Трума

З Божою допомогою ми починаємо вивчати тижневу главу Трума. Слово трума́ на російську мову зазвичай перекладається як вознесіння або піднесення. Корінь слова рейш-вав-мем має значення висота. Так, маро́м – це вись, небеса; легарі́м – це піднімати, мура́м – це припіднятий. Наприклад, припіднятий настрій – маца́в ру́ах мура́м (припіднятий стан духу). Що ж таке трума́? Це те, що піднімає нас угору, такий своєрідний ліфт або якась злітна конструкція, яка дозволяє матеріальним предметам, матеріальним сутностям підніматися в духовні світи через посвячення себе Всевишньому. Колись для того, щоб посвятити Всевишньому предмет, його піднімали на руках, простягали до неба, і так він вважався посвяченим. Тому трума́ стала образом свого роду посвячувального (або літального) апарата. Про конструкцію такого апарата, по суті, йдеться в нашій тижневій главі.

Що означає візьмуть Мені? Можна сказати дадуть Мені або можна сказати візьмуть у Мене. Вони візьмуть те, що піднесе їх до Мене. З чого вони можуть узяти? Усе, що є в цьому світі, належить Всевишньому. Нічого неможливо взяти так, щоб воно не було Його. Але Всевишній дарує нам матеріальний світ, іноді дарує нам ілюзію, що дещо в цьому матеріальному світі належить нам. І Всевишній каже: «Нехай вони візьмуть підйомний апарат, літальний апарат, який підніме їх до Мене».

Слово недава́ – це добровільне подаяння; ленаде́в означає бути волонтером, добровільно щось давати; ледабе́в означає озвучувати. Тут в одному слові їдеве́ну зустрічаються ці два корені: як нашепче йому серце, як підкаже йому серце, але тільки в позитивному сенсі вживається це дієслово.

Всевишній наказує народові збирати піднесення, збирати будівельний матеріал для певної конструкції. Кожен даватиме те, що підкаже йому серце: не за чиїмсь наказом, не за списком, не так: «Ти приноси срібло, ти – золото, ти – драбини, ти – колеса, ти – бензин», а кожен, як підкаже йому серце. І це дивовижно. Всевишній збирає певну конструкцію з матеріалу людських сердець. Фактично це звуки серця будуть вкладені, будуть корінням цієї конструкції. Серця́ народу Ізраїля мають у цій конструкції заграти в одній симфонії, зазвучати однією мелодією. Якщо всі раптом принесуть колеса або всі раптом принесуть сіль, нічого з цього не можна буде приготувати. Всевишній (далі ми побачимо) дасть список того, що треба принести, але кожен вибирає щось своє, і зрештою має вийти те, чого Всевишній хоче. Кожен на маленькому інструменті свого серця гратиме свою партію, а симфонія вийде симфонією Всевишнього. Це диво.

З 3 вірша Всевишній починає перелічувати, що потрібно для вознесіння, і ось що Він каже:

Це найпоширеніші метали, дорогоцінні метали того часу. Ідеться про конструкцію, яка не просто снопов'язалка, газонокосарка чи ще якась сільськогосподарська машина. Ідеться про те, що́ з'єднуватиме народ зі Всевишнім, і тут потрібні благородні метали. Ми говорили до цього (мені можна заперечити), що Всевишній сказав: «Зробіть мені жертовник просто з землі. Не треба золота, не треба каміння, навіть тесаного каміння не треба». Тут раптом з'являються срібло, золото, мідь. Чому вони тут з'являються? Тому що це не засіб зв'язку між Богом і людиною, це не телефон, яким можна додзвонитися, це дорога до Всевишнього, це драбина, якою ми можемо до Нього підніматися. Тому треба набагато складнішу конструкцію будувати. І крім того, жертовник – це для однієї людини чи групи людей, а тут треба, щоб увесь народ у симфонії, щоб увесь народ одночасно міг на цьому ліфті прокататися до Всевишнього. Не така вже й проста задача, я вам скажу.

Що ще потрібно, крім золота, срібла і міді?

