Ітро

З Божою допомогою ми починаємо читати тижневу главу Ітро, з 1 вірша 18 розділу книги Шмот. У минулій главі ми читали про те, що на синів Ізраїля, які ледве вийшли з Єгипту, напала найбільша в окрузі банда, найсерйозніше озброєне бандформування – народ Амалека. І Ізраїль, натхненний Моше, Всевишнім, здобув блискучу перемогу над цим бандформуванням. Всевишній відкрив Моше, що це початок довгої тривалої ворожнечі, і що сам Всевишній зобов'язується, присягається стерти пам'ять Амалека з-під небес навіки. Амалек – це не просто якийсь «бандюган», який несподівано напав на Ізраїль. Це, по суті, ідеологічний прообраз, натхненник усіх наступних антисемітів, батько-засновник нападів, нападок на народ Ізраїля.

Тижнева глава Ітро трохи симетрична тому, що відбувалося в минулій тижневій главі. Ізраїль, щойно вийшовши з Єгипту, набув перших ворогів в особі Амалека, але він набуває і перших друзів. Якщо ми пам'ятаємо, Ітро – це ім'я тестя Моше, про якого ми давно не чули, і зараз Тора повертається до нього.

Якщо в 4 розділі Моше називався зятем Ітро, тому що Ітро був знаменитістю і місцевою зіркою, то тепер Моше більш відомий, і вже Ітро називається тестем Моше.

Ми пам'ятаємо, коли Моше прощався з Ітро, зі своїм тестем, він сказав: «Піду, подивлюся, як там справи в народу Ізраїля». Відтоді невідомо, чи листувалися вони, вже точно не могли передзвонюватися (через відсутність телефону). Взагалі, сполучення в ті часи було налагоджене погано, люди роками нічого не чули одне від одного, але про якісь грандіозні події чутки, звісно, доходили. Ось і до Ітро дійшли чутки про те, що Всевишній рукою міцною вивів народ Ізраїля з Єгипту. Про що ж він міг почути? Про вихід з Єгипту, про кари єгипетські, про події на морі; можливо, про перемогу над Амалеком, який, можливо, і в Мідьян навідувався і влаштовував там погроми. Багато вістей, я думаю, доносили до мідьянського священника караванники і випадкові подорожні. І ось він почув про те, що́ зробив Всевишній з Моше і з його народом. Добрі новини дійшли до Ітро.

Весь цей час у нього жила Ціпора, дружина Моше, мати двох онуків Ітро. Якщо ми уявимо себе на місці цієї жінки, то зрозуміємо, що жила вона поза визначеністю: чоловік поїхав (як Штірліц, на якусь небезпечну місію, тільки хіба що в кафе з ним побачишся), і невідомо, що з ним може статися: можливо, він загине, можливо, місію буде провалено, можливо, він з'явиться через десять років, а може, і через п'ятнадцять. І вона живе ось у такому стані напруженого очікування. Можливо, оскільки в Ітро дочок багато, чує вона різні перешіптування, розмови інших своїх сестер у себе за спиною, а може, сестри підтримують її і коротають з нею довгі вечори в пустелі. У будь-якому разі дуже нелегко цій жінці на ім'я Ціпора живеться заміжній-незаміжній у батьківському домі.

Тут багато хто каже, що відіслав можна розуміти як дав ґет, як розлучення. Моше, йдучи на складне бойове завдання, заздалегідь дав дружині ґет. Це не так легко. Ми знаємо, яке сьогодні ставлення в багатьох віруючих до розлучення. Чоловік виходив на війну. Якщо він не повертався, то дружина, з одного боку, могла не мати жодного прожитку, не мати можливості вийти заміж за іншого. З іншого боку, можливо, вона вже і вдова, але ніхто про це не знає. Людина пропала, і жінка приречена на самотність, на очікування, на страждання, на залежність від інших. Тому було заведено – якщо солдат виходив у бій, якщо хтось виходив на якусь місію – давати дружині ґет, розлучний лист. Тобто: якщо я пропаду, якщо я через якийсь час не з'явлюся, то вважай себе вдовою і вільною.

Моше міг і просто відіслати дружину, тимчасово послати її погостювати в батьків, поки він робить те, що Всевишній йому повелів. І ось це слово шилухега (яку відіслав) наводить на думку, що Моше все ж якось визначив перебування Ціпори в домі свого батька Ітро, і вона чекала, у тому числі й визначення свого становища. Зараз, коли Ітро чує, що Всевишній вивів народ Ізраїля, що Всевишній зробив стільки всього для Моше, стає зрозуміло, що Ціпора – вона дружина Моше, що він тесть Моше, що Моше живий, і тому він бере Ціпору. Але не тільки її.

Крім Ціпори Ітро бере двох її синів. Ми пам'ятаємо, як звали синів Моше: ім'я одного Ґершом, що означає бути приходьком у країні далекій, так перекладається ім'я; а ім'я другого – Еліезер, що означає Бог мій – помічник мій. Фразу про меч фараона можна зрозуміти просто: Моше вдалося втекти з Єгипту, коли він убив єгиптянина, закопав його тіло в пісок і фараон не встиг його наздогнати. Є кілька гарних мідрашів, які розповідають про те, що фараон розіслав орієнтування на Моше, його всюди намагалися спіймати. І тоді спустився ангел Господній, набувши вигляду Моше, і фараон хотів відрубати йому голову. Але шия його була як залізна, мечі ламалися, відлітали, вбивали самих катів, багато чудес було. Це гарний мідраш, чому б його не згадати. Але можна зрозуміти і простий смисл, що Всевишній врятував Моше від гніву фараона таким чином, що Моше знайшов свого часу притулок, що той самий Ітро вирішив його сховати, здійснюючи неординарний вчинок.

Отже, Ітро почув про те, що Всевишній створив багато чудес для Моше, що Моше не тільки живий, але, слава Богу, і успішний. І тому він бере свою доньку, двох своїх онуків і приходить до Моше. Ми читали в минулій главі (17:8): «…і прийшов Амалек (ваяво́ амале́к)», Амалек прийшов здалеку ворогувати. І ось чому я сказав, що ці глави симетричні. Коли знаходиться хтось, хто робить вибір ворогувати з народом Ізраїля, з народом, через який діє Всевишній, то знаходиться і той, хто благословляє Бога і вибирає дружити, підтримувати, приєднуватися до народу, через який діє Всевишній. І як сказано «і прийшов Амалек (ваяво́ амале́к)», прийшов з війною, точно так само сказано «і прийшов Ітро, тесть Моше (ваяво́ їтро́ хоте́н моше́)», прийшов з миром.

Звучить це дуже, на перший погляд, несподівано. Прийшов Ітро, прийшов до Моше і сказав: «Я Ітро, твій тесть, до тебе прийшов, і зі мною твоя дружина, і два її сини», ніби Моше може їх не впізнати. Але тут найімовірніше те, що за традицією Сходу, перш ніж підійти, перш ніж наблизитися, Ітро відправляє посланців, якихось слуг повідомити: «Доповідайте про мене», такого собі дворецького, який заходить і каже: «Сер Моше, до вас ваш тесть з вашою дружиною і двома її дітьми». Це ми бачимо з того, що сказано далі в 7 вірші:

Моше віддає почесті Ітро як людині більш шанованій, тобто виходить йому назустріч. Слово шало́м взагалі означає мир, тобто відсутність війни, воно походить від кореня шале́м – цільний, цілий, шлему́т – цілісність. І коли ми, наприклад, хочемо спитати людину: «Як твоє здоров'я?», ми кажемо: «Ма шломха?», що івритом звучить як: «У чому сенс, у чому суть, у чому сутність твого миру?» Таке ось непросте питання ставиться. Вони говорили одне одному про те, що з ними сталося за цей час, і так слово за словом прийшли в намет.

Слово тлао́т – це звивини, петлі якісь, справді можна перекласти як пригоди.

Вираз ваї́хад їтро́ – дивовижний. Можна перекласти їхад від кореня хад (гострий) або від кореня еха́д (один), і тоді сказати так: шкіра його стала шматочками – шматочками. Деякі з давніх перекладачів кажуть, що це ніби як «гусяча шкіра» стала в Ітро від жаху, від хвилювання, від переживань. Інші перекладачі тлумачать їхад від слова хада́, від якого ще походить єврейське слово хедва́ (радість, ликування) – і зрадів Ітро. Ну, одне одному не заважає. Можливо, Ітро жахнувся, перейнявся до «гусячої шкіри» і зрадів водночас.

Ми бачимо знову тут пряму протилежність тому, що відбувається з Амалеком: Ітро благословляє Всевишнього. Перший ворог – Амалек, і перший друг – Ітро, перший, можна сказати, найперший прозеліт, який приєднався до народу.

 У цьому випадку можна сказати, що Господь врятував народ не тільки від сили єгипетської армії, але й від усієї могутності чаклунства, яка в Єгипту стояла на сторожі. Господь Бог сильніший за всяке чаклунство, за всяких чудотворців, і Він витягнув народ з руки Єгипту.

І далі свідчить Ітро, і каже:

Господь переміг усі задуми язичницьких богів. Ітро в цьому переконався, і він про це свідчить. І в наступному вірші ми читаємо результат цього свідчення:

У чому різниця між всепаленням і жертвою? Всепалення (ола́) – ця жертва повністю спалюється на жертовнику. Зе́вах – це жертва, частина якої приноситься Всевишньому, а частину їдять учасники жертвоприношення, це свого роду спільна трапеза зі Всевишнім. Отже, Ітро, тесть Моше, на знак приєднання до народу Ізраїля, приєднання до завіту з Ізраїлем, заколює жертви, приносить всепалення і жертви.

Агарон, як ми знаємо, не просто свояк Ітро, він ще й ніби заступник, представник народу Ізраїля, майбутній священник. Він поки ще не у священстві, але він уже Агарон, він уже до цієї ролі готується, сам того ще не знаючи.

Коли ми зустрічали цю фразу, ле'ехоль-ле́хем, ми говорили, що вона означає взяти дружину. Ми читали також про те, що Яаков, коли купує первородство, дає Есаву хліб. В обох випадках, і тут, і у випадку з Яаковом, коментар зазначає, що і вино вони також брали, у них було вино. Вони їли хліб і пили вино. Ми читали і про те, що Мелхіседек виніс Аврагамові хліб і вино. Тому зрозуміло, що будь-яка трапеза супроводжувалася вином, і це не потрібно пояснювати, тому що люди брали з собою вино в дорогу, вино було елементом будь-якої святкової їжі.

 У чому суть хліба і вина? Це пов'язано зі шлюбом, із вступом у шлюб, тобто з укладенням завіту між нареченим і нареченою. У ширшому сенсі, ми знаємо, що і стосунки Ізраїля і Всевишнього – це стосунки нареченого і нареченої. Символ же укладення завіту – це хліб і вино. Хліб, ле́хем (пшеничний хліб), означає плоть. Слово хіта́ (пшениця) співзвучне ще й зі словом хет (гріх), це теж важливо. Яїн (вино) символізує кров, вино називають «кров'ю виноградних ягід». Можна сказати, що ле́хем – це плоть пшениці, яїн – це кров винограду. Таким чином, ле́хем і яїн, хліб і вино – це плоть і кров, яку вони їли, і це символ і основа будь-якого завіту.

Цікаво, що, коли мудреці сперечаються про те, яким плодом був той самий плід, який з'їла Хава, зазвичай кажуть про яблуко. Але яблуко – це міф, про яблуко ніде не сказано. Справа в тому, що зло латиною це malum (малюм), а яблуко грецькою mήλα (мілья), і цілком можливо, що версії змішалися, і дерево несподівано стало яблунею.

Ще раніше, коли не було ні латини, ні грецької, мудреці називали варіанти: пшениця, виноград, інжир і етроґ. Але два основних варіанти – це пшениця (хліб) і виноград (вино). І є містики, кабалісти, хасиди, які казали, що там був такий особливий плід – «пшеницевиноград», водночас і хліб, і вино. Це те, що скуштувала Хава, і через це вийшов дуже недобрий завіт не з тим, з ким потрібно, – втім, це вже відхід у містику.

І все ж тут ми читаємо, і коментатори це кажуть – причому не тільки класичні єврейські коментатори, а й дослідники Писань – що, найімовірніше, коли кажуть «їли хліб», ідеться про «їли хліб і пили вино» перед Всевишнім, тобто уклали зі Всевишнім завіт.

З Божою допомогою ми продовжуємо читати тижневу главу Ітро. Ми з вами зупинилися на тому, що Ітро, його тесть, взявши дружину Моше, Ціпору, і двох його дітей, Ґершома і Еліезера, приїхав у табір Ізраїля і зустрівся з Моше. Була така тепла родинна зустріч, дружня бесіда, в якій вони обмінялися новинами, і Моше розповів Ітро все, що Всевишній зробив з народом Ізраїля, про визволення і про всі ті чудеса, які Всевишній сотворив, і як Всевишній вивів Ізраїль з Єгипту. Ітро дуже сильно перейнявся, і так пройняло його цією розповіддю, настільки він був вражений, що прийняв Бога Ізраїлевого як найсильнішого Бога, приніс Йому жертви і уклав завіт з Ним у присутності Моше, Агарона і старійшин Ізраїля, проголосивши Його своїм Богом. Таким чином він став першим прозелітом, першим, хто пристав до Ізраїля з інших народів. Про це ми вже прочитали. Але є те, про що ми не прочитали. Ми не прочитали про те, як Моше зустрівся зі своїми синами. Чому б не розповісти, як, побачивши Еліезера, Моше повторив буквально слова гоголівського Тараса Бульби: «А повернися-но, си́нку!» Чому не розповісти, як він обійняв своїх синів і сказав: «Як же я скучив за вами, як ви змужніли, як виросли!» А може, і так: «Як ви подорослішали, як ви змінилися!» Чому не розповісти, як обійняв він свою дружину? Чому Тора про все це замовчує?

