Ваякгель

Ми розповіли про те, що Моше закінчив розмовляти зі Всевишнім, спустився до народу Ізраїля і, коли він говорив з народом Ізраїля, обличчя його сяяло. Зараз ми будемо докладніше читати, про що він, власне, говорив з народом Ізраїля.

Я вже говорив про слово кага́ль (натовп). Від цього ж кореня слово кегіла́ (громада), і слово коге́лет – екклезіаст (той, хто збирає натовпи), звідси назва книги Шломо, і ще можна додати слово макгела́ (хор, спільний спів).

На слово ада́т теж можна звернути увагу. Слово еда́ (громада) спільнокореневе зі словами ед (свідок), еду́т (свідчення), мо'е́д (єврейське свято). Чому це так? Громада – це спільнота людей, об'єднаних одним спільним досвідом, у цьому випадку – знанням Всевишнього, стосунками зі Всевишнім. І також громада – це спільнота свідків, їх об'єднує спільне свідчення. А до чого тут свято? А свято – це час, коли громада приходить, збирається і свідчить. Наприклад, на Песах ми відзначаємо вихід з Єгипту, свідчимо одне одному, що ми ще переживаємо це свято. Коли людині дарують якусь річ, перший час ця річ для неї новинка, і людина милується нею, крутить її в руках; потім людина до неї звикає, і річ стає буденною. У свята ми маємо дати свідчення, що Тора не стала в наших руках буденністю, повсякденністю, що ми радіємо їй, ніби вона дана нам просто зараз, що просто зараз ми переживаємо вихід з Єгипту, дарування Тори, сидіння в наметах і таке інше, і таке інше. І тому свято теж називається мо'е́д (на відміну від російської мови, де слово праздник означає просто быть праздным, тобто не працювати). Ось така особливість у слова еда́ (громада).

І, перш ніж Моше почне перелічувати ті речі, які Господь заповідав, він каже найважливішу заповідь.

 Давайте зупинимося на деяких важливих речах. Є повеління – не допущення, не дозвіл, а повеління – шість днів працювати. І є люди, які кажуть (про це ми вже згадували): «Я присвячую Богові всі сім днів і не виділяю особливих!» Всевишній каже: «Шість днів роби свою роботу, шість днів створюй у цьому світі». Зупинимося на слові мелаха́ (робота). Воно має той самий корінь, що й слово мал'а́х (ангел), а також посилати, робити себе посланцем, змінювати щось у цьому світі, простягати до чогось руку. У пізнішому івриті є вираз мішло́ах яд (простягання руки). Це робота, яка робиться для заробітку, або особливий вид робіт, який змінює цей світ. В івриті багато різних слів, що позначають роботу. Як зрозуміти, що означає конкретне слово? Шукайте це слово в контексті: зустріли слово, хочете його зрозуміти – шукайте його в контексті. Слово мелаха́ трапляється в Торі у двох контекстах. По-перше, це творіння світу. Коли Всевишній творив світ, сказано: «…і в день сьомий спочив Він від усієї мелахто́» – від усієї Своєї праці, яку Він здійснив. По-друге, це те, що робиться під час будівництва Храму. У нашій главі ми будемо читати, що люди зібрали і піднесли все необхідне для роботи зі створення, з облаштування Мішкану. Мудреці виділили 39 робіт (за числом повторень слова мелаха́ в Торі) і пов'язали з роботами, що виконувалися під час будівництва Мішкану або під час будівництва Храму згодом. Тобто стало встановленням, що в суботу заборонено робити все, що робилося під час будівництва Мішкану – фарбування, малювання і багато-багато іншого. Закони суботи дуже складні, і їх теж варто окремо вивчати.

 Я хотів зупинитися ще на одному слові. Отже, шість днів роби всяку роботу, а день сьомий буде вам святий, шабат шабатон. Якщо слово шабат зрозуміле, то слово шабато́н зрозуміле трохи менше. Є суфікс -вав-нун (-он), який доданий до слова шабат. Цей суфікс зазвичай використовується для утворення зменшення (серед іншого), наприклад: є́лед – хлопчик, єлдо́н – хлопчина. Але це, безсумнівно, тут не застосовне, адже ми не можемо сказати субота-суботка буде у вас.

Також цей суфікс використовується для місцезнаходження чогось, призначення для чогось. Наприклад, е́цба – палець, ецбао́н – наперсток. Якщо взяти таке значення за основу, то можна сказати, що це якась субота, вкладена в суботу, спокій у спокої. Тобто це як заспокоїтися самому і ввійти в спокій Всевишнього.

Ще один варіант використання і розуміння суфікса -он – це процес. Наприклад, кафа́ – замерз, кіпао́н – замерзання, діке́ – пригнічений, дікао́н – пригніченість, депресія. Тобто субота – це зупинка, «зупиненість», зупинка зовнішня і зупинка внутрішня. Це ще одне розуміння слова шабато́н.

Є коментатори, які кажуть: «Шабато́н означає припинення всіх робіт, крім тих, що необхідні для душі людини, і це стосується свят». На відміну від суботи, коли заборонена робота з приготування їжі, у свята – Песах, Суккот і так далі – можна готувати їжу, можна користуватися вогнем; у суботу ж вогнем не користуються. І це теж один з варіантів розуміння, у чому різниця між шаба́т і шабато́н. У квадратних дужках можна зробити зауваження, що деякі любителі нових теорій будують особливий календар на різниці між цими словами. Не буду вдаватися в подробиці цієї теорії, щоб не робити їй рекламу. Можу сказати, що підстав для цього ні в мові, ні в календарі, ні в історії просто немає. Отже, Субота – зупинка всіх робіт. Кожен, хто робить у цей день роботу, смертю помре.

 Повторю: перш ніж Моше дає якісь заповіді щодо будівництва Мішкану, які він отримав, він дає заповідь про суботу. Навіть якщо ми робимо щось для Мішкану і навіть якщо ми відчуваємо, що ми діємо за посланництвом Всевишнього, субота залишається суботою.

Моше трохи змінює тут значення слова терума́ і перекладає це мовою, зрозумілішою народові: збудуйте від себе драбину до Бога. І далі – дуже важливий пункт у словах Моше, зазвичай повз це проходять. Людина може робити пожертву на храм з різних причин: для того щоб видатися багатою чи доброю, або для того щоб не видатися злою, через конкуренцію з кимось (щоб показати, що вона краща за інших), або щоб отримати якусь нагороду від Всевишнього, або щоб одужали її діти, або для того щоб розбагатіти. Різні мотиви можуть бути. Не завжди ці мотиви свідчать про те, що дія погана чи нечиста. Але тут Моше підкреслює: кожен, кого схиляє серце, тобто людина, яка хоче дати безкорисливо, безоплатно, просто з прихильності серця, з любові до Всевишнього. І тільки така людина.

 Ми говорили, що та́хаш – це така особлива тварина, таке невідоме звірятко. Є думка, що ця істота спеціально була створена для оцих шкір. Інші кажуть, що це така морська істота під назвою дюгонь, з якої в наших краях досі бедуїни роблять устілки для взуття і саме взуття. А ще кажуть, що це жираф. І, коли таке розмаїття думок, одразу зрозуміло, що нічого не зрозуміло з цією твариною, і ніхто не знає точно, що воно за звірятко.

