Матот

З Божою допомогою ми починаємо вивчати тижневу главу Матот і будемо з вами читати з 2 вірша 30 розділу книги Бемідбар.

Отже, Моше збирає ізраїльських начальників і передає їм повеління Господа.

Давайте зупинимося на дієслові лехалель (спустошувати, осквернювати, безчестити), з коренем хет-ламед-ламед. І з цим коренем, з цим словом пов'язана одна сумна помилка. Є ще одне дієслово в івриті, дуже схоже за написанням, але зовсім протилежне за значенням – легалель (вихваляти, прославляти), з коренем гей-ламед-ламед. Дуже часто люди, які хочуть прославити Господа, замість прекрасного галелу – прославляйте, кажуть халелу – безчестьте. Різниця всього лише в одному звуці, а на письмі – всього лише в маленькій рисочці між літерами гей (ה) і хет (ח), але значення діаметрально протилежне. Тому людина (раз уже наші вірші говорять про уважність до своїх слів) повинна бути уважною і в цьому питанні, і постаратися вимовляти правильно, щоб звучання слова аллелуйа (прославте Господа) не було схоже на халлелуйа, що має зовсім інший зміст.

То що ж каже наш вірш? Людина, яка склала обітницю Господу або поклялася клятвою, взявши на себе якісь зобов'язання, зв'язавши себе якимись зобов'язаннями, заборонивши (леесор) собі щось, нехай не пустословить, нехай її слова не будуть порожніми; все, що вона сказала, нехай зробить.

Слово недер (обітниця) означає ситуацію, коли людина бере на себе зобов'язання, пов'язані з певною умовою. Людина, наприклад, каже: «Якщо мій син одужає, то я пожертвую п'ятсот доларів на видання Тори. Якщо я отримаю добру роботу, то я зроблю те й те». Є умова, є зобов'язання, яке людина бере на себе в тому разі, якщо цю умову буде виконано.

Слово шевуа (клятва) – це те, що людина робить без жодного зв'язку з тим, що відбувається, бере на себе якесь обмеження, забороняє собі те, що їй дозволено. Наприклад, людина може сказати: «Клянуся, що я більше не їстиму плодів давидсонії (це таке дерево, яке росте тільки в Австралії)», або: «Клянуся, що я щодня ходитиму на найранішу ранкову молитву в синагозі». І якщо раніше можна було їсти ці плоди, якщо раніше людина не була зобов'язана ходити на найранішу молитву, то тепер, поклявшись, вона взяла на себе таке зобов'язання.

Людина має право вирішити і взяти на себе те чи інше обмеження або зобов'язання для свого духовного зростання. Інша справа (це дуже важливо сказати), що, хоча Тора тут говорить про обітницю і про клятву, це не означає, що добре складати обітниці й клятви. Можна просто ухвалювати рішення, оголошувати рішення і дотримуватися своїх слів без того, щоб клястися іменем Господа. Це дуже небезпечно – клястися іменем Господа, бо ми насправді не знаємо, чи зможемо ми виконати ті зобов'язання, які ми беремо на себе. І Тора тут говорить, як вчинити, якщо людина все-таки поклялася.

Щодо клятв буває ще одна ситуація, про яку говорить Єшуа Машиах (Матв. 5:33–37). Це коли люди для красного слівця, для того, щоб надати своїм словам ваги, достовірності, додають до них клятву. Людина не просто каже: «Я був в Єрусалимі», вона каже (візьмемо слова барона Мюнхгаузена): «Клянуся своїм трикутним капелюхом, що я був в Єрусалимі». Та нехай би ще трикутним капелюхом: клянуся головою, клянуся небом, клянуся ще чимось.

Людина не владна над тим, що станеться за секунду. І вона не владна ні над своєю головою, ні над небом. Тому для краси додавати до своїх слів якусь клятву – це просто брехня. У суді було заведено повторювати двічі: коли людина щось підтверджувала, вона казала кен, кен (так, так), а якщо заперечувала, то казала ло, ло (ні, ні). І цього було достатньо. Якщо ти заслуговуєш на довіру, якщо ти правдивий, то не треба додавати ні клянуся фараоном, ні клянуся своїм трикутним капелюхом, жодної іншої клятви додавати до цього не треба. Усі ці словесні прикраси – від лукавого, просто будь вірний своїм словам, про це говорив Єшуа.

Дуже важливо, що Моше говорить ці слова тут, говорить начальникам Ізраїля, тобто керівникам. Сьогодні в політиків заведено давати передвиборчі обіцянки, і тільки наївний чекає, що їх буде виконано. Так і кажуть: «Ти що, наївний? Це ж були передвиборчі обіцянки!» Як сказав один дуже відомий ізраїльський політик, Леві Ешколь: «Я обіцяв, але я ж не обіцяв, що я виконаю свої обіцянки», і це в порядку речей. Моше тут починає з керівників народу Ізраїля, вчить, що саме вони насамперед повинні бути відповідальними за свої слова.

Про молитву кажуть, що якщо людина зі здоровим слухом молиться і сама не чує своєї молитви, то це ніби й не молитва зовсім. Так само якщо людина проповідує щось, вчить чогось, хоче донести якусь думку до когось, то насамперед вона сама повинна почути свою думку, почати з вірності своєму слову, щоб слова не розходилися з ділом. Серед іншого, ці два перші вірші нашої тижневої глави вчать нас і цього, і також вчать нас, як дивитися на наших лідерів.

