Мішпатім

З Божою допомогою ми з вами почнемо вивчати нову тижневу главу, главу Мішпатім. Вона починається з 21 розділу книги Шмот. Ця глава незвичайна. На відміну від інших глав, у яких ми читали якусь оповідь, розповідь про якісь події, що відбуваються з Праотцями, з Отцями або з народом Ізраїлю, тут ми читатимемо, по суті, звід, список Божественних законів. Декому здасться, що цей список безладний, але ми з цим потихеньку розберемося. Десятислів'я вже дано, але ще не народилися дві скрижалі, на них ще нічого не записано. Це самий початок спілкування Бога з народом і найперші закони (не заповіді, а закони, є різниця), які Всевишній дає народові Ізраїлю. Давайте читати і потроху розбиратися.

Слово мішпаті́м – це множина від слова мішпа́т (суд), у сучасному розумінні саме процес суду або речення. Речення як одиниця мови буває питальним, окличним, розповідним, літературне речення або закінчена сформульована думка. Що Всевишній каже тут Моше? Він каже: «Ось приклади законів, приклади установлень і рішень якихось конкретних ситуацій, які ти покладеш перед народом Ізраїлю, через які ти навчатимеш їх розпізнавати взагалі, що таке Божественний Закон». Коли комп'ютер намагаються навчити розпізнавання облич, чоловічих чи жіночих, йому показують багато-багато облич упереміш і позначають: ось це – чоловіче, ось це – жіноче. Поступово в нього формується нейронна мережа, і комп'ютер навчається (так створюється штучний інтелект) розпізнавати обличчя. Я дуже спрощено це кажу. Так само і мозок людський, мозок дитини працює. Ми з вами, будь-хто з нас, відрізняє чоловіче обличчя від жіночого на підставі досвіду, на підставі того, що ми бачили багато облич. Наприклад, бачачи якесь яблуко, ми можемо сказати, що це яблуко. Або, з іншого боку, бачачи баклажан, ми точно не приймемо його за яблуко. І тут Всевишній каже: «Ось приклади, ось зразки законів, на підставі яких народ Ізраїлю навчатиметься їх потім застосовувати». Ми далі розберемо, як це працює. І ось Всевишній починає перелічувати свої закони, закони зразково-показові.

Дивно, що Всевишній вирішив почати з цього закону. Не з «єдність, рівність, братерство», не з якихось гасел, не з «якщо ти вариш борщ, налий сусідові; якщо відчув у сусіда запах плову, хапай тарілку і йди до нього» – ні, з «якщо ти купиш раба-єврея». Мова піде про найбільш соціально незахищену групу населення, про рабів. Що відбувалося у світі? Людина могла продати саму себе в раби або бути перепроданою як раб (ми не говоримо про рабів, яких захоплено під час війни). Людина, опинившись у боргах, опинившись у скрутній ситуації, у глибокій нужді, могла продати себе в рабство. Він приходив до хазяїна, до свого потенційного пана, і казав: «Я хочу продати себе в рабство». Йому виплачувалася якась сума, скажімо, 600 тисяч рублів (приблизний еквівалент), і він переходив на все життя в розпорядження хазяїна. З цього моменту він виконував будь-яку роботу, яку хазяїн забажає, в обмін на дах, харчування та одяг, в обмін на утримання. Так було в усьому світі, так купувалися раби. Багато людей, використовуючи нужду, використовуючи економічні труднощі своїх сусідів, ближніх, одноплемінників, купували їх у раби і таким чином багатіли на чужій нужді. В усьому світі раби ставали рабами на все життя, але вони могли накопичити якісь гроші й викупити себе. Ми читаємо про римських рабів, що вони викупляли себе часто за дуже великі гроші. Але тут – ти можеш його купити, проте через шість років він вийде на волю безплатно. Ти можеш заплатити йому, але ти береш його і укладаєш із ним договір: «Ти, рабе, одноразово отримуєш якусь суму грошей, переходиш у моє необмежене розпорядження, але тільки на шість років». Насправді не зовсім так. Раба не можна тілесно карати, його треба економічно утримувати. Якщо в тебе є одна подушка на двох, то ти мусиш її дати рабові, і є ще багато-багато законів, які це визначають. Раба не можна змушувати мити тобі ноги чи робити якусь неповажну роботу; у раба є цілий ряд прав, з цього вірша все тільки починається. Але найголовніше, він стає тобі рабом тільки на шість років. Це передусім захист раба: людина, навіть раб, мусить знати, що в її рабства є кінець.

Буває таке, що одружена людина продає в рабство саму себе, а дружину, звісно, не продає. Усна Тора каже: «У цьому разі хазяїн мусить забезпечувати дах, одяг і харчування ще й дружині та її дітям: якщо в неї п'ятеро дітей, то п'ятьом, якщо шестеро, то шістьом. Він має право вимагати від них виконувати якусь роботу, займатися якимось рукоділлям і так далі, але це вже як із найманих робітників». Тобто, якщо хазяїн купує одруженого сімейного раба, то проблем він набуває собі цілу купу: він мусить годувати всю його велику сім'ю, і через шість років уся сім'я піде від нього. Не кажучи вже про те, що жінка, дружина, може й до цього піти, якщо їй так заманеться, оскільки її він не купував. І є ще варіант:

Це не дуже зрозумілий нам випадок з погляду нашої сучасної моралі. Це випадок, коли пан каже рабові: «Поки ти тут раб, ось, одружися з цією чужоземкою (це в жодному разі не єврейка, тому що єврейку не можна в такий спосіб видавати заміж). Хочеш – май від неї дітей (хазяїн отримує від цього прибуток: у нього множаться раби). Але коли закінчаться шість років твого рабства, то ти виходиш, а їх залишаєш». Це неймовірної тяжкості дилема насправді. Ми говоримо тут: «А якщо скаже: люблю дружину?» Не так уже й просто вийти на волю і залишити свою дружину, хай і чужоземку. Тобто: навіть якщо він прийшов один і хазяїн його одружив, він усе одно виходить один. І хоча, звісно, ми знаємо, традиція засуджує людину, яка залишається за такого розкладу в рабстві, все-таки подумайте, що залишити дружину й дітей – це не так уже й просто.

Тобто: «Мене все влаштовує в цій ситуації, мене тут годують, напувають, одягають. Не факт, що на волі я стільки зароблю, а тут у мене ще дружина й діти, яких я люблю (це може бути цілковитою правдою), я до них прив'язаний, я не хочу на волю». І що тоді?

Тут можна зрозуміти слово елогі́м як у прямому значенні – Бог, або судді того місця. Тобто ця людина мусить перед Всевишнім засвідчити: «Я точно розумію, що я кажу, точно приймаю всі наслідки мого рішення». Або його приводять до суддів, і він свідчить, і після цього відбувається те, що відбувається. Слово лірцо́а означає проткнути, марце́а – це шило, «протикалка». Слово ле'ола́м (навіки) у цьому разі означає до ювілейного року. У ювілейний рік усі виходять на волю, там відмови не приймаються.

Якщо людина вирішила залишитися, її підводять до одвірка і ставлять тавро. Тавро залишається на вусі, тавро залишається на одвірку. Якщо людина змінила своє рішення, вирішила втекти, її можна повернути і як розпізнавальний знак показати: ось дивіться, ось його зріст, ось його вухо, ось прокол, ось сліди проколу на одвірку. І не потрібне ніяке посвідчення особи, не потрібна ніяка експертиза за відбитками пальців: є відбиток вуха, яке так мітиться. Багато коментаторів питають: «Чому саме вухо?» і кажуть: «Це те саме вухо, яке ще із Синаю чуло: ви діти Мої, чуло: Я вивів вас із рабства, а людина захотіла назад у рабство». Ну ось, будь ласка, вухо, страждай. Якщо від слухання твого народжується така віра, ми тебе так і позначимо. Але є й просте розуміння: вухо дуже зручно пред'являти як доказ. У всіх східних народів тавра тваринам теж ставлять на вуха. Якщо в Ізраїлі стається автомобільна аварія за участю верблюда, негайно з'являється якийсь перехожий бедуїн, відрізає верблюдові вуха – і хазяїна верблюда вже не знайти й не покарати. Тут, звісно, не верблюд, а людина, і багато тисяч років минуло, але принцип той самий: таврується вухо.

У 7 вірші ще одна дивовижна для наших часів ситуація.

Це можна по-різному зрозуміти. Є розуміння в коментаторів: «Вона не працюватиме поза домом, її не можна послати в ліс по дрова, не можна послати рибалити, не можна послати вночі по пиво, тому що дівчинка маленька», ама́ у цьому разі це дівчинка неповнолітня. Неповнолітню дівчинку продали в рабство, щоб вона трохи допомагала по дому, няньчила когось, може, якимось рукоділлям займалася. Але сенс же в тому, що вона, по суті, призначена надалі вступити в шлюб зі своїм хазяїном, і Тора про це говорить. Можна схопитися за голову і сказати: це ж жахливо, це сексуальне рабство! Це справді жахливо звучить, це справді жахлива ситуація, але тут треба розуміти, що Тора не дається народові праведників. Тора дана, дається колишнім рабам, ще не особливо розвиненій спільноті з певними поглядами на життя. І сьогодні і в арабів, і в багатьох народів Центральної Азії дівчину видати заміж за багатого, щоб вона поправила свої справи чи справи сім'ї, – це справа цілком зрозуміла. І видають, це відбувається і в країнах Східної Європи, взагалі завжди в бідних країнах це відбувається. Тора дається не суспільству ангелів, не суспільству святих людей, що не мають стосунку до цього світу, але дається суспільству, яким воно було тоді. Суть, сенс і таємна сила Тори в тому, щоб суспільство змінювалося. Слава Богу, ми дожили до часу, коли дочок у народі Ізраїлю не продають, рабів немає, народ виріс. Але для того, щоб він виріс, Тора опустилася на його рівень, і Всевишній не знехтував народом на тому рівні, на якому він тоді існував.

Отже, людина могла віддати свою неповнолітню дочку в рабство. Раб (е́вед) – це той, хто працює (ове́д), працівник. Ама́ на відміну від е́вед це більше нянька, руки людські, та, яка робить щось руками. Але сенс у тому, що дівчинка, потрапляючи в чужий дім, мусить бути захищена від посягання на її особу. І її вже не можна так просто відпустити. І у 8 вірші ми читаємо так:

Тобто дівчинка підросла, їй виповнюється 12 років, або в неї з'являються жіночі ознаки: волосся на пальцях, на першій фаланзі пальців, ніде в іншому місці на тілі волосся в неї, звісно ж, не перевіряють. Якщо вона підросла, і час їй виходити заміж (так-так, тоді так рано виходили заміж, і в 12, і в 13, і в 14 років), але хазяїнові вона не сподобалася, він може звернутися до сім'ї і сказати: «Спробуйте її викупити, я знижку зроблю, викупіть її». Але якщо не виходить, не може він зрадити її, свою рабиню, продаючи її чужоземцеві. Попри те, що її продано йому в рабині, він мусить зберігати їй вірність, не має права продавати її чужоземцеві.

Тобто, якщо він вирішить, що ця дівчина більше підходить для його сина, то він мусить дати їй посаг, купити їй сукню і зробити все необхідне, що належить дівчині в такій ситуації, все, що зробили б батьки.

Тобто, якщо хазяїн захоче взяти собі ще одну дружину, то він муситиме дотриматися трьох умов: ше'ера́ – це слово означає м'ясну святкову їжу, тобто гідне харчування для неї; кесута́ – за багатьма версіями, це святковий одяг для неї; оната́ можна зрозуміти як її час, тобто не перестане приділяти їй уваги. Деякі коментатори говорять про це в дуже спрощеному, в дуже природному сенсі – мусить задовольняти її в статевому плані. Інші коментатори кажуть: «Ні, тут ідеться про увагу, про те, що мусить приділяти їй час, мусить знаходити час, щоб її вислуховувати і бути з нею, попри те що взяв собі другу дружину». Треті коментатори кажуть, що час тут – це її дозвілля, це той час, який вона витрачає на себе, а це означає косметика, олія (засоби намащування), прикраси і так далі. Цьому є паралелі в текстах, у законах інших народів, коли говориться, що людина, яка залишає свою дружину, мусить зберігати їй харчування, дах, одяг і олію (олію в сенсі косметики). Тут теж говориться, що навіть якщо людина вирішила взяти собі другу дружину, вона не повинна першу позбавляти всього цього.

Що таке три цих, ми не дуже можемо зрозуміти. Можливо, це стосується самого початку розмови: якщо не зможе від неї відкупитися, віддати синові чи взяти за дружину, то тоді вона виходить безплатно, він її зобов'язаний відпустити. А можливо, ідеться про те, що він не погодиться, не візьме на себе зобов'язання постійно її утримувати за трьома показниками, про які ми сказали: ситно годувати, гарно одягати, обдаровувати прикрасами або приділяти увагу. Нагадаю, що ми тут говоримо про дівчину з дуже-дуже бідної сім'ї. За усною Торою, людина не має права продати свою дочку, віддати свою дочку в рабство, навіть якщо в неї є тільки ковдра; якщо в неї є хоча б ковдра, не можна продавати дочку. Треба залишитися вже зовсім без нічого, щоб продати дочку. Всевишній говорить про те, що навіть дівчину з такої сім'ї, у такому стані суд захищає. Ця дівчинка і цей раб Всевишньому настільки важливі, що першу розмову з народом Ізраїлю він заводить довкола цього: не говорить про закони царя, про закони поваги до влади і так далі, а починає розмову з найпростіших із найпростіших, найнижчих із найнижчих верств суспільства.

Покарання за смерть – смерть. Всевишній не проти смертної кари, як ви могли б подумати, читаючи в 20 розділі заповідь ло тірца́х (не вбивай). Ні, убивцю можна вбити і, як тут каже Всевишній, навіть треба вбити. Але в 13 вірші читаємо:

Наприклад, людина випадково впустила камінь, людина вистрілила, думаючи, що стріляє у ведмедя, і влучила в іншу людину – хтозна, які ще причини можуть бути. Є цікавий мідраш про те, що в країні Ізраїлю, серед дорожніх вказівників, були тільки вказівники на міста-притулки, тобто всі Божественні вказівники спрямовують у місця спасіння, місця, де можна врятуватися: Бог веде людину до спасіння. Якщо людина вбила ненавмисно, вона може врятуватися від смерті, від родичів-месників у містах-притулках.

Ми в Танаху читаємо схожі історії: зловмисного вбивцю карають, навіть якщо він благає про помилування, навіть якщо він прийшов і хапається за роги жертовника і каже: «Господи, спаси і допоможи!» Так тут каже Господь.

Коментатор каже: «Якщо завдав їм якогось тілесного ушкодження». Є синець? Є, не дай Боже, перелом? Усе, людина заслуговує смерті, незалежно від того, померли вони чи ні, тому що є заповідь шанувати батька й матір. Сімейні цінності дуже важливі, тому дуже суворе покарання за те, що людина б'є батька чи матір. Батько чи мати над законом у тому сенсі, що людину за прості побої смертю не карають, за побої ж батька чи матері – смертю помре. Здавалося б, навпаки, можна сказати: ну, мати з батьком пробачать, б'є – значить любить… Ні, не навпаки, хоча комусь може здатися логічним так говорити, але, хто вдаряє батька чи матір, той смертю помре.

Людина, яка займається викраденням одновірців для того, щоб продавати їх у рабство, смертю помре. Ми говорили про це докладно в 20:13, коли розбирали заповідь ло тіґно́в (не кради).

Що це означає? Це коли людина каже: «Щоб вам так! Хай буде з вами так-то і так-то!» Або наговорює щось, зводить наклеп на батька свого і матір свою. Тобто настільки сильна пошана до батька й до матері, що навіть за словесне прокляття, за якісь злі слова людина все одно заслуговує смерті. Зверніть увагу, що заповіді розташовані ніби несистематично, можна було б помістити цей закон одразу після той, хто б'є батька… Всевишній розкладає це по-іншому, ніби перескакуючи з теми на тему, щоб ми стежили не за темою, а за голосом, можна сказати, за загальним почерком Всевишнього.

Тобто заплатить лікарняні, так би мовити, допомогу з безробіття, але не каратиметься смертю чи якимись іншими стягненнями. Чому? Тому що це сталося у сварці, так вчинила захоплена, охоплена сваркою людина.

Це перші закони Всевишнього, які ми тут бачимо, перші закони, з якими ми тут знайомимося. І ми ще дійдемо до того, який висновок народ Ізраїля з усього цього зробить. Кожен із цих законів, я думаю, стосується і нас. Попри те, що ми, звісно, не продаємо дочок у рабство, ми стикаємося з дівчатами, захист яких і заступництво над якими покладено на нас; з людьми, які перебувають у скрутній економічній ситуації і заступництво над якими накладено на нас. І ми мусимо самі ухвалювати рішення, як нам чинити з цими людьми, якщо чинити з ними за Божими законами.

Іде бичок буцається (21:20–22:3)

Отже, ми говорили, що тижнева глава Мішпатім незвичайна тим, що вона не містить у собі опису подій. Вона складається з різних юридичних прикладів, різних судових рішень, на підставі яких будь-який читач може скласти уявлення про те, як влаштовані суди Всевишнього у стосунках між людьми на всіх рівнях існування народу Божого.

Цей чоловік заслуговує на смерть, якщо раб і рабиня померли одразу під його рукою.

Багато незрозумілого одразу в одному вірші. По-перше, чому написано «проживе день або два»? Якщо проживе день, то вже зрозуміло, що й два теж проживе. Навіщо писати «або два»? «День або два» – це означає більше одного дня, отже, трохи більше дня, як рік і один день. Якщо проживе більше доби, тобто не помре одразу. У чому тут суть? Людина вдарила посохом, а коли б'ють посохом, знають, що ним можна ненароком убити. Посох – це таке знаряддя, яким легко бити, руці не боляче, коли б'єш посохом. Так у багатьох школах східних єдиноборств спочатку вчать бити палицею, щоб людина не боялася вдаряти, не боялася завдати болю своїй руці. Коли б'є людина посохом – руці не страшно, не боляче, вона не відчуває різниці в силі й може завдати більшого ушкодження. Можна вдарити так, у таке місце, щоб одразу людину вбити. Якщо одразу ж убив, то підлягає суду. Якщо той, кого вдарили, прожив більше доби, тобто організмові не завдано ушкоджень, що потягли за собою негайну смерть (це особливість юриспруденції: негайна смерть – це смерть упродовж менше ніж доби), якщо негайної смерті немає, то той, хто вдарив, не підлягає смертному покаранню. Чому? Написано: кі хаспо́ – це його гроші. Цікаво, що означає це його гроші? У цього виразу є два розуміння. Перше розуміння каже: «Тому що людина може бити раба для того, щоб запобігти своїй економічній шкоді. Їй потрібен раб, і, якщо раб лінивий, відмовляється працювати, щось саботує, треба якось рабом керувати, і тому можна знайти якісь виправдувальні обставини в тому, що людина вдарила свого раба». Хоча це й не дозвіл, але це певне виправдання, пом'якшувальна обставина. Другий варіант: убивство раба завдає збитку самому хазяїнові, тобто людина не битиме раба, який є її майном. У ті часи раб був майном хазяїна. І точно так само, як людина сьогодні не хоче навмисно розбити свою машину, у той час вона не хотіла навмисно вбивати свого раба. І в такому разі вбивство говорить про певну ненавмисність подій. Наш уривок (ці два вірші) говорить про деякі пом'якшувальні обставини та відсутність наміру вбити. У 22 вірші перед нами зовсім інша історія:

Слово нец означає орел або яструб. Двоє людей билися, дралися, зчепилися і в бійці ненавмисно штовхнули випадкову перехожу жінку. Вони так розпалилися, опустилися так низько, що штовхнули вагітну жінку. Ми говоримо про те століття, коли жінка, у якої стався викидень, могла загинути від утрати крові. Тут у неї стався викидень, але сама вона не загинула. Що сталося з юридичного погляду? На той момент дитина, яка перебуває в тілі жінки, маленький зародок, – це як її внутрішній орган: адже він перебуває в матці, приєднаний до неї плацентою і, по суті, є одним з органів її організму до моменту народження. Таким чином, коли жінці завдано ненавмисної шкоди – це як каліцтво щодо жінки. Ми зараз не розглядаємо, Тора зараз не розглядає, що відбувається щодо дитини. Якби це скоювалося навмисно, ми говорили б про вбивство плода, але подію, про яку йдеться, юридичний процес розглядає як каліцтво щодо жінки. І обов'язок суду – стягнути з такої людини гроші. Людина може сказати: «Та я не хотів її штовхнути» або «Я не штовхнув її настільки сильно, щоб у неї був викидень, і, можливо, вона взагалі жінка, у якої часто трапляються викидні…» Ні, тут сказано, що сама судова система мусить втрутитися і змусити людину заплатити те, що вимагає батько. Як можна вимагати гроші, як можна оцінити викидень? І тут, хоч як жорстоко це звучить, працює принцип «прейскуранта на людей». Ми багато в Торі читаємо про те, що викуп за душу залежить від віку і здоров'я. Наприклад, наскільки вагітна рабиня продавалася дорожче, ніж невагітна? Багато подібних прикладів.

