Тецаве

З Божою допомогою ми з вами сьогодні починаємо читати тижневу главу Тецаве. Ми вже ознайомилися з докладною інструкцією, яку Всевишній через Моше дав синам Ізраїля щодо устрою Мішкану. Тут ми прочитаємо про те, як у цьому Мішкані, у цьому Наметі зустрічі, відбуватиметься служіння. Отже, почнемо читати з 20 вірша 27 розділу.

 Господь тут звертається до Моше, і сини Ізраїля мають узяти йому, тобто зібрати, віддати в його розпорядження, під його відповідальність оливкову олію. Що означає чиста і бита оливкова олія? Чиста не означає, що вона контрафактна, що до оригінальної олії додавали поширену в той час кунжутну олію або неіснуючу в той час соняшникову олію. Чиста означає, що олія не повинна містити в собі м'якоті самої маслини, тобто лише перші кілька крапель після натискання на маслину збирали в окрему посудину. Такі маслини називали битими, бо по них ударяли для виділення олії. Вона була вільною від усіх домішок. Потім її, вже на другий віджим, пускали на жорна. Віджим міг бути гарячим або холодним, кілька різних віджимів, кілька різних за якістю сортів олії виділялося з тих самих маслин. Олія вищого сорту англійською мовою називається extra virgin, а івритом – каті́т (бита) меуле́ (відмінна), тобто досконала бита олія, олія найкращої якості. Ось таку олію треба було зібрати для Моше.

Далі – дивовижне повеління: підіймати вічну свічу, тобто запалювати менору́. Всевишній, Джерело всякого світла, просить нас, повеліває нам мати світильник у Наметі зустрічі – як батько, який просить допомоги в дитини для того, щоб саму дитину, саме дитя чогось навчити. Це велика милість, що нам дається можливість створювати джерело світла певною мірою нарівні зі Всевишнім. Всевишній дає нам таку милість, коли повеліває запалювати світильник.

Тобто це перше повеління, яке отримують служителі в Наметі зустрічі: у ньому має бути світло, усе починається зі світильника.

На цьому закінчується 27 розділ, і з 1 вірша 28 розділу Всевишній продовжує давати повеління Моше.

 Корінь слова гакре́в (наблизь) такий самий (куф-рейш-вав), що й у слова ко́рбан (жертва), тобто принеси його в жертву: і те, і те означає наближати; у цьому випадку – перетворити Агарона на свого роду «наближальника» або «наближатора». Агарон як коген буде поставлений на з'єднання народу Ізраїля і Всевишнього, своєрідний міст між небом і землею. Така посада в коганім – предстояти, з одного боку, за народ перед Всевишнім, з другого боку, представляти Всевишнього перед народом. Таке подвійне посланництво, про це дуже багато докладно говориться в посланні до євреїв, саме про посланництво.

Всевишній вибирає Агарона. Ми знаємо, що Агарон уже довгий час представляє народ Ізраїля перед Всевишнім і Всевишнього перед синами Ізраїля. Він той «речистий чоловік», який доносить промови і повеління Моше до народу Ізраїля. У мідрашах, у традиції він зображений людиною, що любить Ізраїль, яка примиряє родини, яка дбає про всіх. Якщо Моше в мідрашах (та й у Торі так вимальовується) більш схильний до усамітнення, то Агарон постійно перебуває серед народу.

Отже, Агарон і його сини обираються на служіння Всевишньому. Ім'я Агарон, ми казали, пов'язане зі словом огель (той, хто перебуває в наметі або той, хто сидить у наметах), і в ближчій до івриту мові воно звучало б агальон, але оскільки Агарон народився в Єгипті, то в південносемітських діалектах це справді може звучати як агарон або наметник. Ім'я Нада́в означає добрий серцем, той, хто дає, жертвує від усього серця, той, кого серце спонукає до жертвування. Ім'я Авігу́ означає Він мій Отець (натяк, звісно, на Всевишнього), милостивий, добрий, дбайливий Всевишній – мій Отець. Ім'я третього сина Ельаза́р, що означає Бог допоміг, та ім'я четвертого сина Ітама́р. Якщо запитати в сучасного ізраїльтянина, то він почує в імені слово тама́р (фінік), але насправді до фініка це ім'я не має жодного стосунку. Ітама́р – це те саме, що в арамейській мові (відоме, мабуть, багатьом) слово мемра́ –висловлювання, мовлення, слово, логос, вислів, вислів, що має певну силу. І це сини Агарона, ті, кого Всевишній поставив бути начатком священства Агаронового в Ізраїлі.

Тобто для того, щоб Агарон був гідним і для того, щоб він являв славу Всевишнього перед народом Ізраїля, створюються спеціальні одежі. Це ті одежі, які Агарон носить саме під час свого служіння; у звичайний час він має ходити в цивільному одязі. Це облачення називається бігде́й ко́деш (одежі святості), свого роду акваланг або скафандр, спецодяг, що дає змогу діяти у світі з іншим устроєм.

Тут Всевишній говорить про людей, таланти яких відомі, люди, вправні в тих чи інших роботах, і Всевишній каже, що якщо є в людини талант, то це Він дав його людині, Він наповнив його духом цієї мудрості.

У 4 вірші перелічуються одежі, які треба виготовити для Агарона.

Давайте тут зупинимося і розберемо докладніше. Отже, хо́шен – це нагрудник.

Ефо́д – це особливий вид одягу, схожий, з одного боку, на жилет (бронежилет), з другого боку, на корсет. Це своєрідний широкий пояс, що покриває весь тулуб, з наплічними лямками та з'єднувальними деталями. У сучасному івриті ефо́д маге́н – це бронежилет, захисний жилет, що цілком справедливо.

Меї́ль – це плащ, так сьогодні заведено перекладати слово, від кореня меа́ль (пове́рх), верхня частина одягу. Тобто меї́ль – це верхня одежа, що надягається через голову, довга, як туніка.

Ухто́нет ташбе́ц – це теж туніка, або хітон, або сорочка, але це нижній одяг, як халат для ходіння всюди або як сучасна арабська ґалабі́я, яка теж надягається через голову, без рукавів, і вона дуже проста. У цьому випадку ця сорочка сітчаста, повна лунок, зроблена так, що її можна чимось прикрасити.

Міцне́фет – це свого роду прикраса на голову, часто тлумачать це як тюрбан, або чалму, або бандану, пов'язку на голову.

Авне́т – це кушак або пояс.

У цьому випадку, вони – це ті вмілі й талановиті люди, яким Всевишній повеліває доручити цю роботу.

Це схоже на те, як застібаються будівельні комбінезони, коли ззаду лямки піднімаються і застібаються спереду, тільки тут вони прикріплені і з'єднують передню і задню частину ефода.

 Два камені з іменами синів Ізраїля, оздоблені золотом, облямовані золотом, як погони, вставляються в спеціальні гнізда на наплічниках ефода (жилета), який носить коген ґадоль.

Тобто, коли коген ґадоль входив предстояти перед Всевишнім, він на собі ніс імена всього народу Ізраїля. Ми ще читатимемо благословення Агаронове (Бемідбар 6:22–27), яке Всевишній завершує повелінням: «І ви покладете Моє Ім'я на синів Ізраїля, і Я їх благословлю». Всевишній дає можливість Ізраїлю носити Своє Ім'я, і це відбувається через коганім. Але й імена синів Ізраїля постають перед Всевишнім теж через коганім, через когена ґадоля. Він, з одного боку, носій імені Всевишнього і, з другого боку, предстоїть перед Всевишнім за весь Ізраїль.

Носити імена синів Ізраїлевих треба, зрозуміло, не для того, щоб Всевишній згадував їх, якщо раптом забуде. Всевишній нічого не забуває. Це потрібно для пам'ятування, для знаменування, для того, щоб сам Агарон це пам'ятав, для того, щоб це було явлено. Істина повинна не тільки існувати, а й бути відкритою, явною, так це відбувається в служінні.

З Божою допомогою ми продовжуємо вивчати тижневу главу Тецаве і читатимемо з 13 вірша 28 розділу книги Шмот. Важливо нагадати, що в нашій тижневій главі Всевишній через Моше дає вказівки вузьким фахівцям – особливо талановитим, грамотним ремісникам, яких Він наповнив Духом знання цього ремесла, вправністю, здатністю виконувати особливо тонкі й складні роботи. Тобто Всевишній говорить із фахівцями вузького профілю. Ми читаємо, починаючи з 13 вірша:

У сучасному івриті слово мішбе́цет означає клітинка. Наприклад, картата сорочка – хульца мішубе́цет. Кросворд, який на вигляд складається з клітинок, називається ташбе́ц. Визначити когось кудись, поставити в якісь рамки називається лішабе́ц – знайти відповідну клітинку. І, таким чином, слово мішбе́цет означає клітинка, рамка, обрамлення. Відповідно, у множині мішбецо́т – комірки, клітинки, рамки. Ми розуміємо з тексту, що йдеться про комірки, в які згодом будуть вставлені дорогоцінні й напівдорогоцінні камені, про що ми надалі прочитаємо.

Тобто ланцюги не виготовляються з ланок, як бувають ланцюжки, які виготовляються з ланок – з маленьких кілечок, з'єднаних одне з одним. Тут інший варіант ланцюга: ланцюг плетений, який схожий на плетіння кількох ниток, дорожчий, майстернішої роботи, ювелірний ланцюг.

Багато коментаторів намагаються зрозуміти, що означає нагрудник судовий? Деякі кажуть: «Як усі одежі когена ґадоля, кожна одежа покликана спокутувати певний гріх, певну проблему». Для того, щоб народ Ізраїля в чистоті постав перед Всевишнім, одежі покривають певні гріхи, ми про це говорили. Слово леву́ш (одежа) можна зрозуміти як абревіатуру ло ву́ш – той, хто не соромиться. Одежа покриває сором. І в цьому випадку нагрудник судовий прикриває судові помилки в народі Ізраїля. Це одне з розумінь.

За іншим розумінням (у світлі того, що ми прочитаємо далі про урі́м ветумі́м) цей нагрудник сам є інструментом суду, якимось особливим інструментом, який дає змогу когенові чинити справедливий суд.

Тобто спочатку нагрудник прямокутний, але, коли його складають удвоє (він має бути складений удвоє), він стає квадратним. Слово зе́рет означає половину ліктя (тобто 25 сантиметрів).

Тобто обрамлення повинні бути наповнені дорогоцінними й напівдорогоцінними каменями. Коли я говорю про назви каменів, треба розуміти, що Тора, як я вже сказав, говорила вузьким фахівцям, людям, які розумілися на каменях (у цьому випадку), розуміли назви каменів і могли відрізнити опал від сердоліка або гранат від рубіна. Далеко не всі це можуть. І, оскільки довгий час у народі Ізраїля, серед учителів Тори, серед тих, хто вивчає Тору, не знаходилося фахівців з каменів, не було тих умілих людей, про яких ми говорили на початку, традиція визначення цих каменів, на жаль, виявилася майже втраченою. І тому в різних перекладах ви можете зустріти різні назви каменів. Різні люди говорять по-різному про те, що́ це за камені, які входять до нагрудника. Я даю одну з численних реконструкцій. Можливо, вона не найправильніша, але вона ґрунтується на мовознавстві, на дослідженні семітських і перських мов у регіонах, де процвітала ювелірна справа. Отже, перший ряд – це сердолік, смарагд і топаз.

Тобто на кожному з дванадцяти каменів треба вирізьбити ім'я одного з колін. І, найімовірніше, це треба було робити в порядку народження синів Яакова, як ми читали минулого разу. Тут виникає дуже цікаве запитання: як можна було вирізати щось на алмазі? Алмаз дуже твердий. Ми знаємо з ювелірної справи, що алмаз не піддається обробці без спеціальних технологій. Його неможливо подряпати, тим більше в ньому неможливо щось висвердлити. Деякі коментатори кажуть, що була така технологія: за допомогою алмазного пилу та якимись іншими способами робили гравіювання на алмазі. Інші кажуть, що був такий особливий черв'як, який допомагав це робити. Багато різних версій, і питання технології залишається відкритим.

Це вказівка, яку ми вже отримували раніше, і з 23 вірша Тора починає пояснювати, як прикріпити до хо́шена (нагрудника) ці ланцюги. Можна уявити собі, що Всевишній спочатку дає заголовок «Зроби», а потім пояснює в кількох віршах, як це треба зробити.

