досягли шеолу». Навіщо це потрібно, чому коментатори хочуть такого пояснення? Щоб народ переконався, що земля їх поглинула і вони до шеолу долетіли живими. Адже це треба довго летіти вниз, можна померти дорогою. І якщо ми витлумачимо ці слова як свідчення землі, то всьому народу сказано, як у телеграмі: «Ось, я їх поглинула, і вони благополучно долетіли; ці бунтівники долетіли!» Є таке розуміння. Але й просте розуміння цілком доречне. Тора свідчить нам, що вся ця бунтівна громада, усі повстанці живими зійшли в шеол.

Хто ще залишився не охоплений покаранням? Двісті п'ятдесят чоловік кандидатів у когени.

Отже, частину громади понесло під землю, частину спалив вогонь. Боротьба за рівність закінчилася трагічно, але навіть у цій смерті є прояв нерівності. Справді, єдність суспільства – це не одноманітність суспільства. Спроби зробити так, щоб усі люди однаково думали, однаково їли, однаково одягалися, мали однаковий дохід, однаково досягали успіху, – усі ці спроби закінчуються погано. І хоча цьому в історії ми бачимо безліч прикладів, і бунт Кораха – один з них, ми продовжуємо чути й бачити подібне й донині.

Крім того, що ця глава про бунт, ця глава і про бажання, яке часто виникає, підмінити справедливість однаковістю, одноманітністю, однотипністю. Такою була спроба Кораха, так він це бачив.

І таке ж бачення може бути властиве не тільки учням, а й учителям. І вчителям навіть більшою мірою хочеться, щоб усі копіювали, щоб усі наслідували, щоб усі були однакові, бо так легше вчити. Як не завжди потрібно боротися за єдність думок, так не завжди треба виступати проти наставника, який думає не так, як ви. Єдність не означає одноманітність: має бути різнодумство, щоб з'являлися вправні. Це один з уроків, якого нас навчає Тора. А якщо хтось хоче утверджувати своє лідерство – ну що ж, станьте перед наметом із совочками, з лопаточками, з кадінням. Але лідер має бути готовий до того, що його може й вогнем обпалити.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Корах і читатимемо 17 розділ книги Бемідбар. Ми зупинилися на тому, що бунт, спроба розділення Кораха закінчилася трагічно. Громади Датана і Авірама поглинуті землею і зійшли живими в шеол – покарання, подібного до якого не було ніколи досі. А ті, хто бачив себе кандидатами в когени, двісті п'ятдесят чоловік, що стояли з совками і кадіннями, були спалені вогнем, який зійшов з небес. Страшна картина. Продовжуємо читати трагічну історію народу Ізраїля.

Відмінність між Ельазаром і Агароном у тому, що Агарон – коген ґадо́ль, тобто первосвященник, а його діти за його життя – просто когени, зокрема й Ельазар бен Агарон. Ті, хто приносив у совках кадіння, виявилися непридатними до священства і загинули. Самі ж совки стали священними, бо був намір служити ними Всевишньому, і їх уже не можна використовувати в якійсь буденній, повсякденній роботі. Тому вогонь треба викинути, а совочки залишити, і Всевишній зараз розповість, як їх використовувати.

Тобто повторю: попри те, що саме приношення не було легітимним, совки все одно освятилися, і тому Всевишній велить їх розплющити і зробити з них покриття для жертовника, щоб сини Ізраїля пам'ятали, кому належить кегуна́ (священство). Служіння когена ґадо́ль (первосвященника) – це окреме питання, про нього буде сказано пізніше, у цій же главі. Поки що когенові Ельазару бен Агарону велено зібрати ці совки і підготувати їх для карбування, для обробки. У чому будуть ці совки знаменням синам Ізраїля? У тому, що священство більше не буде оскаржуватися.

Чому тут написано серуфі́м (спалені), а вище Всевишній каже гахата'і́м га'е́ле бенафшота́м (що згрішили душею своєю)? Так може статися, що люди можуть сказати: «Гаразд, Датан і Авірам, вони – призвідники, заводії. Цих же підбурив Корах, сказавши: „Ідіть уперед, хлопці, усе у вас вийде!“ Вони з щирим, чистим серцем ішли принести Всевишньому кадіння, щоб – що? Щоб стати когенами і служити Всевишньому. Чисті вони серцем, і тоді ці розплющені листи із совочків будуть на пам'ять про те, як загинули ці чисті люди». Але Всевишній ясно каже, що вони в душі своїй були лиходіями. Тобто не було в цих людей, які пішли з кадіннями, не було чистого наміру. І ще: так часто буває, що, крім бажання служити Всевишньому, щиро служити Всевишньому, завжди є черв'ячок, який каже: «Це я робитиму, я бачитиму себе в Бозі більше, ніж Бога – в собі, я – Божий служитель, не хто-небудь, а саме я! І це Бог для мене, а не я для Бога». Це дуже велика спокуса.

Отже, Ельазар зібрав совочки і зробив з них покриття для жертовника.

Кому йому сказав? Ельазарові. Ельазарові сказав розплющити мідні листи. Як говорив йому, так він і зробив.

З 6 вірша читаємо… Ну, як уже давно заведено:

Тобто: «Навіщо ти, Моше, поставив їх, цих нещасних людей, яких підбурив Корах, поставив їх приносити кадіння? Це ж була твоя ідея, Бог цього не казав, щоб ти їх поставив. Ти ж знав, що вони загинуть. Чому ти, Моше, цього разу не заступився за народ Божий, чому ти не став у проломі, а навпаки, підтримав убивство народу? Ти взагалі з нами чи з ким?» З такою претензією прийшли люди до Моше.

