Пінхас

Ми з Божою допомогою починаємо вивчення тижневої глави Пінхас і читатимемо з 10 вірша 25 розділу книги Бемідбар. Ми зупинилися на тому, що благословенний народ Ізраїля живе в Шітім, починає тісне спілкування з жінками-мідьянітянками і прилипає до їхнього бога – Ба'ал-Пе'ора, бога смерті, бога могили, бога, який пов'язаний з пеклом. Народ Ізраїля став укладати завіт з Ба'ал-Пе'ором, залишаючи завіт зі Всевишнім. І, коли один ізраїльтянин привів у свій намет дівчину-мідьянітянку, весь народ плакав. І на тлі того, що весь народ плаче, увійшов до місця їхнього усамітнення Пінхас, син Ельазара-когена, увійшов зі списом і вбив, пронизав списом обох. Тим самим відвернувся гнів Всевишнього від народу Ізраїля, і зупинився мор, який стався в народі.

І ми читаємо з 10 вірша 25 розділу продовження цієї історії.

Коли ревність Всевишнього виявилася і коли навіть одна людина виявила ревність Всевишнього серед народу Ізраїля, то ця одна людина вже так змінила ситуацію, що тим самим виправдала весь народ Ізраїля. Ми тут бачимо, наскільки велика небезпека нависла в той момент над Ізраїлем, від якої великої небезпеки врятував Ізраїль Пінхас своїм вчинком.

Отже, за свій вчинок Пінхас бен Ельазар бен Агарон-коген отримує схвалення Всевишнього і нагороду: Всевишній укладає з ним завіт миру і каже, що Пінхас і насіння його отримують вічне священство. Але ж ми читали, ми знаємо, що Пінхас – син Ельазара, сина Агарона-когена, і начебто він і так коген, і, відповідно, діти його теж когени. І для чого потрібен окремий договір? Ну, по-перше, ми знаємо, що на священство був помазаний Агарон і діти Агарона, а онуки не були помазані. Тому цілком допустимо, що на той момент Пінхас і не був помазаний на священство. Інша думка виникає зі спогаду про походження Пінхаса. Про Пінхаса вперше сказано в 6 розділі книги Шмот, у 25 вірші: «А Ельазар, син Агарона, взяв собі дружину з дочок Путіеля, і вона народила йому Пінхаса», тобто Ельазар одружився з однією з дочок якогось Путіеля. Коментатори кажуть, що Путіель – це не хто інший, як єгипетський фараон. І начебто, з одного боку, це підносить Пінхаса до самого фараона, до шляхетної єгипетської крові. З іншого боку, його єврейство, належність до єврейського народу, чистота крові ставиться під сумнів. І в цьому мідраші теж бачать одну з імовірних причин, чому він не був помазаний на служіння. Інші коментатори кажуть: у цей момент, коли ізраїльтянин привів мідьянітянку, він підвів її до Моше і спитав: «Скажи, Моше, мені дозволена ця жінка? Якщо ти скажеш, що не дозволена, то на якій підставі ти собі взяв мідьянітянку?» І від цього Моше плакав, Моше розгубився, і тільки Пінхас, сприйнявши дух Божий і зрозумівши, чого хоче Всевишній, виявив Божественну ревність. І ось ця властивість сприйняття Божественного духу, сприйняття Божественної волі, здатність Пінхаса виявити Божественну ревність і спокутувати народ, це й зробило його когеном. Він просто засвідчив якості когена в собі.

У самого Пінхаса дивовижна доля, яка простежується і в Танаху, і в мідрашах. У книзі Єгошуа бін Нуна, у 22 розділі, розповідається історія про те, як сини колін Ґада, Ре'увена і половини коліна Менаше вирішили у своєму наділі збудувати жертовник, аналогічний жертовнику Моше. Вони збудували собі жертовник, який було видно здалеку. Це, звичайно, обурило синів Ізраїля, тому що виникає якась альтернативна святиня, альтернативне місце поклоніння, що знову може призвести до ревності Всевишнього і гніву на весь Ізраїль. І народ Ізраїля зібрався було на громадянську війну проти цих відщепенців, але спочатку вирішив послати делегацію на чолі з Пінхасом, сином Ельазара. Пінхас сказав їм проникливу промову, і вони відповіли йому: «Господь – Він і наш Господь, ми нічого іншого не думали. Але ми боялися, що через наше географічне положення ви колись від нас відмовитеся і скажете: „Ви взагалі не частина нашого народу“. І тоді ми збудували копію святилища на той випадок, якщо у вас буде якась претензія, і тоді ми скажемо вам: „Ось, дивіться, у нас точно таке саме святилище, не для жертви, але свідок він між нами і вами, ми з вами однієї крові“». Ця відповідь Пінхаса влаштувала, і громадянську війну було відвернено.

Наступного разу ми зустрічаємо Пінхаса вже після дуже сумної історії з наложницею з міста Ґіви, у межах коліна Біньяміна (книга Шофтім, 19–20). Якийсь чоловік пішов повертати наложницю, яка з ним посварилася і пішла до батька в Бейт-Лехем. Він забрав її з дому її батька, і вони пішли додому, до околиць гір Ефраїмових. Дорогою вони зайшли переночувати в місто Ґіву. І зібралося населення, яке змусило видати наложницю, і ґвалтували її всю ніч. І багато сумних подій, пов'язаних з цим (у подробиці я не хочу входити), обурили весь народ Ізраїля проти коліна Біньяміна. І ми читаємо (20:28), що Пінхас бен Ельазар предстояв у ті дні за народ, і сказали: «Чи виходити мені знову на бій із синами Біньяміна, брата мого, чи залишити мені це?» І сказав Господь: «Виходьте, бо завтра віддам Я його в руку твою». Тобто Пінхас знову намагається якось влаштувати мир, обійти громадянську війну, але цього разу в нього не виходить.

Ще один раз ми зустрічаємо Пінхаса в першій книзі Діврей гаЯмім, у 9 розділі, де йдеться про те, що він був начальником над левитами вже за часів Давида. Відзначимо довголіття Пінхаса: ця людина жила щонайменше п'ять століть. Це те, про що говорить безпосередньо Писання.

А мідраші кажуть набагато більше. Мідраші кажуть про те, що після описаних подій Пінхас став ніби ангелом, і він не єдиний, кого мідраші зробили ангелом.

Ханох був узятий живим до Всевишнього і став Метатроном, ангелом нижнього лику (за ієрархією ангелів). Лемех став ангелом смерті, про це теж говорить мідраш, хоча не такий відомий і не такий популярний.

І ось – Пінхас, ще один ангел, який був людиною, став вічним благовісником миру. Він той самий ангел, який являвся Ґідону та Іфтаху. Пінхаса ототожнюють з пророком Еліягу, мідраш проводить дуже багато паралелей між ними і каже, що Пінхас-Еліягу, про якого говорить пророк: «Ось, я посилаю ангела», благовіститиме про прихід Машиаха. А якби ми сприйняли цю ідею як месіанські євреї, то ми сказали б, що Пінхас – це Еліягу, він же Йоханан Занурювач, який теж свідчить про себе, що він прийшов примирити батьків і дітей, тобто і його мета – примирення. Той самий завіт миру (брі́т шало́м) можна побачити тут як паралель. Хоча треба пам'ятати, що мідраш – це мідраш, і це тільки спроба людського осмислення біблійного тексту. Така ось незвичайна особистість – Пінхас бен Ельазар, явний довгожитель і людина з дуже дивовижною долею.

Ім'я Зімрі може бути пов'язане з піснеспівом; слово зама́р – це співак, зе́мер – пісня, мелодія, наспів. Може також означати підрізання гілок (зміра́), коли, наприклад, підрізають виноградні лози для того, щоб вони не забирали зайвий сік із рослини. Ім'я Салу означає цілісність, достаток, повноту. І Зімрі бен Салу був очільником в одному з домів, в одній з п'яти родин Шимона. Це говорить про те, що Пінхас не побоявся діяти проти особи, яка займає високе становище в народі. Тобто він не сказав: «Жираф великий, йому видніше. Він начальник, а моя справа маленька», а пішов і, запалавши ревністю Господньою, пронизав списом нехай навіть і великого начальника.

Ім'я Козбі, якщо перекладати, спираючись на сучасний іврит, пов'язане зі словом козе́в – оманливий, такий, що вводить в оману, дієслово леахзе́в означає розчарувати. Так могли називати дівчинку, яка народилася замість довгоочікуваного хлопчика. Мені доводилося спілкуватися з дівчиною, яку звали Ахзава́ (розчарування). У наші дні й у наш час батьки назвали її так, тому що хотіли, щоб народився хлопчик, і живеться їй з цим ім'ям непросто. А інше розуміння імені Козбі – багатство, рясність, достаток. І, загалом, можна перекласти точно так само, як ім'я Салу. Ім'я Цур означає скеля або великий камінь. І цей Цур – він очільник одного з домів у Мідьяні.

Отже, людину, яку вбив Пінхас, звали Зімрі. Це породило прислів'я. Коли людина прикрашає свої справи, то кажуть, що вона – той, хто робить справу Зімрі і просить нагороду, як Пінхас.

З 16 вірша починається інша тема.

Тобто Всевишній каже: «Тепер мідьянітяни побачили, що їхній Пе'ор зганьблений, що ви з ним розлучилися, розірвали з ним завіт, і вони за це будуть вам мститися, вони готують проти вас усілякі хитрощі. Вони замишлятимуть проти вас недобре, будуть влаштовувати проти вас змови і намагатися з вами воювати, тому дійте на випередження і нападіть на них». З цього виведено правило: того, хто замишляє вбити тебе, випереди його і вбий, не чекай, поки на тебе нападуть.

На цьому закінчується 25 розділ, і ми продовжимо читати з 1 вірша 26 розділу.

Оскільки Агарон помер, Господь звертається вже не до Моше й Агарона, а до Моше і до сина Агарона, Ельазара.

Тобто, готуючи народ до війни з Мідьяном, Всевишній наказує провести загальну мобілізацію. Всевишній не сказав: «Зберіться десять чоловік, Я вчиню диво, і ви їх переможете». Ні, потрібна повна віддача з боку народу Ізраїля для участі в цій війні.

І починається, власне, перелік, облік синів Ізраїля.

 Можливо, це нагода трохи сказати про те, для чого Тора каже: «У Кармі – Кармієва родина, у Хецрона – Хецронова родина». Це для того, щоб не сказали люди: «Вони там, у Єгипті, жили в рабстві, і єгиптяни керували ними. А їхні дружини теж були рабинями в єгиптян, тому – піди знай, у якої жінки від кого діти? Звідки вони взагалі знають, що це їхні діти?» І тому тут Тора вказує імена: у Хецрона – Хецронові діти, у Кармі – Кармієві діти, у кожного свої діти, щоб не було жодних підозр. Ми ще поговоримо про це під час подальшого вивчення 26 розділу.

А одним із синів Палу був чоловік на ім'я Еліав, ми про нього читали і зараз згадаємо.

 Раз уже зайшла розмова про Ре'увена і його нащадків, Тора нагадує нам, що це за родина Палу і що це за Датан і Авірам.