Тобто зверху, у верхній частині нагрудника, два кільця по краях, через які проходить плетений ланцюг, і він кріпиться до наплічників, до лямок ефода (жилета).

На серці своєму – це вже не фізичний образ. Тобто не тільки на нагруднику, демонстративно й декларативно, а й на серці в Агарона мають бути імена синів Ізраїля. Агарон завжди повинен пам'ятати, що він предстоїть перед Господом не як Агарон, не як священник, а як увесь Ізраїль, як сини Ізраїля, як Ізраїль цілком.

Урі́м і тумі́м – дуже загадковий інструмент. Майже завжди, коли доводиться відповідати на запитання, запитують, що це таке? Деякі кажуть, що це сувій пергаменту, який вкладається всередину нагрудника і який, можна сказати, ніби вмикає нагрудник, робить його свого роду «монітором», на якому загоряються літери з імен колін, або слова «так» чи «ні». Загалом, нагрудник працює як монітор.

Є багато різних версій, як це працює і як він відповідає на запитання. Це кошерний єврейський оракул, кошерний засіб зв'язку зі Всевишнім, отримання від Всевишнього відповідей на запитання. Такий інструмент, звісно, в усіх поколіннях привертав увагу, адже дуже хочеться отримувати від Всевишнього точні й цілком певні «телеграми». Тому були мудреці, майстри кабали, які складали таблиці, робили подоби урі́м і тумі́м за відсутності Храму, робили де́що таке, що нагадує або схоже. Народжувалися різні системи ворожіння, і урі́м і тумі́м обросли легендами.

Класичний переклад поняття урі́м і тумі́м такий: ур – від слова ор (світло), тум – від слова том (досконалий, цілісний). Але якщо ми звернемося до давньосемітських мов, то ур – це прокляття, том – це благословення, тамім – це цілісний, праведний, а ару́р – це про́клятий. Тобто можна сказати, що урі́м і тумі́м відповідали благословенням або прокляттям: «Ця твоя дія, про яку ти питаєш, буде благословенна, а ось ця твоя дія, про яку ти питаєш, буде проклята». І, таким чином, можна було отримувати дуже серйозну відповідь від Всевишнього. Можливо, так це працювало.

Усе, про що ми тут говоримо, усе, що я кажу, і все, що кажуть інші вчителі, – це лише припущення. У нас немає точної, чіткої традиції, як це працювало. І коли ми читаємо мідраші, Талмуд або інші джерела, в яких розбираються урі́м і тумі́м, ми читаємо: деякі кажуть так, інші кажуть інакше, а я думаю так. Так зазвичай кажуть люди, і я теж лише викладаю свою думку.

Можливо, ця дія була подібна до веселки. Веселка – це фізичне явище, яке являє собою заломлення світла в краплях дощу або туману. Світло заломлюється, виходить явище, схоже на призму, і світло розкладається на спектр, і ми бачимо, що світло стає сімома різними кольорами. Так само й інші хвилі, які є у світі, можуть розкладатися на різні складові. І певна Божественна енергія, Божественна сила, можна сказати, розкладається на дванадцять. Тому є дванадцять синів Ізраїля, дванадцять колін, дванадцять апостолів, дванадцять місяців. І ми бачимо на судовому хо́шені  дванадцять складових – свого роду веселку Святого Духа, так можна сказати, веселку Божественної сили. Тому є дванадцять каменів, тому є п'ятдесят літер на дванадцяти каменях, і це теж можна врахувати. Це свого роду розкладання на спектр, яке може виявити те, що в цю мить служить нам відповіддю на запитання. І як веселка – символ Завіту, спогад про  зв'язок зі Всевишнім, Його обітниця не руйнувати світ, так і тут свого роду веселка. Подоба веселки вкладається в Завіт, і коген носить її. І тут є розкриття Божественної сили в зрозумілих для людини образах. Може, це монітор, може, це якісь картини, ми не знаємо. Можливо, ці камені збиралися і працювали як добрий рідкокристалічний екран. Усе може бути. Це явище загадкове.

Ми продовжуємо читати докладну вказівку, яку Всевишній дає талановитим ремісникам, вузьким фахівцям щодо виготовлення одеж для Агарона та його синів. Поки що, щоправда, ідеться лише про Агарона.

Ми вже говорили про слово меї́ль, що воно спільнокореневе зі словом меа́ль (зверху), тобто це якийсь верхній одяг. Я спробував знайти адекватні російськомовні переклади. Зазвичай цей одяг позначають як ри́за, не дуже зрозуміле більшості сучасних читачів слово. Давайте сприймати меї́ль просто як плащ, як верхній одяг.

Таким чином меї́ль надягається через голову. І тут ідеться про те, яким має бути отвір для голови. Увесь комір, який на плащі священника, на верхньому одязі священника, влаштований так, що тканина підвернута всередину і оброблена зверху оверлоком (якщо сучасною мовою сказати), щоб комір був міцним і не розривався, бо когенові не можна, щоб його одежі розривалися. Звісно, ті, хто читав Бріт хадаша́, можуть мене запитати: а як же первосвященник роздер свої одежі (Матітьягу 26:65)? Він роздер не ці одежі, оскільки за часів римського управління ці одежі видавалися лише на дні служіння. А в звичайні дні священник був у цивільному одязі, яким би він тоді не був, був не в службовому і не в мундирі.

Червоний колір на згині за певного освітлення, відбивається, заломлюється, як синій. Багато середньовічних художників це помітили. І в мистецтві давнини до червоного кольору часто додавали синій для підкреслення його червоності. Тому тут ніби яблуко граната, але його колір не зовсім червоний, він справді такий, із цяточками, з відтінками, до нього додається блакитний колір.

Що таке гранат? У багатьох східних царствах гранат (оскільки плід ніби має корону, ніби носить корону) був символом царської влади. Гранатове яблуко схоже на голову царя в короні, тому багато царських аксесуарів у народів, в оточенні яких жив Ізраїль, прикрашалися гранатами.

 У цьому зв'язку цікаво, що гранат тут кріпиться на поділ одягу, і можна побачити в цьому натяк на те, що священство підноситься над царством. Священник ніби має корони всіх земних царів на подолі свого одягу в ту мить, коли він входить у Ко́деш Кодаші́м і постає перед Всевишнім. Це підносить його на рівень набагато вищий, ніж усі царі, і це спільний для Близького Сходу контекст. Але, крім цього, важливо, що гранат – це дивовижний плід, який багато в чому став символом ізраїльського народу. Гранат повний зерен так само, як сповнені міцво́т (заповідей) євреї сповнені чесноти. Тому гранат не стукає, як напханий глечик не стукає, не дзвенить, коли ним намагаєшся погриміти.

З іншого боку, монетка в порожньому глечику дзвенить. Арамейською мовою є таке прислів'я: «Істара́ саті́р бело́ґа кіш-кіш карі́я: один астарій у великому глечику кричить кіш-кіш, тобто дзвенить» Мається на увазі, що людина, яка мало знає, у якої в голові дві-три думки, вона дуже гучна. І народ Ізраїля, у тлумаченні мудреців, складається з двох частин: із праведників, які повні, як гранат, і з тих, кого найбільше чути, але в них заповідей не так багато. І тому вони на подолі священника змішуються: частина тих, хто шумить –дзвіночки, частина тих, хто повні – це гранати.

Якщо ми зробимо таку прикрасу з гранатових яблук і дзвіночків, якщо Агарон прийде у Святе не як представник лише праведників і не як представник лише лиходіїв, якщо обидві частини народу – і праведники, і ті, хто поки що ще не дуже праведник – розумітимуть, що їм необхідне представництво перед Всевишнім, то тільки тоді, тільки представляючи весь народ, Агарон не помре. Тому на подолі його меї́ль, на подолі його верхньої одежі, вже перебувають, він уже взяв, він уже поніс і простих ізраїльтян, які не відзначаються праведністю.

Тут, мабуть, саме місце поговорити про одну дуже відому легенду. Про легенду, згідно з якою в той час, коли первосвященник входив у Святе Святих, до нього прив'язували золотий ланцюг, щоб, якщо він там помре, його можна було витягти. Чомусь ця легенда часто пов'язується з дзвіночками на подолі його меї́ль: якщо перестали дзвеніти дзвіночки, значить, щось із ним сталося. Є одна важлива деталь, що вказує на те, чому це легенда. Первосвященникові заборонено було мати на собі будь-що металеве, коли він входив у Святе Святих. Це пряма заборона Тори. Священник не надягає меї́ль (той самий одяг, про який ми говоримо), коли він входить у Святе Святих. Він входить туди лише в чотирьох нижніх одежах, тому жодної мотузки, золотого ланцюга до нього прив'язати не можна. Крім того, якщо припустити, що священник помер у Святому Святих, то святості там більше немає. Мертве тіло нечисте, місце осквернене, і немає жодної проблеми, щоб туди ввійти. Та й для ремонту, для якихось інших робіт не було жодної проблеми ввійти у Святе Святих: якщо людина, наприклад, маляр, то були випадки, коли ввійти туди було можна. Входити у Святе Святих було небезпечно саме для служіння, для не своєї роботи. Звісно, якщо, не дай Боже, священник помер у Святому Святих, туди можна було ввійти, і жодного ланцюга не було потрібно. Легенда про ланцюг з'являється у збірнику, який називається Тікуней Зогар (Виправлення Зогар). Він належить до XIII-XIV століття нашої ери, і можна сміливо сказати, що це все-таки легенда, бо в ранніх джерелах такого немає. Це трошки відхилення від нашої теми, але хотілося б це сказати.

У 36 вірші читаємо про інший предмет, який має бути на Агароні:

Слово ціц можна перекласти як гребінець, щось, що стирчить угору. Іноді перекладають це слово як дощечка. Але незрозуміло, як може бути дощечка з чистого золота. Я переклав слово ціц як пластина.

В оригіналі, історично, у цій пластині робили три отвори, через них протягали блакитну нитку, і так пластина кріпилася до головного убору, вона (нитка) зав'язувалася на потилиці.

Ми не дуже добре знаємо, як влаштований головний убір, який ми вже називали тюрбан або якась пов'язка на голову (28:4). Є багато різних малюнків і багато різних реконструкцій, але конкретних, серйозніших, тонких вказівок немає.

Таким чином, коген має на лобі золоту пластинку з написом «Святиня Господу». Для чого це потрібно, читаємо в 38 вірші.

Дивовижна річ. Агарон, коли несе на собі золоту пластину з написом «Святиня Господу», стає всіма жертвами за гріх, одразу всіма жертвами, посвяченнями за гріх, які приніс народ Ізраїля. Він являє собою величезну, з'єднану в часі й просторі жертву народу Ізраїля. Звісно, це не буквальне поняття.

Коли говориться, що «буде пластина на ньому постійно», то йдеться саме про час служіння. Він не ходить із нею на базар. Щоразу, коли Агарон предстоїть перед Всевишнім, це наче всі жертви Ізраїля постають перед Ним.

Щодо цих трьох предметів немає конкретних вказівок, як їх робити.

На цьому вірші закінчується опис одеж Агарона. Ми з вами дуже довго читали про те, у що Агарон одягається. Тора присвячує, як ми бачимо, набагато більше місця опису одеж Агарона, ніж навіть створенню світу, наче одягнути Агарона складніше, ніж створити світ. Але світ творив Сам Всевишній, а Агарона мають одягнути вправні майстри з народу Ізраїля. У чому особливість, для чого потрібні такі точні, так детально прописані одежі? Ми знаємо, що світ зламався з гріхопадінням Адама, стався розрив між небесним і земним. Коли ми читаємо про Агарона, ми знаємо, що́ ми в ньому будуємо. Ми говоримо про людину, яка, наче в скафандрі чи в акваланзі, входитиме у Святе Святих, буде здатна підійматися на небо. А тут, крім того, ми читаємо, що він ще й понесе на собі гріхи, понесе на собі жертви всього народу. І для того, щоб це працювало, щоб людина, яка цим займатиметься, вижила, їй потрібен тонко продуманий спецодяг, і про це, власне, Всевишній і говорить.

Далі ми читатимемо, у що одягаються прості священники, сини Агарона.

