Масей

Ми з вами починаємо вивчати тижневу главу Масей і читатимемо 33 розділ книги Бемідбар. Цей розділ протягом усієї історії вивчення Тори спантеличував коментаторів. Річ у тім, що Тора небагатослівна, у ній немає жодного зайвого слова, жодної зайвої літери, і на цьому тлі, звісно, дивує, що сорок дев'ять віршів з нашого розділу присвячені списку стоянок, на яких зупинявся народ Ізраїля на шляху з Єгипту до Ханаану. Багато з цих стоянок уже були згадані в Торі, і виникає питання: навіщо наводити їх тут окремим списком? Чому Тора говорить про це більше, ніж, наприклад, про створення світу? Чому Тора стільки уваги приділяє переліку цих стоянок – Тора, яка може в одну літеру вмістити багато сенсів?

Деякі коментатори кажуть, що раз тут написано, що Моше записав це за словом Господа (і чому це обумовлюється окремо? Хіба все інше Моше не записав за словом Господа?), отже, тільки Господь один знає, для чого нам перелік цих стоянок. Інші коментатори кажуть: «Тут перелічено всі стоянки, щоб читач міг озброїтися картою і подивитися, наскільки чудесним було перебування Ізраїля в пустелі». Адже можна було б припустити, що народ Ізраїля йшов не в глибині пустелі, а її краєм, поруч із населеними пунктами: там, де можна чимось торгувати, десь можна було щось купувати, можливо, навіть десь щось сіяти і збирати, а пустеля – це загальна така, номінальна назва для подорожі Ізраїля. Але якщо подивитися на список цих стоянок, то можна побачити, що всі ці стоянки розташовані всередині пустелі, в глибині пустелі, там, де важко знайти хліб, там, де важко знайти воду. І тому перебування народу в пустелі справді було чудесним, і тому, як кажуть ці коментатори, тут перелічено всі стоянки, щоб було видно, що це було постійне чудо. І щоб ми знали, що й перебуваючи в нашому світі (який теж можна уподібнити пустелі через якусь свою невлаштованість), можна побачити чудеса у своєму житті.

Є коментатори, які кажуть, що кожна з цих стоянок має свою назву, яка символізує певну ситуацію в житті людини (там, де це буде явно, я вкажу, що символізує та чи інша стоянка). І ці сорок дві стоянки – це сорок дві життєві ситуації, які має прожити кожна людина. Число 42 має певне символічне значення, є багато випадків, коли число 42 пов'язане зі становленням, із посиленням, з очищенням. Це 42 місяці, три з половиною роки, часто для очищення говорять про три з половиною роки; ми знаємо, що від Аврагама до Єшуа Машиаха було 42 покоління. Також у каббалі (єврейській містиці) ім'я Мем-Бе́т (мем відповідає числу сорок, бет – двом, тобто цифрове значення 42) вважається одним з імен Всевишнього.

Але все-таки питання залишається відкритим. Така кількість відповідей говорить про те, що однієї відповіді немає. Є коментатори, які кажуть: «Це й про наше життя». Так, це й про наше життя. У кожному місці, в якому ми можемо опинитися, навіть якщо нам здається, що ми ходимо по колу, Всевишній веде нас. І якщо ми опинилися десь і не розуміємо, де саме, то, можливо, потім, пізніше, озираючись на наше життя, ми зрозуміємо, чому ми там були, навіщо ми так робили. Якось Стів Джобс розповідав про те, що він пішов вчитися каліграфії, зовсім незрозуміло навіщо. І потім, коли він створював перші комп'ютерні шрифти, це йому знадобилося.

Є багато подібних історій. Я хочу розповісти історію, яку я чув від рабина з Холона, Пінхаса Алхойса, який розповідав про свою маму, в дівоцтві Марголін. Вона народилася в Бобруйську, в єврейській хасидській родині. Бобруйськ – маленьке місто в Білорусі, а в довоєнний час, мабуть, зовсім маленьке. І мама щороку за тиждень-два до Песаху відсилала своїй сестрі до Ленінграда банку гусячого жиру. Замотувала банку у велику кількість пелюшок, клала в ящик і відсилала цю посилку до Ленінграда. Одного разу, в сороковому році, мама з дівчинкою (їй тоді було років шість-сім) прийшла на пошту і потрапила на якогось, скажімо, в лапках, «шкідливого» поштаря, який не захотів так просто відсилати цей гусячий жир і сказав: «Та він проллється, та він тут усе забруднить». І після довгих умовлянь погодився відіслати посилку, якщо мама сходить додому, принесе ще один ящик і покладе ящик у ящик – словом, завдав їм чимало клопоту й поневірянь. І мама, залишивши дівчинку на пошті з цим ящиком, поїхала додому по інший ящик для посилки. Дівчинка півтори-дві години просиділа і проплакала на пошті, обійнявши посилку.

