Тижнева глава Кі Тіса

Ми, як і раніше, читаємо повеління, які Всевишній дає Моше щодо облаштування Намету Зустрічі.

Ми подивимося уважніше на дієслово ласе́т. Дослівно воно означає піднімати вгору, нести на собі, брати на себе відповідальність або піднімати на себе. Чому в цьому випадку воно перекладається як підраховувати? Ідеться про те, що Моше приймає на баланс синів Ізраїля, приймає їх на себе, приймає їх у свою підзвітність і, природно, підраховує. Тому для значення ти підрахуй використовується дієслово тіса́. Але є в цього й інший, не менш важливий сенс: «Коли ти будеш піднімати народ Ізраїля, ти справді береш їх під свою відповідальність, ти приймаєш їх, для того щоб підняти їх, для того щоб навчити їх підніматися вгору». Підніматися, зокрема, і після численних падінь, які будуть в історії. Уся Тора, усе вчення, яке передане Всевишнім через Моше народу Ізраїля – це вчення про те, як підніматися.

Кожна людина, що з'явилася під час цього великого перепису населення, кожна «порахована» людина дає викуп Господу. Епідемія або мор, хвороба, зараза – це те, що передається від одного до іншого. Єдність – це не лише підтримання одне одного у святості, не лише вміння просто підтримувати, підбадьорювати одне одного. Це ще й небезпека отримати хвороби іншого, заразитися хворобами іншого, небезпека, що інша людина потягне тебе вниз. І для того, щоб цього не сталося, кожен має свою власну ниточку, свій власний ланцюжечок, що пов'язує його зі Всевишнім: це ко́фер (викуп або покриття, кришка). Нагадаю, ми вже говорили про слово капо́рет (кришка), воно від того самого кореня. Це покриття, яке дається. Як шапочка в жолудя, так над нами є покриття Всевишнього, над кожним. І що це за покриття?

В одному ше́келі міститься шістнадцять грамів срібла (срібло – це міра підрахунку), відповідно, півшекеля, які треба дати, це вісім грамів срібла. Ми вже звертали увагу на те, що слово трума́ означає підйомник до Всевишнього. Отже, півшекеля, який кожна людина мала дати під час будівництва Мішкану, – це як своєрідна пружинка, волосінь, яка натягнута між нами і Всевишнім.

Багато хто звертає увагу на слово махаці́т (половина), і кажуть, що дивовижно виглядає це слово: найкрайніші літери, мем і тав, також є крайніми в слові смерть (мавет). Симетрично від центру розташовані дві інші літери, йуд і хей, з яких починається слово життя (хайім). А посередині слова стоїть літера ца́ді (праведність). Тобто можна так скласти значення слова: у центрі – праведність, найближче до неї – життя, найдалі від неї – смерть. І ось ця ось гарантія праведності, літерка ца́ді, яка стоїть на початку слова праведність і яка схожа на людину, що розкинула руки в сторони, ця літерка ца́ді в середині слова махаці́т – вона ніби центр, те, що з'єднує людину і Бога. Є така збірка мідрашів, яка називається «Літери рабі Аківи», і в одному з них, зовсім несподівано, згадується Єшуа, і говориться, що Єшуа намагався з'єднати життя і смерть в єдине ціле, і тому він як літера ца́ді, яка схожа на розіп'ятого. У зв'язку з цим доречно згадати цей мідраш.

Коли ми говорили про підніжжя стовпів, то ось із цього самого пожертвуваного срібла вони зроблені. Після спорудження Намету Зустрічі в народі Ізраїля існував звичай, згідно з яким щороку з 1 по 14 адара кожен жертвував півшекеля. Була традиція (я повторю: це не вказівка Тори, це традиція, звичай, який виник у народі Ізраїля) давати викуп у півшекеля навіть за тих дітей, які ще перебувають в утробі матері, щоб з'єднати, символічно приєднати їх до Всевишнього. І в наш час напередодні посту Естер, напередодні свята Пурім теж заведено жертвувати. Сьогодні в Ізраїлі така пожертва становить 20 шекелів. Заведено жертвувати туди, де вивчається Тора, тому, хто вивчає Тору, тому, хто служить – не обов'язково вашому рабинові, не обов'язково вашому вчителеві, просто на якесь служіння, на якусь Божу справу заведено жертвувати сьогодні в Ізраїлі. Це те, що стосується половини шекеля.

Традиція каже, що спочатку ліва нога і ліва рука омивалися, потім права нога і права рука омивалися, одночасно.

Коментатори кажуть, є такий мідраш, що умивальник – це найулюбленіша посудина, найулюбленіший предмет, який є в Храмі Всевишнього. Хоча це всього-на-всього умивальник і всього-на-всього мідь, але в коментарях розповідається, що зроблено було цей умивальник із дзеркалець, які пожертвували жінки. Дзеркало в той час було дорогим предметом. Дзеркальце – це те, у що жінка дивиться, де вона оцінює свою красу, наводить марафет, щоб сподобатися чоловікові, думає про любов до чоловіка. І ось цей один із найулюбленіших своїх предметів жінки пожертвували на умивальник. І коли коген приходив і дивився на своє відображення, він ніби з'єднувався з відображеннями десятків жінок, і сам відображався, зокрема, і в народі Ізраїля. Така ось незвичайна якість умивальника.

Тут перелічується зілля, яке Моше має взяти. Бесамі́м – це сьогодні сучасною мовою означає парфуми, але в івриті того часу це означало ароматичні цілющі речовини. Що означає 500 одиниць ваги (шекелів)? Це в нашому випадку 9,6 кілограма, тобто майже 10 кілограмів чистої мирри. У двох частинах по 250 шекелів – тобто по 4,8 кілограма кожна частина кориці запашної. І ще 4,8 кілограма тростини запашної.

Насправді касія – це сьогодні найпоширеніша підробка кориці. Якщо ви прийдете в магазин і попросите корицю, вам, найімовірніше, замість кориці дадуть саме касію. Багато продавців, хоча й не знають, що таке касія, але продають не корицю, а її китайський чи індонезійський аналог, який називається касія. Він гіркіший, там є деякі шкідливі речовини. Ці обидва дерева (і кориця, і касія) з родини лаврових, вони схожі одне на одне, але це все ж таки не одне й те саме. Отже, касії треба взяти теж майже 10 кілограмів, і олії оливкової гін – це 9 літрів. Чому корицю розділяли на дві однакові частини? Тому що одна міра кориці (250 шекелів) слугувала мірою для всіх інших прянощів, для врівноваження двох шальок терезів при змішуванні спецій.

Тут повторення тих інструкцій, які вже були дані, це не те, що треба робити заново. Всевишній підсумовує план роботи, яка доручена Моше.

Тобто заборонено виготовляти олію того самого складу для якихось мирських цілей, для якихось власних задумів.

Слово ніхра́т означає бути відрізаним, кара́т – відрізати. Але й укласти завіт – це теж ліхро́т, ліхро́т бріт (відрізати, відсікти завіт). У цьому випадку людина буде винищена, відсічена від народу свого.

Отже, Всевишній наказує Моше зробити особливу олію, олію помазання, яка священна для Всевишнього, і ніхто не може її зробити для якоїсь іншої мети, крім як для помазання в Храмі. І вже готову олію ніхто не може використовувати для жодної мети, крім як для помазання в Храмі.

У 34 вірші ми читаємо продовження вказівок, які Всевишній дає Моше, і цього разу Всевишній говоритиме про склад кадіння.

Перше зілля, яке називає Всевишній, – це ната́ф, грецькою воно називається стакті, так у синодальному перекладі. Обидва слова походять від слова ка́пати, сочитися; ноте́ф – це те, що сочиться або ка́пає. Тобто ната́ф – це пахуча смола, що сочиться, зазвичай з дерев або кущів родини стираксових. Це перше, що треба взяти.

Друге, що треба взяти, це шхе́лет або оні́ха, іноді так перекладається, грецькою мовою означає онікс (ніготь). Дехто каже, що це взагалі не рослина, а кришечка, яка закриває мушлю в деяких равликів і яка при спалюванні дає запах, схожий на мускус і амбру. На думку багатьох учителів, зокрема й на думку Рамбама, речовина була дозволена для служіння, як і сам мускус (хоча іноді він походить від нечистих тварин). Але інша версія, хоча й менш популярна, говорить про те, що шхе́лет це гвоздика. Мені подобається гвоздика не лише тому, що я люблю її запах, а й тому, що гвоздика все-таки чиста рослина. Але ця думка не настільки авторитетна. Ще одна думка – що це бурштин або навіть кістка каракатиці. А коли є такий розкид думок, одразу зрозуміло, що ми нічого не розуміємо.

Наступна складова, яку Моше має взяти, – хельбена́ або гальбан – клейка ароматна камедесмола, що виробляється деякими видами трав'янистої рослини, яка називається фе́рула. Це така квіткова рослина, дуже популярна в Середземномор'ї, з жовтими квітами, схожими на квіти гірчиці.

І останнє, що треба взяти, – це львона́ зака́, це більш-менш зрозуміло, це чистий ладан. Усі ці складові мають бути змішані в рівній кількості.

Коментатори кажуть, що до цього додавалися нард, шафран, кориця, ароматична хі́на і костус, ще елементи. За часів Другого Храму лише одна родина знала, як готувати це кадіння. Усі ці зілля, усі ці елементи вимочувалися в оливковій олії, у рідких складових, потім висушувалися і перемелювалися. Один раз на рік виготовлялося 368 порцій кадіння: по порції кадіння на кожен день і плюс до цього 3 додаткові порції для служіння в день Очищення.

Тобто знову ж таки не можна зробити за цим рецептом якихось інших кадінь.

Тобто нам суворо-пресуворо заборонено з простими цілями робити те, що призначене для святині. Часто нам хочеться наслідувати святі речі і таким чином доторкнутися до святості. Тора вчить, що святість має викликати страх і трепет, і той, хто робить це, наслідуючи або блазнюючи, може бути за це покараний тим, що буде відсічений від свого народу.

Ім'я Бецалель означає в тіні Бога, слово цель – це тінь, ель – це Бог. Російською мовою ім'я перекладається як Веселеил, звучить як «веселити когось». Ні, до веселощів це мало має стосунку. Ім'я Урі означає моє світло. Ось так: Бецалель, син Урі – в тіні Бога син світла.

Дух Божий – це бажання служити Всевишньому, повна мотивація на святість. Мудрість (хохма́) – це здатність навчатися і переймати знання. Розуміння (твуна́) – це здатність отримувати нову інформацію, осягати і відкривати щось нове. Пізнання (да́ат) – здатність інтуїтивно відчувати Всевишнього; да́ат означає глибокий внутрішній зв'язок. Словосполучення лада́ат мі́шегу (пізнати когось) може також застосовуватися і до подружньої близькості. Це така «калька» з івриту, коли говориться: «Як це станеться, якщо я чоловіка не знаю?», тобто так може сказати жінка, яка не пізнала чоловіка. Слово «невеста» російською мовою – це та, яку «не ведают», теж непізнана. Ну, це невеликий ліричний відступ у тонкощі мови.

Отже, Бецалель, бен-Урі́, вен-Ху́р – це людина, яка володіє Духом Божим (тобто він усі свої сили готовий присвятити служінню), володіє мудрістю, кмітливістю, здатністю відкривати щось нове, а також інтуїтивною чутливістю до волі Творця. Ось така ось незвичайна людина. Але, крім цього, він володіє і талантом до різних ремесел.

Лахшо́в махашаво́т – це вираз, який (якщо ви спитаєте в сучасника або якщо ви говорите розмовним івритом) ви без труду перекладете як думати думи; хоше́в – це я думаю. Звідси і слово комп'ютер – махше́в, тобто «думалка», рахувалка. Але в оригіналі, у Торі, це означає робота ткача.

Ось такий на всі руки майстер Бецалель. Як одним словом назвати людину, яка на всі руки майстер? Щодо земної професії Машиаха часто кажуть, що він тесля, син теслі. Насправді в грецькій мові вжито слово те́ктон, яке означає кораблебудівник або ось цей самий на всі руки майстер, сільське бюро добрих послуг: кому заточити косу, кому вирізати щось із каменю, кому й флейту налаштувати, якщо треба. Людина, яка вміє все, називається наґа́р (тесля). У Талмуді є кілька місць, коли мудреці, зустрічаючись із якимось утрудненням, кажуть: «Де б нам знайти теслю або сина теслі, який розв'язав би нам наше завдання?» І ось Бецалель – це прообраз цього самого теслі, він отримав від Всевишнього Духом знання стількох різних робіт.

з коліна Дана, і в серце кожного мудреця Я дав мудрість – і зроблять вони все, що Я заповідав тобі:

Господь покликав також людину, яку звуть Оголі'ав (ім'я означає намет мій – батько мій або батько мій – моє вогнище), сина Ахісама́ха, що в перекладі російською мовою означає брат мій поклався на мене.

Це дуже цікава фраза: і в серце кожного мудреця Я дав мудрість. Вона говорить про те, що Всевишній за талантами людини, за її схильністю до того чи іншого ремесла дав їй це ремесло. Є люди, які мають пристрасть, схильність до музики, і, мабуть, не дуже добре робити з них мулярів. Є люди, які люблять різьбити по дереву, і не дуже добре робити з них аквалангістів. Всевишній каже: «Кожному за його мудрістю Я дав мудрості». Ніби людина прийшла з якоюсь посудиною, яка в неї в душі, і Всевишній наповнив цю посудину: «Я дав мудрості всім мудрим серцем», тобто дав мудрість на мудрість.