У простих священників інші головні убори – мігбао́т (слово ґів'а́ означає пагорб), високі головні убори, свого роду циліндри. У простих священників одяг простіший, але й він для величі і слави. Будь-яка людина прославляє Всевишнього. А священник як людина, яка покликана все ж, хоч і простим священником, але служити в Храмі, він, безумовно, має бути одягнений у гідність і розкіш.

Будь-яке призначення на служіння починається з помазання: і царське, і священницьке. Царі, які є нащадками царів, не потребують помазання – вони вже помазані. Одне з пояснень, чому Машиах називався помазаник, таке, що він, будучи спадкоємцем царя Давида, призначеним на престол, уже народився з цим помазанням. Але когена на самому початку когенського служіння треба помазати.

Тора розповіла про три деталі одягу синів Агарона: про сорочку, кушак і головний убір, але розповіла про них мало, тому ми не даємо їм докладних описів. Далі, коли ми торкатимемося вже самого виготовлення одежі, я спробую навести описи, які існують у пізніших джерелах. Їх важко назвати достовірними, але це цікаві здогадки, ми поговоримо про це обов'язково. Розповімо тепер і про четвертий предмет.

Потрібно зробити для священників елемент нижньої білизни, який схожий на шорти, плавки або сімейні труси, щоб прикривати їхню наготу. Тут важливо зауважити, що для близькосхідного чоловічого одягу прикриття наготи, тобто нижня білизна – це не щось само собою зрозуміле, це дуже дорога одежа. Її ж треба постійно міняти, прати і особливим чином дбати про гігієну і чистоту. Та й, на думку більшості, хто ж там дивиться? Тому необхідність зробити такий одяг для священників показує, що вони перебувають під особливою, пильною увагою, розглядаються Всевишнім з усіх боків. І ось природне заперечення, яке часто виникає не тільки щодо священників, а й щодо повсякденного життя: а що, Всевишній не бачить, що там у нас під білизною? Невже Він не бачить постійно нашу наготу? Всевишній, безумовно, Всевидющий, і Він може бачити все. Водночас Він досить делікатний, щоб не дивитися на нашу наготу там, де ми не прагнемо її показувати. Тому тут Всевишній пропонує нам нашу наготу покрити не заради того, щоб не образитися її виглядом, а заради збереження нашої гідності передусім.

Тобто не понесуть гріха за те, що вони входять у Святе і підіймаються до жертовника. Саме в такому вбранні їм можна це робити, і це не гріх.

Отже, ми прочитали опис одеж Агарона і його синів. Опис одеж Агарона дано дуже ретельно, це опис одеж не лише Агарона, а й будь-якого первосвященника, головного предстоятеля за народ Ізраїля і за весь світ. Опис одеж синів Агарона дано менш докладно. Але все це разом – спецодяг, що дає змогу Ізраїлю взаємодіяти зі Всевишнім, і саме тому йому приділено таку пильну увагу. Ми також прочитали про те, що Агарон має бути помазаний, пройти через помазання, щоб бути посвяченим на служіння.

З Божою допомогою ми продовжуємо вивчати тижневу главу Тецаве і читатимемо з початку 29 розділу книги Шмот. У попередніх уривках глави ми читали інструкції, які Всевишній дає вправним ремісникам щодо створення одягу для Агарона і його синів, щоб можна було посвятити їх на священство. У цьому розділі Всевишній говорить уже безпосередньо з Моше і дає інструкції йому самому. І ці інструкції про те, як зробити з майже простого ізраїльтянина на ім'я Агарон і з його синів священників для народу Ізраїля (або як зробити людину священником).

 Слово дава́р має дуже широке значення (і ми про це не раз говорили) – це мовлення, дія, якась тема, якась подія. У цьому випадку це дія.

Освятити їх – кого? Зробити з ними – з ким? Ідеться про Агарона і його синів. Це інструкція щодо того, як треба вчинити з синами Агарона і з самим Агароном, щоб зробити їх священниками Всевишньому.

Візьми одного бика, сина бика – про що йдеться? Про те, що ми знаємо щодо нього, що він – чистокровний бик, без усяких усіляких домішок, що в той час було досить поширено. Тобто візьми справжнього, чистопородного бика.

…і двоє чистих ягнят. Щойно в нас виникає такий опис, одразу хочеться зрозуміти: що ж це означає? І коментатори кажуть різне. Наприклад, так: «Бик – це спокута за гріх золотого теляти. Всевишній заздалегідь його передбачає, що воно буде. Один із баранців – це спокута за гріх Агарона, другий – посвячення, жертва посвячення». Інші стверджують: «Бик – це, справді, за золоте теля. Один із баранців – це всепалення, другий – посвячення». Треті кажуть: «Ну, золоте теля тут, мабуть, ніяк ні до чого. Бик означає Аврагама, адже про Аврагама сказано: „І побіг він до стада, до рогатої великої худоби“. А два баранці, власне, означають Іцхака і Яакова. Таким чином, бик і два баранці символізують Праотців». Є й такі, які кажуть, що в цьому приношенні є щось пророче. В Агарона було четверо синів: Надав, Авігу, Ельазар та Ітамар, але тільки Ельазар та Ітамар зрештою служитимуть священниками, Надав і Авігу загинуть. Тому в цьому випадку жертвоприношення, на думку цих коментаторів, символізує Агарона і двох його синів, які й залишаться на священстві.

Важко вибрати якийсь із цих варіантів, і, взагалі, я думаю, що ці варіанти виникають, коли ми не хочемо приймати, не погоджуємося приймати, що так сказав Всевишній, що це Його воля і в чомусь, десь вона для нас незбагненна. Нам потрібне зрозуміле для нас пояснення. Мені воно теж потрібне. Хоча, я розумію, що це трошки «дитинство». Ми діти Його, і Він любить, коли ми залишаємося дітьми. Тому можна вибирати з перелічених або знайти свій власний варіант тлумачення.

Ми дізналися про те, що треба було взяти з тваринного світу. Далі читаємо:

Ле́хем мацо́т – це дослівно хліб опрісночний. Насправді це хліби з борошна, які варяться в окропі, а потім вони випікаються на своєрідній перевернутій сковороді і трішки підсмажуються в олії. Це перший вид хліба, який треба взяти.

Другий вид хліба називається халя́т мацо́т (прісний бублик або прісний коровай). Він виготовляється з борошна, яке заздалегідь змішується з олією, а потім випікається. Це окремий рецепт приготування.

І третій вид хліба, який приноситься, який Моше має взяти, – це ракіке́й мацо́т (прісні коржі). Вони випікаються без олії. Це борошно і вода, але потім, коли їх складають, їх промазують олією. Коментатори кажуть: «Є така давня традиція, що коржі промазувалися олією, на них накреслювалася така кутаста літера каф або грецька літера лямбда, яка символізує, з одного боку, як літера каф – першу літеру слова коге́н, а з другого боку, вона вказує на благословення Агарона, яке відбувається групою роздвоєних пальців, особливим складанням руки, в якому теж можна побачити таку лямбду або літеру ві (v), або кутасту літеру каф, кому як дозволить уява». Але це коментатори, а простий текст говорить про те, що треба взяти три види коржів. Знову ж таки коментатори кажуть, що по десять штук кожного виду коржів.

Три види коржів зіставляють із трьома мірами борошна, яке Аврагам повелів Сарі замісити. Тобто коментатори намагаються знайти паралелі складовим жертвоприношення в єврейській історії, які тут описуються, і відсилається все до Аврагама. Перша трапеза, в якій беруть участь небесні і земні, має знаходити, на думку коментаторів, на думку мудреців, паралелі і в інших трапезах.

Усі тридцять коржів треба покласти в кошик: три види коржів, по десять штук кожного виду (як ми сказали, десять штук – це думка коментаторів).

Зверніть увагу, що в 3 вірші написано про коржі, що їх треба легакрі́в (принести в жертву), вегікравта́ (і приніс їх у жертву). І в 4 вірші ми знову бачимо паралель, про яку я вже говорив раніше – ветакрі́в ель-пе́тах (наблизь до входу) Агарона і синів. Один і той самий корінь (куф-рейш-бет) – принести в жертву і наблизити. Здавалося б, і те, і інше приноситься в жертву або і те, і інше наближається.

Агарона і синів треба омити водою. Тобто, мабуть, не Моше з мочалкою має їх мити. Він має повеліти їм омитися або зайти з ними в мікву, як варіант. Теж є різні варіанти розуміння, і, як це часто буває, є і прямо протилежні розуміння. І для того, щоб бути послідовним, я таке розуміння незабаром теж наведу.

Насамперед Агарон одягається в одежі первосвященника. У нашому списку пропущено (і коментатори це заповнюють), що першим одягом ідуть міхнаса́їм (міхнасе-ва́д) або штани, шорти, про які ми говорили в 28:42. Але знову: у тексті цього немає, можна просто пам'ятати, що вони там десь мають бути. Зі скромності Тора не каже: «А ти надягни на Агарона штани».

 Моше, таким чином, допомагає Агаронові одягатися. Можна сказати (якщо застосувати східну традицію), що, коли в людини були раби, вони допомагали їй робити якусь роботу, яку людина могла робити і сама, але було заведено, було особливо почесним, щоб ця робота робилася через рабів. Можливо, і омивання, і одягання тут можна зрозуміти як те, що Моше смиренно опускається до рівня раба і омиває Агарона і його синів усе-таки сам, і сам же одягає їх.

Коментатори кажуть, що Моше мав сім разів окропити спочатку начиння, жертовник і всі посудини, які в Храмі. Потім вилити певну кількість на голову Агарона, наносячи йому олію між повіками, на переніссі і на тім'я так, щоб текло по чолу. І знову ж таки коментатори кажуть, що стікання олії мало відбуватися тією самою літерою лямбда або каф. Але так кажуть коментатори, і вони ґрунтуються на якомусь своєму розумінні. Не заперечуючи сказаного, можу лише уточнити, що в тексті прямо цього немає.

Що означає наповнив руку? Слово мале́ означає повний, слово яд – рука, тобто «уповноручив», точний аналог російського уполномочил: ти наповнив їхню руку силою, з цього моменту вони мають усі когенські повноваження («повноруччя») і можуть виконувати все, що коген має виконувати. Слідом за цим: 

Для чого це потрібно? Для того, щоб бик із простого м'яса і забій із простого забою став забоєм священницьким. Бик спочатку стає биком, призначеним для жертви, а вже потім його забивають. Тобто можна сказати, що через рукопокладення Агарона і синів бик починає предстояти перед Всевишнім, і саме як того, що предстоїть перед Всевишнім, його забивають.

Роги жертовника – це ті самі виступи, про які ми говорили, вони розташовані на чотирьох кутах жертовника. Якщо Агарон помазується олією, то жертовник помазується і олією, і кров'ю (ми вже говорили про те, що такий обряд вказує на певний ступінь спорідненості, на родинний зв'язок, «братання» зі Всевишнім, щоб ми зі Всевишнім, когени зі Всевишнім були однієї крові).

 Складний анатомічний вірш. Важливо звернути увагу на слово хе́лев (жир), воно тут згадується кілька разів. У Торі існує заборона на вживання внутрішнього жиру: жиру, який покриває нутрощі, і жиру, який на нирках. І саме це називається словом хе́лев. Я зіткнувся з тим, що багато хто помилково думає про заборону будь-якого жиру. Ні, не будь-який жир. Є жир, який покриває ребра (шума́н), наприклад, на баранячих реберцях; є курдючний жир (алья). Обидва ці види жиру можна, звісно, вживати в їжу, і їх вживають. В їжу заборонений лише хе́лев.

У цьому вірші ми читаємо, що Моше велено взяти весь хе́лев, увесь внутрішній жир, який покриває нутрощі, утробу, і ту плівку, яка покриває печінку, і дві нирки, і жир, який на нирках, і принести їх у всепалення на жертовнику.

Цей другий баран є жертвою посвячення з боку народу, її приносить Моше, це такий унікальний випадок (ми ще говоритимемо про статус Моше). Моше приносить її як баранця посвячення, і ми ще продовжимо говорити докладно про це далі.