Отже, чоловік може оцінити шкоду, яку було заподіяно, і ця шкода відшкодовується фінансово. Якби ми сказали, що цю людину, яка завдала жінці таких ушкоджень, треба вбити, розстріляти, посадити у в'язницю, ампутувати їй руку й ногу, виколоти око чи ще щось, у сім'ї не було б ніякого відшкодування шкоди. Сім'я не отримала б нічого, і вона не отримала б полегшення, якби та людина понесла покарання, і Тора, можна сказати, зводить усе до грошей, регулює все зрозумілим чином.

Цей суд, цей судовий процес, обов'язково треба це сказати, – милість і щодо злочинця. У злочинця є можливість стерти з себе цю провину, повернутися в суспільство, тому що і він – творіння Всевишнього. І ми не зацікавлені, як і Всевишній не зацікавлений, у загибелі грішника. Можна як завгодно до цього ставитися, але ось так Тора формулює цей закон.

І далі йдуть загальні правила. Правила, які, можна сказати, в середовищі сперечальників із Торою, в середовищі противників Тори стали притчею во язицех (у язичників у буквальному сенсі цього слова).

Ось такі правила перелічуються, і можна це зрозуміти, багато хто так і розуміє, що, якщо людина виколола око своєму ближньому, їй теж можна виколоти око. І так до двох разів. Після третього, якщо вона комусь третьому виколола око, вона вже не підлягає покаранню. Руки теж дві, і ноги теж дві. Опіків, звісно, можна завдавати людині безкінечно. І, мабуть, була б посада «опікаря» – людини, яка відплачувала б за опіки, у неї були б тавра, і вона б ними пекла. І обпекти треба було точно стільки ж, скільки опіків людина завдала потерпілому. Це, мабуть, мало бути ювелірним мистецтвом. Так само і «переломник». Ось був би такий майстер-кат, який би ламав на замовлення ребра, стегна, шийку стегна чи мізинець. Так це все можна зрозуміти, і так це часто розуміється. Яка була б користь потерпілому від цього процесу – цілком незрозуміло. А тим часом потерпіла людина, яка втратила око чи ногу, втратила й працездатність, по суті, втратила можливість забезпечувати собі та своїй сім'ї існування. У ті часи не було допомоги з інвалідності, не було соціальних виплат. У першій книзі Мелахім у 20 розділі є вигадана історія про раба, якого залишили під опіку, і там цілком ясно виражено розуміння ось цього слова та́хат, яке ми переклали за. Це означає ще й замість. Тобто я маю дати людині око замість ока, не своє око, а якусь його компенсацію. І ми знаємо, що вже за часів Другого храму ці вірші тлумачилися саме так. І ми також знаємо, що мудреці не вважали це мідрашем, мудреці вважали це простим смислом Тори. Підставу для цього подивіться в 20 розділі книги Мелахім: у самому кінці розділу є історія про те, що «буде твоя душа замість його душі, ти так віддаси душу за душу», тобто відслужиш, послужиш замість цієї людини, і твій народ буде замість його народу.

Отже, треба розуміти, що слово та́хат дуже рідко використовується, воно означає бути замість чогось, дати замість чогось. Тобто вартість ока замість ока, вартість руки замість руки. Знову-таки ми кажемо: «Опа! Тут усе зводиться до грошей». Так, часто все зводиться до грошей. І знову це милість до злочинця і милість у цьому разі до потерпілого, тому що, якщо просто виколоти око злочинцеві, потерпілий не зміг би далі існувати коштом виколотого ока злочинця. Суд, в єврейському розумінні здійснення суду, – це завжди милість і щодо злочинця (який може позбутися своєї провини перед суспільством, перед тим, кому він завдав шкоди, замкнути коло для себе), і щодо потерпілого. Звісно, у різній формі виявляється милість, але треба пам'ятати, що суд теж може бути милістю, і правила відшкодування фінансових збитків – це загальне правило для всього канону, який називається Незекін – закони про збитки в юдаїзмі.

У 26 вірші прочитаємо розвиток цієї ідеї. Ми казали, наприклад, минулого разу, що, якщо людина вдарить ближнього, вона підлягає смерті. Але якщо цей удар завдано рабові, як ми читали на початку цієї глави, то є певні пом'якшувальні обставини, і людина смерті не підлягає. Стосунки між ближніми і стосунки хазяїна й раба трохи відрізняються одне від одного. Це жодним чином не означає, що в раба немає жодних прав, але, пояснивши ситуацію загалом, Тора знову каже і пояснює на прикладі раба:

Цікаво, що в івриті склався вислів «ледве вибратися з чогось», тобто «вийти за зуб і за око», вийти, так би мовити, з останніх сил, вирватися з чогось. Чому око окремо, а зуб окремо? Тому що очей лише два, і пошкодження ока – дуже серйозне пошкодження. Зуб – це пошкодження дрібніше. Людина навіть не оцінюється як працівник за кількістю зубів. Хазяїнові немає особливої різниці, скільки він їсть. Зуб усе-таки за рівнем шкоди відрізняється, і варто тут сказати, що навіть через малу шкоду, завдану рабові, хазяїн зобов'язаний відпустити його на волю. Ціна будь-якого органа: пальця, вуха, зуба – це свобода. Раб має право на своє тіло. Якщо тіло його якось пошкоджується, то він виходить на волю. І ми зараз говоримо про стосунки між людиною і людиною, про навмисні злочини, про ненавмисні злочини, про те, коли людина мала на увазі і сталося, чи ненароком сталося.

Тора описує різні ситуації, але світ складається не тільки з людей, у світі є ще майно людей, майно теж може завдати шкоди, і про це ми читаємо далі:

У бика є хазяїн, і через недогляд хазяїна чи, може, через недогляд чоловіка або жінки, неважливо з чиєї вини це сталося, бик боднув людину, і людина померла. Тут немає злого наміру людини, навіть немає ненавмисного вбивства з боку хазяїна бика, можна сказати, що це природне явище, але Тора каже, що камінням буде побитий бик, тобто його буде забито так, щоб його не можна було з'їсти, а хазяїн бика буде чистим. Він отримав як покарання те, що позбувся бика. Бик – досить дороге майно, воно могло виявитися всім, що в людини є. Можна уявити цю історію по-іншому: якщо людина через несправність автомобіля, несподівану несправність, спричинила аварію, то все відшкодування збитків відбувається коштом страхової компанії, по суті, можна сказати, «коштом автомобіля», якщо це випадкова несправність, за якою людина справді не могла встежити. Я дуже спрощую, порівнюю просто, щоб були зрозумілі закони. Тора говорить не лише про биків, але те, що вона говорить, застосовне, загалом, і до собаки. І коли ми кажемо: «Якщо вдарив посохом», то зрозуміло, що якщо вдарити арматурою чи нунчаками, то правило посоха тут теж застосовне. Тора наводить нам конкретні судові справи, щоб ми бачили загальну картину. Так само і з биком.

Знову-таки, якщо людина знає, що її автомобіль несправний, якась її техніка несправна, і вона не стежила за цим, не подбала це виправити, попри те що її попередили, попри те що ця несправність уже давала про себе знати, вона не тільки позбувається свого майна, а й підлягає покаранню. У цьому разі ми начебто починаємо говорити про смертну кару, але в 30 вірші читаємо:

І знову: ми не хочемо смерті людини, навіть коли вона часом смерті заслуговує, тому їй дано можливість дати за себе викуп. Якщо його вже попереджали про його бика, якщо його вже попереджали, що його дії можуть призвести до нещастя, але він нічого не зробив, щоб подбати про безпеку оточення. Тут ми говоримо про те, коли в аваріях, у якихось нещастях присутнє щось або хтось, за волею якого ми не можемо стежити, а тільки можемо стежити за ним самим, приглядати, щоб він функціонував, щоб він існував безпечно.

Виникає ще одне цікаве питання: якщо бика, який бодається, одразу ж побивають камінням і не з'їдають, то звідки ж узявся в нас у 29 вірші такий бичок-рецидивіст, який примудряється і від учорашнього дня, і від позавчорашнього дня бути бодливим, і хазяїна просто попереджають? А це той випадок, коли бик когось бодав чи намагався боднути, але без тяжких наслідків, або комусь погрожував. Або цього бика просто підозрювали і не знали, чи точно цей бик, і попередили кількох хазяїв. Є різні варіанти. Ну, існує ж попередження про те, що, наприклад, у якихось автомобілях є якась несправна система, у якихось приладах треба стежити за чимось особливим, і в нашому випадку приблизно ось така ситуація. Як бути, коли не все залежить від нас? Ми маємо в цьому разі робити те, що залежить від нас.

 31. Якщо сина буцне або доньку буцне, зроблено буде йому, як цей суд.

Для чого це нам написано? Це нам написано для того, щоб ми поширили те, що зараз вивчили, і на дітей. Діти, можна сказати, як хулігани, можуть несподівано вискочити на вулицю, кинутися під колеса, мало що ще вони втнуть. Можливо, вони червоним революційним прапором махали перед цим биком, і бик на них розлютився. Так, я знаю, що бики не розрізняють кольорів, це просто метафора. Тобто, можливо, дитина бика розлютила… Неважливо. Хлопчик чи, дівчинка чи, негр чи похилого віку – не має значення, цей суд чиниться над хазяїном бика, і не можна сказати пішоходові, перехожому чи хлопчикові: «Ти сам винен».

У цьому разі під рабом і рабинею мається на увазі приходько, тобто раб чи рабиня з інших народів, тому що для «радянських рабів»iСаме так, «радянським рабам», написано в російському тексті. Ми переклали ці слова дослівно. не може бути такого суду: у них є родичі. А от у раба, якого взято з іноплемінників, можливо, внаслідок війни він десь захоплений, родичів немає, на утриманні в нього ніхто не перебуває, і, крім хазяїна, у нього нікого немає. 30 шекелів – стандартна ціна за середньостатистичного раба. Якщо раптом з'ясовується, що він знає китайську мову, вміє грати на віолончелі чи ходити по канату, його ціна збільшується, але в середньому стандартна ціна раба, без урахування його здібностей, – 30 шекелів. І 30 шекелів – це 30 мір срібла: ціна продажу раба і не тільки ціна продажу раба.

А бика все одно побивають камінням. Тобто якщо це стається з рабом, який лише майно хазяїна, то хазяїнові відшкодовують збиток. Відповідно, якщо це автомобіль, який врізався не в раба хазяїна, а в його візок, у якесь його майно, якщо це пошкодження майна, то відшкодовується вартість майна. З чого відшкодовується? Ну, знову ж таки зі страховки автомобільної, якщо перекладати це на сучасну мову.

У 33 вірші знову йдеться про ситуації, коли смерть стається не навмисно, а через необережність. Отже:

Тобто заподіяння шкоди майну через необережність.

34…хазяїн ями заплатить гроші (той, хто її відкрив), а загибла тварина буде його.

Тобто хазяїн ями платить хазяям осла чи бика повну вартість цієї тварини, а сама тварина залишається в нього. Якщо з нашої вини в людини пошкодилося якесь майно, то ми оплачуємо їй повну вартість, а саме майно залишається нам. Якщо ми ненароком розбили чийсь мобільний телефон, ми мусимо виплатити вартість цього мобільного телефона, а сам телефон розбитий залишається нам. Ну, звісно, ми зараз не беремо до уваги захист інформації.

Два бики побилися. Ось два бики, які обидва некеровані, в обох немає розуму, ні якихось намірів, ні якихось побоювань. Усе ділиться. Отже, якщо якусь шкоду заподіяно майну навпіл, то, отже, і шкода ділиться навпіл. Якщо ця шкода пов'язана з биками, із собаками чи чимось, чим ми не можемо керувати. Але знову ж таки, як і минулого разу ми говорили:

У 37 вірші вже зовсім інша історія:

Чому така різниця? Дуже цікаве зауваження є з цього приводу. Коли людина краде бика, вона жене його лозиною і кудись веде. Найчастіше, коли людина краде барана, вона несе його на собі. У цьому є елемент ганьби, страху. Людина зазнає якихось страждань, вона ходить із цим бараном, із цією вівцею чи з цією козою, їй дуже це неприємно, вона соромиться, і за це в неї є пом'якшувальна обставина. За бика, якого людина жене, відплачується вп'ятеро, а за вівцю, яку вона несе на собі, – вчетверо, тому що в цьому є ганьба, якої людина вже зазнала.

Ми прочитаємо ще невеликий шматочок двадцять другого розділу, який починається зовсім з іншої справи, можна сказати, зі справи про самооборону:

Уночі людина перевіряла свій підвал, виявила в підвалі підкоп, виявила, що там є злодій, злякалася його: злодій може її вбити, мало чого від злодія чекати. І, побоюючись за своє життя, з метою самооборони, хазяїн убив цього злодія. І він не підлягає покаранню, оскільки вбив з метою самооборони.

Тобто, якщо ж це відбувається при світлі дня, і ми бачимо, що це просто злодій, який хоче в нас щось украсти, але не хоче нас убивати, не загрожує нашому життю, тоді його не можна вбивати, з нього можна стягнути все викрадене. Адже ми знаємо, що це підкоп, і, можливо, пропало не тільки те, що в злодія зараз є (те, що при ньому), але всю суму викраденого, суму збитку з нього можна списати. А якщо в нього немає цього, він вивертає кишені й каже: «Ну, пропив я, пропив я це, прогуляв або витратив на хвору маму», то в цьому разі він продається в рабство за свою крадіжку, і тут не важливий мотив.

Тобто, якщо в злодія знайшли барана, чи козу, чи бика (живого, не живого – не важливо), він платить подвійну ціну як спійманий на гарячому. Якщо людина, яка втекла з украденим, виплачує суму в чотири чи в п'ять разів більшу, ми читали, то тут при підкопі, якщо злодія взяли, якщо він устиг щось потягти, він виплачує подвійну ціну живими баранами, живими вівцями, живими козами. За ціною живих.

Отже, ми прочитали досить великий уривок із різними судами. І в ньому йдеться не про конкретні випадки, Тора говорить не тільки про злодія при підкопі, не тільки про людину, яка вбила свого раба, ми мусимо за цим відновлювати, намагатися бачити загальну схему, загальні принципи правосуддя Всевишнього.

Ми продовжимо читати з 4 вірша 22 розділу. Повторю те, що вже казав: ця тижнева глава не містить у собі опису подій, а складається зі списку законів, які є прикладами, зразками для побудови законодавчої системи, для побудови закону в суспільстві народу Божого. І ми читаємо закон за законом, приклад за прикладом для того, щоб у нас складалося загальне розуміння, як і чому воно все має бути влаштоване.

Хто такі топтачі? Це дрібна худоба, здебільшого барани, вони витоптують усе, чого не з'їдають, дуже щільно утрамбовують після себе ґрунт, він стає важким для обробітку, посіви гинуть, і полям завдається непоправна шкода. Те саме роблять і дикі кабани, але кабани, природно, не у владі людини. Тобто, якщо я загнав своїх баранів (через необережність або навмисно) на чуже поле і зіпсував його, я мушу компенсувати рівноцінною землею. Але я не можу сказати людині: «У мене є ділянка трохи південніше Салехарда, там ти можеш зробити собі виноградник, я тобі його від усього серця віддаю як компенсацію». Ні, я мушу заплатити і віддати свій найкращий виноградник або своє найкраще поле, навіть якщо це поле краще за якістю, ніж те, яке я пошкодив. Тому що людина мусить розплачуватися за свою неуважність.

Другий приклад теж про неуважність або необережність:

Тобто потрібно заплатити якийсь грошовий еквівалент (за оцінкою суддів) ринкової вартості пшениці, або стогу сіна, або того, що пошкоджено. Тут немає надплати, це не подвійна плата, не плата четверна, а плата повного еквівалента. Вогонь, звісно, набагато менш керований, ніж бики, або ніж худоба, яка топче поля, але з ним теж потрібна обережність, за необережність треба розплачуватися. Коли я необережно палив багаття і загорілося поле сусіда, я не можу сказати сусідові: «Ну, вибач, це форс-мажор, це від мене не залежить». Від мене це залежить. Приблизно схожа ситуація – коли я затопив квартиру сусіда або підпалив ненавмисно.

Тобто ситуація, коли хтось, від'їжджаючи в далекі краї, залишив срібний глечик свого діда, набір срібних ложок і 500 доларів готівкою в когось зі своїх друзів і попросив: «Побережи, будь ласка, я повернуся і заберу, тому що в дорогу з собою взяти не можу», а все це вкрали з його дому. Дуже неприємна ситуація. Уявляю себе на місці кожного з героїв цієї історії: я залишив у когось щось дороге для мене, якісь речі, срібні свічники моєї прабабці, я повертаюся, а мені кажуть: «Свічники вкрали». З іншого боку, уявляю себе і на місці людини, в якої ці свічники зберігалися, у неї їх вкрали, і вона мусить якось виправдовуватися. Начебто хотіла зробити добру справу, а виявилася винною.

Що тут означає праця ближнього? Це означає, що не тільки не брав, не крав цей предмет, а й не використовував його. Тобто якщо я залишаю в когось свої свічники або свій рубанок, то є різниця, чи використовуватиме ця людина їх у господарстві, чи ні. Якщо вона почала використовувати мій рубанок, залишила його десь і рубанок вкрали, то тут уже явний недогляд. Людина не подумала про те, щоб виконати моє прохання повністю.

Припустімо, що я прийшов до чоловіка і кажу йому: «Віддавай мої свічники». А він каже: «Алексе, вибач, вкрали твої свічники, вибач, не догледів». Припустімо, я не повірив другові й кажу: «Ходімо до суддів, поклянешся», і він поклявся. Потім з'являється свідок і каже: «Я бачив, як цей „редиска“, цей недобрий чоловік, закопував твої свічники в себе під овином». Ось така тут ситуація. Тобто є свідок, є обвинувач, судді вислуховують, дивляться. Якщо обвинувач мав рацію, якщо цей чоловік, який заявив про крадіжку, справді буде звинувачений, то він заплатить подвійну частку ближньому своєму. А якщо свідок вкаже на іншу людину, на злодія, який справді вкрав, не на хазяїна, прости Боже, тут уже той, хто вкрав, заплатить подвійну частку. Але прямий зміст – якщо все-таки хазяїна дому, в якому зберігалися мої речі, звинуватять, то в цьому разі він заплатить подвійну частку. Якщо ж у нього їх вкрали з дому, але буде доведено, що він не брав, не причетний до цього, то тоді це форс-мажорний випадок.

Ще один приклад, який, здавалося б, нічим не відрізняється від прикладу попереднього:

Знову-таки свідка немає, але ж я довірив цій людині, між нами була довіра; тому, якщо вже почалося довірою, давайте й закінчувати довірою – клятва Божа буде між двома.

У чому різниця? Чому в одному випадку, якщо вкрали – ну що ж, вкрали, вибачте, а в іншому, якщо вкрали – платитиме. Різниця тут у тому, що в першому випадку я попросив людину: «Друже мій, збережи мені, будь ласка, безплатно, як послугу, збережи мені мою річ». У другому випадку я дав чоловікові свого бичка, свого баранчика, щоб він його пас, призначив йому місячну плату за те, щоб він був пастухом, і він не робить мені ласки, а отримує від мене гроші. Це велика різниця. Тому, якщо в нього вкрали, це означає, він погано стежив і не встежив. А от якщо в нього забрали і розтерзали і він може це довести, то він не мусить мені за це платити, він не мусить мені це компенсувати. Чому так? Я не очікую, що пастух, якого я найняв, грудьми наляже на стадо вовків, які прийшли до нього по барана. І я не очікую, що він полізе під кулі бандитів, які прийшли забирати в нього козеня. Тому, якщо він просто через неуважність або через недогляд допустив крадіжку – це одне. Але якщо він не ризикнув життям, десь поступився грабіжникам, то це зовсім інше, і він у цьому разі, звісно ж, не зобов'язаний платити. Я б і сам не завжди поліз під чужі кулі за баранчика, тим більше я не можу просити від свого найманця це робити.