Наприклад, вона склала таку обітницю: «Якщо я вдало вийду заміж і в мене буде добрий, люблячий чоловік, то я весь день з ранку до вечора, поки він на роботі, буду постити і не буду їсти без нього, буду постити й молитися за його здоров'я».

Отже, батько почув її обітницю, і промовчав батько їй. Це означає, що батько погодився з нею. Законодавчо це означає згоду: якщо я щось почув і мовчу, то, отже, я згоден з тим, що я чую. Це дуже важливо не тільки для цього моменту, це дуже важливо для різних інших життєвих ситуацій. Чуєш і мовчиш – значить, погоджуєшся. За згоду можна іноді отримати й покарання: коли чуєш щось і мовчиш, бачиш щось і мовчиш, то це може дуже погано закінчитися. Але в нашій ситуації ми читаємо про те, що батько почув обітницю, яку склала його дочка, і промовчав, і тоді всі зобов'язання, якими вона себе зв'язала, всі вони дійсні. Але буває і по-іншому.

Чому раптом для жінки, для її обітниць потрібен певний контроль? Це потрібно тому, що жінка більш емоційна, ніж чоловік. Якщо чоловік керує собою, діє у світі, керуючись логікою і розумом, то жінка більше діє емоційно. Це жодною мірою не означає, що жінка дурніша за чоловіка, і навпаки, що чоловік розумніший за жінку. Можна так сказати: якщо в чоловіка є сто одиниць розуму і сімдесят одиниць емоцій, то в жінки є, скажімо, двісті одиниць розуму і п'ятсот одиниць емоцій. У жінки в її природі (ми говоримо про більшість жінок, про жіночу природу взагалі) емоції переважають, часто вона ухвалює якісь рішення емоційно. І тому батько, який її знає, керуючись здоровим глуздом, може її притримати і сказати: «Не поспішай, ти не знаєш, як усе буде. Навіщо ти береш на себе такі зобов'язання? Можливо, все буде не так, як ти малюєш собі у своїй уяві».

І ось вона вийшла заміж, а в її минулому є якісь обітниці. Це можуть бути обітниці, які її батько схвалив, або обітниці, про які батько її і не знає, або просто якісь слова, просто якісь зобов'язання, які вона на себе взяла без клятви. Просто вона вирішила – ось я так і так робитиму. Тут потрібно врахувати особливість поведінки людей у давнину. Жінки, чоловіки, дуже часто брали на себе обітниці аскетичні. Жінка могла сказати: «Не митимуся, хіба що по п'ятницях; не зачісуватимуся, хіба що по п'ятницях; не пратиму, хіба що по п'ятницях; не купуватиму собі нових суконь, хіба що на Песах» і тому подібне. Безліч усяких таких обмежень жінка могла на себе накласти, коли нею рухали емоції.

Отже, жінка заміжня, у неї молодий чоловік, і вона згадує (або чоловік помічає з її поведінки) про якусь обітницю, яку вона взяла на себе в домі батька. Наприклад, вона не змінює своєї сукні тижнями, або чоловік, повертаючись додому, бачить, що дружина нічого не їла весь день. І він питає свою дружину: «Мила, в чому ж справа?» І дружина йому розповідає: так і так.

Наприклад, жінка склала таку обітницю: «Якщо я вийду заміж і в мене народиться син, то я після народження сина ніколи не їстиму маракуї». Коли синові виповнився місяць, пішли вони на ринок, чоловік побачив і сказав: «Хочеш маракуї?» А жінка відповіла: «Знаєш, я собі пообіцяла, що якщо син народиться, не їстиму маракуї більше». Чоловік може сказати: «Ну що ж, справа твоя, я не заперечуватиму».

Він її притримав і, більше того, взяв і зовсім нахабно подарував їй нову сукню або сережки. Так само, як батько міг притримати свою дочку, так само і чоловік може притримати дружину, і, понад те, він може і практично допомогти їй і разом з нею навіть порушити цю обітницю. Чому це можливо? Тому що це вже одна плоть, і виходить, що певною мірою це вже і клятва чоловіка. Чоловік може заперечувати проти того, що дружина відмовляється купувати собі нові сукні або хоче купувати їх тільки раз на рік. Тому він може не просто притримати її, а може просто купити їй сукню і тим самим порушити її обітницю.

Оскільки вдова або розлучена не перебуває під владою, під законом чоловіка, то вона, звичайно, відповідає за виконання своїх обітниць. Але якщо ця розлучена жінка або вдова знову вийде заміж, то чоловік зможе переглянути її обітниці.

Може так статися, що ця жінка якусь нову обітницю на себе взяла вже в домі чоловіка, або вона просто ухвалила рішення і сказала: «Я робитиму ось так і так». І ми читаємо історії з минулого, коли жінки вирішували не митися, не розчісуватися, не користуватися косметикою і не відрощувати волосся, і багато-багато інших рішень, пов'язаних з аскетизмом, могли ними ухвалюватися. Чоловік міг несподівано дізнатися, що його дружина перестала міняти постільну білизну, або перестала зачісуватися, або ще якась примха в неї з'являлася. А може бути, це було щось гарне і добре.

І (як я вже сказав) все, що пов'язане з катуванням себе, з мученням себе, з обмеженням себе: «Я не спатиму на м'якому, я не грітимуся біля печі, я не їстиму, поки чоловік на роботі, я поститиму, не розчісуватимуся», і так далі, всякі такі клятви чоловік може підтвердити або скасувати.