У 10 вірші Тора знову нагадує нам історію:

Ми говорили, що крім тієї громади, були ще люди, які вийшли з совками до святилища, претендуючи на когенське служіння, і їх поїв вогонь, і стали вони знаменням, стали вони притчею во язицех, стали вони дивом.

Дивовижна справа. Сини Кораха, як каже мідраш, в останній момент вирішили, що вони не з батьком, що вони не згодні з цим бунтом, не хочуть у ньому брати участь, і їхня тшува́ (каяття) в останній момент врятувала їх від того, щоб бути поглинутими пеклом. Деякі коментатори кажуть, що ніби стовп виник у цьому земному провалі, і сини Кораха залишилися стояти, і не були поглинуті пеклом. Ми читаємо про синів Кораха, що вони були псалмоспівцями при дворі Давида, і є псалми синів Кораха в Тегілім.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Пінхас і читатимемо з 12 вірша 26 розділу книги Бемідбар. Минулого разу ми почали читати список, звіт про перепис, останній перепис перед входженням в Ізраїль, який за повелінням Всевишнього провели Моше та Ельазар, син Агарона, зокрема і для поділу землі на наділи Ми стали його читати і зупинилися на початку. Саме час поговорити про перші, скажімо так, єврейські прізвища, які ми тут зустрічаємо. Вони утворюються шляхом додавання до імені батька родини спереду буковки гей і в кінці – буковки йуд. Тобто якщо ми зустрічаємо ім'я Намуель, то прізвище нащадків Намуеля буде гаНамуелі. І, як ми вже сказали, це свідчення того, що батьки родин є і біологічними батьками дітей, щоб не було підозри, що ці діти народжені поза шлюбом, від якихось єгипетських господарів, під тиском, як результат насильства або зв'язку єврейських жінок з єгиптянами.

Як це зазвичай буває, коли Тора наводить якісь списки, вона не вигадує якоїсь нової мови, не намагається бути літературно багатою, а тією самою мовою продовжує опис і всіх інших колін. Тож цей розділ може здатися нудним через оцей речитатив імен, і тим не менш у ньому будуть теж дуже цікаві деталі.

 Тут, в імені Озні ми, можливо, вперше в усій Торі зустрічаємо пестливе ім'я. Ім'я Озні утворене від імені Озніягу, як, наприклад, ім'я Коля – від імені Микола або ім'я Костя – від імені Костянтин. Озніягу – той, кого зважує, врівноважує Всевишній. Це ж можна зрозуміти і як той, хто чує Всевишнього, або той, кого чує Всевишній. Річ у тім, що вуха людини можна порівняти з шальками терезів: вони розташовані з двох боків голови і, образно кажучи, врівноважують через слух погане і хороше, добре і лихе. Тому цікаво, що є зв'язок між словом о́зен (вухо) і дієсловом леазе́н (врівноважувати), це слова спільнокореневі.

З 19 вірша перелічуються сини Єгуди, найчисленнішого з усіх колін Ізраїля.

 Ми знаємо, що його два сини, Ер і Онан, померли давно, ще до того, як народ зійшов до Єгипту. І все ж вони тут перелічуються. Людина ніколи не забуває своїх синів, навіть померлих. І Тора віддає шану Єгуді, згадуючи цих його синів.

 Звичайно ж, з часом прізвища мають властивість змінюватися. Сьогодні важко зустріти людину з прізвищем гаПарці. А от людину з прізвищем Пе́рец зустріти досить легко, дуже багато східних євреїв носять таке прізвище. І традиція каже, що вони належать до нащадків царя Давида. Серед інших східних родин, які носять прізвища дому Давида (раз уже ми про це заговорили), можна згадати прізвище Даян (суддя) і прізвище Мані. Мані – це буквально абревіатура від Мін Нецар Їшай (з нащадків Їшая), тобто з нащадків Давида. І прізвище Ка́рґа теж належить до нащадків двору Давида. Найімовірніше, до нащадків Давида належать Лур'є, Рубінштейн, Харлап і Гроссман, з ашкеназьких євреїв. І якщо в когось таке прізвище в роду, то можна припустити (звичайно, з великою часткою обережності), що цар Давид – один з ваших предків. Ось такі промовисті прізвища. Те, що вони згадані в Торі в іншому вигляді, говорить про те, що вони були такими, вони звучали так у момент, коли народ Ізраїля входив у Святу Землю. Зрозуміло, Рубінштейнів тоді й близько бути не могло. Але такі вже перипетії історії, що Давид бен Їшай породив десь там, згодом, і рід Рубінштейнів. Ось вам і перші однофамільці в історії.

Відзначаємо, що Зерах і родина гаЗархі є і в синів Шимона, і в синів Єгуди.

 Ім'я Тола, звичайно, не має стосунку до сучасного імені Анатолій. Воно походить від тола́'ат шані́ (нитка або вовна, пофарбована в багряний колір). Мабуть, буде цікаво відзначити, що й ім'я Пува теж пов'язане з фарбуванням: це назва рослини (маре́на краси́льна), яку також застосовують у фарбуванні тканин. Обидва ці імені, найімовірніше, стали родовими, тобто загальновживаними, традиційними іменами в коліні Іссахара. У книзі Шофтім (10:1–2) ми читаємо розповідь про чоловіка на ім'я Тола бен Пуа, який встав для спасіння Ізраїля і був суддею двадцять три роки. Він з коліна Іссахара, хоча жив і похований у Шамірі, на горах Ефраїмових. Тобто тут згадані ці самі два імені, хоча вже не як імена братів, а як імена сина і батька. Про Шамір ми ось-ось теж поговоримо.

Син Іссахара Яшув, який згадується в цьому вірші, – це та сама людина, яка названа Йов у книзі Берешит (46:13) серед тих, хто спускається до Єгипту з Яаковом. Ім'я Шимро́н можна пов'язати зі словом шамі́р (той, хто здатен різати каміння, що пронизує каміння) або з дієсловом лешаме́р – берегти, тобто буде бережений. Деякі коментатори кажуть, що й саме селище Шамір, у якому жив вищезгаданий спаситель Ізраїля, Тола бен Пуї, назване на честь ось цього самого Шимрона, одного з синів Іссахара.

 І про це ім'я, Ейлон, ми теж можемо сказати, що воно стало родовим, стало іменем, поширеним у коліні Звулуна. У тій самій книзі Шофтім (12:11–12) ми читаємо: «І судив після нього Ісраель Ейлон Звулунянин, і судив він Ісраель 10 років. І помер Ейлон Звулунянин, і похований був в Ейлоні (і місце, місто назване на ім'я цих синів), у землі Звулуновій». Отже, ми бачимо, що ось так імена вкорінюються і стають іменами родовими. Ось нам уже третій приклад.

Ім'я Шехем означає плече – той, хто готовий підставити плече, опора в житті.

Тора перелічує тут не всіх синів Менаше. Далі, у 32 розділі нашої ж книги (41–42), ми читатимемо ще про двох синів Менаше, Яїра і Новаха, які залишилися по інший бік від Йордану. Ми знаємо, що коліно Менаше розділилося, і в цьому випадку перелічуються тільки ті, хто ввійде в країну Ізраїля.

Наступний вірш дивовижний, він розриває однорідність нашої розповіді.

Серах, дочка Ашера, згадується серед тих, хто спустився до Єгипту разом з Яаковом, тобто вона була ще в ті часи, а отже пережила весь ґалу́т (вигнання) в Єгипті і всю дорогу назад, що теж говорить про неї як про довгожительку. І це простий зміст Тори. Коли ми говорили про довголіття Пінхаса, ми наводили мідраші; і тут також є мідраші й тлумачення.

Давайте прочитаємо з другої книги Шмуеля (20:15–22): «І прийшли вони, і обложили його (Шеву бен Біхрі) в Авейль-Бейт-Маасі; і насипали перед містом вал, що дійшов до (верху) стіни, і весь народ, що був з Йо'авом, став руйнувати стіну, щоб вона обвалилася. І закричала одна розумна жінка з міста: послухайте, послухайте, прошу, скажіть Йо'аву: підійди сюди, щоб мені поговорити з тобою; і підійшов він до неї, і сказала жінка: чи ти Йо'ав? І він сказав: Я. І сказала вона йому: вислухай слова раби твоєї. І сказав він: я слухаю. І вона сказала так: слід було б спершу поговорити, спитати авейлім (жителів Авейля), і тоді б вирішили справу. Я з мирних і вірних людей в Ізраїлі, а ти хочеш зруйнувати одне з міст-матерів в Ізраїлі. Навіщо тобі губити частку Господа?» Тобто розумна жінка – це жінка, яка теж улаштовує мир, запобігає війні. Чимось тут її функції схожі на функції Пінхаса. І мідраші зіставляють цю розумну жінку з тією самою Серах, дочкою Ашера. Жодних особливих підстав для цього немає, але ось містично вони бачать цей образ тут. Так само вони говорять про те, що Серах бат Ашер – це одна з жінок, яка живою ввійшла в Ґан Еден, яка не зазнала смерті. Мідраш Піркей де рабі Еліезер розповідає про те, що Ашер, син Яакова, передав своїй дочці таємницю: коли прийде визволитель, він має сказати: пакод їфкод (Він згадав). Коли Всевишній велить Моше говорити в Єгипті зі старцями Ізраїля (Шмот 3:16), Він каже йому: «Іди, і збери старійшин Ізраїля, і скажи їм…пако́д пака́дті (згадав Я, відвідинами відвідав Я)…» І, коли Моше і Агарон прийшли до старців, ті пішли порадитися зі старенькою Серах бат Ашер, яка була хранителькою знамення про визволення і пам'ятає, як розпізнавати спасителів. І вона їм сказала: «Найімовірніше, це самозванці!» Тоді вони їй переказали слова Моше: «Ось прийшов Моше і каже: пако́д ївко́д», і на цьому місці вона каже: «Ага, якщо він сказав так, значить, можна вірити цій людині!» Ось такий мідраш, який розповідає про те, що в народі Ізраїля таємно передаються знаки для визначення справжніх визволителів і що Серах бат Ашер була хранителькою першого з таких знаків. Ось така репутація склалася в Серах Ашерівни в мідрашах, у традиції. У Торі ми не бачимо цього напряму, хоча мідраші знаходять, як спертися на Тору. Але мідраші гарні на своєму місці, а на нашому місці ми продовжимо читати далі.

Досить-таки суперечливі й незрозумілі вказівки містяться у 54–56 віршах. Адже якщо ми отримуємо вказівку розділити на якійсь логічній підставі, за якимось відомим нам критерієм (наприклад, за кількістю людей), то ми кажемо: кожне коліно отримує територію залежно від чисельності. Ця територія теж не вимірюється в квадратних метрах, а вимірюється за своєю родючістю. Зрозуміло, що гектар родючої землі може дорівнювати п'яти гектарам землі менш родючої, і все це треба враховувати. І все ж таки це якісь логічні критерії, які можна застосувати і на підставі яких можна розділити землю. І Всевишній тут каже Моше: «За кількістю людей розділи землю, за кількістю кожного коліна розділи землю». І все-таки разом з цим Всевишній каже: «За жеребом розділи землю». Жереб – це орел чи решка, це витягування якихось записок (є багато різних способів кинути жереб), і Всевишній каже: «Тут застосуй жереб». Але якщо ми застосовуємо жереб, то нам не потрібні логічні критерії. А якщо ми застосовуємо логіку, то навіщо ж нам жереб? І коментатори сперечаються з цього приводу.