От тут ситуація така: людина хоче позичити в мене щось і каже: «Алексе, дай мені газонокосарку (наприклад), я хочу покосити газон». Тобто прийшов до мене сусід мій і сказав: «Сусіде, дай». Я йому дав, він пішов, пішов косити газон, ненавмисно спробував покосити цеглину, і газонокосарка «відкинула копита». Отже, ця людина мусить мені заплатити. Якщо ж я сам пішов зі своєю газонокосаркою косити газон у сусіда – не просто її позичив, а був поруч, коли моя газонокосарка зламалася, – от тоді він мені нічого не винен, не мусить платити компенсацію. Про це ми читаємо в 14 вірші:

Тобто, якщо я, Алекс, пішов зі своєю газонокосаркою, мені не заплатять за пошкодження інструмента. Але якщо мене найняли за гроші й сказали: «Іди і скоси газон, і отримаєш за це» – я навіть не знаю, скільки я візьму за косіння газону, але повірте, дорого, – то от це «дорого» мені треба заплатити. Так відбувається в суспільстві порядних людей.

Тепер поговоримо про випадки, що виходять за всякі рамки.

Маго́р (викуп за наречену), кали́м або ві́но – це якась сума, яку платить наречений майбутньому своєму тестеві за його доньку. Рідко трапляється це слово в Танаху, але все-таки воно є. Тесть може попросити будь-яку суму, будь-яку ціну, але для викупу все ж були якісь, скажімо так, стандартні ринкові ціни. Ситуація жахлива: по суті, дівчина один раз послизнулася, погодилася на це. Зверніть увагу, ідеться тут не про насильство, а про спокусу, про те, що людина якимись солодкими речами переконала дівчину. Але тепер він відповідає за неї, мусить заплатити батькові маго́р (викуп) і одружитися з нею. Він зобов'язаний одружитися, якщо тільки не станеться те, про що ми читаємо в 16 вірші:

Тобто відмовиться батько і скаже: «Ти мені не наречений, статусом ти не вийшов», або ще з якоїсь причини, але цей самий маго́р однаково треба йому заплатити. За деякими відомостями, що дійшли до нас, це було десь близько 40 шекелів сріблом на той момент. Часи змінювалися, і були випадки, що деякі дівчата менше ніж за мішок золота не погоджувалися робити посвячення (кідушин), ми читаємо це в Талмуді, в однойменному трактаті Кідушин, і тоді для таких дівчат і ві́но, відповідно, було великим. Ось така ситуація і таке її розв'язання.

Знову-таки ми бачимо, що підхід Танаху, а отже, і підхід Всевишнього, полягає в тому, щоб після будь-якого проступку (хоч яким гірким і сумним він був би) не вигнати людину з міста, просто побивши її камінням, а розв'язати якось проблему, щоб люди могли продовжувати існувати в суспільстві, бути повноцінними членами суспільства, повернутися до народу Божого.

Але не з усіма так виходить, тому в 17 вірші ми читаємо:

Що означає мехашефа́? Хто така ворожка? Корінь слова каф-шин-пей той самий, що й у слова кішу́ф (чаклунство, магія). По суті, можна зрозуміти слово кішу́ф сучасною мовою як корупція. Маги, чарівники казали, що є дуже багато сил, є дуже багато працівників, чиновників у божественному світі. Справді, є багато ангелів і багато сил, через які Бог діє. І замість того, щоб домовлятися нагорі, робити все за законом і за законними прейскурантами, можна (на низькому рівні) комусь дати хабар, найняти поліцейського, щоб заарештували невинного, дати хабар тюремникові, щоб звільнили винного. Це паралель з духовним світом. Мехашефа́ – це корупціонер, що знає «ходи» в духовному світі, свого роду хакер, тобто людина, яка намагається зламати закони Бога, минаючи закон. Є речі, які існують, діють, але ними заборонено користуватися. Вони від початку виходять з того, що змінюється Божа воля, заперечується Божественна влада. Вищі сили і право вирішувати даються тим, хто вирішувати не має права. Звідси всяке чаклунство, замовляння, наговори, наведення пристріту, зняття порчі та інше. Усе це може бути кішу́ф, якщо не звернене до Всевишнього. Будь-яка дія, звернена до духовних сил поза Всевишнім, є магією, і така дія заборонена.

У чому відмінність, скажімо, від медицини? Бог установив якимось чином, що якщо ми приймемо певну речовину, то це впливає на наш мозок так, що в нас минає головний біль. Він це встановив і дозволив робити. Біохімія мозку – це не сила, вона не має самостійної волі, ми її не наділяємо волею. Ми не просимо: «Головний болю, іди геть!», не звертаємося до ангела головного болю. Ми впливаємо на певні процеси в мозку, хімічно точно так само, як ми їмо чи п'ємо.

Сюди ж належить, скажімо, і масаж. Ми діємо на м'язи, фізично розслабляємо їх і таке інше. Якби ми при цьому зверталися б до богів сили чи ще до когось, це було б ідолопоклонство і це було б кішу́ф, це була б магія. Тому ворожка або мехашіфа́ – це та, яка порушує Божественні закони, яка шукає лазівки в Божественному світі. Найчастіше це міф, більшість із них не має жодного реального впливу, і все це обман. Але це поширює віру в те, що Божественні сервери можна якимось чином зламати, що в Божественне сховище можна проникнути незаконним шляхом.

Ще варто звернути увагу на те, що слово мехашіфа́ стоїть у жіночому роді. Деякі коментатори кажуть, що найчастіше цією справою займалися жінки, але це не так. Є дуже багато трактатів з магії, зокрема й єврейських трактатів з магії, які писалися чоловіками. Маги при фараоні були чоловіками, маги при Невухаднецарі були чоловіки. І, взагалі-то, важко звалити цю справу на жінок. Слово мехашіфа́ у цьому разі – це збірна форма мови, як кажуть: риба пішла, риба клює – не одна риба клює, а багато риби клює, або птиця летить на південь, так кажуть і в сучасній російській мові.

Це стосується і чоловіків, і жінок. Багатьом здасться цілком нереальним, фантастичним випадком, але навіть у наші дні це явище не зжите, воно поширене (не знаю, чи в усіх країнах, але про багато випадків чув неодноразово). Деякі народи, до речі, навіть не соромляться про це відкрито розповідати. Вочевидь, у часи, коли була дана Тора, це було явищем ще більш поширеним. Ми читаємо і ханаанські закони, і ассирійські закони, які це забороняють. Водночас є кілька барельєфів, кілька малюнків, які це зображують. Вочевидь, щодо етичності цього вчинку велися суперечки на Сході.

Тобто жодному Богу, крім Господа, жертву підносити не можна, це досить зрозуміла фраза. Чому написано саме про жертву? Щоб зробити акцент на тому, що принесення жертв – це таке, власне, служіння поклоніння іншим богам, і за це є смертна кара – хе́рем. І це не просто смертна кара, це смертна кара, що супроводжується прокляттям. Ця людина заклята, з нею неможливо спілкуватися, вона – прокляття для всього оточення, сам факт її «несмерті» лягає на суспільство прокляттям. Тобто слово хе́рем не просто означає вирок до смерті або прокляття, а прокляття, яке падає на всіх, хто навколо, і на всіх, хто поруч.

Деякі викривлення правосуддя можуть здатися правильними або піднесеними. Наприклад, якщо є суд, якась тяжба між своїм і приходьком, було б гарніше, по-людськи, «по-нашому» розсудити на користь свого, а приходьком знехтувати. І Всевишній каже: «Суд твій нехай буде справедливий, не суди проти нього упереджено, не затягуй його суд, не ігноруй його, тому що ти й сам був приходьком». Тобто пам'ятай, як воно тобі було. Так само і в 21 вірші:

Є притча про поганого суддю, несправедливого суддю, який затягував суд із вдовою. Вдова не принесе подарунка, у вдови немає багатих родичів, які якось можуть просунути по службі. І займатися нею – роботка невдячна, іноді позови в неї дріб'язкові, претензії в неї копійчані, хоч для неї і важливі. І судді хочеться займатися більшими, грандіознішими справами, які більше прославляють, зводять з людьми цікавими. І Всевишній каже: «Не муч, не стався так до вдови і до сироти».

Тобто: «Якщо ти будеш її мученням мучити і вона до Мене буде криком кричати, то Я її слухом почую». Іде посилення, що наростає.

У 24 вірші йтиметься вже про інше.

Звісно, ідеться тут про відсотки, але не тільки про відсотки в грошовому вираженні. Є таке поняття, як ава́к рібі́т (пил відсотків). Наприклад, якщо людина винна мені гроші (а я знаю, що якийсь час вона не зможе мені віддати борг, або я тільки-но їй позичив), я можу одразу почати її просити: «Підвези мене туди-то, допоможи мені повісити картину вдома, допоможи моїй дружині донести сумки з базару». Я вимагаю від неї дрібних послуг, від яких вона, через свій обов'язок щодо мене, не може відмовитися. Це теж відсотки. Якщо раніше вона не зверталася до мене на «ви», а тепер звертається або кланяється при зустрічі – це теж відсотки, і так теж не можна робити, не кажучи вже про те, що ближньому бідняку не можна давати гроші в ріст.

Тобто, якщо ти забрав у заставу за борги в людини плащ, не залишай його в себе на ніч, поверни йому його до ночі, тому що це одяг, яким він буде вночі вкриватися, ти не можеш позбавити його останнього покриття. Вранці знову забереш, і так щоразу: будеш на ніч видавати, вранці забирати, ось така в тебе буде застава.

У цьому випадку милість буде щодо нього, не щодо тебе, тому що ти не милостивий.

Ось на цьому закінчується наша бесіда, дуже багато всього різного в цих складених разом елементах мозаїки, щоб ми вчилися, глибше розуміли задум правди Всевишнього.

Цей уривок зовсім невеликий, і він містить у собі заповіді, що стосуються чистоти народу Ізраїлю, чистоти його судової системи. Ми тут не побачимо, практично не побачимо якихось покарань за порушення цих законів і стягнень за порушення цих законів, тому що покарання за відступ від нечистоти – сама нечистота. Покарання за втрату гідності – відсутність гідності. І заповіді ці говорять про те, як зберігати святість, як бути гідним, причетним до народу Ізраїлю. І ми почнемо з 27 вірша 22 розділу.

Можна сказати: «Не проклинай суддю або Суддю», з малої або з великої літери. Зрозуміло, ідеться не про будь-якого суддю і не про будь-якого лідера, мова йде про тих, хто привносить у суспільство Божий закон.

Коли ми закінчували попередній уривок (22:26), то говорили про людину, в якої за борги вдень забирають плащ, і вона може обурюватися і говорити: «Як це так, що це за закони такі? Ну добре, я винен, але що ж мені тепер – удень не вийти на вулицю? І яка ганьба, це утиск моїх прав!» Інша людина, яка позичила йому гроші, може сказати: «Я щоночі віддаю йому плащ, і він через це може роками не віддавати мені гроші?» Обидва обурюються і лають систему правосуддя. І ця заповідь, та, що написана в 27 вірші, складається ніби з двох частин: не лай суддів, які виносять судові вироки; не лай начальника в народі, який відповідає за дотримання законності в твоїй країні. Це не завжди буває просто.

Один мій добрий знайомий працював в електрокомпанії в Ізраїлі. І в нього була така робота, що він приходив відключати електрику, коли людина довго не оплачувала рахунок. І він буквально, можна сказати, щодня зазнавав численних прокльонів усіх тих, до кого він приходив. Хоча, якщо подумати, для чого відключалася електрика? Для того щоб інші, ті, хто платив, могли її отримувати за тією ж ціною. І часто ми змушені за щось платити, розлучатися з якимись грошима, з якимось майном, з якоюсь свободою заради збереження законності, заради збереження правопорядку або просто порядку у світі, у світі, що нас оточує. Це може змусити нас лаяти уряд.

Це не означає, що не можна критикувати жодного суддю, якщо він хабарник, тому що ми знаємо, що є така критика, вона йшла і через пророків теж. Це не означає, що не можна лаяти начальство, і викриттів начальства в Танаху є дуже багато. Але коли народ зазіхає на систему правосуддя, істинну систему правосуддя, що нормально працює, коли народ критикує тих, хто закликає його і регулює його життя за законом Божим, тоді приходить голод. Ми читаємо про це в книзі Рут: «І це був час, коли судили суддів, і був голод на землі». Ось про це заповідь у 27 вірші.

Можна сказати так: «Ну навіщо я буду поспішати давати Йому свої овочі, фрукти та інші продукти, Він не голодує, Слава Йому, у Нього немає ні в чому потреби. І яка Йому різниця? У Нього один день, як тисяча років, тисяча років, як один день. Яка Йому різниця, занесу я Йому свої первинки, свої перші плоди сьогодні чи через три тижні?» І Всевишній каже: «Ні, не затримуй. Не затримуй те, що належить Мені. Не затримуй свого вираження вдячності Мені». Вдячність – це один зі стовпів усього нашого підкорення Всевишньому, нашої з Ним співпраці, вдячність за те, що́ Всевишній нам дає. У всьому, що ми маємо, ми бачимо Його руку, і в тому числі через труму, через первинки, через пожертви ми висловлюємо Всевишньому вдячність. І не в тому річ, що Він стоїть з годинником і порожньою тарілкою і чекає, коли ми принесемо Йому наші дві диньки. Він чекає від нас вдячності. Вдячність ніби спустошує нашу повну чашу, щоб у неї можна було налити нове вино благословень.

Друга частина вірша – заповідь про первістків. Ми вже говорили про цю заповідь. Далі Всевишній більшою мірою говоритиме про худобу.

сім днів буде він з матір'ю своєю, а восьмого дня віддавайте його Мені.

Це не означає, що саме восьмого дня треба віддавати первістка. Це означає, що первісток приходить до посвячення після восьмого дня. Якщо ми не можемо одразу його віддати або ми хочемо його ще вигодувати, підкріпити, ми можемо це зробити. Але первісток уже стає посвяченим Всевишньому. І раніше восьмого дня його не можна відривати від матері.

Дуже дивна заява. Який зв'язок між святістю і розтерзаним м'ясом? Між святими – тими, хто «взятий у частку», хто належить Всевишньому, служителями Всевишнього – і м'ясом, яке можна доїсти після вовків, левів, тигрів, гієн, шакалів, і… хто там ще бродить? Всевишній каже, висловлюючись сьогоднішньою мовою: «Не шукайте недоїдків на смітниках, не доїдайте зі сміттєвих баків». Чому ж написано «віддавайте собаці»? Це означає, що можна переробляти, можна використовувати якесь м'ясо, яке ми знайшли, але нашою їжею це бути не може.

Є два роди заборон щодо якихось предметів у єврейській традиції. Перший – це ісу́р ахіла́ (заборона в їжу), коли щось заборонено в їжу, але його можна продавати. Другий – це ісу́р ана'а́ (заборона на використання), те, що заборонено продавати, з чого заборонено отримувати будь-яку користь, навіть пічку цим розпалити не можна. Наприклад, хамец (квасне) у Песах заборонений, і навіть сухої булки ми не можемо спалити, щоб зігрітися: у Песах не можна жодним чином використовувати хамец. І є багато різних випадків того й іншого роду. Коли ми тут читаємо: «віддайте його собаці», то це означає, що нам його їсти заборонено, але користуватися ним можна.

На цьому закінчився 22 розділ, і ми починаємо читати з 1 вірша 23 розділу.

Якщо ти не знаєш, яка інформація до тебе надійшла, брехня чи правда, не починай розносити її. Припустімо, тобі сподобалося, що про якусь людину думають надто погано або надто добре, ти одразу ж повірив у цю інформацію і починаєш її скрізь розносити. Сьогодні, коли розносити чутку можна за допомогою репосту, дуже багато людей репостять, діляться чужою публікацією у фейсбуці, в інших соціальних мережах. Діляться купою неперевіреної інформації про тих чи інших людей, які їм не подобаються і щодо яких легко повірити, що вони вчинили якийсь страшний-страшний злочин.

Уже багато місяців гуляє мережею, наприклад, така інформація, що Папа Римський сказав, що треба змінити Біблію, і ніхто не завдає собі клопоту перевірити: а що там за інформація, десь там, на сайті Ватикану, і що Папа Римський справді сказав, а чого не казав.

Отже, не розноси неправдивих пліток. Яке за це покарання? Жодне. Покарання за це таке, що ти житимеш у суспільстві, в якому люди розносять неправдиві плітки.

Що означає «давати свою руку злодієві»? Знову-таки, якщо люди хочуть когось, кого вони ненавидять, за наклепом неправдиво обвинуватити, усунути його від влади, позбавити його можливостей, зупинити якісь його плани, то чи можна обмовити людину, яку нам іншим способом не прибрати, а ми її – ну дуже не любимо? І відповідь: ні, не можна. Не можна укладати таких союзів. Хай твоя судова система спирається виключно на правду.

Іноді нам хочеться бути з більшістю, власне, нам майже завжди хочеться бути з більшістю. І коли ми читаємо, що мільярд китайців не помиляються, і коли ми бачимо передвиборчі соціальні опитування, то дуже багатьом хочеться пристати до більшості, це природне бажання. Але коли є масове засудження когось за щось: Солженіцина не читав, але я його засуджую, то до цього заборонено приставати. Заборонено йти за більшістю до засудження когось.

З іншого боку, якщо ми хочемо когось урятувати, позбавити його покарання, виправдати, і є така хвиля, до цієї хвилі можна приставати. Милість підноситься над судом.

У судовій системі єврейській було влаштовано так, що спочатку говорили судді або учасники судового процесу, які сидять максимально далеко від судді. Тобто найменші з учасників судового процесу починають говорити, потім трохи старші, трохи старші, трохи старші, поки справа не доходить до судді. Для чого це робиться? Щоб не було, так би мовити, отаких yes-men, просто «піддакувачів». Знаєте, як народних засідателів у радянському суді називали? Їх називали «кивалами», тому що вони тільки кивали, і це була вся їхня функція. Так от, не будь «кивалою» в суді, не підкоряйся більшості. Якщо ти став учасником судового розгляду, став учасником судового процесу, то вникай, намагайся розібратися, висловити свою думку, не дивися на думки інших людей, інших учасників процесу.

Припустімо, бідна людина судиться з багатою. І, можливо, бідна людина й зовсім не має рації, але як же нам її шкода! Ну що, від багатого убуде, що йому 250 шекелів? А для бідної людини це цілий статок. І ми можемо помилково схилити суд до бідного, тому що бідний нам більш симпатичний. Ми можемо схилити суд і до багатого, тому що багатий – перспектива отримати хабар, але й протилежне теж дуже погано. Нехай твій суд буде судом, дивися на те, що люди зробили, суди їх за ділами їхніми. Не за тим, хто більше плаче, не за тим, хто бідніший, а за тим, хто має рацію і на чиєму боці закон.

Далі мова піде про представників одного народу, одноплемінників, сусідів, між якими відбувається судовий процес.

Якщо твій ворог втратив щось, зазнав якоїсь шкоди, то це не означає, що щодо нього не потрібно поводитися відповідно до загальноприйнятого закону, за загальноприйнятими правилами. Якщо належить повертати загублене, якщо належить допомагати людині, яка опинилася в біді, то це потрібно робити незалежно від того, які складні судові стосунки тебе й цю людину пов'язали. Суд окремо, а належність до народу Божого стоїть зовсім окремо.

Тобто незважаючи на те, що поруч із тобою твій ненависник, ти мусиш йому допомогти точно так само, як ти просто допоміг би своєму співгромадянинові. Справи судові, усі розбірки, усю ненависть залишай для дому суду. Незважаючи на судові процеси між вами, ви залишаєтеся братами, тому поводьтеся, як брати. Це одна із запорук чистоти і святості народу.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Мішпатім. Оскільки в нас у цій главі немає сюжету, немає якоїсь послідовності подій, не виникає потреби повертатися до змісту попередніх бесід, і ми починаємо читати з 6 вірша 23 розділу, в якому Всевишній звертається до суддів народу Ізраїля і дає їм ось таке повеління.