Незабаром почалася війна, німці увійшли в Білорусь. Але незадовго до цього мама вирішила з доньками тікати, тікати до Ташкента. Як відомо, Ташкент – місто хлібне, але мало кому відомо, що Ташкент у ті часи був ще й містом хасидським. Багато родин тікали туди, бо там є хасиди, бо там була єврейська громада, там можна було якось закріпитися. Голодно було в дорозі, мама в дорозі померла… А незабаром помер і молодший братик, і жінка, про яку ми говоримо (тоді ще дівчинка), залишилася вдвох зі своєю молодшою сестрою. Їх якось знайшли, влаштували в дитбудинок неподалік від Ташкента, де вони й жили під час війни. А після війни зібрали дітей і запитали: «Хто з вас знає, пам'ятає адресу хоч когось із родичів? Ми напишемо їм, можливо, родичі приїдуть і вас заберуть. Якщо не приїдуть, то, отже, рости вам тут, у дитячому будинку». Як може дівчинка пам'ятати адресу? Ну, була адреса в Бобруйську, але зрозуміло, що в Бобруйську зовсім невідомо, що залишилося від родини: мама померла, тато пішов на фронт і не повернувся. У Бобруйську шукати нікого. І дівчинка згадала, як вона сиділа на пошті з цією, можна сказати, клятою посилкою і, плачучи, дивилася на цю ленінградську адресу. Вона згадала ленінградську адресу своєї тітки, і тітці написали листа. Там теж сталося своє чудо: родина проїжджала повз свою стару квартиру, люди подумали зайти: «Чи немає листів?», і їм віддали той самий лист. Дядько приїхав, забрав дівчинку. Пізніше вона переїхала до Ізраїлю, до Кфар-Хабада, створила хасидську родину, і ось її син, рабин, розповів цю історію. І зовсім невідомо, що сталося б з нею, якби вона залишилася в радянському дитбудинку. Мабуть, виросла б зовсім іншою людиною, не повернулася б до віри власного народу. Це один із прикладів, це просто такий гарний приклад. Але я думаю, що у своєму житті кожен може знайти приклад того, коли він не розумів, навіщо він десь опинився, і зрозумів це тільки через багато часу.

І коментатори кажуть: «Ці стоянки, кожна з них, передбачені для чогось. Увесь цей список для того, щоб показати, що Всевишній веде нас, веде нас по життю. І щоразу, де б ми не перебували, це для чогось потрібно, для чогось, що, можливо, ми зрозуміємо потім».

Отже, наш 33 розділ книги Бемідбар починається зі списку стоянок, на яких народ Ізраїля побував під час свого переходу з Єгипту до країни Ханаанської.

Цікаво, що Тора тут говорить про синів Ізраїля як про народ, який вийшов з Єгипту. Можна було б сказати: «Народ, який вирушив до країни Ханаанської». Яка різниця, звідки вийшов? Важливо ж те, куди пішов. І коментатори кажуть: «Всевишній мав план, Всевишній хотів привести народ до країни Ханаанської. Але для євреїв на той момент важливіше було вийти з Єгипту, це було їхнє перше сподівання». Тому тут говориться про стан євреїв, про їхнє бажання просто втекти. Буває такий стан, коли треба насамперед утекти звідси, і неважливо, що буде там. Ось у такому стані був народ Ізраїля.

Очевидно, говориться про те, що якісь уламки ідолів не можна було просто викинути, просто віднести на смітник, їх теж ховали, як ховали первістків. Чому Тора тут проводить це протиставлення? Яка нам різниця, чим займалися єгиптяни, коли євреї виходили? Можливо, це урок для нас. Або ти йдеш, або ти рухаєшся зі Всевишнім, або ти ховаєш первістка, тобто плід своєї праці, свою діяльність, усе своє життя, і богів своїх, над якими Господь учинив суд, теж ховаєш. Або ти йдеш у путь, або ти займаєшся похованням.

Слово сукко́т (множина від слова сукка́ – куща, шалаш) означає місце тимчасового проживання. Ізраїльтяни вийшли з Єгипту, і спершу було відчуття ось цієї тимчасовості перебування в дорозі, не було жодної сталості. Разом з тим ці сукко́т, ці кущі, порівнюються з хмарами слави. У цьому тимчасовому житлі треба було відчути на собі захист Божий. Людина, будучи тимчасовою в цьому світі, перебуваючи в пустелі, мала відчути, що її захищає Бог. Ось із цього переживання захисту, з цього все мало початися. Тому перша стоянка, Сукот, – це перебування людини в такому стані, коли в неї, може, не все є, коли в неї, можливо, тільки шалаш, але вона відчуває захист Всевишнього. Це один зі станів, які людина переживає у своєму житті.

Ейта́м – назва єгипетська, означає запечатане місце, фортеця. Крім того, що людина може бути щасливою і захищеною в сукка́, у кущі, людина може почуватися вільною у фортеці, яка не стримує, не обмежує її.

Пі-гаХірот (дослівно уста свободи, лаз свободи) – це місце, лаз, прохід, який відкривається для людини і дозволяє вийти з якихось, здавалося б, зачарованих ситуацій.

Мара́ (гіркота, жовч) – місце гірких переживань, гірких подій.

Ми говорили про це докладно в 15 розділі книги Шмот. Слово ейлі́м багатозначне. Воно може походити від слова ола́м (світ), а також – від слова ге'еле́м (зникнення), може також означати німий, онімілий, позбавлений можливості говорити, може означати щось непередбачене. Цікаво, що тут написано прийшли в Ейлім, ніби не збиралися там зупинятися, але знайшли там джерела і пальми і тому там зупинилися. Тобто це місце ніби не обумовлене заздалегідь, не було передбачене заздалегідь як стоянка.

Дослівно сін означає прах, пісок. Можна зрозуміти символічно (а ми все тут розуміємо символічно) як буденне, повсякденне життя, рутина.

Слово дофка́ можна зрозуміти від дієслова лідпо́к (стукати, бити, гамселити), коли щось гамселить або когось гамселять.

Алу́ш – це як велике місто, місто, в якому вирує життя, місце, в якому треба бути сильним, треба бути енергійним. Звісно, це відбувалося в пустелі, там не було великих міст, але такі назви вони давали своїм стоянкам і, очевидно, вкладали в ці назви певний сенс.