Кілька слів щодо цієї тварини, та́хаш. Оскільки вона не так часто трапляється в Танаху, є багато суперечок. Одні кажуть, що це, можливо, жираф – на підставі того, що його переклад з арамейської мови означає плямистий, різнобарвний; ну, раз плямистий, значить, жираф. Інші кажуть, що це невідоме звірятко, воно існувало тільки в ті часи, коли Моше будував Мішкан, спеціально для того, щоб шкуру з нього взяти. І ще багато різних версій у світлі семітського мовознавства. Вивчаючи семітські мови, можна дійти висновку, що йдеться про морську тварину, яка називається дюгонь звичайний. Це такий дивовижний, єдиний у своєму роді морський ссавець, про нього можна окремо почитати. Справді, його шкура використовується й донині бедуїнами, які живуть у прибережній смузі, для шиття взуття: вони роблять сандалі з його шкури. І, взагалі-то, можна припустити, що це дюгонь. Деякі кажуть, що це єдиноріг. Раз уже ми говоримо про казкових міфічних істот, то і його теж варто згадати. Але якщо ми все-таки вважаємо, що народ не чаклував, просто жив у пустелі і, почувши назву, не думав про те, де б знайти якийсь визначник магічних тварин, то резонно припустити, що якось народ це розпізнавав. Тому, жираф чи дюгонь – що ви виберете, те й буде.

В ефоді були такі комірочки, у які вставлялися різні камені. Їх, звісно, теж треба було пожертвувати. Це перелічення Всевишнім того, що можна вибрати для пожертви, кожен може щось вибрати для себе.

Слово святилище можна перекласти як «освячувалка»: «Ви зробите з усіх цих матеріалів щось, що створить оазис святості в цьому світі, і Я сусідитиму в ньому з вами». Слово шехіна́ (божественна присутність) пов'язане зі словом шхуна́ (квартал, район), або лішко́н (жити, мешкати, проживати), або шахе́н (сусідити): «Я буду поруч із вами, Я буду вашим Сусідом, буду серед вас, усередині вас, і буду частиною вас, як один із вас». Ми говорили, що Всевишній назвав народ Ізраїля ам сґула́ (народ-обранець), народ-засіб досягнення інших народів, свого роду драйвер до інших народів (якщо висловлюватися мовою програмування). І тут Всевишній каже: «Ми створюємо разом із вами певну будову, певний пристрій, який дозволить Мені мешкати в цьому світі, усередині вас, у цьому домі, у цьому святилищі, яке ви Мені збудуєте».

Ось вам і корінь (шін-каф-нун) слова мішка́н, він такий самий, як у слів шахе́н (сусідити) і шехіна́ (божа присутність), тобто мішка́н – це пристрій «осусіднювання».

Лікоть – це 50 сантиметрів, тобто габарити ковчега: довжина 1,25 метра, ширина 75 сантиметрів, висота 75 сантиметрів.

Ми знаємо з усної Тори про корону священства, про корону царства, про корону Тори, і мідраші багато про це говорять. Цей ковчег, ця шафа (якщо простою мовою Тори перекладати) символізує одразу три корони, які будуть в Ізраїля: корона Давида (корона царська), корона Агарона (корона священства), і корона Тори (корона того, хто несе в собі Тору). Якщо дві перші корони йдуть за належністю, то корона Тори – вона лежить вільно, її будь-хто може взяти. І той, хто візьме корону Тори, хто виконає всю Тору, той, згідно з мідрашами, удостоїться і перших двох корон, царя і священника, бо в ньому буде реалізована повнота Тори. І натяк на все це мудреці бачать тут, у невеликій золотій коронці, яка робиться навколо кришки ковчега.

Залишається одне дуже важливе питання. Народ Ізраїля вийшов з Єгипту, і він 6 місяців перебуває в пустелі. По суті, це колишні раби, вони взяли з собою якесь майно при виході з Єгипту, золото і срібло в них є. Питання: звідки в них усе інше – тканини, дерево акації, шкури (у тому числі й шкура цієї дивної тварини), дорогоцінне каміння… Навіть якщо в людини є схильність серця пожертвувати, звідки все це взяти? Дуже багато людей ставлять це питання, тому на це питання треба відповісти. І відповідають на нього по-різному.