Ми вже згадували закон про те, що не можна схиляти вирок на користь бідного з жалю (23:3). Тобто якщо ми знаємо, що бідний не має рації у своєму суді, але він постраждає, а багатому, здавалося б, яка йому шкода? А бідного шкода, і ми захочемо з жалю спотворити суд. Тора забороняє це робити. Про що наша нинішня заповідь? Заповідь говорить про те, що ми можемо подумати: «Цей бідняк, жебрак, звісно ж, це він украв годинник, звісно ж, він не міг позичити своєму сусідові 100 доларів – звідки в нього візьмуться 100 доларів?» І, дивлячись на бідняка, на його бідність, на його скрутне становище, ми вже якимось чином вирішуємо, хто правий, хто винен. І Тора каже: «Не роби так, не суди людину упереджено, навіть якщо це бідняк, навіть якщо це жебрак. Ти не знаєш усіх обставин, розберися ретельно у справі бідняка так само, як ти розбираєшся в будь-яких інших справах». І так само точно треба ставитися до справи, коли судяться два бідняки і ти можеш сказати: «Година моєї роботи в суді коштує дорожче, ніж причина їхньої сварки, ще чого, ніколи мені розбиратися, хто в кого вкрав качалку». Ні, розбирайся, тому що ти працюєш не за гроші, ти служитель Всевишнього, вникай у справи бідняків.

Звісно, мова йде тут про суд. А про які саме випадки? Наприклад, у нас розглядається справа якогось чоловіка, якого підозрюють у крадіжці. І є підозра, що він лиходій, що в якихось інших речах він винен, і ми можемо сказати: «Але там ми його запроторити не можемо, там у нас немає доказів, а тут ми можемо покликати лжесвідків і звинуватити його». Тора каже: «Ухиляйся від слів брехні, віддаляйся від брехні», навіть якщо ти не можеш його засудити і тобі здається, що це велике упущення – відпускати людину, яку можна було б за підставною статтею засудити, раз уже вона не ловиться на основному своєму гріху. Всевишній каже: «Не бреши на суді, Я розберуся з усяким неправедним і не виправдаю лиходія». Є дуже багато міркувань на тему, чи можна взагалі брехати. І доходить до того, що люди кажуть: «Якщо людина ховає єврейську сім'ю, і прийшли німці, і питають: Євреї є? – Ну вибач, брате, брехати не можу, тому скажу, що є. І, пробач, не по-християнськи було б збрехати». Єврейська традиція каже: мало того, що іноді можна брехати, але іноді й треба брехати. Наприклад, коли ми приходимо на весілля і беремо участь у прославлянні нареченої. І ми не повинні сказати їй: «Ну, ноги криві, зате очі блакитні», правдиво і влучно. Або так: «І ноги криві, і очі косі – ну, вибач, різатиму тобі правду в очі». Ні, треба вихваляти наречену, тому що ми виходимо з того, що вона прекрасна в очах свого нареченого. Ось інший випадок. Ми зустрічаємо чоловіка, і він каже: «Дивись, яку чудову футболку я купив на розпродажі 5 за 100». А ми йому у відповідь: «Ото ти лопух, тут за рогом ці футболки продаються 6 за 100, ото ти пролетів». Ні, якщо людина має радість від покупки, не треба казати їй, що вона купила щось не дуже добре. Або дружина питає: «Правда, я сьогодні потворно виглядаю, я жахливо погладшала і вся набрякла?» – подумайте, чи справді варто казати їй правду? Іноді це буває небезпечно для миру в сім'ї.

Навіть якщо ми знаємо, що нам дають хабар, щоб ми виправдали невинного, щоб звершилася справедливість, усе одно не можна брати хабар. Це дуже сувора заборона, тому що сам факт отримання хабара, сам факт наявності, так скажемо, корупції в судовій системі вже спотворює судову систему. Є історія про рабі Їшмаеля, це був рабин третього покоління епохи танаїм, який засідав у суді. У нього був працівник, чоловік, який орендував у нього якусь ділянку землі і як оплату щоп'ятниці приносив плоди цієї землі. От, одного разу чоловік прийшов у четвер і приніс рабі Їшмаелю плоди. Рабі Їшмаель сказав: «Чому ти приніс у четвер, а не в п'ятницю?» Чоловік сказав: «Просто в мене сьогодні суд, я йду до тебе на суд, і я подумав, що заразом уже й кошик твоїх же фруктів занесу я тобі». Тут рабі Їшмаель навіть не бере ніякого хабара: це його власні фрукти йому принесли – на день раніше, на день пізніше, значення не має. Рабі Їшмаель сказав: «Я думаю, що я не можу тебе судити, я поставлю тебе перед іншими суддями». І він розповідає, що він ходив і слухав, як же там розв'язався процес, тому що навіть цей кошик із фруктами зробив його упередженим. Це говорить про те, що хабарі в судовій системі небезпечні, вони всю судову систему спотворюють. Щойно вони з'являються, зникає взагалі правда в суспільстві. Соціальний закон, суспільні закони стоять на непідкупності суддів.

Як ви думаєте, яка заповідь найбільше повторюється в Торі? Це не заповідь про суботу, це не заповіді не вбий, не вкради: це заповідь не утискай ґе́ра. Більше десяти разів Тора в різних варіаціях повторює нам цю заповідь, посилаючись на те, що ми знаємо душу ґе́ра, ми були в Єгипті, ми пам'ятаємо, що було в Єгипті, ми пам'ятаємо, як це бути приходьком. Мало що, колись мої предки жили в Угорщині, у Польщі, в Іспанії, і я пам'ятаю, як там жилося, я пам'ятаю, як живеться на березі Рейну і чим пахне ранкове повітря Будапешта, хоча навряд чи я це в реальності пам'ятаю. Але, оскільки кожного року, кожного дня, кожної години, у кожному поколінні ми виходимо з Єгипту, ми відчуваємо цей тиск, це бажання вирватися з рамок звичного. Це відчуття, яке ми повинні зберігати; і як компас, як свідчення цього ми не повинні утискати приходька.

Різні є думки щодо того, хто цей приходько. Це той, хто став прозелітом, хто приєднався до єврейського народу, чи той, хто оселився з нами по сусідству? В Ізраїлі живе багато різних національностей. Є черкеська громада, циганська громада, вірменська громада і багато різних інших громад, не єврейських. Як до них ставитися, як треба було до них ставитися за часів Храму? І в будь-якому разі Тора щодо всіх приходьків каже: «Не утискай, не змінюй суду щодо приходька, не суди проти приходька, тому що ти повинен пам'ятати душу приходька. Не забувай приходька в собі, не тільки себе, що виходить з Єгипту, а й приходька теж не забувай».

Сьогодні є багато господарств в Ізраїлі, у відновленому Ізраїлі, які дотримуються цієї заповіді. Біля аеропорту Бен-Гуріон є велика мандаринова плантація. Вона в сьомий рік стоїть повна мандаринів, тому що дерева дають плоди, але їх ніхто не збирає. Будь-хто може прийти, бідна людина може зупинитися, зайти і взяти з плодів. Деякі кібуци на півночі організовують автобуси, щоб люди поїхали і зібрали вишню в цих кібуцах, тому що самим не можна збирати на продаж, земля повинна відпочивати. Звісно, не всі кібуци, не всі господарства це роблять. Тому в діаспорі, за кордоном, за межами Ізраїлю, можна побачити дивовижну сцену в сьомий рік, коли єврей питає: «А це ізраїльська селера?» Йому відповідають: «Так, ізраїльська». І він каже: «Тоді я її не куплю». Тому що люди бояться, що хтось там, в Ізраїлі, не дотримується сьомого року, і не можна купувати з його плодів. Ті, хто дотримується, пишуть: «Ми дотримуємося Шміти (сьомого року)» і тоді, звісно, у них просто немає плодів у цей рік. Загалом, багато-багато історій гарних із цим пов'язано, і я можу сказати, що господарства, які зупиняють свою роботу на цілий рік, не повідомляють про збитки, пов'язані з цим, і справи в них ідуть нормально.

Можна було сказати, що раз уже в нас увесь сьомий рік субота, то в цей рік ми особливо суботу справляти не будемо, він і так субота, навіщо ще в ньому суботувати. Якщо ми займаємося якимись будівельними, ремонтними роботами, десь латаємо теплиці, десь латаємо підвали, то ми працюємо без перерви, ударно, тому що, по-перше, тільки рік, по-друге, і так субота, і так усі лежні навколо. Ні, каже Тора, це тебе не звільняє, субота від суботи не звільняє, і, навіть якщо в тебе сьомий рік, субота для тебе актуальна.

Дивне прохання, так? Про що тут ідеться? Всевишній каже: «Ось це Мої закони, якщо хтось до вас прийде і скаже: я не знаю, як у вас, а наприклад, у Данії… а наприклад, у Норвегії… а наприклад, у Штатах… а в ліберальній спільноті… а все прогресивне людство… а в нас у Північній Кореї… – нікого не слухайте. Ось це Мої закони, їх дотримуйтеся, навіть не думайте дотримуватися законів якихось інших богів. Чому? Тому що Я вам показав, хто Я, що Я для вас зробив, у чому суть Мого з вами завіту. Тому, якщо вас хтось заманює в інше законодавство, не треба, навіть не думайте про це, навіть імені цих богів не розглядайте».

Слово ре́ґель дослівно перекладається як нога, але тут шало́ш реґалім – це три удари, три наступання, три рази. Мова йде про свята, як ми зрозуміємо з найближчих віршів, на які потрібно прийти перед лице Боже. Ми уклали з Богом договір, Бог дав нам багато законів, які ми можемо розвивати, застосовувати, на підставі яких ми повинні наближатися до Нього, зростати у святості. Три рази на рік є контрольна зустріч, є парад, за яким ми дивимося: «А, ось він, Бог, упізнаємо? Упізнаємо. Ось він, Алекс, упізнаємо? Упізнаємо». Давайте почитаємо, що каже Всевишній.

Тобто якщо ви приходите до Всевишнього, то приносьте жертвоприношення, приносьте жертву подяки. У Песах, як і в інші два свята в році, коли народ Ізраїля мав пройти перед лицем Всевишнього, відчинялися ворота Храму (коли був Храм), і напряму все відкривалося аж до Святого Святих. Увесь народ міг пройти і здалеку зазирнути у Святе Святих, подивитися на Божественну присутність, на ковчег Завіту, на жертовник, на камінь – на все, що там було в той момент. Божественна присутність дивилася зі Святого Святих на цікаві, здивовані, веселі й не дуже обличчя євреїв, які перед нею проходили, і так три рази на рік ми зустрічалися зі Всевишнім. І Всевишній каже: «Не приходьте до Мене з порожніми руками».

Зверніть увагу на фразу беце́т гашана́ (наприкінці року). Є така суперечка: чому, мовляв, євреї спотворили календар, і Рош гаШана (новий рік) у нас на початку сьомого місяця, а не в першому місяці, як належить? І товариші відзначають біблійний новий рік у відриві від єврейського нового року, відокремлюючи єврейське від біблійного. Є беце́т гашана́ (кінець року), є свято Суккот (свято збирання врожаю), завершення року. Завершення року і початок року трохи накладаються одне на одне, тому саме в сьомому місяці і завершується, і починається рік.

Три рази на рік у нас є зустріч, ми звіряємо годинники своєї внутрішньої святості зі Всевишнім. Всевишній перевіряє свій народ, як цар на параді, перед яким проходить армія. Усі ці закони дані нам, щоб ми зберігали певний стан, і ми повинні пред'являти його в ці свята. Окрема і дуже глибока тема – свята Господні.

Це означає, у простому розумінні: на Песах спочатку прибери весь хаме́ц з дому і тільки потім приноси жертву. Чому так, про що тут ідеться? Ми можемо сказати: гаразд, у суспільстві є порядок, я можу образити сусіда Хаїма, я можу ненароком спалити поле сусіда Віті, але як я можу образити Бога? Дуже часто чуєш від людей: «Ну яка Йому різниця? Яка Богу різниця, що я їм, або яка Йому різниця, на квасному я принесу жертву чи зі сметаною я принесу? Головне, щоб від усієї душі». Всевишній каже: «У жертвах Мені має бути порядок». Тобто просто пам'ятайте, знайте, що є храмовий порядок, його треба берегти.

Щодо забороненого жиру я хочу сказати таке. Коли читають люди в Торі про заборону жиру, вони кажуть: «Ну все, жирне не можна їсти, Тора забороняє». Тора забороняє жир, який навколо внутрішніх органів, нирковий жир, який у самця бика чи барана з'єднує нирки і яєчка, а в самиці з'єднує нирки і статеву систему. Це величезний шматок жиру, який треба зрізати, його не можна їсти. Жир, який на ребрах, жир, який у м'якоті баранини чи яловичини, їсти можна, цей жир приносився у всепалення. Жир нирковий підіймався на жертовник, і, якщо він залишався біля жертовника, його треба було спалити до ранку. Зараз немає сенсу вдаватися в подробиці, вони більше для священників у цьому випадку. Тут треба просто розуміти, що Всевишній каже: «І в Моєму храмі є закони, і в стосунках зі Мною не можна в усьому імпровізувати, це не завжди буде добре».

Ось ще один вірш, який є спотиканням для багатьох. Що ж він у простому сенсі означає? Ну, у простому значенні так і можна сказати: «Не вари козеняти в молоці його матері». Тобто не треба наливати молоко в каструлю, класти туди козлятину і варити це; це те, що заборонено. Інші коментатори кажуть: «Так, це те, що заборонено, це пов'язано з тим, що були такі жертвоприношення в язичників, коли приносили в жертву козеня в молоці». І мова тут іде не тільки (хоча й зокрема) про варіння козеняти в молоці його матері, а й загалом про всі язичницькі форми жертвоприношень. Єврейська класична традиція каже сьогодні, що заборонено варити разом молочне і м'ясне, їсти разом молочне і м'ясне, що після м'ясного не можна відразу їсти молочне, а тільки через шість годин, що треба розділяти посуд, і деякі ще інші розділення існують. Це вже сучасна галаха. І можна посперечатися про те, чи є це пшатом, простим сенсом.

Ще один варіант розуміння пшату, розуміння простого сенсу, можна обґрунтувати іншим розумінням слова леваше́ль (варити). Це слово означає не тільки варити, а й доводити до зрілості, до стиглості. Тобто можна довго-довго тримати козеня на молоці його матері, змушувати його ссати молоко, і тоді м'ясо його буде м'якшим і ніжнішим, його буде більше, і таким чином ми отримаємо делікатес, подібно до того як особливим видом годування гусей роблять їхню печінку більшою. Тобто це якийсь вплив на природу, на зміну анатомії тварини, певне мучення щодо тварини заради того, щоб смак її м'яса був кращим. Це теж розуміння пшату, і, найімовірніше, це розуміння найбільш правильне.

Як же бути із законом про розділення м'ясної і молочної їжі? Тут я сказав би так: треба розуміти, що будь-яка людина, яка народилася в суспільстві, вливається в його закони, і сьогодні для народу Божого загальноприйнято заради Всевишнього розділяти молочне і м'ясне. Це стало частиною служіння Всевишньому, та й хто ми такі, щоб від цього відмовлятися? Є дві причини цього не дотримуватися. Перша – це любов до чогось м'ясомолочного, чи то чизбургери, чи то пельмені зі сметаною (хто що любить), і спокуса велика, я з вами погоджуся. Друга – це бажання бути святішим і казати, що так я чиню по- божому, а не згідно з єврейською традицією. Але така позиція (їсти чизбургери чи пельмені з молоком, щоб протиставити себе єврейській традиції) не додає святості. Для мене в цьому немає жодної дилеми, хоча я розумію, що, найімовірніше, розуміння мудреців – це не пшат, але мені краще, мені зручніше, мені це здається більш угодним в очах Всевишнього бути в цьому питанні з народом і розділяти м'ясну і молочну їжу (наскільки можливо, звісно).

З Божою допомогою, ми з вами продовжуємо вивчати тижневу главу Мішпатім. І те, що ми читатимемо сьогодні, буде дивовижним і дуже сильно відрізнятиметься від усього того, що ми читали в тижневій главі до цього. Усе, що ми читали раніше, це були приклади Божественних законів і повелінь про те, як треба юридично, по-Божому, розв'язувати ту чи іншу ситуацію, в якій ми можемо опинитися. Починаючи з 20 вірша 23 розділу ми читаємо зовсім інше, звернення Всевишнього зовсім змінюється.

Відразу стільки всього дивовижного в одному цьому короткому вірші. Хто такий цей ангел? Чому Всевишній, Який вивів народ Ізраїля з Єгипту рукою міцною, Який прославляється тим, що Він Сам, Сам Бог вивів свій народ, раптом посилає ангела? І, коли є такі серйозні, складні питання, зрозуміло, що за довгу історію коментування й осмислення Тори виникає багато різних спроб відповіді на них.

Щодо першого питання – хто такий цей ангел – деякі коментатори кажуть, що слово ангел тут не треба розуміти буквально. Можливо, мова йде про Тору, власне, про книгу Тори, яка буде путівником Ізраїля впродовж усієї її історії. Можливо, мова йде про ковчег Завіту. Ковчег Завіту – це як танк, що йде попереду піхоти і, як описують мідраші, вирівнює пологе і вирівнює гірське, перетворюючи все на рівнину, потужна така техніка. Ще кажуть, що мова йде про добре начало (єцер га-тов), яке посіяне в людині, яке в ній діє і спонукає людину обирати добро.

Деякі коментатори кажуть: «Чому не розуміти буквально? Якщо написано слово мал'ах, ангел, то треба й розуміти його як ангел». У багатьох місцях Танаху, в інших джерелах Всевишній діє через ангела. Тільки це має бути не простий якийсь ангел, не рядовий ангел. Це має бути ангел нижнього лику за ієрархією ангелів, наприклад, Метатрон. Метатрон – це глава всієї ангельської канцелярії Всевишнього. Слово метатрон у якомусь сенсі можна витлумачити як пов'язане з дієсловом лінто́р (охороняти), або лішмо́р (берегти), як написано тут лішморха́ (берегти тебе). Саме тому коментатори бачать тут Метатрона. Що таке Метатрон або хто такий Метатрон – це окрема історія, навіть кілька книжок написано про це, зокрема й російською мовою. Але ми не можемо в це вдаватися: якщо ми зануримося в цю тему, ми з неї не скоро випливемо.

Ще один коментар, який підтримує версію про ангела, каже, що ангел тут – це архангел Міхаель. Архангел Міхаель, як він і названий у книзі Даніеля, – міністр у справах Ізраїля в Небесній канцелярії Всевишнього. Саме цей Архангел, як кажуть коментатори, з'явився і Єгошуа, синові Нуна, перед його битвою в Єріхо. Коли є багато версій, тоді зрозуміло, що нічого не зрозуміло.

Друге питання – чому Всевишній, який вивів Ізраїль рукою міцною і який прославляється тим, що діяв Сам, а не через посередників, тут посилає ангела? Згадаймо (20:18–19): коли пролунав звук сурми, довгий звук сурми і народ Ізраїля мав піднятися на гору і з'єднатися зі Всевишнім, побачити Його обличчям до обличчя, піднятися на зовсім інший рівень стосунків зі Всевишнім, то народ налякався. Народ налякався і сказав Моше: «Давай ти будеш посередником між нами і Всевишнім. Усе, що треба передати Йому від нас, ти передавай. Усе, що треба передати нам від Нього, ти передавай, ми тобі довіряємо. Уперед, Моше! Ми самі боїмося, щоб нам не померти від такого тісного контакту, від такої близькості зі Всевишнім». Хтось може сказати, що це боягузтво, що це якась нерішучість і маловір'я, але, коли людина каже: «Вийди з мого човна, бо я людина грішна», це не зовсім вияв невіри, це й вияв смирення, боязні. Якщо ми не боїмося Бога, то ми теж у великій біді. Тому не можна однозначно сказати, що ось цей страх – це така велика вада народу Ізраїля, не поспішайте кидати каміння в євреїв Синайського стояння, їм було реально страшно. І Милостивий Всевишній каже, що від початку віків, від створення світу, передбачений ще один режим управління: «Я можу говорити в пророках, Я можу говорити в Сині, Я можу говорити через Духа Святого. Я з милості Своєї діятиму через відкритих і невідкритих посередників, які взаємодіятимуть з вами, і ви будете під їхнім проводом, і вони охоронятимуть вас. І якщо ви не готові, щоб Я йшов, то Я пошлю ангела, який вас охоронятиме і приведе вас у місце, яке Я приготував».