 Щодо 14 вірша, який ми щойно прочитали, існує суперечка. Одні кажуть, що всякі обітниці, навіть якщо ці обітниці, ці клятви, ці обіцянки стосуються її особистого аскетизму (наприклад, пости або десятигодинне щоденне читання книги Тегілім, або ще купа подібних зобов'язань), пов'язаного з якимось самокатуванням, з якимось придушенням тілесного, то навіть їх чоловік може скасувати. А інші коментатори кажуть, що цей 14 вірш вчить нас, що тільки ті обітниці, які стосуються виснаження себе, чоловік може скасувати. А якщо, наприклад, дівчина в дитинстві склала обітницю і сказала: «Якщо в мене народиться здоровий хлопчик, і пологи будуть легкими, і все пройде добре, то я піду і всиновлю ще трьох дітей», то ця обітниця не стосується самокатування, якогось самобичування, і чоловік скасувати її не може.

Тобто, згідно з одним підходом, усі клятви, і навіть те, що стосується безпосередньо її тіла, чоловік може скасувати на підставі 14 вірша. А відповідно до іншого підходу тільки аскетизм чоловік може скасувати, а інші обітниці скасувати не може. Чому так? Тому що насправді чоловік не байдужий до тіла своєї дружини, і якщо вона бере на себе якісь аскетичні зобов'язання (не користуватися милом, не митися, не прикрашатися, не вдягатися в новий одяг), то це чоловіка безпосередньо теж стосується. Усе питання в тому, чи розширює цей вірш можливості чоловіка, чи їх звужує, і існують різні розуміння.

Буває так, що чоловік спочатку погодився з цим, а потім подумав: «Ну ні, це якось занадто важко». Але якщо він у перший день промовчав, то все, обітниці її дійсні. І це важливий принцип для багатьох інших ситуацій. Рішення ухвалюється один раз, і якщо людина сказала: «Я згоден», то потім не треба довго думати і копирсатися, чому вона погодилася і так далі. Людина (наприклад, суддя в суді) міркує і судить на підставі того, що вона може бачити, і таким чином ухвалює рішення. І чесно ухвалене рішення на підставі того, що ось зараз перед людиною, на підставі того, як вона зараз це розуміє – це рішення і є правильне. Вирішуй на підставі того, що сьогодні тобі Господь відкрив, що сьогодні тобі Господь показує. Якщо потім ти думатимеш: «Ах, от якби я знав те, якби я знав інше, якби Господь мені тоді відкрив, то я опинився б в іншому місці». Як віруюча людина, пам'ятай: ти опинився там, куди Бог тебе привів, тобто тут і зараз (якщо ти йшов з Богом, звичайно). Тому не починай збирати дані, не відкривай дослідницьку місію, ухвали рішення на підставі того, що ти побачив, ухвали рішення сьогодні. Це те, що каже Тора: «Ти сьогодні або погоджуєшся з цією обітницею дружини, або порушуєш цю обітницю». Але саме сьогодні, в той день, коли ти її почув, і не треба починати варитися в цьому і думати: «А що вона, чому вона?» Вирішуй тут і зараз. Це дуже важливо, і не тільки в цій ситуації.

Якщо ж після того, як він уже промовчав у перший день, після того як він підтвердив і ніби сказав: «Роби, мила, те, що ти вирішила, це чудово, я дуже за тебе радий», якщо він раптом з якихось причин вирішує ввімкнути задній хід і каже: «Це я не можу, я не згоден», то в цьому разі він несе її гріх. Він стає відповідальним за виконання її обітниці.

Отже, це повчання, яке Всевишній дав про стосунки між батьком і дочкою, між чоловіком і дружиною. Це має навчати нас набагато більшого, ніж просто обітниці, зобов'язання і клятви: і щодо ухвалення рішень, і щодо довіри одне до одного, розкриття одне перед одним, і щодо ще багатьох-багатьох інших аспектів. Так чоловік і жінка співпрацюють разом, адже вона помічниця йому. І в справжньому союзі між чоловіком і жінкою вони не тільки дивляться одне на одного, але й разом ще дивляться на Всевишнього. Тому тут сам Всевишній піклується про устрій сім'ї, піклується про мир між чоловіком і жінкою, про мир у сім'ї. Творець світу, Творець всесвіту, Той, Хто керує багатьма світами, піклується про те, щоб між чоловіком і дружиною був мир, і наставляє чоловіків, як поводитися з дружинами, а дружин – як поводитися з чоловіками.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Матот і будемо читати 31 розділ книги Бемідбар.

В івриті помста (нікма́т, нака́м) – це стягнення, пред'явлення комусь рахунку, вимога до того, хто заподіяв нам шкоду, завдав нам образи, розрахуватися з нами. Тому Всевишній тут каже Моше: «Стягни помсту за синів Ізраїля з мідьянітян, стягни з них за всіма рахунками за те зло, яке вони зробили синам Ізраїля».

А яке зло мідьянітяни зробили синам Ізраїля? Свого часу за порадою Біл'ама мідьянітяни разом з моавітянами послали дівчат-красунь спокушати ізраїльтян. Розрахунок був на те, що, якщо народ Ізраїля загрузне в розпусті, це приведе його до ідолопоклонства і дасть тріщину у стосунках між Ізраїлем і Всевишнім, зробить народ Ізраїля вразливим, і тоді його легко буде здолати. Але цього не сталося, розрахунок не виправдався, хоча дуже багато ізраїльтян загинуло: був великий мор, ми читали про це в тижневій главі Пінхас. І тут Всевишній каже Моше: «Стягни з мідьянітян перед тим, як ти помреш».