Деякі кажуть, що біля гори Синай був ліс з акацій. Акація – це найскладніша в цьому відношенні проблема, бо це великі колоди, і їх треба якось переносити: не тягали ж вони їх із собою пустелею? Тому кажуть, що там випадково був ліс акацій, і ось його весь і пустили на Мішкан. Інші кажуть, що Яаков, ще коли вперше ходив до Єгипту, Святим духом передбачив усе і сховав усе необхідне для будівництва там. Ідея дуже гарна і цікава, але теж дуже спірна. Найімовірніше, такий великий табір, як табір народу Ізраїля, не міг не займатися торгівлею з купцями, з тими, хто проходив поруч. І, безумовно, каравани цей табір теж відвідували. Можливо також, що якісь посланці з табору ходили до сусідніх караванів, у сусідні місця, щоб вести торгівлю, і народ просто міг придбати це. Кожна людина вибирала те, що саме вона хоче дати, що саме її серце схиляє дати на святилище. Це саме по собі дивовижно. Багато людей кажуть: «Я не згоден, що від мене візьмуть тільки вовну. Вовна, її не видно, а от якщо золото! Якщо дати щось золоте, то я зможу сказати, що ось цей ось вензелик, що ось цей ось куточок, що ось це все наше, я й онукам розповім, і правнукам!» Золото давати якось легше. Так само в будь-якому служінні, коли воно складається з багатьох складових, звісно, добре бути на сцені, добре бути в центрі уваги. Складніше бути людиною, яка розставляє десь стільчики, роздає десь книжечки і служить на малій ділянці фронту. Так само і в оркестрі: хочеться бути солістом, хочеться бути провідною партією, а не якимсь маленьким, ледь чутним голосочком. І все ж народ Ізраїля подолав у собі всі ці амбіції, як ми побачимо пізніше, бо до цього він був покликаний. І він зумів створити мішка́н, зумів створити обитель, «співсусідище» для Всевишнього. І це перша перемога народу Ізраїля.

Цікаво, що в книзі Тегілім псалми часто починаються словом ламенаце́ах, що перекладається як диригентові або переможцеві. Слово ленаце́ах означає водночас і диригувати, і перемагати. Уміння створити, з'єднати все в одну симфонію – це перемога. До цієї першої перемоги, до єдності народу, до вміння злагоджено діяти Всевишній і закликав народ для будівництва мішка́ну. І саме в цьому народі, що злагоджено діє, в якому і маленькі, і великі партії граються за нашіптуванням серця, граються від усього серця, з величезною любов'ю – саме в цьому народі, саме в цій громаді Всевишній і хоче перебувати.

Це суть випробування, без цього не злетіти. Без цього наша пожертва буде просто подаянням, але не піднесенням. Піднесення, те, що нас піднімає вгору, можливе тільки від чистого серця. І тут увесь народ у великому і малому покликаний вознестися. Ось який складний виклик дав Всевишній народові Ізраїля.

Ми вже прочитали, що Всевишній дає Моше вказівку про те, як має бути влаштований Ковчег Завіту. Перш ніж ми продовжимо, хочу сказати кілька слів. Часто ставлять питання, що саме символізують елементи ковчега в цих кресленнях, які символи тут можна побачити. І справді, є дуже багато коментарів, дуже багато різних уроків і тлумачень на цю тему, бо прямий текст Тори не відкриває цього. Десь ми можемо побачити якісь паралелі, десь – якісь натяки. Я теж торкатимуся теми символізму, але, найімовірніше, не так, як це робиться зазвичай. Я намагатимуся наводити коментарі й розуміння, яких інші не наводять, інакше навіщо я вам потрібен, якщо повторюватиму те, про що всі й без мене говорять. І ми намагатимемося дотримуватися нашого основного завдання: глибше розкрити простий сенс Тори і дати поживу для роздумів, підкинути дров у багаттячко думок (як я зазвичай кажу), щоб ви самі змогли вибудовувати у своїй свідомості паралелі й розуміти натяки. І те, що в результаті породить ваша свідомість, найімовірніше, буде вам набагато ближчим за те, що я розповім. Отже, починаємо читати з 17 вірша 25 розділу.

Кришка робиться з чистого золота. З іншого місця тексту ми можемо зрозуміти, що товщина кришки приблизно долоня (або 8-10 сантиметрів). Її довжина – два з половиною лікті (1,25 метра) і ширина – півтора лікті (0,75 метра), тобто величезний шмат чистого золота. У ковчезі ще є деталі з дерева, сам він позолочений, і всередині нього перебувають скрижалі Завіту. І ще цей ковчег треба носити. Просто пам'ятайте, скільки все це важить і яке диво цей ковчег. Коментатори кажуть, що особливість ковчега в тому, що «він несе тих, хто його несе». Він ніби літальний апарат, ніби антигравітаційний пристрій, який піднімає над землею тих, хто його тягне. Звичайним людям не підняти конструкцію такої ваги на плечі, не понести її на плечах. Можливо, за допомогою якихось пристроїв можна було це перетягувати, але Всевишній дає нам можливість узяти участь у диві.