Ми продовжуємо читати главу Тецаве з 19 вірша 29 розділу. У минулому уривку ми почали читати інструкцію – вказівку про те, як Моше має посвятити Агарона і його синів у когени. Дивовижний процес, який дає змогу з простої людини (можливо, не зовсім простої, якою був Агарон) зробити когена – людину, здатну зустрічатися зі святістю і не вмирати, людину, здатну зустрічати святість у своєму повсякденному житті. Всевишній повелів для цього приготувати трьох тварин – двох баранців (ягнят) і одного бика – і 30 коржів. У минулому уривку ми прочитали про одне з ягнят і про бика. І тепер ми читатимемо продовження про третього, найнезвичайнішого з баранів, коли-небудь принесених у жертву народом Ізраїля.

Ми говорили про те, що, коли коген покладає свої руки на жертву, жертва стає такою, що предстоїть перед Всевишнім, вона «делегується» бути тією, що предстоїть за народ. У цьому випадку на жертву покладали обидві руки. Коли людині дають якесь нове доручення, коли змінюють її статус, ставлять її служителем або щось подібне, на неї покладають дві руки. Якщо ж вона йде з якоюсь місією, яка не змінює суті її служіння, покладають одну руку.

Є певна суперечка про те, що означає слово тену́х? Зрозуміло, що це якась частина вуха. Більшість коментаторів схиляються до того, що це мочка вуха, але деякі кажуть, що це хрящик, який посередині вуха.

Ось таке посвячення Агарона і його синів необхідно було зробити. Зрозуміло, що за всі роки коментування не могло бути такого, щоб коментатори не спробували зрозуміти, про що тут ідеться, чому саме ці частини тіла? Найпростіші коментарі кажуть про те, що це найзручніші для помазання місця, це помазання меж людини. Просто помазали краї Агарона і синів у трьох зручних місцях.

Автор книги «Хесед ле-Аврагам» (Милосердя Аврагамові) рабі Азулай розповідає такий мідраш: коли Яаков залицявся до Рахелі, він боявся того, що Лаван вчинить якусь хитрість, і може виявитися, що в шлюбну ніч із ним буде не Рахель, а хтось інший. І Рахель дала йому знаки. Вона сказала: «Я доторкнуся до мочки вуха твого, до великого пальця руки твоєї, до великого пальця ноги твоєї, так ти дізнаєшся, що це я». Потім Рахель по-сестринськи поділилася цими знаками з Леєю (коли побачила, що її віддають силоміць), щоб Лея не осоромилася. Такий мідраш, такий переказ, але нам важливе повторення цих трьох елементів.

Інші, давніші коментатори говорили про те, що нечиста сила, якісь нечисті духи, спрямовані проти слуху, проти сприйняття інформації (вуха – це інструмент слуху, «віра – від слухання»), спрямовані проти правильного аналізу інформації, правильних дій (руки) і правильних намірів (ноги), вони прилипають до людини ось у цих місцях: на мочці вуха, на великому пальці руки і на великому пальці ноги. Тому для того, щоб очистити людину (в цьому випадку – Агарона) від демонічних впливів, її очищали таким чином.

Інші коментатори кажуть, що взагалі є́цер га-ра́ (зле начало), немов за мотузочки маріонетку, тримає людину за ці три точки, тому що він керує не тілом, а не́феш (душею), і йому цих трьох точок достатньо. Він керує душею людини, а вже душа править людиною. Тому коментатори говорили: «Для того, щоб позбутися гріховної пристрасті, щоб під час близькості з дружиною зачаття було не пристрасним, а саме у святості, жінка мала торкатися мочки вуха, великого пальця руки, великого пальця ноги». Ось такими містичними характеристиками наділили (або споконвічно були наділені) ці три точки на тілі.

Є подібний опис і в сусідніх народів: у шумерських і аккадських міфах теж ідеться про те, що якісь злі боги встромляють стріли або кидають дротики в ці частини людського тіла. І, цілком можливо, що ми тут маємо можливість зазирнути якимось чином у глибини таємниць людського тіла. Усе це безумовно дуже цікаво, і не можна однозначно все це взяти і відкинути, тому я це й наводжу тут. Але треба пам'ятати, що мідраші і містичні тлумачення – це людські спроби (нехай і дуже мудрих людей) проникнути в зміст слів Тори. Разом із тим самі елементи – мочка вуха і два великі пальці – це слова святої Тори, і вони невипадкові, невипадково Всевишній повелів Моше вибрати саме ці місця.

Далі написано: і полив кров'ю весь жертовник. Тобто відбувається поріднення, зв'язування когена і жертовника. Жертовник – це і стіл Всевишнього. Знову відбувається «братання», зв'язування когена і Всевишнього.

На цьому закінчується освячення Агарона, синів його і його одеж.

Тут описується розбирання жертви шламі́м жертви примирення, примирення зі Всевишнім. Є різні види жертв, які розрізняються за тим способом, як вони приносяться, і за тим, як вони поїдаються. Жертву шламі́м їдять три групи: жертовник (те, що залишається на жертовнику, умовно кажучи, їсть Всевишній, хоча Він і не їсть), коген, який здійснює жертвоприношення, і господар жертви. І таким чином укладається мир. Ця трапеза буде трапезою примирення.

Тут Всевишній каже Моше взяти ті частини мирної жертви, які від початку призначаються для Всевишнього, для спалення на жертовнику. Це жир і курдюк, і жир, який покриває нутрощі (я вже говорив про те, що є різні назви для жиру, і ось тут бачимо дві – внутрішній жир (хе́лев) і курдюк (алья́)), і поверхневу плівку, яка покриває печінку, дві нирки і нирковий жир, і шок (слово, мабуть, правильно буде перекласти як гомілка правої ноги). І що з ними треба зробити? Ще до них треба додати хліби:

Ми вже говорили про три сорти хлібів, які знаходяться в кошику. Тобто треба взяти ось ті шматки м'яса і хліби з кошика, які перед Всевишнім. 

Тут використовується слово тенуфа́ – можна сказати розмахувати, розвівати за вітром, махати. Від цього ж кореня, наприклад, слово меніфа́ (віяло). У нашому випадку це такий спосіб розгойдування: вгору, вниз, вправо, вліво, всі разом, узявшись за руки. У цьому випадку це буде Моше, Агарон і сини, але надалі, коли приноситимуться жертви, коген приносить свою частину і частину жертовника, господар – свою частину. Кожен, тримаючи свою частину, розмахує нею в повітрі: верх, вниз, вправо, вліво, піднімає це на своїх руках. Це свого роду звичай примирення. І уявляється, що Всевишній з іншого боку бере нас за руки, і ми разом із Ним розгойдуємо, махаємо цією частиною жертви. І цей спільний «танець» починає процес примирення між нами. Ми свідчимо про те, що між нами укладається мир, що з цього моменту ми починаємо мирно співіснувати.

Хоч як це дивно, я думаю, що більшість із нас не тільки бачили, а й самі брали участь у подібному процесі. Коли маленькі діти беруть одне одного за мізинець і кажуть (якщо це російською): «Мирись, мирись и больше не дерись». Якщо це івритом, вони кажуть: «Шо́лем, шо́лем – ле-ола́м, бро́ґез, бро́ґез (це дитяче слово) – аф-па'а́м» («Мир, мир – назавжди, сварка, сварка – ніколи»). І теж розгойдують так пальцями на всі боки. Це відображення звичаїв примирення, які існують і в дуже давніх народів, але сьогодні збереглися здебільшого на дитячому рівні. Це дуже-дуже схожий звичай. Що він означає, видно з англомовного варіанта. Російською мовою кажуть: «Если будешь драться, я буду кусаться» або щось іще (є різні варіанти оборонного характеру). Англійською мовою кажуть: «Pinky swear, hope to die» («Триматимемо мізинчики разом чи ти хочеш без нього залишитися?» – так приблизно можна перекласти). Ось так ми укладаємо договір. Ми з Тобою укладаємо мирний договір, але якщо щось піде не так з мого боку, то можна мене «розібрати», як цього нещасного, благословенного баранця. Благословенного – тому що не кожен із баранців, який гуляє в стаді, може стати цим історичним баранцем, прообразом примирення між людиною і Богом.

Далі, у 26 вірші, читаємо продовження того, що належить робити з жертвою. 

Зазвичай ми знаємо, що грудинка (хазе́) і права гомілка (шок) – це ті частини, які з мирної жертви отримує коген. (Як я вже сказав, мирна жертва «їсться» жертовником, когеном і господарем жертви). У цьому випадку грудинку отримує Моше, ніби виконуючи роль когена. Деякі коментатори кажуть: «Тут Моше виконує роль священника священників, він – коген га-когані́м. Така собі разова функція, яка трапляється один раз у житті. Один раз у людській історії». Інші говорять про те, що, справді, функції когена під час зародження самого священства, тобто того першого і єдиного разу, розділені. Агарон – це посудина, яка освячуватиметься, Моше – це світло, своєрідна «пробірка» зі священством, яка наповнюватиме Агарона. Моше, таким чином, – внутрішня сутність Агаронового служіння, коген не за плоттю, а за своєю внутрішньою сутністю, за своїм наповненням. І він бере собі, як свою частину жертви, саме грудинку. Не другу частину, яка належить священникові і яка називається шок (гомілка). Про це читаємо далі: 

Тобто тут Всевишній каже, що не лише цього разу, а й на всі часи сини Агарона і Агарон, поки живий, отримуватимуть свою частину від жертви. Слово трума́ (ми говорили, це була назва попередньої глави) – те, що підноситься, те, що приноситься в жертву, і когени отримуватимуть хазе́ (грудинку) і шок (гомілку) від жертви на всі віки.

Тобто Всевишній тут каже: «Ось ці частини будуть вічним законом призначені Агаронові, як частина піднесення, яке сини Ізраїля підносять серед піднесень Господу». Заздалегідь зрозуміло, як ділити баранця. 

Тобто наступних після Агарона синів, синів синів і правнуків не треба буде окремо помазувати. Але сам одяг служитиме їм помазанням і передачею повноважень. Яким чином це відбуватиметься? 

Тобто для того, щоб освятитися і для того, щоб стати когеном, помазаником і уповноваженим, коген наступного покоління не муситиме проходити через усю цю процедуру, але йому треба буде протягом семи днів надягати цей одяг. Так за часів Храму тренували когенів, і за сім днів до входження в Храм на Йом Кіпур у нього були свого роду репетиції.

У 31 вірші повертаємося до наших баранів:

31.Візьми цього баранця наповнення (частини, що належать тобі) і звари м'ясо його на святому місці.

 Тобто, оскільки це свята їжа, її не можна взяти додому в судочку і розігріти вдома в мікрохвильовці. Ні, її треба їсти у внутрішньому дворі.

Святу їжу не їдять ні холодною, ні розігрітою, і нею не з усіма можна поділитися.

 Тобто подібну процедуру, яку ми з вами тут і в попередньому уривку прочитали, треба буде робити і повторювати протягом 7 днів.

Крім того, треба ще підготувати жертовник, і в 36 вірші ми читаємо про підготовку жертовника:

Зверніть увагу на цікавий збіг, на цікавий зв'язок. Слова хата́т (жертва за гріх) і хітета́ (очистив, стерилізував), у сьогоднішньому івриті – хіту́й (стерилізація, повне очищення), пишуться абсолютно однаково. Хет (гріх) і лехате́ (очищати, стерилізувати) – це близькі, по суті, однокореневі слова.

Жертовник теж мажеться олією, як ми про це ще й раніше говорили.

 Від чого можна спокутувати жертовник? Хіба ж жертовник щось зробив? І навіщо він потребує спокути, якщо він узагалі неживий? Ідеться про те, що, можливо, на нього було пожертвувано щось, здобуте нечесним шляхом. Може, хтось віддав крадений брухт або неправильну дерев'яшку приніс. Загалом, щоб цей жертовник був чистий, треба виконати всі процедури. Тому він сім днів освячується. Отже, сім днів робитимеш спокуту жертовника.

І буде цей жертовник суперсвятим. В оригіналі стоїть ко́деш кодаші́м, але це не пов'язано зі Святим Святих. Тут ко́деш – святий, що освітлюєiУ російському тексті тут стоїть саме «той, що освітлює», а не «той, що освячує». Переклад передає це слово дослівно., і що робить святим. Чому так? Тому що далі написано коль-ганоге́я бамізбе́ях їкда́ш (кожен, хто торкається жертовника, освятиться). Дивовижна властивість з'явилася в предмета – освячувати все, що до нього торкається. І про це ще багато говоритиметься в Торі.