Це було те, що приноситься з речей, матеріальна пожертва. Крім того, можна долучитися працею. У 10-му вірші ми читаємо:

Зверніть увагу: кожен, хто добрий серцем, дає пожертву; кожен, хто мудрий серцем, прийде і зробить те, що заповідав Господь. Знову-таки це веління серця, розуміння в серці. Хто талановитий? Я талановитий, я зроблю! Немає жодних призначень ззовні, немає жодного примусу. І що ж зробить цей мудрий серцем?

Тобто всі ті деталі, які Всевишній описав Моше, прийдуть і зроблять талановиті люди, талановиті серцем. Про це Моше тут говорить.

Ми всі ці інструменти, всі ці посудини розбирали докладно в попередніх главах. Тому тут, коли Моше їх повторює, залишається тільки це прочитати, повторення – мати навчання. Але, мабуть, не буду знову пояснювати кожен з елементів: це легко перечитати в минулих бесідах, у минулих тижневих главах.

Але, найімовірніше, тут, звичайно, ужища – мотузки, які від кілочків відходять і які кріпляться до стінок намету. Моше не дослівно, зверніть увагу, Моше не дослівно повторює тут слова Всевишнього, ніби перекладає з Божественної мови на людську. Знову-таки він говорить майстрам з розрахунком на те, що майстер зрозуміє, що потрібно робити. Він, Моше, не фахівець, він приходить, скажімо так, з техзавданням від Всевишнього, і майстер має зробити так, як у ньому сказано.

Давайте подивимося на слово сера́д. Сучасною мовою місра́д – це офіс, це якась контора. І сера́д – це просто службовець, той, хто перебуває на якомусь служінні: повсякденному, рутинному, офісному служінні. Під одягом служіння мається на увазі одяг для рядових, для простих когенів, для повсякденного, рутинного служіння, хай і у Святому. Так виникає певна рутина святості в когенів.

«Дозвольте виконувати, Моше?» – «Дозволяю! Виконуйте». І всі розійшлися.

 Ми говорили про дієслово ласе́т, наса́ у значенні взяв на себе, простив, підняв. Тут вираз ашер-несао́ означає як підняло, як піднесло його серце, наскільки серце його припідняло його.

Вираз наді́в ле́в означаєвеликодушний, добрий серцем, прихильний серцем; тут вехо́ль аше́р надева́ рухо́ – усе, що роздув у серці його дух, дмучи у вітрила серця, припідняв його.

Слово мле́хет – те саме, що й мелаха́, про яке ми говорили на самому початку нашого уривка. І саме тому, що слово мелаха́ використовується тут в описі робіт з будівництва Мішкану, саме цей список робіт, ці роботи взяті за основу для тих, що заборонені в Шаббат.

Більшість коментаторів каже, що хума́з – це особлива прикраса і, найімовірніше, вона пов'язана з інтимним місцем. Можливо, йдеться про інтимний пірсинг (не треба дивуватися, що він тоді існував: він тоді існував). Але, найімовірніше, йдеться про певний засіб безпеки. Такий собі пояс вірності, який дівчата одягали самі, золота запонка, яка кріпилася внизу і захищала жінку від можливого зґвалтування (так описує цю прикрасу Талмуд). Я все-таки схильний назвати це прикрасою, і так це описано в деяких інших історичних джерелах. Багато перекладачів соромляться перекладати так, і з'являються «підвіски» або «та інші прикраси».

Тобто кожен приніс те, що в нього було з того списку, який оголосив Моше.

Дивно, що начальники тут згадані в кінці. Якщо раніше ми читали, що вони «поспішають робити роботу», то зараз вони якось, не дуже поспішають. Коментатори кажуть: «Ось не було в начальників у народі, не було тієї якості, про яку ми говорили на самому початку, – прихильності серця. Вони сказали: „Що́ народ не донесе, ми самі, зі своїх запасів доповнимо після того, як усі вже скинуться; а поки ми почекаємо“». І на тому вони порішили. Вони не знали, що якраз той, хто схилив серце своє, той робить від початку і до кінця. Саме схиливши серце своє, людина робить на повну. Я можу щось дати, щоб виглядати добрішим за когось; щоб конкурувати з кимось, я дам трохи більше, ніж він. Але саме з доброти серця я дам усе, що потрібно, я заповню всі потреби. Всевишній запросив людей давати за прихильністю серця, і Сам же схилив серця людей для того, щоб було зібрано все необхідне. Начальники народу забарилися з виконанням цієї заповіді, вони тут останні.

І важлива особливість: якщо ми подивимося на перше слово 27 вірша, на слово несі'і́м (начальники), то побачимо, що воно написане без літери йуд після літери сін, як мало бути. Зазвичай, коли Тора використовує коротке написання, це означає, що якоїсь якості бракує в тому, що вона описує. Не зовсім у цьому випадку вони начальники, вони, можна сказати, «кінечники», тому що вони затягнули час і не стали першими, хто приніс, а прийшли в кінці зі своїм приношенням. І не написано, що в них була прихильність серця, ця їхня якість тут не вказана: принесли, тому що цього бракувало, принесли, щоб заповнити необхідне.

 Хоча начальники принесли найдорожче і найрідкісніше, що є, вони тут написані в кінці неповним написанням, і не вказано, що вони зробили це з доброти серця.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо читати тижневу главу Ваякгель. Цей уривок комусь може видатися нудним. Адже раніше ми вже читали вказівки, які отримав Моше: зробити так-то і так-то. І тут знову ми будемо читати, що було зроблено так-то і так-то. І все ж ці глави багаті на матеріал, який може бути нам цікавим, корисним, та й немає в Торі зайвих слів і нудних текстів, тому будемо уважно читати і шукати корисне для себе.

Тобто Господь обрав Бецалеля від початку, обрав, заздалегідь підготувавши. Ми говорили про значення цього імені, я коротко повторю: бецал'е́ль – беце́ль ель, у тіні Бога; бен-урі́ – син світла мого. Батька звали Моє світло, сина звуть У тіні Бога. Можна по-різному гарно обігрувати ці поєднання імен.

 Хохма́ (мудрість) – це здатність учитися, вбирати знання; твуна́ (розуміння) – це здатність отримувати нові знання на підставі аналізу наявних знань, да́'ат (інтуїція щодо Всевишнього) – здатність самому дізнаватися щось, не маючи попередніх даних, бути відкривачем чогось.

Слово лахшо́в у сучасному івриті означає думати. Звідси походить, наприклад, махше́в – комп'ютер або «думалка». Слово хашу́в означає важливий, бути важливим. У цьому випадку йдеться про майстерність. Лахшо́в махашаво́т – робити майстерну роботу, роботу, яка вимагає сенсу, думання, розуміння, і далі ми побачимо докладніший опис.