Багато коментаторів кажуть, що Моше настільки зайнятий служінням, настільки занурений у служіння Всевишньому, що сім'я в нього опиняється на задньому плані, і це його великий «прокол». Таким чином він стає першим батьком «дітей віруючих батьків», і виникає перший конфлікт у сім'ї релігійного лідера. Інші кажуть (і це теж можна зрозуміти і сприйняти так), що Тора опускає завісу скромності над особистим життям там, де не ва́рто його описувати. Зрозуміло, що Моше зрадів своїй дружині, зрозуміло, що він зрадів своїм дітям, але особисте життя Моше залишимо Моше, опустимо і ми завісу скромності на цю зустріч. А про те, що було далі після розмови Ітро і Моше, після приєднання Ітро до народу Ізраїля, ми будемо читати з 13 вірша 18 розділу.

З цього незрозуміло, чи судив Моше народ щодня, чи відбувалися ці судові процеси з ранку і до вечора, чи, скажімо, два рази на тиждень Моше сідав судити народ, по понеділках і четвергах. Ну, так чи інакше, ось на такий процес потрапив Ітро буквально наступного дня після свого приїзду в табір Ізраїля.

Отже, Моше займається судами, а народ з ранку до вечора стоїть у черзі. Хто встиг раніше зайняти чергу, той раніше і пройшов. Ви можете спитати: «Що це за суди такі? З чим взагалі народ, який живе в пустелі, жителі пустелі, у яких начебто і їжа за рахунок Всевишнього, і намети, і проблем з нерухомістю не існує, з чим вони приходять до суду?» Важко сказати. Можливо, це були якісь сварливі історії: «Ці позичили в нас міру для о́мера і не віддають!» – «Цей узяв у мене книжку Тургенєва почитати і не повернув!» – «А цей вигулює на нашому подвір'ї собак, а потім туди падає манна, і ми її збираємо там, де їхні собаки бруднять. Вживіть заходів!»

До сучасних рабинських судів часто приходять люди не розібратися, хто правий, хто винний, а як дізнатися волю Божу. Я зустрічав випадок з двома братами, кожен з яких хотів віддати батькові нирку. Батько потребував пересадки нирки. Один з братів казав: «У мене вже є двоє дітей, я їх виховав. А в мого брата немає дітей, йому треба народжувати, я віддам нирку!» Інший заперечував: «У нього двоє дітей, їх треба годувати, їх треба утримувати, мені ж нікого не треба утримувати, нирку віддам я!» Вони сперечалися, і для того, щоб зрозуміти, як правильно вчинити, чого хоче Всевишній, вони прийшли до рабина. Бувають менш патетичні історії. Ось історія, коли на верхньому поверсі живе сім'я з дітьми, і діти шумлять, бігають, стрибають. Унизу живуть люди похилого віку, у яких іноді болить голова, яким іноді хочеться відпочивати. Ці люди кажуть: «Ми розуміємо, що діти стрибають, бігають, і ми не хочемо заважати їм бігати, стрибати, але ми хочемо відпочивати!» А сім'я каже: «Ми розуміємо, що вони – старі, іноді в них болить голова, іноді їм важко, але ми не хочемо весь час шикати на своїх дітей, щоб вони не бігали. Як нам знайти золоту середину?» Ось з такими питаннями теж приходять. Як рішення цього випадку можна, наприклад, купити складчиною товстий ворсистий килим у кімнату дітей, і хай вони бігають по килиму, і не буде ніякого шуму. Багато-багато проходить різних судів, багато буває різних історій, смішних і дивних, не завжди це сварки. Іноді це справді бажання людей зрозуміти, як правильно вчинити. Але в будь-якому разі це забирає час, і якщо Моше один такий сидить на суді, то йому реально важко.

сказав: «Що це таке ти робиш народові? Чому ти сидиш один, а весь народ юрмиться, стоїть перед тобою, з ранку і до вечора?»

У якихось конфліктах, у якихось ситуаціях народ просить, щоб йому сказали, як правильно вчинити. Можливо, народ збоку бачить когось, хто пішов збирати гілки в суботу, і треба зрозуміти, а чи можна так робити? Можливо, ще щось, можливо, ті приклади, які я вже навів. Народ у різних суперечках, у розбіжностях шукає, як правильно вчинити: щось сталося з їжею, щось зроблено в суботу – як бути, як зробити так, щоб не образити людину? Ми найняли людину, а вона зробила пів роботи. Заплатити їй повну вартість, заплатити половину, не платити зовсім? Людина завдала нам якоїсь шкоди, як вчинити? І так купа-купа-купа питань, які треба було розбирати.

Отже, Моше був суддею. Ті люди, ті самі ізраїльтяни, які ходили з ним по пустелі, на той момент не знали Тори, не знали Божих Законів, не могли їх застосувати. У разі будь-якої проблеми вони зверталися до Моше як до єдиного джерела. І Моше доводилося з ранку до вечора «судити та рядити» народ.

Це дуже цікаво і знаменно, що ґер, людина, яка приєдналася до Ізраїля тільки вчора, вже вказує Моше і каже: «Ти недобре вчиняєш!» Ну, зрозуміло, що це його тесть, що це шанована людина. Але, ледве приєднавшись до єврейського народу, він уже вчить євреїв, як правильно бути євреєм, і ця тенденція часто збереглася і до сьогоднішнього дня. Таку сміливість дано прозелітові Ітро – сказати Моше, що недобре він вчиняє.

Тобто Ітро каже Моше: «Ця місія нездійсненна. Ти не можеш один сидіти, всіх судити й рядити, це неправильно, у тебе скінчаться сили. Та й народ буде з ранку до вечора стояти. Ви будете тільки й займатися, що юриспруденцією і з'ясуванням, хто правий, хто винний». І, крім критики, в Ітро є і конструктивна пропозиція:

Тобто, якщо будуть якісь проблеми, питання, то Моше буде приносити їх до ніг Всевишнього, а якщо народ питає волю Всевишнього, то Моше буде доносити її до народу. Саме це Моше зараз намагається робити.

Слово легазгі́р означає попереджати, наставляти, зегіру́т – це обережність, але слово зо́гар, означає сяйво (від дієслова лізго́р – блищати, сяяти). Ти повинен «наблищити», освітити народ, ніби покажчики попереджувальні поставити, вбудувати в них, щоб розуміли закони (хукі́м)і Тору.

Тобто: «Ти повинен навчити їх, скажімо так, теорії водіння, розповісти їм про попереджувальні знаки, про правила руху і позначити їм дорогу, якою вони підуть. Повні правила дорожнього руху духовного світу ти повинен до них донести».

Неможливо бути дорожнім інспектором там, де водії не мають уявлення про дорожній рух і постійно питають: «А чи можу я повернути ліворуч? Чи можу я проїхати прямо? Чи можу я зробити реверс?» Ітро каже: «Навчи народ! Перш ніж бути суддею своєму народу, спробуй бути своєму народу вчителем, настав його в Торі. Зроби так, щоб вони знали закони, щоб у більшості випадків вони могли б і без тебе розібратися і відповісти на питання».

Слово лахазо́т – бачити, передбачати, вмикати якесь особливе бачення, уважно розглянувши, знаходити.

Сучасному читачеві важко собі уявити всю революційність тієї програми, яку пропонує Ітро.

По-перше, суспільство народу Ізраїля – це громада, з родовим, сімейним укладом. У кожному роді, в кожному з колін Ізраїля, є свої старійшини. Вони ніколи не призначаються, вони виявляються в ході, так би мовити, природного розвитку життя, зазвичай це найстаріший, найавторитетніший член родини. І в силу цього авторитету старійшини і керували народом. Революційна сама ідея встановлювати владу, обирати якихось керівників, якихось людей, які можуть учителювати або розв'язувати проблеми. Це зовсім нове для народу Ізраїля, зовсім нове – не мати одного «знайка», одного спеціаліста, який би все вирішував, з усіма ділився б знаннями, і навчав би людей Тори.

По-друге, ще революційніша ієрархічна структура. Буває так, що людина талановита, сильна, але вона ще не готова йти «в Моше», не готова йти у Верховні судді. Вона може бути десятником, може відповідати за якісь дрібні справи, а з великими справами треба звертатися до п'ятидесятника і вище. Тут є ще й процес виявлення талановитих, здібних людей і залучення їх до служіння Всевишньому – з тим, щоб служіння Всевишньому стало всенародним. Це дуже важливо для структури будь-якої громади. Ми часто зустрічаємо громаду, у якої є лідер, а в нього є ба́чення, і він за цим своїм ба́ченням судить, він на нього монополіст. Іноді в нього народ стоїть з ранку до вечора, а найчастіше в нього є помічники, до нього самого й не підібратися, і таким чином він судить. Він грає роль Моше періоду «до Ітро», який тільки суддя і ніяк не вчитель. Те, чого вчить Ітро – це як бути вчителем, як зробити так, щоб увесь народ міг вчитися Тори. Буде маленький учитель початкових класів, десятник, який, можливо, десять простих людей навчить простих принципів. Можливо, з цих десяти виросте п'ятидесятник, а може, і сам десятник з часом стане п'ятидесятником. Але до роботи, до служіння Торі, залучено багато-багато людей, які можуть спілкуватися, разом шукати правду, шукати обличчя Всевишнього. Ці маленькі лідери будуть більш близькими до народу, будуть більш глибоко розуміти, що відбувається. Набагато простіше знати те, що відбувається в твоєму десятку, ніж те, що відбувається в твоєму народі. Набагато менше часу потрібно, щоб розібратися, а іноді й одразу все зрозуміло. І далі Ітро розвиває свою думку:

 Іншими словами, Ітро пропонує залучити народ до служіння. Моше не служить сам, разом з ним може служити весь народ. Дуже, насправді, добра ідея. Повторю, актуальна вона і для багатьох, багатьох сучасних громад, де така робота не налагоджена. Мало того, що не налагоджена така робота, ще й жоден «Моше» там з ранку до вечора не сидить.

Ітро каже Моше: «Ти дбаєш, піклуєшся про Боже – донести до народу Слово Боже, але за цим ти можеш не побачити народу». Ітро приходить, бачить це, бачить народ і каже про це Моше.

Моше не сказав: «Чуєш, Ітро, ти тут взагалі прозеліт, і ти помазаника Божого, мене, який посохом бив по Нілу, посохом бив по скелі, посохом розганяв армію Амалека, надумав учити?! Зараз як огрію тебе цим посохом, і всі твої шкідливі, революційні, реформістські ідеї вилетять з твоєї голови! Не подивлюся, що ти мій тесть!» Ні, Моше –найсмиренніший з людей, конструктивну критику він уміє конструктивно приймати.

 Ми говорили, за яким принципом сказав Ітро обирати людей. Він сказав: «Оберіть людей бойових, діяльних, їр'е́ елогі́м (богобоязливих), анше́ еме́т (людей правди), що ненавидять наживу». Часто так буває, це актуально для судової системи з укладом колін: людина буде схильна судити в інтересах свого родича, свого коліна, своєї вигоди. І потрібно, щоб суддя боявся Бога більше, ніж якихось своїх родових принципів, щоб він ненавидів наживу, щоб він шукав не свій інтерес, не інтерес свого роду, і не інтерес своєї рідні чи свого стану, а тільки волі Божої.

Тобто складні справи вирішувалися у Верховному суді, в якому засідав Моше, прості справи вирішувалися в окружних судах, на місці.

І, поки проводилася ця реформа, Ітро залишався разом з Моше, гостював у свого зятя. І ось, коли реформу проведено, Моше зробив усе, що сказав Ітро, і система запрацювала, Моше тестя відправляє.