Тобто, коли ви будете робити все, що пов'язане з храмовим начинням, вам може здатися, що це така велика і важлива справа, що можна суботою знехтувати і можна цією великою і важливою справою займатися в суботу. Але Всевишній каже: «Ні! Тільки дотримуйтеся суботи Моєї!»

Світ змінюється, світ динамічний, він постійно рухається, ми з вами перебуваємо ніби в постійному танці з Творцем. Як ми дізнаємося, що ми справді з Ним танцюємо, що ми не просто хаотично рухаємося, що це танець, а не броунівський рух? У нас є місце зустрічі, періодично ми зустрічаємося в розрахованому місці – це субота, це те, що нас відокремлює і вказує на те, що ми рухаємося в певному ритмі. І, як би ми не зливалися з навколишнім хаосом, усе-таки за суботою, за тим, як ми ставимося до суботи, за нашою зупинкою в суботу, видно, що в нас є точка, в якій ми зустрічаємося зі Всевишнім.

Якщо хтось збився з ритму і не рухається з усіма, то він перестає бути частиною народу, і душа його може відсіктися від народу. Покарання каре́т (відсічення від народу) – це найстрашніше покарання в Торі.

Є повеління, навіть не дозвіл, а повеління, це частина нашого танцю зі Всевишнім: шість днів робити всяку роботу, займатися будівництвом Мішкану, займатися житлом Всевишнього в цьому світі, роздавати бідним хліб і заробляти гроші для сім'ї – усе це ми повинні робити, неодмінно робити і робити шість днів на тиждень. Але в сьомий день ми повинні зупинитися.

Звісно, відпочивав тут жодною мірою не означає, що Всевишній втомився. Але це задання ритму для всього Всесвіту, ритму, в якому і ми можемо рухатися разом зі Всевишнім. Знову скажу: це наш танець зі Всевишнім. Якщо ми не зупиняємося в день сьомий, значить, ми неправильно танцюємо. Багато хто любить говорити, що кожен день ми маємо днем суботнім, бо ми кожен день присвятили Всевишньому. Але таким чином ми ігноруємо повеління Всевишнього робити інструменти для Мішкану, тобто робити певну роботу в нашому світі. Усе диво, уся чарівність танцю в тому, що, рухаючись у різних світах, ми зустрічаємося в одній точці. Якщо ми будемо стояти на місці, а поруч із нами хтось протанцює, то ми ніби годинник, який два рази на добу показує точний час, тобто іноді потрапляємо в ногу з тим, хто танцює, але це не життя зі Всевишнім. Він хоче і суботу, і посудини для Мішкану, не щось одне. І тому субота – це знамення, це ознака того, що ми рухаємося разом із Творцем, починаючи з першого па, яке Всевишній задав у цьому Всесвіті.

Ми з вами читали вказівки, які Всевишній дає щодо будівництва Мішкану, посвячення когенів, і всього, що пов'язане з Мішканом. Ми продовжимо читати з 18 вірша 31 розділу.

Слово лу́ах (множ. число лухо́т) зазвичай перекладають словом скрижаль, і слово це мало знайоме російській людині поза ось цим самим контекстом скрижалей завіту. У єврейській мові слово лу́ах – це просто табличка, якась дошка. Шкільна дошка називається лу́ах, календар називається дошкою року (лу́ах шана́), тобто якась дошка, щось для напису, для таблиці – усе це лу́ах.

Здавалося б, будь-яка людина, яка хоч трохи спілкувалася з юдейськими громадами, хоч трохи знайома з юдаїзмом, знає, як виглядають дві скрижалі завіту, на кожній з яких написано по п'ять заповідей, і так ми всі це звикли бачити. Така традиція зображення скрижалей укоренилася з раннього середньовіччя. У Талмуді існує суперечка про те, як виглядали ці скрижалі, і крім думки, що на кожній скрижалі було по п'ять заповідей, є ще думка мудреців, які кажуть, що на кожній скрижалі було по десять заповідей, тобто заповіді ніби існували у двох примірниках. Річ у тім, що в ті часи була така традиція при укладанні договорів: якщо якийсь пан укладав договір з васалом, старший з молодшим, то молодший був зобов'язаний зберігати договори в себе в ковчезі свідчень або в якомусь іншому святому місці, у своєму святому храмі, тобто договір зберігався в нього. Якщо прийняти цю аналогію, то можна уявити, що на кожній зі скрижалей були написані десять заповідей свідчення. Свідчення чого? Свідчення договору між народом Ізраїля і Всевишнім. І тоді це дві однакові скрижалі з десятьма заповідями на кожній. Є також суперечка щодо того, чи був напис лише з одного боку скрижалей чи з двох, як це можна зрозуміти з подальшого тексту Тори. Є суперечка і про те, якими літерами написаний текст на скрижалях: літерами знайомого нам квадратного алфавіту, який сьогодні використовується, чи літерами давнього алфавіту, який ми сьогодні називаємо палеоівритом. Багато суперечок із цього приводу. І як аргумент, що завершує цю суперечку, можна навести думку Ібн Езри, який сказав: «Раз у нас немає традиції, ми можемо лише здогадуватися». А здогадуватися кожен вільний сам. Просто розповідаю про це, щоб ви уявляли собі, що це звичне зображення по п'ять заповідей, воно зовсім не обов'язково автентичне.

Цим віршем закінчується 31 розділ, і ми переходимо до розділу 32, до дуже сумної, нічого іншого не скажеш, сторінки єврейської історії.

Від кореня куф-гей-ламед слова ваїкаге́ль (стовпився) походять слова кегіла (громада) або конгрегація (так сьогодні називають зібрання месіанських віруючих в Ізраїлі), слово кагаль (натовп), а також і назва книги Когелет (той, хто збирає натовпи).

Це жахливий і дивовижний вірш Тори. Дивовижно, як люди, які вийшли з Єгипту, бачили Всевишнього буквально на власні очі, стояли на горі Синай, отримали заповідь не роби собі іншого бога, хай не буде в тебе інших богів, після деякої, не такої вже великої затримки, раптом стрімко йдуть до Агарона і просять його про допомогу, просять його зробити їм богів, які вивели їх з Єгипту, які підуть перед ними. Що взагалі тут відбувається? Чому Агарон не вбиває їх на місці своїм посохом? Скільки років існує коментування Тори, стільки років різні коментатори намагаються дати відповідь на це запитання. Деякі кажуть: почнімо з того, що Агарон – це взагалі не той Агарон, це якийсь ливарник Агарон; хіба мало в Бразилії донів Педро, хіба мало в Ізраїлі Агаронів? Люди прийшли до Агарона, але не до того, не до брата Моше, борони Боже (як можна таке про нього подумати!), а до якогось ливарника Агарона, професіонала, і прийшли до нього з таким спеціальним замовленням і техзавданням. На жаль, ця теорія не витримує жодної критики, бо ми прочитаємо далі розмову Моше і його брата Агарона.

Інший коментатор каже, що це все затівали е́рев рав (дослівно: велике змішання), іноземці, що примазалися до євреїв, це вони хотіли зробити бога, який вивів їх із землі Єгипетської. Агарон їх злякався, бо вони перед тим, як каже мідраш, приходили до Хура, Хур відмовився зробити їм бога, вони вбили Хура, і Агарон боявся, що його теж уб'ють. На жаль, і це так само не витримує жодної критики. Ми знаємо людей, які стояли за святістю на нижчому щаблі, ніж Агарон, – прості люди, прості віруючі, які не спілкувалися зі Всевишнім так близько, як Агарон, але віддали свої життя, щоб не поклонятися ідолам. Важко собі уявити, що Агарон просто зі страху смерті вирішив зробити ідола.

Є коментатори, які кажуть, що насправді це був не зовсім ідол – те, що ізраїльтяни планували зробити. Частина народу прийшла і сказала: «Ми пам'ятаємо, що Моше мав певні Божественні властивості, ми повірили в Моше і у Всевишнього, повірили в Бога і в Моше, раба Його». У нашій книзі Шмот, у 31 вірші 14 розділу про це написано. У людей є певна віра в Моше. Це, зрозуміло, не віра в існування Моше як такого, це віра в певні здібності Моше, у те, що він здатний бути сполучною ланкою між народом і Всевишнім. І тут, можливо, народ хотів сказати: «Зроби нам таку саму сполучну ланку. Ми не знаємо, чи буде випадати ман тепер, коли Моше зник. Ми не знаємо, де ми будемо брати воду. Ми в пустелі, повертатися нам нікуди, подітися нам нікуди, ми навіть не знаємо, куди йти. Нам потрібен якийсь міст, нам потрібен якийсь GPS, нам потрібен хтось, хто нас би з Богом пов'язав, і нам потрібно щось, що нас би з Богом пов'язувало». Ці коментатори намагаються пояснити, що насправді не зовсім про ідола спочатку йдеться, а про спеціальний засіб зв'язку зі Всевишнім. Це начебто теж заборонено робити, але заборона менш сувора.

Звісно, люди розуміють, що навіть якщо зробити ідола з величезними вухами, то цей золотий Чебурашка не зможе чути голос Всевишнього, не зможе говорити голосом Всевишнього. Але є певні вірування: народ же вийшов з Єгипту, народ пам'ятає те, що було в Єгипті (ми до цього ще повернемося), і тому шукає якийсь засіб зв'язку зі Всевишнім, з Богом Ізраїля, не з якимось іншим богом, не з якоюсь заміною Йому. І Агарон розуміє, що цього робити не можна, але, з іншого боку, він намагається затягнути час. Знову-таки так кажуть про це коментатори. Можна взяти і просто звинуватити Агарона в людській слабкості. Але ми не прочитаємо в цьому розділі звинувачення на адресу Агарона. У книзі Дварім пізніше ми побачимо, що його буде звинувачено, але тут ми не чуємо від Всевишнього звинувачення на адресу Агарона, і це змушує нас замислитися. І тому можна припустити, що Агарон намагається затягнути час.

Коментатори кажуть (з величезною любов'ю до жінок), що Агарон розраховував на те, що жінки, по-перше, можуть не захотіти давати свої сережки на таку справу. Можливо, що й не кожен чоловік наважиться прийти і сказати: «Рівко, пам'ятаєш, я тобі на річницю весілля подарував сережки? Ти не даси їх мені? Ми тут намітили бога робити замість Моше, намітили робити золотий GPS». Не кожен наважиться, бо не кожен буде впевнений, що після цього він залишиться здоровим, або одруженим, або збереже мир у сім'ї. Можна було розраховувати, що якісь дружини напоумлять чоловіків, таке бувало, відомі випадки. Можна було розраховувати, що дружини просто нічого не дадуть і скажуть: «У вас он скільки ідей, а в нас не так багато сережок, щоб на всі ваші ідеї сережки давати». Агарон, як кажуть коментатори, знову-таки намагається затягнути час і звертається до жінок. І дуже приємно думати, що жінки сережок не дали. Я дуже люблю праведність сестер і жінок, але можна зрозуміти тут, що весь народ охоче зняв сережки і дав їх Агаронові, причому швидше, ніж він очікував; так можна зрозуміти з 3 вірша. Можна зрозуміти, що й жінки, які ще не звільнилися від рабської психології, не знайомі з феміністичними вченнями, просто покірно зняли сережки і теж дали. Та й у сережках, знятих чоловіками, золота вистачало. Так чи інакше, золото знайшли дуже швидко. Затягнути час не вийшло.

Так, мабуть, буде найправильніше перекласти: слово е́ле у множині означає ці; елоге́ха Їсрае́ль – боги твої, Ізраїлю. Що думали люди, коли вимовляли це, важко собі уявити. І хочеться думати, що справді вони вірили, що це якесь посередництво, якийсь засіб зв'язку зі Всевишнім, що саме цю віру й підтримував Агарон, коли ми читаємо далі:

Агарон каже: «Ну, з Богом святкування на ніч глядячи ж не починають, ранок вечора мудріший, давайте відсвяткуємо завтра». Агарон знову тягне час, щоб побудувати жертовник, щоб сказати: «Зараз давайте підготуємо жертовник». Тобто Агарон, можна так зрозуміти, можна так читати, намагається затягнути час. Можна сказати, що Агарон чіпляється за відчуття того, що цей бичок буде лише частиною жертовника, як керувім будуть частиною ковчега, і все-таки це буде інструментом зв'язку з Богом Ізраїля, а не просто ідолом. Важко собі уявити, що насправді коїться, яка катастрофа відбувається в цей момент у серці в Агарона, і відчути, що́ він переживає. Агарон намагається якимось чином зберегти віру народу Ізраїля, так хочеться розуміти це. Хоча є тлумачі, які кажуть, що Агарон тут просто банально злякався і робить усе, що йому кажуть. Цьому теж є підстава, ми до цього ще повернемося, але дуже не хочеться погано говорити про Агарона.

Отже, видно, що дії Агарона описуються повільно, неквапливо, розмірено, а те, що робить народ, описується швидко, і здається, що вони хочуть рухатися з різною швидкістю.

Нагадаю, що жертва всепалення згоряє вся, жертва мирна наполовину або частково з'їдається тим, хто її приносить. Тобто з мирною жертвою можна почати бенкетувати, з жертвою всепалення бенкетувати не можна, від неї нічого не залишається.