Ми вже говорили (в 17 розділі книги Шмот), що одне з прочитань назви Рефіді́м може походити від слів – рафі́м (що слабне) і ядайім (руки), тобто опущені, ослаблі руки. Також назву Рефіді́м можна перекласти від слова рефіда́ (оббивка, підкладка), дієслово лерапе́д означає розстилати, стелити, оббивати меблі, робити меблі м'якими. Рефіді́м – те, що потребує пом'якшення, де треба підстелити соломки, зробити оббивку, або те, де є це пом'якшення. Іноді людині треба лерапе́д ацмо́, оббити себе, зробити себе м'якшою, десь під панцир підстелити м'яку таку підкладку.

Хоча це, можливо, не дуже правильно з погляду мови, назву пустелі Сина́й часто зіставляють зі словом сіна́ (ненависть). І вважається, що з того моменту, як Ізраїль отримав Тору, ненависть увійшла у світ, з'явилася ненависть до народу Ізраїля.

Назва перекладається як могили примхи (пожадливості). Таку назву це місце отримало через історію з перепелами, вона розповідається в 11 розділі нашої книги.

Назва Хацеро́т дослівно перекладається як двори. Є хасидські двори, є царські двори. Можливо, це символізує залежність від якоїсь людини – як життя придворного, коли ти живеш і годуєшся за рахунок своєї залежності від когось іншого.

Назву Рітма́ можна зіставити з дієсловом лірто́м (запрягати), тобто бути з кимось в одній упряжці, під одним ярмом.

Назва Лівна́ може означати чистота, білизна (від слова лава́н, білий); це ж може означати блідість, слабкість – залежить від того, як подивитися на білизну.

Назву Ріса́ можна пов'язати зі словом рі́с (вія) або трі́с (віконниця, жалюзі) – те, що прикриває трохи очі, те, що потребує захисту зору; або коли треба звернути увагу на зір, або якесь виправлення зору.

Назву Кегела́т можна зіставити зі словами кага́ль (суспільство, аудиторія), кегіла (громада); дієслово легакгіль – збирати разом, виголошувати проповідь; когелет – проповідник у зібранні. Тобто якесь суспільство, яке об'єднується однією ідеєю, однією проповіддю, однією метою. До речі, натовп – це теж кагаль.

Назву Ше́фер можна пов'язати з дієсловом лешапе́р (покращувати, виправляти, робити добрим), тобто прагнути до поліпшення якості.

Слово харада́ означає страх, трепет, тривога, можливо, паніка. Знову залежить від того, у святості це чи ні.

Назва Макгело́т походить від того самого кореня, що й слово кага́ль (суспільство, аудиторія). Але це вже не ті, хто разом слухає проповідь, це вже макгела́ (хор), це вже хор людей, які не просто цікавляться чимось одним, а й говорять однаково.

Та́хат (під, знизу) – це дно, найнижча низина. У сучасному івриті – негруба назва для низу спини.

Назва Мітка́ походить від того самого кореня, мем-тав-куф, що й слова сласть, солодкість, приязнь.

Слово гашмана́, з тим самим коренем – це зайва повнота, ожиріння, достаток.

Слово масо́р – це пилка, також може бути рубанок, тобто те, чим стругають, вирівнюють.

Аврона́ – місце переходу через якусь невелику перешкоду (дієслово ла'аво́р – переходити, проходити), можливо, місце невеликого подолання себе,

У назву гори Гор (ор – світло) входять ті самі літери кореня, що й у слово Тора́, тобто це гора научіння, гора освіти.

Це те місце, про яке ми читали в 32 розділі, в 34 вірші: місто Дівон, яке дісталося коліну Ґада (тому коліну, яке захотіло оселитися, не переходячи Йордан) і яке перелічувалося серед інших міст. Коліно Ґада назвало по-іншому ці міста, ось так і з'явився Дівон-Ґад.

Назва Авари́м походить від того самого кореня, айн-бет-рейш, що й слово іврі́ (єврейський), від дієслова ла'аво́р (переходити або залишати в минулому).

На цьому закінчується ось цей найдовший список, перелік усіх стоянок, на яких зупинялися сини Ізраїля на шляху з Єгипту до Ханаану.

Зрештою, якщо ви пожалієте, якщо ви залишите мешканців тієї землі, Я зроблю з вами те, що Я планував зробити з ними, і може так статися, що й ви будете вигнані з цієї землі.

З Божою допомогою ми продовжуємо вивчення тижневої глави Масей і читатимемо 34 розділ книги Бемідбар. Можна сказати, що це розділ-карта. Як описати словами карту, особливо карту тих місць, у яких ти ще не бував? Давайте почитаємо.

Є кордони за обітуванням, те, що Всевишній обіцяв Аврагамові, Іцхакові, Яакову. Поки народ Ізраїля ще не удостоюється отримати в спадщину цю землю, поки народ Ізраїля отримує країну Ханаан як самий початок тих місць, де розселяться коліна, з чого почнуться етапи великого шляху. Дуже важко малювати карти, ще важче описувати карту країни, в якій Моше ніколи не був, і який сам народився в Єгипті. І тепер він має окреслити народові кордони країни. Багато з назв, які тут будуть згадані, нам відомі лише приблизно, орієнтовно. Ми всього досконально не знаємо, і тому дуже багато суперечок існує щодо тих кордонів, які тут описуються. Також тут дуже багато населених пунктів зі схожими назвами, і коли ми читаємо, наприклад, назву Арар, то один каже, що цей Арар розташований приблизно на березі Кінерету; інший каже, що – ні, це той Арар, який насправді в Туреччині, а комусь тут ввижається і Урарту, і Вірменія. Кожен тлумачить географічні назви відповідно до польоту своєї думки. Таке часто трапляється в тлумаченні місць Танаху, які стосуються опису кордонів. Якось усіма нелюбимий Ясір Арафат, виступаючи в ООН, запитав: «Знаєте, чому в Ізраїлю на прапорі дві блакитні смужки?» Ну, ми ж знаємо, чому: прапор нагадує собою таліт, а в таліта дві блакитні смуги, це на багатьох талітах так заведено. Але Арафат дав інше тлумачення: «Євреї хочуть мати імперські володіння від моря до моря, ось це на їхньому прапорі й відображається». Кожен як хоче і бачить, так і розуміє. Отже, південний кордон.