Одні кажуть: «Насправді кожне коліно отримало свій наділ за кількістю людей. А всередині цього коліна кожна людина отримала свій наділ за жеребом». Тобто якщо сім'я купила на свою кількість членів сім'ї п'ятикімнатну квартиру, то кому в якій кімнаті жити, вирішують жеребом. Хтось хоче жити в кімнаті з балконом, хтось хоче жити в якійсь іншій кімнаті – більшій, меншій, світлішій, темнішій. І кидають жереб, щоб нікому не було образливо. І це ще зрозуміліше, коли йдеться про ціле коліно, щоб не було розмов про те, що голови колін узяли собі кращі землі, а комусь дали гірші землі. Хтось хоче землю світлішу, хтось хоче один вид ґрунту, хтось хоче інший: у кожного свої бажання. Щоб не було скандалу всередині (згідно з цією думкою), жереб використовується для розподілу наділів усередині коліна. Але це тільки один з підходів. Жереб часто застосовний на практиці саме тоді, коли немає логічних підстав для вибору. Довгий час в Ізраїлі був такий член Кнесету – рабин Аврагам Равіц. Він був депутатом Кнесету, політиком, балотувався від ортодоксальної партії Деґель га-Тора, назва якої перекладається як Стяг Тори. Про його політику ми говорити не будемо. Крім того, він був релігійною людиною, рабином, батьком дванадцяти дітей, і ще він був людиною хворою. Довгий час він хворів, у нього боліли нирки, і одного прекрасного чи не дуже прекрасного дня лікар сказав йому: «Рав Аврагаме, тобі потрібна пересадка нирки, інакше ти довго не проживеш». Рав Аврагам прийшов додому і розповів своїм дітям, що сказав лікар. Усі дванадцятеро дітей почали сперечатися. Ми знаємо, що при пересадці органів досить серйозним фактором є сумісність, і родичі, сини й дочки – найкращі донори для батька. Сини й дочки почали сперечатися, первісток сказав: «Я – первісток! Я дам татові нирку!» Інший брат казав: «Я весь час супроводжую тата по всіх лікарях, я його скрізь вожу, я за ним доглядаю, і я дам йому нирку». Так вони довго сперечалися, нічого не вирішили і прийшли до рабинського суду. І рабинський суд сказав їм: «Хлопці, киньте жереб! Киньте жереб, бо так неможливо вирішити». Жереб кидають, коли неможливо вказати точно, неможливо зрозуміти точно, що робити, як вирішувати, як ділити. А що ж у нашому випадку? Добре, у нашому ж випадку зрозуміло, як ділити, усе сказано – за чисельністю колін, а розподіл усередині коліна – за жеребом. Справді, жереб ділив усю землю на 600 або на 1000 маленьких частин, і кожен отримував за жеребом ордер на свій наділ.

Інші коментатори кажуть: «Ні, насправді, коли ми користуємося критеріями – навіть відкритими, навіть явними, навіть логічно обґрунтованими, – важливо, щоб було ще й підтвердження. І для того, щоб підтвердити правильність вибору, ще й з Неба було дано жереб».

Хотілося б трохи зупинитися на слові ґора́ль. Зазвичай його перекладають як жереб. Я б сказав, що ґора́ль – це визначення Небес. Коли ми не можемо зробити вибір (не тоді, коли нам бракує розуму чи даних), коли вибір рівноцінний і неможливо, спираючись на логіку, зробити вибір, ми можемо звертатися до Створителя через такий інструмент, як жереб. Ми це бачимо в нашому випадку, ми бачимо, що це робить цар Ша'уль, коли він хоче дізнатися, хто ж поїв меду, хто ж його підвів. Ми бачимо й інший випадок, коли це роблять язичники на кораблі, на якому пливе Йона. Ми знаємо з історії, що жереб кидали в Храмі для того, щоб допустити когена до служіння. Ми читаємо в Євангелії від Луки (1:9) про Захарію, якому за жеребом випало служити біля жертовника, не просто так. Тобто жереб відігравав важливу роль для ухвалення багатьох рішень у житті людей там, де неможливо визначити, де неможливо однозначно вибрати й вирішити, яким зі шляхів іти. І тут може бути поставлене цілком очікуване запитання для віруючої людини сьогодні: чи можна кидати жереб? Чи в усіх випадках можна кидати жереб? Відповідь така: жереб кидати, в принципі, можна. Ми бачимо, що й апостоли це робили (Діян., 1:26). Питання в тому, як правильно це робити. Ну, уявіть собі ситуацію: я прийшов до Синагоги і кажу: «Хтось із вас повинен дати мені тисячу доларів. Я зараз кину в капелюх імена всіх вас, і кого витягну, той, з волі Божої, повинен дати мені тисячу доларів». Чому цей жереб неправильний? Тому що немає згоди учасників на проведення цього жеребу. Людина каже: «Я не хочу давати. Я не згоден. Я не просив питати, чи повинен я давати Алексу тисячу доларів». І цьому дуже багато прикладів. Для того, щоб проводити жереб, треба, щоб усі дійові особи були згодні з тим, що це необхідно, і в тому випадку, коли немає якогось логічного рішення. І щоб жереб не замінював нам логіку, не замінював нам нашу совість, нашу власну думку, нашу власну свободу вирішувати: там, де ми повинні вирішувати, ми повинні вирішувати, а не покладати надію на жереб. Тим не менш у випадках, про які я говорив, і у випадках, які ми бачимо в Писанні, жереб кидати, мабуть, можна, але пам'ятати при цьому, що це не іграшка. Якщо поставити інше запитання: чи раджу я кидати жереб чи ні, то в більшості випадків я не раджу цього робити. Справді, у випадку, коли, наприклад, кілька людей хочуть висловитися і важко дати комусь перевагу, можна кинути жереб, кому першому починати. Можна кинути жереб, кому першому по черзі починати виносити сміття – там, де рівність, де не буде якихось утисків. Загалом я не раджу цим зловживати, повторю. Але приймати мою пораду чи ні – киньте монетку і самі знайдіть собі відповідь.

Отже, Всевишній каже, що земля буде розділена і відповідно до чисельності кожного коліна, і за жеребом. Левити ж не потрапляють до загального списку, а обчислюються окремо, про що ми читаємо далі.

І тут, у самому кінці розділу, Тора дивовижним чином привідкриває нам родовід Моше.

Якщо інші коліна обчислювалися від двадцяти років і старше, то левити – від місяця і вище. Ми знаємо, що левити призначені для служіння Всевишньому, і тому їхній наділ – Сам Всевишній, а наділу на землі вони не матимуть.

Не було, не залишилося жодного чоловіка з тих, про яких Всевишній сказав: «Я винищу їх і не дам увійти в землю». Усі отримали покарання, і зараз, за лічені дні, за лічені кілометри до входження у Святу Землю, не залишилося нікого з тих, хто тоді був у переписі. Додам (або зайвий раз нагадаю), що це покарання не стосувалося жінок. Жінки не померли в пустелі внаслідок цього покарання, покарання на жінок не поширювалося.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Пінхас і читатимемо 27 розділ книги Бемідбар. Він починається з історії про те, як п'ять дівчат прийшли до Моше на суд, прийшли зі справою, судовим питанням, яке вони просять розібрати.

Що означає ім'я Цлофхад? Це можна зрозуміти як цала́ф хад – той, хто влучно стріляє, або той, хто йде до своєї мети, цілеспрямований. А можна зрозуміти як це́ль (тінь) па́хад (страх) – той, хто вміє приховувати свій страх, ховати свій страх у тіні й долати свій страх. Ще один варіант: коли Всевишній називає себе страхом Іцхака (па́хад Іцхак), можна слово па́хад зрозуміти в такому ж значенні і тут. І тоді ім'я Цлофхад означатиме: той, хто носить ім'я і користується захистом Бога, Якого треба боятися, перед Яким треба тремтіти, носить ім'я страшного, грізного Бога.

Так звали батька цих дівчат, але Тора не обмежується ім'ям батька, а наводить їхній довший родовід. Тора наводить родовід цих дівчат аж до Йосефа, сина Яакова. Чому Тора так робить? Звичайно ж, і коментатори ставлять собі це питання. І ось одна з відповідей: як Йосеф любив і пам'ятав землю Ізраїля, перебуваючи в Єгипті, так само й Цлофхад успадкував цю якість і любив землю Ізраїля, чи то в Єгипті, чи в пустелі. Це виражається в тому, які імена він дав своїм дочкам: ім'я кожної дівчини відповідає назві якоїсь місцевості в країні Ізраїля. Кожна з п'яти дочок названа не просто ім'ям, а ім'ям, яке є ще й назвою якоїсь місцевості в Ізраїлі. Пізніше, коли розділятимуться наділи, ми побачимо, що кожна з дівчат отримає спадщину в тій області, яка названа її ім'ям. Зазвичай людина спочатку успадковує землю, а потім називає її своїм ім'ям, тут же відбувається навпаки. Місто Тірца згодом, протягом деякого часу, буде столицею Ізраїльського царства.

Ось ці п'ять дівчат прийшли на суд до Моше.

Дівчата не кажуть, за який гріх помер їхній батько. Природно, це викликає питання в коментаторів: цікаво ж усе-таки, за який гріх померла людина. Одні кажуть, що Цлофхад – це та сама людина, яка збирала дерева в шаббат і була страчена, і саме про нього, про цей гріх, кажуть дівчата. Інші кажуть, що Цлофхад був серед тих людей, які вийшли на бій після повернення розвідників до табору, коли Моше сказав: «Господа з вами немає, не ходіть», але народ згрішив. Звичайно, хочеться заповнити місце, коли ми чогось не знаємо, хочеться заповнити цю лакуну і сказати: «А ми знаємо, про який гріх дівчата кажуть!» Але простий зміст Тори не розкриває нам, за який гріх померла людина. У різних людей є різні гріхи, і нам це, загалом, неважливо для нашої історії. Вони кажуть тільки про те, що він не бунтував проти Господа. А питання їхнє таке:

Моше не знає, що робити з цим питанням, хоча в книзі Шмот (18:26) він сказав, щоб зі складними справами зверталися до нього. Про це ми також прочитаємо в переказі Моше в книзі Дварім (1:17): «З будь-яким питанням приходьте до мене, і я вислухаю». Деякі коментатори кажуть, що Всевишній показав Моше, що не в усіх ще питаннях він може сам вирішувати, іноді він не знає всіх законів. Так, ти вчився на горі Синай сорок днів, ти там був, ти закінчив юрфак, ти Моше, ти Рабейну, ти наш учитель, і Тора буде названа ім'ям твоїм ім'ям (Торат Моше), але ти не знаєш відповідей на всі питання. Тому Моше звернувся до Всевишнього. Інші коментатори кажуть: «Всевишній і так би наговорив, продиктував, звелів би ці закони Моше. Але дівчата, через свою любов до Ізраїля, через своє бажання отримати наділ в Ізраїлі, удостоїлися того, що ця частина законів буде пов'язана з їхніми іменами».