Незважаючи на те, що тесть, як ми вже сказали, приніс жертви, уклав завіт, приєднався до віри в Бога Ізраїля, він в Ізраїль не йде. Він пішов своєю дорогою, перебуваючи при цьому в завіті з Всевишнім. І можна сказати, що це перший юдей, єгуді́. Це слово походить від імені Єгуда́, яке, у свою чергу, за одним зі значень, походить від слова легодот –дякувати. Ітро – перший «дякувальник» Бога поза народом Ізраїля, який не пішов з народом Ізраїля в Ізраїль. Багато хто з цього приводу каже, що він не став насправді прозелітом, що це він так, у пориві. Залишимо це міркування на совісті таких коментаторів.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо читати тижневу главу Ітро. Ми вже сказали про те, що Ітро, поспостерігавши за тим, як Моше сидить і судить народ з ранку до вечора, а народ стоїть перед ним, порадив Моше роздробити судову систему, можна сказати, делегувати судову владу, тисячникам, сотникам, п'ятидесятникам і десятникам. Тобто розділити всю судову систему на малі частини і тим самим вивільнити, з одного боку, багато часу, з іншого боку, залучити до судової системи багато нових, талановитих людей. І дехто порівняв це зі ступінчастим маркетингом і поставив собі питання: наскільки це правомірно з боку Моше слухатися поради Ітро, не отримавши дозволу від Всевишнього? Ну, по-перше, ми не знаємо, чи радився Моше зі Всевишнім і чи отримував він Його схвалення на такий поділ судової системи. Але важливо зауважити ось що: ці події відбуваються в безпосередній близькості до дарування Тори. Тора дана народу Ізраїля як плід пророчого спілкування Моше і Всевишнього. Але особливість Тори в тому, що вона – вчення, а не пророцтво, в тому, що людина може сама опанувати це вчення, не будучи пророком, і наставити в ньому інших, теж не пророків. Це дане на багато років, на епохи вперед пророче знання, пророче розуміння світобудови, уявлення про взаємодію речей. Одного разу будучи пророчо отриманим, воно стає вченням в устах людей, і можна навчити, зробити багато вчителів Тори, які не є пророками. І саме тому знаменно, що пророча функція Моше як посередника між Всевишнім і людиною в різних судових справах ніби відходить на другий план, поступаючись місцем ученню, одкровенню Всевишнього, яке вже дане. Пам'ятаєте, коли багач просив послати когось на землю, йому відповіли: «У них є Закон і Пророки». Цей самий Закон, ще до Пророків, уже дається як учення, якого можна навчити, навіть якщо ти не пророк. Навчити учня, навіть якщо він не пророк, передати йому знання про устрій світу. І тому став можливим такий поділ, але, як ми побачимо далі, він не діє так широко, як ми могли б подумати. Отже, почнімо читати з самого початку 19 розділу.

Давайте підрахуємо, який це третій місяць від виходу народу Ізраїля з Єгипту. Перший місяць був місяць ніса́н, у місяць нісан вони вийшли. Другий місяць – іяр, час суперечки про перепілок і про воду. І настає третій місяць, місяць сіван, новомісяччя (ро́ш хо́деш) сівана, початок третього місяця від виходу з Єгипту. Це важлива арифметика для того, щоб обчислити і день Воскресіння Єшуа. Ми кажемо: «Воскрес на третій день». І багато хто питає: «Де там три дні? А де там три ночі вже вміщаються?» І намагаються по-різному математично підраховувати або просто все заперечувати. Подивіться, як Тора говорить про третій місяць: ще не минуло й 45-46 днів, але вже починається третій місяць. І події, які тут описуватимуться, це події, які відбулися на третій місяць, і це цілком символічно, і це цілком паралель.

Ми бачимо тут певне повторення фраз: ваяхану́ бамідба́р – і зупинилися вони в пустелі і ваїхан-ша́м їсра'е́ль – і зупинився Ізраїль. Зупинилися як єдиний народ, як одна людина, прийшли до гори в стані внутрішньої єдності. Тому, з одного боку, ваяхану́ (і зупинилися), бо народу було багато, з іншого боку, ваїха́н (і зупинився), бо були вони як одна людина. Коли кажуть не́ґед (проти) гагар, це означає на схід від гори.

Багато коментаторів кажуть: «Підіймався без особливого запрошення, прийшов давати звіт». Моше чує звернення посередині гори.

Чому тома́р (скажи) звернене до бейт Яаков (дому Яакова), а таґі́д (передай) – до бне́й їсра'е́ль? Ми вже говорили, що слово ба́йт (дім) – це назва для жінок, бейт Яаков – це всі жінки, всі дружини народу Яакова, тому для жінок використовується слово тома́р, тобто говори з ними м'яко. Бней їсра'е́ль – це сини Ізраїля, це чоловіки. Слово таґі́д тут, єдиний раз у всьому Танаху, написане з літеркою йуд, і в такому написанні його можна пов'язати зі словом ґі́д (жила). І таким чином, таґі́д – це говори суворо, натягни струну до чоловіків. Тобто: говори те, що ти говоритимеш, жінкам м'яко, а чоловікам – суворо. І ось що потрібно сказати:

Є таке розуміння, що орел бере своїх пташенят, кладе їх на свої крила і так переносить їх. Орнітологи, фахівці з вивчення птахів, не знають такого явища, але так передається в історіях Сходу. Можливо, що колись був якийсь рід орлів, який це робив. Можливо, що це просто така метафора. Не́шер – це орел або гриф, великий птах. Всевишній починає з того, що каже: «Ви пам'ятаєте, як Я вчинив з Єгиптом, як Я карав Єгипет і як ніжно Я поводився з вами?»

Дуже дивовижне для перекладу слово сґу́ла. Сґула́ – це, з одного боку, те, що дає можливість, дає здатність. Здатний щось зробити називається месуґа́ль. Звичка, адаптація до чогось називається гістаґлу́т. Можна сказати, якщо говорити мовою програмування, що народ Ізраїля буде драйвером, буде інструментом для зв'язку між Всевишнім і світом. З іншого боку, слово сґула́ означає скарбниця, тобто місце, де зберігається головний скарб. І можна зрозуміти так: «Ви будете носієм Мене, носієм Мого Святого Духа на землі. Я вас оберу з усіх народів, Я маю право це робити, і Я це зроблю. І для того, щоб керувати всією землею, Я це зроблю. Я наділю вас можливостями бути посередниками між Мною і світобудовою». І в 6 вірші читаємо ще грандіознішу обіцянку, обітницю Всевишнього:

Слово мамлаха́ (мамле́хет) може означати уряд, державний устрій, тобто: «Ви будете урядовим апаратом священників, будете священниками всього світу».

Слово коганім (священники) можна перекласти, звісно, і як принци, і як міністри при дворі. Про Давида сказано, що його сини були коганім, тобто принци, царственні спадкоємці. І в цьому сенсі можна сказати, що народ Ізраїля – це середовище, в якому народиться спадкоємець Царства. Але Всевишній говорить більше: «Ви будете тим народом, через який Я буду доносити Свій задум, Свою волю до народів усього світу. Тора, яку Я вам дам, Дух Святий, якого Я вам дам, зроблять вас Моєю скарбницею і наділять вас можливостями, здібностями і силою служити Мені». Пізніше, після падіння народу, духовного падіння, народ Ізраїля втратить це. Але в 3 розділі книги пророка Малахі ми читаємо про те, що народ Ізраїля знову стане сґула́, знову стане народом, через який Всевишній буде правити, знову стане народом священства, коли повернеться Святий Дух Божий на народ Ізраїля. Тобто з цього моменту, з моменту, коли народ Ізраїля стає ам-сґула́ (народ-скарбниця), починається служіння, і без цього служіння неможливе.

Зверніть увагу на те, про що я сказав на початку. Моше не збирає тут тисячників, сотників, п'ятидесятників, десятників, не збирає всю ту судову систему, яку він створив. Він збирає старих, добрих старійшин народу Ізраїля, які поставлені, вибрані, обрані з числа самих людей. У міру того, як рід рухався, вони зайняли цю посаду як найстаріші в роду, наймудріші в роду. Моше збирає саме їх і саме їм викладає все це. Старійшини, як і раніше, керують народом і ухвалюють рішення від імені народу. Тобто Моше не говорить одразу до всього народу, не звертається до величезного зібрання з кількох мільйонів людей, а говорить зі старійшинами, які мають повноваження народу.

Теж цікава деталь, звернімо увагу: напевно Господь чув те, що сказав народ. Але Моше повертається до Господа зі словами, бо так улаштував Всевишній стосунки з Ізраїлем. Тільки те, що передано офіційними каналами, вважається відповіддю. Це милість Всевишнього до народу Ізраїля.

Ми зараз з вами знову порахуємо. Перший день – прийшли і зупинилися табором. У другий день Моше піднявся, і Всевишній говорив з ним. У третій день Моше отримав відповідь народу, і він повертає відповідь народу, тобто тут розмова відбувається третього дня місяця сіван. І Всевишній каже: «І будуть вони готові до третього дня», тобто до шостого дня місяця сіван, і це свято Шавуот (день П'ятидесятниці, день завершення відліку семи тижнів).

 Багато коментаторів кажуть, що слово їяре́ тут означає буде скинутий униз. Можна і так перекласти, але в багатьох таргумах і перекладах написано буквально: або стрілою буде застрелений (від дієслова легіяро́т).

Який зв'язок і чому не можна народу входити до жінки? Коментатори пояснюють це так: насіння, яке в ній залишилося після близькості з чоловіком, може з неї витекти. А якщо в жінки станеться витікання насіння, то вона стане нечистою і не зможе наближатися до гори. Тобто для того, щоб жінка залишалася чистою, до неї не можна входити протягом трьох днів. Це стосується і випадків Храмового служіння, коли йдеться про наближення до Святого. На сьогоднішній день жінка в стані ритуальної нечистоти – під час місячних, після витікання насіння, після близькості з чоловіком і в будь-якому іншому стані, звісно, може приходити на служіння, брати участь у прославленні і в усіх інших служіннях, поки не йдеться про служіння Храмове. Моше тут попереджає про особливий ступінь чистоти, який потрібен для прямого, обличчям до обличчя, спілкування зі Всевишнім.

Слово єхера́д тут має значення затремтіла, затряслася, а в 16 вірші, коли йдеться про народ, воно вжите в значенні злякався. До речі, сучасне слово хареді́ (ортодокс, богобоязливий тремтячий) теж походить від цього ж кореня хет-рейш-далет, що має значення боятися, страшитися, тремтіти від страху.

Моше говорить, і є відлуння, є такий особливий ефект. Це щось дивовижне, і ми продовжимо про це читати далі.

Ми зупинилися на тому, що сини Ізраїля підготувалися до урочистої зустрічі зі Всевишнім. Найімовірніше, вони ще не знають, наскільки важливою, наскільки історично поворотною ця зустріч зі Всевишнім буде для них, адже відбудеться дарування Тори, укладення Завіту, і багато що ще зміниться. І історія Ізраїля розділиться на «до» і «після». Але поки що вони нічого цього не знають. Народ підійшов і став біля підніжжя гори. І ми читаємо продовження з 20 вірша 19 розділу.

Звісно, Господь не спустився драбиною, не стрибнув з парашутом і навіть не перемістився туди. Це не те, що Господь, Слава Якого наповнює весь світ, раптом опинився на горі Синай. Але Він явив Свою славу і розкрив Себе повною мірою на горі Синай. Там Він саме явив Себе, там можна було побачити Його присутність.

Щодо гори Синай є досить багато різних історичних версій. Автор кожної з версій, археолог чи дослідник, наводить багато доказів щодо саме своєї версії. Є аргументи на захист кожної з них, є і контраргументи опонентів. Суперечка ця нескінченна, довга, і, оскільки ми не читаємо книжку з географії, ми не будемо в неї заглиблюватися. Я можу тільки сказати, що моя улюблена версія, що гора Синай – це місце, яке називається Ар-Сун-Бісер (десь за 50 кілометрів від сучасного Суецького каналу). Сун (в усній традиції) – це як назва Синай, Бісер – як благовістування, можна перекласти і як євангеліє. Є така гора, яка теж вважалася, здавна шанувалася як одна з версій гори Синай. І знову повторю, що це просто певний результат моїх пошуків, зовсім не принциповий, жодних суперечок з цього приводу я не підтримую і вступати в них не буду.

Ми з вами читаємо цей вірш, і все нам здається досить простим. Але Моше вже трохи за вісімдесят, можливо, він ще бадьорий старий, однак підніматися на гору Синай (за будь-якою з версій) займе близько трьох з половиною годин у людини підготовленої, тож у Моше був непростий шлях. Моше піднімається на гору Синай, і відбувається дивовижна річ.

Можна зрозуміти цей вираз так: навіть якщо один загине, то це дуже багато. Можна сказати, що ті, які будуть скромні й захочуть утриматися від того, щоб лізти кудись і на щось дивитися, можуть бути захоплені ентузіастами і теж можуть загинути. Ми вже читали (19:12), що Всевишній заповів Моше попередити народ, щоб народ не наближався. І, хоча ми не прочитали, як Моше виконав цю заповідь (ми не читали, що Моше розповів народові про це), проте можна припустити, що він це зробив. Але зараз Всевишній знову каже: «Нагадай, потрудися ще раз». Тобто незважаючи на те, що Всевишній уже дав заповідь, і далі можна було б сказати, що «незнання закону не звільняє від відповідальності», можна було б так сказати, але це не шлях нашого Господа. Тому Господь повторює: «Іди, зійди й попередь народ, щоб вони не загинули».

«А які когени? – спитаєте ви. – Звідки тут узялися зараз когени? Ну так, був такий коген Малкі-цедек, ми про нього читали; був ще Ітро, коген Мідьянський; а тут звідки ж вони взялися, когени?» Деякі коментатори кажуть, що це були Надав і Авігу, сини Агарона, які вже почали певною мірою підготовку до служіння коганім. Інші кажуть: «Ні, це первістки, первістки, які присвячені Всевишньому». Вони, первістки, за обов'язком покликання можуть вважатися свого роду ніби «небожителями», адже вони призначені до Святого. І вони можуть сказати: «Якщо з кимось щось і станеться, то з нами ж уже точно нічого не буде!» І тому Всевишній так каже.