Слово капо́рет зазвичай перекладають як кришка. Корінь слова каф-пей-рейш означає спокута, покриття, заморожування, тобто зупинка, призупинення дії. Від цього ж кореня походить і слово кфа́р, село, узлісся, щось покрите слабкою рослинністю на тлі лісу, на тлі якогось пустельного місця. Так чи інакше, слово кришка в івриті теж походить від слова покриття, як і в російській мові, але воно також співзвучне і слову капара́, кіпу́р – спокута, лехапе́р – спокутувати (у сенсі спокутати), ко́фер – викуп. Тобто слово кришка пов'язане зі звільненням, зі звільненням від чогось.

Є цікавий коментар, який розглядає храм із ковчегом як місце, куди людина приходить спілкуватися зі Всевишнім, приносить свої основні потреби. Основні потреби, у простому людському розумінні, це здоров'я дітей, власне здоров'я і прожиток: щоб жити довго, щоб діти були слухняними, радували Господа і щоб був достаток. Якщо довге життя символізується скрижалями, які перебувають усередині ковчега (ми знаємо, що дерево життя – це Тора), то кришка ковчега символізує дружину, символізує шлюбне життя людини: у шлюбі люди покривають одне одного. За традицією вважається, що в момент одруження люди стають однією плоттю. Цій новій плоті прощаються всі гріхи, бо вона вже інше створіння, вона народжується наново. І ось капо́рет (кришка), згідно з цими коментарями, символізує дружину, а два керу́ви, які будуть на ній (ми ще до цього дійдемо), символізують дітей. Тобто в досконалому служінні перед Всевишнім стоїть сім'я з тата, мами і дітей, найменша громада, яка може стояти перед Всевишнім, і її символізує ковчег. Це, борони Боже, не означає, що людина, яка самотня, або неодружена, або вдівець, або з якихось причин розлучена, не може стояти перед Всевишнім. Ми говоримо тут про символіку, і ось таке розуміння існує. Я не наполягаю на його істинності й абсолютності, просто наводжу як таке цікаве розуміння ковчега.

Тут зрозуміло, з чого робити, але незрозуміло, а що таке херу́в, або кору́б, або кру́в; навіть не одразу всім ясно, як це читати. Це слово коментують по-різному.

Одні кажуть, що слово походить від давньосемітських коренів, від слова кру́б (бик). Про Всевишнього сказано, що Він возсідає на херуві́м. У російській мові херуви́м – це однина, один херуви́м, а багато – це херуви́мы. Але слово херуві́м – це множина від слова керу́в. Тобто так вийшло, що російська мова запозичила тільки множину і зробила її одниною. Отже, керу́в, за деякими версіями, це бик, така небесна тварина, на якій возсідає і роз'їжджає Всевишній. Ми про це читаємо в Тегілім, ми про це читаємо в пророка Єхезкеля. Звісно, це образ, у Всевишнього немає колісниці, і Він ні на чому не роз'їжджає, Він не потребує ні особистого, ні громадського транспорту. Це дається нам як образ, це те, що нам відкривається.

Інші вважають, що керу́в – це юнак, це хтось із людським обличчям, і більшість коментаторів так кажуть. Крилаті юнаки, два керуви на ковчезі; давайте приймемо цю версію як найближчу до простого сенсу Тори. Цікаве саме слово керу́в, воно пов'язане з багатьма значеннями. Якщо переставляти літери в слові, утворювати нові корені, то ми знайдемо тут і слово браха́ (благословення), і слово рава́х (збільшуватися в розмірі), і слово бхо́р (первісток). Таке дивовижне слово-матрьошка, одне в іншому, багато чого в нього вкладено.