Отже, Моше звернувся до Всевишнього, передав їхню справу у вищу, у найвищу інстанцію, яка тільки може бути.

Яке чудове благословення можна отримати від Всевишнього, коли Всевишній каже, і це записується в Торі: «Такий-то правильно сказав, правильно кажуть дочки Цлофхада». Тобто ту землю, яка передбачалася в наділ для їхнього батька, передай їм: дочки матимуть право успадкування, якщо немає синів.

Це загальна вказівка, це загальний закон для всього Ізраїля на багато століть. Моше отримує вказівку про те, що дочки мають право успадковувати, про те, в якому випадку земля може бути передана родичам з боку батька, уточнюються деталі успадкування.

Тут Моше може подумати: «Ось, я зараз ділю, вже якось беру участь у поділі землі там, у країні Ханаанській, можливо... можливо, все-таки є шанс у мене ввійти туди?» Просте людське питання: а що ж я? І, можливо, дбаючи про Моше, Всевишній далі каже:

Тут знову такий евфемізм, який Тора постійно використовує, говорячи про смерть: «Ти приєднаєшся до народу свого».

Моше розуміє, що час, коли він керуватиме громадою, підходить до кінця.

Тобто тільки Бог, який дає духів для всякої плоті, який робить усяку плоть живою і знає дух кожної плоті, тільки Він може вибрати того, хто буде гідним лідером, гідним вождем народу Ізраїля. Тому Моше говорить саме про цю якість Всевишнього – бачити дух людський: «Вибери людину, яка за духом відповідає тому, щоб вести народ Ізраїля далі».

Людина, яку вибере Бог, виводитиме синів Ізраїля на війну і повертатиме їх з війни. Не сам тільки ходитиме, а й дбатиме про те, щоб їх виводити і їх повертати. Піклуватиметься про те, щоб кожен із воїнів, кожен, хто виходить, повернувся додому. Коли пастух веде своє стадо, у цього стада є певна форма. Вівці не просто йдуть, це тільки здається, що це вівці йдуть натовпом. У них є певний стрій, інакше вівці просто потопчуть одна одну або розбредуться. І людина професійна, людина обізнана, одразу бачить, як іде стадо, в якого немає пастуха, і як поводиться стадо, в якого пастух є. Моше каже: «Нехай народ Ізраїля ніколи не виглядає, як стадо, в якого немає пастуха».

Щоб потім ніхто не сперечався, хто спадкоємець, Всевишній велить Моше відкрито призначити спадкоємця через покладання рук перед лицем усієї громади.

Ми пам'ятаємо, що обличчя Моше сяяло, коли він зійшов з гори, це сяйво залишилося з ним. І Всевишній каже: «Ти поділишся з Єгошуа своїм світлом». Коментатори відзначають тут, що Моше – сонце, а Єгошуа бен Нун – місяць, який відбиває світло Моше, що Моше наділив його якимось світлом.

Чому це важливо? Ельазар-коген – син Агарона, таким чином і сім'я Моше, і священство не позбавляються своєї влади. І Єгошуа бен Нун, і цар, як і будь-який правитель в Ізраїлі, не могли почати війну без схвалення когена. Усе робитиметься за словом Єгошуа бен Нуна після того, як він звернеться до урі́м і тумі́м і порадиться з Ельазаром-когеном.

Всевишній сказав, ми читали в 18 вірші: «І поклади на нього руку свою (одну)». Моше покладає обидві руки, ніби від усього серця, з усією радістю. Без жодної тіні сумніву призначає собі спадкоємця, без жодної тіні сумніву передає йому керівництво, як російською мовою кажуть: я обома руками «за». Ось і Моше обома руками благословляє Єгошуа бути його наступником і вести далі народ Ізраїля, щоб народ Ізраїля не був як вівці без пастуха.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Пінхас і почнемо читати з 28 розділу книги Бемідбар. Несподівано цей розділ перериває історичну розповідь, і починається розмова про особливий вид жертвоприношень, які називаються муса́ф (доповнення). Їх приносять в особливі дні – у шаббат, у новомісяччя і у свята як доповнення до щоденних жертв. І одразу ж постає питання: чому саме тут Тора почала говорити на цю тему, адже жертвоприношенням була присвячена книга Ваїкра? Рабі Шломо Іцхакі (Раші) наводить таке пояснення. Він каже про те, що Моше (27:17) просив у Всевишнього, щоб Ізраїль не був залишений, як вівці без пастуха, щоб Всевишній виявив турботу про Ізраїль. І наводить таку притчу про матір при смерті, яка залишає дітей на свого чоловіка, на батька, дає йому якісь рекомендації і розповідає йому, як виявляти турботу про дітей. А батько каже: «Ти ще й дітей настав, щоб вони слухалися мене». І тут Всевишній теж нагадує про те, що необхідна слухняність Йому, для того щоб народ жив, для того щоб народ міг увійти в країну і жити в країні. Тому Всевишній нагадує про жертвоприношення, про шаббат, про новомісяччя і про свята, про те, як народ житиме. Отже, давайте почнемо читати з 1 вірша 28 розділу.

Тобто ретельно стежте за розкладом, дотримуйтеся графіка жертвоприношень, щоб приносити їх Мені в потрібний строк, якщо говорити це дуже простою, земною мовою.

Господь починає говорити з опису жертви тамі́д (завжди), тобто таких жертвоприношень, які приносяться щодня, 365 разів на рік, незалежно від того, яка пора року, який сезон, який день. День у день в обов'язковому порядку приносяться жертвоприношення, про які зараз ідеться. Тобто щодня Господу треба приносити в жертву двох непорочних однорічних баранчиків.

У рабиністичних джерелах існує суперечка: яка заповідь найважливіша, яка найбі́льша заповідь у Торі? І висловлюються три думки з цього приводу. Бен Азай каже: «Найважливіша заповідь у Торі – це слухай, Ізраїлю, Господь, Бог наш – Бог Один». Це те, чого й Єшуа Машиах навчає. Найважливіше – це розуміти всю єдність світобудови, розуміти, що все у світі взаємопов'язане і перебуває під управлінням, під контролем Всевишнього. Усе, що в цьому світі є, звучить як єдиний оркестр, яким диригує Всевишній. Бен Нанас і рабі Аківа кажуть: «Найважливіша заповідь у Торі – це полюби ближнього свого, як самого себе». Теж дуже важлива заповідь, і про це теж навчав Єшуа. Але є і третя думка. Третя думка – дуже непопулярна думка. Її висловлює рабі Шимон Бен Пазі. Він каже: «Найважливіша заповідь у Торі – один баранчик уранці, один баранчик увечері». Він говорить не про жертвоприношення, він говорить про дисципліну. Найважливіше – це вміти бути вірним Богу в дрібних повсякденних справах, день у день робити щось рутинне, непомітне, наприклад, готувати сніданок, готувати вечерю. Щоденний баранчик уранці й баранчик увечері – це те, що для себе він вважав найважливішим. Кожен із мудреців говорив про те, що́ для нього на сьогоднішній день є уроком, викликом, який кидає йому Тора. І є ось така думка. Тому можна побачити в цьому вірші якусь особливу глибину. Важлива дисципліна в дрібних, повсякденних справах, важлива постійність, вірність Всевишньому в дрібницях.

Але повернімося до наших баранів, у буквальному сенсі. Ми говоримо поки що про щоденне жертвоприношення, про те, що здійснюється щодня в році. Разом із цими баранчиками приноситься:

 Ефа – це приблизно 22 літри. Якщо ми говоримо про десяту частину, можна сказати, що це 2,2 літра. Слово со́лет у сьогоднішньому івриті означає манка, тут можна перекласти як тонко змелене борошно. Ше́мен каті́т – це вибита олія, олія, яка виходить при легкому натисканні на оливку без грубого, важкого вичавлювання; гін – це близько 4 літрів, чверть гіна, відповідно, це один літр. Тобто ми отримуємо, що крім двох баранчиків приноситься в жертву 2,2 літра борошна солет, змішаного з літром оливкової олії.

 Разом із кожною жертвою належить не́сех (узливання). Дієслово лешаке́р означає сп'яніти, стати п'яним. Тобто не можна узливати молоде вино, яке тільки з давильні, потрібно узливати саме п'янке (шеха́р) вино, а не виноградний сік.

Це повеління (я повторю): два баранчики, один уранці, один увечері, і з ними разом 2,2 літра борошна солет, змішаного з одним літром олії, і літр вина на узливання – жертвоприношення щоденне. З 9 вірша ми читаємо вже про додаткові жертви шаббату.

Новомісяччя (рош хо́деш) – свято нині майже зовсім забуте. Ми зустрічаємо в Танаху, що народ збирається святкувати новомісяччя, наприклад, при дворі Ша'уля. Це велике сімейне свято, це час Ізраїльських стародавніх корпоративів, коли збиралися в наставника, учителя, збиралися разом. Це час святкування, час радості, час оновлення (хо́деш означає і місяць, і оновлення, від дієслова лехаде́ш, оновлювати), час, коли можна присвятити себе вивченню Тори. У наші дні це більше жіноче свято. Заведено, щоб чоловіки дарували жінкам подарунки в цей день. У нас жіночий день – дванадцять, а іноді й тринадцять разів на рік. Жінки звільняються від роботи для навчання, саморозвитку і так далі. Це те, як сьогодні ми відзначаємо новомісяччя.

Ця пропорція, свого роду рецепт, зберігається постійно: три десяті частини ефи борошна солет на бика, дві десяті частини ефи борошна на одного барана, одна десята частина ефи борошна на одного баранця.

 У всіх інших випадках про козла написано, що він приноситься в гріхоочисну жертву для вас, тут написано – Господу. Одна думка каже, що ця жертва приноситься за гріх, який відомий тільки Господу, тобто ми приносимо її за ті гріхи, яких не усвідомлюємо. Інша думка каже, що тут відбувається спокута за те, що Господь звелів Місяцю зменшуватися і збільшуватися, за те, що Місяць постійно ніби народжується заново. Виходить, що це жертва за світовий гріх, за невиправленість світу. І знову ж таки ці жертви новомісяч треба приносити понад звичайні щоденні жертви, не замість них, а на додачу до них.

З 16 вірша Тора починає перелічувати свята. І, звичайно, перше свято – Песах. Адже він, Песах, став початком історії єврейського народу як народу, це день, коли народ вирішив залишити Єгипет, залишити своє минуле. І в нашому поколінні, коли й того Єгипту давно вже немає, кожен сьогодні може перевірити: де, чим, яким місцем, якою частиною свого тіла він ще загруз у Єгипті. І, можливо, краще вийти без цієї частини, ніж триматися за неї. А можливо, можна очистити й освятити цю частину. Свято Песах, загалом, про це, про звільнення з рабства.

Що означає чотирнадцятий день місяця? Сказано, що жертва Песах заколюється на самому кінці чотирнадцятого дня, у сутінках, коли чотирнадцяте число вже майже переходить у п'ятнадцяте. І з п'ятнадцятого числа, з вечора, починається Свято опрісноків.