Є цікавий мідраш. Моше каже Всевишньому: «Ти створив різні органи в тілі людини. Є очі, вуха і ніс, якими людина не може керувати, вона безсила з ними. Є руки, ноги і язик, якими людина може і повинна керувати. І тому, як тут бути? Люди можуть дивитися, можуть зачепитися очима так, що й очі тягнутимуть їх». Всевишній каже: «Іди, скажи їм, дивитися можна. Хай дивляться (але здалеку) і не наближаються».

На цьому закінчується 19 розділ, і ми починаємо читати 20 розділ, у якому, власне, і будуть Десять заповідей (з 2 вірша).

Тема Десяти заповідей, вчергове доведеться сказати, – тема нескінченна, глибока. Заповіді можна розглядати під дуже різними кутами і на різних рівнях глибини. Ми рухаємося на найпростішому, на найпочатковішому рівні. Тим не менш я думаю, що багато що буде цікаво.

Неодноразово мене питали, у чому різниця між ані́ (я) і анохі́ (я), яке тут уживається. Звичайно, анохі́ звучить більш урочисто навіть для вуха, яке не знайоме з івритом. І все ж таки, у чому відмінність? Анохі́ – це саме я. Тобто – я і ніхто інший, це мій успіх, це я зробив, це я. Коли я кажу: «Я (ані́) йду до школи», то це і я йду до школи, і хтось інший ще йде до школи. Коли я кажу: «Я (анохі́) став лауреатом Нобелівської премії», то це акцент на тому, що це саме я, що це я чогось досяг. Він тут називає себе анохі́: «Я це зробив, Я і ніхто інший. Я – Господь, Бог твій, і мірою милості, і мірою суду. Я Той, Хто тебе милує, і Я Той, Хто тебе судить. Немає двох начал, усе виходить від Мене».

Господь каже: «Я не просто якийсь самозванець, який прийшов володарювати тобою. Моє посвідчення – це те, що Я вивів, Я вже зробив, Я вже звільнив, і тому Я став Господарем. Я прийшов не як загарбник поневолити тебе, не для того, щоб викрасти тебе в раби. Я прийшов для того, щоб вивести тебе з дому рабства, і тільки потім уже Я стаю Господом, Богом твоїм. Це все зробив Я (анохі́)». Акцент тут на Я, і тому далі ми читаємо:

Господь каже: «Я зробив це для тебе, Я тебе звільнив, Я твій визволитель, Я Творець світу, Я тобі суд, Я тобі милість. Не звертайся до інших богів, не шукай якихось сил, якихось підтримок десь в іншому місці. Не створюй собі цінностей окрім мене». Перше значення фрази елогі́м ахері́м може означати інші боги, як боги сусідніх народів, яким буде модно поклонятися. Є чимало людей, які хочуть бути оригінальними, і вони вишукують собі всіляких дивних богів і божків: від ацтекського Кетцалькоатля до чукотської Матері-Моржихи – і поклоняються їм. І Всевишній каже: «Можливо, тобі колись захочеться, потягне тебе на оригінальність, потягне тебе до Матері-Моржихи. Але ти пам'ятай, що не Мати-Моржиха вивела тебе з Єгипту, не Мати-Моржиха берегла тебе весь цей час, і в Матері-Моржихи немає таких досягнень». Це перша думка, щоб не звертатися до інших богів.

Друге розуміння фрази інші боги – це боги з іншою природою, ті боги, які не вміють слухати. Тобто: «Я – Господь, Я тебе чую, а інші боги, вони чужі боги, вони не працюють, вони не можуть чути тих, хто до них звертається. І хай не буде в тебе перед лицем Моїм таких богів».

Від піднебесся до глибини океану існує нескінченна кількість живих організмів. І деякі з цих організмів, треба сказати, казково красиві, вони чудові, вони притягують погляд. Інші ж дуже сильні або мають якісь особливі якості. Орел може літати (і на крилах орла Всевишній носив нас), гепард дуже швидкий, у кенгуру он сумка, кит дуже великий; багато сильних тварин, таких як лев. І зображення всіх їх заборонено робити. Не можна зводити зображення Творця до якоїсь конкретної якості, до якогось конкретного зображення. Якщо ми хочемо навчитися чогось, що є у лева, у крокодила, у ластівки, то ми можемо звертатися до Того, Хто дає нам сили, Хто здатен змінювати нас, хто Хазяїн цього світу. Нам не потрібно для цього робити зображення, об'єкти медитації. Не потрібно зображати і самого Бога у вигляді якоїсь сили, хоч би якою великою, хоч би якою грандіозною ця сила нам не здавалася. І нам може здатися, що якщо не жабою ми його зробимо, як дурні єгиптяни, а зробимо його синім китом, крутою, величезною твариною – от тоді це буде правильно. Але як би ми не помилялися – жоден образ не передає образ Божий. Ніщо з творінь не ілюструє, насправді, Творця. Навіть коли ми говоримо про людину, яка створена за образом Божим, то це тільки образ: він не відповідає на молитви, не чує молитви і не здатен рятувати. Тому не варто робити жодних статуй, картинок та іншої різної народної творчості.

Що означає Бог-ревнитель? Один римський високопоставлений товариш запитав мудреця: «Ось там про вашого Бога написано, що Він – Ревнитель. Як це так, невже Він ревнує, як ревнивий мужик? Зазвичай генерал ревнує до іншого генерала, князь – до іншого князя. До кого ревнує ваш Бог, якщо Він Бог, і Йому немає рівних? – До імені Свого, – відповів йому мудрець. – Уяви собі людину, у якої був син, і цей син завів собаку, і назвав його ім'ям свого батька. Чи буде батько ревнувати? – Звичайно буде!» – відповів римський високопоставлений товариш. І ось, Всевишній так само ревнує, коли ми якимсь собакам, якимсь творінням приписуємо те, що має приписуватися Йому, коли ми наділяємо їх важливістю, якою має бути наділений Він, коли ми даємо їм славу, яка має бути дана Йому. Тому Господь називає Себе ель кана́ (Бог- ревнитель).

Є ще один то́ар (титул), який Господь тут, у цьому вірші, Собі дає – поке́д аво́н (що підраховує або що враховує гріх). Якщо людина робить щось, чинить погано щодо Всевишнього, нам збоку може здатися: вона зробила, і їй «зійшло з рук». Значить, можливо, Господь більше милує людей, у яких прізвище на -штейн закінчується, або людей, у яких на -евський прізвище закінчується, або ще за якимись ознаками. Всевишній каже: «Три-чотири покоління, якщо вони не залишать свої справи». На що це схоже? І наводиться така притча. «В одного царя був слуга, і слуга сказав цареві: „Позич мені тисячу динаріїв“. Цар позичив тисячу динаріїв, але слуга не віддав, зник кудись. Через якийсь час з'явився на горизонті син цього слуги і сказав: „Батько мій був у біді, у нього була важка ситуація, позич мені ще тисячу динаріїв“. Взяв тисячу динаріїв – і теж слід прохолов. І притча каже: якщо прийде третій і четвертий, і попросять тисячу динаріїв, то як учинить цар з крові й плоті? Не дасть». Точно так само і тут Всевишній каже: «Я чекаю три-чотири покоління, поки станеться якась зміна, поки прийде якесь покаяння. Якщо покаяння не приходить – ну що ж, отже, записуємо людину в грішники з цього питання, починаємо ставитися до неї відповідно і питати з неї». Тож якщо комусь десь і «зійшло з рук», то, можливо, не «зійде з рук» його дітям. Отже, Всевишній каже, що Він пам'ятає гріх трьох або чотирьох поколінь, а далі каже:

 Ненависникам три-чотири покоління Господь пам'ятає гріх, а тим, хто любить заповіді Його, пам'ятає тисячу поколінь. Якщо якийсь пра-пра-…прадідусь ваш дав цдаку́, врятував людину від біди, нагодував бідних, навчав людей Тори, утримував благодійну їдальню або прийняв пологи в жебрачки, то це може бути записано вам. І коли в людини з'являється іскорка чогось доброго, коли людина, яка давно залишила Бога, у біді шукає шляхів до покаяння, і з'являється в ній іскорка чогось доброго, то Всевишній ставить їй у заслугу і каже: «Ось, Я вірю в цю людину, в те, що вона здатна робити добре, тому що тисячу поколінь тому вона так зробила, Я пам'ятаю тисячу поколінь тому». Це милість Божа в межах суду. Ми зараз тут не говоримо про Машиаха, тут взагалі мова не про Машиаха, не про його спасіння, не про його очищення. Тут ідеться про те, як відбувається Божественний суд. Тому Всевишній каже: «Хай не буде в тебе інших богів! Не думай ніколи, що Я можу втратити силу, щоб ці думки не звернули тебе до пошуку когось іншого – більш актуального, більш лояльного, більш сильного, більш ліберального, більш когось, більш іншого. Не подумай так».

У 7 вірші – наступна заповідь, третя.

Питають: не вимовляй чи все-таки не носи? Російське слово «произносить» теж пов'язане з дієсловом «носить», скажіть його собі й послухайте. І слово тіса́ (ласе́т) можна перекласти як нести, можна сказати як понести на губах, тобто висловити. Не вимовляй, не кажи ім'я Бога Твого всує, марно.

Що означає ця заповідь? Одні колись її розуміли як клятву. Тобто: не клянися намарно ім'ям Господа. Що ти можеш зробити, якщо твоя клятва ім'ям Господа буде марною? Для риторичних цілей, для бі́льшої переконливості хочеш клястися? Чи знаєш ти, де підніжжя трону Його? Чи знаєш ти, де вершина Його на небесах? Що ти можеш зробити? Тому не клянися Його ім'ям. Інші пізніше вирішили взагалі відмовитися від вимовляння цього Імені, тому що страшно, тому що вимовляння імені Всевишнього марно, в нечистоті, в невідповідному духовному стані може призвести до того, що Всевишній, як і сказав тут, не пощадить, не очистить, не простить тому, хто вимовляє Його ім'я марно. І все це наявні варіанти розуміння цього вірша.

І все-таки я хочу сказати ще про один варіант: не використовуй ім'я Всевишнього як посвідчення. Якщо ви хочете сказати щось, якусь свою думку, то не приписуйте її Всевишньому. Часто ми отримуємо якусь думку, нам у голову приходить якась думка, і ми проголошуємо: «Так говорить Господь!», а Господь нам цього не говорив. Якісь свої одкровення, свої мислі, свої ідеї, свої розуміння, свої думки ми приписуємо Всевишньому і немов козиряємо посвідченням народу Божого там, де іноді це виглядає як зловживання службовим становищем. Ось про що тут Господь насамперед говорить: не використовуй ім'я Боже для маніпуляцій, для отримання власної вигоди, для того щоб прославити самого себе, отримати щось для самого себе або просто виглядати краще в чиїхось очах. Не бери Бога в соратники для своїх ідей, не стави Бога під свої знамена, не записуй Його у свої партії, а, навпаки, ставай під Його знамена і записуйся в Його партії. Ось така от страшна заповідь.

Наступна заповідь. О, скільки суперечок щодо цієї заповіді!

Йом гашаба́т – це день сьомий, у який Господь, як ми пам'ятаємо, завершив Своє творіння, спочив від усіх своїх трудів. Всевишній тут заповідає це, наказує це народу Ізраїлю. І ось як це звучить.

Знаєте, є такі товариші на світі – дорогі, улюблені, гарячі – вони кажуть: «Що субота? Що ви до мене причепилися з цією суботою?! Я? Та я всі сім днів присвячую Богу!» А Бог каже тут так: «Шість днів працюй і роби свою роботу. Я хочу такий устрій, щоб до Мене приходили люди, які шість днів працюють, щоб вони до Мене приходили в сьомий день, щоб співвідношення було один до шести. Ось чого Я хочу, не треба Мені все присвячувати. Ти зумій присвятити Мені ось ці шість днів роботи в повсякденному світі, коли ти робиш свою роботу».

Тут треба звернути увагу на слово мелахтеха́ (твою роботу). Слово мелаха́ (робота) стало каменем, наріжним каменем усіх законів про шаббат. У суботу заборонено робити саме мелаха́ – не просто роботу, не просто справу, а те, що називається словом мелаха́, якесь конкретне слово з багатьох синонімів. Іноді кажуть: «У суботу не можна робити жодної роботи». Я питаю: «Ви хочете, щоб у джоулях, у фізичних одиницях, не робити жодної роботи? Так у вас, коли грудна клітка рухається під час дихання або коли ви в потилиці чешете, ви вже роботу в джоулях виконуєте. Або: «Жодної справи не робіть». Ну, чесати в потилиці, це теж справа.

Що ж таке мелаха́? Це слово походить від кореня ламед-алеф-каф, дуже рідкісного кореня. І спільнокореневе з ним – слово мал'а́х (ангел, посланець). Професія в івриті називається мішло́ах яд (простягання руки). Тобто можна зрозуміти це так: «Не здійснюй жодної своєї професійної діяльності, не займайся своїми професійними і повсякденними, рутинними справами».