Від кореня цав-хет-куф походить дієслово ліцхо́к (сміятися), і слово цхо́к (сміх). Але я вже казав, що слово цхо́к можна зрозуміти як словосполучення це (наказовий спосіб від дієслова лаце́т, виходити) і хок (закон), тобто це хок – вийди за межі закону. Це може бути цікаво і красиво, коли щось смішно, щось порушує звичайний хід речей, щось чудесне відбувається, це теж може бути смішно, але тільки якщо сміх походить від Всевишнього. У цьому випадку сама людина порушує заборони – і почалися розгульні веселощі, почалося просто неподобство. Коментатори кажуть: «Тут же й оргії, тут же й мордобій влаштували». Загалом, народ почав гуляти.

І знову: чому так сталося? Коментатори намагаються пояснити, що народ Ізраїля був дуже неоднорідний. Були люди, які хотіли зробити засіб зв'язку зі Всевишнім, але були й інші, які згадали: «Ось же він, ось же старий, знайомий ідол! Можна нарешті по-давньому, по-старому відсвяткувати старий Новий рік зі старим новим ідолом і влаштувати оргії, як нормальні люди, а не стояти в молитві жертвоприношень». Тобто, можливо, ідея була одних людей, а гуляти почали інші люди, але поганий приклад заразливий, і весь народ заразився цим, хоча пізніше ми читаємо, що всього лиш чинителів зла було кілька тисяч осіб, тобто невелика частина народу Ізраїля.

Уся ця історія розказана дуже лаконічно і має дуже багато спокусливих моментів у бік виправдання народу Ізраїля. Завжди хочеться сказати про Ізраїль щось хороше, і тому важко, важко зберігати об'єктивність, коли ми це читаємо. Але я намагаюся перекладати текст так, як він написаний.

Отже, у таборі Ізраїля почалася велика гулянка – День Золотого Теляти. У 7 вірші читаємо, що відбувається в цей час на горі. Моше вже отримав скрижалі і начебто має прощатися.

Знову, це привід говорити про що? Перший варіант: «Ти за нього (народ) відповідаєш, ти брав за нього відповідальність, Я тобі його доручив». Другий варіант: «Протухли ті, яким ти дозволив з доброти душевної до народу Ізраїля приєднатися; ті, кого закликав Я, – вони справжні нащадки Ізраїля, вони не протухли, а от ці от – вони зіпсувалися». Слово шіхе́т означає розбестився, це дієслово вживається також щодо Сдому і щодо покоління до Потопу. Тобто розбестився, втратив усякі моральні норми народ, який ти підняв з Єгипту. Я схильний думати, що тут ідеться не про приходьків, і не варто так уже сильно розділяти народ на ці верстви, ідеться про народ, за який Моше відповідає (за щойно отриманим договором), адже щойно було сказано: «…коли ти приймеш під свою відповідальність синів Ізраїля», тобто це частина договору.

Всевишній переказує Моше те, що відбувається внизу.

Так зазвичай перекладають російською – «жестоковыйный», слово «выя» означає шия. Але в івриті це не зовсім шия, слово о́реф – це потилиця, це нижня частина шиї. Таким чином кеше-о́реф – це той, кому важко повертатися, той, у кого потилична частина погано проводить кров: народ, що погано міркує і погано повертає головою. А оскільки слово тшува́ (каяття) в івриті означає поворот назад, то кеше-о́реф – це народ із жорстокою потилицею, народ, важкий на повертання назад, це народ, який важко кається.

І тут Всевишній, як то кажуть, робить Моше пропозицію, від якої не можна відмовитися. Зазвичай так воно і відбувається з пропозиціями, які робить Всевишній, але це особливий випадок.

Вираз гані́ха лі можна було б перекласти як дозволь мені, але, оскільки ми говоримо про Всевишнього, правильніше буде перекласти залиш Мене, тобто йди.

Те, що пропонує Господь Моше, – це не тільки пропозиція, а й випробування, лідерське випробування: лідер для народу чи народ для лідера.

І в 11 вірші ми читаємо дивовижну реакцію Моше:

Тут слово вайха́ль перекладається як і почав молити, благати, а в дослівному, точнішому перекладі, у поєднанні з ет-пене́ – почав змінювати вираз обличчя, робити вираз обличчя Всевишнього добрішим. Моше став намагатися змінити вираз обличчя Всевишнього.

Слово лама́, яке іноді перекладають як чому або через що , в івриті має значення навіщо, для чого, з якою метою, тобто не чому, а для чого. Чому – тут зрозуміло чому: тому що народ Ізраїля згрішив. А от для чого – це те, що питає Моше. Ну, і які будуть у цього результати? Насмілюється Моше, наважується Моше сперечатися з Самим Всевишнім: «Навіщо Тобі зараз гніватися на народ, який Ти рукою міцною вивів з Єгипту?»

Що в молитві Моше стало причиною, через що Всевишній відмовився від свого задуму щодо народу Ізраїля? Це та сама складова в молитві, яку ми часто зустрічаємо і в Тегілім, у Давида. Що, по суті, людина може дати Всевишньому, крім як прославляти Його на землі, бути посудиною, інструментом прославлення Його на землі? Давид каже: «Якщо я загину, якщо зі мною щось станеться, якщо я осоромлюся, хто Тебе прославить? Хто прославить Тебе в шео́лі?» І тут Моше звертається до Творця і каже: «Для Твого прославлення, для Твоєї слави хай не скажуть єгиптяни: Він на лихо вивів їх. Для Твоєї слави, для Твого Імені зроби це, відмовся від свого задуму щодо народу Ізраїля!»

Тут дивовижний запис: мізе́ умізе́ (з цього боку і з цього боку) гем кетуві́м (вони написані). Можна зрозуміти так: або напис з двох боків на кожній скрижалі, або на першій скрижалі написаний початок, а на другій продовження, або якось іще. Чіткого розуміння цих віршів у нас немає, коментарів із цього приводу справді багато, і в цих коментарях можна потонути.

Словосполучення хару́т аль-галухо́т можна ще зрозуміти і як свобода на скрижалях. Суть завіту зі Всевишнім – це звільнення від рабства взагалі, не тільки від єгипетського рабства, а й від рабства будь-яких інших влад. Це тлумачення хару́т саме в значенні свобода актуальне як мідраш, але простий смисл означає висічено.

Моше спускається з гори і доходить до місця, де на нього чекає Єгошуа бен Нун.

Чому ж Єгошуа говорить про голоси війни, про голоси бою? Тому, що під час війни є голос атаки, голос перемоги, коли з криком «Ура!» йдуть на ворога; або коли під час відступу підбадьорюють одне одного і чути стогони; або голос, коли ділять здобич, коли розграбовують місто і коїться всіляка розпуста, яка буває на війні.

Побачивши все, що відбувається, Моше розбиває скрижалі, про які щойно було сказано, що вони написані власноруч Всевишнім, вирізані Всевишнім, зроблені Всевишнім. І, природно, виникає запитання: як Моше так легко посмів ці скрижалі знищити?

Якщо ми подивимося на весь цей уривок, то може скластися враження, що народ Ізраїля виглядає як наречена, яка блудила під хупою, блудила під шлюбним балдахіном. Гіршого нічого немає. І Моше, побачивши це, знищив шлюбний договір, розірвав договір, за яким наречена вважається зарученою з нареченим і, отже, може бути засуджена. Інші коментатори кажуть, що скрижалі були досить важкі, що вірою своєю Моше їх ніс. Якщо уявити собі ці величезні кам'яні скрижалі або навіть невеликі кам'яні скрижалі, то вони мають важити досить багато. І вони в цю мить просто вирвалися з рук Моше: диво, яке тримало їх, перестало їх тримати, і вони впали. Можна, звісно, поєднати обидва ці розуміння і навести багато інших розумінь. Я думаю, що (крім усякої містики і всіляких містичних тлумачень) можна сказати ось про що: Моше – людина з крові й плоті, і попри те, що він найскромніший і найсмиренніший з людей, розчарування, образа і гнів йому теж властиві, і можна побачити тут прояв людяності Моше. Тоді можна сказати, що взагалі весь цей уривок, уся ця історія про золоте теля – це історія нестандартних, несподіваних учинків, коли люди чинять так, як ніхто від них не очікує. Ось так відреагував Моше, таке сталося, коли Моше побачив те, що відбувається: він розбив скрижалі під горою.

Це схоже на процедуру, яка пізніше буде описана щодо жінки, яка блудила: у тих, хто справді танцював і в кого справді були ідолопоклонницькі наміри, проявляться якісь ознаки.

Це схоже на те (майже цитата), що Авіме́лех свого часу сказав Аврагамові: «Що тобі я зробив, що навів на нас таку біду?»

Звідки Моше це знати? Ну так, були якісь сварки, були якісь суперечки, поки Моше виводив народ, але минуло ще мало часу, основні конфлікти ще не відбулися. Про що тут ідеться? Можливо, про те, про що Єхезкель говорить у 20 розділі, вірші 6–10: «Я – Господь Бог ваш! Того дня підняв Я руку Мою (з клятвою) вивести їх із землі Міцраїм у землю, яку знайшов для них, що тече молоком і медом, окраса вона всіх земель. І Я сказав їм: хай відкине кожен мерзоти (що перед) очима його, і ідолами Міцраїму не оскверняйте себе: Я – Господь, Бог ваш. Але вони повстали проти Мене і не хотіли слухати Мене; ніхто не відкинув мерзот, що перед очима їхніми, і ідолів Міцраїму не залишили вони. І Я думав вилити гнів Мій на них, виснажити їх люттю Моєю над ними в землі Міцраїм. Але Я вчинив (так) заради Імені Мого, щоб не осквернилося (воно) в очах народів, серед яких вони (перебували), перед очима яких Я відкрився їм, щоб вивести їх із землі Міцраїм. І вивів Я їх із землі Міцраїм, і привів їх у пустелю». Якщо читати ці вірші з 20 розділу Єхезкеля, то можна побачити, що народ бунтував і виявляв невіру і бажання поклонятися іншим богам ще до того, як вийшов з Єгипту. І, можливо, Агарон саме це каже: «Але ж ти їх знаєш, я не зміг з ними сперечатися». І це аргумент для тих, хто вважає, що Агарон просто по-людськи злякався. А якщо це так, то знову ми повертаємося до думки про те, що в нашій главі всі герої поводяться по-людськи, можливо, надто несподівано по-людськи, зокрема й Агарон. І навіть люди, які перебувають у святості, які готуються до посвячення в когени, вони всього-на-всього люди, і ніщо людське їм не чуже. Але, повторю, це лише один із варіантів розуміння, і не варто поспішати Агарона засуджувати. І далі Агарон переказує, як це було.

Це те, що розповів Агарон. Якщо в первісному описі можна було бачити якісь тактичні ходи Агарона, і ми говорили, що, можливо, Агарон тягне час і вигадує всілякі хитрощі, то в переказі (коли Агарон переказує Моше хід подій) жодні хитрощі не згадуються. Найімовірніше, тому, що вийшло як вийшло, і Агарон не хоче якось виправдовуватися і просто розповідає: «Ось так я зробив, не пишаюся собою, але так я вчинив». І цей приклад спілкування Моше і Агарона може бути прикладом спілкування і для нас. Коли ми спілкуємося з кимось, хто кається, перепрошує і просить прощення, зовсім не обов'язково витискати з людини подробиці і питати: ну чому ти це зробив, чому ти зробив саме так? І не ставити тисячі «чому» на кожен його вчинок, а відчути стан людини. З того, як Агарон переказує події, видно, що він сильно переживає те, що сталося, і тому милість до нього в тому, що від нього не вимагається переказ усіх подробиць досконально.

Агарон дозволив народові розбеститися на зло, через Агарона вони розбестилися і впали. Але можна сказати, що Агарон просто представив народ тут у поганому світлі, переказуючи події Моше.

Що означає цей заклик Моше? Навіть ті, хто влаштовував ігри навколо золотого теляти, напевно не були проти Бога: вони перебували в пустелі, вони бачили милість Творця, і не можна їх назвати ворогами Бога. Але тут Моше закликає тих, хто готовий бути інструментом Божественного суду, хто обирає бік Бога, а не бік сім'ї. Дуже серйозний і жорсткий вибір, який не щодня робиться. І треба пам'ятати, що сам Моше кількома віршами пізніше скаже Всевишньому дивовижну фразу про свій власний вибір. Але зараз він говорить про те, як має вчинити народ. Хто обирає бік брата свого, друга свого, сестри своєї, дружини своєї, а хто обирає бік Всевишнього – треба визначатися. Це те, до чого закликає Моше.

Тут Моше сам ухвалює рішення, наділений повноваженнями від Господа. Очевидно, як ми й сказали раніше, після того як народ Ізраїля випив воду з товченим на пил телям, з'явилися якісь ознаки, за якими можна було побачити, хто винен.

Тобто ми бачимо: попри те, що були танці і були якісь оргії навколо теляти, з народу загинуло три тисячі чоловік, можливо, головних затійників і аніматорів.

Це слова, які нам дуже важко сьогодні слухати і сприймати. Мені важко слухати і сприймати, скажу за себе. Якщо людина буде здатна, незважаючи на спорідненість, на близькість, на любов, засудити і навіть покарати брата свого за ідолопоклонство, то через це вона отримає благословення. Нам сьогодні, звичайно, це здається дуже жорстоким, але тут досить однозначне веління: Господь велить нам любити Його, любити Господа більше, ніж братів. «Хто не зненавидить батька свого і матір свою, той не гідний мене» (Мт. 10:37) – це, по суті, той самий принцип.