Про це ім'я ми теж говорили. Оголі'ав означає батько – намет мій: о́гель – це намет, ав – це батько. Ахі́ – брат мій, сама́х – поклався, розташувався, довірився. Тут ми бачимо, що майбутній Мішкан ніяк не співвідноситься зі шляхетністю крові. З одного боку, – Бецалель з коліна Єгуди, яке вважається знатним. З іншого боку, – Оголі'ав з набагато менш знатного коліна Дана. Тобто весь Ізраїль однаково причетний до Мішкану, і шляхетні, і прості.

 Ми вже говорили, і можна коротко повторити, що є загальний принцип у Танаху: людина думає серцем, а не головою, така от біблійна анатомія.

Тобто ці майстри не тільки можуть зробити щось за заданим кресленням, за техзавданням, вони можуть вигадати щось зовсім нове. Такими талантами їх наділив Всевишній.

Ми читаємо неодноразово в Танаху, що таланти можуть бути дані Всевишнім. Всевишній може наділяти якимись знаннями, якоюсь особливою мудрістю, ніби пігулку мудрості вкладаючи в людину з певною схильністю. Ми читаємо в 1Мелахім (7:14) про сина вдови з коліна Нафталі. Батько його був мідник з Тиру. І коли його батько помер, син отримав як спадщину (мабуть, милістю Божою отримав) знання виробляти всякі речі з міді. В оригінальному тексті про нього сказано майже як про Бецалеля: «І був наповнений він мудрістю і розумінням, і пізнанням». Коли ми читаємо був наповнений, то напрошується паралель з Бецалелем, який був наповнений Духом Божим. Дух Божий також наповнив і сина вдови мудрістю, і розумінням, і знанням. Батько його через смерть не зміг навчити його професії, і син якимось чином прийняв цей Дух. Ми бачимо, що це працювало і пізніше, і цього ми бачимо не один приклад у Танаху. Тобто таланти можуть передаватися – якщо не повітряно-крапельним, то повітряно-духовним шляхом.

І ми продовжуємо читати з 1 вірша 36 розділу.

Давайте звернемо увагу на слово баге́ма (в них). Є слово, яке пишеться точно так само, це слово бегема́, що означає худобу, скотину. До речі, саме від множини цього слова (бегемо́т) походить назва тварини «бегемот». В івриті це казковий, містичний, недобрий звір, який потрапив до Булгакова, але в російській мові бегемот – це бегемот, ми знаємо, хто це такий.

Коментатори кажуть: «Тут натяк на те, що Всевишній дав мудрість і худобі теж». Тобто існують такі перекази, що жінки пряли просто на козах і що корови приносили молоко, як ворони свого часу приносили пророкові їжу. Ми бачимо прояв мудрості у тварин. Коментатори наводять цікавий приклад з першої книги Шмуеля. У шостому розділі розповідається про те, як филистимляни, що вкрали Ковчег Завіту, нарвалися на багато зовсім несподіваних неприємностей. Їх почали розоряти миші, і самих їх уразили ґулі або нарости (техорі́м), які називаються геморой. І филистимлянам було сказано мудрими людьми зробити ізваяння мишей із золота і техорі́м із золота, взяти Ковчег і відправити його до народу Ізраїля. Ми читаємо з 6 розділу першої книги Шмуеля, з 10 вірша: «І зробили люди так: взяли двох дійних корів і запрягли їх у віз, а телят їхніх замкнули вдома. І поставили на віз Ковчег Господа, скриньку із золотими мишами і зображеннями своїх техорі́м. І пішли (іша́рна) корови з піснею дорогою на шляху до Бейт-Шемеша; однією дорогою йшли, ідучи з муканням; а князі плиштимські йшли за ними до часток Бейт-Шемеша». У деяких перекладах слово іша́рна – це йшли прямо, строго по прямій, нікуди не звертаючи. Але найявніше значення слова іша́рна – це співати, йти з піснею (лаши́р). Корови йшли зі співом і мукали, або муканням своїм співали. Це один з поширених перекладів. Тут ми бачимо, що тварини можуть мати мудрість, і коментатори кажуть, що всі, хто брав участь у процесі створення, облаштування Намету Зустрічі, зокрема і тварини, отримали певну мудрість. Можна вважати це мідрашем, але можна і взяти це до уваги.

 Тобто можна уявити собі, як у ряд стоять люди і Моше каже: «Ти, ти і ти, йдіть будувати Намет. Це ті, кого обрав Всевишній». А хтось каже: «А можна мені, а можна я теж?» Йому кажуть: «Ти теж можеш іти». Чому? Тому що в цьому випадку його підняло серце його. Серце людини може підняти її на служіння, на роблення роботи. А ми ж читали, що Бецалель може навчати. І таким чином, будучи спочатку необраним, можна обратися.

Тобто вони взяли в Моше всі матеріали, які народ зібрав на будівництво Намету святого служіння. Ми говорили про те, що пожертви приносить людина, яку схиляє серце. І тут ми бачимо: така була прихильність серця, що вранці, ще перед тим, як поїсти хумусу чи випити кави, людина насамперед думала: «Як би мені віднести те, до чого мене серце схиляє?» Перше, що людина хотіла зробити, прокинувшись, це принести Моше ще якесь піднесення. Така була схильність серця в людей.

Ніхто з мудрих серцем не подумав, що можна з надлишків принесених народом стовпів акації збудувати собі баньку, або коптильню, або хоча б сарай. Ніхто нічого не привласнив. Побачивши зайве, мудреці прийшли, і прозвітували, і сказали: «Народ приносить зайве. Досить!» Ніякої корупції в нашому випадку немає.

 Тобто як у відомій казці: «Горщику, не вари!» І народ стримувався, щоб не приносити. Дієслово їкале́ – це слово, спільнокореневе зі словом ке́ле (в'язниця). Народ стримував себе: «Тримайте мене, щоб я не приніс пожертви Всевишньому!» Бажання було величезним, і доводилося це бажання стримувати, і людина відчувала себе арештантом через те, що вона не може принести пожертви.

 У цьому одному зауваженні, здавалося б, маленькому зауваженні – вистачило і залишалося – є дуже важливий урок. Коли людина дає від серця, коли вона спонукувана серцем, то виходить надлишок і достаток. Ми говорили про старійшин, про начальників, які сказали: «Якщо не вистачить, ми додамо». Вони не зрозуміли природи того, що називається наді́в (спонукуваний серцем, великодушний). Спонукуваний серцем – це той, хто дає з надлишком через глибокий зв'язок зі Всевишнім, любов до Всевишнього, подібно до того, як і Всевишній дає з достатком, з надлишком. І для нас це може бути свідченням: коли дар іде від серця, то в ньому немає нестачі, в ньому – надлишок. І навпаки, якщо є нестача в тому, що ми даємо, то, можливо, це не порух серця, а якась інша, не настільки добра мотивація.