Є й інший спосіб зрозуміти це слово: подивитися, де воно ще згадується в Танаху. А згадується воно, по-перше, при створенні світу (Берешит 2:2). Там сказано, що Всевишній у сьомий день закінчив усі мелахто́, всю Свою мелаху́, і спочив від усієї мелахто́, і спочив від усіх Своїх справ. І по-друге, при будівництві Храму (перша книга Мелахім). При будівництві храму виконувався ряд робіт, кожна з яких називається мелаха́, і можна таким чином сказати, що мелаха́ – це те, що було у творенні, і це те, що було при створенні Храму. Якщо ми скажемо, що мелаха́ – це те, що було, коли Всевишній творив світ, то в нас виникнуть деякі складнощі: з усього того, що Всевишній робив при створенні світу, ми тільки вогонь хіба що можемо сотворити. А от якщо ми скажемо, що це роботи храмові, то тоді закони суботи стануть горою, що висить на волосині, тому що 39 храмових робіт породжують інші роботи і так далі. Часто буває, що важко дотримуватися суботи (особливо «новоначальним» людям), тому що вона перетворюється на суцільні-суцільні заборони, і люди чекають, щоб вона якнайшвидше закінчилася. І я скажу, що субота відкривається людям поступово, і значення слова мелаха́ відкривається поступово. Не беріть на себе те, що вам буде ношею, не беріть на себе те, що вам буде тягарем, рухайтеся поступово, освоюйтеся, знайомтеся з суботою, щоб це не призвело до якихось розвалів у сім'ї. Завжди можна високо стрибнути в духовний світ і звідти співчутливо хитати головою, тому що чоловік або дружина не зможуть підтягнутися. Хай субота буде в усієї сім'ї, хай вона буде в усіх з тією невеликою швидкістю, з якою можна буде рухатися. Спочатку, звичайно, – пам'ятай день суботній і шість днів роби всяку роботу.

Жодних робіт не роби для себе, все, що робиш, роби для Господа. Щодо приходька – мається на увазі, звісно, не турист якийсь, не заїжджий мешканець, а той, хто прийняв на себе твої суди. Не можна самовільно сісти у воротах, ідеться про приходьків, яких прийняли, якимось чином прийняв народ. Ось така особливість суботньої заповіді. Але це велике благословення – рішення проводити один день зі Всевишнім разом.

У 11 вірші Всевишній продовжує говорити про заповідь суботню:

Це ще буде цікаво взяти на замітку тим, хто хоче перенести суботу на якийсь інший день. Вихідний можна влаштувати у вівторок, і в четвер, і в кожен третій понеділок жовтня. Але Всевишній від самого початку благословив і освятив день суботній, тобто день суботній споконвіку, від основ світобудови, благословенний і освячений. Ми можемо вибирати якісь інші дні, але благословенним, освяченим буде день суботній. Тому Всевишній нам наказує саме суботнього дня дотримуватися.

У 12 вірші – наступна заповідь, остання в цій бесіді.

Одна з небагатьох заповідей, поруч з якою записана нагорода за її виконання. Якщо ми будемо дотримуватися цієї заповіді, будемо шанувати батька і матір, то й наші дні на землі продовжаться. Що таке шанувати? Шанувати означає створювати гідне існування. У найпростішому розумінні: де б не жили ваші батьки, зробіть так, щоб вони жили гідно, мали гідне житло, мали харчі. Це в матеріальному сенсі. Крім того, бережіть їхню гідність, не ламайте її, не лихословте про них, не перечте їм на людях, не погрожуйте їм. Є дуже багато гарних, яскравих історій, можна сказати, героїчних історій про повагу до батьків, і це дуже важливо. Це дуже важлива заповідь, тому що вона ось навіть опинилася на першій скрижалі. Якщо ми порівняємо першу і другу скрижаль, то перша скрижаль про стосунки людини з Богом. Друга – про стосунки між людьми. І ось, у стосунки людини з Богом закладено стосунки людини з батьками, тому що дуже часто ми будуємо стосунки зі Всевишнім за зразком стосунків з нашими батьками, з нашими матерями, і навпаки. А ще тому, що Всевишній співучаствував у нашому створенні. Батьки, народивши нас, розкрили для нас Всевишнього, тому ця заповідь дуже важлива. Незалежно від ситуації, часу, епохи, вимогливості батьків і багато чого іншого – немає межі, немає якогось мінімуму, щоб можна було б сказати: «Ось я тобі зробив, і відчепися». Головне, щоб у батьків було гідне життя, межі цьому немає. Це одна із заповідей Господа, виконуючи яку в цьому світі, людина вже отримує нагороду; але бі́льшу частину нагороди вона отримує у світі прийдешньому. Така ось теж дуже важлива заповідь, і для багатьох, не приховаю, вона одна з найважчих.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо читати тижневу главу Ітро. Ми зупинилися посередині промови Всевишнього і Його звернення до народу Ізраїля. Забігаючи наперед, можна сказати, що ми зупинилися між двома скрижалями, першою і другою, або посередині Десятислів'я. Але ні учасники процесу, ні людина, яка вперше читає Тору, ще не знає, що це Десятислів'я, що це будуть дві скрижалі. Ми зупинилися якраз посередині, коли Всевишній говорив про повагу до батька і матері. На цьому, знову забігаючи наперед, можна сказати, закінчується перша скрижаль, і починається скрижаль друга.

Є відмінність, на яку ми повинні звернути увагу: на першій скрижалі заповіді були пов'язані з іменем Всевишнього, Всевишній додає і каже: «Я – Господь». У другій частині не буде згадки імені Господа. По-перше, тому що ці заповіді стосуються сфери взаємин між людиною і людиною, обов'язків людини щодо іншої людини. По-друге, тому що ці заповіді описують нечисті, низькі стани людей, і, як ми не вішаємо портретів батьків або дорогих нам людей у ванній чи в санвузлі, так само ми в нечистих місцях не вписуємо імені Всевишнього, є таке на це тлумачення. Ми почнемо з 13 вірша 20 розділу, який перелічує одразу кілька заповідей.

Заповідь ло тірца́х (не вбивай)має той самий корінь, що й слово ре́цах (вбивство) і стосується тільки людини, не означає вбивства тварини. Не можна лірцо́ах (вчинити вбивство)їжачка, крокодила чи бегемота, можна вбити тільки людину. Це дієслово вживається впродовж усього Танаху тільки щодо одноплемінника, здебільшого означає зловмисне вбивство і тільки в одному випадку означає вбивство ненавмисне. Ніде лірцо́ах не стосується іноплемінника, вбивства на війні, якоїсь страти чи якогось вбивства з необережності. Тобто ре́цах – це навмисне вбивство ближнього з якимись корисливими цілями, можливо, з політичними, з майновими, неважливо з якими, тобто навмисне вбивство конкретної людини, ближнього. Це не означає, анітрохи не означає, що можна вбивати дальнього, це навіть не означає, що їжачка, чи крокодила, чи бегемота можна вбивати; ні, є інші заповіді Тори, які це забороняють, навіть копнути кішку не можна. Але в цьому випадку ми говоримо про першу заповідь другої скрижалі, яка проголошує: «Не вбий, не займайся зловмисним, утримуйся від зловмисного вбивства ближнього з будь-якими цілями». Є дозвіл вбивати тварин для їжі, для якихось інших потреб, є повеління іноді вбивати якихось злочинців, є дозвіл вбивати на війні, але ця заповідь, ло тірца́х, це зовсім інша заповідь. Тора і Сам Всевишній, автор Тори, з величезною важливістю ставиться до людського життя. Не можна вбивати людину просто так, і ця заповідь говорить про найстрашніше з убивств, про зловмисне, корисливе вбивство одноплемінника.

Друга заповідь зі списку – ло тін'а́ф (не перелюбствуй). Із заповідями, зі злочинами, з гріхами сексуального характеру є велика плутанина. Слово лін'о́ф (перелюбствувати)означає зв'язок чоловіка із заміжньою жінкою, яка не є його дружиною, тобто порушення завіту іншого чоловіка з жінкою, злочин щодо завіту між жінкою і чоловіком, які стали однією плоттю. Якщо, не дай Боже, людина вступає у зв'язок із заміжньою жінкою, заміжня жінка вступає у зв'язок з чоловіком, який не її чоловік, – це страшний злочин.

Є інші злочини сексуального характеру, наприклад, знут (випадковий сексуальний зв'язок), який є блудом. Є також порушення, є такий гріх, який можна назвати пріцот (розпуста) – це коли чоловік і жінка, скажімо, чоловік і дружина, займаються чимось напоказ, публічно; або збираються три-чотири пари, кожен зі своєю дружиною, але все робиться публічно, збочено; також і у стосунків чоловіка і дружини є свої межі, і коли межі порушуються, це і є пріцот, порушення меж, розпуста. Є ще такий злочин, який називається кдеша́ – проституція, зв'язок за гроші. Є злочин, який називається ґілюй арайот, порушення сексуальних заборон, зв'язок між родичами тощо. Є ще мішка́в заха́р – це зв'язок з особами своєї статі, він теж не прописаний тут, але це не означає, що такий зв'язок не заборонений. Багато різних заборон сексуальних є. У цьому випадку на скрижалі написано ло тін'а́ф (не перелюбствуй) найстрашніша з форм заборон, зв'язок чоловіка з чужою дружиною, зв'язок заміжньої жінки з чужим чоловіком.

Наступна заповідь, здавалося б, досить проста – ло тіґно́в (не кради), і вона передбачає, що не можна красти гаманець, не можна красти годинник, тобто нічого не можна красти. Але, крім того, вона означає, що не можна красти людей. На ті часи для Сходу це було поширеним явищем: людей крали, крали в рабство, зокрема й сексуальне, крали для будь-яких низьких потреб. На жаль, у сьогоднішньому світі це явище теж поширене. Дуже багато дітей викрадено в рабство для розпусти, для якихось важких робіт, ще з якимись тими чи іншими злочинними цілями. І не тільки дітей, а й дорослих викрадають – жінок, чоловіків, незалежно від статі й віку. Люди стають жертвами торгівлі живим товаром, работоргівлі. І ця заповідь має на увазі, у найвищому своєму значенні, у найсуворішому своєму значенні, не викрадати й людей. Крадіжка людей набагато страшніша за крадіжку майна. Така заповідь ло тіґно́в (не вкради).

Наступна заповідь – ло-та'ане́ вере'аха́ ед ша́кер (не зводь наклепу на ближнього свого). Можна, не дай Боже, вбити людину, можна викрасти людину в рабство, а можна звести на неї наклеп, звинуватити її в якомусь гріху, віддати її під суд, можливо, навіть підвести її під смертну кару, зіпсувати їй життя, зіпсувати їй сімейні стосунки, тобто вбити людину або зламати їй долю чужими руками. Усе це відбувається і може чинитися, не дай Боже, руками суду, руками єврейського суду, куди прийдуть «проплачені» люди або люди, керовані якоюсь ідеологією, і обмовлять, оббрешуть людину. Недобрі часи були 80-90 років тому в Радянському Союзі, коли писалося багато доносів, і дуже багато людей загинуло. Але сама ця практика, керована низькими людськими якостями, використовувати суд, наклеп для того, щоб звести якісь особисті рахунки, – справа досить давня, і за часів дарування Тори вже відома. Треба одразу сказати, що люди, які отримували ці заповіді, народ Ізраїля, який чув усе це: «не вбий, не перелюбствуй, не вкради, не лжесвідчи» –не раптом отямилися і сказали: «Ось воно, значиться, як, виявляється, це недобре, а ми ж думали…» Ні, звісно, це було не так. Тобто люди не думали так: «Оба-на! Виявляється, красти ж недобре і, виявляється, перелюбствувати, хоч і приємно, але противно Богу!» Ні, люди не подумали так. Ці заповіді, коли ми вимовляємо перед дієсловом частку ло (не), можна перекласти двояко: і як «ти не вбий», і як «ти не будеш вбивати», «ти не будеш перелюбствувати», «ти не будеш красти», «ти не будеш лжесвідчити». Якщо ти виконуєш перші п'ять заповідей, якщо твій Господь – Він справді твій Господь, якщо ти народжений від Всевишнього, якщо Всевишнього маєш своїм Господом, то ти не грішиш. Ось ці прояви – якщо раптом ти вбив, перелюбствуєш, крадеш, лжесвідчиш – це показник того, що ти втратив уже першу скрижаль, у тебе вже немає Господа, який тобі Господар. Є ще така класифікація, коли кажуть, що перші п'ять заповідей – це «полюби Бога», другі п'ять заповідей – «полюби ближнього», так теж можна зрозуміти. Якщо ти любиш ближнього (якщо ти любиш усіх своїх ближніх), то ти, звісно, його не вб'єш, ти не будеш перелюбствувати з його дружиною, не будеш зраджувати своєму чоловікові, якщо ти дружина, ти не будеш у нього красти і, тим паче, ти не будеш зводити на нього наклеп, залучати суд, щоб руками суду його вбити, – якщо ти любиш ближнього. Але заповіді взаємин між людиною і ближнім, мої обов'язки щодо ближнього – це і мої обов'язки щодо Бога. Тому це не те, якби люди казали: «Ось воно як, ось щось нове для нас, а ми ж не знали». Ні. Хоча щодо якихось заповідей так можна було б сказати, але не щодо цих заповідей. Іншими словами, вони – мірило, показник взаємин зі Всевишнім.