Уся ця глава фундаментальна для містики, для ангелології. І можна нескінченно говорити про це місце, про те, що́ це за ангел, де і як ми зустрічаємо цих ангелів у нашому житті. Але ми намагаємося зараз навчатися лаконічно, тому я пропоную кожному самостійно глибше поміркувати на цю тему. І далі Всевишній повеліває:

Тобто, якщо ви будете повставати, хулити цього ангела, в якому є Моє ім'я, то він не понесе ваших гріхів. Тільки Всевишній може прощати гріхи. Коли ми спілкуємося через ангела, у нас виникає проблема. Ангел – провідник волі Всевишнього, але він «напівпровідник». Він може доставити нам звуковий лист від Всевишнього, якесь послання від Всевишнього, але ми не можемо звертатися до нього з молитвою. Він – ангел, він не Всевишній, і в молитвах нам треба звертатися саме до самого Всевишнього. Ангел так само не може прощати гріхів, як найнятий продавець не має права зробити знижку. Для того, щоб просити знижку, треба звертатися до начальства, тому що продавець – він усього лише продавець, хоча й знає всю інформацію про ціни і все подібне. І хоча ангел має величезну силу, величезні повноваження, і те, що він каже, це слова Бога, але він не є вухами Бога, тільки устами Бога.

Ви можете ввійти в їхні храми, побачити якісь грандіозні споруди, побачити величезних кам'яних якихось істот, величезних ідолів, і можете, не дай Боже, подумати, що вони мають певну силу. На території Ізраїлю археологи постійно знаходять сліди якихось язичницьких храмів, і, хоча сьогодні це виглядає такими жалюгідними руїнами, можна собі уявити, яке враження це могло справити на людину в той час. Будь-яка людина, яка переїжджає в іншу країну, дивиться на те, як чинять жителі тієї країни, як вони живуть, спостерігає за їхніми традиціями. І іноді їй стає цікаво спробувати те саме, спробувати робити так само, як вони. І Всевишній каже: «Не робіть, не чиніть за їхніми ділами, не переймайте їхніх звичаїв». Але не тільки не вклоняйся їм, але й не кажи, що це культурна спадщина країни – залишмо, це частина історії. Ні, в цьому випадку ти успадковуєш землю, і на тобі лежить заповідь не залишати жодного культурного сліду, жодної безперервності традицій між ними і тобою.

Вода означає не тільки воду, але всі напої – і вино, і олії; все благословить Всевишній і забере хвороби з твого середовища.

Тобто: «Ви будете здоровим суспільством довгожителів зі здоровими дітьми, з великим прошарком молоді, якщо ви не будете служити чужим богам, якщо ви не підете до цих плит, до цих бовванів, до цих ідолів. І Я обіцяю, що Я це зроблю, тому до них не треба звертатися, Я – Гарант. Незважаючи на те, що ангел вас привів, і ангел має певні повноваження, в якомусь сенсі широкі, але не безмежні, Я обіцяю вам, що Я буду вас благословляти. Навіть коли Я дію через ангела, пам'ятайте, що це дію Я, що джерело благословення – Я, Благословляючий, Безконечний, Всесильний, Всевишній».

Слово цір'а теж досить дивовижне, у сучасному івриті це означає оса. Можна також перекласти як джміль, як ґедзь, як якусь комаху, що жалить і губить. Водночас це можна перекласти як шкірну хворобу, як якісь екземи, нариви, які налітають, нападають на супротивника, але більшою мірою тут ідеться про джмелів, про якусь дрібну, але дуже докучливу силу. Джмелі, звісно, не дрібні, як комахи, але істоти досить маленькі порівняно з людиною.

Три народи, так? Уже не сім народів тут згадано, тому що це ті, які живуть зі східної частини Йордану; ханаанеї живуть по обидва боки Йордану. Тобто ці самі джмелі, ґедзі, що б то не було, не перейдуть через Йордан. Водночас Всевишній каже так:

Всевишній, незважаючи на те що Він Всевишній, Всесильний, Всемогутній, каже: «Я діятиму, можна сказати, з твоєю швидкістю. Я поступово спустошуватиму цю країну, в міру того як ти її захоплюватимеш, щоб земля не спустіла, щоб не було навколо тебе порожньої землі, в якій владарює польовий звір.

Всевишній каже: «У міру того, як ти просуватимешся, ангел ітиме попереду тебе. Тобі не доведеться через кущі, через яри бігати за ним, він ітиме з тією швидкістю, з якою ти можеш іти. Я вижену їх поступово».

Про що тут Всевишній говорить? Коли не відразу відбувається вигнання, коли ми бачимо, що Всевишній не відразу проганяє народи – а начебто ось вони, палестинці так звані, яких же й не існує зовсім як народу, ось вони назвалися народом, живуть тут поруч із нами. І дуже хочеться сказати: «Давайте укладемо з ними десь у Норвегії угоду про мирне життя, давайте домовимося». Всевишній каже: «Навіть якщо це вигнання відбувається поступово, Я їх вижену, не укладай з ними завіт, не укладай завіт з їхніми богами. Те, що цей процес відбувається повільно, це закономірно, це для твоєї безпеки, для твоєї впевненості в собі і, почасти звісно, для випробування твоєї віри. Тому не укладай з їхніми богами угоду, не поспішай». Дуже багато бід Ізраїля відбувалося через те, що вони трішки, трішки не дочекалися, чи то несвоєчасний вихід частини народу з Єгипту (за переказом, про який ми говорили в коментарі до 13:17), чи історія із золотим телям, коли вони зачекалися Моше, чи жертвоприношення Ша'уля, коли він не дочекався пророка. Десь уклали непотрібний мир, десь ще щось. Всевишній каже тут: «Не поспішайте укладати з ними мирну угоду, Я їх вижену».

Тому не поспішай, не поспішай укладати завіт, не поспішай підлаштовуватися під якісь умови цього світу там, де виконання обітниці Божої запізнюється або якщо нам здається, що запізнюється. Там, де ми бачимо не відкриту руку Всевишнього, а ангела Божого, не поспішай не довіряти.

Отже, у попередніх частинах нашої тижневої глави ми читали настанови, які Всевишній через Моше передавав народу Ізраїля щодо основ судової системи, щодо принципів розв'язання різних спірних ситуацій, а також читали обітницю Всевишнього про Ангела, якого Він обіцяв послати перед народом Ізраїля. У 24 розділі Всевишній говорить Моше про підготовку до сходження на гору.

Не всі піднімуться на гору. Народ залишиться здебільшого в таборі, як народ і просив: він не хотів підніматися, не хотів сходити на гору. Моше, Агарон, два його сини і 70 старійшин підуть, поклоняться Всевишньому здалеку. Потім, як ми побачимо, Моше поверне старійшин у табір і тільки в супроводі Єгошуа бен Нуна підніматиметься. Єгошуа підніметься до середини гори. Про це ми ще про все прочитаємо. Отже, Моше, загалом, закінчив аудієнцію у Всевишнього.

Усі слова – це можна віднести й до пророцтва про Ангела. Усі закони – це, власне, закони мішпатім, саме так називається і наша тижнева глава. І всі 600 тисяч людей відповіли йому злагодженим хором, ніби два тижні репетирували: «Усі принципи, які встановив Господь, ми виконаємо».Тут використовується поняття давар – слово, про яке сказано: «На початку було Слово»: слово як повеління, слово як настанова. Аналог грецькому логос.

Усі перелічені закони Моше записав. Власне, книга Завіту – це договір між Ізраїлем і Всевишнім. Тут ми читаємо дивовижний розпорядок дня Моше напередодні його підйому на гору. Зверніть увагу: Моше 80 років, він не молодий, він, звісно, ще дідок бадьорий, Всевишній зберіг йому бадьорість і повноту сил, і проте він робить дивовижні речі. Отже, він устав уранці й збудував жертовник під горою. Жертовник він міг збудувати або з нетесаних каменів, тобто йому треба було зібрати достатню кількість нетесаних каменів, або насипати жертовник із землі. У будь-якому разі це тривала робота. Це те, що Моше зробив, можна так сказати, до сніданку, прокинувшись рано вранці. Скільки часу це забрало б у мене, я собі не уявляю. Я, звісно, ніякий не каменяр, не людина фізичної праці, але й Моше теж не каменяр. Крім того, що цікаво, Моше робить це сам. Моше – лідер величезної релігійної громади, рабин синагоги, в якій 600 тисяч чоловіків. І він не сказав: «Мордехаю, Хаїме, Іцику, завтра вранці до 5 ранку збудуйте мені 12 жертовників інженерної системи, щоб ми могли на них жертву принести». Моше сам встає рано вранці й будує ці жертовники.

Коментатори кажуть, що ці юнаки – первістки старійшин, первістки знатних родів, тому що в ті часи ще не було Намету Зустрічі, не було когенського служіння, і служили, як ми розуміємо, первістки. Найімовірніше, було принесено в жертву 24 бики: від кожного коліна біля кожного монумента, біля кожної стели, було принесено одного бика на всепалення і одного бика – у мирну жертву. Отже, запишімо це в такий от умовний щоденник Моше, який ми складаємо: прокинутися вранці, збудувати жертовник, 12 монументів, послати юнаків по биків, принести в жертву 12 биків. І скільки часу ви б собі виділили на таку справу?

Слово аґан означаєвеликий таз, величезна чаша. Ми знаємо з угаритського літопису, що сама ця посудина важила 30 кілограмів. Це була величезна така цистерна, і вона справді використовувалася для возливання крові на жертовник. Потрібно було швидко наповнювати її кров'ю, оскільки кров – продукт дуже швидкопсувний, з нею потрібно діяти дуже спритно. Отже, Моше наповнив дві чаші.

Яку книгу Завіту? Це те, що він написав напередодні ввечері. Тобто наступним пунктом у програмі (крім того, що Моше розділив кров, налив її в чаші, зібрав увесь народ) було те, що він ще прочитав і витлумачив усьому народу книгу Завіту.

І народ відповів: «Зробимо і почуємо». Дуже цікаве формулювання. Про нього дуже багато говориться, дуже багато коментарів є на цю тему, знову-таки і містичних, і простих. На'асе – це те, що людина робить, її засіб розмови зі Всевишнім. Ми говоримо, ми передаємо, транслюємо якусь інформацію, коли щось робимо. Ми слухаємо, коли сприймаємо інформацію, ми в бездіяльності, коли слухаємо. Тобто наша дія, наш поклик до Всевишнього народжується раніше за Його повеління. Ми першою своєю дією висловлюємо готовність до передачі себе в завіт зі Всевишнім. І Всевишній каже: «Якщо будете слуханням слухати…» Спочатку ми вирішуємо слухати, перетворюємося на слух і потім чуємо, що Він говорить.

Є коментатори, які кажуть: «Кинув на народ можна зрозуміти як кинув за народ». Справді, так можна зрозуміти. Можна зрозуміти, що Моше возлив другу частину крові за народ на жертовник. Чому? Чим заважає розуміння, що Моше окропив кров'ю народ? Власне кажучи, нічим не заважає. Ми читаємо, що й когени окроплюються кров'ю. Але народу 600 тисяч людей, і окропити 600 тисяч кров'ю – це технічно дуже складно собі уявити. Проте ми говоримо про події чудесні, тому не відходитимемо від простого сенсу. Моше окропив народ кров'ю. І всі слова, які ми вчили в главі Мішпатім, – це договір, текст договору між Всевишнім і народом Ізраїля, який у цьому випадку скріплено кров'ю.

Коментатори кажуть: «Договір у трьох частинах укладається і скріплюється обрізанням, обмиванням (ми говорили раніше про те, що народ мав обмитися і підготуватися) і окропленням кров'ю, тому що окроплення не може бути без обмивання, окроплюється тільки чиста людина».

У чому суть цього Завіту? Розуміти це можна по-різному. Одні кажуть: «Суть Завіту – у закляттi. Як пролита ця кров, так само моя кров проллється, якщо я порушу цей Завіт». Тобто людина відчула, як її одяг покривається кров'ю, і сказала: «Якщо я порушу Завіт, то як пролилася ця кров, так нехай проллється і моя кров». Іншими словами, це клятва. Інші кажуть: «Це освячення. Через окроплення кров'ю народ Ізраїля піднесено на особливий рівень святості, перебування на якому необхідне для того, щоб служити Всевишньому». І найпростіший, той, що найбільше напрошується, варіант розуміння цього тексту: так узагалі робилося на Сході, і в загальноприйнятому контексті це свого роду поріднення. Через цю кров, частину якої вилито на жертовник, частиною якої окроплено народ Ізраїля, укладено кровний завіт: Ізраїль поріднився зі Всевишнім – ми з Ним однієї крові. І таким чином було укладено Завіт. Перед нами одна з найважливіших подій в єврейській історії: в історії Ізраїля та в історії народу Божого.

Природно, коментатори одразу поспішають нас запевнити, що ті, хто прийшов, побачили тільки образ Бога Ізраїля, якусь славу Бога Ізраїля.

 Відполірована цегла з лазуриту – це один із варіантів перекладу. Інші коментатори кажуть: «Сапір білий, тому написано «білизна сапфіра, білий як сапфір» і порівнюють білизну сапфіра з білизною перлів. Треті кажуть: «Ні, сапфір насправді червоний» і теж наводять приклади його опису. Тому завжди виникає складність із перекладом. І дуже часто мене запитують: «Алексе, який переклад кращий?» І часто, перекладаючи з аркуша, думаєш: «А який переклад кращий?» Я можу собі дозволити розкіш залишити три варіанти перекладу. Перекладач, який робить переклад письмовий, не може, не має права, не має можливості дозволити собі таку розкіш. Він змушений обирати якийсь один із варіантів. І не завжди це можливо, іноді варіанти рівноцінні. Ми це ще побачимо практично в цих самих віршах. Отже, що таке лівнат сапір? Чи означає це білизна сапфіра? Чи слово лівна означає в цьому випадку оброблений, відполірований камінь? Сказати однозначно не можна. Різні коментатори наводять цілком слушні аргументи на той чи на інший бік. І навіть пояснення, яке йде далі – чисте, як глибина небес –нам не допомагає, оскільки небо буває червоним на світанку, небо буває білим, світлим, небо буває, справді, кольору лазуриту, блакитного кольору, і це залишає нас у деякій розгубленості. Якраз на найцікавішому місці (дуже ж цікаво підглянути й подивитися, як це виглядало) ми залишаємося ось у такій мовній розгубленості.

Слово аціль–благородний, високородний – дивовижне слово, воно, як на мене, вживається тільки тут, якщо дивитися на все Писання. Про що тут ідеться? Люди реально боялися, що вони можуть померти, якщо побачать Бога. Тут ми бачимо, що з милості Всевишній не простягнув руки на тих, хто був з Моше, незважаючи на те що вони бачили Його образ. І бачили вони Бога. І їли, і пили. І тут ми знову потрапляємо в пастку складного перекладу. Деякі коментатори кажуть: «Вони бачили образ Бога, і вони його їли і пили. Вони намагалися його з'їсти і випити, настільки вони впилися в нього очима, що вони хотіли випити його і з'їсти». Інші коментатори кажуть, що вони бачили образ Бога, але попри це (на відміну від Моше, який 40 днів на горі не їстиме й не питиме, ніби перемістившись у світ ангельський з небесними законами) залишилися із земними законами, де необхідні їжа і питво. І тоді їжа і питво означають просту їжу і просте питво. Знову текст залишає нас з різними варіантами розуміння, і як перекладати – обирати перекладачеві, як розуміти – обирати тому, хто розуміє. Мені ближче розуміння, що вони пили і їли сам образ Всевишнього, тому що є в цього і новозавітні паралелі.

Слова Тора́ і легорота́м – наставляти їх – однокореневі слова. Слово Тора́ може означати стріляти, спрямовувати (коли людина стріляє, вона надає прискорення чомусь і задає рух у певний бік). Слово Тора́ може означати нанизувати на нитку, вибудовувати в ряд, у такий чи інший спосіб влаштовувати когось. Деякі (можна це розглядати як мідраш) тлумачать слово Тора́ від слова ор – світло, це теж можливо. Всевишній каже: «Я дам настанову, яку написав для їхнього наставляння».

Моше і Єго́шуа відокремлюються тут, вони підніматимуться на гору Божу.

 Тобто Моше залишає табір, мабуть, на 40 днів і залишає замість себе як заступників Агарона і Хура. Для Моше дуже важливо, давайте це зрозуміємо, щоб у таборі зберігався суд, зберігалася можливість звертатися до суду, можливість звертатися по Божественні якісь відповіді, по рішення від Всевишнього. Моше навіть не залишає суд на тих, кого, як ми пам'ятаємо, йому порадив Ітро: тисячників, сотників, п'ятидесятників, десятників. Ні, Моше залишив головних, тобто суд не йде на канікули у зв'язку з відпусткою судді. Для Моше важливо, щоб залишилося чинне начальство, наділене правами.

Хмара сховала Моше, але його зустріч зі Всевишнім ще не починається, Моше чекатиме.

Зверніть увагу: тут є певні паралелі здійснення чогось на сьомий день, починаючи зі створення світу. І дарування Тори теж відбувається при шестиденній підготовці. Моше шість днів готується, на сьомий день Всевишній закликає його піднятися на вершину гори, увійти в присутність Божу.

Сини Ізраїля бачили ніби полум'я на вершині гори, куди піднявся Моше. Мабуть, це додало їм страху, жаху, трепету, важко себе уявити на їхньому місці.

У тижневій главі Ітро ми читали про те, як народ Ізраїля отримав Тору і зійшов, піднявся на дуже високий рівень святості. Здавалося б, з цим рівнем святості можна бути небожителем і назавжди переселитися в небесну країну, жити поруч з ангелами на такому рівні святості. Але наша тижнева глава Мішпатім починає навчати нас того, що цю святість треба носити в нашому земному тілі, треба реалізовувати в нашому світі, у повсякденному житті, у найпростіших-найпростіших питаннях.

Тижнева глава починається з питань придбання раба, ставлення до раба, ставлення до того, хто від тебе залежить, над ким ти начальник. Як бути з людиною, яка вкрала, як ставитися до потреб дружини (аж до її задоволення). У кожній деталі мирського, повсякденного життя має бути виявлена святість Тори. Усе описано законом, і в кожну мить нашого життя ми можемо побачити, як нам вчинити за Торою, як вчинити відповідно до розкриття святості в цьому світі.

І коли ми читаємо це, може виникнути таке побоювання чи переживання, що всі мають бути однаковими. Раз закони для всіх стандартні, закони для всіх однакові, то й люди мають бути однаковими. Вони мають однаково одягатися, однаково говорити, однаково думати. Закон же однаковий, отже, усе однаковим має бути.

У 23 розділі, у 2 вірші ми читаємо:

Цей вірш можна поділити на дві частини.

Не йди за більшістю на зло. Буває ситуація, коли нам здається, що більшість людей думає не так, як ми. Але їх більшість, вони розумні, вони освічені, і, хоча серце каже: «Вони помиляються, вони чинять зло», можна вмовити себе і сказати: «Та хто я такий, щоб сперечатися з ними? Хто я такий, навіщо мені це потрібно?» – і піти за ними, тому що мільярд китайців не помиляється, тисяча рабинів не може помилитися, я піду за ними. Тора ж каже: «Ні, не йди за більшістю, якщо ти думаєш, що вони помиляються». Талмуд говорить про те, як це застосовується в суді: не можна винести людині смертний вирок більшістю в один голос, простою більшістю не можна це вирішити. Щоб винести смертний вирок, має бути більшість у три голоси. Ми не повинні погоджуватися з більшістю тільки тому, що вона більшість, не повинні підганяти себе під певний стандарт, ми не повинні думати, як більшість.

Але в нашого вірша є і продовження.

І якщо тебе спитають про твою думку, не давай ухильної відповіді. Тобто не подумай: ось вона, більшість, і що зараз про мене подумають, що зі мною зараз зроблять… Якщо тебе спитали про твою думку і твоя думка протилежна думці більшості, не соромся, не бійся: ти зобов'язаний висловити свою думку. Ти зобов'язаний бути самим собою, зобов'язаний виявляти свою віру, свою думку, тому що ти – творіння Боже, і якщо в тебе щось вкладено, якесь інше розуміння, то це Всевишній у тебе його вклав.

Єдність народу можлива тільки тоді, коли ти можеш висловити свою думку, не боячись, що її не почують зараз, можливо, її почують потім. Не будь як усі, не підлаштовуйся під усіх, ти зобов'язаний, повинен бути собою. І в думках, і в розмовах ти не повинен нікого боятися, але й іншій людині ти зобов'язаний дати право бути самою собою. Ти повинен розуміти, що може знайтися інша людина – розумна, щира, непідкуплена, освічена, яка мислить не так, як ти, і навіть не так, як більшість твоїх одновірців, більшість твоїх друзів.