Є одна думка, і цікаво її розглянути. Тут ми бачимо, що Бецалель робить усе, як Всевишній вказав Моше, але в нас немає свідчення, що Моше передавав йому якісь креслення. І далі ми побачимо, що про Бецалеля сказано: «Зробив усе, як заповідав Всевишній». Тобто ми повертаємося до того, що в Бецалеля була інтуїція, був прямий зв'язок зі Всевишнім, і він ці креслення отримав напряму. А Моше? Моше як начальство і той, хто начальствує, теж, звісно, має бути в курсі. І ми бачимо, з якою скрупульозною точністю Бецалель усе робить. Ні, не дарма Тора містить у собі таке нудне повторення всього того, що Всевишній уже сказав. Нам дається можливість побачити, наскільки тонко налаштований на хвилю Всевишнього Бецалель, що може бути і для нас, звісно, прикладом.

Це схоже на скріпки, які бували в зошитах раніше, схожої форми, через дві петельки вони проходили. Тільки скріпки ці золоті і, звісно, міцніші були, ніж для зошита.

У цьому місці в Торі використовується дуже рідкісна форма числівника одинадцять, замість традиційного, звичного нам аха́т-есре́ (один і десять). Тут слово один виражається дуже давнім аккадським словом аште, і числівник одинадцять (один і десять) набуває форми аште-есре́.

Як ми вже говорили, в усьому, що робиться поза Святим, золото не використовується, там срібло і мідь, тому в цьому випадку гачки теж мідні.

Ми говорили, що це таке невідоме звірятко: чи то дюгонь, чи то жираф, чи то якась істота, яка одноразово спеціально створена.

Тобто 10 ліктів (або 5 метрів) його висота і 1,5 ліктя або (75 сантиметрів) його ширина.

Коментатори зупиняються тут і кажуть: «Взагалі, святіша сторона, звісно ж, північна сторона, тому що ближче до півночі і жертви приносилися, північна сторона важлива». Чому тут Тора починає з південної? Одне з пояснень таке: при описі святості переходять від менш святого до більш святого. Святість піднімається, а не опускається. Так само і людина повинна прагнути до все більш і більш святого, досягати все більш і більш святого, не опускатися. Градус святості повинен тільки зростати.

 Дві підставки, дві підставки – це означає, що під кожним брусом було дві підставки. Ось такий от зворот мовлення.

До речі, тут використовується слово це́ла, можна ще раз про нього нагадати. Це слово означає грань, можливо, ребро. Всевишній узяв це́ла в Адама і зробив жінку. Ще один варіант – курдюк. Є багато різних варіантів перекладу, це дуже багатозначне слово (просто захотілося це відзначити). А тут воно, природно, означає грань або сторону.

Про засуви, як там ці засуви були влаштовані, ми докладно розбирали, коли читали інструкції, які дає Всевишній. Ще раз коротко повторимо, але не хочеться весь час повторювати одне й те саме.

 Тобто було кілька засувів. Горизонтальні, просунуті в кільця бруси (як сучасний засув, трошки вже застарілий, але все ще сучасний) у три ряди. Верхній і нижній складалися з двох частин, що сходилися до середини справа і зліва. А центральний, між верхнім і нижнім, був наскрізний, тобто проходив через усю стіну; так це виглядало.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Ваякгель. Ми, як і раніше, читаємо звіт про те, як Бецалель виконував доручення Всевишнього, передані через Моше. Ми будемо читати з 1 вірша 37 розділу.

 Коментатори зупиняються на цьому і кажуть, що тут є розкриття сутності Бецалеля, (як ми пам'ятаємо, значення імені бецель ель – в тіні Бога). Здавалося б, Бог є Світло, а світло не залишає тіні, світло – це протилежність тіні. І Бецалель, наче кольорове скельце, крізь яке можна дивитися на сонце, зробив ковчег – місце, через яке Всевишній може відкриватися в цьому світі. Знову ж таки ми говорили, що слово ола́м (світ) можна зрозуміти як гееле́м (зникнення) або гаалама́ (приховування). Розкриватися в прихованому Всевишній може за допомогою Ковчега. На його виготовлення поставлено людину, яку Всевишній викликав на ім'я, на ім'я Бецалель. Можливо, і саме ім'я Бецалель було визначене йому ще до його народження.

Отже, Бецалель виготовив ковчег або, в оригіналі, просто шафу. Синодальний переклад часто дає дещо такі піднесені значення слів, але якщо дивитися оригінал, то аро́н – це просто шафа, тева́ (ковчег Ноаха) – це просто скриня, коробка і так далі.

Коментатори і мідраш кажуть: «По суті, Бецалель зробив три ковчеги: один – із золота, на нього зверху насаджувався дерев'яний і зверху на нього насаджувався ще один золотий, три в одному». І це, як кажуть, нам урок: людина, яка вивчає Тору, має бути всередині такою ж, як і зовні. Коли ми читаємо Тору, коли ми читаємо слова Всевишнього, ми можемо легко засвоїти, як бути добрими або як здаватися добрими. І можемо навчитися добрих манер Тори і напоказ поводитися правильно, а всередині не відповідати цьому. Але сама природа ковчега каже, що всередині треба бути таким же, як зовні, тільки так це працює. Саме тому ковчег покритий золотом навіть там, усередині, де, здавалося б, узагалі ніхто його не бачить.

 Є коментатори, які сперечаються: «Що означає „покрив золотом“? Позолочені речі бувають різні. Наскільки тонким чи товстим було покриття? Зрозуміло, неможливо про це не посперечатися, цікаво ж. І Талмуд, коментатори кажуть, що це покриття було завтовшки з турецький динар, тобто 3-6 мм завтовшки. Інші сперечаються з цим і кажуть: «Якщо всі храмові посудини, всі жердини і все, що можна, покрити такою величезною кількістю золота, то все це важитиме 60 тонн. І тим більше незрозуміло, де взяти народові таку кількість золота і як це все переносити?» – і тому подібні заперечення. Крім того, Тора називає (ми будемо читати в кінці глави) точну кількість золота, яке було використано на весь Намет Зустрічі. Ми знаємо точно вагу менори́. І можна обчислити вагу решти золота, плюс порахувати вагу кришки ковчега, яка дуже важка. І все ж суперечки з цього приводу залишаються. Виходячи з наших знань про те, як узагалі покривалися золотом храмові приладдя на Близькому Сході, ми можемо сказати, що шар покриття був досить товстим.

Ми вже говорили про керувімів (керувів), про них можна говорити дуже багато, тому що ніхто не знає, як вони виглядали, немає точної інформації. Деякі кажуть, що це були крилаті бики з людським обличчям. Деякі кажуть, що вони мали вигляд юнаків. Деякі бачать їх як левів з людським обличчям. Навіть у Танаху в нас є різні описи керувімів. Словом, є цілий ряд різночитань у коментарях. Так завжди буває, коли щось незрозуміло. Як нам бути, коли нам щось незрозуміло? Я волію жити з питанням. Ось виросту – і пізнаю, дізнаюся, як вони виглядали насправді. Комусь простіше прийняти одну з точок зору і з нею жити, і така опція теж є. Ми пам'ятаємо, що Всевишній повелів не робити кришку ковчега і керувімів з різних деталей, не з'єднувати їх, а зробити все одним шматком.