Слово понесеш тут, як і в багатьох інших місцях, вживається в значенні пробачиш, візьмеш на себе.

Дивовижні за сміливістю, за величчю любові до народу, за дерзновенням слова Моше: «Якщо Ти їх пробачиш, то пробач, якщо Ти їх не пробачиш, то й мене зітри з книги, яку Ти написав. Я не хочу бути спасенним без свого народу!» І це слова, які говорить той самий Моше, який нещодавно сказав: «Хто за Господа – ставайте зі мною поруч!» Моше, який закликає стати за Господа, сам готовий стати за народ. Дивовижна якість лідера, який не сказав: «Мене, мене, від мене створи народ, я буду, я стану!» Моше готовий на вічну загибель, аби тільки народ не був засуджений. Мені здається, це дуже величні слова лідера, пастора, служителя, який заступається за свій народ. Найвища міра любові і великий урок для всіх нас.

Про ангела ще йтиметься в наступному розділі.

Народ зробив теля, якого зробив Агарон – це дивовижна фраза, і зрозуміти її можна багатьма різними шляхами. Найімовірніше – за те, що змусили Агарона зробити теля, не Агарон був уражений, а народ був уражений епідемією. Бувають ситуації (так дуже часто вважається), коли людина робить щось гідне смерті, але її про це заздалегідь не попереджали, і немає суду, який може її засудити. І тоді вона умертвляється раніше строку, умертвляється руками небес, скорочує собі життя. І це той випадок, коли Всевишній навів мор, навів епідемію на народ Ізраїля і погубив тих, хто гідний був смерті.

Тут можна згадати про те, з чого починалася тижнева глава Кі-тіса: з половини шекеля, який кожен приносить на свою спокуту. Ми говорили, що це свого роду каска або скафандр, який захищає людину від того, щоб бути вкинутою в гріх з вини інших, від того, що інші кудись її потягнуть не туди. І ось ми бачимо тут приклад такої ситуації, коли інші тягнуть людину в гріх, спокушають людину вчинити гріх через золоте теля. Це духовна епідемія, ідолопоклонство, яке, можливо, поглинуло, заразило когось. Реакцією Всевишнього, відповіддю Всевишнього став мор, епідемія, яку Він наслав на народ Ізраїля, і ті, хто помре від цього мору, помруть не випадково, це не будуть випадкові жертви.

На цьому закінчується цей дивовижний, трагічний уривок про золоте теля. Багато ще можна сказати і з багатьом можна посперечатися, ця тема, як і раніше, відкрита для суперечок. Я лише, як завжди, підкладаю дрова у вогнище вашого мислення.

Ми прочитали вже страшну історію про гріхопадіння Ізраїля, про те, що народ Ізраїля зробив теля, не дочекавшись повернення Моше, і за це настало покарання. Ми зупинилися на певному затишші, коли незрозуміло, як далі розвиватиметься єврейська історія і як далі розвиватимуться стосунки між Ізраїлем і Всевишнім. І ми починаємо читати з 1 вірша 33 розділу.

Хоча тут знову Всевишній каже: «…ти вивів», Він не каже, як раніше: «…народ твій (амха́)», Він каже: «…ти і народ (ата вегаам)», і це вже якийсь прогрес у стосунках.

Хто зник із цього списку? Це ґірґашим: їх не доведеться виганяти, вони самі пішли. Всевишній каже: «Встань, піднімайся, вже не буде стовпа, за яким треба рухатися, як це було, коли Я супроводжував тебе, коли Я готовий був іти серед вас. Ти встань і піднімайся, бо Я пошлю перед тобою ангела». Про ангела ми говорили вже, про ангела вже і Всевишній давав Моше обітницю, але тут ідеться про інше. Коли ми говорили про ангела в попередніх розділах, Всевишній не відмовлявся Сам іти з народом Ізраїля, ангел був Ангелом Лиця Всевишнього, який представляв Всевишнього. Тут Всевишній каже: «Я пошлю Ангела замість Себе, Сам же Я з тобою не піду». І далі Всевишній пояснює, чому:

Я вже говорив про цей вираз, я повторю ще раз: країна, що тече молоком і медом, – це країна, яка чекає, щоб її обробили. Медом сочаться незібрані фініки, мова тут іде не про бджолиний мед (як майже скрізь у Танаху), мова йде про мед фініковий, тобто про той особливий сироп, яким сочаться фініки. Країна, в якій ходять недоєні тварини, в якій не зібрані фрукти – країна, яка чекає на того, хто її оброблятиме.

Ми говорили про вираз твердошиїй – це той, кому важко повертатися, кому важко слухатися, упертий народ.

Слова ахельха́ (знищив тебе) і кілайо́н (загибель) походять від слова коль (все): «Щоб Я не «увсе» тебе в дорозі, повністю не винищив тебе в дорозі». Це схоже на дієслово ле'ехо́ль (їсти, споживати), але це зовсім інше слово.

4 І почув народ цю погану звістку, і сумували вони, і не накладали вони прикрасу свою кожен на себе.

Дуже дивно звучить: до чого тут, здавалося б, прикраса? Зазвичай слово аді́, яке тут вжито, перекладають як прикраса (ед'йо – прикраса своя). Це слово має однакову кореневу комірку (айн-далет) зі словами ед (свідок) і едут (свідчення). Можна по-різному розуміти цей текст, але, найімовірніше, тут ідеться про одяг, на якому була кров Завіту, той одяг, у якому народ Ізраїля стояв перед Всевишнім на Синаї, одяг, який став своєрідним мундиром народу. Як у когена є свій священницький одяг, так і в народу є свій «весільний» одяг, одяг свідчення. І тут можна сказати про те, що народ зняв його з себе, перестав його вдягати.

Що це означає? Перша частина покарання – зніми: «Ти більше не можеш носити цей одяг» або, так би мовити, «поклади посвідчення на стіл». А далі – подивимося: «Я знаю, що Я буду з тобою робити, Я поки що приховую від тебе це покарання».

Звернімо увагу на слово ваїтнацелу́.  Тут ми зустрічаємо інше дієслово – легітнацель, яке сучасним івритом означає виправдовуватися, вибачатися. Ну, яким чином вибачатися? Вибачатися, виправдовуючись: «Вибачте, що я запізнився, були затори; вибачте, що я не прийшов, електрони здувало з проводів, і трамвай не міг їхати». Виправдовуватися – це зняти з себе провину. Легітнацель – це також і знімати з себе: знімати з себе відповідальність, відмовлятися від участі в якійсь ситуації. Тут народ Ізраїля перевдягнувся в цивільне, зняв мундири, які отримав на горі Хорев, і так це можна, мабуть, зрозуміти.

Щоб Божественна присутність, Шехіна, не залишала народ Ізраїля (доки Всевишній не хоче перебувати серед нього), Моше витягнув Намет за межі табору – туди, де Всевишній ніби погоджується бути присутнім. І кожен, хто шукає відповідей від Всевишнього на свої запитання, хоче розв'язання своїх суперечок, можливо, суперечок судових, приходить до Намету.

Що тут відбувається? Є традиція в юдаїзмі, яка ділить природу на чотири категорії: доме́м (каміння, неживе), цоме́ах (рослини), хай (тваринний світ) і особлива категорія медабе́р (той, що говорить), тобто людина, істота, що говорить, її відмінність – це розмова. Попри те що стосунки зі Всевишнім зіпсовані, народ згрішив і Всевишній відмовився перебувати серед народу, Моше, використовуючи здатність людини говорити, розв'язувати якісь питання розмовою, іде говорити зі Всевишнім. Навіть тоді, коли стосунки безнадійно зіпсовані (або здається, що вони безнадійно зіпсовані), Моше йде в Намет говорити зі Всевишнім, і народ з надією дивиться йому вслід: що відповість Всевишній, чи вдасться Моше ублагати Всевишнього повернутися в середовище народу?

Звісно, тут Тора описує те, що було видно народові: народ бачив, що стовп диму ніби говорить з Моше. Насправді, з боку Моше, це виглядало зовсім по-іншому, і Тора нам ось-ось про це розповість.

Всевишній відгукується на це волання народу Ізраїля, на бажання народу Ізраїля, на прагнення народу Ізраїля до покаяння, до близькості, відгукується тим, що говорить з Моше обличчям до обличчя. Народ бачить стовп диму, так це видно народові, але насправді Всевишній приходить не з якимись ефектами, не з якимось антуражем, за яким Він ховається: Він говорить з Моше обличчям до обличчя.

Що ж відбувалося в наметі?

Тобто: «Ти не говорив мені, кого Ти зі мною пошлеш. Ти мені сказав, що Ти мене особисто обрав, не будь-кого, не випадкового, хто трапився під руку. Ти мене обрав за моїм ім'ям, я був призначений для цього служіння».

Іншими словами: «Скажи мені, що Ти збираєшся робити, скажи мені, на підставі чого Ти вирішуєш, бути чи не бути з народом, розкажи мені Свої закони, дай мені Своє вчення».

У чому полягає молитва Моше, звернення Моше до Всевишнього? Він каже: «Якими б ми не були, що б ми не робили, що б з нами не відбувалося, ми – Твої. Ось такі ось часом бешкетливі, часом грішні, твердошиї (ам-кеше́-о́реф), але – Твої. І куди нам без Тебе, і куди мені без Тебе? Адже це моє життєве призначення, не тільки я призначений для цього, а й моє життя призначене для цього. Яке в мене життя без цього призначення?» Це те, про що Моше говорить Всевишньому. І Всевишній відповідає.

Обличчя (пані́м) ніби складається з рис, і можна перекласти як: «Риси Мої підуть перед тобою, Я пошлю Свою присутність, усі Мої якості супроводжуватимуть тебе». Це у величній формі Всевишній так говорить про Самого Себе.

Але є і красивіше, цікавіше розуміння. Всевишній каже: «Я піду попереду тебе і йтиму обличчям до тебе, ти постійно бачитимеш Моє обличчя, і Мій погляд постійно буде на тобі. Як Я говорю з тобою обличчям до обличчя (те, про що ми сказали), так Я і поведу народ зі зверненим до нього Моїм обличчям». Це теж можливе розуміння, і воно дуже цікаве.

Тобто: «Я буду відрізнятися від усіх народів землі, і народ, Твій народ, буде відрізнятися від усіх народів землі саме тим, що Ти будеш присутній у ньому. І так ми знатимемо, що ми знайшли милість у Твоїх очах. А якщо не з милості, то не підіймай нас, краще погуби нас». Або близькість з Тобою, або загибель – так Моше ставить питання перед Всевишнім. Це суть покаяння.

У чому це приклад для нас, який ми можемо з цього зробити висновок? У будь-якій ситуації – і у стосунку зі Всевишнім, і в стосунках з людьми – треба говорити. Людина – істота, що говорить, можна говорити, до останнього намагатися говорити, намагатися налагодити стосунки, звертатися, просити милості, просити прощення. Ну і, оскільки людина, що говорить, вона ж і людина, що слухає, має постійно звучати «як і ми прощаємо боржникам нашим». У відповідь на це волання Ізраїля, у відповідь на очі, звернені до Нього, на те, що весь народ, кожен у своєму наметі, кожен на своєму місці поклонився Йому, у відповідь на це одностайне покаяння Всевишній скасував Свій вирок. Ми знову бачимо, що Всевишній може скасувати вирок. І Він каже: «Я піду серед вас».

Ми залишили Моше і Всевишнього за їхньою дивовижною розмовою. Зупинилися на тому, що Моше попросив у Всевишнього, щоб народ Ізраїля відрізнявся, виділявся з-поміж інших народів тим, що з ним, з народом Ізраїля, буде присутність Всевишнього. І в 17 вірші ми читаємо:

Всевишній тут дає Моше обіцянку відповідно до прохання Моше, що присутність Всевишнього постійно буде серед народу Ізраїля. І народ Ізраїля відокремлюватиметься, відрізнятиметься від інших народів тим, що це народ єдиного Бога. І Всевишній дає цю обітницю не за заслугу народу Ізраїля, а тому, що, як Він сам каже, саме Моше знайшов милість в Його очах. З цього ми можемо зробити висновок, що іноді молитва праведника за народ або за нас дуже важлива і дуже сильна: багато може молитва праведника. Що має робити, відчувати людина, коли Всевишній відповідає їй на молитву? Ну звісно, насамперед відчувати вдячність до Всевишнього. Але що робить Моше, відчуваючи, розуміючи, що зараз Всевишній прихильний до нього, чує його молитву, благоволить йому? Моше просить ще про одне:

Тобто: «Я хочу ближче знати Тебе». Але це ще й означає: «Я хочу розуміти, як саме Ти хочеш прославитися». Є різні боги, в яких вірять різні народи. Їх не існує, але народи в них вірять. Іноді народи світу спотворюють образ єдиного Бога. Наприклад, мусульмани проголошують: «Аллаху акбар» – «Аллах найбільший, найсильніший, Аллах сильніший за всіх». Їхній бог прославляється через силу, тому цей народ такий схильний до жорстокості: «Якщо я сильніший за тебе, значить, я і божественніший за тебе. Якщо я можу прийти до тебе в дім і вбити твоїх дітей, значить, мій бог сильніший за твого бога». Це – прославлення бога, так воно заведено, так воно склалося в Ісламі. Хоча Коран приписує йому (богові) й інші якості: він і милостивий, він і милосердний, і багато ще іншого, але прославляється він, слава його в тому, що він – найсильніший, найбільший, найкрутіший.