Тобто, мабуть, народ збирався на несанкціонований мітинг із претензіями до Моше. Народ написав плакати: «Ви – убивці євреїв!», «Ні геноциду!», «Антисеміти!», і з цими плакатами хотів вийти до Намету Зустрічі – і вийшов. З'явилася хмара, з'явилася Слава Господня. І на шум і світло підійшли Моше і Агарон.

Знову суворе випробування для Моше. Знову народ звинувачує його в чомусь, знову сиплються нескінченні звинувачення. І Всевишній хоче знищити народ Ізраїля, як це вже було. Моше нічого не каже, Моше падає ниць (разом з Агароном). І Моше, просто вчитель, переживає за народ. Хоча міг би, звісно, порадіти: «Нарешті Він, Владика світу, усіх уб'є, поки ми тут лежимо». І ось, лежать вони ниць.

Моше побачив (можливо, духом Святим), що в народі почалася епідемія, почався мор. Як він це побачив, сказати важко, але, мабуть, якесь одкровення в нього було, мабуть, він був пов'язаний настільки міцно з народом Ізраїля, що міг відчути це – відчути, що в народі починається мор, народ починає вмирати. Моше посилає Агарона з протиотрутою, з пігулкою від епідемії, зі щепленням, вакциною у вигляді кадінь. Коментатори не обходять це стороною і запитують, звідки Моше дізнався, що це спрацює? І деякі коментатори розповідають старий мідраш. Коли Моше піднявся на небеса, ангели сказали Всевишньому: «Навіщо Ти даєш Тору людям? Дай її нам». Всевишній відповідав їм так: «Ну, у Торі написано: „Я – Господь, Бог, Який вивів тебе з країни Єгипетської“. Ви з країни Єгипту виходили? Ні. Написано: „Хай не буде в тебе інших богів переді Мною“. У вас є ідолопоклонство? У вас є така спокуса? Ні. Написано: „Не підноси Моє Ім'я марно“. Ви ведете якісь переговори, якісь суперечки, якісь позови, щоб клястися Моїм Ім'ям? Ні. У вас є якась своя щоденна робота, щоб ви відпочивали в шаббат? Ні. У вас є батьки, щоб ви шанували тата й маму? Ні. У вас і речей немає, і дружин немає, і судів немає, на яких би ви свідчили». І так далі, заповідь за заповіддю (за деякими версіями, це Моше відповідав ангелам на всі їхні аргументи). І Всевишній сказав: «Тора належить людям». Після цього Всевишній повелів кожному з ангелів навчити Моше чогось. І ось, ангел смерті, згідно з цим мідрашем, навчив Моше того, що кадіння допомагає при епідемії, що якщо Всевишній наслав мор, то треба зробити кадіння, поставити його на межі поширення мору, і мор, епідемія будуть зупинені. І в цей момент, коли життя Моше (вчергове) під загрозою, Моше просто посилає свого старшого брата Агарона, уже не молоду людину, зі словами: «Іди швидше! Швидше, бо народ помирає». Мені не настільки цікаво, звідки Моше знає про кадіння. Мені цікаво, як Моше наважується вже не сперечатися, не полемізувати зі Всевишнім, не заступатися, а самому почати вживати якихось контрзаходів – знаючи, що це гнів Всевишнього, що це дія Всевишнього. Як можна взагалі знати якісь рецепти, щоб протистати волі Всевишнього? По-перше, як він сміє, як він наважується на таке? По-друге, чому він думає, що в нього це вийде, і чому в нього справді це виходить? Це питання набагато дивовижніше, ніж те, що він знав, як це робити. Це повертає нас до того, про що ми говорили в 16 розділі: «Праведник установлює, Всевишній робить». Своїми діями Моше каже Всевишньому: «Я тут управдом. Ти мене поставив, Ти мені дав повноваження, і на підставі своїх повноважень я вирішую, що тут і зараз це буде спокутою». Саме це зупинить мор – не сама жертва кадіння, не Агарон і його кадильниця (я думаю, що кадильниця тут щось допоміжне), а готовність Моше знову заступитися за народ.

Навіть не пішов швидше, як радив Моше, а побіг. Старенький Агарон побіг рятувати народ. А Агарон теж натерпівся від цього народу мама не горюй. І клятий, і м'ятий цим народом, і все, що витерпів Моше, те витерпів і Агарон. І він теж біжить рятувати народ, не ставлячи собі питання: «Зачекайте-но, ми ж зараз протидіємо Всевишньому». У нього немає такої думки, йому народ треба рятувати.

Два питання, пов'язані зі звинуваченням Моше в геноциді євреїв і з когенами, вирішено. Залишилося ще одне – питання первосвященства, і його теж треба закрити.

Слово мигдаль івритом шаке́д (мн. число – шекеді́м), корінь шін-куф-рейш. Від того ж кореня походить дієслово лішко́д (старанно трудитися над чимось). Ми бачимо в книзі Їрмеягу (1:11), що Всевишній показує йому мигдалеву гілку (шаке́д), а в наступному вірші (1:12) каже: «Кі шоке́д ані – Бо Я старанно труджуся». І те, що посох Агарона проріс саме мигдалем, є, можливо, знаменням того, що плекання, виховання, будь-яка праця над народом – це довгий процес. У сьогоднішньому івриті шакда́н – це старанна, ретельна, наполеглива і вперта людина, яка вкладає всю себе. Це добра характеристика Агарона, який щойно біг з посохом (або без посоха) і кадильницею рятувати народ Ізраїля, що вкотре мало не вбив його.