Дуже часто в якихось зібраннях, у месіанському служінні, відзначають перший день і якось пропускають сьомий день, кажучи: «Ми ж уже перший день відсвяткували». Але тут ми читаємо, що важливо святкувати і перший, і сьомий день, це слово Всевишнього. Слава Богу, зараз усе більше й більше людей святкують усі свята Господні.

 Зверніть увагу, що тут Тора не вказує дату свята Шавуот. Це важливо. Ми міркували про це багато в 23 розділі книги Ваїкра, коли говорили взагалі про Шавуот. Я спробую в кількох словах нагадати, чому дата свята Шавуот тут не вказується. Є суперечка, від якої дати, від якого саме шаббату відлічувати, але ми в цю суперечку заглиблюватися не будемо. Чому треба відлічувати від Песаху 49 днів? Давайте подумаємо, що являв собою єврей, який жив у Єгипті. Він – раб, людина невільна. Невільна людина сама собі не господар, вона не може укласти жодного договору. На який договір здатна людина в наркозалежності або залежності від ще чогось? Наркоман може за дозу підписати все, що йому скажуть, і віддати все, що йому накажуть. Тому Всевишній не укладає договір з народом Ізраїля відразу ж при виході з Єгипту. Є сім тижнів очищення, сім тижнів очікування. Ці сім тижнів не треба вираховувати, призначивши дату: ага, через 49 днів буде таке-то число. Ні, їх треба відлічувати в стані очікування. Так нудиться наречена, чекаючи дня весілля, відмічаючи, можливо, хрестиком дні в календарі. Ось у такому очікуванні готуються до дня Шавуот, який буде днем укладення договору, днем укладення Завіту або оновлення Завіту: щороку необхідно підтверджувати, зміцнювати, оновлювати свої стосунки зі Всевишнім. І не дарма ті події, які відбулися в Єрусалимі з учнями Єшуа, теж відбулися саме в Шавуот. Саме цей час є часом укладення Завіту з вільними, духовно готовими людьми.

Я нагадаю: щоденне приношення, те, з чого ми почали, це один баранець уранці, один баранець у сутінках. Це був останній вірш 28 розділу.

 Ми знаємо, що Тора спочатку не була поділена на розділи, це поділ пі́зній. Він дуже зручний, але іноді неточний. У нашому випадку два розділи, 28 і 29, це одна й та сама промова Всевишнього, одна й та сама розмова про свята та їхні жертвоприношення. Тут я мало коментую, тому що ми багато говорили вже про це в книзі Ваїкра.

Отже, продовжуємо читати з 1 вірша 29 розділу.

Під сьомим місяцем мають на увазі місяць тішрей, що припадає на початок осені. Цей день, перший день сьомого місяця, згодом став називатися Рош гаШана (голова року, новоліття). Що таке Свято трубного звуку (Йом труа)? Трубний звук і радість – це день параду, день, коли ми зустрічаємо Царя, Який у цей день ніби відкривається нам. Він ніби перевіряє Свій світ, робить переоблік усього світу, і ми вітаємо Його; це своєрідна зустріч із Царем царів.

 У перший день сьомого місяця виходить, що є: жертвоприношення постійне – тамі́д, те, яке приноситься щодня, незалежно від того, який надворі день; жертвоприношення, яке приноситься в новомісяччя, як в особливий день; і ще одне особливе жертвоприношення, пов'язане з Йом Труа (Днем Трубного звуку). Продовжуємо говорити про свята сьомого місяця, місяця тішрей, осіннього місяця.

 У 23 розділі книги Ваїкра цей день названо Йом гаКіпурім (День спокути). У цей день заведено поститися сухим постом, утримуватися від подружньої близькості, від помазання олією, від того, щоб умиватися гарячою водою, від того, щоб носити м'яке шкіряне взуття. Саме так розуміють повеління терзайте душі ваші.

Тобто в кожне зі свят, про які ми говоримо, приносяться додаткові жертви, крім тих, які здійснюються щодня. У кожне свято Господнє ми приносимо додаткові жертви.

З 12 вірша Тора говорить про свято Суккот (Кущів). Дуже незвичайне свято, з дуже незвичайним порядком жертвоприношень.

Порядок жертвоприношень у свято Суккот незвичайний. У перший день приноситься в жертву тринадцять биків, потім дванадцять биків, одинадцять биків і так далі, а в сьомий день приноситься сім биків. У сумі (13+12+11+10+9+8+7) це становить сімдесят биків, що відповідає сімдесятьом народам світу. І в самому святі Суккот, і в його жертвоприношеннях є глибокий зв'язок з народами світу. Ми читаємо в пророка Зхар'ї (14:16–18): «І буде кожен, хто залишився з усіх народів тих, що приходили на Єрушалаїм, підніматися з року в рік, щоб поклонитися Царю, Господу Цваоту, і святкувати свято Суккот. І буде: те з племен землі, яке не підніметься в Єрушалаїм, щоб поклонитися Царю, Господу Цваоту, – не буде над ними дощу. І якщо плем'я єгипетське не підніметься і не прийде, то не буде в них (розливу Нілуса). Буде поразка, якою вразить Господь народи, які не зійдуть святкувати свято Суккот». Пророк Зхар'я пророкує, що всі народи світу приходитимуть до Єрусалима святкувати Суккот. Тому саме свято Суккот пов'язане з народами світу, пов'язане із сукко́ю Давида. Мене часто питають про скинію Давида, що падає (так у синодальному та деяких інших перекладах, Амос 9:11). В оригінальному тексті – це сукка́ (дім) Давида, це прообраз царства Давида, прообраз Храму Шломо, куди прийдуть усі народи, прийдуть і будуть в одній сукці, в одній кущі, і буде спільне свято Суккот. І якщо не прийдуть єгиптяни святкувати, то не буде в них розливу, і це буде покаранням Єгипту і покаранням усім народам, які не зійдуть святкувати спільне свято Суккот. Тому як вияв турботи вже в Наметі зустрічі Моше у свято Суккот за сім днів приносили сімдесят биків за сімдесят народів світу. А чому приноситься чотирнадцять річних баранчиків, а не сім, як в інші свята? Коментатори пояснюють, що в Суккот радість народу подвійна, тому що врожай зібрано, результат усіх наших трудів перед нами, тому є додатковий ступінь радості.

 Можна поставити питання: чому Всевишній не звелів у кожен із семи днів Суккот приносити по десять молодих биків у жертву за народи світу? За сім днів теж вийшло б сімдесят биків. Чому має бути такий дивний розподіл, що в перший день тринадцять, а в другий день – дванадцять і так далі? Чому кількість биків зменшується? Тому що це ніби опір, який долає Ізраїль, приносячи жертвоприношення за народи світу. Нечистота, яка відділяє народи світу від Всевишнього, зменшується з кожним днем, і з кожним днем потрібно менше і менше жертвоприношень для того, щоб очистити народи світу. У цьому дуже багато глибини, якої ми тут просто не можемо торкнутися.

На цьому Тора закінчує опис жертвоприношень, пов'язаних зі святом Суккот, і тепер говоритиме про останнє свято в цьому списку, про день, який називають Шміні́-Аце́рет (Зібрання восьмого дня). Цей день, безпосередньо пов'язаний із Суккот, має самостійне значення, він присвячений поверненню з кущів додому. Коли ми живемо в кущах, ми – на тимчасових квартирах, це ніби символ тимчасового світу. Ми живемо в нашій тимчасовості, відчуваємо нашу тимчасовість і відчуваємо залежність від Всевишнього. Це пам'ять про те, як ми жили в цих кущах, у цих наметах, як кажуть: «У хмарах слави, під час виходу з Єгипту». Після закінчення цього свята, свята Суккот, відзначається Шміні-Ацерет, що, за деякими думками, означає свято повернення додому, повернення із сукки́ в постійне житло. У країні Ізраїля цього дня святкують ще й свято Сімхат-Тора (Радість Тори). Цього дня закінчується читання Тори і починається знову, з самого початку, з глави Берешит, і за рік (протягом кожного року) прочитується вся Тора від початку до кінця. І початок, і кінець читання Тори пов'язані зі святом Шміні-Ацерет, тому, за традицією, воно називається ще й Сімхат-Тора.

Тут можна побачити в слові мо'аді́м (свята) ще й інше значення – строки, тобто час призначеного побачення зі Всевишнім: у певні дні року Всевишній призначає нам побачення. Буває так, що ми маємо прийти до Нього, буває так, що Він приходить до нас. Отже, Всевишній каже: «Приносьте ці жертвоприношення в установлений час», і Тора перелічує всі жертвоприношення, які народ має приносити, увесь розклад зустрічей на рік між народом і Всевишнім.

Тут ми зустрічаємо ще один приклад зовсім незрозумілого поділу на розділи. Наступний вірш завершує нашу тему, йому добре було б бути в кінці 29 розділу. Але це вже 1 вірш 30 розділу.

Як ми вже сказали, після того як Всевишній доручає Єгошуа бен Нуну ввести Ізраїль у Землю обітовану, Він нагадує про постійні жертвоприношення і говорить про додаткові жертви, говорить про свята. В івриті слово свято (хаг) не має значення бути праздним, вільним від чогось. Єврейське слово хаг (від дієслова лаху́ґ, описувати кола) – це якась точка на колі, якийсь строк, якийсь час, у який мають відбутися певні зміни. Так само і слово мо'е́д (свято, строк) – це час, коли потрібно засвідчити і дати звіт за якісь свої дії. Або, як я вже сказав, це час призначеної зустрічі зі Всевишнім.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Я хотів би з Божою допомогою торкнутися в цій бесіді теми відчаю. Точніше, поговорити про те, як допомогти людині, якщо вона у відчаї та зажурі. У пророчому уривку (перша книга Мелахім, 18:49–19:21), який читається разом з нашою тижневою главою Пінхас, розповідається про пророка Еліягу. Є різні звичаї щодо читання цього пророчого уривку, але ми, відповідно до нашої теми, почитаємо з 1 по 8 вірші 19 розділу. Події відбуваються після того, як пророк Еліягу (ми читали про це в 18 розділі книги) здобув переконливу перемогу в двобої з пророками Ба'ала. Пророки Ба'ала знищені, і, здавалося б, ось вона, перемога віри в Єдиного Бога, весь народ визнав Єдиного Бога, і час тріумфувати й бути в ейфорії від успіху. І ось що ми читаємо на початку 19 розділу:

1. І розповів Ахав Ізевелі все, що зробив Еліягу, і те, як він убив мечем усіх пророків.

2. І послала Ізевель посланця сказати Еліягу: «Нехай те й те (зле) зроблять зі мною боги, і ще більше (того), якщо я завтра, в цю ж пору, не зроблю з твоїм життям того ж, що (зроблено) з життям кожного з них».