І ось Моше ніби запитує: «Як Ти хочеш прославлятися? Хочеш бути найкрасивішим, найсильнішим, найестетичнішим, любити прикраси і всіляку красу, любити дорогі речі, прославлятися через дорогі храми? Можливо, Ти хочеш прославлятися кровопролиттям? Покажи мені славу Свою, покажи мені, як Тебе прославляти. Я, споглядаючи Тебе, бачачи те світло, яке оточує Тебе (ми зараз говоримо образами, тому що у Всевишнього немає контурів, які були б оточені світлом), хочу зрозуміти, покажи мені, чим Ти прославляєшся, чим Ти славний, який Ти!» Це дуже сміливе прохання. Але Моше каже: «Раз уже ми вирішили, що Ти з нами живеш, раз уже ми уклали таку угоду надовго, покажи мені, який Ти». І Всевишній відповідає йому:

Слово а'аві́р (переведу) – форма майбутнього часу дієслова ла'аво́р, лега'авір – має той самий корінь (айн-бет-рейш), що й слово ла'аво́р (проходити), і слово іврі́ (єврей, єврейський). Тув – це благо, коль – це все, коль-туві́ – усе благо моє.

Ми багато говорили про значення Імені. Ім'я – це якраз про те, як людина чи Бог розкриває свою сутність назовні. «Я проголошу, розповім тобі про те, яка в Мене (говорячи в лапках) „репутація“, чим Я хочу прославлятися».

І далі Всевишній каже: «Я помилую, кого помилую…» Про що ця розмова? Про те, що Всевишній дозволить Моше, з милості, і далі дозволятиме тим, хто виявиться гідним, або тим, кого Всевишній обере, бачити цю славу, споглядати Його славу і (як ми далі побачимо, Всевишній це пояснюватиме) залишатися живими, тому що це не само собою зрозуміле.

Дивовижна фраза. Дивовижна тому, що нам важко уявити собі, що у Всевишнього є якась анатомія, що в Нього є обличчя чи спина. І хоча в Танаху повно таких образів, ми розуміємо, що в Нього немає тіла як такого. Коли ми говорили про слово пані́м (обличчя), ми згадували, що його визначають риси, вони відкривають, повністю відкривають внутрішній зміст. Світильник тіла – очі, світильник Всевишнього, те, що розкриває повністю світло Всевишнього, – це обличчя. Але досконале розкриття, в якому абсолютна святість і абсолютне світло, не може існувати в цьому світі. Саме слово світ (ола́м) – наш світ, будь-який світ – спільнокореневе зі словом лега'алі́м (приховувати). Світ – це приховування. Тому там, де відбудеться повне розкриття Творця, світ не зможе втриматися. Тому Всевишній каже: «Ти не можеш бачити безпосередньо Моє світло і залишитися живим».

Ідеться про гору Хорев.

Знову дуже цікава фраза. Знову ж таки є складність зі сприйняттям того, що у Всевишнього є анатомія. Тепер ми з'ясовуємо, що є долоня, якою Він прикриє Моше. Це, звісно, образ, але питання в тому, образ чого? Ще задовго до того, як виникли якісь коментарі на Тору, з'явився переклад Тори арамейською мовою. Зазвичай читання відбувалося в синагозі так: читали вірш із Тори івритом, потім читали його переклад арамейською мовою, щоб усі люди, зокрема жінки, діти й малограмотні чоловіки, розуміли зміст, потім знову читали вірш івритом. Арамейський текст був не просто перекладом, він був ще й коментарем, який пояснював незрозумілі місця. Давній переклад, що приписується Йонатанові бен Узі'елю (Ⅱ століття н. е.), каже в цьому місці, що Всевишній прикриє Моше Словом Своїм, тим самим Словом, якому згодом призначено стати плоттю. Словом, яке в Таргумах (в арамейських перекладах) часто назване мемра́. Чому важливо це згадати? Дуже багато вчених, дослідників ранньої арамейської літератури періоду Другого Храму говорять про те, що слово мемра́, або логос, або вислів – це те саме Слово, про яке Йоханан у своєму Євангелії каже, що саме воно було на початку – те саме Слово, яке стало плоттю (як я вже сказав). І тоді виходить, що, згідно з Таргумом, згідно з давньою традицією, обличчя Всевишнього розкривається ніби через кольорове скло. Або що Його обличчя ховається, як за кольоровим склом, за обличчям Машиаха, за тим самим мемра́, яким Всевишній прикрив Моше, доки проходив перед ним. Це паралель між словами мемра́ і логос Йоханана (між мемра́ і Машиахом), але паралель досить спірна, і проти неї є багато заперечень, не можна так уже однозначно про це говорити. З певним застереженням, навіть з великим застереженням, усе-таки хочеться цю паралель згадати.

І потім Всевишній каже:

На цьому ми закінчуємо 33 розділ і продовжимо читати 34 розділ. Він починається з іншого повеління, яке Всевишній дає Моше.

Тобто, якщо навіть людина не з Моше піднялася, а вирішила попасти там баранів, зайнятися там ранковою гімнастикою, це теж не можна робити. Моше отримав повеління: якщо перші скрижалі були зроблені з каменю нерукотворного, їх зробив сам Всевишній, то другі скрижалі матимуть трохи іншу природу. Оскільки Моше взяв на себе відповідальність за народ і Всевишній довірив Моше народ, Моше певною мірою виконує функцію, яку раніше виконував Всевишній, і готує камені для скрижалей. Він має зійти з цими каменями, з цими табличками, на гору. Ці таблички будуть як чисті аркуші, на яких Всевишній напише ті самі слова (але насправді не ті самі), ті самі заповіді, які були на перших скрижалях.

Ми вже говорили про те, що, якщо виходити навіть із найменшого розміру, ці скрижалі мали бути досить важкими. І якщо ми могли раніше сказати, що коли Моше спускався з гори, то силою літер, якимось чудесним чином підтримувалися ці скрижалі і він міг їх нести, то тепер Моше несе ці скрижалі, по-перше, вгору, а не вниз, а по-друге, несе їх сам.

Оскільки ми тут не дуже можемо зрозуміти, хто проголосив Ім'я Господнє, то є суперечка. Звісно ж, різночитання зберігається і серед коментаторів Тори. Одні кажуть, що це Моше проголосив Ім'я Господнє, інші кажуть, що ні: як Всевишній обіцяв розкрити своє Ім'я Моше, так Він і розкриває Ім'я.

І те Ім'я, яке ми зараз читатимемо, або ті якості, про які зараз читатимемо, вони називаються в єврейській традиції Тринадцять мір милості. Вважається, що Тора, перелічує тут тринадцять позитивних, милосердних якостей Всевишнього, тобто традиція каже, що їх тринадцять. Але різні коментатори намагалися по-різному розбити цей фрагмент на тринадцять частин. Одні розділяли вірші, інші з'єднували вірші, з'єднували і розділяли фрази. Тобто всі згодні з традицією, що їх тринадцять, але от список із цих тринадцяти якостей існує в чотирьох-п'яти різних версіях. Так часто буває в юдаїзмі, коли є якесь конкретне традиційне число, яке передається за традицією. Так само можна сказати і стосовно 613 заповідей. Зазвичай вважають, що в Торі 613 заповідей, і тому різні вчителі, від Саадії Ґаона і Рамбама, у Ⅹ, Ⅻ, ⅩⅠⅠⅠ, ⅩⅤ і ⅩⅠⅩ століттях, складали списки цих 613 заповідей. І ці списки різні. Звідки виникло число 613?

У ⅠⅠⅠ столітті жив такий чоловік, якого звали рабі Сімлай. Це був дуже харизматичний проповідник, який знав багато переказів, багато дивовижних історій і дуже любив дискутувати з тодішніми противниками юдаїзму, християнами, євреями, які вірують в Єшуа, частина з яких уже тоді відмовилася від дотримання закону і заповідей. І рабі Сімлай порівнював заповіді Тори з ліками, з живлющим бальзамом для людського тіла. Медицина того часу, і східна медицина (це можна побачити і в тибетській книзі Чжуд-ши, і в індійській Аюрведі, і в арабській медицині) налічувала в людині 613 різних частин: 365 жил і 248 органів. Це було загальноприйняте уявлення про медицину. Рабі Сімлай казав: «613 заповідей Тори, кожна із заповідей живить окремий орган. Тому без Тори, без того, щоб дотримуватися заповідей, немає життя людині». Так з його мідрашу виникла ідея, що заповідей Тори саме 613, і люди намагалися скласти різні списки цих заповідей. Насправді Тора каже: «Незліченна заповідь Твоя». Немає списку, немає конкретного числа заповідей у Торі, це число символічне. Списки, відповідно, теж символічні, що аж ніяк не означає, що цими списками чи цими числами варто нехтувати. Числа зручні для запам'ятовування, для систематизації, для розуміння. Це був історичний відступ для розширення кругозору щодо єврейської систематизації Тори.

Але повернімося до нашого тексту і до тринадцяти мір милості. Тут теж існувала традиція, що є тринадцять граней милості Всевишнього, і тому цей уривок розділяли по-різному на тринадцять різних шматочків. Отже, ми читаємо з 6 вірша:

Знову, є суперечка, хто саме закликав. Я думаю, що сам Всевишній проголосив.

Господь, Господь. Навіщо повторюється два рази слово Господь? Коментатори кажуть, що Господь – це не тільки Господар Владарюючий, не тільки Цар. Значення Імені Всевишнього יהוה (йуд-гей-вав-гей), одне з його значень – Той, Що Постійно Дає Життя. Всевишній дає життя грішникові, навіть коли Він заздалегідь знає, що ця людина згрішить. І дає йому життя після гріха, дає йому можливість бути помилуваним. От саме це до і після, саме те, що Він дає життя до гріхопадіння і дає життя після гріхопадіння (попри те що Він знає про гріхопадіння) – саме це виражається у дворазовому повторенні імені Адонай, Адонай.

Ель – Бог, але Бог у дуже особистому плані: не Елогім, який є Суддею всього живого, а Ель – Бог-Охоронець, Сильний, Який перебуває поруч із нами, Сильний, Який використовує Свою силу для захисту.

Наступне слово раху́м. Слово раху́м пов'язане зі словом лерахе́м, яке зазвичай перекладають як милувати, бути милостивим. Спільнокореневе з ним слово ре́хем – матка, утроба жінки. Є птах, який називається раха́м, який вирощує чужих пташенят: якщо зустрічає десь пташенят у покинутому гнізді, обов'язково їх вирощує. Арамейською мовою слово раха́м означає любов. В івриті можна сказати, що це безумовна, нічим не визначувана милість, коли людина (або Бог) хоче бути милостивою просто тому, що не хоче бути суворою. Це як коли ми бачимо, що людина заслуговує покарання, заслуговує, щоб ми її покарали, але нам не хочеться її карати, нам шкода. Ми розуміємо, що́ вона може відчути, і тому відмовляємося від покарання. Це – рахамі́м, і Бог названий раху́м. У цього слова є ще одне значення. Як ми вже сказали, воно пов'язане зі словом ре́хем (матка). Коли в нас народжується дитина, ми любимо її просто тому, що вона наша дитина: не за якісь якості, не за риси характеру, не за якісь досягнення. Вона нам мила і люба просто за фактом, що вона наша, що вона наша плоть від плоті, кровинка, як завгодно можна це виражати. І Всевишній точно такою ж любов'ю любить світ. І так теж можна зрозуміти слово раху́м.

Наступне слово хану́н (милуючий). Слово хану́н пов'язане з тим, щоб давати щось безкоштовно, даром, і знову-таки не пов'язане з жодними умовами, просто давати подарунки. Якщо використати той самий приклад із народженням дитини, що й для попереднього слова, можна сказати так: коли дитина росте й дорослішає, стає дорослою, ми вже чогось хочемо від неї, хочемо від неї якихось досягнень, хочемо від неї слухняності, іноді виявляємо до неї суворість, з'являються вимоги. І хоча любов до неї, як і раніше, безумовна, прихильність уже не така безумовна. У цьому сенсі слово хану́н (милуючий) означає той, хто дає, і той, хто любить, попри те що якісь очікування, якісь критерії, які заздалегідь встановлені, не справджуються. Попри те що ми не такі, якими Він хоче нас бачити, не такі, якими Він нас задумав у царстві, Він усе ж милостивий до нас і безкоштовно, даром дає нам наше життя, дарує нам Свою підтримку, Свою любов.

Наступний вираз е́рех аппа́йім. Дослівно це перекладається як з довгими ніздрями, довгоносий. Це означає того, хто дихає глибоко. Якщо людина гнівається, часто їй кажуть: «Перш ніж піднімати руку, перш ніж розкривати рота, зроби глибокий вдих або три глибокі вдихи». Всевишній постійно дихає глибоко. Стосовно Бога цей вираз перекладається як Довготерпеливий: Той, Хто здатен угамовувати свій гнів, Той, у Кого довге дихання.