Ми читаємо в Тегілім (58:11) Давида: «Зрадіє праведник, бо побачив він помсту (нака́м), ноги свої омиє в крові нечестивого». Ми читаємо (Одкр. 9–10), що душі під жертовником просять у Всевишнього помсти. Це нормально – хотіти помсти. Іноді треба прощати, іноді треба відпускати, благословляти ворогів, але бувають випадки, коли сам Всевишній повеліває помститися. І це – той самий випадок. Всевишній каже Моше: «Помстися за синів Ізраїля, стягни кривду синів Ізраїля з мідьянітян».

Чому не мстяться моавітянам, які до цього теж були причетні? У Всевишнього є особливий промисел щодо моавітян, і ми знаємо (Дварім 2:9), що є повеління народу Ізраїля не воювати з Моавом.

Слово халу́ц означає першопрохідець, піонер, тобто слово гехалецу́ – зробіть першопрохідцями, виділіть. Перші поселенці в країні Ізраїля, після повернення в країну Ізраїля народу в XIX столітті, називалися халуці́м (піонери, першопрохідці). Тут це означає виділіть добровольців, людей відважних для військової операції.

Якщо Всевишній каже Моше: «Помстися помстою за синів Ізраїля», то Моше каже: «Помстою Всевишнього ми будемо мститися. Ми мстимося не за себе – ми мстимося за Господа, проти якого виступали мідьянітяни». Моше не каже: «Помстімося за нас», Моше каже: «Помстімося за Господа». Таке тлумачення Моше дає словам Всевишнього. Так, Господь каже: «Мені помста, Я віддам», але ми – Божий народ, і іноді Господь мститься через свій народ.

Воїнство Ізраїля йде в атаку на ворога зі святими приналежностями Намету зустрічі, під сурміння особливих сурм.

Тут перелічено п'ять царів: у мідьянітян було багато царів (князів), і вони правили спільно. І окремо Тора каже, що Біл'ама, того самого Біл'ама, за порадою якого жінки-мідьянітянки намагалися спокусити синів Ізраїля і який хотів проклясти народ Ізраїля, але благословив його, теж убили, убили мечем.

Слово тіра́ можна зрозуміти і як якусь культову споруду, як якийсь храм, але, найімовірніше, ідеться про за́мок знаті. Усі міста мідьянітян були спалені, не зважаючи на халупи, хатини чи дива архітектури.

Є шала́ль (трофеї) – це майно з неживих предметів: якісь коштовні прикраси, дорогі всілякі приналежності, предмети, посуд, корисні в господарстві речі – словом, усе, що солдат може потягти як здобич. Малько́ах – це жива здобич серед людей і худоби. Взяли вони і те, і інше, але взяли без дозволу.

Отже, після розгрому мідьянітян, воїни спалили їхні міста, розграбували все, що можна було розграбувати, але не стали ділити здобич між собою, а все принесли до Моше, до Ельазара-когена і до всієї громади Ізраїля, принесли все до табору. Але в сам табір їх не одразу пускають.

Вийшли вони назустріч їм з табору, щоб ті, хто повертався з війни, не заходили одразу в табір. Моше, Ельазар, голови Ізраїля – вся ця делегація виходить назустріч переможцям, які принесли багату здобич. Як реагує Моше на повернення переможців? Якщо хтось очікував, що Моше дістане медальки і почне їх роздавати командирам, то не так сталося, як гадалося.

Зараз знову почнеться та сама історія: адже це ті самі жінки, які, служачи своєму богу, приходили спокушати ізраїльтян. Невже ви не пам'ятаєте? Навіщо ж ви знову притягли сюди цих жінок, через яких тоді прийшла спокуса для всього народу Ізраїля?

Це досить дивне повторення, і можна витлумачити цю фразу так: убийте всяку жінку, яка досягла віку, коли вона може бути з чоловіком, і всяку жінку, яка вже побувала на чоловічому ложі. Усі, хто хоча б гіпотетично міг брати участь у спокушанні синів Ізраїля, повинні бути вбиті, щоб знову через жінок-мідьянітянок усе не повторилося.

Сім днів поза табором, за законом Тори, необхідні для того, щоб той, хто торкався мертвого, очистився водою з попелом рудої телиці.

Чому така команда не давалася раніше? Адже народ Ізраїля вже брав участь у багатьох війнах, і в інших випадках Моше не давав повеління про те, що треба залишатися сім днів поза табором і очищатися від нечистоти мертвих. Коли війна була всенародною і всі чоловіки Ізраїля йшли на війну, то тоді хто кого міг зробити чистим, якщо всі були нечисті? Тому вважалося, що якщо весь народ стає нечистим, то нечистота ніби скасовується, вона перестає бути заразною, коли заражені всі. У цьому випадку мала місце військова операція з відплати, тут немає захоплення земель, немає завоювання країни. Це бойова операція з певною, конкретною метою, у ній брала участь обмежена кількість людей – дванадцять тисяч осіб. Зараз, якщо ці нечисті люди ввійдуть до табору, вони можуть зробити нечистою решту громади. І Моше вимагає, щоб вони пройшли сім днів очищення.