14 вірш завершує промову, звернення Всевишнього до народу, і Господь говорить так:

Я б спробував дати точніший переклад: не ласся. Однокореневі слова від дієслова лахмо́д у сучасному івриті звучать взагалі дуже красиво: яльда́ хамуда́ – це красива, мила дівчина, хоча в оригіналі це означає жадана, та, яку ми хочемо отримати. Сьогодні це кажуть у дуже нейтральному значенні. Про маленького хлопчика можуть сказати: «Який він милий, ейзе хамуд!» У біблійному івриті слово лахмо́д означає здійснювати цілеспрямовані дії, зазіхати, ласитися на майно іншої людини. Знову ж таки, можна домагатися цього, зробивши людину боржником, обдурити людину, притягти до суду або застосувати якісь інші методи, кошерні чи не кошерні. І Всевишній каже: «Немає жодних кошерних методів забирати майно ближнього, не можна зазіхати на майно ближнього, не бажай, не прагни отримати майно ближнього». Тому що такою ж мірою, як Всевишній піклується про твого ближнього, він піклується і про тебе, і якщо, на твій погляд, твій ближній отримує те, що йому потрібно, то й ти отримуєш те, що потрібно тобі. Коментатори питають: «Як можна змусити людину не хотіти чогось?» Гаразд, ми можемо утримуватися, стримувати себе, не дивитися на дім ближнього, на його машину, на його яхту, на його віллу, ми можемо відмовлятися їх бажати, благословляти людину, радіти за те, що в неї є. Але як у серці змусити себе не хотіти? І коментатори наводять різні приклади. Наприклад, той самий Ібн Езра каже: «Це схоже на чоловіка, у якого вродлива сестра, але його не вабить до сестри, у нього на рівні рефлексу є заборона, і в нього немає потягу до сестри». І наводить приклад, як мешканець далекого села, коли бачить принцесу, то розуміє, що вона недосяжна для нього, вона з іншого світу, не з його світу, в якому він живе. І точно так само ми можемо сказати: те, що не моє, воно не моє, воно належить іншому світові, не кращому і не гіршому, просто іншому, а моє – воно в моєму світі. Це, мабуть, найскладніша із заповідей.

Звідки і навіщо раптом у лаконічній мові Всевишнього такий перелік майна? А на що можна зазіхати? Свого часу мій син побачив в однієї дівчинки (в Ізраїлі це була рідкість) маленького плюшевого Чебурашку на сумці, ляльку, прив'язану до сумки. Він дуже захотів цю ляльку, і він мене запитав, чи можна зазіхати на Чебурашку, адже не написано тут «не зазіхай на Чебурашку ближнього твого»? І ось відповідь. Всевишній піклується про людину, про кожну людину, зокрема про твого ближнього, піклується до рівня осла, до рівня кота, аж до найдрібнішого рівня. Скрізь, на кожному-кожному дрібному рівні, коли у твого ближнього щось є, то це промисел Всевишнього, і цей промисел існує і щодо тебе. І якщо в дівчинки до сумки прив'язаний Чебурашка, то це воля Всевишнього, щоб Чебурашка був у неї, і перелік тільки доводить, що перелічувати можна нескінченно. Це якраз не «непотрібне закреслити», а «відсутнє вписати». Якщо ти не знайшов там Чебурашку, подумки для себе туди його впиши, і його теж не можна хотіти отримати якимсь шляхом, на нього теж не можна ласитися.

На цьому, на цій ноті закінчується звернення Всевишнього до народу Ізраїля, Всевишній перестає говорити.

Отже, прозвучали Десять заповідей, що стали, можна сказати, наріжним каменем єврейського законодавства, основою моральних принципів існування всього не тільки єврейського світу, одними з найважливіших слів у всьому одкровенні Всевишнього народові.

Дивовижна фраза: весь народ бачить голоси. Слово коль, голос (множина коло́т, голоси) пов'язане і зі словом кагаль (натовп, зібрання). Голос виражає, відображає всю внутрішню сутність того, хто говорить, тому ми йдемо не за зовнішністю, а як мовиться: «Вони йдуть за Мною, тому що знають Мій голос. Вони не знають Моєї зовнішності, не за фігурою вони йдуть – за голосом Моїм вони йдуть». І ще мовиться: «Якщо послухаєшся голосу Мого». Голос – це те, що виходить зсередини людини, це дух, що виходить з людини. Відповідно, голос Всевишнього – це одкровення внутрішнього, того, що в надрах Всевишнього, в надрах Отця від Початку, одкровення назовні (наскільки ми, звичайно, примітивно можемо говорити про внутрішнє і зовнішнє у Всевишнього). Весь народ бачив голоси, тобто весь народ сприймав і слухом, і зором, і зорова картина наклалася на звукоряд, і весь народ бачив, міг ясно відчувати і запам'ятовувати голос Всевишнього, щоб уміти його розпізнавати. Пам'ятаєте, ми читали, що Всевишній закликав народ при звуці труби піднятися на гору. Всевишній закінчив говорити, і всі почули, побачили голос Всевишнього, почули голос шофара, голос труби. Ми неодноразово говорили, що голос шофара нагадує той символічний звук, з яким Всевишній вдмухнув у людину душу, найперший звук, який людина почула при народженні (є таке міркування).

Мене вже питали: адже був договір (19:13), що народ піде при звуці труби. Чому цього не сталося, що пішло не так? Народові стало страшно, страшно тому, що стільки всього сказано, стільки всього побачено! Імовірно, вдивляючись у себе, дивлячись на себе, неможливо було не злякатися, неможливо було не злякатися цієї великої сили, яка відкрилася на горі. І народ злякався. Я міг би засудити народ або сказати: «А я вчинив би інакше!» Мені, звичайно, легко говорити, оскільки я сиджу в теплому, затишному приміщенні, і немає переді мною димної гори; а димної гори я б, цілком можливо, і злякався.

Господь показав, наскільки велика сила, яка зацікавлена в тому, щоб людина жила правильно. Це дивовижно насправді: Великий, Всемогутній, Всесильний Творець, Який керує далекими і близькими планетами, Який керує найдрібнішими мікроорганізмами і найграндіознішими процесами у Всесвіті, Цей Самий Бог хоче, щоб ми жили певним чином. Йому не все одно, як живе якась купа молекул на ім'я Алекс, або якась інша купа молекул. І від цього як не злякатися цій купі молекул, якщо раптом ця велика сила почне на неї пильно дивитися? Це по-справжньому страшно.

Всевишній відкривається в димі і у вогні, і водночас Він прикриває Своє одкровення імлою. Часто ми бачимо, що, хоча говориться, що Господь – Світло, і це безумовно так, Він – Світло, і немає в Ньому жодної темряви, але в Одкровенні Своєму Він може прикривати Своє Світло імлою.

Іншими словами: «Не думайте, що Я живу десь біля лісу на узліссі, або що Я живу на горі Олімп, або навіть що Я живу на горі Синай. Незважаючи на те, що ви бачили, що хмара зійшла на гору, на вершину гори, ви бачили, що Я говорив з вами з Небес. І запам'ятайте це».

Тобто: «Ні майстерною роботою, ні дорогою ціною, ви не отримаєте зв'язок зі Мною; ні золота антена не потрібна для цього, ні срібна, ні діамантова, ні якась хитромудра. Нічого складного, жодних супертехнологій вам не потрібно, щоб зі Мною зв'язуватися».

Жертовник із землі – найпростіший жертовник. Господь міг сказати: «Зробіть Мені жертовник з розмірами „золотого перетину“, щоб низ його був зі срібла, верх – із золота, а сама верхівка – з платини, і прикрасьте його трьома рядами смарагдів, чотирма рядами топазів, або поставте Мені на напівпровідниках підсилювачі для зв'язку, або якісь хайтек технології застосуйте». Ні, Всевишній каже: «Найпростіший жертовник поставте мені, щоб ви не думали, що потрібні якісь технології, щоб Мене досягати».

Дуже-дуже важливі слова говорить Всевишній: «У кожному місці, де буде згадане Ім'я, Я прийду до тебе і благословлю тебе». Це означає знову ж таки: «Моя адреса не дім, і не вулиця, Моя адреса не гора Синай, Я не живу тут, не треба постійно повертатися сюди, щоб до Мене звернутися. Ви підете і відійдете, підете далі пустелею, прийдете в країну Ізраїля, а свого часу будете розсіяні по світу. У кожному місці, де ви прикличете Мене, Я туди прийду. Для цього необов'язково, щоб там була могила праведника, священне, „намолене“ місце, синагога, звернена до Єрусалима, церква з хрестом або щось подібне (хоча синагоги – це добре). Я прийду до вас у будь-яке місце, в якому буде пом'януте Моє Ім'я, і більше того, найпростіший жертовник із землі згодиться для принесення Мені жертвоприношень. Мене неважко дістати».

Камені для жертовника підходять найзвичайніші: «Якщо Я тут сотворив камені, то Я сотворив їх у достатньо гарній формі, не треба ходити за Мною і напилком доробляти Мої творіння, Я досконало їх сотворив. Якщо тобі здається, що на жертовник не підійде такий камінь, ну, клади інший, але не доробляй його, щоб жертовник був гарний. Найпростіше, все найпростіше – це те, що потрібно для зв'язку зі Мною».

Дуже цікава примітка. Були часи, коли народ Ізраїля, взагалі всі народи, не носили нижньої білизни, і якщо чоловік швидко сходив до жертовника, то нагота його відкривалася, простягалася над жертовником. Не зовсім про це говорить Господь, хоча й про це Він говорить. Є таке російське прислів'я: «Якщо широко крокувати, можна штани порвати». Тобто: не злітай, не сходь до жертовника, як вилітають на сцену силачі або фокусники, будь обережний, з трепетом сходь, підіймайся до жертовника, щоб не показалася твоя нагота, щоб ця твоя сміливість не відкрила твою наготу, зокрема і духовну твою наготу, не тільки фізичну. І, якщо ти із запалом і з ентузіазмом почнеш підійматися до жертовника, ти можеш осоромитися в духовному сенсі, наприклад, закликаючи людей і кажучи: «Зараз я-а-а-к принесемо жертви і я-а-а-к ринемося на Берлін, на Дамаск, на Оман або на Каїр, сміливо підемо в бій!» Не потрібно зайвої гарячковості і зайвого ентузіазму. Всевишній каже: «Так, Я скрізь відповім тобі, так, Я завжди прийду до тебе, але пам'ятай і про трепет, про необхідність прикривати свою наготу, не пишайся, але й не забувай про неї».

Давайте прочитаємо 4 вірш 19 розділу нашої тижневої глави Ітро. Сказав Всевишній Моше:

 «Ви всі бачили, що́ Я сотворив Єгипту, і підніс вас на крилах орлів, і підняв вас до Себе».

Багато мудреців тлумачили цей вірш. Навіщо Всевишній так говорить? Про те, що євреї бачили, що́ він зробив Єгипту? Серед єгиптян було багато неправди. Можна сказати, що єгипетський народ був народом, який погряз у гріху. Можливо, звичайно, не більше, ніж інші народи, але все ж. Уже за самі ці гріхи, за свої діяння єгипетський народ заслуговував покарання. Але Всевишній говорить тут про покарання Єгипту за Ізраїль. Тобто не за численні гріхи Всевишній покарав Єгипет, а за те, що Єгипет гнобив Ізраїль, тільки за цей гріх. І якби Єгипет був покараний за інші свої гріхи, то не треба було б так по-батьківськи говорити про це Ізраїлю.

У другій частині вірша Всевишній каже, що Він підніс Ізраїль, як на крилах орла. Схожу фразу ми читаємо в 11 вірші 32 розділу книги Дварім: «Як орел стереже гніздо своє, над пташенятами своїми ширяє, розправляє крила свої, бере кожного, носить на крилі своєму».

Як зрозуміти цю метафору Тори? Птахи зазвичай носять своїх пташенят у лапах, тому що вони бояться, що інші птахи можуть на них налетіти. Але орел не боїться інших птахів. Подібно до цього Тора говорить про те, що Всевишній виводив народ Ізраїля з Єгипту так, що не треба було боятися будь-яких ворогів навколо. Крім того, в нашому вірші говориться не про одного орла, а про багатьох орлів: «… і підніс вас на крилах орлів». Мудреці малюють такий образ, ніби всі небеса просто заповнені орлами. Тобто повна підтримка, величезна кількість небесних сил, спрямованих на допомогу Ізраїлю. Всевишній каже, що всі ці зусилля були спрямовані на те, щоб принести народ Ізраїля до Себе.

        Щоб зрозуміти цей вірш загалом, можна трошки відокремити його від єврейської історії. Самі євреї кажуть, що визволення Машиаха і Всевишнього схожі одне на одне. Тому ми сміливо можемо порівняти вихід з Єгипту з визволенням, спасінням через Машиаха.