 У попередніх главах, у попередніх бесідах ми говорили про устрій Намету зустрічі, жертовника і про посвячення когенів – Агарона і його синів. У цьому нашому уривку ми поговоримо про початкові обов'язки когенів, про те, для чого їх посвячують у когени, які обов'язки, пов'язані з жертвоприношенням, у них будуть. Отже, читаємо з 38 вірша 29 розділу.

 Коли ми говоримо івритом про вік і хочемо сказати, що людині, наприклад, двадцять шість років, ми кажемо, що вона син двадцяти шести – бен есрі́м веше́ш. А однорічний баран – син року. Тому, коли ми читаємо кевасі́м бене-шана́ (барани – сини року), то це однорічні барани. Тобто на день треба буде приносити двох однорічних баранів, щодня.

Це означає, що перед самим світанком священники різали барана, і зі світанком його треба було розібрати, уже принести на жертовник. Тобто, якщо забій відбувався в літню пору, він починався о четвертій тридцять – п'ятій годині ранку. Непроста робота: священники розбирали м'ясо в храмі, на території храму. Вони ходили босоніж, це ще й холоднувато, часом сиро й мрячно. Загалом, робота починалася зра́нку.

Щодо заповіді, що другого барана треба різати в міжвечір'я (або у вечірніх сутінках), є дуже цікава історія. Рабі Аківа казав, що заповідь «полюби ближнього свого, як самого себе» – це найважливіший принцип, найважливіше загальне правило Тори. Крім цього, було відомо дві інші думки щодо того, яке правило Тори найважливіше. Бен Азай (сучасник Рабі Аківи) казав, що найважливіше – це гіне́ толдо́т ада́м, «ось породження людини», ось те, що людина породила, які плоди в неї в житті, що вона робить, як вона змінює світ. І інший учений, що жив трохи пізніше, Шимон бен Па́зі, каже, що саме цей наш вірш: «перший баран рано вранці і другий баран увечері в сутінках» – це найважливіший принцип Тори. Що він має на увазі? Старанність, постійність, ретельність у виконанні заповідей. Можна одного прекрасного моменту пожертвувати Всевишньому тисячі баранів і на півроку забути про Його існування. Набагато складніше щодня ретельно виконувати заповіді Тори. Чому мудреці розходилися в думці, що важливіше в Торі? Взагалі-то і плоди людини важливі, і постійність, і любов (вона, безперечно, важливіша за все). Кожен говорив про те, що для нього становить особливу трудність, що є викликом саме для нього. Комусь, Рабі Аківі, наприклад, найважче було любити ближнього. Зараз можна обуритися: «Як ти смієш так говорити про Рабі Аківу?!» Рабі Аківа сам так говорить про себе. І я не хочу сказати, що він менше за мене любив ближнього. Він бачив у цьому складність, складність, яку успішно долав. Бен Азай думав: «Що я залишу після себе, що після мене залишиться, що після мене буде?» Це була найбільша його проблема. І Шимон бен Пазі, Рабі Шимон, думав про те, як би зберегти ретельність, як би зберегти дисципліну в дотриманні Тори. І він виокремлював як найважливіший принцип у Торі – баран уранці і баран увечері.

У 40 вірші ми читаємо, що ще потрібно.

Со́лет – це те, що називається італійською дурум, борошно грубого помелу, яке використовують для виготовлення пасти і піци в Італії, борошно найвищої якості. Можна на російську мову перекласти як манка, як схоже на манну крупу. Десяту частину від чого треба взяти? Десяту частину від ефи, від міри, яка становить двадцять два літри. Таким чином ісаро́н – це 2,2 літра манки.

У цьому випадку оливкова олія може бути «битою», може бути другого віджиму. І цієї олії треба взяти ре́ва гагі́н (чверть гіна). Ще одна одиниця виміру – гі́н. Це міра в 3,6–3,9 літра. І, відповідно, чверть гіна – це приблизно 0,8 літра. Виходить, що треба змішати 2,2 літра манки з майже літром оливкової олії. Кількість вина має бути реві'і́т гагі́н (четверта частина гіна), у цьому випадку приблизно 0,9 літра.

Тобто через споглядання присутності Слави Всевишнього освятиться і народ Ізраїля. Спочатку були освячені когени. Вони приносять жертвоприношення, яке Всевишній повелів. Через це Всевишній зустрічається з когенами в огель-мо'е́д (у Наметі зустрічі). І біля входу в огель-мо'е́д ізраїльтяни можуть зустрітися зі Всевишнім і освятитися славою Його.

Спочатку Всевишній повелює Моше зробити все необхідне для освячення Агарона, сказавши йому: «І вони освя́тяться». Але ця святість, вона як представництво від народу Ізраїля, тобто вони відокремляться від народу, їх ніби висунуть перед народом, від його імені. І далі Всевишній каже: «Я їх освячу, Я їх візьму до Себе, у Моє священство, і будуть вони Мені священниками». І коли в нас є посол на небесах в особі священника, через це з'єднання станеться те, що описано далі:

 Тобто: «Я житиму серед синів Ізраїля, буду їм Богом, буду їм Мірою суду, буду їхнім внутрішнім Суддею, їхнім Компасом у всіх учинках, буду Тим, що спрямовує їх у всіх життєвих ситуаціях. І коли запрацює весь цей описуваний, цей дивовижний механізм, то:

Тут Всевишній каже: «Я вивів їх з Єгипту, щоб вони були Мені домом, щоб Я жив серед них».

На цьому закінчується наш уривок. Він зовсім невеликий, але історичний, дуже важливий і значущий. Всевишній каже, що якщо когени приноситимуть постійну жертву, (жертвоприношення в храмі здійснюватиметься постійно), то Він, Господь, освятить жертовник і освятить когенів, і візьме їх до Себе, тобто завершить зі Свого, небесного боку, будівництво ліфта «земля-небо», або мосту «земля-небо», і через це освятиться Славою Його весь народ Ізраїля. І Господь житиме в народі Ізраїля, буде основою для всякого суду внутрішнього, керуватиме народом і кожним із народу. Кожен освятиться і зберігатиме цю святість, і пам'ятатиме, що це Господь вивів народ – вивів нас, вивів мене з країни Єгипетської, щоб жити в мені, щоб жити всередині мене. Бо Він – Господь. Ось таке значення в сьогоднішнього уривка.

Корінь куф-тет-рейш – від нього походить слово кето́рет (кадіння або кадіння пахощів). Це слово може означати просто диміти або навіть просто буркотіти. Мекате́р – це людина, яка буркоче і на все скаржиться, образно кажучи, «димить». Залізничний локомотив, якого зараз уже не роблять і який ішов і димів попереду поїзда і, власне, вів за собою весь поїзд, – це ката́р, від того самого кореня. Отже, лекате́р (кадити пахощі) – це здіймати дим, кадіння – це здіймання диму. Всевишній велить зробити жертовник для кадіння.

Це виглядає дивовижно, ніби Всевишній сказав: «Ах, так! Мало не забув: там ще має бути жертовник кадіння!» Адже весь опис усіх посудин, усього приладдя Мішкану закінчено, і раптом Всевишній додає в самому кінці про необхідність зробити ще один жертовник. Якось не дуже логічно хронологічно виходить цей уривочок. І, звісно, це привернуло увагу не тільки мою, це привернуло увагу багатьох коментаторів, багато хто розмірковував із цього приводу. Цікава ідея про те (є така традиція, таке розуміння), що людське тіло отримує задоволення від їжі, пиття і багатьох інших задоволень, але душа отримує задоволення тільки від запаху. Коли Хава, Праматір наша, дивилася в Раю на дерево, вона зазначила і вигляд, і колір, і смак. Не зазначила запах. Про запах нічого не було сказано, і запах не пошкодився. Запах, чуття нюху – єдине (за традицією) непошкоджене чуття в людини. І запах переносить нас, ніби є мостом, в інший світ. Тому жертовник кадіння (кето́рет) пов'язаний зі світом, у якому Мішкан уже завершено, будівництво його вже завершено. Тобто кето́рет може приноситися людьми, які ступили у світ, де душевне або духовне вже переважає тілесне. Ось таке є розуміння цього розриву в хронології. Кето́рет – найпіднесеніше з усіх приношень, які людина може здійснити.

У 2 вірші ми читаємо про цей жертовник:

Тобто це невеликий жертовник, зроблений він з дерева (акації). Ми говорили про те, що слова з нього ж зроби роги означають, що роги не прикручуються, не пригвинчуються, не приклеюються, а робляться з цільного шматка з жертовником.

Оскільки він призначений для того, щоб стояти у Святому, а не на подвір'ї, він уже, природно, не міддю покривається, а золотом. І з того, що він покривається золотом, ми розуміємо, що стоятиме він зовсім не надворі.

Тобто це такий невеликий жертовник: 50х50 сантиметрів його розмір у плані і метр його висота. Він оздоблений чистим золотом, у нього є два кільця, через них вставляються два бруси, які теж (як ми прочитаємо) будуть оздоблені золотом. І так цей жертовник переноситимуть.

Усе приладдя Святого покривається золотом, зокрема і цей жертовник.

Що це означає? Насправді завіса покриває не тільки Ковчег завіту, вона розділяє весь Мішкан. Але сенс такий: постав у тому місці навпроти Ковчега завіту. Тобто цей жертовник ставиться в місці, яке називається ко́деш (Святе), за кілька ліктів від Ковчега завіту, але між ними є завіса, що розділяє.

Тобто перед тим, як Агарон починає будь-яке служіння (коген починає служіння рано-рано вранці), він насамперед кадить кадіння.

Справді, традиція кадіння була впродовж усього існування Храму. Серед когенів народилася ця традиція на підставі розуміння 33 розділу книги Дварім, останнього розділу Тори, де Яаков благословляє Леві. І він каже там так (Дварім 33:10): «Нехай він (Леві і його нащадки) навчає Твоїх законів Яакова, Твого вчення Ізраїля. Нехай він здійснює перед Тобою кадіння, всепалення на жертовнику Твоєму. Благослови, Господи, його міць, будь прихильний до діла його рук».

Серед когенів існувало розуміння, що принесення жертви кето́рет (принесення кадіння) збагачує когена: хто з когенів удостоївся приносити таку жертву, той неодмінно розбагатіє (ось така «доктрина процвітання»). Тому жертва кадіння була однією з жертв, яку приносили за жеребом. Когенові один раз у житті випадало принести таку жертву. І це для нього було важливо, бо від цього залежало процвітання (добробут) його сім'ї. Крім, звісно, того аспекту, що він стоїть перед Всевишнім і вперше (єдиний раз у житті) входить у Святе, щоб там служити кадінням. До цього жеребу дуже серйозно ставилися. Ми читаємо, що Захарія ввійшов служити, бо йому випало за жеребом (Луки 1:8–9).

Жереб проводився серед усіх когенів. Як це відбувалося? Когени, можна сказати, розділялися на групи, на ряди. Якщо одному випадало вранці приносити жертву, то він давав тому, хто стояв поруч, право ввечері приносити жертву. Когенів було дуже багато, далеко не кожен із них удостоювався такої можливості – принести жертву. Багато когенів під час принесення саме жертви кадіння отримували одкровення, про це є багато історій. Тому зрозуміло, що було багато охочих принести цю жертву. І жертва ця справді залишилася в поколіннях.

Тобто Всевишній дасть склад конкретного кадіння, і ніякого іншого кадіння (за якимись іншими, особливими рецептами) на цьому жертовнику підносити не можна. Довкола цього теж буде багато фахівців, які знатимуть кожен компонент, кожен інгредієнт цього кадіння і стежитимуть за правильністю складу. І з цим теж пов'язано багато цікавих історій.

Тобто це особливий жертовник, який зроблено спеціально для одного виняткового виду жертвоприношень – для кадіння. Нічого іншого не можна на ньому принести. Не можна сказати: «А, один раз принесемо на ньому хлібну жертву! Яка Всевишньому різниця, через які ворота до Нього ввійде ця жертва». Ні, Всевишній каже: «Цей жертовник винятково для жертвоприношення кадіння».