Це південний кордон. Тут ми можемо бачити, що майже всі назви міст нам знайомі.

Простіше, звісно, по морю міряти кордон. Велике море – це Середземне море (гаям гаґадоль).

Тобто ми просто від берега моря рухаємося до гори Гор, на якій, як ми знаємо, помер Агарон.

Це ті кордони, які дає Моше. Кордони не відповідають, загалом, обітуванням, як я вже сказав, які дано Праотцям. Кордони дано для того, щоб у цьому місці міг розміститися народ, треба з чогось починати. Всевишній уже пояснював, говорив про те, що земля даватиметься поступово. Якщо дати народові заздалегідь надто велику землю, то багато територій залишаться непідконтрольними, в них почнуть проникати дикі звірі. Загалом, кордони даються в міру того, як людина освоює землю. Це, власне кажучи, стосується не тільки кордонів країни Ізраїля, це взагалі стосується всього в нашому житті. Якісь обітування, якісь дари, які в нас є, розкриваються поступово, з певною швидкістю. З тією швидкістю, з якою ми можемо обжитися на тому рівні, якого ми досягли.

Я відзначу одну дуже важливу деталь. Тут Всевишній під час опису кордонів використовує дієслова: і підніметься, і пройде, і перейде, і повернеться, і спуститься, і торкнеться, ніби той, хто малює цей кордон, танцює якийсь танець, кордон ніби перебуває в русі. І народ Ізраїля, рухаючись разом із Творцем, формує таким чином межі своєї країни. Так само й окрема людина має формувати свої кордони, які теж дуже важливо вміти розширювати, охороняти і не давати в образу.

Цікаво, як Всевишній тут говорить. Спочатку Він практично визначає кордони, а потім говорить про те, що кордони будуть розділені за жеребом. Тобто це буде зроблено на двох рівнях: усередині загальних кордонів будуть оголошені за жеребом кордони для кожного коліна, ми докладно говорили про це в 26 розділі.

Тут закінчується тема кордонів, і далі буде розмова про вождів народу, які визначать синам Ізраїля наділи в землі.

Якщо хтось стежить за іменами, то можна побачити, що деякі імена повторюються і є певні тенденції в іменах. З ім'ям Калев зрозуміло, Калев – це таке незвичайне ім'я, яке означає собака. Шмуель (ім'я, яке ми пізніше зустрінемо в сина Хани, у пророка) – той, кого поклав Бог, вкладений Богом. Амігуд – це народ, улюблений Всевишнім.

Елідад – Бог мій ласкавий, Бог мій няньчить мене. Ім'я Кіслон означає простак, людина, яка живе в простоті.

Букі – знайко, Йоглі – це той, хто робить відкриття, допитлива людина, яка копає, докопується і робить відкриття.

Ханіель – змилуйся наді мною, Господи. Ім'я Ейфод – це, що цікаво, нагрудник когенський, тобто ім'я позначає щось, що захищає людину (таким самим словом у сучасному івриті називається бронежилет).

Кмуель – це той, кого піднімає Бог. Ім'я його батька Шіфтан – той, хто вміє справедливо розсудити, розсудлива людина, людина, яка вміє зробити висновок із якихось фактів, дати нову інформацію.

Еліцафан – Бог мій приховав, Бог мій приховує мене, не дає розгадати мої задуми або спрямовує мене. Ім'я його батька, Парнах, означає того, хто піклується про дітей, можна сказати опікун.

Пальтіель – це той, хто знаходить у Богові притулок, біженець, який тікає до Бога. Ім'я Азан – це той, хто відповідає на заклик, той, хто може виявити сміливість, порушувати суспільні устої, щоб домагатися справедливості.

Ахігуд – це ім'я, схоже на ім'я Амігуд, про яке ми згадували вище, означає брат мій – улюбленець Бога, де брат мій – це може бути будь-який ізраїльтянин. Шломі – цілісний або той, хто несе розплату за все.

Ім'я Пдагель означає викуплений Господом.

Ось такі от імена, які відображають те, чим дихає, чим живе народ, ті мрії, бажання, які народ в імена вкладає.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Масей і читатимемо 35 розділ книги Бемідбар.

Як ми знаємо, коліно Леві не отримало наділу в Ізраїлі. Всевишній говорив про це в 23 вірші 18 розділу нашої книги і повторить у 1–2 віршах 18 розділу книги Дварім: «Нехай не буде в коганім, левитів, у всього коліна Леві частини і частки разом з Ізраїлем; вогняними жертвами Господу і часткою Його харчуватимуться. Частки ж не буде йому серед братів його; Господь – частка його, як говорив Він йому».

У цьому є і здійснення пророцтва Яакова для Леві (Берешит 49:7): «…розсію їх в Ізраїлі». Левити виявляються розсіяними, і кожне з колін Ізраїля отримує тут повеління виділити кілька міст для левитів. Оскільки Всевишній сказав, що Він буде їхнім наділом, ми можемо побачити (і це не просто символіка, в цьому є глибокий сенс), що міста левитів – це посольства Всевишнього на землі. Вони певною мірою екстериторіальні, така особлива територія в Ерец-Ісраель. І це нам важливо для того, щоб зрозуміти, про що говоритиме наш розділ надалі.