        Всевишній руйнує світ, який нас поневолює. І хтось може бути звільнений від наркотичної залежності, хтось від менш помітної поганої звички. Суть у тому, що Всевишній руйнує гріховну природу, гріховні кайдани людини. У цьому суть першої фрази: «…що́ зробив Я Єгипту». Всевишній робить це найвідкритішим способом, не боячись нікого навколо, відкривається як найбільша, найвища сила, яка тільки є. І все це робиться не тільки тому, що Всевишній протистоїть злу: це – знищення кайданів. Воно відбувається не з ненависті до зла, а з любові до нас. Зруйнувати Єгипет – це не мета сама по собі, мета – привести нас до Всевишнього.

Тут дуже важливо зрозуміти, навіщо Всевишній приносить нас до Себе, що́ означає «…підняв вас до Себе»? І для цього можна звернутися до Тори і подивитися, в якому контексті сказано цей вірш. Всевишній говорить це Моше напередодні служіння на горі Синай: Він звільнив нас від нашої гріховної природи, підніс нас на крилах орлів і приніс нас до Себе, щоб дати нам певний послух, щоб ми служили Йому. Саме по собі «принесення нас до Всевишнього» – воно для дарування нам Закону.

         Як те, про що говориться в нашому вірші, можна побачити в житті месіанського віруючого? Часто ми чуємо свідчення людини, яка розповідає про те, що́ зробив для неї Бог. Людина каже, що вона, скажімо, була наркоманом і вилікувалася, і тепер вона вільна від цієї залежності, вона більше взагалі не торкається наркотиків. І людина каже: «Мене звільнив Бог, тепер у мене є Бог». І тут ми бачимо таке розуміння вірша: вона побачила, що Всевишній зруйнував її власний Єгипет, що приніс її на орлі до Себе, але вона ще не побачила навіщо. Тобто людина вирішила, що в неї є мир зі Всевишнім, але при цьому невідомо, чи служить вона Всевишньому.

Наше звільнення – це тільки вступ до Завіту зі Всевишнім. Мета руйнування Єгипту і мета піднесення нас на крилах орлів – це, по суті, укладення Завіту між нами і Всевишнім. Дуже важливо не плутати укладення Завіту з самим Завітом, це ще не сам Завіт. Тому варто віруючій людині перевірити себе, звільнену: чи є в неї не тільки Завіт зі Всевишнім, а й служіння Всевишньому – послух. Чи виконує віруючий Його волю?

Наша тижнева глава має назву Ітро. Треба сказати, що далеко не кожен із героїв Тори удостоюється того, щоб тижнева глава називалася його ім'ям. У нас немає тижневої глави Аврагам, немає тижневої глави Іцхак або Яаков. Тільки Пінхас та Ітро, це ті нечисленні, які удостоїлися кожен своєї тижневої глави. У чому ж особливість Ітро?

Ітро – це, як ми пам'ятаємо, мідьянський священник, тесть Моше, який, почувши про численні чудеса, вчинені Всевишнім через Моше для народу Ізраїля, прийшов провідати свого зятя. Прийшов побачити своїми очима, що сталося з Ізраїлем, і почути своїми вухами з безпосередніх джерел, можна сказати, про ті чудеса, які Всевишній учинив.

Є в мідрашах дуже поширений мотив про діалог між Всевишнім і Моше. Тут треба зробити невеликий відступ і сказати про мідраші загалом. Дуже часто мідраш анітрохи не претендує на достовірність того, що він описує. Мідраш являє собою зрозуміле нам, доступне нам пояснення того, що могло відбуватися в голові Моше з його внутрішнім уявленням про Всевишнього, або ніби якусь певну, можна сказати, подію: ментальну, духовну, яка відбувається в діалозі між людиною, у цьому випадку Моше, і Всевишнім. Є мідраші про гадану розмову Йосефа з його братами і багато інших діалогів: діалоги Моше зі Всевишнім про те, увійде він чи не увійде в країну Ізраїль і так далі. Часто віруючі з християн кажуть: «Ось, євреї все це вигадали, нічого цього насправді не було, і тому все це брехні, і нема чого слухати». Зрозуміло, мідраш – це не правдиві історії, це вимисел. Але цей вимисел є притчею, яка хоче нас чогось навчити. Хочеш – учися, хочеш – ні.

Так само в Торі і в Танаху ми бачимо, що у Всевишнього є рука, ніздря, очі, серце, стопи ніг і так далі. Якщо ми читатимемо Танах, то ми майже не знайдемо там опису безтілесного Бога, у Нього завжди щось є, мало не борода. І при цьому ми розуміємо, що цей опис покликаний зробити зрозумілим для нас абсолютно недоступного, абсолютно трансцендентального Бога, Того, Хто вищий за наше розуміння, Який каже, що Його думки – це не наші думки. Ніхто не скаже: «Бреше ця Тора, тому що в Бога немає, насправді, очей і немає ніздрів, і Він не може каятися і так далі». Так само можна ставитися і до мідрашу. Це спроба мудреців зробити незрозуміле для нас чимось зрозумілим. Так, це людський вимисел, це людські слова, але немає серед нас таких, які абсолютно ні до кого не прислухаються, абсолютно нікого з людей не слухають. Нерозумно було б бути такою людиною, адже навіть абетку, якою ми читаємо Біблію, неважливо якою мовою, ми вивчили в інших людей. На цьому відступ закінчується.

Отже, є мідраш, суперечки Моше і Всевишнього щодо неєвреїв, які приєдналися до Ізраїлю, про яких говорить Тора. Вони називаються е́рев рав (численна суміш) або в іншому місці – асафсуф (набрід). Набрід не обов'язково має тут негативну конотацію. Всевишній (знову-таки ми говоримо дуже абстрактно) або, скажімо, один голос, одна сторона в голові Моше говорить про те, що цей народ був вражений чудесами і тому пішов за Ізраїлем, і в ньому немає справжньої віри, а є тільки поклоніння і жага чудес. Інша сторона говорить про те, що адже є Аврагам, до якого люди приходили в його намет. І сказано, що душі, які Аврагам створив у Харані (Берешит 12:5), – це саме душі прозелітів, яких Аврагам привів до Всевишнього, вони прийшли завдяки гостинності Аврагама. Зрештою потім ми почуємо, що Всевишній скаже Моше: «Встань і зійди, бо народ, який ти вивів, розбестився переді Мною». І так справді виявилося, що багато хто з тих, хто вийшов з Ізраїлем, насправді прагнув чудес і нічого більше. І коли Моше зник, коли він не з'явився в очікуваний ними момент, вони розбестилися і почали шукати литого зображення, щоб Бог, який вивів їх з Єгипту, був для них очевидним, тобто це практично ідол.

Ітро – це контрприклад. Мідраші кажуть, що за такий поворот до єдинобожжя Ітро був скинутий з посади когена, став прозелітом, приєднався до єврейського народу, залишивши рідну мідьянську віру. Це приклад того, що прозеліт справді може прийти в Ізраїль, приєднатися до Ізраїлю зі щирої віри і взяти участь у долі єврейського народу, навіть дати цінну пораду щодо управління народом.

Порада, яку дав Ітро Моше, теж дуже важлива. Ми іноді бачимо в цьому просто якусь менеджерську, управлінську пораду про те, що Моше не повинен сидіти й управляти, а повинен узяти заступників – десятників, сотників, тисячників і так далі, тобто сприймаємо це просто як пораду щодо управління народом. Але в цьому є щось більше. Адже Моше мав особливу душу й особливі сили, він був обраний Всевишнім для особливої місії. І, звісно ж, увесь народ хотів би, щоб саме Моше його судив. Тоді зі смертю Моше люди сказали б: «Немає в нас більше такого, як Моше, хто нас тепер судитиме?» або: «Ось, Моше розсудив би нас інакше, а ти судиш нас так чи сяк». І таким чином Моше як єдиний обраний залишався б недосяжним суддею, і справедливий суд, що користується довірою, став би просто неможливим. Але Ітро дає пораду, яка показує, що один із десяти може виявитися гідним судити, і один із сотні може виявитися гідним судити, і один із тисячі може виявитися гідним судити. Є багато гідних у народі, які завдяки певним якостям можуть бути обрані для того, щоб стати суддями в народі. І суд став справою, яка практично доступна кожній людині, якщо вона має певні якості. І так само ми, маючи в Єшуа праведність, яку кожен може отримати, наслідуючи Його і навчаючись у Нього, здатні досягти стану судді. Але це не означає, що будь-хто, хто увірував у Єшуа і хрестився, автоматично стає святим: він тільки починає йти шляхом, на якому досягнення святості стає можливим для кожного. І в цьому основна складова поради, яку дав Ітро Моше.

Іншою дуже важливою частиною тижневої глави, безумовно, є Десять заповідей, які насправді зовсім і не заповіді, оскільки тут немає слова міцво́т (заповіді). Вони називаються асе́рет гадібро́т, що буквально означає десять висловів, десять слів. Слово, власне, одне, воно розсічене на десять, тому що це закон Єдиного Бога. І, природно, одразу ж спадає на думку початок Євангелія від Йоханана: «На початку було Слово». Отже, це Десять слів, Десять висловів, якими Всевишній встановлює природу людини. Це не заповіді, це те, як закони, заповіді змінять людину. І водночас ці Десять дібро́т, ці Десять висловів можна поділити на дві частини.

   Перша частина стосується стосунків між Всевишнім і людиною, і сюди ж належить заповідь шанування батьків. Друга частина визначає стосунки між людиною і людиною, між людиною та її ближнім. Сюди належить: не вкради, не вбий, не перелюбствуй, не свідчи неправдиво, не побажай.

    Як у єврейському законі, так і в Бріт хадаша́, Десять цих заповідей зводяться до двох. Перша – це полюби Бога свого всім серцем. Друга – полюби ближнього свого. Якщо ми любимо Бога, ми не порушуватимемо Його заповідей, не грубитимемо батькам, не залишатимемо їх без утримання. Якщо ми любимо Бога, ми дотримуватимемося Його Суботи. Якщо ми любимо ближнього, ми не вкрадемо в нього, не будемо перелюбствувати, не зазіхнемо на його жінку і не побажаємо його комп'ютера. Таким чином, усі десять заповідей зводяться, по суті, до двох заповідей – люби Бога і люби ближнього. Ми можемо зупинитися, зробити невеликий зум, так би мовити, на трьох заповідях Десятислів'я.

Перша заповідь, на якій ми зупинимося, це заповідь не вимовляй імені Всевишнього марно. Ми знаємо, що в єврейській традиції сьогодні не вимовляють чотирилітерне ім'я Бога, а замінюють його на Гаше́м або на Елокі́м – не Елогім, з літерою гей, а саме Елокі́м, з літерою куф. І навіть ім'я Еліягу (і тому подібні), що містять опосередковано ім'я Бога, багато ортодоксальних євреїв вимовляють як Елія́ку, тобто уникають будь-якого вимовляння імені Бога. Саме по собі бажання віддалитися від святого, боятися святого і, оцінюючи себе, мати страх і розуміння, що торкатися до святого людина негідна, – це явище похвальне. Водночас веління (вислів) не вимовляти ім'я Бога може бути зрозуміле дещо інакше. У своїх власних неприємностях, у хворобах, які трапляються з нами, у хворобах наших дітей ми часто питаємо Всевишнього: «За що?!», сприймаючи те, що відбувається, так, ніби це Всевишній посилає нам якусь кару або проводить нас через якийсь біль і «биття», можна сказати. Це знаходить підтвердження і в Посланні до євреїв (12:6), в якому говориться: «Господь, кого приймає, того і б'є, і всіх, кого приймає, карає; кого любить, того і б'є, і всіх, кого приймає, карає». Але це покарання, це «биття» сприймалося праведними людьми в радості та з натхненням. Ми часто бачимо в Писанні, що вони дякували Богові за те страждання, яке їм довелося перенести. Таким чином, вони не сприймали саме страждання як страждання, це дуже високий духовний рівень. І якщо ці страждання і ці хвороби послані нам як спроба нас виправити, послані для того, щоб, як рубанком, обстругати нас, прибрати з нас щось зайве, то ми повинні бачити, що страждання або те, що ми називаємо злом чи болем, це не волевиявлення Всевишнього, а результат нашого невміння будувати стосунки зі Всевишнім і будувати стосунки з навколишнім світом. І що більшої праведності ми досягаємо, то менше ми сприймаємо страждання як страждання і випробування як випробування.

    Відома історія про рабі Зушу з Аніполя, який багато зазнав у житті. У нього згорів дім, у нього загинула сім'я. І, коли люди прийшли до Баал Шем Това і запитали його: «Як долати страждання?», він сказав: «Запитайте в Зуші, він майстер у цій справі. Стільки страждань було в цієї людини в житті, стільки всього випало на його долю…» Коли ж ці люди звернулися до рабі Зуші, він сказав: «Ви даремно прийшли до мене: у мене так особливо нічого в житті не траплялося». Тому що він сприймав своє страждання як виправлення від Всевишнього, і це допомагало йому не страждати. Я сам не можу засвідчити про себе, що я перебуваю на такому рівні. Але це той рівень, до якого закликає нас Десятислів'я. Іншими словами, не звинувачуй Всевишнього у своїх стражданнях, джерело зла не Всевишній. Не вимов Його імені: «Боже, за що ти мене караєш?!», а розумій, що це результат твоєї неправильності, якоїсь викривленості, чогось зайвого в тобі або чогось, чого бракує в тобі, що Всевишній намагається виправити. І в цьому ще одне розуміння заповіді не вимовляй імені Всевишнього марно.