Посох Агарона залишився як знамення, як знак для всіх охочих посперечатися в усіх поколіннях Ізраїля. На жаль, до нас він не дійшов через безліч наших гріхів у численних перипетіях нашої історії.

Можна зрозуміти цей вірш так, що народ Ізраїля побачив, яка велика смертність, який скорий Всевишній на смертні вироки. І справді, було чого злякатися синам Ізраїля. І вони кажуть: «За такого суворого ставлення Всевишнього до народу ми всі загинемо, ми всі пропадемо».

Невже ми, кожен із нас, знайде якусь свою смертну кару, за якісь свої гріхи кожен із нас загине? Невже ми справді не виживемо за такого суворого ставлення Всевишнього?

На цьому трагічному питанні ми закінчуємо вивчення 17 розділу.

З Божою допомогою ми з вами вивчатимемо 18 розділ з тижневої глави Корах. У нашому розділі робляться деякі оргвисновки, підбиваються деякі підсумки після всіх страшних, трагічних подій, про які ми читали в 16 і 17 розділах.

Усього в Торі є два випадки, коли Господь говорить напряму з Агароном. Є випадки, коли Господь звертається до Моше і Агарона одночасно, таких випадків багато. Є випадки, коли Господь говорить з Моше і просить його наставити Агарона. Але є всього два випадки, коли Господь говорить з Агароном напряму. Перший випадок був у 10 розділі книги Ваїкра (після загибелі синів Агарона), коли Господь каже Агаронові, щоб ні він, ні сини його не пили жодного алкоголю перед входженням у святилище, і другий випадок тут. Якщо провести паралель, спробувати знайти щось спільне між двома випадками, то ми побачимо, що йдеться про певну розраду, підтвердження особисто для Агарона продовження його служіння. Він залишається в служінні, його служіння угодне, які б трагедії не відбувалися поруч. Він залишається обраним Всевишнього на це служіння.

Агарон і сини, його нащадки – це коганім, частина коліна Леві, саме вони нестимуть гріх священства. А разом із домом батька Агарона, тобто з усім коліном Леві, вони нестимуть ще й гріх святилища.

Коли Намет зустрічі стоїть у зібраному стані і в ньому відбуваються служіння, то за це відповідають коганім – Агарон і його сини, або їхні нащадки. Коганім також відповідають за те, щоб левити не брали участі в розбиранні Мішкану, укладанні святих речей, щоб їм не загинути. Коли ж Мішкан подорожує, то його несуть левити, тобто це вже їхня відповідальність. Це перша частина нашого вірша, коли Всевишній каже: «Ти, і твої сини, і весь дім твого батька відповідають за Святе, за святилище». Друга частина каже: «Ти і сини твої відповідають за своє священство». Священство вимагає трепетного ставлення, дотримання цілої низки законів, наприклад: не входити п'яним або нечистим у святилище, зберігати посудини святилища в цілості й схоронності, і багато іншого. Є різні покарання за порушення храмового служіння. У Мішні, у трактаті Сангедрин (розділ 5, мішна 9), ми читаємо таке: «Когена, який здійснив служіння в нечистоті, його брати-когени не приводять до бейт-дину (дому суду), але молоді когени виводять його геть з двору і розбивають йому голову полінами дров. Сторонній, який здійснив служіння в Храмі (на думку рабі Аківи), підлягає задушенню, а мудреці кажуть, що покарання його в руках Небес». Уявіть собі когена, який мусить докладати неймовірних зусиль для того, щоб зберігати себе в чистоті, бо найменший дотик до чогось, до чого не належить торкатися, робить його нечистим, і йому доведеться обмиватися й очищатися. І навряд чи він може сказати: «Ну, подумаєш, увійшов нечистим у святилище», бо ні до якого суду його не поведуть, а за законами воєнного, революційного часу його виведуть і розтрощать йому голову полінами дров. Це, звісно, не текст Тори, це Мішна, але Мішна описує чинний закон так, як це було на практиці. Ця ж Мішна каже: «Того, хто вкрав чашу, ревнителі вражають, ревнителі вбивають». Тобто якщо коген узяв і вкрав якусь посудину з бажання наживи або через суперечку, яка була у фарисеїв із саддукеями (саддукеї були проти возливань і могли сховати чашу для возливань), то цього чоловіка ревнителі, люди, які вболівали за Славу Божу, могли вбити на місці, і їм би за це нічого не було. Смертна кара за входження у святилище в стані нечистоти (причому без суду і слідства, без розбору) і смертна кара за крадіжку Божественного майна, чаші чи якогось іншого храмового начиння. Ось такі суворі закони накладалися на коганім. Повторю, що ми не читаємо це напряму в Торі, але це та практика, яка реально існувала, ті закони, за якими коганім жили.

Це пояснення до того, що було сказано віршем раніше: ось те, що робитимеш ти, і ось, що робитимуть левити. Назва коліна (за іменем патріарха Леві) і слово їлаву́ (майбутній час дієслова лелаво́т – супроводжувати, бути супутником) походять від одного кореня, тобто левити супроводжуватимуть, «супутничатимуть» тобі, йтимуть поруч.