Що означає «шматком зроби їх»? Керувім не робляться, не відливаються десь окремо, щоб потім їх можна було приліпити, приклеїти чи приварити до кришки. Кришка від початку робиться так, що має два великі шматки золота з правого і з лівого боку, які обробляються інструментами для карбування або якимось іншим способом і перетворюються на керувім. Керувім не приліплені, вони від початку частина кришки, вони з нею єдине ціле. У цьому теж можна побачити багато символіки: як асоціацію з однією плоттю, з однією природою і подібне до цього.

Деякі кажуть, що керувім простягали свої крила так, що виходило свого роду сидіння, трон для Всевишнього. Інші кажуть, що вони простягали крила так, щоб ними повністю покривати кришку. У нас немає опису, у нас немає фотографій, у нас навіть немає свідчень. У нас є опис фресок, барельєфів з інших храмів, але ми знаємо, що в нашого Бога не так, як в інших богів.

Є в Талмуді місця, в яких говориться, що два юнаки-керуви були обличчям до обличчя, і вони наближалися, і навіть з'єднувалися, коли в народі була єдність, а коли в народу не було єдності, вони могли навіть відвернутися один від одного. Найімовірніше, це не якась чудесна функція, не якась чудесна фіча (особлива властивість) Ковчега. Це виді́ння священника, який до керувім входив, виді́ння Моше.

Тобто, як ми вже згадували, всередину ковчега кладуться дві скрижалі. Вони символізують життя, вони, по суті, є Торою, Деревом життя, вони – корінь життя. Ми пов'язані з Деревом життя через керувім. Керув – це такий товариш, який стоїть на варті в Ґан Едені й охороняє шлях до Дерева життя, про що ми читали в книзі Берешит (3:24). Таким чином, одна з функцій керува – бути прикордонником, служити на прикордонній заставі між нашим світом і світом святості. І Всевишній каже: «Зустріньмося на кордоні, прийдемо туди, де керувім, де мій прикордонний пост, і там говоритимемо». Ми приходимо до ковчега як до кордону святості. Ковчег – це те, в чому відкривається Тора, на поверхні ковчега нам відкривається Всевишній.

І для чого потрібен увесь цей пристрій, опис якого ми прочитали, Всевишній пояснює в 22 вірші:

Господь каже: «Я буду спілкуватися з тобою там, біля ковчега, або навіть радитися з тобою там, буду з'являтися для наради, для свідчення. Ось це буде місце нашого зв'язку, місце нашої зустрічі, і там, між керувім, Я буду говорити з тобою».

Корінь у слові ед (свідчення) такий самий, як у слові ноадті́ – призначатися, бути свідком, давати поради або радитися. Така буде ділова, конструктивна зустріч. Місце зустрічі змінити не можна, місце зустрічі – воно на крилах керувім, які на кришці, яка на ковчезі, в якому скрижалі Завіту.

Як це відбуватиметься? Деякі кажуть, що Моше клав голову між керувім, і слухав, як у стереонавушниках, особливим чином занурюючись у світ святості, слухав, що каже Всевишній. Інші кажуть, що голос Всевишнього звучав з керувім. Звісно, це питання нашої фантазії, нашої здатності уявити, як воно було, наша постійна спроба ставити себе на місце тих, про кого ми читаємо. Ми не знаємо, як це насправді було. Всевишній каже: «Ось цей ось пристрій, Ковчег Завіту, – це засіб, через який Я тобі постійно відкриватимуся. Це засіб зв'язку між Мною і тобою, не телефонними дротами, а такий, що приведе тебе до самого кордону Мого світу. Ми зустрінемося на прикордонній заставі Мого святого світу, ти піднімешся до Мене, і Я вийду тобі назустріч».

З 23 вірша ми читаємо вже про інший предмет, який треба зробити для служіння Всевишньому.

Стільки золота… Так, ми говорили про те, що, з одного боку, Всевишній каже: «Збудуй мені жертовник просто з землі». З іншого боку, все, що є на цьому світі, все належить Йому: золото, срібло, мідь, алмази, діаманти, ми самі, і майбутній столик. Чому Всевишній просить так багато золота, чому золото відіграє таку важливу роль? З цього приводу знову-таки дуже багато всього сказано. І все, що ми говоримо, – це здогадки, це думки, не можна сприймати їх як істину в останній інстанції, бо це не написано, це наша спроба осмислити.