Ділянки можна буде використовувати як будь-які сільськогосподарські угіддя. У ті часи було заведено, що більшість мешканців міст мали якісь земельні ділянки неподалік. У меґілат Рут ми читаємо, що Бо'аз живе в місті, а його наділи розташовані навколо міста, і він щовечора повертається зі своїх ділянок додому. Точно таке саме повеління дається щодо левитів. Попри те що міста левитів ніби посольства Бога, самі левити, оскільки вони з плоті й крові, живуть життям плоті й крові в цих божественних містах.

Навколо кожного міста, по периметру, є якась ділянка, якась територія в тисячу ліктів завширшки.

Як усе це зрозуміти? Одні коментатори кажуть: навколо міста була на тисячу ліктів (п'ятсот метрів) завширшки зелена паркова зона, там не можна було займатися сільським господарством, це все було суто для краси. А за парковою зоною було ще місце завширшки дві тисячі ліктів (тисячу метрів) по периметру для сільськогосподарських угідь. Є й інше розуміння: саме по собі місто мало розміри тисяча на тисячу ліктів (п'ятсот на п'ятсот метрів), а від його стін назовні відмірювалася по периметру ділянка в дві тисячі ліктів завширшки.

Нам потрібно зрозуміти вперше зустрінуте поняття аре́ гамікла́т (міста-притулки). Що це за такі міста, чому туди має втікати вбивця і чому ці міста перебувають у віданні левитів?

У книзі Шмот (21:12–13) ми читаємо слова Всевишнього: «Той, хто вдарить людину так, що та помре, нехай буде він відданий смерті. А той, хто не хотів убивати, але Бог дав йому під руку, Я передбачив тобі місце, куди він може втекти». Це дуже дивна фраза, сказана Самим Всевишнім: якщо він не замишляв, а Бог підвів йому під руку. Але це саме те, що може зрозуміти людина: Бог попустив людині це зробити, це не було проявом волі Божої, це попущення Боже. З іншого боку, Всевишній каже: «Я призначу місце, куди йому втекти». Ось це вже пряме проявлення Його волі, щоб людина, яка вбила через необережність або через якусь випадковість, мала місце для притулку. З 21 розділу книги Шмот ми можемо побачити, що табір левитів (і так кажуть коментатори), для яких Сам Бог є наділом, завжди був притулком для людини, яка вчинила вбивство через необережність. Навмисного вбивцю левити не захищають, це ми теж читаємо в 21 розділі книги Шмот, у 14 вірші: «А якщо хтось зловмисно умертвить ближнього свого підступно, то від жертовника Мого бери його на смерть». Чому Всевишній обумовлює, що можна взяти від жертовника? Тому що місце жертовника теж екстериторіальне: це місце зустрічі земного і небесного. Людина, яка вчинила вбивство зі злим умислом, може подумати, що до жертовника можна втекти під захист Бога, під захист коліна Леві. Але такого вбивцю можна взяти на смерть навіть від жертовника.

Отже, левити захищають людину, яка вбила через необережність, надають їй левитське місто-притулок. Левити, як вихователі й учителі в народі Ізраїля, мають перевиховувати цю людину, так на думку деяких коментаторів.Але далеко не завжди людина, яка вчинила вбивство через необережність, справді потребує перевиховання. Це може бути цілком благочестива, праведна людина, яка, наприклад, веде машину, і несподівано під її машину хтось вискочив, або сталася ще якась непередбачена ситуація, в якій ніяк не виявилася неправедність, ніяк не вчинився гріх.

Чому ж така людина все-таки має тікати? Ми спробуємо зрозуміти це під час читання. З 9 вірша Всевишній починає пояснювати Моше закони про міста-притулки.

Тут кровомсник – представник родини вбитого, який вирішить помститися за кров.

Є переказ про те, що в країні Ізраїля не було дорожніх покажчиків. Не можна було знайти якийсь покажчик: Єрусалим – двадцять кілометрів у той бік або Беер-Шева – десять кілометрів у той бік. Не було жодних покажчиків, крім тих, які вказували шлях до міст-притулків. Виявлялася особлива турбота про людину, яка мала туди тікати.

З 16 вірша Всевишній наводить різні приклади ситуацій, пов'язаних з убивством, які можуть статися.

Сьогодні, слава Богу, немає обов'язкової кровної помсти. Але так було в звичаї народу в ті часи: представник роду вбитого мав помститися за свого родича, це в багатьох випадках вважалося справою честі. Тора тут каже ось що: якщо людина вдарила чимось залізним, то вона напевно хотіла вбити, вона вважається вбивцею. Щодо каменю і дерева є застереження: якщо цей камінь мав достатню вагу для того, щоб ним убити, або якщо ця деревинка була здатна вбити. Тобто людина розуміла, що, вдаряючи цим, вона не тільки може вбити, а й напевно вб'є. У цьому разі вона вбивця.

Але Тора наказує суду брати до уваги не тільки знаряддя вбивства, а й мотиви, що призвели до вбивства.

З 22 вірша описується ситуація з убивством ненавмисним.

Тобто після суду того, хто ненавмисно вбив, повертають до міста-притулку, і кровомсник не має права його чіпати.

Чому особливо обумовлюється помазання святою олією? Зазвичай новий первосвященник, який заступав на місце попереднього, не помазувався наново, а приймав помазання Агарона і вважався помазаним святою олією. Але був випадок, коли священника помазували особливо: такий помазаний первосвященник (коген машу́ах мільхама́) надихав народ перед виходом на війну (про це ми читаємо в 20 розділі книги Дварім).