Левити дані вам в услужіння, вони ваші підручні, вони ваші помічники, але вони допомагають вам на господарських роботах. До всього, що стосується дотику до святості, їх не можна підпускати, щоб не померли ні вони, ні ви, які це допустять. Дуже суворі правила: коли йдеться про Храм, про Мішкан, про те, що пов'язане зі служінням у Наметі зустрічі, правила завжди дуже суворі.

Є ніби два кола служіння: безпосередньо у Святому служать тільки коганім, довкола – підручні їхні, левити, а чужакові в цю справу влазити не варто, може дуже погано закінчитися.

Від цього моменту давайте жити дружно. Ви берегтимете все ваше служіння, ніхто вже на нього (мабуть) не наважиться зазіхнути, тому не буде більше гніву на синів Ізраїля.

Всевишній не віддав левитів як рабів, як дають у дар якусь річ. Він дав когенам дар – можливість мати допомогу від левитів, але й левити отримали свій дар – можливість служити когенам. Усе служіння здійснюється заради Всевишнього, і сам факт, що Всевишній допускає до цього служіння – когенів чи левитів – це дар і милість Всевишнього, бо Сам Всевишній не потребує ні жертв, ні світильника, ні вина, ні хліба, ні служіння. І все, що Він дає своєму народу, – це дар.

Когени приставлені служити Всевишньому у Святому, тому, перебуваючи у Святому, вони отримують не зарплату, не плату, а саме матано́т кегуна́ (дари священства). Левити – поруч, вони помічники, підсобники когенів у служінні у Святому, вони на других ролях, і вони, як ми побачимо далі (у 31 вірші), отримують за своє служіння саха́р (плату,нагороду). І ми спробуємо зрозуміти, в чому різниця між тим і іншим даром.

Ви маєте бачити, що ваше служіння, яке ви маєте, це дар, даний вам з милості Всевишнього. Тобто з милості, з любові, з прихильності Своєї Всевишній дав саме коганім дар священства, а кожен чужий, хто наближається до цього, помре.

З 8 вірша починається трохи інша тема.

Коген має частку від кожної жертви синів Ізраїля, це вічна обітниця, яку Всевишній дає Агаронові. З одного боку, звісно, це велика милість, з другого боку цю жертву, це м'ясо, треба їсти у святості. Той, хто збирає пожертви, як коген, той, хто приймає якісь дари, як коген, має пам'ятати, що ці дари мають бути використані у святості, і якщо вони використовуються не у святості, то за це є суворе покарання. І звісно, як зауважують багато хто, є ще такий аспект: якщо коген не вчить свій народ нормального праведного життя, то йому приносять дедалі більше жертв хата́т (очисних) і аша́м (за провину). Він їсть належні йому від них частки і буквально носить на собі гріхи Ізраїля. Тому було дуже багато огрядних когенів – це ж скільки треба з'їсти!

Тут ідеться про піднесення народу Ізраїля (від снопів, наприклад), і в цьому разі їсти їх може всякий чистий, як чоловік, так і жінка (якщо вона, звісно, дочка або дружина когена). Їсти треба в чистоті, але вже немає зобов'язання їсти дар у святій частині храмового двору.

Природно, виникає питання: що це за лій в оливкової олії, яка сама по собі жир? Як жир може бути в олії (як масло масляне) або тим більше у виноградного соку? Під словом хе́лев (лій, жир) у цьому випадку розуміють найкраще. Це як у російській мові вираз знімати вершки означає взяти найкраще. Звісно, сказати вершки з оливкової олії і вершки з виноградного соку теж звучить не дуже добре, але метафора досить зрозуміла: «Я тобі дав найкраще з того, що вони підносять, від первинок, що дають Господу, найкраще з найкращого».

Якщо хтось вирішив і сказав: «Я присвячу Господу всі плоди цього дерева, або дитинча, яке народиться в моєї корови», чи ще щось людина захотіла присвятити Всевишньому, це віддається когенам. Когени – намісники Всевишнього на землі щодо отримання дарів за Нього, така ось дивовижна посада. Дуже почесно, але, як ми побачимо, і дуже відповідально.

Про що тут ідеться? Коли наближають до Всевишнього, це означає початок жертвоприношення. Але ми не можемо, борони Боже, принести в жертву людину і не можемо принести в жертву нечисту тварину, хоча й ця людина-первісток, і первісток нечистої тварини належать Господу. І який тут вихід? Їх можна викупити. Батько, якщо йдеться про людину, викуповує свого первістка, а господар нечистої тварини – коня, осла, верблюда – викуповує первістка своєї тварини.

Нагадаю: за малої виживаності дітей у той час дитина вважалася такою, що має шанси на виживання, з місячного віку. Це стосується первістків і людей, і нечистих тварин. Їх не можна віддати когенові, їх треба викупити за оцінкою в п'ять святих шекелів. Слава Богу, у нас немає людських жертвоприношень, і нечистих тварин у дар ми теж не приносимо.

Тобто посвячене Всевишньому в жертву або на храмове служіння (будь-яка річ, будь-який предмет) стає святинею, належить Всевишньому, освячене, і його не можна знову зробити несвятим, не можна позбавити його святості.