Як це часто буває, в російській мові, в однині, закріпилося значення множини. В івриті однина – керув, множина – крувім. У російську мову слово крувім потрапило як однина і стало херувим (один), а вже з нього народилася множина – херувимы. Але, насправді, вони – керуви, якщо говорити по-єврейськи.

 Що ще зробив Бецалель?

Раз уже в нас текст повторює те, що було раніше сказано, є можливість у щось заглибитися. Слово шульха́н (стіл) походить від слова лішло́ах (посилати), це така «посила́лка». Маленький дерев'яний столик посилали іншим, переносили, як тацю. Але слово закріпилося, і в сучасній мові теж означає стіл.

 Усе це, як повелів Всевишній.

 Те́фах – це ширина долоні. Оскільки людина не носила з собою вимірювальних інструментів, усе мірялося розмірами тіла, як і в давніх руських і європейських текстах. Тобто внизу, під стільницею, була золота рамка, ніби ще пластинка із золота, завширшки в долоню, і на ній була золота окантовка.

Слово баті́м (вмістилища) споріднене зі словом доми́, такі будиночки для жердин. Зверніть увагу на слово ласе́т, яке ми зустрічали багато разів і говорили, що воно означає понести, пробачити, підрахувати, взяти на облік. Тут воно використовується саме у своєму оригінальному значенні, в значенні нести. Таке от багатозначне слово.

Дуже багато хто питає, часто ставлять питання щодо слова золото. Слово золото (зага́в) походить від арамейського слова дега́в. І воно споріднене з іншим івритським словом цаго́в, тобто жовтий. Золото – це попросту жовтий метал.

Кесаво́т – це посудини, які можна порівняти з тими, що використовуються в ресторані для накривання страв, так званий «клош» (від французького дзвін), напівсферичний прилад (велика напівсфера), яким зверху накривається страва перед подачею. Такі посудини він теж виготовив.

 Шість гілок зі світильниками відходять від центрального стовбура, і на центральному стовбурі – ще один, разом – сім світильників у менори́. Я думаю, всі чудово це знають. Мено́ра – це найзнайоміший храмовий атрибут, вона ж і герб Ізраїлю, про це я вже говорив.

Давайте поговоримо про цю одиницю ваги, яка називається кіка́р і часто перекладається як талант, (можливо, знайоміше слово). Як і з багатьма одиницями ваги, з нею не все зрозуміло, тому що у Вавилоні це була одна вага, у Римі – інша, в країні Ізраїля – третя, в Лівані – четверта, в Сирії – п'ята. І все це перемішувалося, і ми часто бачимо, що одне й те саме поняття, одне й те саме слово позначає зовсім різну вагу. І щодо кіка́ра можна сказати, що це від 26 до 50 кілограмів. І вчені, дослідники культури Стародавнього Сходу кажуть, що кіка́р – це одиниця ваги, приблизно рівна вазі людини. Але не сучасної людини, яка часто страждає від зайвої ваги (або насолоджується нею), а вазі людини того часу. Вважається, що в той час люди важили набагато менше, і тому коментатори кажуть, що це 33–50 кілограмів. Є версія, що це 26 кілограмів. Знову є досить-таки великий розкид у числах, але давайте приймемо, що це приблизно 35–40 кілограмів золота.

Ми тут бачимо Бецалеля, який займається всілякими видами робіт. Ткач, вишивальник, різьбяр по каменю, різьбяр по дереву і на завершення ще й парфумер. Він виконує всіляку роботу. Зрозуміло, не він сам, а його цехи́. Уявіть собі, якої потужності підприємство розгорнулося за Словом Божим у пустелі, і всім цим керував Бецалель. Природно, він керував виробництвом, він усіх наставляв, усіх навчав, за всім стежив, усе контролював і передавав мудрість – як ми сказали, у нього були і мудрість, і бажання, і викладацький талант. Скількох людей треба було навчити ремесла, прищепити їм здатність виконувати роботи, щоб розгорнути діяльність такого масштабу, тільки уявіть собі це.

Ми продовжуємо читати звіт про роботу, виконану Бецалелем зі створення Мішкану за дорученням Моше.

Нагадую ще раз: лікоть – це 50 сантиметрів, тобто довжину в ліктях ділимо на 2 і отримуємо довжину в метрах, тобто розмір жертовника 2,5 метра х 2,5 метра, і висота 1,5 метра.

Пам'ятаєте, ми говорили про Моше (34:29), що, коли він спустився з гори, його обличчя променіло (кара́н), від слова ке́рен (промінь). Друге значення слова ке́рен (як я тоді сказав) – ріг або кут. І тут ми бачимо, що роги жертовника теж названі карно́т (одна з форм множини від слова ке́рен). І роги знову-таки не приліплюються до нього, не прикручуються до нього, ні на липучках, ні на різьбі – вони частина самого жертовника.

Тобто частина стін жертовника знизу була решітчастою, являла собою мідну решітку.

Все, що робилося у внутрішній частині Мішкану, покривалося золотом, а те, що буде в зовнішньому дворі, покривається міддю.

Слово неву́в (порожнистий або порожній) в івриті зараз використовується мало, але залишається у вигляді образних виразів. Наприклад, мілі́м невуво́т – порожні, нікчемні, непотрібні слова, пустослів'я.

Біля входу в Мішкан, як кажуть коментатори, товпилися жінки, які хотіли віддати свої дзеркальця. Жінки думали: «Що б таке нам принести?» Хоча жінки принесли в жертву свої прикраси, вважається (є така думка, такий погляд), що прикраси жінки – це, в принципі, багатство і гідність її чоловіка. Попри те, що прикрашається ними жінка, все-таки це трішки чоловікове майно, так можна подумати. А от дзеркальце – воно тільки жіноче, воно ловить усі її інтимні моменти, дивлячись у нього, жінка прикрашається, чепуриться для чоловіка.

Мідраш розповідає такий переказ. Був час у єгипетському рабстві, коли єгиптяни забороняли чоловікам повертатися додому з роботи, і чоловіки мусили спати на робочому місці. Жінки ходили до річки по воду, і Всевишній так влаштував, що в цій воді їм траплялися маленькі рибки, можливо, барабулька. Вони продавали цю рибу, на ці гроші готували чоловікам їжу і приносили на обід, на службу. І поки чоловіки їли, жінки готувалися, прикрашалися. А потім, як каже переказ, разом із чоловіками дивилися в дзеркало: «Дивись, які ми з тобою молоді, гарні, і в нас ще все попереду». Слово за́ слово, доходило до близькості, і жінки зачинали здорових, гарних дітей. Цей спосіб примирення перед близькістю, як каже традиція, вберіг євреїв від небезпеки дев'яти видів близькості, які завдають дітям травм, від яких діти народжуються з душевним нездоров'ям, з душевним відхиленням. Це не можна назвати хворобою, я не кажу про хворобу. Це якась внутрішня невлаштованість, внутрішні страждання, комплекси та інше подібне. Стикаючись із психологічними проблемами в дорослих, дуже часто можна знайти їхній слід там, у стосунках між батьками, у тому, як ставилися до дитини під час вагітності, і все це дуже важливо.