Ми знаємо, що ритуально нечистими можуть бути не тільки люди, а й предмети, тому Моше тут починає говорити про очищення тієї частини здобичі, яка зроблена зі шкіри, вовни, дерева і так далі.

У 21 вірші ми читаємо, що інструкції переможцям, які повернулися з війни, продовжує давати вже не Моше, а Ельазар-коген. Чому таке відбувається? Коментатори кажуть: через те, що Моше розгнівався, через те, що Моше став говорити в гніві, він не пам'ятав усього, що треба сказати. Це нам усім наука, як небезпечно навчати, коли ти гніваєшся, або гніватися, коли ти навчаєш.

З такої самої фрази: зот хукка́т гаттора́ ашер-цівва́ адона́й (це закон учення, який заповів Господь) починається з 2 вірша 19 розділу нашої книги повчання про руду телицю. І те, що тут говоритиме Ельазар-коген, теж пов'язане безпосередньо із законом про руду телицю. Моше стоїть поруч, тут же, але він, через свій гнів, забув, що мав сказати, і Ельазар каже: «Це я не від себе додаю, я просто кажу вам ще частину з того, що Господь заповів Моше».

Серед трофеїв було взято багато посуду, який належав мідьянітянам. Вони могли готувати в ньому все, що їм спаде на думку. Я не уявляю собі меню мідьянітян, але цілком можливо, що вони готували свинину, конину чи щось іще, заборонене євреям у їжу. І, звісно, коли їжа довго готується в посуді, посуд вбирає в себе частину цих продуктів. І для того, щоб очистити цей посуд, його розжарюють до максимальної температури. Так роблять, до речі, і перед Песахом, коли готують ту чи іншу каструлю до використання на свято Песах, щоб витягти з неї все квасне. Тут Ельазар каже народові: «Все, що ставиться на вогонь, пропаліть, і воно очиститься, але нехай ще буде очищене й водою очищувальною». Тобто від залишків якоїсь їжі, від фізичної нечистоти, цей посуд очищається через пропалювання, а ритуальна нечистота очищається беме́ нідда́, через води очищувальні (з попелом рудої телиці).

Посуд, який не стикається з вогнем (всілякі соусники, цукорниці, посуд для подачі, тарілки, миски і тому подібне), очищається тільки очищувальною водою. За деякими версіями звідси (з Тори) виводиться закон, що будь-який посуд, який єврей набуває в язичника, треба занурити в мікву і очистити його від нечистоти язичника. Це один з варіантів розуміння. Сьогодні, якщо будь-який ортодоксальний єврей, що суворо дотримується заповідей Тори, набуває якийсь посуд, який виготовлений неєвреєм, або купує посуд не в єврея, то він обов'язково несе його до мікви. Є спеціальна міква, куди можна занурити посуд і тим самим очистити його.

Інший варіант розуміння, що всякий посуд, який не ставиться на вогонь, природно, не потребує того, щоб його пропалювали. Його просто треба ретельно відмити у воді й обмити водою з попелом рудої телиці. І після цього весь посуд, усі предмети, все, що було взято у здобич, – все це буде дозволено до використання.

Обмити одяг – це не означає зняти одяг і випрати, це означає зануритися в одязі.

Це ті інструкції, які мав дати Моше, але, розгнівавшись, забув це зробити, і Ельазар бен Агарон робить до них доповнення.

Тобто треба точно порахувати, скільки людей і скільки тварин взято в полон. Моше не сам має вести облік усього взятого у здобич, а разом з Ельазаром і головами громад, щоб усе було по-чесному, щоб ніхто нікого не підозрював. Бухгалтерія вся відкрита.

Тобто від усього, що взято в полон, від своєї половини, одну п'ятисоту частину віддають (дослівно – піднімають данину Господу) ті, хто на війну виходив. І що ж робити з цією однією п'ятисотою частиною, яку віддадуть дванадцять тисяч воїнів?

Ще раз повторю: дванадцять тисяч воїнів зі своєї половини віддають одну п'ятисоту частину: від людей, від великої худоби, від ослів і від дрібної худоби. І це священне, це піднесення Господу, дається воно Ельазару-когену.

Тобто від своєї половини народ Ізраїля, ті, хто не брав участі у війні, платять у десять разів більше: замість однієї п'ятисотої вони дають одну п'ятдесяту частину. Пізніше, через багато століть, так само ділитиме здобич і Давид.

У кого є калькулятор, може перевірити.

Ці люди служитимуть при Наметі зустрічі, допомагатимуть когенам у служінні, яке не пов'язане зі служінням священним: заготівля дров, води і подібні роботи.

Тут, на відміну від віршів з 37 по 40, де перелічено докладно те, що віддається когенам, що є священною пожертвою, священним піднесенням Господу, Тора не наводить знову докладного списку. Ми могли б очікувати, як це часто буває в Торі, що список повториться, але Тора не каже цього, а каже так:

Отже, війну переможно завершено, помста звершилася, здобич поділено по справедливості, відповідно до повелінь Всевишнього. Моше дав вказівки щодо того, як воїни-переможці, що ходили на війну, повертатимуться до табору, як вони очищатимуть себе і здобич. І після всього цього відбувається ще одна подія, цілком несподівана.

Ми пам'ятаємо, що це ті самі люди, на яких розгнівався Моше.

Тобто: «З нами сталося чудо, ми провели військову операцію, і наших втрат – нуль».