Ра́в-хе́сед ве'еме́т – Той, у Кого багато милості і істинний. Знову, ми користуємося російськими словами, і от я зараз добираю слова, як відрізнити слово рахамі́м (милість) від слова хе́сед (милість). Мабуть, слово хе́сед можна перекласти тут як благодать: Той, у Кого багато благодаті. Що таке благодать? Благодать – це коли Всевишній дає нам інструменти бути добрими, допомагає нам у виконанні Його заповідей. Тобто Всевишній дає нам шпаргалки внутрішні, душевні, щоб ми могли ухвалювати правильні рішення, щоб ми могли ставати кращими. Коли ми робимо добро, вітер на ім'я хе́сед (благодать) дме в наші вітрила. Коли ми намагаємося робити «недобро», дме зустрічний вітер і є опір. Це особлива милість (і знову плутанина зі словами), яку Всевишній до нас виявив. У цьому випадку сказано, що Він ра́в-хе́сед – у Нього багато благодаті. Він сильною рукою, сильним вітром у вітрила підтримує тих, хто робить добро. Але Він же і еме́т (істинний). Коли ми чинимо щось, коли Він виносить щодо нас суд, то Його суд – це істина, це суд правдивий.

Зазвичай кажуть, що це не одна, а дві тисячі поколінь. Чому дві? Тому, що коли вживається множина, тисяч, це означає: щонайменше дві тисячі поколінь Всевишній береже милість. Тобто Всевишній дав нам якісь інструменти (як я сказав), щоб у нас була благодать, щоб ми могли дотримуватися Його заповідей, і, навіть якщо ми цим не користуємося, якщо ми відмовляємося з якоїсь причини, забуваємо про них, про ці інструменти, Всевишній все одно залишає їх у нас. Всевишній чекає, що ми (або наші діти, онуки, правнуки і так далі через тисячу поколінь) скористаємося цим. Всевишній вишукує нам виправдання – де ми справді цим користувалися, де це працювало – і залишає з нами Свою благодать. Він береже, зберігає у Своїй скарбниці дану нам благодать, навіть коли ми нею нехтуємо. Тому, бережена Ним, вона залишається з нами в тисячах поколінь.

Ще одна якість Всевишнього – носе́ (Той, хто прощає) або, як ми говорили, Той, хто підіймає на себе. Що саме прощає Всевишній? Аво́н – це навмисний гріх. Це коли я розумію, що не можна, наприклад, їсти бекон, але я дуже його люблю, і я кажу: «Ну Господи, прости мене, а?» або не кажу так, а кажу: «А, гаразд, з'їм». Увійшов у мене дух дурості, і я вирішив, не дай Боже, поласувати. Я розумію, що не можна, мені навіть гірко, але я це роблю. Я наводжу це як приклад, насправді я утримуюся від нечистої їжі, але як людина, мабуть, у якихось інших ситуаціях я виявляю слабкість. Це людська якість, і десь через дурість, десь через маловір'я, десь через малодушність я грішу, і грішу навмисно; знаючи, що це гріх, все одно роблю так, і це називається аво́н.

Наступне слово з короткого списку того, що Всевишній прощає, це слово пе́ша (навмисний, на зло скоєний гріх). Це коли я знаю, що Всевишній цього не хоче, і тільки тому я це роблю. Знаєте, це часто буває. Нам здається: ну хто таке робитиме, хто стане чинити таке? Я вам можу сказати, що дуже багато віруючих людей, щиро віруючих людей чинять таке. Коли, наприклад, приходиш кудись і кажеш, що не їси ось цього й ось цього, бо Бог це забороняє, але тобі намагаються саме це підкласти, саме цим нагодувати. І часто брати й сестри розповідають, хваляться потім: «Ось, ми тебе нагодували цим, некошерним!» Це найпростіший приклад того, що таке пе́ша. Але є й інші речі, які чинять люди, що відійшли від віри, які озлоблені на Всевишнього. Пе́ша – це те, що робиться для того, щоб розлютити Всевишнього.

Третє, що Всевишній прощає, як написано, це хата'а́ (ненавмисний гріх). Слово хата'а́ – це промах, коли хотів влучити в ціль, але схибив, не вийшло.

І завершуються ці тринадцять принципів (але не весь вірш) словом венаке́ (і той, хто очищає, звільняє) від цього. Але якщо ми читаємо весь вірш, то читати треба так: венаке́ ло єнаке́ – але очищенням не очистить. Здається, тут є явна суперечність: то прощає чи все-таки враховує? І тоді можна згадати те, що вже було сказано (20:5): «… тим, хто ненавидить Мене», це ключове поняття: тим, хто ненавидить Всевишнього, Всевишній пригадує його предків, які Його ненавиділи. Ненависть – це не обов'язково ненависть у тому розумінні, як ми сьогодні говоримо. Ненависть – це івритське слово соне́ (дієслово лісно́), воно означає той, хто нехтує, хто ставить на друге місце, хто відсуває на задній план. Тобто ненависник Всевишнього – це той, хто нехтує Всевишнім. Якщо Він у нас не на чільному місці, то може так статися, що Всевишній не простить, не понесе наших провин.

Отже, Всевишній пройшов перед Моше і проголосив Свої якості. І цим Він відповів Моше на запитання, чим Він прославляється: Він славиться тим, що Він може милувати. Створитель світу, Той, у владі Кого перебуває абсолютно все, Той, сильнішого за Кого нікого немає, Захисник, Милостивий, Люблячий, Довготерпеливий Бог – саме цими Своїми якостями Він прославляється. Це те благо, це те, що Він хотів показати Моше, це Його Слава. На відміну від усіх інших богів, тільки Він – Люблячий, Милостивий Бог. Народи світу вигадували різних богів, але мало хто вигадав богів, які люблять людей. Справжній Бог, істинний Владика неба і землі, Створитель усього живого любить своє творіння, милує, і саме цим хоче прославлятися.

У 9 вірші ми читаємо, що каже Моше:

Тобто: «Будемо ми Твоєю частиною в цьому світі, місцем, де Ти житимеш, будемо ми житлом Твоїм.

Ми продовжуємо читати з 10 вірша 34 розділу. Всевишній каже Моше:

Давайте звернемо увагу на слово бері́т (завіт). Якщо в російській мові воно пов'язане зі словами заповідати щось, завіщати щось, то в івриті, якщо зайнятися етимологією (наукою про походження слів), є два припущення, звідки це слово могло походити. Перше, від кореня бет-рейш-гей, який означає вибирати, обирати, вибирати з усіх. І друге, від схожого кореня бет-рейш-гей, але він означає їсти хліб, слово бар – це зерно або хліб. І можна сказати, що якщо прочитати дослівно коре́т бері́т, то це не заключати (від ключ) завіт, а відрізати, переломлювати завіт. І весь вислів коре́т бері́т можна перекласти як: здійснюю хлібопереломлення з тобою на знак укладення Завіту.

Всевишній каже: «Я укладаю з тобою Завіт перед усім народом, і народ побачить дивовижні чудеса, дивовижний прояв Моєї сили у своєму середовищі, щоб дізналися, що Я перебуваю серед них».

І в 11 вірші Всевишній продовжує і промовляє повеління. Можна сказати, що звідси починають викладатися умови Завіту.

Можна сказати: «Ми переселяємося в нову землю, давайте не будемо воювати, давайте спробуємо мирно тут ужитися по-сусідськи, давайте домовимося». І Всевишній каже: «Стережися! Не домовляйся з ними, жодних союзів».

Зверніть увагу, що слово тіхроту́н (зрубайте їх) – це те саме дієслово, що й коре́т (укладаю завіт), це те саме дієслово ліхро́т.

Що означає Бог ревнивий? Ми знаємо, що немає іншого Бога у світі. Як можна ревнувати до когось, хто не існує? Але Бог ревнує до того, що ми нехтуємо Ним, коли, не дай Боже, захоплюємося ідолами. Неможливо захопитися ідолом, піти за іншим богом, не залишивши спочатку Бога Ізраїля. І Всевишній ревниво ставиться до цього. Всевишній вищий за всіх Богів, і, якщо ми залишаємо Його, Він ревниво ставиться до того, що Його залишають.

Описується проста побутова ситуація: сусід покликав нас у гості, а він заколов Ба'алові, Ашері чи Мардукові баранчика, і наготував смачної їжі, і суто по-сусідськи нас покликав. А ми ж уклали з ним завіт про добросусідські стосунки, і дуже незручно відмовлятися, і ми можемо погодитися.

Ще одна цілком життєва ситуація, коли чоловік і дружина належать до різних релігій. Якщо віросповідання дружини відрізняється від віросповідання чоловіка, є велика небезпека, що чоловік, спокусившись красою, прихильністю, усмішкою чи танцем дружини, піде і вслід за її богами. Можна заразитися не тільки любов'ю до кулінарії чужої країни, до мови, а й до релігії, до поклоніння іншим богам. Адже вступ у шлюб – це теж форма завіту, завіт укладається між чоловіком і дружиною. Тому не треба укладати завіт з іншими народами.

Після того, як народ Ізраїля зробив золоте теля, і ми говорили (32:1), що це зовсім не обов'язково робилося як інший Бог, а робилося, можливо, як місточок, як сполучна ланка з Богом, свого роду оракул, GPS – можна як завгодно це називати. Але Всевишній зараз однозначно каже Моше: «Цього не можна!»

З одного боку, осел – тварина нечиста. З іншого боку, ми вже говорили про осла, що він має певні заслуги в народі Ізраїля. Тому ця тварина хоч і нечиста, неїстівна, але шанована. І первістка його треба викупити вівцею, тобто він не дається когенові, за нього дають вівцю або ціну вівці. І ти не можеш користуватися невикупленим ослом, і тобі доведеться розбивати йому голову. Не хочеш давати викуп – не користуйся і сам.

І не приходь до Мене з порожніми руками – дослівно це перекладається як і не побачать обличчя Мого, коли вони порожні. Тут ідеться про 3 дні поклоніння: адже Господь сказав, як ми пам'ятаємо, що все чоловіче населення три рази на рік має прийти перед Його обличчя.

Навіть під час сільгоспробіт, коли в тебе страда, і коли тобі терміново треба сіяти, а то час буде втрачено, і коли тобі треба збирати врожай, а то час мине, все одно зупинись, коли ти збираєш свої плоди. Що дозволено? Дозволено жати сніп, який збирають у дні о́меру, між Песахом і Шавуотом.

Про що тут говорить Всевишній? Він каже: «У тебе буде дуже багата країна, але ніхто не забажає твоїх меж, ніхто не забажає твоєї країни, ніхто на тебе не нападе в ті дні, коли ти будеш підійматися в Єрусалим». Здавалося б, ця багата країна особливо потребуватиме охорони, за добром потрібне око та око. Всевишній же каже, що можна залишити всю країну порожньою, і навіть якщо всі чоловіки підуть в Єрусалим, то буде особлива охорона, не треба буде дбати про безпеку землі, і прикордонників можна прибрати.

Це стосується жертви Песаху, і ми вже пояснювали цей вірш (12:15), тому що тут повторюється заповідь Всевишнього: хаме́ц (квасне) має бути прибране з дому до того, як приноситься жертва Песаху. І ми вже говорили, навіть неодноразово говорили про те, що жертва має бути з'їдена до ранку.

Цей вислів – не вари козеняти в молоці матері його – дуже багато хто розуміє по-різному. У сучасній традиції склався звичай, склався закон, який велить розділяти молочну і м'ясну їжу, навіть молочний і м'ясний посуд. І більшість людей навіть роблять перерву після вживання м'ясної їжі для того, щоб їсти після цього молочну, щоб утриматися від змішування м'ясного і молочного. Так тлумачить сучасний закон, тлумачить сучасна традиція. І я сам особисто для себе намагаюся дотримуватися закону так, як він встановлений. Але якщо ми говоримо про розуміння сенсу Тори, то можна зрозуміти і так, що не можна варити конкретне козеня саме в молоці його конкретної матері, що це особлива наруга або, як багато хто вважає, якась особлива жертва, яку приносили народи Ханаану (хоча в нас немає про це жодної інформації). І ще є версія, сільськогосподарська, згідно з якою козеня можна було змушувати довго харчуватися материнським молоком, щоб його м'ясо було ніжнішим. І тут Тора забороняє такого роду експерименти над природою. Так само часом чинять із гусаком. Його особливо годують і особливо обмежують його рух, щоб у нього росла печінка. Або, наприклад, каструють півня, щоб був особливий каплун, щоб було м'ясо особливої якості. Так можна витлумачити ось цю заборону. Але, повторю, сучасний закон тлумачить це, і так теж можна зрозуміти, як розділення м'ясної і молочної їжі.

Часто ми бачимо, що коли людина тільки починає читати Танах, вона каже: «Чому ви не так витлумачили, тут же не зовсім те написано?» І можу сказати, що є, наприклад, пояснення, що слово ґеді́ може розумітися не тільки як конкретне козеня, а взагалі як дитинча. І хале́в імо́ теж може розумітися як молоко, яке вариться поруч із цим козеням. Тобто можна витлумачити це справді по-різному, не насилуючи текст. Але хто ми, щоб сперечатися з усталеними звичаями? Хоча, я знову-таки повторю, є й інші розуміння.

Важлива деталь, яку досить легко пропустити, це той факт, що Моше – теж сторона в цьому Завіті. Всевишній не уклав Завіт з Ізраїлем і з Моше в тому числі, але цей Завіт – він з Моше і з Ізраїлем. Моше стоїть тут окремо, і ми в наступних розділах зрозуміємо, чому це так.