Освяченням освячений (кодеш-кодаші́м) – мається на увазі, що він виділений певним виділенням, освячений для певного освячення. Як ми вже сказали, цей жертовник відокремлений, він святий для жертвоприношення кето́рет, для кадінь. У цьому випадку слово ко́деш означає саме присвячений. Не завжди це пов'язано зі святістю. У нашому розумінні, коли жінка виходить заміж, вона теж присвячується чоловікові. Вона мукде́шет – присвячена чоловікові, відокремлена. Це не означає, що вона стає святою, це означає, що вона стає заміжньою. Якщо вона стає Божою, вона стає і святою. Якщо у вас є емальована каструля, в якій ви робите малосольні огірки (і тільки малосольні огірки!), якщо ви вирішили нічого більше в ній не робити, то ця каструля присвячена малосольним огіркам. Ось так само жертовник присвячений жертві кадінь. Ну, зрозуміло, оскільки він перебуває у Святому і він виділений у Святе, то він і святий для Всевишнього. Але в межах цієї святості ми не можемо сказати: «Ну, хлібна жертва теж свята, тому принесімо хлібну жертву на ньому». Ні, він виділений для цілком конкретної, певної мети. І ця мета – жертвоприношення кадіння, нічого іншого.

Починаючи з тижневої глави Ітро, ми читаємо про те, як Всевишній встановлює взаємини з народом Ізраїля. У самій тижневій главі Ітро ми читали про укладення Завіту, дарування Тори, можна сказати, про весілля між Ізраїлем і Всевишнім. Це було дивовижне весілля: з блискавками, громом, звуками сурм. Так, що було страшно всім присутнім від грандіозності цієї події. І Ізраїль під час цього весілля був піднесений на дуже високий рівень святості. Тому одразу ж після цього ми читали про те, як Всевишній настановляє народ жити з цією святістю. Це була тижнева глава Мішпатім, яка розповідала про те, як виявляти святість у повсякденному житті, день за днем, яким має бути святий народ. І там було безліч найдрібніших подробиць найрутиннішого-найрутиннішого людського життя.

Після цього народ Ізраїля почав будівництво Мішкану – місця зустрічі Ізраїля і Всевишнього. Можна сказати, якщо спиратися на ту метафору весілля, яку ми прийняли, що це дім для молодят – Ізраїля і Всевишнього, місце, де Ізраїль зустрічатиметься зі Всевишнім. Це будівництво описано в найдрібніших подробицях і в найдрібніших деталях. Ми побачили злагодженість, єдність, яку народ виявив під час будівництва Мішкану. Це була дивовижна подія. І знову Ізраїль піднявся на високий рівень святості. Мішкан став своєрідною драбиною святості для єврейського народу.

У тижневій главі Тецаве ми читаємо про останні штрихи, про одяг когенів, про підготовку тих, через кого здійснюватиметься ця зустріч – зустріч Ізраїля і Всевишнього. І, коли ми дізналися про все це, ми починаємо читати знову про повсякденне життя. Що ж відбуватиметься в цьому домі, в якому живе Ізраїль і Всевишній? У 29 розділі, у 38 вірші, ми читаємо: «І ось, що будеш ти приносити на жертовнику: двох ягнят однолітніх на день постійно. Одне ягня приноси вранці, а друге ягня приноси в сутінках». Є докладний опис того, як саме треба приносити цих ягнят, але саме з цього Всевишній починає опис служіння. Уся ця грандіозна історична передмова розкішного весілля з докладними настановами, з будівництвом чудесного Намету зустрічі для того, щоб приносилися два ягняти: одне вранці, одне ввечері.

І це те, що часто відбувається в нашому служінні. Легко робити якісь грандіозні речі, легко проводити якісь грандіозні заходи. Набагато складніше перебувати в постійності. Стосунки Завіту вимагають постійності: одне ягня приноси вранці, а друге ягня приноси в сутінках. Це добре робити у стосунках зі Всевишнім, коли ми не тільки на великі справи збираємося, а й щодня, як каже Тора, лягаючи і встаючи, думаємо: «Що ми зробили для Всевишнього?», намагаємося щось для Всевишнього зробити.

Це ж добре і в сімейному житті, в повсякденному нашому житті. Звісно, добре дарувати дружині дорогі подарунки або робити щось велике і значуще в сім'ї. Але іноді треба винести сміття, почистити картоплю, просто обійняти, поцілувати дружину, вислухати її. У повсякденному сімейному житті теж потрібне одне ягня вранці і одне ягня ввечері. Це основа для взаємин із Богом. Це ж фундамент і для добрих стосунків із дружиною. Чинячи так, берегтимемо Завіт.

З нашої тижневої глави ми знаємо, що в когена є вісім одеж, які мудреці розподіляють на сім різних груп. Тут треба зробити зауваження, що, взагалі, єврейська кабалістична традиція бачить світ поділеним на сім різних шарів, на сім рівнів буття.

Якщо ми здійснимо невеликий історичний екскурс, ми згадаємо, що Аврагам (благословенної пам'яті наш Праотець) свого часу відіслав синів наложниць подалі від себе і дав їм якісь подарунки. Про те, що це за подарунки, існує багато різних думок. Одні кажуть: «Грошей їм дав». Інші кажуть, що віддав їм нечисту частину містичного (езотеричного) знання, тобто знання про нечистий світ. Не для того, щоб вони стали нечистими, зовсім не для того. (Так, як сучасний вірусолог вивчає віруси, здебільшого не для того, щоб віруси створювати, а для того, щоб вірусам протистояти). Аврагам, знаючи, що ті його сини, його нащадки, які будуть відіслані від нього далеко, стикатимуться постійно зі світом нечистих сил, бісів, духів, духів померлих і так далі, забезпечив їх особливим знанням, як із цими силами давати раду. Навчив їх багатьох питань світоустрою для того, щоб вони в матеріальному світі могли існувати. У цьому немає якоїсь зневаги. До часу Аврагам віддав усе Іцхакові. Але ми віримо, що все людство буде зібране, і Господь каже, що всяке коліно поклониться Йому. Тобто немає сьогодні народів неякісних і якісних, і Бог хоче поклоніння Собі всіх народів. Але тоді, до часу, нащадки Аврагама були, скажімо так, у певних тепличних умовах. Від Іцхака подалі були відіслані інші діти Аврагама, щоб Іцхак міг зростати в праведності. А ті отримали подарунки нечистоти. Звідси дуже багато знання, яке збереглося в Індії, на Тибеті і так далі. Ці знання, згідно з єврейською традицією (ми зараз не говоримо про позицію науки, ми говоримо про традицію), зберігалися в цих народів із того, що було передано Аврагамові. І звідси в давніх народів, в Індії виникло таке розуміння, як страшне санскритське слово ча́кра. Чакра або енергетичний центр людини, колесо – індійською, санскритом. Просто «колесо», тобто вже не так страшно.

І когенські одежі, згідно з єврейською традицією, теж зіставляються з сімома шарами світобудови, сімома центрами реальності, і кожен шар працює по-своєму. У посланні до ефесян (6:11–17) Павло теж говорить про сім одеж. Нагадаємо, що в когена було вісім одеж, але ме'і́ль (плащ) і кто́нет (сорочка) об'єднуються в одне – верхній одяг. І тому можна говорити про сім одеж. Павло теж називає сім одеж вірності: пояс істини, броня праведності, взуття – готовність благовістити, щит віри, меч – Слово Боже, шолом спасіння і молитва. І ми спробуємо пройтися по когенських одежах і зрозуміти, для чого вони такі, що вони конкретно роблять, і, відповідно, скласти собі уявлення про дрес-код, про який говорить Павло, – про військову амуніцію воїна тієї битви, до якої ми всі покликані.

Але ми почнемо в історичному порядку з одягу когена, і кожен елемент одягу розглядатимемо у світлі єврейської традиції і у світлі опису Павла, тобто в християнській традиції.

Найвищий одяг людини – це стяжний кідар (міцне́фет), своєрідна подоба кіпи або маленької чалми. Він міститься на маківці когена – найбільш, можна сказати, важливому, найвищому місці в тілі людини.

Знову зробимо невеликий відступ. Талмуд каже, що опис одеж когена недарма йде одразу слідом за описом жертвоприношень. Це написано так для того, щоб навчити нас, що когенські одежі теж спокутують, як і жертви. Зодягнувшись у ці одежі і впокоривши себе, привівши себе в стан, відповідний цим одежам, коген спокутує свої якісь якості і водночас спокутує якості всього народу. Дуже важливо розуміти, що коген ґадоль не сам по собі входить у Святе Святих. З ним обов'язково фігурально входить увесь народ. Духовно він предстоїть за весь народ. У Храмі немає особистості когена, немає жодних приватних елементів, він не сам по собі, він собі не належить. Він, з одного боку, – посланець народу перед Всевишнім, а, з іншого боку, він – посланець Всевишнього перед народом. У ньому зустрічається Божественне і людське. Увійшовши у Святе Святих, він стає Боголюдиною, як прообраз Єшуа, і для нього це було можливим у моменти осяяння і Божою милістю, завдяки існуванню Святилища. І тому все, що спокутує коген, спокутує і народ. Це відповідь багатьом нашим опонентам, які кажуть: «Як праведністю одного можуть спасатися багато?» Ось, сам іудаїзм (трактат Зевахім Талмуду) говорить про те, що когенські одежі спокутують. Тобто, коли коген ґадоль входить у Святе Святих, відбувається спокута народу через праведність, якої досягає при зустрічі з Творцем один конкретний коген ґадоль. І ось, ми зараз розглядатимемо одяг і якості, які він спокутує, згідно з Талмудом (трактат Зевахім, 88 аркуш, 2 сторінка).

Найвищий одяг, як ми сказали, міцне́фет – це маківка. Згідно з Талмудом, він спокутує такі якості, як гордість, пиха, грубість, зневага до інших. Найвища частина обмундирування, яке описує Павло в посланні до ефесян, – це шолом спасіння. Чому спасіння – це шолом? Чому спасіння – це не броня, не штани, а шолом? Шолом на голові. І спасіння підноситься над нами, як перо над капелюхом гусара. Тобто спасіння – це наша надія, наше уповання, наше продовження у світі прийдешньому. Наша духовна людина, яка перебуває набагато вище за нас, вона вже людина спасенна і вже мешкає у прийдешньому світі. І символ цього перебування, як шолом, міститься над нами. І оскільки ми спасаємося не власною праведністю, оскільки ми віримо в милість Всевишнього, маючи своє спасіння, то спасіння стоїть як противага гордості, як противага зневазі до інших людей. Бо якщо Бог виявив до нас Свою любов і подарував нам це спасіння, то ми маємо рухатися до інших і спасати їх, тому що дар цей ми заслужили не красою своєю, не розумом своїм, не, борони Боже, багатством своїм, а тільки Його милістю. І, люблячи Його, уповаючи на Нього, ми будемо готові й раді, щоб Бог поділився цією милістю з іншими. І спасіння, як перо, – це прикраса, уповання. І це уповання рухає нами у світі. Це основа для наших стосунків зі Всевишнім. У когена – це стяжний кідар (міцне́фет).

Трохи нижче в когена йде ціц. У багатьох царів була така прикраса. Вона звисала з чола до перенісся. У книзі Шмот (28:36) написано: «Зроби собі поліровану дощечку з чистого золота». Питання в тому, як можна із золота зробити дощечку? Я з цим сперечатися не буду, але загальний сенс зрозумілий: зроби невелику пласку пластину з чистого золота, на якій було написано ім'я. Це духовний центр у людині: він відповідає за думки, за розум, за те, про що ми думаємо, за образ наших думок. І, відповідно, цьому ми можемо уподібнити молитву, про яку говорить Павло. Наш розум, зодягаючись у молитву, постійно починає звертатися до Всевишнього. Тобто ми знаємо, що думки наші – це так званий внутрішній діалог, внутрішня балаканина, її дуже важко зупинити і нею дуже важко керувати. Далеко не завжди вдається відстежити, яка думка до нас приходить у голову. І Тора застерігає: «Стережися, щоб не закралася до тебе думка». Щоправда, Тора говорить про мисляче серце, але сьогодні ми говоримо про розум, про те, що є в голові. Цей розум сильно відрізняється від серця. Ми розумом можемо зрозуміти, що курити шкідливо, і все ж курити. Розумом ми можемо розуміти, що гнів – це гріх, і він шкідливий для нас, а серце при цьому може бути повне гніву. Серце і розум не завжди йдуть у ногу, якщо можна так сказати. Розум знає, як правильно, а серце не завжди цьому відповідає. Розум уподібнюється устам, тому що уста йдуть за розумом, уста часто йдуть за головою, а не за серцем. І тільки коли в серці є надлишок, коли серце вже переповнюється (що ми можемо сказати в гніві, того ми не скажемо у звичайному мовленні), тоді уста починають говорити від надлишку серця. Коли немає надлишку серця, то звучить оця внутрішня наша головна балаканина.