Тобто: «Як ти вбив моїх улюблених пророків мого улюбленого Ба'ала, так само я знищу тебе, Еліягу». Еліягу розуміє, що в єврейському народі є така чужоземна ракова пухлина на ім'я Ізевель, яка несе в собі поклоніння Ба'алу. Вона не просто на престолі перебуває, вона народ отруює своєю владою. І пророк, замість того щоб тріумфувати, мусить, по суті, діяти для порятунку свого життя. Ось що ми читаємо далі:

3. Побачивши (це), він устав і пішов, щоб (врятувати) життя своє, і прийшов до Беер-Шеви, що в Юдеї, і залишив отрока свого там.

4. І пішов він у пустелю на день путі і, прийшовши, сів під (кущем) дроку, і просив смерті душі своїй, і сказав: «Досить; тепер, Господи, візьми душу мою, бо я не кращий за батьків моїх».

Еліягу залишається зовсім сам. І його охоплює відчай: «У мене нічого не виходить. Я ні з чим не впорався. Те, що здавалося перемогою, не виявилося перемогою. Я не гідний життя, забери мене, Господи!»

5. І ліг, і заснув під кущем дроку. І ось, ангел торкнувся його і сказав йому: встань, поїж.

Насамперед – дотик. Ангел не закликає його, стоячи осторонь, ангел торкається його, термосить його за плече. Дотик – це дуже важливо. Важливо і те, що це робить ангел. Івритське слово мал'а́х, так само, як і грецьке а́ґґелос (анґело́с), означає посланець, вісник. І недостатньо просто доторкнутися до людини, недостатньо просто захотіти – і доторкнутися. Коли ти торкаєшся до неї, щоб підняти її з якогось відчаю, з якоїсь зажури, потрібно відчувати, що ти в цей момент – ангел, що ти виконуєш Божественну місію, що ти не просто так дієш, а передаєш людині Світло Боже, дієш в ім'я Боже. І ангел не каже йому: «Помолися!», «Покайся!» або «Увійди в пророчий стан!», або щось подібне. Ангел каже: «Встань, поїж». Тобто насамперед, коли ми кажемо: «Господь любить тебе», – це може полягати в тарілці юшки: Господь любить тебе, і тому візьми поїж. Це турбота про найперші-найперші потреби людини. Що відбувається при цьому з Еліягу?

6. І глянув він, і ось, у головах у нього коржик, спечений на вугіллі, і фляга води. І поїв він, і напився, і ліг знову.

Тобто, здавалося б, їжу йому приніс не ангел, тут про це не сказано. Він прокинувся, отямився і побачив, що все необхідне в нього вже є: коржик, спечений на вугіллі, і фляга води – все, щоб задовольнити основні його потреби, у нього є. Він поїв, і нам здається, що ось, зараз він устане, знову помолиться, увійде в пророчий стан, покається, напише ще книжку і зустріне ще когось. Але ні, він поїв і ліг знову. З першого разу іноді не вдається, навіть в ангела з першого разу іноді не виходить.

7. І знову прийшов ангел Господній, удруге, торкнувся його і сказав: встань, поїж, бо далека дорога перед тобою».

 Ангел приходить і знову торкається його, знову дотик, тобто відбувається контакт, тілесний контакт. Ангел торкається його і каже: «Поїж, бо далека дорога перед тобою. Тобі ще багато належить зробити, ти ще потрібен Створителю, ти ще потрібен Всевишньому, від тебе ще щось вимагається в цьому світі. Встань і поїж». І це не просто таке поїж, бо Бог тебе любить. Бог хоче тебе використати, Бог потребує твого служіння в цьому світі. Звичайно, насправді Бог ні в чому не має потреби, але в Нього є план щодо твого служіння, ти потрібен Богу для служіння, ти – інструмент для розкриття світла Божого у світі, тому ще далека дорога чекає на тебе.

Можна згадати розповідь Шломо Карлебаха, співочого рабина, про чоловіка, який побачив жінку, що тонула. Він кинувся за нею у воду, всіляко вмовляв її: «Повернися! Тобі ще багато чого належить зробити! Ти потрібна! Бог тебе любить! Не губи своє життя!» А вона каже: «Ні! Дайте мені спокійно померти. Слухай, чого ти причепився? Дай мені спокійно потонути». Тоді він сказав: «Гаразд, тобі байдуже твоє життя. А як же я? Я ж не вмію плавати, я потону без тебе, я загину без тебе, ти мені потрібна!» І тоді вона кинулася його рятувати, витягла його на берег і, як каже ця притча, почала нове життя. Тому (і це важливо) ти не тільки потрібен Богу, ти не тільки важливий для служіння Всевишньому, ти важливий мені. Людині треба відчувати, що вона потрібна не тільки Всевишньому, а й тому, хто з нею спілкується, ближньому своєму. Це необхідно і важливо людині нагадувати для того, щоб відновити її, щоб повернути її, підняти її з відчаю і зневіри, в якому часто опиняємося і ми самі, і наші ближні. Ось такий рецепт дає Писання.

8. І встав він, поїв, і попив, і йшов він силою тієї трапези сорок днів і сорок ночей до гори Божої Хорев.

Ми бачимо, що після цього Еліягу встав, поїв, і цієї трапези, яку було дано йому з настановою: «У тебе ще все життя попереду, ти ще багато чого маєш зробити», цієї трапези вистачило йому на сорок днів і сорок ночей шляху, цього вистачило йому для того, щоб почати розмову зі Всевишнім. Щоб із цього відчаю, з цього «забери мою душу, я більше нічого не хочу», звернутися до Всевишнього з молитвою і почати шукати в Нього відповіді, почати реалізовувати свої стосунки зі Всевишнім. Еліягу не проста людина: це людина, яка має спілкування зі Всевишнім, яка знає Всевишнього, можна сказати, один із найсильніших пророків, про яких ми читаємо в Танаху. Але ми бачимо, що і в нього бували часи відчаю і зневіри. З усіма трапляється. Всевишній дбає про те, щоб вивести його з цієї ситуації, і тим самим і нам дає важливі практичні настанови в тому, як допомогти нашим ближнім, які опинилися у відчаї і зневірі. Святий, благословенний Він, дасть нам мудрості діяти мудро, розсудливо і з любов'ю з усіма нашими друзями, які в зневірі, які в скорботі, які в депресії, які страждають. Звичайно, є професійна допомога, але ми маємо, як ближні, своє служіння щодо таких людей.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Тижневі глави Балак і Пінхас – добрий привід поговорити про прокляття, про те, як ми самі ненароком можемо привести прокляття у своє життя і в життя людей, які нас оточують. Ні, мова не йтиме про якусь містику, спробуємо обійтися майже без неї.

У Торі є три слова, що позначають прокляття. Перше слово, клала́,походить від того ж кореня, куф-ла́мед-ла́мед, що й слово каль – легкий, нічого не вартий. Це слово може використовуватися, коли ми нехтуємо якимись талантами, здібностями, можливостями своїми або людей довкола, коли ми нехтуємо власною гідністю або гідністю людей довкола. Наприклад, росте в нас дитина, і в неї є талант до музики чи до малювання, але ми кажемо: «Куди тобі бути художником? Куди тобі вступати до художнього училища? Іди в зоотехнікум, він поруч, і в нього легко вступити. Куди ти поїдеш учитися? Куди ти пхаєшся, на що ти замахуєшся?»

Тобто ось це «ти ніколи не зможеш стати», або «я ніколи не зможу стати», або «куди вже тобі, куди вже нам» – це нехтування якимсь талантом, даним Богом. Часто ми не хочемо бачити ці таланти, ці здібності в дітях тому, що ми хочемо розвинути в них щось інше. Нам не вдалося стати кимось – наприклад, ми хотіли танцювати в балеті, і тому ми хочемо, щоб наша донька танцювала в балеті. Можливо, вона й не хоче цього зовсім, вона хоче малювати, але ж ми хочемо по-іншому, і її талант малювання від Бога ми заглушуємо. Якісь її здібності, якийсь її потенціал виявляється знехтуваним нами. Так само й якимсь нашим власним потенціалом ми можемо знехтувати, і це – клала́. Коли ми важкі, вагомі, гідні (мехубаді́м), зневажаємо, перетворюємо гідність Божу на щось зневажене (мекалелі́м), коли ми нехтуємо тим, що дав нашим дітям Бог, тим, що може в них проявитися, зробити їх щасливими людьми, які реалізували себе, то тим самим неусвідомлено приносимо у своє життя і в життя наших дітей прокляття. Я думаю, що кожен знайде безліч прикладів того, як це діє у власному житті і, можливо, в житті людей довкола, дітей, коли ми закриваємо шлях Божому благословенню. У книзі Берешит, у 49 розділі, ми читаємо про благословення Праотцем Яаковом своїх синів, і в 28 вірші сказано: «Благословив кожного за благословенням його», тобто благословив те, чим його діти вже були благословенні Господом. Благословив наявні в них здібності, наявні в них риси характеру – те, де Божественне світло в них уже проявилося, у цьому благословив їх. Це дуже важливо – благословляти в тому, у чому наша дитина вже благословенна.

Інший приклад стосується тих ситуацій, коли ми нехтуємо власною гідністю. Ми опинилися в черзі, де всі штовхаються і кричать. Спочатку ми стояли спокійно, потім раптом ми заразилися загальним настроєм і теж почали штовхатися і кричати. Або ми звикли дотримуватися чистоти і кидати папірці тільки в урну. Але, потрапивши в засмічене місце, місце, де будинки з розбитими вікнами, ми теж починаємо кидати сміття просто під ноги. Так само ми можемо перейняти мовлення від тих, з ким ми спілкуємося. Якщо раптом ми потрапили в середовище, де мовлення нечисте, то можемо підхопити це нечисте мовлення. Можна знехтувати своєю гідністю і зробити себе легким, щоб було легше жити. Це прокляття точно такого ж типу, прокляття клала́, від слова каль (легкий), як ми вже сказали.

Інше слово для позначення прокляття – це слово меара́. Воно має той самий корінь, а́леф-вав-рейш, що й слово ор (світло), хоч як це дивно. Надлишок світла може перетворити благословення на прокляття, якщо нас, у лапках кажучи, благословляють тим, чого ми не можемо сприйняти, якщо на нас звалюють те, чого ми не можемо понести. У книзі Дварім (28:30–31) ми читаємо: «З дружиною заручишся, але чоловік інший ляже з нею; дім збудуєш, але жити не будеш у ньому; виноградник насадиш, але не скористаєшся з нього. Твій бик заколотий у тебе на очах, але їсти з нього не будеш; твій осел відібраний силою в тебе, і не повернеться до тебе; твої вівці віддані ворогам твоїм, і ніхто тобі не допоможе». Це стан ару́р (проклятий), коли людина у владі прокляття меара́. Тобто в тебе є дружина, у тебе є дім, у тебе є виноградник, у тебе є бик, у тебе є осел, у тебе є вівці, але ні від чого з цього ти не можеш отримати благословення, тому що в тебе немає посудини, щоб це благословення вмістити.

Бувають ситуації (зазвичай це відбувається у східних країнах), коли маленьку дівчинку видають заміж у сім, або дев'ять, або тринадцять років, а іноді й у три роки. Начебто, звичайно, заміжжя – це благословення для дівчини, але в цьому віці воно обертається для неї прокляттям. Буває, що дівчинка помирає, кінчає життя самогубством, а якщо вона й живе, то життя її занапащене. Це також меара́.