Раз уже зайшла про це мова, скажу кілька слів як ліричний відступ для дорослих.

Є такий трактат – Недарім. Талмуд пояснює, тлумачачи одне з місць Шир гаШирім, що душа дитини може пошкодитися, якщо зачаття відбувається тоді, коли чоловік, не дай Боже, ґвалтує дружину (так буває, що чоловік ґвалтує власну дружину). Або вона відчуває загрозу, вона відчуває страх, що, якщо зараз вона не погодиться бути з ним, буде скандал і, можливо, він її поб'є. Або вона перебуває в стані кровотечі, або ще не очистилася після кровотечі. Ще один варіант, не дуже актуальний сьогодні, у наші дні – коли чоловік думає, що він з однією дружиною, а насправді він з іншою дружиною. Також пошкодження душі відбуваються, коли в подружжя трапляється близькість під час сварки, без попереднього примирення, або коли чоловік п'яний, або якщо чоловік уже вирішив у серці, що він з дружиною розлучається, вже знає, що він її покине, але все одно входить до неї. Ще один варіант, коли, не дай Боже, чоловік під час близькості з дружиною уявляє себе з іншою жінкою або, навпаки, жінка уявляє себе з іншим чоловіком. Це все пошкоджує душі майбутніх дітей. І ще одне: коли жінка сама грубими словами просить статевої близькості, напрошується на статеву близькість, то це теж пошкоджує дітей, так вважає традиція.

І традиція каже, що завдяки внутрішній скромності жінок під час єгипетського рабства ці травми не торкалися єврейського народу, дзеркальця примиряли чоловіків і жінок. Вони насолоджувалися красою одне одного, дивилися в них, і ці дзеркальця робили велику справу. Розповідається, що Моше спочатку не хотів приймати ці дзеркальця і сказав: «Що ви прийшли з цими своїми „дівчачими“ фінтифлюшками? Залиште їх собі». І Всевишній сказав: «Не нехтуй цим». Дуже багато здорових, міцних дітей народилося завдяки цим дзеркальцям.

Отже, ми бачимо, Всевишній каже, як знову-таки традиція розповідає, що умивальник священників – найулюбленіша Його деталь у всьому Мішкані, тому що він зроблений із дзеркалець, які жінки віддали від серця. Дзеркальце коштувало, до речі, дуже дорого, можливо, дорожче за золоту прикрасу, тому що скла, як і амальгами, ще не було, дзеркальце виготовляли з полірованих металів, і його складно було здобути. Під час розкопок дуже рідко, навіть у дуже багатих будинках, трапляються маленькі дзеркальця.

Оскільки ми знаємо, що протилежна, західна, частина двору має довжину п'ятдесят ліктів, а тут, на східному боці, ми бачимо по п'ятнадцять ліктів довжини сітки від кожного кута в напрямку до центру, отже, ми можемо зрозуміти, що в центрі залишається проріз завширшки двадцять ліктів – це, власне, вхід у двір.

Тобто на висоту сіток огорожі зроблено ще й по́лог як окрему частину для входу в Мішкан.

Коли в єврейському календарі настає дев'ятий день місяця Ав, у який, згідно з єврейською традицією, були зруйновані Перший і Другий Єрусалимський Храм, народ Ізраїлю присвячує цей день посту, молитві, вивченню книги Ейха і всьому тому, що пов'язано з Храмом, з його устроєм, з устроєм храмових посудин, інструментів храмового служіння, з храмовими технологіями.

У цій бесіді ми поговоримо про стіл для хлібів приношення. Він стояв у Святому, навпроти менори. На ньому постійно лежали дванадцять хлібів. Ми кажемо хліб, але насправді це не будь-який хліб, а прісний – маца. І ці дванадцять хлібів мінялися кожної суботи. Священники, які знімали їх зі столів, їли ці хліби. І виникає перше питання: навіщо у Святилищі знадобився стіл? Давайте розбиратися.

Отже, навпроти менори стоїть стіл. Він зроблений із дерева і покритий золотом. Висота його приблизно сімдесят п'ять сантиметрів, довжина метр, ширина півметра. Такий стіл установив Моше в Наметі Зустрічі. Цар Шломо, коли будував Перший Храм, поставив десять столів. Тобто і столів, і хлібів було набагато більше. То навіщо ж у Святилищі стіл? Слово шульха́н (стіл) походить від дієслова лішло́ах (посилати, відправляти); це такий предмет, на якому щось посилалося. Тобто раніше відправляли такий столик, на якому приносилися дари. І можна сказати, що стіл – це інструмент послання чогось у світ, інструмент як нашого предстояння перед Всевишнім, так і розкриття Всевишнього в нашому світі.

Коли ми дивимося на менору, то часто задаємося питанням: Той, Хто названий Світлом, Світильник усіх світильників, Бог, Який є Світло, – хіба Він потребує нашого світла? Менора відбиває Його сяйво, ніби ретранслює Його сяйво, Його духовне світло в наш світ, ніби наповнюючи наш світ Його духовним світлом.

 Хліби, які перед Ним у Святилищі, ретранслюють матеріальний достаток у буквальному сенсі, достаток хліба в наш світ. Таким чином, зі Святилища виходить і духовний, і матеріальний достаток також. Тобто людина, коли вона збирає великий урожай хліба або великий урожай винограду, не може сказати: «Це моя рука зробила це, це я сам. Небеса – вони десь там; на небесах, у духовних сферах усе залежить від Всевишнього, а тут усе залежить від мене». Ні. І матеріальний достаток, і матеріальна благодать залежать від наших взаємин із Всевишнім, виходять із Небесного Святилища. Вони проходили через земне Святилище (коли стояв Храм) і поширювалися по всьому світу. Це говорить нам, окрім усього іншого, що й наші заняття в матеріальному світі – коли ми вирощуємо хліб, коли ми будуємо щось, облаштовуємо щось, змінюємо цей світ – це частина нашого служіння Всевишньому. Адже Всевишній, творячи людину, сказав: «Я створю його для того, щоб він панував над усією землею». Всевишній поставив людину управдомом усієї землі. Людство – управдом усієї землі і відповідає, зокрема, за процвітання землі. І тому, коли Адам згрішив, земля була проклята через нього. А через Святилище проходило світло, яке, як протез, дозволило компенсувати це прокляття землі.

Хлібів на столі завжди дванадцять, і, коли їх знімають, одразу ж кладуть нові, щоб їх весь час було дванадцять, що відповідає дванадцяти колінам Ізраїлю, дванадцяти місяцям. Можна багато розмірковувати про символіку числа дванадцять, про те, що й Машиах бере собі дванадцять учнів і обіцяє їм, що вони сядуть на дванадцяти престолах. Є певна форма достатку, форма Божественного впливу, яка розкривається у світі дванадцятьма каналами, можна так припустити.