Дуже багато сказано з приводу завіту солі. Чому саме сіль? У ті часи сіль – це консервант, те, що здатне зберігати продукт на довгий час. Посипане сіллю консервується, воно ніколи не зіпсується, воно не піддається дії бактерій. Завіт солі – це образ вічного союзу, образ взаємин, які неможливо зіпсувати.

І ще одну річ каже Всевишній Агаронові, теж як частину священницької відповідальності.

Тут важливо зрозуміти, що Всевишній каже Агаронові: «Ми з тобою, але при цьому ти – тільки зі Мною. Ти не матимеш наділу у Святій землі, ти не будеш на ній селянином, ти не будеш її обробляти. Джерело твого прожитку – хліб небесний, те, чим Я тебе наділяю з того, що сини Ізраїля піднесли, освятили, зробили святим, з цього ти їси. Оскільки ти служиш Мені при Моєму Наметі зустрічі, ти маєш багато дарів». Усього коментатори нараховують двадцять чотири дари, які отримують когени. Є різні списки цих дарів, їх зіставляють або з якимись частинами тіла, або ще з чимось. Багато є дуже цікавих, гарних мідрашів на тему про двадцять чотири дари священства. Але ми в це заглиблюватися тут не будемо, бо це не зовсім нам по дорозі.

Тобто весь народ Ізраїля виділяє левитам десятину з усіх своїх урожаїв, з усіх своїх доходів на Святій землі, з усього, що дає їм Свята земля. І це замінює наділ левитам. Як і в когенів, у них немає наділу в країні Ізраїля.

Тобто левити призначаються на служіння в Наметі зустрічі, тільки левити тепер будуть до нього наближатися, вони постійно будуть там зайняті. Їм не буде коли займатися обробітком землі, сільським господарством, тваринництвом чи чимось подібним. Тому не буде в них наділу, їхній наділ – це Намет зустрічі або Храм, Святе. Але, оскільки їсти щось усе ж треба, вони харчуватимуться від десятин. Весь народ Ізраїля утримуватиме їх за це їхнє служіння. А вони служитимуть у Наметі зустрічі замість народу Ізраїля, щоб звичайні ізраїльтяни, нелевити, не наближалися і не вмирали.

Наділ левитів ніби в горньому, у небесному Ізраїлі, у тому, що Ізраїль підносить до Всевишнього. Саме від піднесеного, від святого, від небесного хліба левити будуть їсти.

Левити – це родичі Моше, він і сам левит. І вони від своїх десятин теж дають десятини, віддають їх когенам. Є такий звичай, що багато лідерів громад, служителів, відокремлюють свою десятину і посилають її в Ізраїль, посилають її в єврейські громади, на якесь служіння в Єрусалимі, на служіння народу Ізраїля.

Тобто Всевишній не тільки це пояснив безпосередньо Моше, а й звелів: «Ти, Моше, скажи левитам, що ви даєте це як набуте своєю працею, ніби не пожертвуваннями ділитеся, а ділитеся плодами землі». Чому це важливо? Тому що це робить левитів причетними до служіння і до землі Ізраїля теж. Хочу нагадати про два виміри: когени з'єднують Всевишнього і народ по вертикалі, левити з'єднують увесь народ в єдине ціле по горизонталі. Єдність народу, зокрема й духовна, певним чином пов'язана з левитами. І, як наслідок цього, благословення току, виноробні, олійниці і всього того, що дарує земля, пов'язане з діяльністю левитів: наскільки підтримують левити в народі стан праведності, чистоти і духовності, настільки й земля благословляє. Тому левити – співпрацівники кожному трудівникові землі. І те, що вони дають як свою десятину, це справді, як Всевишній сказав, частина їхньої зарплати, як зароблене ними з току і з виноробні, їхня частка в з'єднанні земної праці всього народу в єдине ціле, і через це – одухотворення, освячення земної праці.

Коли левити відокремлять від десятин свої десятини, те, що в них залишилося, вони можуть їсти в будь-якому місці. Якщо для когенів це святе, це подарунок, дар когенам, матано́т кегуна́ (дари священства), то про левитів сказано: це ваша зарплата (саха́р). Отримуйте за ваше служіння, це ваше, можете їсти його, де хочете, але після того, як відокремите десятину.

Тобто, оскільки це ваша плата, нагорода (не те, що дається вам у дар, а те, що дається вам саме в нагороду), коли ви будете це їсти, ви не понесете за це покарання. Можете їсти де завгодно і як завгодно, і в чистоті, і навіть у нечистоті, бо це ваша плата, ви не понесете за це покарання.

Такі підсумки підбито, такі висновки зроблено з усіх подій, і такі інструкції дано. Дорогою ціною, але народ побачив ясно, хто яким служінням служить, хто в яких стосунках зі Всевишнім перебуває і наскільки небезпечно, страшно порушувати цю субординацію. У всьому цьому розділі, який ми прочитали, не сказано нічого нового. Тут ідеться про повторення законів, які дозволять народу Ізраїля не порушувати святість святині, не наражати себе на смертельну небезпеку; про повторення законів, які вгамують, можливо, потенційних бунтівників, бо цього разу все розписано цілком ясно, чітко й однозначно. Дано попередження і для когенів, і для левитів, щоб показати, що це не якесь безтурботне служіння, не синекура, а тяжка, складна, відповідальна і в духовному плані небезпечна робота.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Тижнева глава Корах (16:1–18:32) присвячена, можна сказати, першій в історії (першій описаній) спробі революції. Корах повстає проти Моше. Основна думка бунту Кораха викладається в 3 вірші 16 розділу:

3. І прийшли (стовпилися) вони навколо Моше і Агарона, і сказали: «А чи не забагато вам буде? Бо вся громада, усі святі, і серед них Господь! Чому ви підноситеся над народом Божим?!»