І ось тут ніби зодягнути розум у молитву – це перший початок. Потім ми можемо говорити, що є таке поняття, як сердечна, внутрішня молитва. Вона дуже важлива. Безперестанна молитва в серці – це коли ми справді намагаємося зосередитися на серці, молитися Всевишньому. Це ісихастська практика (відлюдницьке чернецтво анахоретів-мовчальників), дуже давня практика в християн, яка сьогодні, на жаль, майже забута. Але спробуйте, думаючи про серце, ніби поклавши своє «я» у власне серце, молитися, і ви відчуєте в серці тепло, і, хоч як дивно, можете солодкість у серці відчути від цього, коли уста ваші славитимуть Бога від надлишку серця.

Але тут ми говоримо про дисципліну воїна, про найпочатковіше зодягання. І тому, насамперед, розум зодягнути, дати правильне розуміння хоча б на рівні розуму. І в цьому сенсі ніби золота табличка на чолі Агарона відповідає за зухвалість і за сором, за вміння себе стримувати, за вміння зберігати людський вигляд. Англійською кажуть: «Втратити обличчя», – і російською сьогодні кажуть: «Втратити обличчя». У Їрмеягу (3:3) ми читаємо, що у тебе було чоло блудниці, тобто образ думок блудний. Сам навіть розум уже ніби не розрізняв добре і зле. Ніби в неї блуд був написаний на чолі, тобто вже не тільки серце розбестилося, а й мозок. І, згідно з Талмудом, цю грубість, зухвалість спокутує елемент одягу когена, який називається ціц, або оця полірована табличка. Вона упокорює думки людини, спрямовуючи їх у молитву, і змушує цей внутрішній діалог наш, який ми весь час не можемо заглушити, звернутися до Всевишнього.

Наступний одяг – це меч або ефод. Ефод – це те, які цінності ми собі обираємо, які цілі ми ставимо для себе і для світу навколо нас. Кожен із нас певною мірою колега Творця. Ми змінюємо реальність навколо себе. Може, нам тільки так здається, але ми, будучи створені за образом і подобою Божою, містимо в собі і творчу силу, яка виявляється в тому, що ми робимо. І меч, який Павло порівнює зі Словом Божим, і ефод як знак управителя, наша мова, якою ми говоримо (адже ми керуємо людьми, спілкуємося з ними словами, ми виявляємося в реальності насамперед словами), – це і є наше творче начало. І, коли ми проповідуємо Слово Боже, ми проповідуємо Слово Боже живе. Тобто Бог не сказав уже все і закрив Свою Книгу, Він може говорити через нас. Ми покликані Його Слово втілювати в життя, Його Слово повторювати людям. Єврейський народ називають народом книги. Але це не зовсім так, тому що сама Тора заповідає: «Розкажи синові, повторюй синові, скажи. Син спитає, а ти розкажеш». Це змушує наше творче начало, наше слово, не повторювати йому, не цитувати йому вірші (чомусь у християнському світі заведено спілкуватися цитатами), а розповісти своїми словами, щоб він чув голос батька, голос матері і розуміння батька, розуміння матері, щоб він міг сказати: «Це Бог батька мого». Не якихось там давніх людей, які записали Тору, а Бог батька мого, тому що ось мій батько своїми словами про це розповідає. І, коли ми звертаємося до інших людей, коли ми несемо благовістя (а саме благовістям ми змінюємо світ), у цьому наша співтворчість із Богом. Ми теж маємо намагатися говорити своїми словами, вчитися вкладати своє розуміння. Нас, таких різних, покликав Всевишній на служіння для Сина Свого, щоб ми, такі різні, так по-різному проповідували Його Слово.

В іудаїзмі вважається, що ефод спокутує ідолопоклонство. Ми маємо розуміти, якого Бога ми проповідуємо, заради яких цінностей ми будуємо світ. Ми можемо відкривати щось нове в дослідженнях мозку, в дослідженнях космосу, в дослідженнях надр Землі або моря. Але ми маємо розуміти, що при цьому ми служимо Богові, ми відкриваємо Його світобудову, навіть розповідаючи про якісь нові відкриття. Ось нещодавно сотні нових видів морських тварин було виявлено в Антарктиді. Можна про це говорити на славу науки, на славу тієї експедиції, яка організувала це дослідження. А можна говорити про це на славу Всевишнього, Якого, скільки б не відкривали світ, ми відкриваємо все в нових і нових творіннях. І побачити там прозорих риб або прозорих раків, і багато інших чудес, і захопитися, і сказати не тільки: «Які великі Твої діла, Всевишній!», а й: «Які малі Твої діла, Всевишній. Наскільки маленьких і, здавалося б, таких, що живуть у дуже вузькому ареалі, тварин Ти створив, і як Ти про них теж дбаєш!» І ось це творче підтримання зв'язку зі Всевишнім має нагадати, що ми не себе несемо у свою творчість, не себе привносимо у світ через свою творчість, через своє творче начало, через усе, що ми робимо. Ми ніби фільтр не для свого, скельце гарне, обране не для того, щоб через нього своє освітити; ми особливі не для того, щоб свою особливість відкривати, але через свою особливість відкривати інші грані Всевишнього.

Гошеа каже (3:4): «Ви залишилися без жертви, без жертовника, без ефода, без терафіма». Тобто ефод (як терафім у язичництві) забезпечує зв'язок нашого творчого начала, сходження нашого творчого начала до Всевишнього. І все, що ми творимо: чи пишемо ми музику, чи вірші про любов, вони теж можуть прославити Бога, який навчив нас так любити. Я колись думав, що можу любити тільки себе одного. Потім раптом я зустрів жінку, яку полюбив, і виявив, що вже можеш когось іншого любити. Потім народжується дитина, і ти думаєш: «Ось ця ось шмарката істота, і нікого у світі не полюблю вже більше за неї». Потім раптом з'ясовується, що є місце для ще одного, ще одного, ще одного. А потім уже, можливо, і онуки підуть, і місце не закінчується. Бог дає нам нескінченну любов і творчу силу, нескінченну для того, щоб у всьому – у новій відкритій рибці, у новому виведеному сорті троянд, ми виявляли Його славу.

Наступний одяг – це хо́шен (нагрудник), броня справедливості або праведності. Слово, яке тут вжито в грецькій мові, воно, можна сказати, як кольчуга, сплетене зі справедливості й віри. І ось ця кольчуга – така броня, в якій справедливість і віра тільки разом можуть існувати, тому що саме вірою задається поняття справедливості. Справедливість (праведність) не дає нам схилитися в неправильний бік. Будучи наділені Духом, ми бачимо загальну картину, і тому ми можемо чинити праведно і справедливо в усіх своїх справах. Тобто можна сказати, що мова тут іде про правильність і порядність, чесність перед Всевишнім. І, будучи чесними перед Всевишнім, праведними і, більше того, виправдані самим Всевишнім через Сина, ми стаємо як за бронею, невразливі для всього. І єврейська традиція теж каже, що хо́шен (нагрудник) виправляє суд, виправляє суди, вироки і так далі. Ми знаємо, що є такий прокурор – сатан, який постійно ходить і каже: «А чи праведна ця людина? Чи готова вона? Давайте перевіримо!» Він – такий одвічний краш-тестер. Краш-тест – це тест на зламування, тобто спроба зламати предмет, щоб перевірити його. Ось, сатан намагається нас зламати, а в нас – броня, і навіть добрі протитанкові снаряди нас не беруть. Броня наша буде міцнішою за танк «Меркава́», якщо ми навертаємося до праведності, тому що праведник захищений Всевишнім. І праведність ця виявляється не через те, що ми всі ходимо в білому і пухнастому або в білому і глянсовому, а через любов, через благодіяння, через милість.

Як пов'язані суд і милість? Павло каже, що милість підноситься над судом. Ця думка збереглася не тільки в Павла. У Талмуді Рабі Йоханан каже, що Єрусалим був зруйнований за те, що в ньому судили судом Тори. «Що поганого в тому, що в ньому судили судом Тори?» – питають учні. «Яким судом, на вашу думку, мали б там судити?» І Йоханан каже, що проблема була в тому, що судили за Торою, за буквою Закону, а милості не виявляли. Милість не підносилася над судом. Божа справедливість у тому, що милість підноситься над судом. Талмуд каже, що коли якась людина говорить про інших добре, то й ангели небесні говорять про неї добре. Усі ангели небесні, зокрема й той самий наклепник. Так, через добрі думки про людей ми досягаємо добрих думок і добрих судів для себе, як Єшуа каже: «Яким судом судите, таким і будете судимі».

Мене спитають: «Ну, Алексе, ти, звісно, майстер говорити, а от як на практиці?» На практиці є добрий спосіб. Якщо ви подивитеся на людину злу, на людину, яка робить вам зло, уявіть її собі такою, якою її задумав Всевишній побачити в Царстві. Всевишній будь-яку людину, яку створив, планує побачити в Царстві. І коли ви уявите це, подивіться і зрозумієте, що це як загублений гаманець. Ви знайшли гаманець, а в ньому візитка власника. Ви його повернете людині, тому що нечесно брати чуже. І навіть можна засмутитися через те, що якась людина загубила гаманець і тепер шукає його. Так само ми можемо повертати Всевишньому ці душі. Якщо ми зробили все, що вище вже сказано, то перша думка, яка в нас виникає: «Як же шкода, що ця людина (ні, не шкода, що вона нас образила, не шкода, що на ногу наступила), як шкода, що вона втрачена сьогодні для Всевишнього. Як важливо Всевишньому цю людину повернути». Це дуже висока планка, але, загалом, Павло каже нам про це, і Єшуа вчить нас саме цього. Саме до цього ми маємо прагнути.

Хоча ми маємо розуміти й інше, що наше оточення має бути чистим. Тобто, допомагаючи цим людям, піклуючись про цих людей, ми маємо тримати свій дім чистим і зібрання своє чистим, і треба ніби оберігати себе від зла. Тому так, власне, і говориться: «Після другого-третього переконування – залишай». Тобто потрібна турбота, потрібен вияв турботи, і ми щось посіємо. Але тут може ще підвести наше бажання все самим виправити, хоча виправляє, власне, Всевишній. Тому два-три рази, десять разів, двадцять разів, але залишаємо.

Ближньому ми прощаємо до сімдесяти разів по сім, це серед тих, хто з нами стоїть на шляху. А от тих, хто не стоїть на шляху, кличемо, проповідуємо їм два-три рази. І після цього (є таке поняття, як тайм-менеджмент – управління часом) ми маємо рухатися далі, сподіваючись, що посіяне нами зійде. І є такі свідчення, що посіяне сходить навіть через багато років після того, як посіяно.

Отже, ми говорили про серце, і про те, як серце стало праведним (справедливим), і про те, що справедливість (праведність) у нинішньому вияві – це любов.

Наступна дуже важлива частина одягу – це авне́т (кушак або пояс), і він пов'язаний з помислами людини. У єврейській традиції знаходимо, що кушак, пояс  відповідає за волю, за наші бажання, за помисли, за те, наскільки ми взагалі прагнемо до своїх цілей. Тобто, можна сказати, що це наш ніби «бензин». Наскільки в нас волі, скільки запасу, скільки сил є, стільки ми здатні вкласти в нашу дію. Ми можемо черпати сили з різних джерел. Гроші, наприклад, – це теж сила. Підтримка близьких людей – теж сила. Уявіть собі, як спортсменові, який біжить на стадіоні, чи футболістам важлива підтримка глядачів, уболівальників. Вони про це часто говорять. Ми ж не шукаємо слави людської, не шукаємо людської підтримки, а підперізуємося поясом правди. Він покриває живіт і водночас пов'язаний (прив'язаний) з хітоном, про який ми поговоримо нижче.