І тут Тора розширює поняття первосвященства, кажучи, що смерть і такого первосвященника теж звільняє людину від необхідності бути в місті-притулку, коли людина вчинила якесь убивство абсолютно ненавмисно. І, як ми вже сказали, таке може статися з людиною, яка живе праведним життям, не бажає нікому зла і, борони Боже, не бажає нікого вбити. Але людина ця все ж учинила вбивство, і це змінює її природу. І оскільки є якась нечистота в цій зміненій природі, настає покарання і вигнання, переселення її в неземну країну. І цій людині заборонено спускатися з цього напівнебесного міста. Іншими словами, заборонено відходити від жертовника.

Образно кажучи, йому треба триматися за жертовник, тобто перебувати в посольстві Всевишнього на землі, під захистом Всевишнього і під захистом левитів, які певною мірою є представниками Всевишнього на землі.

Чому таке дивне покарання? Якщо людина в наш час чинить крадіжку, то строк її покарання може бути, скажімо, від трьох до п'яти років. Якщо людина чинить убивство з необережності, їй дають, наприклад, від трьох до восьми років (це просто теоретичні приклади). Чому в нашому випадку строк покарання непередбачуваний? Хтось відсидить пів року, первосвященник помре, і людина буде вільна. Хтось відсидить, можливо, сорок, сорок п'ять, п'ятдесят років, можливо, все життя відсидить, а первосвященник так і не помре. І це виллється в довічне ув'язнення.

Людина чекає спокути. Ми читаємо (Ваїкра 16:16): «І спокутує (первосвященник) Святилище від нечистоти синів Ізраїля і від злочинів їхніх в усіх гріхах їхніх; те саме має він зробити і над Наметом Зустрічі, що перебуває в них серед нечистоти їхньої». Левитські міста-притулки можна уподібнити Намету Зустрічі. Людина перебуває ніби у святилищі, і первосвященник, здійснюючи загальну спокуту народу, здійснює спокуту і над мешканцями міст-притулків. Поки людина живе в місті-притулку, первосвященник, який служить, здійснює над нею спокуту.

У книзі Дварім (26:3) ми читаємо про те, що має зробити людина, яка приносить перші плоди: «І прийди до первосвященника, який буде в ті дні». Дивовижна фраза. Адже й так ясно, що не можна прийти до первосвященника, який буде через два століття, не можна прийти до первосвященника, який уже помер. Тільки до первосвященника, який є в ті дні, і можна прийти. Але саме первосвященник, який буде в ті дні, саме він і відповідає за все, що відбувається з народом під час його служіння. Смерть первосвященника – це кінець життя людини, яку поставлено бути спокутувачем, предстояти за народ, яка має спокутувати святилище і народ від нечистоти. Справа не в строку покарання – справа в строку процесу очищення, який відбувається, поки живе первосвященник. Коли Всевишній допустив, щоб ця людина вчинила вбивство з необережності, Всевишній знає, скільки років житиме первосвященник, увесь процес уже прорахований. Людина має перебувати в цьому місті (екстериторіальному місті, яке ніби над землею), в цьому стані, щоб її спокута здійснювалася доти, доки не помре первосвященник. Саме так можна пов'язати і зрозуміти, чому, по-перше, міста-притулки пов'язані з левитами і чому, по-друге, це пов'язано з первосвященником.

Тобто людина, засуджена до смерті, не може дати викуп за свою душу. У яких випадках можна було брати викуп? Бувають ситуації, про які говорить Тора (Шмот 21:28–30): «Якщо заколе рогами бик чоловіка або жінку і вони помруть, то бика нехай буде побито камінням, а м'яса його не їсти, а господар бика не винен. Але якщо бик буцатим був і вчора, і позавчора, і попереджали господаря його, але він не стеріг його, і вб'є він (бик) чоловіка або жінку, то нехай буде бика побито камінням, і господаря його віддано на смерть. Але якщо викуп буде покладено на нього, то нехай він дасть викуп за душу свою, який буде накладено на нього». Є ситуація, коли господар відповідає за злочин своєї тварини, свого бика, і він має бути відданий на смерть. Але оскільки ця людина, господар, не він сам убив, а вбивство вчинило його майно, тобто бик, то тут теж ідеться про вбивство з необережності. І в такому разі він може заплатити за себе викуп, і тоді його не вб'ють.

Але Тора каже нам, що тільки не в тому випадку, про який ми щойно прочитали в 31 вірші. Якщо людина вчинила навмисне вбивство, то вона не може відкупитися від смертної кари. І не в тому випадку, про який ми прочитаємо далі.

Тобто не буде так, що людина скаже: «Я вбив з необережності, я не хотів нікого вбивати, давайте я вам заплачу, щоб мені не тікати до міста-притулку». Ні, не можна в цьому випадку брати викуп з людини. А чому? У чому різниця? У чому різниця між ситуацією з людиною, яка піднімала бочку і впустила її, вбивши когось, хто піднімався за нею по сходах, і ситуацією з господарем бика-вбивці? Хоча господаря попереджали, щоб він зробив щось зі своїм биком, але той нічого не зробив, і його бик людину вбив. Різниця в тому, що в нашому випадку убивця не бик, а сама людина, через неї саму вчинилося це вбивство, і це змінює її природу.

Тому не можна взяти викуп з людини, яка вбила з необережності, щоб вона могла, як тут написано, просто повернутися і жити у своїй країні ще до смерті первосвященника. Можливо, людина скаже: «Я вже тут п'ять років прожив, дайте мені вийти звідси умовно-достроково, за гроші». Ні, так теж не можна робити.