Тора вчить, що єдність святих людей – це єдність різних святих людей. Ось цю різність, внутрішню правду, свою внутрішню правду, своє одкровення святості треба берегти.

Взагалі, говорячи про тижневу главу Мішпатім, треба сказати, що це улюблена глава єврейських мудреців. У цій главі дуже багато різних законів: про злодія в підкопі, про позики, про відшкодування збитків… Просто численні закони. Багато мудреців, коли вони говорять про це, висловлюються в дусі: «Яка прекрасна наша Тора». І справді, тут можна побачити багато того, що було революційним законом для часу дарування Тори; багато того, чим закони Тори відрізнялися від законів навколишніх народів. Так, наприклад, у законах навколишніх народів була різниця, проти кого скоєно злочин. Вирок людині, яка вкрала козу у священника чи царя, був іншим, ніж людині, яка вкрала барана чи вівцю у простолюдина. Так було в усіх народів, і тільки Тора не робить у цьому різниці. Тора також єдиний закон, який забороняє давати гроші в ріст. І разом із тим, розуміючи, що ці закони сильно відрізняються від законів навколишнього світу, не в усьому можна розділити радість мудреців.

У посланні до галатів Павло говорить про те, що закон було дано з причини злочинів. У чому суть того, що говорить Павло? Якщо людина живе любов'ю до Всевишнього, якщо Всевишній для неї Цар, то такій людині не потрібен закон про те, що робити, якщо вона вкрала вівцю: вона просто її не вкраде. Якщо людина любить Всевишнього, вона не даватиме гроші в ріст, їй не треба це забороняти.

Тому Тора і є закон, даний з причини злочинів. Тобто людина виявилася не здатною стояти в тій святості, до якої покликана. Народ Ізраїля виявився навіть не готовим безпосередньо говорити зі Всевишнім. Народ Ізраїля просив, щоб Моше був посередником. Народ Ізраїля не міг прийняти Всевишнього як Царя. Ми бачимо, що постійно Ізраїль обурюється то одним, то іншим. І коли ми говоримо зараз про те, що це відбувалося з Ізраїлем, ми повинні розуміти, що це приклад, загалом, усієї природи людства, природи будь-якої людини.

І з причини того, що народ таким чином відпав (і в особі народу ми знову говоримо не про єврейську природу, а про загальнолюдську природу; не Ізраїль відпав, це людство відпало), необхідно було дати драбину, якою можна піднятися назад до Всевишнього. У цьому сенсі закон благий, тому що він дозволяє людині, яка згрішила, знову повертатися у святість. Якщо людина, забувши про любов Божу, вкрала вівцю, то вона не приречена на вічне відречення від Всевишнього, вона може повернутися через відшкодування збитків. Тому Павло говорить про те, що закон благий.

Але що ж не благо? Що ж поганого в усій цій історії? Це людська природа. Людська природа, яка не дозволила Богові жити в людині, виявилася не готовою спілкуватися з Богом. І з цієї причини було скоєно злочини.

Який же шлях для віруючої людини? Зрозуміло, що віруючій людині краще не потрапляти в ситуацію, коли вона мусить відшкодовувати збиток за вівцю. Для цього достатньо заповіді «Не кради». Навіть з того моменту, коли нам відкрився Машиах, ми можемо знаходити в собі, що іноді ми відпадаємо від Всевишнього. І апостол Павло каже, що ми багато грішимо. Завдяки жертві Єшуа ми можемо сьогодні не шукати жертвоприношення за гріх у Храмі. Проте гріх, як і раніше, залишається гріхом. У людині, яка грішить, не живе Бог. Така людина може відновити Божественну присутність через покаяння. Але оскільки в нас, сучасних віруючих, усе ще трапляються злочини, для нас, віруючих, як і раніше актуальний закон. Тому що ми тільки ще здійснюємо своє спасіння. У нас ще тільки відбувається війна проти гріха. Тому закон для нас, як і раніше, благий, як і пише про це Павло.

Але, читаючи нашу тижневу главу і захоплюючись мудрістю цих законів, ми повинні зрозуміти, що дарування цих законів – це милість Всевишнього, виявлена нам для перемоги над гріховною природою, милість до грішників. Якщо милість Всевишнього справді викликає захоплення, то гріховність людини, яку і ми досі не в усьому подолали, викликає скорботу і жаль. План Всевишнього все ж здійснився – Машиах прийшов на цю землю і приніс себе в жертву. Але разом із тим ми ще не зробили свою частину. Тобто наша природа ще не змінена остаточно. Тому захоплюватися можна милістю Всевишнього.

Глава Мішпатім (21:1–24:18) сповнена заповідей, пов'язаних з єврейською юриспруденцією. У ній трохи більше п'ятдесяти заповідей, і вона посідає четверте місце серед усіх п'ятдесяти чотирьох глав Тори за кількістю заповідей, саме практичних заповідей.

Починається ця глава зі слів Всевишнього, який звертається до Моше і каже: «Ось заповіді, які ти покладеш перед ними, тасі́м ліфнеге́м – покладеш перед їхніми обличчями». Про що це говорить? І чому Всевишній не каже: «Я покладаю перед їхніми обличчями», а буквально говорить про посередництво Моше? У народі, в Божому народі – спочатку в єврейському народі, потім у ширшому сенсі – існує два типи душі, два рівні душі. І перш ніж заглибитися в цю тему, я скажу, що ми не говоримо про вищі душі й нижчі душі. Будь-яка душа у своєму зростанні може досягти будь-якого рівня. Мідраш Тана Девей Еліягу каже, що останній з язичників може почати зростати і перевершити у святості первосвященника. Але, з погляду зростання, є два рівні душ. Одні душі, і їх дуже мало, досягають такого рівня пізнання Всевишнього, що вони не тільки знають про те, що Всевишній керує світом, править світом, а й їм буквально дано відчувати присутність, вступати з Ним у контакт, зв'язуватися з Ним. Інша частина душ перебуває в такому стані, що вони знають про Всевишнього, вони так само знають, що Він керує світом, але їм ще не дано оцього бачення і пізнання Всевишнього, через яке можна досягти зі Всевишнім прямого контакту. І ось для таких «новоначальних» людей необхідний провід Моше. Це вчить відразу двох речей: з одного боку, людина може зростати й підноситися, починаючи з будь-якого рівня, а з другого боку, жоден рівень не дає нам права звеличуватися над іншими. І Моше подає ці заповіді так, як подають людям їжу. Моше, немов офіціант, прислуговує меншим для того, щоб вони побачили заповіді, служить інструментом для того, щоб вони пізнали Бога Живого. Про це (Мт. 20:26) говорить і Єшуа: «Більший з вас нехай буде вам слугою».

Мішна каже, що Моше передав Тору Єгошуа бен Нуну, той передав її старійшинам, а потім довга-довга традиція зберегла для нас і Мішну, і Талмуд, і численні мідраші. Часто трапляється, що люди з месіанських громад залишають їх і йдуть у синагогу, кажучи: «Там у них, у євреїв, є відповіді на всі запитання, а в нас тут на наші запитання нам не відповідають». Чому так відбувається? Усі роки, починаючи з часів Мішни, мудреці записували досвід спілкування з Богом. Цей досвід склався спочатку в Мішну, потім у Талмуд, потім у численні книги для розуміння Талмуду. Таким чином ми, коли приходимо спілкуватися з рабином, спілкуємося не з однією людиною, а з багатьма-багатьма поколіннями людей, які шукали і пізнавали Бога. Але це палиця з двома кінцями: відтоді, як мудреці почали записувати Тору, вони систематизували досвід богопізнання, але саме богопізнання припинилося. Уявіть собі, що ви цікавитеся Пушкіним. Ви йдете в магазин і купуєте книжку «Пушкін у спогадах сучасників». І ви читаєте спогади всіх його друзів (і Кюхельбекера, і багатьох інших), і у вас може скластися якась картина про Пушкіна. Але Пушкін давно помер, а Всевишній – живий. Юдейська традиція зберігає величезний досвід спілкування з Богом, але здебільшого для багатьох рабинів цей досвід уже в минулому. На підставі минулих зустрічей мудреці зберігають враження про цей досвід і знання про Бога. Боже борони цим нехтувати, це дуже важливе й корисне знання, на ньому й заснована традиція, тому воно й передається з покоління в покоління. І цінно, і безмежно важливо вчитися в рабинів, пізнавати єврейську точку зору. Особливо важливі методологія і логіка – те, як ми пізнаємо, як ми сприймаємо світ. Але водночас через Єшуа нам дано величезну перевагу. Так, з одного боку (так і Павло каже), величезна перевага бути юдеєм, тому що вони – хранителі, хранителі досвіду. З другого боку, віра в Єшуа дає нам можливість наблизитися й познайомитися зі Всевишнім. Якщо скористатися прикладом із Пушкіним, це так, ніби ви знали живого Пушкіна, і так, ніби ви читали про Пушкіна у спогадах сучасників. Через Єшуа, через віру в Нього, ми можемо мати з Богом живе спілкування, підніматися на рівні Його пізнання і можемо (без звеличування, Боже борони) з величезною турботою служити тим, хто Його ще не пізнав. Але, з другого боку, це не означає, що раз ми віримо в Єшуа, то ми автоматично вже пізнаємо Бога, і в нас говорить Бог. Зустріч із Богом – це величезна, довга, тяжка праця над собою, перетворення себе на посудину, в якій перебуватиме Бог і яка проникатиме в Бога. Як кажуть: «Не тільки ви знаєте Бога, а й Бог знає вас». Це дуже важливо.

І ось приблизно це завдання було покладено на Моше. Але якщо Моше називається іш елогім, людинобог, то в Єшуа втілився Боголюдина. Це зовсім інший рівень присутності Божественного в людині, тобто через Єшуа розкрилося набагато більше одкровення Всевишнього. І те важливе, що ми можемо винести з розп'яття, смерті й воскресіння Єшуа, з жертви Єшуа, так це те, що через Нього (якщо ми розіп'ялися з Ним, померли разом з Ним і воскреснемо разом з Ним) ми отримуємо доступ до Всевишнього, зможемо мати з Ним живе спілкування.

Коли людина, не маючи такого спілкування, не отримуючи від Всевишнього відповіді на свої запитання, звертається до синагоги і там справді знаходить відповіді на свої запитання, тоді їй неважко залишити цього, сказано в лапках, «непрацюючого» Єшуа і піти в синагогу. Але якщо ми правильно усвідомлюємо жертву Єшуа, то ми маємо з Богом живе спілкування. І, маючи це спілкування, ми можемо служити меншим братам – тим, які до цього спілкування тільки прагнуть. І про це, власне, глава.

Тепер трохи про самі заповіді. На самому початку глави Тора говорить про рабство, і це дивовижно для нас. Нині офіційно рабство скасоване в усьому світі. Але жодне суспільство не будується, не народжується за один день. Тора – це не революційний документ, який одразу ж перетворює людину і людство. Тору дано нам для праці над собою. Тора виховує нас, щоб ми виховували себе, щоб суспільство, яке виховало себе, відмовилося від рабства. Можна сказати, що закони рабства були дані нам для того, щоб їх згодом було скасовано, тому що бажання Всевишнього – скасування рабства у світі. Про що йдеться? Єшуа, відповідаючи на запитання про розлучення, каже так: «Моше (закон Моше) через жорстокосердя вам дозволив розлучатися». Як ми говорили на початку, Моше був немов офіціант, і він мав донести до тих, хто не розуміє, до тих, хто не дотягує, сенс Тори. І, оскільки вони були ще жорстокосерді, він їм якісь речі дозволив. І подібно до цього було дозволено рабство.

Ще одна важлива, революційна деталь, яку проголошує Тора в цій главі, важлива заповідь – це смертна кара: Тора каже, що кожен, хто вбиває, має бути вбитий, якщо він убив навмисно. Чому це революційно? Ми можемо сказати: от же набагато раніше (або не набагато раніше) у законах Хаммурапі вже була прописана смертна кара за вбивство. Але закони Хаммурапі робили різницю між багатими і бідними, розділяли людей за станами. Тому той, хто вбив людину з убогого стану, міг відбутися просто штрафом. Так само і той, хто вбив чужого раба, просто відшкодовував власникові раба збиток. У цьому випадку Тора каже, що цілком незалежно від стану, цілком незалежно від фінансового становища, людина відповідає за вбивство іншої людини, відповідає своїм життям. Тора бере дуже високий рівень і каже, що навіть когена від жертовника можна взяти, тобто навіть когена ґадоля, хоча це найвищий на той момент статус у народі Ізраїля. Можна витягти його зі Святого Святих для того, щоб віддати його на смертну кару, якщо він когось убив.

Є в нашій главі заповідь, об яку багато хто спотикається: це заповідь зуб за зуб, око за око. Ця заповідь викликає дуже багато суперечок. Спочатку людям здається, що йдеться в буквальному сенсі про те, що якщо людина виколола комусь око, то їй виколюють око, відірвала вухо – їй відривають, відрізають вухо і так далі. За цією логікою виходить, що якщо людина виколола комусь обидва ока і на  покарання сама залишилася без очей, то в неї вже є абонемент на майбутнє, і вона може спокійно виколювати очі кому завгодно і скільки завгодно разів. Як у рекламному слогані: Buy two, get one free (Купи два й отримай третій безкоштовно). Але, на щастя, це не так. Тора говорить у цій заповіді про відшкодування збитку. Людина, яка залишилася без ока, може втратити роботу, тобто зазнати збитку, може втратити прожиток і вона, і її сім'я. Тому Бог говорить про те, що людина, яка отримала каліцтво, повинна отримати фінансову компенсацію. Яка користь людині, якій викололи око, якщо кривдникові теж виколють око? Це не допоможе їй заробляти на прожиток, не допоможе їй годувати свою сім'ю і навіть не допоможе їй підлікуватися. Саме тому Тора говорить про грошову компенсацію.

Тут привід зауважити, що багато хто каже: «Ось, мовляв, єврейський закон, він усе про гроші та про гроші». Річ у тім, що гроші відповідають у нашому світі елементу милості Всевишнього. Якщо всі працюватимуть добровільно, як оцінюватиметься робота? Благодать Всевишнього в тому, що за допомогою грошей, через фінанси як загальне мірило, як загальну угоду можна домовитися про вартість праці. Як і будь-яку благодать, як і будь-яку добру річ, цю річ теж можна використовувати на шкоду, і вона часто використовується на шкоду, скажімо так, для альтернативної благодаті. Але все ж гроші – це вияв милості. Немає жодної заборони, немає нічого поганого в тому, щоб вимагати компенсацію, вимагати гроші за свою роботу, отримувати гроші за свою роботу, шукати кращу зарплату, шукати успіху для свого бізнесу, багатіти, процвітати і так далі. Всевишній дбає про це. Єдине, що треба пам'ятати, це те, що джерело грошей – воно у Всевишнього, джерело благодаті – воно у Всевишнього. І, звісно, покладатися на Бога, а не на гроші, про що й Єшуа говорить у прикладі про багача, верблюда і вушко голки. До речі, в дужках зауважимо: не було ніколи в Єрусалимі голчастих воріт, немає про це жодних історичних відомостей, це просто така стара байка, і Єшуа справді говорить ось таку нестерпну метафору про верблюда і голкові вушка.

Ще одна важлива заповідь, про яку ми поговоримо з вами, це заповідь не йти за більшістю на зло. Що це означає? Часто через нашу людську природу ми не хочемо опинятися в меншості. Щось нам здається справедливим, але, дивлячись на те, як вирішує більшість, ми теж хочемо вирішити, як вони. Особливо важко обстоювати свою позицію на самоті. Тора каже, що людині не слід приєднуватися до більшості лише тому, що вона більшість. Не можна вважати, що ти не маєш рації, лише тому, що більшість людей думає інакше. Але це загальна вказівка для життя. А в нашому розділі Тора говорить про суд.

У чому ситуація, у чому особливість у випадку з судом? Єврейський суд може складатися з двадцяти трьох (Малий суд) або із сімдесяти однієї людини (Великий суд). І коли суд вирішує засудити людину на смерть, винести вирок більшістю голосів – наприклад, дванадцять проти одинадцяти, то такою більшістю це не вирішується. Для того щоб справді засудити людину до смертної кари, має бути тринадцять проти десяти в Малому суді або тридцять сім проти тридцяти чотирьох у Великому суді. Це так звана кваліфікована більшість. Просто з перевагою в один голос не можна позбавити людину життя, тому що це теж буде слідуванням за більшістю на зло. А що відбувається, якщо в якомусь суді, що складається з двадцяти трьох або із сімдесяти одного, всі одностайно вирішують засудити людину? У цьому разі людину оголошують невинною і відпускають на волю. Чому так? Тому що такий розклад означає, що судді не поставилися уважно до того, щоб виправдати людину. Уявіть собі, що на суді присутні студенти-юристи. Якщо хтось із цих студентів висловлює думку на захист підсудного, то його відразу ж вводять до складу суду, тому що суд віддає перевагу милості перед покаранням. Якщо є якась можливість виправдати, то людині, яка може це зробити, надається можливість відразу ж увійти до складу суду. І це дуже важливо.

З іншого боку, тут же Тора каже не змінювати суд заради бідняка. Завжди є спокуса змінити суд заради багатої людини, щоб догодити багатій людині. Зрозуміло, що це погано, і Тора теж говорить про це, коли наказує відмовитися від хабарництва. Але є також небезпека зглянутися над людиною, над бідняком, який украв у багатого, і простити його, сказати, що в багатого й так багато. Тора це забороняє. Але в життєвих ситуаціях ми теж часто робимо такі самі помилки. Мені розповіли байку, історію, скажімо так, про одну сім'ю, яка переїхала з Росії до Бельгії. Був у них хлопчик трьох-п'яти років, який швидко вивчив мову, освоївся і пішов у садочок. У світлі особливостей російського чи сімейного виховання він у разі конфлікту відразу бив супротивників по обличчю, на жах бельгійських виховательок. Природно, щоразу викликали батьків, і на якомусь етапі батьки провели з ним бесіду. Минув якийсь час, і вихователі знову викликали батьків у дитячий садок і сказали: «Ваш хлопчик, він від усіх страждає, всі його б'ють, і так далі. Можливо, він і виправився, але вже якось занадто виправився». Почали батьки говорити з хлопчиком, і хлопчик їм відповів: «Я зрозумів, – сказав він, – що бельгійці, вони завжди стають на бік того, хто найбільше кричить. Тому я в суперечках, як і раніше, даю супротивникові по обличчю, але відразу ж здіймаю крик, як найскривдженіший, і вони стають на мій бік». Така от дурна людська звичка – симпатизувати тому, хто найбільше кричить, – може призвести до того, що ми симпатизуватимемо людині просто тому, що вона бідна або видає себе за бідну. Наші противники й противники Ізраїлю в мирному процесі теж люблять виставляти свою бідність напоказ, і Європа так само милує їх. Бог не пацифіст, і Бог милостивий до праведних, а не до жебраків. До жебраків теж милостивий, опікуючись ними, але не в питаннях суду. До людини незалежно від стану, незалежно від статусу застосовуються однакові закони.

Це ж стосується і Мішпатім 22:20 і приходька не утискай і не гноби його. Це не означає, як це часто сьогодні тлумачать, що приходьки мають відразу ж усього дотримуватися, як дотримуються євреї. Це означає, що на суді ми не утискаємо приходька. Якщо приходько вкрав, він не отримує більше, ніж інші. Якщо вкрали в приходька, це так само не минає безкарно, як якщо вкрали в єврея. Тобто в усіх відношеннях справедливий суд. Суд вишукує і ґрунтується лише на показаннях свідків, гідних довіри, шанованих і чесних, які мають добру репутацію. Їх має бути щонайменше двоє, для того щоб засудити людину. Більше того, для того щоб застосувати до людини смертну кару, спочатку ці люди мають прийти до потенційно засуджуваного і сказати йому: «Те, що ти робиш, заслуговує на смертну кару». Це називається «попередження». Якщо вони його не попередили, то він не підлягає покаранню. Суди максимально намагаються уникнути смертної кари. Суди максимально намагаються виконати вказівки усної Тори, мудреців: щоразу судити людину в бік виправдання, щоразу намагатися знайти виправдання. Пояснити позицію людини, зрозуміти її і спробувати не засудити її – це позиція, яку заповідає Тора. Тому й Єшуа заповідав нам молитися: «Прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим». І водночас, коли смертна кара потрібна, вона має застосовуватися. Як ми вже сказали, свідків має бути щонайменше двоє, але це не можуть бути жінки, суд не приймає свідчення від жінок. І одна з причин полягає в тому, що той, хто свідчить проти людини, сам бере участь у її страті. І для того, щоб уберегти жінок, для яких, на погляд мудреців, страта суперечила самій їхній природі (це все одно що уявити собі жінку-могильницю), мудреці звільнили жінок від свідчення. Тобто не тому, що вона така легковажна, не тому, що вона така дурна, а тому, що вона така ніжна і потребує більшої охорони. І це все ми зараз говорили про заповіді для суду.