Отже, авне́т покриває живіт і дає нам змогу обирати, в чому джерело нашої сили, де ми шукаємо підтримки, чи важить для нас, що люди про нас думають, чи що уряд думає про нас, чи що глядачі думають про нас. Павло, наприклад, свідчить про себе: «Я не шукаю підтримки інших людей. Я не думаю, що люди думають про мене. Мені важливо, що Всевишній думає про мене!» Павло також каже: «І все можу в Єшуа, що підсилює, що прискорює, що зміцнює мене!» Тобто я все можу, коли Він – моє «пальне», коли Він – моя сила. Ось ця властивість служіння когена, коли стоїть питання, що він обирає, що для нього джерело життя?

Джерело життя для когена – це еме́т (істина), це розуміння того, що істина одна є печаттю Всевишнього. Слово істина в івриті починається з літери а́леф і закінчується літерою тав. Вона охоплює все: від а́леф до тав. І літера мем між ними, з якої починається слово ма́вет (смерть), дає змогу смертному стояти (перебувати) в істині. Еме́т – це розкриття Божественної істини на землі, і нею Павло радить підперезати стегна. І це важливо, щоб джерелом нашого служіння був Всевишній. Ми можемо дивитися на захоплені очі тих, хто нас слухає. Це приємно. Але ми насамперед маємо шукати того, щоб здобути милість в очах Всевишнього. В івриті слово сподобатися досі означає знайти милість (лімцо́ хен). І ми намагаємося здобути милість в очах Всевишнього всім своїм служінням.

Коген входить у Святе Святих в авне́ті (кушаку), щоб здобути милість. І цей авне́т (кушак) теж один з елементів спокути. Він спокутує помисли, думки людини: «А що цей думає про мене? А що той думає про мене?» і так далі.

У вченні Павла це пов'язано зі щитом (маге́н) віри, який ми беремо з собою. Чому щит? Щит – ніби пасивна зброя. Щит ні на кого не може напасти. «Щит, – каже Павло, – відбиває стріли сатани, протистоїть сатані». І який же тут зв'язок віри і волі? Послання до євреїв (11:1), як ми знаємо, дає знамените визначення віри: «Віра є здійсненням очікуваного, упевненістю в невидимому». Упевненість у невидимому – це коли ми ще не бачимо план Божий здійсненим. Наші опоненти кажуть нам: «Ви стверджуєте, що Машиах уже прийшов. Де ж вовк, який живе з ягням? Де перемога миру на землі? Де все це? Вовки з ягнятами, як і раніше, не дружать, і тому віра ваша – марнота!» Але ми впевнені, що шлях Єшуа приведе нас до того, що наша віра виявиться правильною. Як людина, яка вірила, наприклад, у польоти в космос і вкладала в це все своє життя, всю свою душу, конструювала все життя проєкти космічних кораблів і навіть померла, не побачивши проєкт свій здійсненим, але її проєкт здійснився. Люди мріяли про польоти, люди передбачали відкриття якихось елементарних частинок. Чому вони присвячували життя чомусь, чого вони ще не знали? Тому що вони вірили. Вони вірили в те, що це може здійснитися.

Були й люди, віра яких виявилася марнотою, наприклад, які досліджували неіснуючу речовину флогістон, від якої нібито походить вогонь. Були люди, які писали дисертації і досліджували передбачувану можливу рослинність на Марсі, а виявилося, що на Марсі рослинності немає.

Але віра – це те, що нами рухає. Якщо істина – це наше пальне, то віра – це наш двигун, це наш мотор, який нас везе. І цей мотор, долаючи силу тертя, захищає нас, наш рух від усіляких перешкод. Коли ми віримо, коли ми бачимо мету і прагнемо до цієї мети, і двигун – наша праведність, то наша віра залишає всі сумніви. Усі, хто каже: «Та нічого не вийде, та навіщо ти віддаєш туди гроші? Краще б собі купив щось! Та навіщо ти по неділях ходиш до церкви, по суботах ходиш до громади? Навіщо ти взагалі це робиш? Краще б ти посидів, у доміно з мужиками пограв, пива б попив, хоч якесь задоволення було б. Навіщо ти водишся з цими бомжами? Навіщо ти робиш це? Навіщо ти робиш те?» Ми поводимося нераціонально в очах світу, тому що ми будуємо щось, що ще невидиме. У кожній своїй дії ми не просто здійснюємо дію – ми частково виконуємо Божественний задум. І це виконання задуму приводить нас до того, що нас рухає віра, ми будуємо те, що нам Бог повелів будувати, ще не бачачи своєї побудови.

Ми живемо дуже короткий час. Трохи більше двох тисяч років минуло від дня воскресіння Єшуа, і ми сьогодні бачимо, що Євангеліє проповідане всім народам. Від крайньої російської півночі до Папуа-Нової Гвінеї, до півдня Австралії дійшла Блага Звістка. Усе це робили люди, які рухалися вірою.

І коген теж рухався вірою, жив у цьому, здійснював своє священнодійство. А це дуже страшно – перебувати у Святому Святих. Коген ґадоль предстояв за народ, предстояв за його праведність, вірячи, що існування Ізраїля, що весь Божий задум не марний і що в цьому треба стояти, через це відбувається спокута народу.

І ми маємо пам'ятати (знову-таки, ми починали з цього), що все в Храмі не пов'язане з однією людиною. Ми теж не самі по собі. Кожен із нас – частина тіла Єшуа. І в тілі Єшуа, якщо якийсь орган захворів, якийсь орган не виконував своїх функцій, тоді все тіло буде несуттєвим. Кожен із нас перебуває потенційно в цьому Святому Святих, у когенському одязі. Тому наші дії (ми не маленька мишка, яка справляє потребу в морі і каже: «Тут і моя частка тепер») реально сприяють здійсненню Божественного плану. І віра дозволяє нам витрачати сили на те, щоб будувати невидиме, щоб сказати словами Маяковського: «Через чотири роки тут буде місто-сад!» Можливо, через тисячу років тут буде світ, у якому Бог буде Єдиним і абсолютним Володарем, і кожне коліно схилиться перед Ним, кожен народ схилиться перед Ним. Ось ця віра рухає нас. І для когена – це служіння народу, те, що не змусило його кинути все і сказати: «Піду я на пенсію, сидітиму й перечитуватиму праці Сенеки». Що його змушувало входити у Святе Святих? Віра в те, що його служіння не марне, все, що він робить, не марне. І ось це те, що символізував авне́т.

Наступний, передостанній рівень – це міхнаса́їм (штани). Російською – брюки, джинси, спідниця. Те, що прикриває, приховує наші статеві органи і спокутує, відповідно, розпусту. Сама Тора каже, що штани створені для прикриття нашої наготи, а розпуста івритом називається відкриття наготи. Прикриття наготи спокутує розкриття наготи. Коген ґадоль предстоїть за народ. Причому, принісши жертву, він уже ввійшов у Храм. І ми пам'ятаємо, що в нас є досконалий Коген ґадоль, який стоїть зі своєю кров'ю, але ж стоїть він у тих самих когенських одежах, тільки в небесних когенських одежах. І для прикриття наготи, для прикриття ґілу́й райо́т (відкриття наготи) існує покриття наготи. Усі помисли недобрі, всі блудні думки, якими нас спокушають, – усе це пов'язане з прикриттям наготи.

Але в глобальному сенсі йдеться не тільки про блуд. Єшуа ставить нам дуже-дуже високу планку. Він говорить про те, що в прийдешньому світі всі будуть як ангели: не одружуються, не виходять заміж. І це не означає, що сьогодні треба все покидати і йти в чернецтво. Чернецтво, можливо, – шлях для тих, хто його обрав. І я нікому не раджу поспішати, і нікого не підштовхую на цей шлях, і сам анітрохи не стою на цьому шляху. Сьогодні нам краще мати свої сім'ї і керувати своїми сім'ями. Але нам не дано чинити розпусту навіть у власній сім'ї. Я скажу одразу, що між подружжям дозволено все, що не ображає когось із подружжя. Ніхто хай не скаже вам: «Так не робіть! Отак не робіть!» І взагалі, ніхто хай не лізе в ці справи. Але все, що ви робите, робіть із розумінням, що ви любите одне одного не плотською любов'ю, що ви живете разом, тому що Бог дав вам одне одного, тому що ви одне одному дані Богом. І заповідь любові до ближнього передусім випливає із заповіді любові до Всевишнього. Спочатку написано п'ять заповідей стосунків Бога і людини, а потім – п'ять заповідей стосунків між людьми. Усе, що ви робите, має чинитися у святості. Це стосується не тільки постільних справ, це стосується спільного (або неспільного) приготування вечері, роботи, виходу на роботу, виховання дітей і так далі, саме налагодження порядку, миру в сім'ї. Знову-таки, ніхто хай не скаже вам: «Чому ви живете так або чому ви живете інакше?», якщо є згода і мир у сім'ї. Стояння ваше – перед Всевишнім, і тому все, що робиться у святості, робиться у святості. І Павло говорить про те, що наше статеве життя має бути у святості.

І найостанніше, про що ми говоримо, – це взуття. Взуття – це наша готовність благовістити. Якщо ми вже порівняли щось із пальним, щось із мотором, то взуття – це ключ запалювання. «Навіщо воно нам узагалі все потрібне?» – спитаєте ви. «Я ходжу на роботу, заробляю гроші, утримую сім'ю, ходжу до своєї громади по суботах, ми вивчаємо Тору (або по неділях ходжу до церкви, і ми слухаємо проповіді). Навіщо мені треба кудись іти і благовістити?» Готовність благовістити знову-таки випливає з любові до Творця. І важливо розуміти, що цей світ недосконалий і що Творець доручив нам робити цей світ досконалим, Він довірив нам стати Його співробітниками. Він, звісно, легко міг зробити так, щоб світ став досконалим сам собою, щоб він навіть не зламався, не перестав бути досконалим. Але Бог обрав нас для того, щоб цей світ робити досконалим. Відчуття цього заклику, біль за недосконалості цього світу і радість можливості зробити цей світ досконалим – це величезна радість бути співробітниками Творця. Я знав одну людину, яку взяли на роботу в Google. Він радів, мало не до стелі стрибав, тому що Google – це добрі можливості для заробітку, чудові умови роботи і так далі. А тут нас запрошує на роботу сам Творець, причому не вимагає від нас надіслати Йому автобіографію чи резюме, не просить нас скласти якісь іспити, хоча іспитів буде багато. Він каже нам: «Приходьте до Мене на служіння, Я можу дати вам доручення. Ідіть і перетворюйте весь світ, робіть із усього світу учнів!» Це наш ключ запалювання, це те, що нас рухає, те, куди ми, власне, хочемо поїхати. Інакше й заводитися не варто.

У когенському одязі те, що пов'язане із зовнішнім світом, – це ме'і́ль і кто́нет. В єврейській традиції вони спокутують два дуже взаємопов'язані гріхи, тому їх об'єднали в одне – це злослів'я (лашон- гара) і кровопролиття (шфіху́т дамі́м). Злослів'я, зрозуміло, що таке. Але чому воно пов'язане з кровопролиттям? Тому що, коли ми ображаємо людину, коли ми говоримо про людину погане, багато людей червоніють. І, коли людина червоніє, її кров ніби виливається зсередини назовні. Тому мудреці пов'язали злослів'я і кровопролиття разом. Коли ми соромимо людину публічно, коли ми лаємо людину публічно, коли ми говоримо зле про людину, змушуючи її червоніти, ми тим самим ніби проливаємо її кров. А перше пролиття крові сталося не тоді, коли Каїн убив Гевеля, а коли Адам з'їв від плоду, і сказано: «Смертю помреш». Ось цей зовнішній одяг спокутує гріх Адама, спокутує всю гріховність цього світу. І проти гріховності цього світу, проти нечистоти цього світу, як ми вже говорили, і є наша війна. Війна і внутрішня, і зовнішня. І передусім, звісно, як ми бачили з одеж, це боротьба зовнішня. Коли ми створили все це, то ми у взутті готовності благовістити можемо «завести» нашу «машину», «завести» себе і піти служити Всевишньому. Ось така непроста в нас вийшла бесіда про когенські одежі, про одяг віруючого і, відповідно, про дрес-код.

Читайте також: Трума, одяг священника, помазання і тижневі глави Тори.