Не всяке вбивство пов'язане з кровопролиттям: можна, звісно, вбити людину так, що кров не проллється. Але всяке вбивство вважається кровопролиттям. І всяке вбивство осквернює землю, ніби на неї пролилася кров. Хто виправляє осквернення? Левити, когени, первосвященники. Вони відповідальні за виправлення, за усунення нечистоти. Але не можна викупити нечистоту грошима. І справедливість у суспільстві велить, щоб убивцю було покарано, і якщо він навмисний убивця, то покарано пролиттям його крові.

І, завершуючи розділ, Тора підбиває підсумок.

Давайте знову прочитаємо уривок із книги Ваїкра (16:16): «І спокутує (первосвященник) Святилище від нечистоти синів Ізраїля і від злочинів їхніх в усіх гріхах їхніх; те саме має він зробити і над Наметом Зустрічі, що перебуває в них серед нечистоти їхньої». Серед нечистоти є острівці: Намет Зустрічі і міста левитів. І для спокути людина ніби зникає з лиця землі і переселяється (до смерті первосвященника) в місто-притулок. А після смерті первосвященника, який предстоїть за Ізраїль, коли одна людина замінюється іншою, з міста-притулку можна вийти на волю. Є багато мідрашів, багато переказів, пов'язаних з цим. Наприклад, розповідається про те, що мати (або дружина) первосвященника годувала тих, хто жив у містах-притулках, для того щоб люди не молилися про смерть первосвященника. Людина сидить у місті й думає: «Поки той не помре, я не вийду на волю», і починає, борони Боже, молитися про те, щоб первосвященник помер. Була, таким чином, турбота про те, щоб люди не молилися подібною молитвою.

Ось таке незвичайне піклування Всевишній виявляє про людину, яка ненавмисно вбила. Він переселяє її на Свою територію, переселяє її в левитські міста, до Себе додому, у Своє посольство на землі, адже Всевишній – наділ левитів. Всевишній виявляє турботу про людину, яка виявилася злочинцем без явної вини, яка вчинила тяжкий злочин і якій, можливо, з цим ще довго доведеться жити.

З Божою допомогою ми читатимемо 36 розділ, яким і закінчується вся книга Бемідбар.

Тут є цікава деталь, такі маленькі деталі зникають у перекладі через особливості мови. На початку вірша написано раше́ гааво́т (начальники родів), і ось це га перед словом авот – це означений артикль, тобто це якийсь означений рід, який за задумом Тори виокремлює себе і виявляє турботу про себе, що непогано. А говорять, розмовляють вони з раше́ аво́т, тут означеного артикля немає, це просто батьки родів Ізраїля. Тобто йдеться і про потреби конкретного роду, завдання конкретного роду, і про завдання всього Ізраїля.

Цю історію ми читали в 27 розділі нашої книги, коли вирішувалося питання про те, хто успадкує наділ, якщо немає синів, немає братів чи зятів. Тоді було вирішено, що якщо немає спадкоємців, то родову землю успадкує дочка (або дочки). І ось тепер сини Ґіл'ада, нащадки Йосефа, прийшли з питанням до Моше. Що тепер, у зв'язку з цим, може статися, чого вони бояться?

Тобто виходить, що якщо людина, скажімо, з коліна Дана чи з коліна Ре'увена одружиться з кимось із цих наших дівчаток, то до його коліна відійде наша земля. Він збереже свій наділ, отримає ще й наш наділ, а ми залишимося тут без наділу.

Тобто: ось у нас є п'ять дівчаток. Що буде, якщо вони всі вийдуть заміж за хлопчиків з інших колін? Ми втратимо майно нашого коліна, наші території, бо вони відійдуть до інших, ваші хлопчики свої території таким чином розширять. І коли ваші хлопчики одружуватимуться з дівчатками з інших колін, то вони так само набуватимуть, розширюватимуть територію. Як же ми зберігатимемо нашу спадщину, яку ми отримали? Як не втратити землю через те, що жінки виходитимуть заміж і забиратимуть наділ із собою? Коліно зубожіватиме, адже земля – це основне майно. Давайте подбаємо про те, щоб забезпечити збереження спадщини, забезпечити якось безпеку колін.

Тобто вибирайте якого завгодно хлопчика, але тільки у своєму коліні. Які взагалі є принципи вибору нареченого? У світі матеріальному є поняття краса (вибирати гарного), є поняття гроші (вибирати багатого), є поняття родовитість (вибирати зі зв'язками). Тобто можна вийти за красунчика, можна вийти за мільйонера, можна вийти за сина прокурора. Це принципи вибору, так би мовити, світського, тілесного. У світі духовному можна вибрати тільки гідного, тобто такого, з яким тобі разом буде правильніше, буде вірніше служити Всевишньому, бо дивитися ви будете не тільки одне на одного, одне на одного – це, звісно, так. Але треба вибирати таку людину, з якою добре триматися за руку і разом дивитися на Всевишнього. Які це тов бе'енеге́м (добрі в очах їхніх) – це кожен вибирає сам за будь-яким із перелічених критеріїв, але тільки зі свого коліна, щоб земля не пішла.

І це правило не тільки для дівчаток Цлофхада, а й для дівчаток усіх колін Ізраїля.

Тобто тут Моше говорить правильне рішення: треба охороняти цілісність території свого роду.

Це останній вірш останнього розділу книги Бемідбар. І зовсім незрозуміло, на перший погляд, чому Тора закінчується такою, здавалося б, ну не дуже важливою юридичною дрібницею, яку вирішує Моше. Чому ціла книга Бемідбар, повна різних подій, як грандіозних, так і менш грандіозних, повна різних історій і законів, закінчується саме так?