Ті командири, які були в небезпеці, брали участь у військовій операції і мирно повернулися, розуміють чудесність того, що відбувається, і кажуть: «Ми хочемо принести жертву Господу». Моше не гнівався на простих солдатів, Моше гнівався на командирів, тому прості солдати з награбованого нічого не принесли. Саме командири вирішили принести жертву Господу.

Вони в жертву Господу нічого не принесли, це справа добровільна. Є певний взаємозв'язок між викриттям Моше, хай і в гніві, тисячників і сотників та їхнім жертвоприношенням, яке вони, подумавши, вирішили принести Господу. Ті, хто не отримав викриття від Моше, не принесли нічого.

Тобто в Наметі зустрічі, як у своєрідному музеї, зберігатимуться ці золоті прикраси на пам'ять про те, що Господь захищає свій народ під час війни. На пам'ять про те, що людина може і повинна відчувати вдячність до Господа за те, що Він захистив її під час війни, відчути цю вдячність і віддати всю свою здобич (а за тих часів здобич ця часом була платою, винагородою воїна) Всевишньому. Це повчання, яке народ Ізраїля отримав на довгі часи.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчення тижневої глави Матот і будемо читати 32 розділ книги Бемідбар.

Землі Язер і Ґільяд – це землі еморейців, які Всевишній дав завоювати народу Ізраїля. Не так багато в регіоні місць, які підходять для випасу худоби, особливо якщо в тебе стада дуже великі. По всьому Ізраїлю пасуться тут і там маленькі стада, і, хоча наші предки були тваринниками, країна Ізраїля на більшій частині своєї території мало пристосована для тваринництва. Але давайте спочатку згадаємо, про що ми говоримо, коли ми говоримо про країну Ізраїля. Під час Завіту між розсічених тіл Всевишній пообіцяв Аврагамові, що дасть йому землю від Прату до потоку Єгипетського. Про це ми читаємо в книзі Берешит (15:18–21): «Того дня уклав Господь з Аврамом завіт, кажучи: «Потомству твоєму Я віддав землю цю від ріки Єгипетської до великої ріки, ріки Прат (Євфрат): кейнеїв, і кнізеїв, і кадмонеїв, і хеттів, і прізеїв, і рефаїм, і еморейців, і ханаанеїв, і ґіґрашеїв, і євусеїв». Ці землі, про які ми говоримо зараз, входять до складу цих територій. Під час Завіту обрізання Всевишній каже, що він дасть Аврагамові країну Ханаан. Ми читаємо про це в 17 розділі книги Берешит, у 8 вірші: «І дам тобі і потомству твоєму після тебе землю твого перебування, всю землю Ханаан, у володіння вічне…», тобто ту країну, яка за Йорданом, яку народ Ізраїля ще має завоювати, перейшовши Йордан. Два завіти і дві ділянки території Ізраїля. Коли народ Ізраїля перебуває тільки в Ханаані, ніби на своєрідному острові, то він закритий від інших народів. Для того щоб мати зв'язок з іншими народами, народ Ізраїля має ширшу територію від Прату до потоку Єгипетського.

Давайте уявимо собі, що сталося б, якби сини Ре'увена і сини Ґада не вгледіли ці землі. У такому разі ці землі були б пустельними. Як виглядала б країна Ізраїля? З одного боку – море, з другого боку – ті самі пустельні землі, на які зараз дивляться сини Ре'увена і сини Ґада. З півдня – пустеля Синай, а з півночі – там, де зараз сучасний Ліван, були непрохідні ліси. Країна Ізраїля була б як острів, відокремлений непрохідними лісами, морями, пустелями і полями від усього навколишнього світу. І народ Ізраїля був би в цьому тридев'ятому царстві ізольований від усіх, був би закритий народ у своєрідному духовному інкубаторі.

Але є й інший варіант. Варіант, коли народ Ізраїля має спілкування з народами світу, і це – обітована територія від потоку Єгипетського до Євфрату. І в цьому особлива значущість того, що сини Ре'увена і сини Ґада придивилися до цієї землі. Тепер буде постійно заселена територія, що з'єднує країну Ізраїля з іншими народами.

Отже, вони побачили цю територію. Побачили, що вона добре підходить для випасу худоби. Але чи так просто попросити оселитися на цій землі?

У наступному вірші вони перелічать дев'ять міст еморейців, описуючи всю географію завойованої країни.

 Дев'ять міст. Практично вони окреслили географію цієї землі. Усі назви цих міст – це еморейські назви, крім Нево. Нево – це назва вавилонська, і це, можливо, свідчить про те, що там уже в давнину було якесь вавилонське поселення.

Тут ідеться про населення, яке Господь вразив на території, відданій Господом народу Ізраїля. Зверніть увагу, що вони звертаються начебто не тільки до Моше, а й до Ельазара, і до голів громади, але говорять в однині, ніби все тут вирішує Моше. Вони кажуть: «…а в рабів твоїх – худоба», але не просять нічого прямо. Це схоже на хлопчика, який, побачивши в магазині якогось плюшевого ведмедика, каже своїй мамі: «Який чудовий плюшевий ведмедик, я так люблю плюшевих ведмедиків». Те, як вони говорять, це теж, звичайно, спосіб попросити, зрозуміло, що це прохання. Але Моше мовчить. І вони продовжують:

На перший погляд, відбувається щось обурливе, відбувається бунт, та й не на перший погляд теж. Але ми пам'ятаємо, ми говорили, що є дві обітниці Аврагамові. І зе́млі, які вони просять, теж обітовані народу Ізраїля. Моше бачить у цьому проблему і відповідає синам Ґада і Ре'увена питанням на питання (або питанням на прохання).