Дуже важлива заповідь, на якій ми також зупинимося, – не чини перелюбу (ло тін'а́ф). Інститут шлюбу дуже важливий для Тори. І є історія, яка говорить про те, що через руйнування саме сімейного інституту, через те, що ставлення до сім'ї, вірніше, ставлення до дружини стало зневажливим, і через це було зруйновано Храм.

    Талмудична історія розповідає про теслю та його учня. Жив-був тесля, у якого був учень, може бути, хороший і добрий учень. І була в цього теслі дружина-красуня. І учень таємно хотів добитися цієї дружини, хотів, можна сказати, відбити її в теслі. Настав час, і тесля став потребувати грошей. Учень запропонував: «Давай я позичу тобі ці гроші, яких ти потребуєш. Пришли до мене завтра ввечері свою дружину по гроші, я дам їй ці гроші». І тесля послав до нього дружину забрати гроші, а тим часом учень замкнув її в себе. Зачекавши якийсь час, прийшов сам тесля до учня і запитав: «Чи не бачив ти моєї дружини, я послав її до тебе?» На що учень сказав: «Я дав їй гроші, я відпустив її і бачив, що якісь хлопці її зґвалтували». Зверніть увагу, як зазвучав сюжет: «Я бачив, що її зґвалтували, і я не заступився за неї». Він може спокійно про це говорити, хоча це вигадка. Він також міг спокійно зачинити чужу дружину в себе, і ми не чуємо, щоб дружина якось заперечувала. І тесля запитав учня: «Що ж мені тепер робити з цією дружиною, яка стала жертвою зґвалтування?» Учень сказав: «Та ти просто прожени її!» Тесля заперечив на це: «Але в мене дуже велика сума ктуби́, тобто, якщо я просто прожену її, я муситиму дати їй великі гроші». На що учень сказав: «Я з задоволенням позичу тобі і цю суму теж». І учень позичив теслі ще грошей, і тесля прогнав свою дружину. Бідній жінці не було куди йти, і вона вийшла заміж за учня. Через якийсь час прийшов учень до теслі і сказав: «Я тобі давав гроші, які я позичив через твою дружину, і я тобі давав гроші, які я позичив на розлучення з твоєю дружиною, тепер віддавай мені гроші». У теслі грошей не було. І тоді учень сказав: «Тоді наймайся до мене в слуги, щоб відпрацювати ці гроші». І так сидів учень із колишньою дружиною теслі, тепер його дружиною, а тесля прислуговував їм і плакав. І мідраш розповідає, що цими сльозами було підписано вирок на руйнування Храму. Тобто остаточно вирок склався не через ідолопоклонство, не через безпідставну ненависть, а через руйнування сімейних цінностей, сімейного авторитету. Так високо Усна Тора і Тора оцінюють сімейні інститути. Тому заборона на перелюб як руйнування сім'ї прописана в Десяти заповідях.

Ще одна заповідь, про яку ми поговоримо, це заповідь не побажай (ло-тахмо́д). Здавалося б, як можна запропонувати серцю не побажати? Не керувати своїми думками – це природно для людини. Ми не завжди знаємо, коли і чому якась думка до нас приходить, тому своїми думками ми ніби не можемо керувати. Мудреці кажуть, що в такій ситуації людина може уявити собі селянина-простолюдина, який дивиться на царську доньку і розуміє, що вона недосяжна для нього, він не може одружитися з нею. Так само людина не може мріяти, щоб у неї виросли крила або щоб у неї виріс хобот, як у слона, розуміючи, що Бог не дав їй цього (хоча, звичайно, мрія про політ досяжна і здійсненна). Тобто кожна людина повинна усвідомлювати, що Бог дає їй те, що їй належить. І якщо ми не забуватимемо про це, то ми зрозуміємо: те, що нам не дано, воно просто нам не потрібне і суперечить нашій природі. Знову ми говоримо про дуже високу планку, яку ставить для нас Тора і якої не так уже й просто досягти. Перевіряючи, наскільки ми справді не бажаємо того, що є в ближнього нашого, ми можемо зрозуміти, наскільки при цьому ми наближаємося до Всевишнього, наближаємося до тієї планки, яку ставить нам Тора, – до виконання Десяти заповідей.

Ще одне цікаве місце, на якому хотілося б зупинитися, – це 19-й вірш 19-го розділу, де говориться: «…і Всевишній відповідав йому (Моше) голосом». Природно запитати: чому сказано, що Всевишній відповідав? Адже в усіх діалогах, які ми читаємо, це Всевишній звертається до Моше, а Моше відповідає Йому. І тут мудреці бачать дуже незвичайне прочитання і дуже важливе для нашого розуміння явище. Моше говорить, а Всевишній відповідає йому як луна. Всевишній, можна сказати, дублює, повторює або підсилює слова Моше. Моше перебуває в такому духовному стані, коли його слова звучать у резонансі зі словами Всевишнього. І Всевишній відповідає йому тим самим тоном, тому що Моше і Всевишній перебувають на одній хвилі. Це дуже високий рівень святості.

Знову ж таки це планка для нас, це мірило для нас, щоб кожен із нас міг перевірити, чи відповідає нам Всевишній, чи чуємо ми голос Всевишнього. Коли ми проповідуємо з кафедри або коли я, наприклад, записую урок, – чи щоразу ми чуємо, що перебуваємо на одній хвилі зі Всевишнім, чи відповідає нам Всевишній голосом? Або, інакше кажучи: чи в Торі ми, чи стоїмо ми в ученні Всевишнього? Це дуже важливий момент для спостереження за собою.

І останній момент у тижневій главі, власне, завершення тижневої глави – це заповідь про жертовник із землі. Ми часто говоримо, що в образі Єшуа відкрився Всевишній, що «в Ньому перебувала вся повнота Божества тілесно». Тобто через Єшуа найлегше збагнути божественність, ближче пізнати природу Бога. Бог спустив своє тілесне Одкровення на землю, і водночас є зусилля, якого вимагається від нас: підняти земне до небес. Земляний жертовник піднімається назустріч небесам і піднімає земну природу людини до рівня небесної. Так само Єшуа спустив божественне в цей світ не для того, щоб ми залишалися на землі, але щоб ми (як я вже говорив) були мостом між Всевишнім і землею, щоб і ми піднімали земне до рівня небесного. І Десять заповідей – це критерій для самоперевірки: наскільки ми справді земне до небесного підносимо і наскільки небесне в нас проникло. Це взаємопроникнення дозволяє кожному з нас стати іш елогім (чоловіком божим), як сказано про Моше, або вмістити в себе повноту божества тілесно, як це сказано про Єшуа. Якщо навіть не повноту, то хоча б крихту божественного одкровення висвітлити і показати, явити світові. Як жертовник піднімає земне до небесного, так і наше завдання – підняти людей, які нас оточують, зробити учнями з усіх народів, щоб вони приносили свої тіла в жертву богоугодну. А тіло людини – це ж споконвіку той порох, з якого Бог людину створив. Тобто, приводячи учнів до Єшуа, ми спонукаємо їх приносити свої тіла в богоугодну жертву і піднімати тим самим землю до неба, як це робить земляний жертовник наприкінці нашої тижневої глави.

На завершення дуже міцно хочеться побажати всім нам досягти вдосконалення в усьому цьому, щоб догоджати Всевишньому, приносячи своє тіло в жертву Духові, наповнюватися божественним змістом, виконувати Десять божественних заповідей і бути обраним для того, щоб мати можливість судити, щоб виявитися гідним в очах Бога і людей.

Десята заповідь у нашій тижневій главі Ітро (20:14) говорить: ло-тахмо́д, або не забажай, не домагайся. Важко дібрати російське слово до дієслова, яке тут використовується, тому більшість російських перекладів кажуть тут: «Не побажай». Але насправді мова тут іде не про бажання, хоча про бажання в нас теж піде розмова.

Перша заповідь – заповідь віри. Далі ми бачимо заповіді дії. І ось десята заповідь пов'язана з тим, що відбувається всередині людини і чого збоку не можна побачити неозброєним оком, щось внутрішнє, якість душі – не забажай або не заздри. І коментатори кажуть, що ця десята заповідь – ключ до всього іншого. Якщо людина задоволена тим, що вона має (не самовдоволена, не задоволена собою, а задоволена тим, що в неї є), живе з цим у згоді, то вона не вчинить тих провин, про які говорять усі десять заповідей. Порушення цієї заповіді може за принципом доміно збити дотримання всіх інших заповідей.

У книзі Мішлей (14:30) говориться: «Життя для тіла – лагідне серце, а гниль кісток – заздрість». Заздрість проникає в кістки і змушує їх гнити. Це, звичайно, метафора. Слово е́цем (кістка) пов'язане зі словом е́цем, ацмі́ (сам, само-), це ніби «са́мість» людини, ані́ бе'ацмі́ – це я сам (myself). І ось са́мість мою, мою самобутність руйнує заздрість.

Що відбувається з людиною, яка заздрить? Їй важко жити своїм життям, вона дивиться на те, як і чим живуть інші, і живе чужим життям. Або їй неможливо змиритися з тим, що в когось є щось, чому вона заздрить, і вона витрачає своє життя на те, щоб зруйнувати цей світ іншого. Вона руйнує чуже, вона не будує свого, вона взагалі нічого не будує – ні свого, і ні чужого.

Є інша ситуація, можливо, навіть поширеніша, коли людина каже: «От би мені мати те, що має мій сусід, те, що має мій ближній». Вона знову відмовляється від свого, не дивиться на все, що є в неї, хоче отримати те, що має ближній. Але те, що має ближній, призначене ближньому. І навіть якщо людина отримує те, що мав ближній, а часто так буває, що вдається вигнати людину з її дому, відбити в людини дружину, не дай Боже… Але це не приносить щастя, тому що це – чуже. І кістки (са́мість) продовжують гнити.

Як не дивно, в єврейському, містичному тлумаченні мови антонім (слово, протилежне за змістом) слова ревність (кін'а́) – це слово бажання (рацо́н), і це означає, що я задоволений (за-до-волений, тобто до моєї волі). Я задоволений тим, що в мене є, я задоволений тими інструментами, які мені дав Всевишній для служіння, задоволений тими можливостями, які я маю. Я з ними живу, я хочу реалізовувати ці можливості, хочу розвивати той потенціал, який у мене є. Я хочу – нарешті, нарешті після всього – я хочу те, що моє. Я хочу те, що допоможе мені. Я хочу те, що Бог хоче мені дати. Я задоволений своїми посудинами, я хочу наповнити їх Божественним світлом. Це моє бажання, відчуття нестачі Божественного світла в моїх посудинах, якими я задоволений, і це антонім ревності: реалізовувати себе, жити своїм життям, жити для себе. І якщо людина знає, чого вона хоче, якщо людина розуміє, хто вона, то її бажання протилежне ревності. Усвідомлення себе, насамперед прийняття себе – початок протистояння почуттю ревності. А коли це відбувається, то й ревність може проявлятися в доброму сенсі.

Мідраш розповідає, що Аврагам «позаздрив» Ноахові. Відбулася (за мідрашем) така розмова між ними. Аврагам запитує в Ноаха: «Як ти удостоївся такої милості – вийти з ковчега?» І Ноах каже: «Це тому, що ми виявляли турботу про тварин, виявили милість до тварин». Аврагам сказав: «Я теж хочу виявляти милість». І якби він пішов шляхом заздрості, то мав би стати таким собі доктором Айболитом, який сидів би під деревом, і до нього приходили б лікуватися «і корова, і вовчиця», і далі за списком. Але Аврагам вирішив виявляти милість не до тварин, а до людей. Він побачив те, що робить Ноах, співвідніс це зі своїми інструментами, застосував це у своєму житті і став приймати гостей, став запрошувати людей. І в усьому світі була відома його гостинність, тому що, не знаючи того, він приймав у гості ангелів.

І так само це актуально й для нас. Якщо ми бачимо чиєсь щасливе сімейне життя, ми можемо сказати: «Як це чудово – мати щасливе сімейне життя! Я теж для себе, зі своєю коханою людиною (зі своєю коханою або зі своїм коханим) збудую своє сімейне життя». Якщо я бачу, як людина щасливо, радісно йде на роботу, на якесь служіння, я можу сказати: «Я теж хочу знайти роботу, теж хочу реалізовувати себе в щасті та в радості». І будь-який інструмент можна захотіти придбати, але придбати відповідно до своїх бажань, використовувати свої інструменти, свою сім'ю – використовувати те, що Бог мені дав для служіння Йому, щоб реалізувати те, чого Бог від мене хоче. І в цьому сенсі бажання, знову повторю, також антонім ревності. І якщо буде так, то в цьому буде реалізація, і буде щастя, і не буде більше місця для заздрості. Ось такі короткі роздуми з приводу заповіді ло-тахмо́д – не забажай, не зревнуй.

Читайте також: Бешалах, Мішпатім, Ітро в аудіоформаті і тижневі глави Тори.