Усе це для того, щоб показати нам, що Тору дано людині на виріст і вона реагує на потреби людей. Виникає якийсь запит, виникає якась потреба: прийшло нове покоління, або одне якесь коліно, або всі люди, і позначили якусь потребу. І Моше дає відповідь Тори на їхню потребу, не ігнорує її, не каже: «Вибачте, нічим не можу вам допомогти», а шукає у Всевишнього можливість відповісти на їхній запит. Цей епілог – веління до всіх служителів, до всіх людей, до яких звертаються за консультацією. І силою закону, справжнім виявом праведності вважається те, що вчитель шукає відповідь на запит людини, намагаючись (якщо це можливо, якщо це законно) дозволити їй те, про що вона просить, не проігнорувати її проблему, відповісти на її біль, на її якісь завдання, і так далі. І я думаю, що саме тому книга закінчується так.

Крім того, в останньому розділі книги Бемідбар востаннє описується діалог Моше і Всевишнього. Наступна книга, книга Дварім (Промови), описуватиме тільки промови Моше. Моше переказуватиме Тору, повторюватиме Тору своєму народові, тому одна з назв книги Дварім івритом – Мішне Тора (повторення Тори), або Второзаконие (повторення закону) у російському перекладіiАвтор наводить назву книги так, як її подано в російському перекладі Біблії. Тому цю назву залишено російською мовою, а в дужках подано її значення.. І ми не побачимо в книзі Дварім слів: «І говорив Господь Моше», там будуть тільки промови самого Моше. І тому наша книга Бемідбар закінчується думкою про те, що Тора розвивається, Тору дано людині на виріст і вчителі поставлені на те, щоб людина могла рости разом із Торою.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Давайте згадаємо історію про дочок Цлофхада, яку ми прочитали на початку 27 розділу нашої книги Бемідбар.

П'ять дочок чоловіка на ім'я Цлофхад, який помер і в якого не було синів, підійшли до Моше і сказали: «Наш батько помер, синів у нього немає, але ми як дочки все ж хочемо його успадкувати, все ж хочемо отримати наділ серед братів у нашому коліні, у Святій Землі». Моше звернувся до Всевишнього, і Всевишній сказав йому так: «Правильно кажуть дочки Цлофхада. Справді, якщо людина помирає і в неї не залишається синів, потрібно виявити особливу турботу. Нехай успадковують таку людину дочки».

У нашій тижневій главі Масей ми читаємо несподіване продовження цієї історії, в 36 розділі: «І підійшли голови родів з родини синів Ґілада, сина Махіра, сина Менаше, з родин синів Йосефа, і говорили перед Моше і перед князями, головами родин синів Ізраїля. І сказали: „Панові нашому повелів Господь дати землю в наділ синам Ізраїля за жеребом, і Панові нашому було повелено Господом віддати наділ Цлофхада, брата нашого, дочкам його. Якщо ж вони стануть дружинами синів когось з інших колін синів Ізраїля, то відніметься наділ їхній від наділу батьків наших і додасться до наділу того коліна, в якому вони будуть дружинами, а від наділу нашого, за жеребом, відніметься він. І коли буде ювілейний рік, остаточно приєднається наділ їхній до наділу того коліна, в якому вони будуть, і від нашого коліна відніметься наділ їхній“».

Всевишній виявив турботу про дочок, які опинилися в нестандартній ситуації, але виникає ще одна проблема, описана в цих віршах. І крім турботи про окремий випадок, крім важливості турботи про якихось конкретних людей, важлива турбота про суспільство.

Коліно Менаше, всі його родові родини теж становлять цінність. Сьогодні часто так буває, що більшість поступається меншості, відмовляється від якихось своїх цінностей, відмовляється від якихось своїх принципів – головне не образити, не завдати якогось дискомфорту меншості. Тора нам тут каже так: «Так, справді, важливо дбати про якихось конкретних, простих людей, які опинилися в нестандартній ситуації, але це одна сторона. Важливо, щоб зберігалося суспільство». Важливо не тільки, щоб дочки Цлофхада отримали в наділ землю, але щоб збереглися і цінності коліна Менаше, щоб збереглася його земля.

Тому ми читаємо в 5 вірші 36 розділу: «І заповідав Моше синам Ізраїля за словом Господнім, кажучи: „Справедливо кажуть сини коліна Йосефа“». Як справедлива турбота про окреме, так справедлива і турбота про загальне. Як справедлива турбота про меншість, так справедлива і турбота про більшість.

Тому так заповідав Господь (36:6–7): «За того, хто добрий в їхніх очах, можуть вони (дочки Цлофхада) вийти заміж, але тільки в родині коліна батька свого бути їм дружинами. Щоб не переходив наділ синів в Ізраїля з коліна в коліно, бо кожен із синів Ізраїля до наділу коліна батьків своїх мусить бути прив'язаний».

Так, справді, було важливо подбати про дочок Цлофхада, щоб вони отримали землю серед своїх братів. Але тепер і вони мають подбати про своїх братів. Так, це обмежує їхню свободу вибору: вони не можуть вибрати собі нареченого з коліна Дана, Ґада чи Ре'увена, вони можуть вибрати нареченого тільки зі свого коліна. Але це обмеження свободи важливе для того, щоб восторжествувала більша цінність – цілісність роду, цілісність коліна, цілісність наділу, що випав коліну за жеребом.

І окреме важливе, правильно кажуть дочки Цлофхада, і загальне важливе, правильно кажуть сини Йосефа. І тільки так має бути: ці дві частини, ці дві складові мають перебувати в гармонії одна з одною. Це те, чого вчить нас Тора.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Читайте також главу Матот, главу Пінхас, главу Бегар про землю і викуп і тижневі глави Тори.