Це перша претензія Моше до цих людей. Він не каже їм: «Чому ви не хочете ввійти в ту країну, в яку вас Господь вів?» Він каже: «Як же вийде, що ваші брати будуть воювати, а ви будете тут сидіти?»

Тобто: «Ну, якщо всі тут почнуть селитися, то ніхто не захоче йти в країну. Ви зараз послаблюєте народ, ви зараз позбавляєте народ цього пориву, цього бажання ввійти в країну Ізраїля».

Ми пам'ятаємо, що сталося після повернення розвідників, як вони своїми розмовами вбили в народі всяке бажання йти в країну, налякали народ і послабили його серце. І Всевишній сказав, що ніхто старший за двадцять років не ввійде в країну (це 13-14 розділи нашої книги).

Невже ми по другому колу підемо?! Слово тарбу́т сучасною мовою означає культура. Але тут воно означає те, що об'єднує безліч людей в одне: змова грішних людей.

Основна претензія, яку Моше пред'являє синам Ґада і Ре'увена, в тому, що вони відмовляються йти на війну за землю Ізраїля, відмовляються від спільної справи. Вони ніби кажуть: «Ми тут самі по собі, а ви далі самі по собі. Ми вже знайшли для себе гарне місце, ми далі не підемо». І так вийде, що кожен, хто захопить собі якийсь шматок землі, скаже: «А я не піду далі. Мене і тут усе влаштовує, мені і тут добре». Моше, звинувачуючи їх, каже: «Ви не хочете йти на війну і тим самим підриваєте бойовий дух народу. І народ раптом спитає: „А що, так можна було, чи що?“ І, можливо, ви пробудите гнів Всевишнього, і Він розгнівається на народ. І як результат народ знову залишиться в пустелі. Це те, що Моше відповідає синам Ре'увена і Ґада.

Але вони готові підтвердити і довести: незважаючи на те що вони вже вибрали собі землю, вони залишаються частиною народу і продовжать шлях разом з народом.

Тобто ми тут збудуємо місце, де наші діти і наші дружини зможуть нас чекати. Зверніть увагу, вони тут видають свої пріоритети: спершу збудуємо загони для худоби, а потім доми для наших дітей, тобто худоба для них важливіша за дітей.

Тобто ми з народом до кінця. Ми підемо на війну, але ми хочемо закріпити за собою саме цю територію.

Отже, у відповідь на запитання, на звинувачення Моше: «Як таке може бути, що брати ваші підуть воювати, а ви будете відсиджуватися тут?» вони кажуть: «Ні, ми теж підемо воювати. І не просто підемо воювати, а підемо воювати першопрохідцями, в перших рядах. І будемо воювати доти, доки кожне коліно, кожен рід не отримає свій наділ. Ми до кінця будемо з усім народом, і тільки потім ми повернемося у свій наділ (вони ще не знають, що це триватиме чотирнадцять років). А на якісь території там, за Йорданом, ми не претендуємо зовсім, бо ми вже отримаємо свій наділ тут».

Моше каже, що якщо ви порушите своє слово, то ваш гріх (ідеться про покарання за гріх) вас наздожене. Просто знайте це.

Тут Моше і погоджується з ними, і виправляє їх. І як справжній учитель каже: «Збудуйте вам доми для дітей ваших і загони для худоби вашої і все, що вийшло з ваших уст, зробіть». Тобто зробіть, як ви сказали, але поміняйте пріоритети: спочатку діти, потім худоба, не навпаки.

Моше, який знає, що він не ввійде в країну Ханаан, видає рішення, оголошує своє рішення всім головам народу, щоб потім не було суперечок і різночитань. Можна навчитися в Моше обумовлювати умови договору: що буде, якщо зроблять, і що буде, якщо не зроблять. Якщо вони підуть справді в перших рядах воїнів воювати за звільнення країни, то після остаточної перемоги дозвольте їм повернутися до Ґіл'аду. А якщо не підуть, то нехай нарівні отримують спадщину в країні Ізраїля. Дивовижна річ, що Моше тут не радиться зі Всевишнім, не звертається до Всевишнього. Є питання, які він може сам вирішити, тобто він має достатню владу, достатнє розуміння, щоб вирішити це самому.

Їхня відповідь свідчить про те, що вони бачать у промовах Моше повеління Всевишнього, що Моше тлумачить волю Всевишнього (попри те що він не звертається безпосередньо до Всевишнього).

За Йорданом – це стосовно країни Ханаан. І після того, як вони уклали таку угоду перед обличчям усіх голів Ізраїля, перед Моше, перед Ельазаром, після того, як усі умови обговорено й оприлюднено, Моше задовольняє їхнє прохання.

Виникає питання: звідки в цьому списку несподівано з'явилася половина коліна Менаше? Є коментатори, які кажуть: коли побачили, що ці землі просто величезні і, можливо, їх буде забагато для Ґада і Ре'увена, то і частина коліна Менаше, не рівно половина, а якась частина з коліна Менаше теж захотіла там оселитися. Інші кажуть: сама природа коліна Менаше – це пам'ять, тому що, коли Йосеф давав синові ім'я Менаше, він казав: «Дав забути мені Господь». І відтоді пам'ять, пам'ятання про землю, про дім, про Ізраїль – це частина природи коліна Менаше. І тому коліно Менаше залишається з ними для того, щоб бути духовним провідником між ними і країною Ізраїля.