Ми бачимо тут певною мірою боротьбу за рівність. І варто запитати: що ж таке сталося, що Корах вирішив оскаржувати право Моше на владу?

Ще за півтора року до цієї історії Моше очолив Ізраїль. Під час кар єгипетських усе відбувалося за словом Моше, і Червоне море розступилося за словом Моше, і під час дарування Тори всі бачили, як Моше говорить зі Всевишнім і як Всевишній говорить з Моше. Щодо Агарона теж можна поставити таке питання. Агарон на той час уже півроку як коген у новому Наметі Зустрічі. Чому ж саме в цей момент, після того як повернулися розвідники, Корах піднімає цей бунт? І єврейські мудреці дають багато різних пояснень. Ми зупинимося тут на одному з них.

Моше як лідер Ізраїля від початку мав три завдання. Перше завдання було вивести Ізраїль з Єгипту, і Моше з цим завданням упорався. Друге завдання – це привести Ізраїль до гори Синай, до отримання Тори. З цим завданням Моше теж упорався. І третє завдання було ввести народ Ізраїля в Землю обітовану. І ось саме з виконанням цього завдання виникла проблема. Повернулися розвідники і стали говорити, що землю неможливо завоювати, народ став оплакувати гірку свою долю, і Всевишній наклав на народ покарання. У чому було покарання? У тому, що народ залишатиметься в пустелі 40 років і що не Моше введе народ у землю (через 40 років це зробить Єгошуа бін Нун). Це означало, що більше в Моше як у лідера народу Ізраїля завдань немає: йому зовсім нікуди вести народ тепер, і все, що станеться надалі, станеться без його участі.

Давайте звернемося до книги Дварім і прочитаємо два вірші з 2 розділу:

16. І було, коли померли всі, що ходять на війну,

17. Говорив (вайдабе́р) мені Бог так…

Тут використовується слово вайдабе́р у значенні говорив віч-на-віч. Коментар Раші на це місце каже, що з моменту відправлення розвідників до цього місця не було сказано вайдабе́р, а було сказано тільки вайомер (сказав). У чому різниця між цими словами? Вайдабе́р (від дієслова ледабе́р) означає розмовляв, тобто мається на увазі можливість відповіді. А слово вайомер (від дієслова лома́р) означає оголосив, власне, просте звертання. Тобто не було з моменту повернення розвідників і до цього місця книги Дварім прямого спілкування, саме спілкування, між Богом і Моше, пророчий рівень Моше було знижено. Чому таке сталося? Тому що таке близьке спілкування зі Всевишнім можливе тільки заради народу Ізраїля. Пророцтво такого рівня дається тільки заради народу Божого, і, поки народ Ізраїля був у покаранні, цього одкровення не було.

Ми можемо побачити схожу історію в ситуації із золотим телям. Коли Ізраїль поклоняється золотому теляті, Всевишній каже Моше (Шмот, 32:7): «Іди, зійди (лех-ред), бо розбестився народ…» Талмуд каже, що ось це зійди означає зійди зі своєї величі, зійди з цього пророчого рівня. Тобто цей пророчий рівень дано Моше тільки заради народу Божого. І коли (через гріх розвідників) Моше втрачає ось це високе пророче помазання, можна так сказати, то, природно, виникає питання: якщо високого пророчого дару в Моше вже немає, якщо він просто іноді чує звертання до нього Всевишнього, якщо в Моше немає більше місії, то навіщо, власне, він підноситься? Звідси й обурення Кораха: якщо ситуація склалася так, що народ у землю найближчим часом не ввійде, то чому Моше залишається при владі? Чому б узагалі не влаштувати суспільство загальної рівності? У цьому суть претензії, яку висуває Корах.

У чому ж помилка Кораха, через яку він отримує таку жорстоку відповідь? Імовірно, у тому, що обранництво не залежить від наділення місією. Моше був обраний на те, щоб керувати народом, і це була його основна функція, усе інше тільки випливало з неї. Поки народ існував, існувала і ця функція Моше.

Можна провести паралель з народом Ізраїля в наш час. Треба сказати, що народ Ізраїля не прийняв Машиаха Єшуа, пережив вигнання і зруйнування Храму. І може виникнути питання: у чому ж тоді суть обраності Ізраїля? І кажуть, що народ Ізраїля втратив свою історичну функцію, і більше немає нічого особливого в народі Ізраїля. А є й ті, хто хоче зайняти його місце. Але саме на прикладі Кораха видно, наскільки такий підхід хибний і небезпечний. Обраність Ізраїля не зникла з падінням Ізраїля, бо обраність – це раз і назавжди, вона не залежить від якихось конкретних функцій. Це й помилка Кораха – вважати, що Ізраїль перестав бути обраним народом. Про це важливо пам'ятати, і це основний урок нашої тижневої глави.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Наша тижнева глава Корах дуже незвичайна, дуже багата на матеріал для роздумів.