Мені якось написала одна добра жінка: «У мене тут назбиралася десятина, десять тисяч доларів, а поруч живуть наркомани в покинутому будинку. Може, я дам їм ці десять тисяч доларів, і вони почнуть з цими грошима нове життя, як ви думаєте?» Я відповів їй: «Ці гроші можуть наркоманів убити. Не маючи якихось інструментів, щоб почати з цими грошима нове життя, вони просто витратять їх на наркотики, можливо, на такі дози, що не виживуть». Гроші, які для інших були б благословенням, можуть цих нещасних людей, що заплуталися, занапастити. Наркомани, раннє заміжжя – це, можливо, дуже радикальні приклади, але знову ж, покопавшись у нашому житті, можна знайти, як це діє. Тому цар Шломо сказав (Мішлей, 30:8): «Суєту і брехню віддали від мене, бідності й багатства не давай мені: годуй мене хлібом насущним». Чому «не давай багатства»? Тому що багатство, навіть для людини, вільної від наркоманії, може стати прокляттям. І слава, і влада, до яких людина не готова, теж можуть бути для людини прокляттям.

Буває і так, що людина працювала десь, досягала успіху, була, наприклад, добрим хірургом, хірургом від Бога. Справді від Бога, адже це Бог дає талант. І її підвищили, зробили для початку головним лікарем лікарні. Вона потрапила на адміністративну роботу, з якою не дуже справлялася, а потім отримала ще бі́льше благословення і стала міністром охорони здоров'я. І як міністр охорони здоров'я вона може виявитися абсолютно неспроможною. Ось благословення, яке перетворилося на прокляття, рясність світла, яка перетворилася на темряву.

Або затіяла людина будівництво дому для своєї сім'ї, але затіяла будівництво величезного триповерхового дому, взяла під це будівництво кредити, її навіть кредитами банк благословив. Зрештою вона ніяк не може закінчити цей дім, роками дім стоїть недобудований, поки діти ростуть. І, можливо, менший дім людина збудувала б раніше, але вона сама у своє життя принесла зайве світло, принесла меара́. Тому, коли ми просимо про якусь славу або про якісь гроші, теж треба бути обережними: не всякі гроші, не всяке нове призначення, навіть не всяке служіння ми можемо понести.

І це значення другого виду прокляття, слова меара́, його прояв у нашому житті. Треба застерегти, звичайно ж, що людина має прагнути до бі́льшого, інакше вона потрапить під прокляття клала́, про яке ми говорили на самому початку. Людина має прагнути, замахуватися, дерзати, усе це треба робити. Але також треба співвідносити свої можливості, треба постійно молитися, щоб те, що ми отримуємо, те, де ми ростемо, те, де Всевишній виводить нас на простір, було для нас благословенням.

Третє слово, про яке ми говоримо, – це слово нако́в. Дієслово лінко́в означає назвати речі своїми іменами, пробити отвір, ніби продірявити дірочку для того, щоб вивести щось на світло. Здавалося б, що в цьому страшного?

Мудреці кажуть: «Усі знають, для чого наречена йде до шлюбної кімнати, але той, хто говорить про це вголос, той проклятий». Є якісь речі, якісь дії, про які не заведено говорити, які заведено чинити в скромності. Це можуть бути як природні речі, як наші природні потреби, так і те, чого ми соромимося. Ці проблеми і ці гріхи в нас є, ми працюємо над їх подоланням, але ми соромимося їх і не асоціюємо себе з ними.

У тижневій главі Балак (23:8) ми читали, як Біл'ам каже: «Що ж я прокляну, якщо не прокляв Бог?» Тут він використовує це саме дієслово лінко́в. «Як я можу оголосити щось їхньою природою, пов'язати щось із їхньою природою, якщо Бог цього не зробив?» І Раші каже тут: «Як прокляну, якщо не прокляв Бог? Навіть коли вони заслуговували на прокляття, коли їхня природа якось проявлялася, вони не були прокляті. Коли їхній батько, Яаков, згадав їхній гріх: бо в гніві своєму вбили чоловіка, він віддав прокляттю тільки їхній гнів, як сказано: проклятий їхній гнів». Праотець Яаков, благословляючи своїх дітей, не сказав: «Ви гнівливі» і не пов'язав гнів із природою братів. Він прокляв тільки їхній гнів, не їх самих. А нако́в – це прокляття, коли проклинають щось, називаючи це природою того, кого проклинають.

У всіх у нас можуть виникати якісь грішні думки, грішні бажання, щось таке, що нас самих часом вражає: звідки це в нас узялося? Глибина того, що відбувається в наших серцях, іноді здається про́пастю. І ми звикли цього соромитися, ніяковіти від цього, ховати це, приховувати це і намагатися це перемогти. Тому нас так бентежить нецензурна лексика, коли прямим текстом промовляються назви якихось органів, якихось занять, які не заведено називати і для яких у нас є евфемізми.

Я був свідком ситуації, коли в психіатричній лікарні Кфар-Ша'уль в Єрусалимі лікар-жінка робила обхід разом зі студентами та іншими лікарями лікарні. І один хворий каже: «А чого ти тут прийшла мене оглядати? Ти сьогодні зі своїм чоловіком робила ось те, те і те». Адже немає нічого соромного в тому, що вона робила з чоловіком, хоч би що це було. Але це породжує якусь скутість, якусь затиснутість усередині: «Ось вона, твоя природа, ти насправді нечиста, насправді зовсім нічого доброго в тобі немає». Нецензурна лексика робить нас нечистими, часто сковує нас.

І ми читаємо в тижневій главі Пінхас (25:6–8):«І ось, прийшов хтось з Ізраїля і наблизив до братів своїх мідьянітянку перед очима Моше і перед очима всього Ізраїля, а вони плакали біля входу в Намет зустрічі. І побачив це Пінхас, бен Ельазар, бен Агарон-коген, і встав він з громади, і в руці в нього спис. І ввійшов він слідом за ізраїльтянином у нішу (ель-гакуба́), і проткнув він обох їх, і ізраїльтянина, і жінку, просто в черево (шлунок) її. І припинився мор серед синів Ізраїля».

Треба зробити примітку до перекладу. Слово гакуба́, яке перекладено тут як ніша, позначає також бордель або притон, місце, де можна бути самим собою, де можна все в простоті називати своїм іменем, бути таким, який ти є. Усе це я кажу, звичайно, з часткою іронії та сарказму. Що тут сталося? Чоловік привів мідьянітянку на очах у всього Ізраїля. Він ні перед чим не ніяковіє, він нічого не соромиться, він каже: «А ви що, ви справді не задивляєтеся на цих мідьянітянок? Ви що, про них справді не думаєте? Та ви всі хочете з ними бути, ви всі такі ж хтиві, як і я. Але я – єдиний тут чоловік, який прийшов і привів її, не соромлячись. Та годі, що ви вдаєте тут із себе шляхетних, що ви вдаєте із себе віруючих, усередині ви всі такі ж, ви всі з гнильцею». І весь Ізраїль плакав. Плакав, тому що чути таке справді дуже гірко. Це те, що каже це прокляття, яке сковує тебе, яке намагається сказати тобі, що ти нечистий, що в тобі теж це є, і, більше того, це твоя природа, якої ти лицемірно соромишся, прикидаючись праведним.

З подібним часто стикаєшся в житті: «Ти проти парадів гордості? Ти гомофоб? Ні, ти не гомофоб, ти латентний гомосексуаліст. Ти просто соромишся свого гомосексуалізму, тому ти проти цього воюєш, а насправді ти всередині такий самий, як ми». Або нам кажуть: «Та годі, чого ти вдаєш із себе праведного? Та годі, чого ти так чиниш? Я хоча б ось не соромлюся, я хоча б по-чесному, а ти не тільки лиходій усередині, ти ще й лицемір. Уся твоя праведність – це лицемірство». Це вудочка, на яку дуже легко попастися. Дуже важко буває пам'ятати, що праведність – це наша нова природа, а те грішне, що в нас є, те нечисте, що в нас ще залишається, – це те, що відходить, що вмирає, те, що ми подолаємо і підемо далі. Іноді важко пам'ятати, що ми маємо себе асоціювати, зіставляти саме з праведністю, а не з тим нечистим, що в нас є, коли нам кажуть: «Та годі, та всі ми такі, та ти ж цього хочеш насправді, ну дозволь собі, ну не будь ганчіркою, не будь таким уже праведним».

І це той випадок, коли не треба сперечатися, коли треба діяти за принципом Пінхаса і взяти спис. Ну, звичайно, ми не Пінхаси і можемо просто припинити, перервати розмову. Тому нам кажуть, щоб ми не спілкувалися з тим, хто зветься братом, а сам – розпусник, користолюбець чи ідолопоклонник, наклепник, п'яниця, шахрай. З такими навіть не треба їсти за одним столом, вступати в дискусії, вступати в якісь розмови, в якесь спілкування, від цього треба віддалятися. Тому що якщо ти почнеш спілкування, то ти почнеш говорити тим самим лексиконом, ти впустиш це в себе, дозволиш собі бути таким самим. Це відчуття власної нечистоти породить скутість, іноді воно може навіть паралізувати. І може статися, що та думка, яка лише іноді з'являється десь у глибинах тебе, спливає лише на якісь миті, раптом отримає силу через це прокляття, почне знову боротися за виживання, знову воскресати з мертвих у тобі. У будь-якому разі це параліч, це нечистота, це несвобода, яка пов'язана з цим прокляттям. Віддаляйтеся від цього. Так ви врятуєтеся, так ви позбудетеся прокляття у своєму житті, цього прокляття, яке називається нако́в.

Це три прокляття. Без жодної містики вони входять у наше повсякденне життя. Ми можемо підхопити одне з них і носити його в собі, і треба бути дуже уважним і пильно дивитися, що відбувається довкола нас.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Тижнева глава Пінхас дуже цікава, багато чого тут нам Тора розповідає. Давайте торкнемося кількох важливих і цікавих, на мою думку, деталей.

 У 26 розділі, у 54 вірші, Всевишній дає настанову про поділ землі. І Він каже: «Тому, хто більший, дай більше, а тому, хто менший, дай менше». І не дуже зрозуміло, для чого потрібен такий повтор. Зрозуміло, що чим більше коліно, тим більше землі воно має отримати. Навіщо говорити, що меншому коліну треба дати менше, навіщо це друге повеління?

Багато коментаторів тут бачать, що йдеться не тільки про поділ землі. Поняття нахала́ (частка, земельне володіння, спадщина) – це не тільки місце для служіння, яке отримує коліно. У ширшому сенсі йдеться про служіння окремої людини, і воно може бути різним.

Наприклад, є людина, яка за своїм духом схильна поширювати, нести, схильна впливати, діяти на інших людей, залучати інших людей. Якщо вона десь з'являється, то її присутність одразу ж відчувається. Вона активна, вона говорить, вона надихає інших, вона веде за собою. І в неї таке служіння – вести за собою людей. Але є інша людина, більш схильна до роботи внутрішньої, яка не така помітна. Вона, можливо, сидить у куточку і займається дослідженням самої себе і, коли чує щось, обертає це на внутрішню роботу.