Давайте згадаємо формулу з книги Єшаягу (52:6), коли Всевишній каже: «Я єсмь», дослівно: «Ані́ (Я) – Гу (Він)». Коли ми бачимо щось у цьому світі, де Всевишній не явно розкритий, де Його світло не очевидне, ми повинні крізь цей серпанок розгледіти Його і зрозуміти, що це Він (Гу). Ось це слово гу за своїм числовим значенням теж відповідає числу дванадцять, дванадцять каналів прояву Божественного світла в цьому світі. Це те, через що Слово Божественне стає плоттю. Слово Божественне – неплотський, неуявний, невловимий Бог – проявляється в матеріальному світі, дає і виливає Свою благодать у матеріальний світ, і, власне, це те, для чого служили хліби́ на столі, для чого служив сам стіл. Стіл як конверт, у якому Всевишній відправляв нам у світ матеріальний достаток через служіння народу Ізраїлю. Ось у кількох словах про стіл для хлібів приношення і про хліб приношення.

Мені захотілося певною мірою переглянути, переосмислити значення тих чи інших елементів Єрусалимського храму, тих чи інших елементів храмового служіння. Це те, чому я хотів би присвятити кілька бесід, і почати розмову хотілося б з розповіді про жертовник кадіння.

Жертовник цей стояв не у дворі, а у Святилищі, і, відповідно, одна з його назв – внутрішній жертовник.

Збірка мідрашів, яка називається Мідраш Танхума, містить таку розповідь: «Сказав Рабі Іцхак бар Еліезер: „Знай, що готовий був Намет Зустрічі з усім посудом його, і заколов Моше жертви його, і приніс їх, і приготував усе на жертовнику, але не зійшла шехіна (Слава Божественна, Божественна присутність) у Намет Зустрічі, доки не принесли жертву кадіння“». Ну а звідки ми знаємо, звідки в нас таке розуміння? Зі сказаного в книзі Шир гаШирім: «Прокинься, вітре північний, і приходь, вітре південний, повій на сад мій, нехай розіллються аромати його, нехай увійде мій друг у сад і нехай їсть його плоди дорогоцінні».

Тобто Всевишній відгукується явленням Своєї слави на благоухання жертви кадіння, яку приносить Ізраїль. І це причина, знамення для прояву Слави Божої в Наметі Зустрічі, так каже традиція, спираючись на тлумачення Шир гаШирім.

Жертовник цей ще називають золотий жертовник, або жертовник пахощів, або, як ми вже згадували, внутрішній жертовник. Він стояв усередині Святилища. Якщо уявити собі план, то з південного боку (ліворуч від входу) стояла менора́, з північного (праворуч від входу) – стіл із хлібами підношення. Жертовник кадіння розташовувався із західного боку (навпроти входу), перед завісою до Святого Святих. Тора каже в нашій главі (37:25), що він був квадратним (півметра на півметра), заввишки один метр, тобто досить маленький жертовник. По кутах у нього, як у будь-якого жертовника, були такі своєрідні роги. Традиція, переказ розповідає, що запах пахощів настільки розливався по всьому Єрусалиму (Єрусалим був маленьким містом, але попри це), що, навіть якщо наречена намащувалася якимись іншими пахощами, все одно відчувався запах храмових. Та й не потрібно було нареченій намащуватися, бо все було просякнуте благоуханням кадіння жертовника.

 Ще одна причина, чому цей жертовник називається мізбе́ах пнімі́ (внутрішній жертовник): він спокутує те, що стосується духовної частини людини, що стосується пошкодження духу людини. Коли Хава́ розмовляла зі змієм, останньою подією, що привела її до спокуси, було те, що вона побачила, скажімо, ще не затьмареним або вже затьмарюваним розумом і не дуже вже тверезою пам'яттю (Берешит 3:6): «І побачила жінка, що дерево добре для їжі (хіть плоті), що воно втіха для очей (хіть очей), що воно жадане для пізнання (будемо як боги, гордість життєва). І взяла плодів його і їла, і дала також чоловікові, і він їв». В усіх напрямках спокушає дерево. Не постраждав у всьому цьому процесі падіння саме нюх, про запах дерева нічого не сказано. Тому традиційно вважається, що саме запахом насолоджується душа, насолоджується непошкоджена частина людини, і саме запах здатний виправити духовні проблеми людини. Це одне з розумінь, чому цей жертовник названо внутрішнім жертовником.

Ще одна грань служіння принесення кадіння, принесення пахощів у тому, що пахощі створюють своєрідну завісу, приховання, хмару. І хмара дуже часто була присутня в історії Ізраїлю при явленні Всевишнього, при розкритті Всевишнього. Коли народ Ізраїлю виходить з Єгипту, то Всевишній супроводжує їх у хмарному стовпі. Коли народ Ізраїлю підходить до гори Синай, Всевишній знову говорить із хмари.

Існує неабсолютне розкриття світла, і є таке застереження: не пірнай одразу у Святе, не стрибай у Святе з розгону. Святе, з одного боку, звичайно, вабить, приваблює, з іншого ж боку, воно має викликати якийсь трепет, якесь заціпеніння, необхідність співвідносити себе з тим, на який рівень ти маєш відвагу піднятися. І для кожної людини цей рівень свій. Іншими словами, є розуміння не занурюватися у Святу хмару, ніби накидати вуаль між повним одкровенням Світла Всевишнього і народом, встановлювати межі. Коли священник входить у Святе Святих у Йом Кіпур, він теж входить із пахощами: перш ніж він туди входить, він наповнює Святилище, наповнює Святе Святих димом кадіння. І входить він туди, занурюючись у хмару, і з цієї хмари можна зв'язатися із Всевишнім.

Це також і закони, які визначають наше життя. У кожної людини є щось особисте, щось святе, щось інтимне, якась межа, яку не треба переступати. Але ми кажемо: ну, і як же ми можемо жити за такого розділення? Як можна жити, якщо я не лізу або не можу залізти комусь у душу, в подробиці чийогось особистого життя? Тому один з уроків жертви кадіння – це, з одного боку, здатність встановлювати межі для себе там, де ці межі потрібні. З другого боку, у слова кето́рет (кадіння) є й інше значення. Воно пов'язане зі словом кате́р (зв'язувати). З одного боку, кето́рет – це хмара, це щось, що відокремлює одне від іншого; з другого боку, кето́рет – це дим кадіння, який підіймається від неба до землі, поєднує в собі небесне і земне. Саме благовоння, яке кадять на жертовнику, складається з одинадцяти елементів, і, скажімо, не кожен із цих елементів сам по собі має аромат, не кожен з них сам по собі має приємний запах. Тільки разом, у синергії (у взаємодії), у композиції вони мають те благоухання, яке Всевишній обрав. І це вказує на потребу народу об'єднуватися, тобто, скажімо, приймати того, чий «запах» нам не зовсім подобається, того, хто щось розуміє не так, як ми, в чомусь чинить не так, як ми. Це, звісно, не означає виправдання гріха (хоча водночас і лиходії, якими б вони не були, – частина народу, який треба повертати до Всевишнього, але тут не про це мова). Кето́рет (кадіння) і благовоння зв'язують, об'єднують увесь народ Ізраїля в один аромат, благоухання перед Всевишнім. І, можливо, ті елементи благовоння, які самі по собі не пахнуть добре, будучи доданими до складу, розкривають у повноті запах інших елементів. Це таємниця благовонь, таємниця єдності народу Ізраїля.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо говорити про Храмові технології, намагаємося розглянути і зрозуміти устрій деяких елементів Храмового служіння. Ми вже говорили з вами про жертовник кадіння і про стіл для хлібів предкладання. Це те, що перебувало у Святилищі. Тепер уявімо собі, що ми виходимо зі Святилища у двір Храму, і перше, що ми бачимо, – це великий жертовник, одна з назв якого – жертовник всепалення.