Ще одна заповідь, яку ми можемо розглянути, це заповідь ворожку не залишай живою (мехашефа́ ло техає́). Кого ми називаємо ворожкою? У чому сенс ворожіння? Сьогодні ворожок, або відьом, або людей, яких можна в цьому запідозрити, дуже багато. Якщо ви прийшли до людини, запитали її про щось, і вона дала вам якусь травичку, то вона, можливо, лікар. Якщо ми прийшли до людини по пораду, і вона дала нам пораду, то вона, можливо, рабин, можливо, учитель, можливо, психолог. Хто така ворожка? Де пролягає межа між чаклунством і мудрістю, між чаклунством і, скажімо, чутливістю, коли людина відчуває Всевишнього (ми говорили про це на початку), між чаклунством і пророцтвом? Слово мехашефа́ (ворожка, чаклунка) сходить семантично, з погляду єврейського тлумачення, до слова легаххіш (заперечувати). Якщо людина, яка дає нам поради, до якої ми звертаємося по допомогу, відводить нас від Всевишнього, заперечує Боже управління світом і з цієї позиції каже: «Бог тебе покарав, а я тобі допоможу» або «Ми тут можемо керувати волею Всевишнього», от ця людина називається чаклуном. Слово мехашефа́ вжито в жіночому роді в збірному значенні, як, наприклад, слово риба: не одна риба, а саме риба в множині, багато риби. Так в івриті можна сказати мехашефа́ щодо всіх чаклунів і всіх тих, хто займається такими речами.

Ще одна заповідь, яка дуже обурює феміністів, це заповідь про дівчинку, яку спокусили і яку потім видають заміж за рішенням батька. Обурення феміністів, та й не тільки їх, природне. Будь-яка людина здивується і скаже: «А чому за дівчину вирішує батько?» І якщо ми прочитаємо уважно, то побачимо, що дівчину вже спокусили, вона вже спокушена, і в такому стані вона іноді не може розумно вирішувати, вона не об'єктивна, вона вже, можна сказати, зачарована кимось. Так, звісно, їй дано свободу, і вона може вирішувати за себе. Але буде правильніше, якщо в справу втрутиться батько, який зможе поговорити з її потенційним нареченим трохи по-іншому, ніж вона сама. Він, принаймні, може бути об'єктивнішим. А сама дівчина через те, що вона спокушена, тим самим позбавлена свободи волі, щоб за себе вирішувати.

На завершення хочеться сказати про те, як Всевишній говорить з Моше і обіцяє йому послати ангела перед народом. Існує численний спектр думок, який саме це ангел. Деякі вважають, що це ангел Міхаель, деякі вважають, що це Еліягу, інші кажуть, що це Тора і Закон, деякі кажуть, що це Метатрон. Я, коли шукав відповідь у коментарях, знайшов близько десяти різних думок. І ми не говоритимемо зараз, що це за ангел. Можна піти в містику, можна дати якесь просте пояснення – наприклад, що це когени. Не про це мова. Ось що Бог обіцяє тому, хто слухатиметься ангела: «Якщо народ піде за ангелом, якщо народ послухається його голосу, то не буде таких, що передчасно народжують, і безплідних у землі твоїй, число днів твоїх зроблю повним». Тобто Всевишній говорить, що від народження до найглибшої старості Він супроводжуватиме нас і благословлятиме нас здоров'ям, від самого зачаття, коли ще може йтися про небезпеку викидня, до глибокої старості. Сьогодні ми бачимо це благословення Всевишнього, ми бачимо багатьох людей, які доживають до глибокої старості. Якщо раніше людина могла дожити до сорока років, до п'ятдесяти років (за часів Пушкіна п'ятдесятирічна людина вже вважалася дідком), то сьогодні, в наші часи, ми бачимо і вісімдесятирічних людей, які грають у баскетбол. І ми можемо сказати: «Ну ось, прогрес досяг такого, наука досягла такого…» Але за всім цим ми не повинні забувати, що здоров'я, довголіття, міцність у старості й успішні пологи – усе це залежить від благословення Всевишнього. Це сенс того, що говорить тут Тора. І за зцілення Його, і за здоров'я, яке Він дає, ми повинні передусім благословляти Його Самого, а вже потім медицину. Незримо нам допомагає Він, а зримо тут діє рука медика. Говорячи про себе, можу сказати, що дуже велике благословення я бачив останнім часом від Всевишнього, коли після довгої хвороби я зміг підвестися з ліжка. Ще кілька років тому ізраїльські лікарі сказали, що мені залишилося всього кілька днів життя. Але я досі можу бути тут, з вами, розмовляти з вами, а ви можете мене слухати, і за це Всевишньому Слава.

Підбиваючи підсумок главі, завершуючи цю бесіду, що ми можемо сказати? Тора говорить про те, що більший з нас має бути меншому слугою, тому що джерело нашого «більше» – це наше спілкування, наше знання, наше осягнення Бога. Тора дається нам для того, щоб рости. Вона не дається дорослим духовно, вона дається духовним дітям для того, щоб вони могли зростати. Тора запроваджує смертну кару не тому, що вона не цінує життя людини, а навпаки, тому що вона цінує життя людини. Тора говорить про те, що людина, будучи здатною потрапляти під вплив, не повинна йти за більшістю, повинна завжди, до самого останнього моменту шукати виправдання для іншої людини. Тора говорить про те, що той, хто відводить людину від Всевишнього, теж заслуговує на смертну кару. Зауважте, що Тора ніколи не призначає смертну кару за якісь економічні злочини. Смертна кара запроваджується тільки для тих, хто губить людину, її тіло чи душу. Тора говорить про те, що людина повинна ухвалювати рішення в стані духовного здоров'я, тому спокушена дівчина не може вирішувати сама за себе. І Тора говорить про те, що не тільки фінансове благополуччя, не тільки добробут, а й здоров'я наше, рівень нашої науки – усе це залежить від Всевишнього, Слава Йому навіки.

Тижнева глава говорить про те, як жити після дарування Тори, як будувати закони в новому суспільстві, як будувати взаємини між людиною і ближнім, між людиною і Створителем після дарування Тори. Мабуть, два чи три трактати Талмуду присвячені розбору тих заповідей, які викладено в цій главі.

Ми поговоримо всього про два вірші (25 і 26) з 23 розділу книги Шмот: «І служіть Господу, Богу вашому, і Він благословить хліб твій і воду твою; і відверну хворобу з-посеред тебе. Не буде такої, що скидає плід, і безплідної в країні твоїй, число днів твоїх зроблю повним». Ось ці два вірші хотілося б розібрати, подивитися на них під різними кутами з хасидської точки зору, і подивитися, як вони актуальні в нашому сьогоднішньому житті.

Багато хто ставить собі питання: чому вірш починається з того, що Бог звертається і каже: «Служіть Господу, Богу вашому»? Логічним продовженням було б прочитати: «І благословить Він хліб ваш і воду вашу, і відверну хворобу з-посеред вас. Не буде у вас такої, що скидає плід, і безплідної у вашій країні, і число днів ваших зроблю повним». Ну, або щоб усе було на «ти». Чому ми читаємо такий дивний перехід: «Служіть Господу, і Він благословить хліб твій»?

Є дуже важливий аспект у спільному служінні, тому що неможливо служити Всевишньому, не дбаючи про всіх тих, хто поруч із тобою служить Всевишньому, або про тих, хто ще, можливо, Всевишньому не служить. Увесь Ізраїль – гаранти один одному. Увесь Ізраїль, увесь народ Божий у відповідальності один за одного. І тому служіння Ізраїля – це служіння громадою. Це не означає, що треба ходити кудись і служити обов'язково в якійсь громаді. Це означає, що в служінні людини має бути турбота про народ Божий, а не тільки про себе.

Є така велика біда в духовній роботі кожної людини, як самозадоволення або вдоволеність собою. Людина може сказати: «Ну, а що я? Я достатньо навчаюся, я цілих три уроки на день слухаю, я багато читаю Писання, я роблю багато добрих справ, у мене різні служіння, і, загалом, я задоволений своїми стосунками зі Всевишнім». Питання в тому, чи є поруч із тобою люди, які потребують твоєї допомоги і потребують, щоб ти про них подбав? Якщо ти задоволений собою, роби для інших, і це стане тим, що принесе благословення у твій дім. Тобто спільне служіння приносить благословення в особисте життя, в особисті справи людини. Участь і турбота про потреби народу (не обов'язково, повторю, явка скількись разів на тиждень у якусь громаду), участь у служінні народу, наближення народу до служіння – важлива умова для особистого благословення людини.

Тут є ще, мабуть, і такий аспект, про який говорить відомий коментатор Клі якар (рабі Ефраїм-Шломо бар Агарон з Лунчиці, який жив у XVI столітті). Він говорить про те, що спільна робота, спільне служіння Всевишньому – це добре. Добре разом, великою громадою стати на молитву, якщо це потрібно. Але водночас хліб, вода, домашня їжа, домашнє харчування, побут мають бути сімейними. Тут мають бути поставлені межі, тобто життя не може бути винятково громадським.

В Ізраїлі, на самому початку існування держави Ізраїль, були кібуци (колгосп, колонія), у яких часто сперечалися, чи може людина мати вдома електричний чайник. Настільки все було спільне! Діти росли в спеціальному гуртожитку для дітей, а кібуцники їли тільки в їдальнях. Приватних, домашніх кухонь у них не було. Але цей проєкт утопія. Так, справді, добре працювати разом, добре служити Всевишньому разом, але водночас хліб, вода, здоров'я – це якийсь особистий простір, який ми повинні будувати, і в який ми приносимо благословення від цього служіння в суспільстві.

Мей Шилоах, інший хасидський коментатор, говорить про те, що у своєму служінні Всевишньому потрібно зважати на інших, і є два підходи до цього. Якщо людина в чомусь недосконала, і вона думає, і соромиться, і іноді може сказати: «А чи варто мені говорити, можливо, хтось краще за мене скаже? Хай скаже хтось, хто кращий за мене. Хай зробить хтось, хто може зробити краще. Може, не треба мені поспішати відповідати на всі питання, а почекати, можливо, є ще хтось, хто відповість?» Це одна якість. Є й інша якість. Якщо я розумію, що в якійсь галузі я справді обізнаний і успішний, якщо мене запрошують вести молитви, або проповідувати, або говорити якісь вчення, і я справді відчуваю, що «так, я хороший, я досягаю успіху в цій галузі, я можу це робити добре, і народ чекає, що це саме я зроблю», то тут теж є прояв свого роду богобоязливості, турботи про те, щоб і інші теж розвивалися. Тому, навіть якщо ти, можна так сказати, крутий у якійсь галузі, потрібно дати місце іншим, щоб виявлялися вправні. Потрібно дати проявитися тим, хто, можливо, не думає так, як ти, може думати зовсім інакше. Дати місце комусь, хто молодий, хто не такий розумний, хто не такий умілий, можливо, не такий талановитий (або тобі так здається, що він не такий умілий і не такий талановитий). Потрібно дати розвиватися іншим. Турбота про розвиток інших, турбота про духовне зростання інших – це теж частина того, про що тут говорить Тора, як розуміє Мей Шилоах.

Коли написано ва'авадтем (і служіть разом), ідеться про те, щоб залучати, підбадьорювати до служіння тих, хто, можливо, не такий талановитий і не такий здібний, не бачити в них загрози, а бачити в них підмогу, бачити в них потенціал. Чому це частина богобоязливості? Тому що ми дбаємо не про свій успіх, а про успіх Божественного задуму. А успіх Божественного задуму в тому, щоб Тора, щоб наші вміння, щоб наші знання переходили з покоління в покоління. Як кажуть, «можна бігти дуже швидко, але бігти поодинці, а можна бігти повільніше, але бігти всім разом». І ось це ва'авадтем (і служіть) говорить про те, що служити Всевишньому потрібно разом, підтягуючи слабких, іноді зупиняючись заради слабких, іноді пропускаючи слабких уперед, щоб вони ставали сильнішими. І якщо людина зустрічається з цим спільним, дбає про це спільне, то вона благословляється особисто.

Це не тільки в повсякденному служінні, як ми його бачимо, десь у якихось справах, у яких очевидно, що це служіння Богу. Але це може бути і на шосе: наприклад, коли ми їдемо дорогою і ведемо машину, ми можемо їхати так, щоб узагалі ні з ким не рахуватися, ніби ми – найважливіша персона на шосе; це і поведінка в сім'ї, і взагалі скрізь. Тому загальне правило: «Хочеш отримати благословення – думай про іншого».

Далі Тора говорить: «Не буде такої, що скидає плід, і безплідної в країні твоїй». Це цікаво. Якщо ми говоримо про простий сенс цих віршів, то потрібно розуміти, що дуже часто так буває, коли до якоїсь подружньої пари, яка не може мати дітей, приходять «порадники», «доброзичливці» і кажуть: «Може, у тебе є якийсь гріх, може, ви щось там не так зробили, може, ви якось неправильно поводитеся?» Це іноді, мабуть, корисно, якщо люди самі питають про це. Але ми бачимо, тут сказано, що це залежить від спільного служіння, від загального стану суспільства, не від якогось особистого стоянняiСаме так, «особистого стояння», сказано в російському тексті. Ми переклали ці слова дослівно.. Може, і від особистого, але сказано: «Якщо в суспільстві є непорядок, то буде така, що скидає плід, і безплідна в країні твоїй».

Хасидські вчителі не завжди читають слова так, як вони написані. Коли ми читаємо слово країна (е́рец), ми пов'язуємо його зі словом рацо́н (бажання). Чому країна (е́рец) так називається? Тому що вона виконує бажання (рацо́н) свого господаря. Якщо ви кинете в землю вишневу кісточку, то виросте вишня, якщо посадите в неї помідорну розсаду, ростимуть помідори. Людина, народ Божий, теж називається країна (е́рец). У книзі пророка Малахі (3:12) ми читаємо: «І скажуть усі народи, що щасливі ви, і ви будете країною жадання Мого (країною Мого бажання)», – так говорить Господь. Тобто служіння Всевишньому пов'язане з нашими бажаннями.

Що таке безплідна? Безплідна – це коли ми не хочемо, у нас немає взагалі ніяких бажань. Ми начебто і не розуміємо, для чого ми живемо. Начебто і живемо, але не розуміємо для чого. Та, що скидає плід – це коли ми хочемо щось, але в нас не виходить оте щось здійснити. І Всевишній говорить: «Якщо ти дотримуватимешся ось цього правила, служити Всевишньому разом із народом, брати участь у громадському служінні, то і це теж здійсниться. У тебе не буде безплідної, у тебе не буде такої, що скидає плід. Ти будеш сповнений бажання, будеш сповнений бажання жити, якихось ідей, якоїсь мотивації, твої бажання здійснюватимуться».

А що означає число днів твоїх зроблю повним? Можна сказати, що найпростіше розуміння цього – ти проживеш стільки, скільки тобі відпущено. Але прожити відпущене можна по-різному. Якщо людині відпущено сімдесят п'ять років, зрозуміло, що вона спить, їсть, займається ще чимось. Але є брутто і є нетто, тобто наскільки ефективно людина проживає ці свої дні? А якщо людина кілька років прохворіє, пролежить у комі, буде паралізованою, – це ж теж відпущене число днів. Наскільки корисно, наскільки ефективно ми витрачаємо свої дні, як ми їх проживаємо?

Буває, людина вирішила поїхати і купити собі взуття, наприклад. І автобус прийшов вчасно, магазин виявився відчиненим, у першому ж магазині перша ж пара, яку вона захотіла поміряти, їй підійшла, усе підійшло, і вона за годину впоралася з купівлею взуття. Найпростіша побутова ситуація. А буває, що півдня проморочиться, проходить, усе марно, не виходить у неї зробити, здавалося б, таку просту справу. Засновник хасидизму Баал Шем Тов давав людям благословення, благословення в часі: «Хай буде твій час благословенний. Дай Боже тобі в усьому встигати, щоб жодні хвилини, години твого життя не витрачалися марно». Це дуже актуально для нашого часу, коли час у нас утікає крізь пальці.

Інший хасидський коментатор, Сфат Емет, адмор, учитель з Ґура, говорить: «У слові міспа́р (число) можна побачити корінь сапі́р (світіння). Хай будуть дні твої наповнені світінням». Кожного дня у твоєму житті буде якесь відкриття, ти дізнаватимешся щось нове. Почув якесь невелике повчання, прочитав якийсь вірш і зрозумів його по-новому. Буває так, що ти роками щось одне й те саме читаєш і раптом несподівано починаєш по-новому на це дивитися. Почув якусь пісню, і раптом вона промовила до тебе, почув якесь повчання і отримав для себе щось нове. Кожного дня дізнаватися для себе щось нове, бачити для себе щось нове.

День тут можна розуміти як посудину, яку можна наповнити якимось світлом. Що ти сьогодні дізнався? Сьогодні день, який тільки один раз в історії станеться. Тільки один раз в історії є цей день, і у Всевишнього є для тебе особливий подарунок на цей день, особливе світіння, особливе розуміння, яке ти повинен отримати для себе. Особливий урок, який ти можеш вивчити, помітити. Можливо, побачити щось нове у своєму місті.

Можна взяти за добру звичку спостерігати, чим тебе хоче порадувати, чим радує тебе Господь у цей день. Вийшов ти на вулицю і, буває, настрій похмурий, гірше нікуди, але ти почув, побачив (кожен щось своє): хтось шелест листя, хтось сонячний промінчик світла, який пробивається крізь листя... І помічай те, що тебе радує! Іди і рахуй те, що тебе радує, намагайся побачити в цьому зустріч зі Всевишнім, у тому, що тебе порадувало, у якихось маленьких-маленьких подіях. Діти дуже добре це показують, коли комусь пошльопати по калюжі в радість. Побачити якісь маленькі радощі, які Всевишній тобі посилає, побачити, скільки разів на день Всевишній про тебе подбав, і цими іскорками, цими маленькими промінчиками, як світлом, наповнити свою посудину.

Один рабин розповідав, що щодня він приїжджає на роботу і щодня бачить, що нового будується в Єрусалимі, як розростається Єрусалим. Подивіться, що нового у ваших колег по роботі. Можливо, хтось щось нове купив, хтось щось нове зробив. Порадійте за нього, благословіть його. Шукайте такий спосіб знаходити щось нове. Хай ваші дні будуть наповнені таким світлом!

Рабі Нахман говорить про це з іншого боку: «Життя схоже на таку поличку або нескінченний-нескінченний підсвічник, який можна наповнити свічками. Кожен день – це як один із підсвічників у цьому великому-великому світильнику. Скільки підсвічників залишиться незаповненими? Чи зможеш ти поставити свічку в кожен підсвічник? Кожен свій день наповнити якимось світлом, яким ти світив для інших? Зробити щось для інших зі своїм світлом. Відкривати щось нове в Торі, щось нове в розумінні Писання».

Всевишній говорить: «Я тобі сьогодні заповідаю». Побачити, що тобі Всевишній сьогодні заповідав, що ти можеш зробити для Його служіння, для поширення Його світла, що ти можеш зробити для цього сьогодні? Ми іноді дивимося на якихось успішних, відомих людей, відомих учителів. Ми можемо дивитися на них і думати: «Як же вони все це встигали? Як вони встигали, а в них ще не було комп'ютера, не було транспорту. Вони ще щось встигали робити, крім того, що вони писали книжки, зустрічалися з людьми, відповідали на запитання, читали книжки, вивчали. Деякі встигали й добре виспатися!» Наприклад, Шломо бен Адерет, крім того, що він зустрічався з безліччю людей, писав купу книжок, він ще щодня встигав по годині гуляти! Він установив собі таке правило.