Слово зага́в (золото) складається ніби з двох частин: з буковки заїн (за гематрією це 7), і двох буковок гей (5) і вет (2), які не тільки при додаванні теж дають 7 (5+2=7), а й утворюють наказовий спосіб від дієслова дати – га́в (дай). Можна сказати, що зага́в – це (з першого мідрашу, який спадає на думку) віддай на святе, віддай сьомому дню, присвяти це кордону зі Всевишнім. Коли вранці коген чистив Менору в храмі, він очищав 5 лампад, потім виконував інші служіння, а потім чистив 2 лампади, що залишилися, не всі 7 одразу. Таким чином, ця служба розтягувалася, щоб привернути загальну увагу. Це теж окрема історія, теж символізує зага́в або золото. Золото – це свого роду «прикордонний» метал, тому багато храмових посудин часто покривали золотом. Це одна з версій.

Що це означає? З чотирьох боків під стільницею між ніжками є ще рамка, маленький каркас завширшки в то́фах (долоню), як ми вже сказали, це 8-10 сантиметрів. Ця рамка буде із золотою окантовкою, з коронкою.

Що таке цей стіл, навіщо потрібен стіл? Ми вже згадували (у коментарі до 17 вірша), що основні людські потреби – це довгота життя, діти і прожиток. Прожиток, потреба в ньому або надлишок його часто зводять людину з розуму. Купа злочинів, купа всіляких провин і гріхів чиниться на основі грошових, фінансових причин.

Ми говорили, що вираз плоть людська пов'язаний зі словом ле́хем (хліб), що слово ле́хем означає водночас і хліб, і плоть. Всевишній робить у храмі, у Святилищі, стіл як спокуту за нашу їжу, щоб це було покриттям є́цер га-ра, злого начала, яке може спокусити нас на дуже недобрі вчинки, спокусити через нашу жадібність, нашу корисливість, через якісь особисті інтереси. Стіл – це жертовник, інструмент спокути плоті в самому її плотському, «їдальному» смислі. Це, зрозуміло, тільки одне зі значень. Коли ми пізніше говоритимемо про хліби приношення, ми глибше розгорнемо думку про хліб.

Тут потрібна невелика ремарка. Річ у тім, що моє завдання – розібрати всю тижневу главу, а що глибше ми зануримося, то менше шансів у нас буде це зробити. В юдаїзмі є два підходи до вивчення: бакію́т – загальне знання, знання загального змісту, і юн – поглиблене знання. Тобто можна взяти якийсь вірш і вивчати його тиждень, і про нього знати багато, і не читати всю решту глави. Є вчителі, які так роблять, у цьому немає нічого поганого. Я ж намагаюся говорити про загальне знання, тому якісь моменти мимоволі пропускаються. Я говорю зараз про це тому, що ловлю себе на думці, що я не можу переказати, не можу вмістити і ось це, і ось це, і ось це, і так буде й надалі. Тому краще один раз витратити час на пояснення того, чому «я не можу», ніж щоразу намагатися зіжмакано це пояснювати. На цьому ремарка закінчується, і ми повертаємося до тексту.

Слово пе'о́т (краї́) – це множина слова пе'а́ (край); так називається і край поля, який треба залишати для бідних. Але якщо вимовляти слово пе'о́т на ашкеназьких діалектах, як заведено вимовляти в Німеччині чи Угорщині, то слово пе'о́т звучатиме як пайос, звідси в російській мові вийшли «пейсы», ось ці єврейські кіски. І якщо читати по-ашкеназьки, то треба зробити столику кільця в пейси, які біля його ніжок.

Хліб лиця – це хліб, який кладеться перед лице Бога. Як символ того, що, де б ми не сиділи, де б ми не їли, наш стіл пов'язаний зі столом Всевишнього. Коли ми переломлюємо хліб, ми знаємо, що там, у Всевишнього, завжди є хліби приношення, Він наш співтрапезник. Це не дозволяє нам приносити Йому на трапезу їжу нечисту, їсти перед лицем Його щось нечисте. І не тільки з погляду кашруту, а й нечисто зароблене, в нечистоті отримане або те, що з'їдається за нечистою бесідою, за нечистою розмовою, з нечистими думками. І все це допомагає нам очистити наш стіл, нашу їжу, наші тіла, наше спілкування. І все це, зрозуміло, тільки одна з численних граней того, про що говорить влаштування ковчега.

 Ми продовжуємо вивчати тижневу главу Трума і читатимемо з 31 вірша 25 розділу, але перш хотілося б зробити дві невеликі передмови.