Корах бен Іцгар, здавалося б, з'являється нізвідки і назавжди входить в єврейську історію як людина суперечки. І якщо міркують про цю тижневу главу, то зазвичай про те, що сперечатися недобре, неправильно, і дуже часто розмова йде в цьому напрямку: що спонукало Кораха сперечатися, якою була підстава для суперечки, у чому був його задум.

Корах – людина непроста. Згідно з традицією, він є одним з найбагатших людей Ізраїля. Досі існує вислів «багатий, як Корах». Він хоче мати вплив, але впливу не має, тому він бере в оборот двох ділків – Датана і Авірама, і людину на ім'я Он бен Пелет, а потім ще долучається і група підтримки, двісті п'ятдесят людей іменитих, з тих, хто хотів би теж здійснювати кадіння в Наметі Зустрічі, але не сміє, не наважується. Так організовується глас народу, і відтоді це є загальною схемою для бунту. Якби Корах дивився в дзеркало і питав себе, чого він хоче і за що він бореться, він би сказав, безумовно, що він бореться за справедливість, щоб усім порівну, щоб усім однаково, щоб не було ніякої ієрархії.

Ім'я Корах, як ми вже згадували в книзі Шмот, найчастіше ототожнюють із силою. Але найімовірніше, що ім'я походить від слова кере́ах (лисий). Від того ж кореня походить і слово ке́рах (лід) – зазвичай поверхня льоду на річках рівна, поверхня річок ніби лиса. І питають мудреці: що означає ім'я Корах, чому його так батьки назвали? Як символічно тлумачити ім'я Корах? Якого змісту воно набуло? І кажуть, що Корах хотів перетворити Ізраїль на кара́хат (прогалину), лісову галявину, дослівно – лисину лісу. З якоїсь причини ґрунт там не дуже вдалий, там не ростуть ніякі дерева – ні низькі, ні високі, тільки якісь низькорослі рослини. Коли дерев немає, на лісовій галявині все більш-менш однаково. Як відомо, низькорослі люди і гноми почуваються зручніше, коли поруч немає нікого високого.

Ви тільки подумайте: ось люди вийшли з Єгипту і прийшли до гори Синай (і Корах у тому числі). І вони стояли біля гори Синай, і вони сказали знамените наасе́ венішма́ (зробимо і будемо слухати), і вони їли ман, пройшли через золоте теля, через випробування і покарання. Так вони прожили цей дивовижний рік і раптом після історії з розвідниками їм сказано: «Ваше покоління все помре в пустелі». Який сенс у житті тепер у людей, які знають, що точно помруть у пустелі? Бог просто чекає, коли мине сорок років, і все покоління вимре. Бог не вбиває його відразу, а чекає, поки воно саме помре. І здається, що подальше життя позбавлене сенсу. І Кораху прикро: куди лідери нас завели?

У народі Ізраїля є певна ієрархія, і є лідер – Моше. Але складається відчуття, що він несправедливо розподілив ключові посади. І Корах хоче поборотися за справедливість, хоче прибрати цю ієрархію: «Усе суспільство однаково святе, ми всі однакові. То в чому тоді різниця? Чому ми повинні відрізняти одних від інших? Чому одні більші, інші менші? Давайте зітремо відмінності!» І взагалі-то, як кажуть мудреці, зрештою, коли світ підійде до кінця свого існування і вовк мирно житиме з вівцею, то підуть відмінності, зникне ієрархія, не буде більше один навчати іншого. Зрештою буде-таки по-кораховому. Але це довгий процес виправлення. Світ не можна зробити відразу досконалим, світ повинен дорости, і треба рости разом з ним.

Деякі кажуть, що Корах бачив у дусі, що від нього народиться пророк Шмуель. А пророк Шмуель – це такий народний пророк: де він, там і його дім. Він скрізь знаходить з людьми спільну мову, він до всіх однаково ставиться, і до нього теж піднімаються, до нього теж приходять по пораду. І здається, що немає ніякої ієрархії в служінні цього народного пророка. І ось за таке народництво, за таку рівність бореться Корах. Корах – за суперечку проти суперечки, за суперечку про те, щоб не було суперечок: давайте просто обіймемо ворога, давайте просто приймемо, що ми всі однакові, і приберемо всі відмінності.

Єврейські мідраші говорять про ті питання, які він ставив, наприклад: якщо в людини є синій одяг, чи потрібна їй синя нитка на ціціт? Якщо є дім, повний сувоїв Тори, чи потрібно ставити на двері мезузу? І Моше відповідав йому: так, потрібно, бо такий Закон. Тобто якщо ми сповнені добрих намірів, якщо я дуже, усім серцем, щиро люблю свою дружину, чи треба їй дарувати квіти і виносити сміття? Корах за те, що не треба. І, можливо, воно в прийдешньому і буде так налагоджуватися і влаштовуватися, але ми живемо у світі, який нам даний для того, щоб ми з Божою допомогою служили і над його виправленням, і над своїм виправленням у тому числі.

У цьому світі кожен з нас – це ходяча суперечка, бо моє обличчя не схоже на обличчя нікого іншого. Ті інструменти, які дані мені в дорогу, ті інструменти, які дав мені Всевишній, щоб служити, вони не схожі на інструменти, які Він дав іншому. Хтось сильніший за мене, хтось може співати краще за мене, хтось може малювати краще за мене, говорити краще за мене. Але саме мої інструменти найбільше підходять для виконання моєї функції, для виконання мого служіння. Саме собою я найкраще можу бути. І я повинен розуміти, сперечаючись з іншим, що поруч зі мною зовсім інша людина, не така, як я, з іншими інструментами, і вона теж служить Всевишньому.