У цьому випадку слово відбудували треба розуміти як укріпили, тобто перетворили ці міста з відкритих на укріплені, на якісь фортеці, навколо яких є стіни. І збудували загони для худоби. Це те, що дісталося синам Ґада.

Щоб міста не носили імен язичницьких богів, назви Нево (ім'я вавилонського бога) і Ба'ал-Ме'он (ім'я місцевого бога) було замінено.

Так утворилися поселення народу Ізраїля за межами країни Ханаан.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

У нашій тижневій главі Матот, у 3 вірші 30 розділу, ми читаємо: «Якщо хтось складе обітницю Господу або поклянеться клятвою, поклавши зарік на душу свою, то він не повинен порушувати слова свого: все, як вийшло з уст його, повинен він зробити». Простий зміст сказаного начебто дуже зрозумілий. Якщо людина дала клятву Всевишньому, то цю клятву вона повинна виконати, і не можна порушувати, не можна знехтувати своєю клятвою і сказати: «Ну поклявся, був наляканий, втомився, не подумавши поклявся». Хоча за певних умов клятву можна скасувати, але клятву перед Богом треба виконувати. Це простий зміст.

Рабі Єгуда-Ар'є-Лейб Алтер, відомий також як Сфат Емет, намагається зазирнути трохи глибше простого змісту і говорить ось про що. Фразу ло яхе́ль деваро́, яка перекладається як не повинен він порушувати свого слова, можна зрозуміти як не буде знецінювати своє слово, не буде нехтувати своїм словом, робити його дешевим. І можна віднести це не тільки до цієї конкретної клятви, але й до будь-якої клятви взагалі. Якщо людина говорить, вимовляє устами своїми якусь клятву, бере якесь зобов'язання, щось обіцяє і потім не виконує, то її слово, все її мовлення знецінюється. І те слово, яке вона говорить, коли намагається вивчати Тору, і молитва її як слово її перед Всевишнім теж знецінюється, і це може бути перешкодою в молитві. Якщо я маю справу з якоюсь людиною, яка постійно порушує своє слово, але при цьому каже: «Я тобі слово даю, я тобі обіцяю, ось тобі моє слово», то вона знецінює своє слово. І не тільки ті обіцянки, те слово, яке вона порушила, але й взагалі все її мовлення знецінюється – мовлення, яке є дуже важливим інструментом у житті людини і у світобудові загалом. Не треба забувати, що Всевишній творив Словом, і світло з'явилося тільки тому, що прозвучало Слово світло. Слово важливе в нашому житті, і якщо ми порушуємо свої клятви, порушуємо свої зобов'язання – чи перед Всевишнім, чи перед людиною, – ми своє слово знецінюємо. І що тоді означатимуть інші наші слова, які ми говоримо, наші думки, наші молитви, адже ми мислимо і молимося теж словами. Усе наше спілкування, все наше мовлення, як інструмент, буде знецінене.

Єврейські мудреці дають таке визначення: «Мудрець – це той, хто може давати клятву навіть без книги Тори. Йому не треба класти руку на Писання, класти руку на будь-що, щоб говорити правду. Він цінує своє слово. І коли він про якусь знахідку каже: „Це моє“, йому довіряють, тому що ні за які скарби у світі ця людина не порушить свого слова. Тільки така людина вважається мудрою». Тому дуже важливо не знецінювати своє мовлення, даючи порожні обіцянки чи неправдиві свідчення, і говорити те, про що ти не знаєш точноiТак сказано і в російському оригіналі: «і говорити те, про що ти не знаєш точно». Ми переклали дослівно..

У Талмуді наводиться висловлювання рабі Шмуеля про те, що мудра людина лише в трьох випадках може зрадити своєму слову (це, звісно, порада, не всі з цим погодяться). Ось що він каже: «Зрадити своєму слову можна в трьох ситуаціях. Перша – скромність: коли намагаються перевірити твій рівень знань, можна зі скромності не відкривати всього, що ти знаєш. Друга ситуація стосується інтимного життя: якщо тебе раптом у якійсь ситуації примушують про нього розповідати, кажи: „Ні, не було, не знаю“. Третя ситуація стосується гостинності, перебування в чужому домі. Як то кажуть: коли ти входиш у чужий дім, заплющ очі, коли виходиш, закрий рота. Чи добре в тому домі? Так, усе добре. Чи добре тебе прийняли? Так, усе добре, чудові господарі, чудова господиня, дуже смачна їжа». Тобто мудра людина з мудрості може відступити від істини, а в інших ситуаціях краще промовчати, ніж сказати неправду.

Звісно, кожну з цих ситуацій, описаних рабі Шмуелем, можна зрозуміти ширше. Краще застерегтися: «Я зроблю це, я постараюся зробити це, але обітниці я не складаю». Тому так часто у віруючих євреїв можна зустріти вираз блі не́дер (без клятви), тобто: я без обітниці постараюся, я не даю клятви, я просто постараюся це зробити. Треба бути обережним зі своїм мовленням, щоб воно не здешевіло в очах Всевишнього, в очах інших людей, щоб наші молитви не втратили силу, щоб свою силу не втратило наше вчення. Ось така коротка, але, на мій погляд, дуже важлива думка щодо нашої тижневої глави.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Читайте також главу Пінхас, главу Насо про назорейство, главу Бехукотай і тижневі глави Тори.