Передмова перша. Якби ми сьогодні отримали замовлення на виготовлення храмових атрибутів або на створення Мішкану, то, найімовірніше, ми б отримали на електронну пошту точну 3D модель (об'ємне цифрове зображення) із зазначенням розмірів, кольорів, матеріалів і методів їх виробництва. На жаль, за часів дарування Тори не було такої розкоші. Всевишній переказує креслення простою мовою, повідомляє влаштування складних речей простою мовою. Це означає, що треба напружити і просторове мислення, і уяву, і знання мови для того, щоб просто зрозуміти, як це виглядає. У цьому перша складність тих текстів, які ми зараз вивчаємо.

Друга складність цих текстів у тому, що в нас є природне бажання – не задовольнятися простим смислом. Нам важливо зрозуміти не тільки влаштування, а й що його значення. Ця цікавість, звісно, зовсім не вада, а цілком собі наша людська природна властивість, вбудована в нас самим Всевишнім. При цьому ми з нашим рівнем знань можемо виглядати як дитина, яка розглядає двигун внутрішнього згоряння або материнську плату комп'ютера, намагаючись зрозуміти, як воно все працює. Тобто ми можемо нафантазувати, ми можемо захопитися своїми асоціаціями. І коли ми говоримо про те, що не написано безпосередньо в тексті, треба пам'ятати, що ми не видаємо якусь істину в останній інстанції, не проголошуємо її, а можемо лише поділитися якимись своїми думками й асоціаціями. І лише на цих умовах ми можемо про якісь асоціації говорити. І ось, закінчивши цю нехитру передмову, давайте почнемо вивчати сам текст Тори.

 Корінь нун-вав-рейш слова менора́ (світильник) означає світло. Слово менора́, мабуть, одне з найвідоміших івритських слів поза носіями мови іврит. І сам предмет, його образ теж дуже поширений. Його люблять ставити як свідчення єврейської складової в проповіді, у навчанні і так далі. І якщо якийсь учитель або проповідник хоче показати, що він проповідує в єврейському ключі, то часто він вважає за потрібне обставитися в тому числі меноро́ю або покласти шофа́р, повісити талі́т чи щось іще подібне. Але я думаю, що менора́ – у топ-лідерах щодо «посвідчувалок єврейськості» серед проповідників. У храмі це теж дуже важливий символ. Вона не дарма стала такою популярною серед проповідників. Це символ храмового служіння, чомусь навіть більше, ніж жертовник. Це символ держави Ізраїль, на моєму паспорті золотіє менора́.

Отже, Всевишній наказує нам тут уперше зробити менору́ (світильник) із чистого золота. Ми прочитаємо далі, що менора́ матиме багато дрібних деталей. Але їх не можна до неї прикрутити на різьбі, приклеїти, припаяти або приварити. Менору́ можна тільки викарбувати або викувати з одного цільного шматка золота; які б елементи вона не містила, вона – одна, єдина і неподільна.

Слово ґаві́а (яке тут ужито із займенниковим суфіксом – ґеві'е́га) у сучасному івриті означає маленький келишок або стаканчик. В івриті Тори слово теж має таке значення, але, крім цього, ще означає і квітколоже, тобто своєрідну чарочку на кінці стебла квітки, на яку квітка вкладена, натуральна природна підставка під квітку. Слово кафто́р сучасним івритом означає ґудзик, але в цьому разі мається на увазі бутон, нерозпущений бутон квітки або бутон, у якому знаходиться зернятко.

Ми можемо простежити й побачити, що в цьому вірші вживаються переважно терміни ботанічні. У менори́ є основа, стовбур, квітколожа, бутони і квіти, усе описано мовою ботаніки. Не дарма менору́ асоціювали з деревом життя, вона справді схожа на дерево, і в ній є деталі, властиві рослині. І все це має бути з одного шматка золота зроблене, таке завдання. Усі деталі цього світильника, якими б складними вони не були, не прикручуються, не приклеюються, а викувуються або викарбовуються складною ремісничою роботою з одного великого шматка золота.