Коли мудреці розбирали суперечку Кораха, вони казали: «Будь-яка суперечка, яка відбувається в ім'я Небес, вона відбудеться». Тобто якщо сперечаються серце і мозок, то серце каже: «Треба кров качати», а мозок каже: «Треба іншими функціями займатися». І оскільки цей поділ (махло́кет) відбувається в ім'я Небес, усе це працює в гармонії. Тому кажуть, що ті, хто сперечається про Тору, примножують мир у всьому світі, бо вони зберігають гармонію в цій суперечці. До речі, суперечка в івриті називається також словом махло́кет, тобто поділ на частинки, ніби в кожного є частина від одного цілого. Але не розрив стосунків, а гармонію в суперечці різних людей. І це чудове моє право – бути не таким, як інші, і любити ближнього мого, який не такий, як я, любити його, як самого себе, і діяти в гармонії з ним.

Корах хотів, щоб усі були однаковими. Він пропонує визнати таке: «Нехай не дуже добре грає людина на скрипці, але ж старається! Давайте міряти не потенціалом, не інструментами, давайте міряти стараннями. Я так чогось хочу, тому вважатимемо, що це в мене є. Давайте приймемо іншого таким, який він є, навіть якщо він сам себе таким не приймає. Давайте обіймемося, і всі суперечки зникнуть».

Ні, є ієрархія, є поділ на функції, є в кожної людини своє служіння, своє призначення. Не всі будуть однаковими, і бажання, яке рухає Корахом як борцем за справедливість – це бажання бути на чужому місці, бажання жити чужим життям, це проста заздрість зрештою. Заздрість, як не дивно, один із гріхів, який найбільше засуджується, як найбільше засуджується в Торі бажання займати чуже місце, здійснювати чуже служіння, бути не самим собою або не бути самим собою. Людина, яка заздрить, живе чужим життям, сама з собою перебуває в суперечці, і це суперечка не в ім'я Небес, це суперечка в ім'я власних уявлень про справедливість, в ім'я себе: я хочу, щоб мене вважали кращим. Я не хочу служити зі своїми скромними інструментами, не хочу бути на своєму місці, я хочу бути на тому місці, на якому я хочу бути.

Суперечка Кораха з Моше – це суперечка з Торою, суперечка із Законом, який у цьому світі встановлює Бог, хоча це може виглядати красиво, може здаватися справедливим (як же, йому за державу прикро, йому прикро за те, куди лідери нас завели). Адже лідери нас привели до того, що ми тепер сорок років будемо тут безглуздо жити – хто сорок, а хто й менше, але за сорок років помруть усі. Ціле покоління позбавлене сенсу життя, немає сенсу у виправленні, немає сенсу в терплячому очікуванні, і хочеться тут і зараз тих самих прекрасних месіанських часів. Корах міркує так: «Я бачу, у дусі бачу, що від мене походитиме пророк Шмуель. Отже, я маю рацію, Бог на моєму боці, раз будуть у мене такі плоди». Ну, те саме можна сказати і про Лота. Лот став прабатьком Єшуа Машиаха, але це не робить те, що він вчинив зі своїми доньками, правильним.

Якщо ми повернемося до самого-самого початку, то перше гріхопадіння людини скоєно тому, що захотілося бути як боги. Захотілося не бути просто жінкою, не бути просто людиною, але бути як боги, що знають добро і зло. Змій каже (за мідрашами): «Він вам заборонив їсти, бо Сам їв і став ось таким, як Він зараз, а якщо ви з'їсте, то й самі станете такими». Таке міркування: ми хочемо бути як боги, не хочемо бути просто людьми. І Корах не хоче бути просто когеном, просто багатою людиною, він хоче зайняти чуже місце. Давня суперечка, яка просто постала перед лицем Моше у вигляді боротьби за справедливість. Можна так сказати: змій теж хотів справедливості, змій хотів, щоб усім можна було б стати, як Бог: «А що, тільки Він – Бог? І ми теж можемо стати як один з них, знати добро і зло. Це що, монополія чи що?» Ось ця давня суперечка відроджується Корахом, а корінь – заздрість, небажання бути на своєму місці, неприйняття влади Творця як Того, Хто наділив нас усіма, абсолютно всіма необхідними інструментами, щоб бути собою. Є якісь речі, яких ми зможемо навчитися, якісь речі, які ми зможемо освоїти з нашими інструментами. Але якщо в мене немає гармонійного музичного слуху, то я ніколи не стану музикантом, є щось інше, де я зможу себе проявити. Є те, чого я зможу навчитися, і те, чого я навчитися не зможу, але мої інструменти – найкращі для того, щоб мені бути собою. І так, люди неоднакові: у когось одні інструменти, у когось – інші, у когось – одні завдання в житті, у когось – інші – так само, як різні органи є в людини. Якщо ми з цим поділом, з цією своєю особливістю, разом з цими своїми інструментами діємо в ім'я Небес, то ми рухаємося до виправлення. Якщо ж ми зі своїми інструментами сваримося і не хочемо бути самими собою, то ми не своє життя проживемо, і від Божого задуму відпадемо, і куди ми зрештою потрапимо – тільки на Божу милість можна розраховувати.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Продовжте читання: глава Шлах, глава Бегаалотха, глава Насо і тижневі глави Тори.