Є відома байка про професора, який поклав у банку спочатку великі камені і спитав: «Чи повна вона?» Потім ще маленькі камені, потім ще пісок, потім ще воду. Наскільки ефективно ти заповнюєш свій день, наскільки ефективно ти заповнюєш свою «баночку», наскільки ефективно ти заливаєш олію у свій світильник? Це теж питання дуже важливе.

І в чому тут сіль? Чому ми почали говорити із самовдоволення? Коли ти служиш собі, тобі легко сказати: «Ну, мені на життя вистачає. Я вже досяг, я вже заробив, скільки хотів, і заповіді вже виконав, як хотів. Я вже досяг якогось духовного рівня! Чудово, як я мріяв!» Якось до Любавицького ребе (Менахем Мендл Шнеерсон), коли він тільки став ребе, підійшов чоловік із Бразилії і сказав: «Я хочу пожертвувати мільйон доларів на поширення вашого вчення в Бразилії». Він підійшов зі своїм сином по благословення. Ребе сказав: «Ну, я сподіваюся, ти не чекаєш, що я буду задоволений цим. Ти дав мільйон, хай твій син виросте і дасть два мільйони». Справа не в тому, що ребе хотів грошей для хаба́д. Ішлося не про це, а про те, що людина, навіть якщо вона щось зробила (а тут така дуже оманлива думка, можна мріяти: «Ось, колись я прийду і дам, покладу своєму рабинові, своєму вчителеві, у свою громаду, своїм друзям, тим, хто потребує, покладу мільйон доларів!»), і начебто можна бути задоволеним, навіть якась мрія тут здійснилася, але ребе каже: «Ні! Прагни до більшого, тому що ти так задовольняєш не свої мрії, ти задовольняєш не свої бажання, ти служиш перед Царем царів!»

Ти точно так само служиш перед Царем царів і в сімейному житті постійно. Можна сказати: «Я подарував дружині ось це», а вона мене питає ще: «Ти мене любиш?» Я ще ось це зробив, а вона мене питає: «Ти ще любиш?» Це якийсь процес, коли я не можу сказати: «Я вже добре подбав, я виконав», тому що дбаю я тут не про себе.

І людина, яка справді займається служінням, займається тим, на що її послано. Ні, це не стосується виконання заповідей, не записується в книжечку, скільки я виконав заповідей, скільки я здійснив, наскільки я виконую те, для чого Всевишній мене створив, наскільки я виконую своє послання в цьому світі, – це є повнота моїх днів, це та справжня насолода спілкуванням зі Всевишнім, яку Всевишній дає в моєму житті. Ненаслідувальне, не коли я наслідую інших, а саме моє служіння, саме те, що я повинен робити.

Я закінчу такою хасидською історією. Ребе з Чертково одного разу після суботи прибирав у себе вдома. У нього був невеликий віник і невеликий совок. Хасиди побачили це і сказали: «Ребе, це якась хасидська дія? Це благословення на щось?» Ребе сказав: «Немає в цьому нічого чудесного, я просто допомагаю своїй дружині». Дуже багато часу потому кожен хасид ще брав віник наприкінці суботи, після суботи вдаряв ним об совок і казав: «Нічого в цьому немає, я просто допомагаю своїй дружині». Є така наслідувальна дія, коли ти не виконуєш те, чого від тебе вимагає Всевишній, а в когось побачив, когось став наслідувати.

Через це наслідування чогось намальованого перед тобою ти ухиляєшся від того, до чого ти покликаний сам. І благословення в тому, щоб те, до чого ти покликаний, твоє покликання, твої таланти, твої «світіння», щоб вони всі посвітили світові, щоб увесь твій потенціал розкрився в цьому світі! Це секрет благословення: «число твоїх днів Я наповню». Всевишній ніби сидить і наповнює дні праведника. Є допомога, усе сприяє людині, яка перебуває на такому служінні: і автобус вчасно приходить, і черевики вчасно знаходяться, і все інше трапляється. Ось про таке благословення Тора тут говорить.

Є, звичайно, й інші погляди, й інші розуміння. Я лише, так би мовити, знову, щоб «підкинути дровець у багаттячко думок», навів розуміння деяких хасидських учителів.

У 23 розділі книги Шмот у 5 вірші ми читаємо дивовижний запис. Сам вірш трохи складний для перекладу і розуміння, хоча заповідь дуже проста. Тому ми наведемо кілька різних розумінь цього вірша. Отже:

Ось такий от вірш. Один із найближчих до істини перекладів, я б сказав, звучить так:

5. Якщо побачиш, що осел ворога твого впав під ношею своєю, то не залишай його одного розв'ючувати. Розв'юч разом із ним.

У більшості перекладів цього вірша вживається слово допоможи. Але в оригіналі, як ми бачимо, немає дієслова ла'азо́р (допомагати), і вся розмова йде про розв'ючування. Кілька разів у нашому вірші трапляється дієслово ла'азо́в (розв'ючити, залишити, розв'язати, кинути).

Один із найдавніших перекладів Тори, арамейський переклад Онкелоса, тлумачить так:

5. …розв'юч те, що в тебе є в серці проти цієї людини, і тоді розв'ючуй разом із ним.

Тобто: не можна, не варто допомагати людині, якщо ти її ненавидиш. Якщо ти допомагатимеш людині разом зі своєю ненавистю, перемагаючи її, якось через ненависть їй допомагати, то в кращому разі це виглядатиме так, що ти ніби повчатимеш її, кажучи: «Дивись, як ти до мене, а як я до тебе. Дивись, як я тобі допомагаю, тому що я не такий, як ти. Я теж тебе ненавиджу, але я люблю Бога. І ось заради Всевишнього я це для тебе роблю. Дивись, наскільки я кращий за тебе!» Або це буде допомога з таким обличчям, що, звичайно, її буде важко приймати. Розуміння Онкелоса має такий сенс: перш ніж допомагати розв'ючити осла, що належить людині, яку ти ненавидиш, позбудься, звільнися від ненависті, і тоді ти можеш бути разом із нею. Тоді ти співчуватимеш їй, її біді, її ослові, і тоді ти можеш розв'ючувати разом із нею. Перш ніж розв'ючувати осла, розв'юч самого себе.

Інші коментатори звертають увагу на три слова в цьому вірші, які досить важко перекласти: вехадальта́ ме'азо́в ло. У людині є ніби внутрішня боротьба – допомагати чи не допомагати. Ось – людина. З одного боку, ясно ж, що вона в біді, у неї осел ледве справляється зі своєю ношею, і треба було б їй допомогти. З іншого боку, я ж цю людину терпіти не можу. І ось, ти побачив цю людину і вже проїхав повз, на своєму ослі проїхав. Або, якщо ми висловлюватимемося мовою нашого часу, ти зустрів людину, у якої проколоті шини, зустрів її на трасі – і вже проїхав. Звичайно, треба було б допомогти, незважаючи на те що вона ось така-розтака. Але що вдієш? Я вже проїхав, я не можу зараз, порушуючи рядність, повертати через подвійну суцільну. Це небезпечно для всіх водіїв. Це взагалі небезпечно. Гаразд, Бог їй допоможе, до того ж я її ненавиджу. А якщо й не допоможе, то так їй і треба. Згідно з цим розумінням, згідно з цим коментарем, ця заповідь звернена до людини, яка побачила осла свого ненависника, що згинається під ношею, і вже проїхала повз. І Тора каже цій людині: повернися, зупинися і допоможи йому розв'ючитися. Коли ти дивився на цю людину, яку ти ненавидиш, ти не зміг змусити себе зупинитися і їй допомогти, так буває. Коли ти дивишся в Тору, ти можеш їй допомогти. Тора відновлює мир між людьми. Дивлячись у Тору, ти розумієш, що зрештою духовний корінь цієї людини такий самий, як і в тебе. І ти можеш побачити, якою Всевишній її створив. А Всевишній створив її не для того, щоб ти її ненавидів. Всевишній створив її для служіння. І, можливо, якщо ти допомагатимеш їй і якось повернеш її до служіння, це теж шлях, навіть коли ти вже проїхав, коли ти вже проскочив.

Мудреці Талмуду ставлять собі питання: звідки взагалі могла взятися людина, яку ти ненавидиш, і її осел? Як узагалі можна ненавидіти людину? Адже в тебе ж є заповідь «люби ближнього, як самого себе», заповідь любити ближнього, дбати про ближнього. І вся тижнева глава Мішпатім, якщо вже на те пішло, переповнена турботою про ближнього. Звідки раптом узялася ненависть? І відповідей на це питання є дві, класичних відповідей – дві.

Перша відповідь така: так, звичайно, не можна ненавидіти ближнього; але що вдієш, адже багато хто, якщо не всі, намагаються впоратися з тим, щоб його НЕ ненавидіти. Так, ми ненавидимо, незважаючи на те що не можна. І в містах, у яких заборонено проїзд на червоне світло, люди їздять на червоне світло. І люди, які знають, що брехати не можна, брешуть. І люди, які знають, що ненавидіти не можна, ненавидять. Що вдієш, вона вже живе в тебе в серці, ця ненависть, яка й спонукає тебе не допомагати. Але, навіть якщо ти ненавидиш цю людину, однаково зупинися і допоможи їй. Знову ж, можна сказати так: коли ти дивишся на неї, ти не хочеш їй допомагати. Але коли ти дивишся в Тору, можливо, ненависть зникає.

Є й інший варіант. Інший варіант – це, скажімо так, ненависть ідеологічна. Так буває, що людина, яка їде дорогою, бачить іншу людину, про яку вона знає, що та злочинець – лиходій, убивця, можливо, ґвалтівник, педофіл, злодій. Але знає тільки вона одна, іншого свідка немає. Вона нічого не може довести. Вона знає, що ця людина поки що безкарно чинить злочини. І таку людину, на думку мудреців, можна ненавидіти. Природно, є якась ненависть, якесь погане почуття щодо злочинця. І знову тут Тора каже: незважаючи на це, не тобі її карати, не тобі позбавляти її допомоги, не тобі позбавляти цю людину турботи.

Крім того, у цьому вірші дуже важливий вираз кі-тір'е́ (якщо ти побачиш). Наскільки нам узагалі легко побачити горе людини, яку ми ненавидимо? Та нам до неї діла немає! І якщо якийсь Гітлер страждає від зубного болю, то мені його щиро не шкода і, здається, так йому й треба. Я стою на тому, що так йому й треба і що мені не шкода. Гітлер – це такий радикальний приклад. А є ближній, який начебто й зовсім не Гітлер. Але ми його не можемо побачити. Що ми можемо побачити? Ми можемо побачити осла. Ми можемо побачити, що в цієї людини є осел, який, власне, у цій історії і є той, хто страждає. Не сама людина, яку ми ненавидимо, а її осел. І через нашу ненависть він не може позбутися своїх страждань, може загинути. І так само може статися, що страждає не осел, страждає дружина, діти цієї людини. Наскільки безмежною може бути наша ненависть, наскільки вона може перекидатися на ближніх цієї людини, на її ослів, на її котів? Таке бувало, що хтось убивав собаку сварливої сусідки або кішку злої сусідки. Наскільки ми можемо зіткнутися з тим, що наша ненависть некерована? Наскільки впевнено ми можемо сказати, що відчуваємо якісь негативні почуття щодо саме цієї людини, але ми не відчуваємо нічого поганого ні щодо її дружини, ні щодо її тата, ні щодо її доньки? Наскільки точно ми можемо вибирати об'єкт ненависті і сказати, що ми не любимо тільки цієї людини? Але ж осел тут якраз і ні до чого. І, можливо, через допомогу ослові ми якось наблизимося до цієї людини. Насправді немає великої біди в тому, щоб допомагати лиходієві чи підтримувати лиходія. Є біда в тому, щоб учитися в лиходія. Якщо просто йому допомогти, то в цьому немає шкоди.

Я (у дужках) мушу одразу сказати дуже важливу річ. Слово сін'аа́, яке перекладають як ненависть (усталений переклад цього слова як ненависть), не означає такої радикальної ненависті, як це звучить російською мовою. Значення цього івритського слова, найімовірніше, недолюблювати таку людину. Як приклад можна прочитати 21:15 книги Дварім: «Якщо в чоловіка будуть дві дружини, одну він любитиме, а другу ненавидітиме...) Ненавидіти – це, звичайно, любити менше, недолюблювати. Але давайте поговоримо про ненависть. Насправді Тора не говорить про таке радикальне, буйне, нестримне почуття, як це вживається в російській мові. Але… що вдієш? Ми не можемо сказати, що це почуття нам зовсім чуже. Буває так, що нас охоплює буквально ненависть у сенсі ненависть, і тоді турбота про ні в чому не винного осла ненависної нам людини актуальна, і все ж залишається заповідь.

Ще, природно, важливо нагадати, що є таке тлумачення слова хамо́р (осел), яке пов'язане зі словом хо́мер (матеріальний світ). І людина може сказати: «Звичайно ж, духовно я б йому допоміг. Ось проповідь я б цьому чолов'язі сказав, щоб він покаявся, щоб він пізнав істинного Бога, щоб він відмовився від усіх тих речей, за які я його недолюблюю. А от у матеріальному світі я не хочу йому допомагати. У нього є духовні проблеми, і хай він спочатку свої духовні проблеми виправить».

І є таке розуміння, таке тлумачення цієї заповіді: «Ні, ти все-таки подбай про матеріальне, навіть якщо ти недолюблюєш цю людину через духовні причини, навіть якщо в духовному світі, в духовній сфері їй виправляти, виправляти і виправляти. А є й інше розуміння: «Залиш матеріальне, залиш свою прив'язаність до матеріального, свою плотську ненависть. Перемагай цю ненависть, точніше, залишай, кидай цю ненависть, скинь, розв'юч себе від цієї ненависті. Іди і допоможи ослові ближнього свого і через осла допоможи ближньому своєму, який, можливо, вже не буде недолюбленою тобою людиною, і ти здобудеш справді ближнього».

Ось такі різні рівні розкриваються в розумінні цієї заповіді.

Разом із тижневою главою Мішпатім традиційно читається пророчий уривок із 34 розділу книги пророка Їрмеягу, з 8 вірша і до кінця розділу. Для того щоб краще зрозуміти, про що йдеться, необхідно зробити історичну передмову.

Отже, перша половина ⅤⅠ століття до н. е. Ізраїльське царство вже загинуло, багато євреїв, колишніх жителів ізраїльського царства, втекли (частина до Юдеї), збідніли, змушені бути рабами. У Юдеї ситуація теж не радісна. Невухаднецар, вавилонський цар, облягає Єрусалим і багато міст Юдеї. У Юдеї залишився один малонадійний союзник із земних царів – це фараон Ха́фра, він же Іахе́бре. У цей час в Єрусалимі править цар Цідкіягу, і він думає про те, що б такого зробити, знайти вихід зі страшного становища, в якому Юдея перебувала. Найімовірніше, якусь військову місію він здійснити не зможе, і він шукає, де б, як би підправити стосунки зі Всевишнім, знайти милість в очах Всевишнього і, можливо, через цю милість отримати визволення і від вавилонян, і від Єгипту – від усіх оброків, усіх тих податків, яких єгиптяни вимагають, і облога забирає, і все інше. І цар вирішує випустити на свободу рабів. Згідно з єврейським законом (ми якраз у тижневій главі Мішпатім (21:2) про це читаємо), після семи років рабства єврейський раб повинен виходити на свободу. Повинен за законом, але, вочевидь, цього майже ніколи не дотримувалися. І тепер давайте почитаємо історію з 8 вірша 34 розділу.

Така ось чудова ідея з'явилася в Цідкіягу. Цідкіягу цар не дуже авторитетний, але тут до його поради прислухалися.

Чому раптом така одностайність у народі? По-перше, справді, справа ця, звісно, богоугодна. Але є ще дві причини. Перша – раб потрібен, коли є сільськогосподарські роботи; він працює на полях, у садах, у насадженнях олив, там, де потрібно щось робити, там, де ця робота потрібна. Оскільки Вавилон облягає місто, то рабам роботи немає, а рабів дуже багато, їх треба якось годувати. А навіщо ж годувати рабів, які не можуть працювати? Є ще одна причина. У місті потрібно будувати захисні споруди, всілякі фортифікації, які витримували б облогу, і якщо раби будуть їх будувати, то тоді господарі повинні будуть утримувати цих рабів, оплачувати їхню працю. Якщо ж їх відпустити на свободу, то вони отримуватимуть гроші, отримуватимуть винагороду з рук держави. Знову-таки вигідніше в цей момент позбутися рабів. Тобто тут три причини, внаслідок яких народ, рабовласники, погодилися відпустити рабів на свободу. Ми трохи пізніше дізнаємося, як вони перед Богом це зробили.

Що відбувається в цей час? У цей час фараон Ха́фра, він же Іахе́бре, про якого ми згадали раніше як про союзника Цідкіягу, вирішив виступити на підтримку Єрусалима. І вавилонська розвідка точно доповіла, вавилоняни дізналися, що Іахе́бре з якоюсь армією йде до Єрусалима. Вони вирішили, що Єрусалим нікуди не втече, зняли облогу і рушили на південь, назустріч фараонові. В Єрусалимі мало не почали святкувати перемогу і вирішили: ну все, тепер облога пішла! Знаєте, є така байка, історія, яка розповідається в численних варіантах, коли людина, ну скажімо, шукає стоянку, і довго крутиться, і намагається знайти стоянку, і каже: «Господи, якщо Ти мені зараз допоможеш, то я... А, стоп! Все, я вже знайшов», і паркується. Приблизно така сама ситуація склалася тут: люди побачили, що облогу ж знято, а ми здуру відпустили рабів. І люди пішли на недобру справу. Ми читаємо це в 11 вірші:

Тобто: «Як добре, пощастило нам, що облога пішла! Але тепер, після того як припинилася облога, нам якраз потрібні робітники, а ми, дурні, їх відпустили!» І, раз уже Бог їм усе одно допоміг або раз уже вони й без Бога добре влаштувалися, вони вирішили цих рабів повернути в рабство. І повернули. Ось це, власне, передісторія до того слова, з яким звертається Всевишній до пророка Їрмеягу.

Всевишній каже: «Пам'ятайте, на самому початку Я вивів вас з дому рабства, і тоді Я уклав з вами завіт, кажучи...» ‒ і тут ми побачимо посилання на те, що, власне, говориться в нашій тижневій главі Мішпатім:

Як людина потрапляла в рабство? Якщо вона опинялася незаможною, у неї зовсім нічого не було, вона могла потрапити в якесь господарство, де вона працювала шість років, їй повинні були забезпечувати харчування і необхідні, досить непогані соціальні умови. Після закінчення семи років вона повинна була бути відправлена з подарунком, з якимись «підйомними». Так мало бути, так Всевишній повелів. Рабство могло бути, було допустиме, але воно повинно було якось людину виправляти і зрештою ставити її на ноги. І Всевишній каже, що не дуже вже цього закону й дотримувалися.

Тобто з цього ми бачимо, що вони не просто так порішили, вони в храмі уклали завіт, уклали такий договір між собою, що всі випустять в'язнів на свободу. Це було зроблено перед лицем Всевишнього, у храмі Всевишнього.

Іншими словами: «Ви Мене послухалися, зробили пряме в очах Моїх, але з'ясовується, що це не зовсім пряме, це щось кривувате таке: щойно знялася облога, так одразу ж ви потягли своїх рабів і рабинь назад силоміць».

Тепер на вашу землю, на вас вільно, безбоязно нападе меч, і мор, і голод.

Ми знаємо з історії з Аврагамом, що так часто укладається завіт. Це символізує, що, якщо я порушу цей завіт, розсічіть мене навпіл, як це теля. Люди не просто так пообіцяли, вони в храмі перед Всевишнім склали обітницю, що вони відпустять в'язнів на свободу, і проходили через половини тельця, тобто зробили це церемоніально, помпезно перед Всевишнім.

Слово сарі́с (часто на ньому зупиняюся) в сучасній мові означає євнух, дієслово лесаре́с означає каструвати. Але в давньому івриті може означати тілоохоронець – той, хто носить голову або береже голову, «головоохоронець» або силовик (у російському політичному лексиконі).

20 І Я віддам їх у руки ворогів їхніх і в руки тих, хто шукає душі їхньої, і буде мертвечина їхня їжею птахові небесному і звірові земному.

І ось, так би мовити, диво, сюрприз, який Всевишній дає тим, хто сподівався, що він уже «знайшов стоянку».

Читайте також: Ітро, Трума, завіти і тижневі глави Тори.