І в 28 вірші ми читаємо, що закінчилися промови Всевишнього до Моше:

З цього робиться дуже цікавий висновок. Як каже римське прислів'я: «У Римі поводься як римлянин». Талмудичне прислів'я каже дуже схоже: «У місті поводься як містянин». У кожному місті поводься відповідно до законів цього міста. Коли людина приїжджає в якесь місто, в якому деякі звичаї тлумачаться особливим чином, вона зобов'язана брати на себе тлумачення звичаїв того міста, в якому вона гостює. Коли ангели були в Аврагама, на землі, там, де їдять і п'ють, вони і їли, і пили, хоча це їм не властиво. Коли Моше гостює на небесах, підіймається в небесне, він не потребує їжі й пиття. І так само Машиах під час свого посту в пустелі здатен, будучи на землі, перебувати на небі, тому може обходитися так само 40 днів без води і без пиття. І цей піст потрібен як свідчення здатності Моше бути небесним і земним одночасноiТак і в російському оригіналі: тут названо саме Моше. Ми переклали дослівно, нічого не змінюючи.. І це робить його більшим за Моше, бо він підіймався на гору, в небесне, для такого посту, а Машиах для цього пішов у пустелю і залишився на землі.

І записав на скрижалях слова Завіту, Десятислів'я. З цієї (теж дивовижної) фрази багато хто робить висновок, що Десятислів'я – це те, що Всевишній говорив перед цим, ті ось самі заповіді з первістком і відмовою від завітів. І можна було б так і подумати, якби ми читали тільки цей розділ: Всевишній дав Моше певні заповіді, і потім Тора каже, що Він їх записав, і називає це Десятислів'ям; отже, це те, що знаходиться в цьому ж 34 розділі. І можна зрозуміти людей, які будують подібні теорії. Але я завжди кажу щодо нових теорій, щодо тих, хто хоче подивитися на Тору під новим кутом, побачити в ній щось нове: якщо ти знайшов аргументи «за» або коли ти знайшов усі аргументи «за», скільки б їх не було, подивися й аргументи «проти». У цьому випадку ми бачимо дуже серйозний аргумент «проти» в тому, що в книзі Дварім написані заповіді, які були на других скрижалях, і це не те, що написано тут, у 34 розділі книги Шмот. Тому – так, дуже схоже, на перший погляд, що тут є ще один варіант десяти заповідей, але в інших джерелах, в іншому місці Тори в нас перелічені ще раз заповіді на скрижалях, тому не треба вчитувати в текст те, чого там немає.

У Моше світиться обличчя. Моше як людина, яка отримала особливу місію, отримав і якийсь Божественний дар стосовно народу, можна сказати, «заразився» Божественним світлом, отримав трохи Божественного світла.

Мабуть, усі знають, що слово кара́н (світилося) можна перекласти і як слово ке́рен (було рогатим). Звідси товариш Мікеланджело зробив Моше рогатим в однойменній мармуровій скульптурі. Цей збіг виник тому, що слово ке́рен в івриті означає одночасно і промінчик, як промінчик сонця, і ріг, як ріг тварини. Кара́н (променилося або світилося) можна, таким чином, прочитати в значенні був рогатим, якщо відштовхуватися від слова ке́рен (ріг). Ось звідси й плутанина.

Світло не завжди притягувало, і, бачачи високий рівень святості, люди іноді тремтіли, боялися підходити до Моше.

Для того, щоб вони ризикнули до нього підійти, наважилися до нього підійти, Моше сам їх кличе.

Коли Моше передавав Тору, його обличчя було відкрите. Коли ж народ почав вивчати, розуміти, сприймати Тору, коли закінчилися слова і людина пішла переосмислювати, вчити Тору – Моше покрив своє обличчя.

Як було діло після цього? Коли народ чув Тору, коли Моше виходив з намету, він покривав своє обличчя. Коли народ чує Тору, покривало лежить на обличчі (може, на обличчі Моше). Сьогодні Тора читається в синагогах у понеділок, четвер і суботу в зібранні народу, і на пам'ять про це і згідно з традиціями читання, як це заведено, під час читання в синагозі той, хто читає, прикриває своє обличчя. Коли починається молитва, коли звертаються до Господа, покривало знімається. Коли Моше проголошував Тору, покривало лежало на його обличчі. У чому тут суть, у чому тут особливість? Чому Тора про це особливо говорить? Як народ «злякався» підійти до гори і послав Моше, так само народ «злякався» безпосередньо сприймати Божественне світло. І, розуміючи цей страх, через співчуття до народу Моше покрив себе покривалом. І нині, під час читання Тори, це покривало перебуває на народі Ізраїля.

Це те, про що ми вже сказали.

У тижневій главі Кі Тіса ми читаємо про дивовижну трагедію. Народ Ізраїля помилився в розрахунках і вирішив, що якщо Моше не повернувся в призначений строк, то він взагалі, можливо, кудись зник. Народ звернувся до Агарона з проханням виготовити золоте теля – своєрідний навігатор, який вів би народ пустелею. Золоте теля було виготовлено, і один з найбільших всенародних гріхів в єврейській історії було скоєно.

Насправді Моше, звісно, нікуди не подівся. Всевишній каже Моше: «Спустися тепер з гори, бо розбестився народ, який ти вивів з Єгипту». Моше спускається з гори, і зустріч його зі святкової перетворюється на дуже трагічну: Моше розбиває скрижалі, і ще багато чого відбувається. Після всього цього Всевишній велить Моше виготовити нові скрижалі, а крім цього каже (33:3): «Іди в землю, що тече молоком і медом; Сам же не з'явлюся в середовищі твоєму, бо ти народ твердошиїй, щоб не знищити Мені тебе в дорозі». Далі ми читаємо: «Як почув народ лиховісну звістку цю, то засмутився, і ніхто не поклав на себе прикрас своїх. Бо сказав Господь Моше: «Скажи синам Ізраїлевим: «Ви – народ твердошиїй, пішов би Я на одну мить серед тебе, Я б знищив тебе».

Всевишній карає не за сам гріх золотого теляти, а за корінь гріха, за те, що породило цей гріх – за твердошиїсть. Поняття твердошиїй (кеше-о́реф – з твердою шиєю) означає важкоповороткий або упертий, затятий. Народ, який, попри те що бачив усі чудеса і всі знамення, уперто повертається до служіння ідолам.

Моше за повелінням Всевишнього виготовляє інші скрижалі, підіймається до Всевишнього і благає Всевишнього про прощення, і ось що він каже (34:9): «І сказав: якщо я знайшов милість в очах Твоїх, Владико, то нехай піде Владика серед нас, бо народ цей твердошиїй. Ти ж простиш провину нашу і гріх наш і зробиш нас спадщиною Твоєю». Можна було б очікувати, що Моше скаже: «Прости нас, ми постараємося більше не бути твердошиїми, ми будемо гнучкими, ми будемо слухняними, ми не будемо впиратися у своєму гріху, ми так більше не будемо». Але Моше каже зовсім інше, Моше каже: «Саме тому, що цей народ твердошиїй, прости йому».

Ця впертість дозволить народові вистояти під час усіляких гонінь. Перси, мідійці, арамеї, ассирійці: хто тільки не прийде й не спробує звести євреїв з істинного шляху, хто тільки не спробує асимілювати євреїв, хто тільки не спробує знищити народ. Буде час, коли більшість народу поклонятиметься іншим богам, але завдяки ось цій самій твердошиїсті, завдяки цій упертості, цій затятості завжди залишаться люди, які служитимуть і поклонятимуться Всевишньому. У цієї твердошиїсті є і позитивна риса (як кажуть часом: твою б силу та в мирних цілях), її можна використати на служіння Творцю.

І Всевишній прощає за цим словом, Всевишній прощає народ за цим словом Моше. І справді, єврейська впертість багато в чому послужила для збереження єврейства. Це може допомогти і нам: коли ми іноді бачимо у своїх дітях якісь риси (можливо, якусь зайву енергійність, можливо, ще щось), які нам докучають, здаються нам негативним, ми можемо подумати, як застосувати їх до Тори, як застосувати цю енергію до Тори, як застосувати до Тори ту чи іншу якість наших дітей за прикладом того, як говорив Моше зі Всевишнім.

У центрі глави Кі Тіса – розповідь про гріх народу через золоте теля. У 32 розділі описується, що відбувається в таборі Ізраїля за відсутності Моше. Ізраїль святкує створення теляти. Звісно, лише мала кількість людей з Ізраїля бере в цьому участь. Проте шум і радість цього свята доходять до гори Синай. І Всевишній каже Моше (32:7): «Іди, спустися з гори, бо розбестився твій народ». І тоді Моше починає благати Всевишнього і просити Його не гніватися на народ, і свою молитву до Всевишнього (32:11) Моше починає зі слів: «Навіщо розпалюватися гніву Твоєму на народ Твій?» Моше починає цю молитву, здавалося б, навіть з якогось докору. Дивно, як можна таким чином починати молитву в такій ситуації? Народ Ізраїля створив собі, по суті, ідола. І як можна питати в цьому випадку «навіщо»? Гнів Всевишнього розпалився через ідолопоклонство. Проте саме так Моше починає свою молитву. І багато коментаторів намагалися зрозуміти, чому він це робить. Ми можемо побачити дві основні причини, які вони називають.

Моше каже в цій же молитві, що Всевишній вивів народ з Єгипту силою великою. По суті, Ізраїль був збіговиськом рабів. Це були люди, які не бачили нічого, крім соломи та глини. І Всевишній силою вивів їх із землі Єгипетської. І Моше, за однією з думок, каже: «Це Ти вивів з Єгипту народ рабів. Як же тепер Ти гніваєшся на цей народ?» Як можна гніватися на людей, які все життя були рабами? Вони сформувалися як раби, вони цілком і повністю перебували під впливом Єгипту. І якщо в Єгипті поклонялися теляті, то не дивно, що цей народ вирішив поклонятися теляті. Що ж тепер гніватися на цей народ?

Інша думка говорить про те, що Моше нагадує про обітниці Всевишнього. Всевишній пообіцяв, що виведе народ з Єгипту. І якщо Ізраїль виявиться погубленим у пустелі, то народи світу можуть сказати: «У їхнього Бога не було сил довести народ до Ханаану».

Такі два основні пояснення того, чому Моше так починає говорити. Але, по суті, це зводиться до одного: «Примирися з народом – це діти Твої». Моше розуміє, що народ згрішив. Коли він підійде до табору, ми побачимо його почуття. Він сам розбиває скрижалі в гніві. Але коли він говорить зі Всевишнім, він просить Всевишнього не виливати на народ гнів, він шукає шляхи заступництва за свій народ. Один з найвеличніших учителів в історії, перший вождь єврейського народу, він не поспішає судити, його перше прагнення – виправдати народ. І він досить зухвало предстоїть перед Всевишнім за нього.

Для нас, сьогоднішніх віруючих, це важливий урок. Коли ми бачимо, що чиниться гріх, ми повинні спробувати, подібно до Моше, просити в Бога милості, а не гніву. На жаль, дуже часто ми прагнемо засудити грішників і закликаємо гнів Всевишнього на тих, хто грішить. Але Моше чинить не так, і в цьому приклад справжнього вчительства. Сказати Всевишньому: «Якщо Ти не простиш цей народ, то зітри мене з Твоєї Книги, яку Ти написав» – це звучить як зухвалість. І все ж саме людину з такими якостями Всевишній обрав, щоб вивести народ.

Подібно до цього багато століть потому апостол Павло напише, що він готовий був би бути відлученим від Христа заради свого народу. І саме Павла обрав Всевишній для того, щоб нести благу звістку.

Таким чином, якщо ми хочемо предстояти за свій народ, то ми повинні предстояти з дерзновенням, буквально покласти душу за нього – заради Божої милості, а не заради виливу Його гніву, повинні намагатися виправдати грішників у своїх молитвах. Це саме те вчительство, якого хоче від нас Всевишній.

Цього тижня ми вивчаємо тижневу главу Кі Тіса, а разом з нею читається пророчий уривок з першої книги Мелахім. Зазвичай читають з 1 по 39 вірш 18 розділу, єменські громади читають з 1 по 40 вірш, а ми підемо третім шляхом і прочитаємо весь 18 розділ, з 1 по 46 вірш. Перш ніж ми почнемо читати сам розділ, необхідна деяка історична передмова, щоб представити головних героїв. Звісно, немає потреби представляти пророка Еліягу, його всі знають. Цар Ахав відомий тим, що він найбільший лиходій з усіх царів, які правили в Ізраїлі. Він зробив офіційною релігією поклоніння Ба'алові, привіз дружину Ізевель, принцесу цідонську. Давайте потроху почнемо згадувати, як це було.