І можна так витлумачити, так застосувати для наших днів цю заповідь, це подвійне повеління: для кожного є своє служіння, і кожному, кожному є своє місце в загальному служінні Ізраїля. Тому, хто схильний до зовнішнього, схильний спілкуватися з людьми і залучати людей, допомагати людям, служити людям, тобто бути присутнім і наповнювати собою, треба дати можливість наповнювати собою простір, наповнювати собою громаду. Іншим, тим, хто більше схильний до внутрішнього, треба допомогти залишатися зі своїм служінням і цінувати це служіння не менше за перше.

Мудреці казали, що служіння смиренне завжди бажаніше. Людина має бути обережною у своєму впливі на інших, у своєму прагненні повести за собою, тому що це іноді небезпечно для самої цієї людини. Ставати вчителем, ставати наставником, ставати людиною впливовою може бути просто небезпечно, тому мудреці радили бути обережним у цьому.

Тепер перейдімо до іншої теми, іншої частини тижневої глави, де ми зустрічаємо зовсім несподіване явище. Нам було дуже звично впродовж усіх попередніх глав читати: «Вайдабе́р адона́й ель-моше́ лемо́р – І говорив Господь з Моше, кажучи». У нашій тижневій главі (27:15) ми читаємо дивовижне: «Вайдабе́р моше́ ель-адона́й лемо́р – І говорив Моше Господу, кажучи». Моше звертається до Всевишнього після того, як йому стало зрозуміло, що він у країну не ввійде. Моше дбає про те, щоб громада не осиротіла після нього, просить у Всевишнього призначити наставника після себе (можливо, Пінхаса, популярність якого зростає). І що Моше каже Господу? Він каже знову-таки дивовижне: «Нехай призначить Господь, Бог духів усякої плоті (тобто Бог, Який знає дух кожної людини: і дух тієї людини, яку Він поставить у наставники, і дух кожної людини, яка наставника потребує), нехай призначить чоловіка над цією громадою, який виходитиме перед ними і який входитиме перед ними». Що це означає? У багатьох земних царів заведено, що цар сидить у штабі або з пагорба спостерігає за битвою. Але тут народові потрібен такий вождь, який ітиме разом зі своїм народом, рухатиметься разом зі своїм народом, який виводитиме його і приводитиме його назад. Ще одна важлива думка: коли цар виводить людей на війну, то можна сказати: «Та ми, заради цієї війни, заради тієї ідеї, за яку ми воюємо, ми взагалі всі готові померти, і нам не шкода нікого покласти: добре вмирати за Батьківщину, і не шкода нікого». Тут потрібен вождь, який не тільки здатний вивести людей на війну, а й дбає і про те, щоб вони з війни повернулися. Щоб не була громада Господня як вівці, у яких немає пастиря, щоб ця людина була як пастух для овець.

Що тут дивовижного? По суті, Моше просить у Всевишнього призначити свого спадкоємця, призначити людину, яка керуватиме громадою Ізраїля після його смерті. Чому просто не сказати Всевишньому: «Постав потрібну людину над громадою». Чому Моше дає Йому, Всевишньому, таку чітку інструкцію? Всевишній що, не знає, кого ставити? Чи Всевишній може поставити неправильну людину? Моше в цих своїх словах описує себе. Він хоче такого наставника, як він сам, і далі, в книзі Дварім (18:15), ми побачимо, як це проривається в нього і як він каже: «Пророка, подібного до мене, поставить вам Всевишній». Моше щирий, він відданий, вірний служитель, Сам Всевишній про це свідчить. І він хоче, щоб його спадкоємець був таким самим вірним служителем. І хоча він не ввійде в країну Ізраїля, де зовсім інші принципи управління всім, він просить Всевишнього: «Постав, зроби такого самого, як я».

Що йому відповідає Всевишній? Читаємо у 18-19 віршах 27 розділу: «Візьми Єгошуа бен Нуна, людину, в якій є дух, і поклади на нього руку твою, і постав його перед Ельазаром-когеном і перед усією громадою, і наставляй його перед очима їхніми». Тобто за словом Ельазара-когена, у якого є урім і тумім, виходитиме на війну і повертатиметься з війни Єгошуа бен Нун разом зі своєю громадою. І так, він не буде таким вождем, як Моше, у нього буде зовсім інший принцип влади. Ми пам'ятаємо, як Моше посилав розвідників-дослідників і давав довгий-довгий список справ: ось це, ось це і ось це дослідіть. Єгошуа бен Нун посилає розвідників-шпигунів (мераґлі́м) із завданням: «Ідіть і розвідайте Єрихон». Про це ми читаємо в 2 розділі книги Єгошуа. А в 9 розділі тієї ж книги, в історії з ґівонітянами, ми бачимо, що старійшини активно беруть участь в управлінні громадою.

Єврейська традиція каже: «Обличчя Моше, як сонце, обличчя Єгошуа, як місяць». І справа не тільки в тому, хто яскравіше світить: хто світить прямим світлом, а хто відбитим. Просто, коли світить місяць, видно ще й зірки, світло місяця не затьмарює собою світла зірок. Є вождь, який відповідає за все, і при ньому ніхто не знає, хто в нього міністр економіки, хто в нього міністр легкої промисловості, хто в нього ще який міністр, тому що все на ньому, він усе взяв у свої руки. Це як при світлі сонця: хоча зірки є, їх не видно. І поки народ Ізраїля, об'єднаний однією ідеєю, одним спільним шляхом, мандрував у пустелі, потрібен був такий вождь, як Моше – вождь із сонячним обличчям. Коли ж народ Ізраїля входить у Країну, таке управління вже не підходить. Потрібен той, хто може делегувати владу, хто може радитися, хто дає й іншим керувати, діє колегіально, більш відкритий для інших.

Чому я пов'язав дві ці теми – про різні типи служителів і про різні типи вождів? Для людей з різною природою Всевишній каже: «Вибирай шлях, підтримуй людей з різною природою». Так само і для ситуацій з різною природою: різні ситуації вимагають різного керівництва.

Вождь, про якого зараз просить Моше, при якому отара, громада, не залишиться без пастуха, з'явиться пізніше. Про Давида сказано: «Увесь Ізраїль, Єгуда любили Давида, бо він водив їх і приводив їх». Саме Давидові Всевишній скаже: «Ти пастимеш народ Мій». Тобто молитва Моше, прохання Моше була почута, але реалізується вона пізніше. Буде час вождя з сонячним обличчям. Буде час вождя з обличчям місячним. І, звичайно ж, Давид – це прообраз Машиаха, того, хто вестиме вже не тільки єврейський народ, а й усе людство.

Є ще одна думка про нашу тижневу главу, якою хочеться поділитися. У 28 розділі є заповідь про жертву тамі́д, що в дослівному перекладі означає завжди. Ця жертва приноситься кожного ранку і кожного вечора. Це постійна жертва, яка приноситься за постійним розкладом.

Чому вона названа тамі́д (завжди)? Є історія про одного юнака, який вирішив потихеньку наближатися до Тори, до заповідей. І він зрозумів, що перше, що він може зробити, це взяти на себе для початку одну молитву. Тобто з усіх молитов, якими традиційно євреї моляться, він вибере одну. Він запитав у рабі, яку молитву той найбільше цінує, і рабі сказав йому: «Молитву Моде́ ані́», молитву, яку кожен єврей читає, коли він прокидається вранці: «Дякую Тобі, Господи, який повернув мені душу в милості своїй. Велика віра Твоя». Єврей, починаючи свій день, відкриваючи свої уста вперше за день, каже слово моде́ (дякую) і ввечері закінчує свій день теж молитвою подяки. Це як поставлені дужки, які об'єднують увесь день. І молитва, як жертва тамі́д, поширюється на весь день, увесь день минає, як у дужках, у цій молитві. І дуже важливо, як ми починаємо і як ми закінчуємо день, як ми починаємо і як ми закінчуємо кожну справу. Тому є благословення перед заповіддю, після багатьох заповідей теж є благословення, є молитва перед початком і молитва після закінчення кожної справи. Це те, як відображається жертва тамі́д на наших справах у наш час.

Ось (коротко) такі думки щодо нашої тижневої глави Пінхас.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Наша тижнева глава Пінхас починається з 10 вірша 25 розділу, коли всі події вже відбулися, коли Пінхасом, сином Ельазара-когена, що заревнував ревністю Всевишнього, вбито ізраїльтянина і дівчину-мідьянітянку, гнів Господній ущух і припинився мор, що вразив двадцять чотири тисячі людей.

У нагороду за мужність і героїзм можна було б очікувати, що Всевишній скаже: «Нехай Пінхас буде вічним головнокомандувачем армії оборони Ізраїлю. Нехай Пінхас буде вічним міністром оборони Ізраїлю, адже ця людина виявила мужність. Коли всі були скуті, і ніхто не знав, що робити, Пінхас узяв спис, пішов і пронизав двох людей». Але Всевишній каже: «У нагороду Пінхасу буде завіт миру». Чому саме завіт миру буде нагородою йому? Тому що метою Пінхаса було не виявлення мужності й героїзму, він не хотів показати свою силу, він не брав участі в лицарському турнірі. Його мета – це примирення народу Ізраїля і Всевишнього. Його мета – домогтися милості Всевишнього до народу Ізраїля.

Так само багато років тому, коли Моше вийшов до криниці й побачив, як пастухи утискають дочок Ітро, він заступився за них, ризикнув, можна сказати, своїм життям, але не для того, щоб показати свою силу, а для того, щоб виявити милість до дочок. Так буває, що мужність і героїзм, вияв сили, необхідні для примирення, тому нагородою Пінхасу слугує саме завіт миру, цілком відповідна нагорода.

Але є в цього й інший бік. Коли людина вбиває, її душа може виявитися травмованою. Можна огрубіти, можна зачерствіти, можна навіть зробити звичкою вбивати людей, не дай Боже.

Наприклад, людина зайнята якоюсь роботою, пов'язаною з реабілітацією: соціальний працівник, який розбирає якісь складні, заплутані справи, в якихось складних, заплутаних обставинах; або соціальна працівниця, яка працює з жінками, що страждають від насильства в сім'ї, допомагаючи їм зберегти мир у серці, допомагаючи захотіти знову вийти заміж, знову повірити в те, що є нормальні, порядні чоловіки; або тюремник, який постійно працює з ув'язненими. Як цим людям повірити, що світ повний нормальних, здорових людей, як не дати своєму серцю зачепитися, втягнутися в те, що тобі доводиться робити заради милості, заради примирення людей з Богом, заради примирення людей з іншими людьми, як зберегти мир у серці? І Всевишній благословляє Пінхаса і каже: «Попри те що ти вбив людей, Я даю тобі завіт миру, у тебе буде мир у душі, твоя душа не постраждає, не подряпається від цього вбивства». Ба більше, це завіт священства: коген спокутує інших людей, він посередник у процесі спокути. Благословення когена – це бачити нечисте і самому не ставати нечистим. Це суть завіту миру: «Ти вбив, але Я дам тобі мир у серці, ти не станеш убивцею».

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Читайте також главу Балак, матеріал про єврейські свята, бесіду про завіти і тижневі глави Тори.