Єврейська традиція каже, що цей жертовник стояв на тому самому місці, де Аврагам за велінням Всевишнього збирався принести в жертву свого сина Іцхака. І в найостанніший момент (кожен із нас десятки разів, мабуть, перечитував цю дивовижну історію), в найостанніший момент ангел з небес зупиняє Аврагама і каже йому: «Не простягай своєї руки на юнака», каже йому, що Всевишній не зацікавлений у людських жертвоприношеннях. Аврагам бере ягня, барана, який заплутався рогами своїми  в гіллі (зовсім випадково, здавалося б), і приносить його на всепалення. І залишається питання: а навіщо Всевишньому барани всепалення? Зрозуміло, що Він не хоче людських жертв, але навіщо Йому жертви ягнят?

Отже, жертовник всепалення в Наметі Зустрічі Моше і в Єрусалимському Храмі. Знову звертаюся до традиції. Всевишній створив людину (як ми знаємо з 7 вірша 2 розділу книги Берешит) із землі: взяв землю, виліпив людину, вдихнув у неї душу, вдихнув у неї сутність, і стала людина душею живою. Ось, здавалося б, такий простий опис такої складної технології. У традиції є два підходи до розуміння, з якої, власне, землі створено Адама.  Одні кажуть, що Адама створено із землі, яку було зібрано з усіх кінців світу, щоб ніде людині не могли сказати: «Ти тут чужий, ти нетутешній, і тебе тут не було, ти сюди понаїхав». Тобто, згідно з цим підходом, у кожної людини є крихта від усієї землі.

Згідно з другим підходом (і він нам знадобиться тут для розуміння сутності жертовника), Всевишній сказав: «Я зберу його з того місця, де стоятиме жертовник; можливо, це допоможе йому вистояти». І Всевишній узяв цю землю і виліпив людину. Знову ж таки, це традиція, і можна до цього ставитися як до переказу, можна не сприймати це всерйоз. Але це може допомогти для розуміння подальшого тексту. Ще одна назва жертовника всепалення – жертовник із землі. Всевишній узяв землю з жертовника. Жертовник справді будували із землі за часів Мішкану, і знову це нагадує природу людини, оскільки людина сама створена із землі. І для того, щоб жертовник був жертовником, у ньому має бути вогонь. Тобто жертовник працює, коли є поєднання землі і вогню. І так само людина жива, коли в ній є вогонь життя, і це певна паралель, певна схожість людини і жертовника.

І ще одна назва жертовника, з якої ми, власне, і почали, – це жертовник ола́. Російською мовою це називається жертовник всепалення, в івриті взагалі про спалення не йдеться. Тут ідеться про підняття – жертовник, що піднімає, підносить. Тобто, згідно з єврейською мовою, самою мовою Тори, жертва не «всезгоряє», а «всепідноситься», «всепіднімається», «всевивищується». Якщо людина, земна людина, людина, зроблена із землі, впала у свої гріхи, зазнала поразки у своїй внутрішній боротьбі, поневолена своєю земною природою, то вона може використати цей жертовник, щоб піднятися. Такий був задум жертви ола́ і жертовника ола́.

На жертовник приносять тварину з худоби (бегема), свійську тварину. Яка її сутність? Тварина за своєю природою позбавлена прагнення до самовдосконалення, до розвитку: якщо народилася маленька овечка, то в зрілі роки вона буде просто старою вівцею. Вона не стане досконалішою, вона не стане розумнішою, у неї немає амбіції розвитку, в соціальному плані вона не має якихось амбіцій, якогось прагнення лідирувати чи ще чогось, крім того, що на інстинктивному рівні в неї закладено. Вона не хоче змінювати свою природу, все це їй чуже. Їй би їсти, спати, почуватися в безпеці, розмножуватися – це те, що потрібно, – ні вдосконалення, ні розвитку. Що робить людина, коли приносить цю тварину на жертовник, підносить її? Вона підіймає свою духовну природу, надає їй вогненності, запалює свою власну природу, яка виявилася худобою в її гріховному прояві. Вона запалює світло вогню всередині свого тіла і через це може підняти себе.

Ми сказали на початку, що цей жертовник великий. Він досить високий, його висота у верхній точці сягає п'яти метрів. До жертовника веде пандус, що складається не з окремих сходинок, а має нахил для послідовного підйому. Чому так? Одна з причин – щоб не відкрилася нагота, якби священник ішов сходинками, оскільки раніше не було такої спідньої білизни, як сьогодні, і ця причина була актуальна. Є ще одна причина: коли ти піднімаєшся зі свого гріховного стану, зі свого нечистого стану, коли ти в процесі очищення, то не завжди можливий такий прорив – ось, ти був грішником і раптом стаєш цілком святим. Є якісь процеси, які потребують своєї швидкості руху. Не завжди можливий прорив, не завжди це буде стрибок, іноді потрібен поступовий підйом, потрібні умови для поступового підйому. З другого боку, і лінуватися, пускати все на самоплив у цьому процесі теж не можна, підйом потребує зусилля. Тому рух цим пандусом – це поступовий підйом, поступовий, але не без зусиль. І людині, щоб просуватися цим пандусом, треба рухатися на максимумі своїх зусиль, не перевершувати самої себе і не відставати від цього максимуму. Такий процес очищення людини.

Ще одна назва цього жертовника – мідний жертовник або жертовник нехо́шет (мідь). Слово наху́ш з тим самим коренем означає упертий, затятий, послідовний, непохитний. Тобто назва ніби містить значення впертості, наполегливості в русі, якостей, які рухові необхідні. Ще одне розуміння назви мідний жертовник у тому, що він покритий міддю, і багато хто каже, що мідь не іржавіє, мідь не така схильна до корозії, як інші метали. Є захист у чоловіка божого від іржі, порівняно, скажімо, із залізом, яке іржавіє швидше. Проте мідь треба постійно чистити, треба постійно за нею доглядати, щоб вона відбивала світло. І власну особисту роботу з вдосконалення себе треба вести точно так само. Ось такі грані дії жертовника ола́, жертовника всепалення, який є центром усього Храмового служіння, бі́льша частина Храмового служіння на ньому відбувається. Це ті невеликі уроки, які ми можемо винести з розгляду цього жертовника в нашій бесіді, але, звісно, є глибини і глибини глибин щодо цього.

Читайте також: Трума, Пікудей, Ваякгель в аудіоформаті і тижневі глави Тори.