Цар Ахав почав своє правління, коли його місто, його столиця була майже в облозі. Він почав правити дуже маленькою територією, правив 22 роки і загинув у бою за Йорданом, у Ґіладі, тобто він серйозно розширив територію свого царства. Зберігся так званий моноліт з Карха, що розповідає про те, що Салманасар III, цар ассирійський, пішов з військовим походом у наші краї і в битві при Каркарі його розбила коаліція з 12 армій, створена Ахавом. Ахав був тим, хто зумів укласти потрійний союз між Ізраїлем, Юдеєю і Цідоном і, як наслідок цього, взяв собі за дружину дочку царя цідонського, Етба'ала, жінку на ім'я Ізевель. Ізевель Етба'алівна була принцесою цідонською, вихованою в найкращих цідонських традиціях – вірна, віддана Ба'алові, місіонерка як Ба'ала, так і монархічних традицій Цідону. Цар ізраїльський поводився не так, як язичницькі царі, це Ізевелі дуже не подобалося. Вона знищувала всяке поклоніння Господу, Богу Ізраїля, і вбивала пророків. Повсюдно руйнувалися жертовники Господу і насаджувався культ Ба'ала. Сам пророк Еліягу змушений був сховатися, бачачи все, що відбувається. Перед тим як це зробити, він сказав Ахаву: «З цього моменту не буде дощу. По всій країні, по всьому ізраїльському царству – посуха». Посуха триває рік за роком, і це, звісно, призводить до того, що народ біднішає, починає голодувати і опиняється на межі загибелі. І ось у цей історичний момент відбуваються події, про які ми починаємо читати з 1 вірша 18 розділу.

На третій рік посухи Всевишній звертається до Еліягу. Коментатори сперечаються, чому саме зараз Всевишній говорить про припинення посухи. Можливо, тому що на третій рік, опинившись на межі загибелі, народ починає каятися. А можливо, тому що інакше народ просто загине, і далі продовжувати мучити народ посухою не можна. Немає таких технологій, сучасних, щоб пробурити свердловину, опріснити море, це неможливо. Народу реально стає нічого не тільки їсти, а й пити, і це, звісно, ставить народ на межу загибелі. Еліягу знає, що Ахав, і більшою мірою Ізевель, шукають його смерті. Але, раз Всевишній сказав, Еліягу йде і виконує.

Чому Танах нам про це говорить? Можна зрозуміти так, що в Шомроні, тобто в ізраїльському царстві, сильний голод, тому що ізраїльське царство більше відступило, а в Юдеї такого голоду немає, можливо, на це натяк. А можливо, йдеться про те, що Шомрон – це столична область, це, так би мовити, Москва і Підмосков'я, і там уже сильний голод, тобто голод дійшов навіть туди. Еліягу йде зустрічатися з Ахавом, а в цей час у палаці Ахава відбувається де́що цікаве.

Дуже важливо це собі уявити. Є найбільш лиходійський цар у всій історії, цар, який керує або, в усякому разі, активно сприяє цькуванню пророків, насаджує чужу релігію, чужу ідеологію і знищує віру в Бога Ізраїля. Першим його заступником або прем'єр-міністром при його дворі служить людина на ім'я Овадіягу, людина, яка боїться Господа. Чи правильно це, чи правильно опинятися в такій ситуації? Чи правильно віруючій людині вступати в уряд, брати участь в управлінні в лиходійській державі? Єврейські коментатори кажуть, що жінка з учнів пророка (2 Мелахім, 4:1–7), у якої через пророка Елішу чудесним чином наповнилися олією всі посудини в домі, – це вдова ось цього самого Овадіягу, і так йому воздається за його добрі справи; тобто коментатори ставляться до цього добре. Справді, якщо ти віриш у Всевишнього і опиняєшся там, де ти можеш вплинути, там, де ти щось можеш зробити, то роби, навіть попри те, що це виглядатиме так, ніби ти підтримуєш цю владу і береш участь у її зміцненні.

Далі Танах нам розповідає, в чому виражалася на практиці праведність Овадіягу:

Можливо, розділив їх для того, щоб, якщо одну печеру раптом розкриють, то іншу можна буде врятувати – як Яаков розділяв свою сім'ю на два табори. Загалом, Овадьягу зайнятий небезпечною контрреволюційною роботою при дворі Ізевель, при дворі Ахава і заважає релігійній революції, яка має привести країну Ізраїля до поклоніння Ба'алу. Отже, Ахав покликав Овадьягу до себе, і ось що він йому каже:

Тільки уявіть собі весь жах, усю трагічність ситуації, коли цар і його прем'єр-міністр самі починають прочісувати країну і шукати щось для своєї худоби. Це ж яка глибина відчаю має бути в цих людей!

Після того як Еліягу ховався три роки (а ми знаємо, що в Еліягу й так багата рослинність на обличчі, у нього велика борода), мабуть, виглядав він зовсім по-іншому, але Овадьягу його впізнає. І питання, яке він тут ставить, – це не просто таке питання: «Вибачте, я не помилився, це справді ти?» Це така шаноблива форма звертання.

Іди, іди, скажи Ахаву, що ти мене знайшов. Але Овадьягу не поспішає бігти до Ахава.

лагаміте́ні

9. І сказав: «У чому ж я згрішив, що ти посилаєш раба свого, віддаєш його в руки Ахава, щоб він мене вбив?

Я зараз скажу: «Ось Еліягу, потім ми з ним прийдемо, а тебе тут не буде, і він мене просто вб'є».

Овадьягу каже пророкові Еліягу: «Ти ж давно в нас і у федеральному, і в міжнародному розшуку, і цар готовий дорого за тебе заплатити, ти потрібен живим або мертвим, але, здається, краще мертвим».

Тобто: я від юності своєї людина богобоязна, за що ти мене так караєш, за що ти мене так підставляєш?

Чому ця фраза повторюється двічі? Можливо, з двох причин: по-перше, тебе потім раптом понесе, тебе не знайдуть, і Пан у злобі вб'є мене; по-друге, Пан скаже: «А, ти зустрічався з Еліягу, то в тебе з ними були зв'язки, мені доносили, мені доповідали, я завжди підозрював». І за це мене теж можуть убити. Овадьягу реально боїться, і йому є чого боятися.

Це форма клятви. Після того, як Еліягу поклявся, що він нікуди не пропаде, що він не зникне, після цього Овадьягу може йти і розмовляти з Ахавом.

Охе́р Їсра'е́ль – це таке класичне тавро для того, хто нам не подобається, хто, як нам здається, шкодить і намагається знищити Ізраїль. «Ти, що наводиш біду на Ізраїль» – таке звинувачення одразу ж кидає Ахав пророкові Еліягу. За що? За те, що той влаштував посуху, і Ізраїль, відповідно, може загинути.

Ми бачимо, що в Ізевель є серйозна місіонерська пропагандистська машина, у неї є 850 пророків: 450 пророків Ба'ала і 400 пророків Ашери. І все це працює на те, щоб навертати Ізраїль у нову віру – вони прикормлені, вони їдять за столом Ізевель, вона їх годує; пророки – це її пропагандисти. Що тут можна побачити? По-перше, тут Еліягу вже не каже Ахаву: «Не вбивай мене». Він каже йому дві речі: «Це ти навів біду на Ізраїль» і «Тепер збери весь Ізраїль і всіх пророків», ніби Ахав уже спитав його: «І що ж мені тепер робити, щоб урятуватися?», ніби таке питання, можливо, в серці Ахава вже почало виникати. Чому, власне, Ахав має його слухати, адже він на боці Ба'ала, а Еліягу – контрреволюціонер? Вочевидь, щось у серці Ахава вже сталося, і тому Еліягу каже: «Збери весь Ізраїль і всіх пророків на горі Кармель». Еліягу і про дощ тут не говорить, тобто він звертається безпосередньо до серця Ахава.

Чому саме гора Кармель? По-перше, гора Кармель – це гора, і ми побачимо аналогію зі стоянням біля гори Синай. Адже тут знову ситуація, коли весь народ зібрався, і Всевишній явився перед усім народом. З іншого боку (простіше розуміння), гора Кармель – це кордон Ізраїльського царства, далі починається Цідон, там далі кордон з Цідоном. Це ніби нарада прикордонна: якщо що, пророки Ба'ала і Ашери знатимуть, куди тікати. Так зазвичай призначаються парламентські зустрічі. Для недружніх сторін свого часу під час переговорів з Єгиптом переговори велися на 101-му кілометрі, ніби в одному кілометрі метрі від кордону. І Ахав підкоряється пророкові Еліягу, хоча, вочевидь, це непросто і вимагає налагодженої логістики, щоб зібрати весь народ.

Зазвичай фраза ад-мата́й атте́м посехі́м аль-шете́ гассе'іппі́м перекладається як доки ви кульгаєте на обидва коліна, або доки ви перестрибуєте з гілки на гілку, доки ви не визначитеся.

Неможливо поклонятися одночасно і Ба'алу, і Господу. А народ мовчить. Чому народ мовчить? Можливо, тому що народ справді не визначився. Напевно, і через 600 років після дарування Тори віра в Бога була жива, напевно, залишилися люди, які вірять у Бога Ізраїля. Але тут перебувають тільки пророки, не тільки Еліягу, тут ще й Ахав зі своєю армією, і не так уже й просто першим відкрито виступити з контрреволюційними ідеями.

 Він же знає, що є ще 100 схованих пророків (принаймні Овадьягу йому це сказав), але не треба здавати свої явки. Тому Еліягу каже: «Я – єдиний пророк».

Якимось чином не прийшли ще 400 пророків Ашери. Можливо, їх тримають у резерві й не послали на таку справу, але Еліягу малює картину нерівного змагання 1 проти 450.

Тут уже логічно розсудити: хто зміг спустити вогонь, той і є справжній бог. Тут, звісно, дуже цікаво знати, чи діє Еліягу за інструкцією, отриманою від Всевишнього, тобто чи говорив йому Всевишній робити саме так, чи це його рішення на місці, рішення, яке він ухвалив у певній ситуації. Я схильний думати друге: у пророка є повноваження вирішувати, і Всевишній милостиво діє у співпраці з пророком.

Еліягу став, скажімо навіть так, саркастично їх підбадьорювати. Знаєте, як іноді на ранках просять, щоб діти покликали Снігуроньку: «Ми не чуємо, голосніше кричіть!» І пророки, ніби сприйнявши це як підбадьорення, стали справді голосніше кричати.

У них був такий звичай. І сьогодні в багатьох східних культах є такий звичай: взиваючи до своїх богів, побивати себе до крові.

У ті часи на висотах будували жертовники. Очевидно, під час гонінь жертовник був зруйнований, і Еліягу лагодить його.

Еліягу робить певний символ єдності Ізраїля.

Тобто якби перетворити цей рів на поле, то десь близько десятилітрової банки пшеничних зерен можна було посіяти в цей рів, непроста робота. На жаль, я недостатньо розуміюся на сільському господарстві, щоб зрозуміти, що це означає, яка це площа.

Тут великі глеки – це глеки тридцятилітрові. Тобто Еліягу не просто поставив жертовник без вогню, щоб ніхто не звинуватив його в якомусь шахрайстві, в якихось таємних махінаціях і єврейських штучках. Він сказав: «Залийте все водою». Уже тепер навіть просто так це й не підпалити.

З приводу цих останніх слів молитви Еліягу є суперечки про те, як їх перекласти. У більшості російськомовних перекладів написано так: «І Ти обернеш їхні серця до Себе». Але тут правильніше перекладати так: «І Ти обернув серця їхні назад», як і щодо фараона: «Ти обтяжив їхні серця. Через усі ці події – через голод, через те, що так жорстоко насаджувався культ Ба'ала, – Ти обтяжив їхні серця, і саме тому їм було важко повертатися. Нехай вони дізнаються, що це було випробуванням від Тебе».

Цими словами в наш час закінчується молитва на Йом-Кіпу́р, це слова покаяння. Тут же закінчується і гафтара до тижневої глави, яка читається в синагозі. А ми продовжимо далі.

Зверніть увагу, це чує Ахав, і він мовчить. Уже ніхто нікого не боїться.

Очевидно, вони втікали, бо їх довелося ловити. Були вбиті 450 пророків Ба'ала. Знову, Ахав присутній при всьому цьому, на його очах знищується вся пропагандистська машина його царства. Достатньо, сучасною мовою кажучи, попереджувального пострілу в повітря, і ніхто нікуди не кинеться. Ахав мовчить, усередині Ахава в цей момент щось відбувається. Ахав ще й з дружиною після цього розмовляє про всі ці події, а дружина в нього, ми знаємо хто.

Тепер Еліягу звертається до Ахава і пропонує йому на тлі всіх цих подій влаштувати свято. Не просто сісти перекусити, а саме влаштувати святкування, бо скоро буде дощ, і це важливіше, має бути важливішим, ніж 450 убитих пророків Ба'ала. Бог (у тому числі) відповідальний і за дощ, бо дощ – джерело життя, бо тут розкривається, хто є істинний Бог, і те, що Він виявляє милість до Ізраїля. Це варте свята. І, очевидно, в серці в Ахава відбувається в цей момент тшува́ (каяття), нехай на короткий час, як ми потім дізнаємося, але вона відбувається.

Еліягу чекає, Еліягу прожив, мабуть, дуже важкий, непростий день. Він опустив голову на коліна і чекає.

Через якийсь час щоразу Еліягу питав: «Ну, подивися, чи немає там чогось?» І він відповідав: «Ні, немає нічого».

Дороги ж у ті часи не заасфальтовані, якщо розквасить і колісниця Ахава загрузне в багнюці, то… буде це Ахавові неприємно.

Тобто Ахав вирушив до зимової столиці, до міста Ізре'ель. Можливо, це натяк на те, що справа відбувається взимку, це кінець зими, і Ахав живе в зимовому палаці. А можливо, це особливе чудо, і все сталося влітку, але Ізре'ель набагато ближче до гори Кармель (до сучасної Хайфи), ніж Шомрон, до якого довше їхати.

Інші матеріали: тижневі глави Тори, що таке помазання, Шлах – молитва і довіра.