Тобто на менорі́ є ніби три перехрестя. Від кожного перехрестя в два боки відходять гілки менори́. Виходить, три гілки з одного боку, три з другого і ще посередині стовбур – разом сім місць для світильників, тобто виходить семисвічник; усі знають, що менора́ семисвічна. Але це основні гілки. А як ці гілки прикрашені, ми читаємо в 33 вірші:

 Давайте розглянемо слово мешука́д. Від кореня цього слова, шін-каф-далет, походить слово шаке́д (мигдаль, мигдалеве дерево). І тоді слово мешука́д означає маленький стаканчик, за формою ніби схожий на половинку мигдалевого зернятка. Але від цього ж кореня походить слово шоке́д (від дієслова лішко́д), що означає старанно зроблений, ретельно виконаний.

Ми вже сказали, що ґаві́а – це квітколоже. Для того щоб не заглядати в ботанічний словник, не шукати в підручниках з ботаніки, можна уявити собі всю картину простіше. Уявімо, що квітколоже (ґаві́а) схоже на вафельний конусоподібний стаканчик для морозива і що три такі стаканчики вкладені один в одний. Зверху бутончик (кафто́р) як кулька морозива. Ще зверху – квіточка (пе́рах), як квіточка. Ось такий вигляд має кожна з гілок менори́.

Чому раптом знадобилося три квітколожа для кожної квітки? Квітка (якщо ми робимо подобу квітки) добре тримається і на одній такій підставочці, на одній такій чарочці. Навіщо нам знадобилося класти наше морозиво одразу в три вафельні стаканчики? Ну, можна багато чого цікавого вигадати з числом три. Але можна цього й не робити, тому що, слава Богу, це вже зроблено до нас. Мідраш каже: «Благословенний Господь, який дав потрійне Писання (тобто Тору, Невіїм і Ктувім), потрійному народові (тобто народові, що складається з трьох частин: з Ізраїля, левитів і когенів), у третій місяць (після виходу з Єгипту), у третій день (на третій день після очищення), через третю людину». Третя людина – це Моше. Спитаєте мене: «Яким чином він третя людина?» Він третій син у сім'ї: є Агарон, Мір'ям і третій – Моше. Таким чином, навколо Танаху багато разів фігурує число три, та й сам народ Ізраїля складається з трьох частин: з Ізраїля, власне, простого народу, левитів, нащадків Леві, і коганім, нащадків Агарона всередині левитів. І можна сказати, що кожна з гілок являє собою народ Ізраїля, як три квітколожа або три вафельні стаканчики.

Повернімося знову до слова кафто́р (бутончик). Можна помітити, що воно своїми буковками повторює слово капо́рет (кришка), про яку ми вже говорили в 25:17, і обидва поняття, обидва слова мають справді схожі функції. По-перше, у кафто́р зав'язане насіння, тобто воно пов'язане зі шлюбом, із заплідненням, і ми в такому ж ключі говорили про кришку. По-друге, у цьому випадку кафто́р означає і межу, місце з'єднання народу Ізраїля зі Всевишнім, його предстояння перед Всевишнім, світло Якого зійде і перебуватиме в менорі́. Менора́ зі світильниками символізує народ Ізраїля, над яким присутня Шехі́на, Дух Святий, як язики полум'я, що сходять на народ. І, таким чином, кафто́р, про який ми говоримо, це теж свого роду прикордонна точка, місце, де Ізраїль зустрічається зі Всевишнім.

Якщо ми піднімаємося стовпом, то в місці, де стовп приєднується до основи – одне суцвіття, і на трьох перехрестях, на місці трьох розгалужень ще три. І про це далі:

 Тобто шість гілок розходяться від трьох перехресть, між ними є три кафто́ри (бутони). Якщо ми кажемо, що кафто́р – це своєрідне місце з'єднання, точка з'єднання, можна сказати, вхід для порту USB або для розетки, то можна побачити (і про це говорять деякі коментарі), що це те місце, де до Дерева життя можна прищепити й інші гілки. Це можливість щеплення, це відкриті пункти щеплення для інших гілок. Тобто менора́, в принципі, може розширюватися; те, що вона символізує, передбачає розширення.

Всевишній знову повторює це повеління. Попри те, що ми прочитали про безліч різних деталей, і нам може здатися, що простіше взяти таке Lego і зібрати – але ні, не простіше. Усе має бути з одного цільного шматка. Це означає таке: те, що прищепиться, те, що приєднається через вільний вхід, теж стане одним цілим із меноро́ю.

Інший варіант прочитання: світильники освітлюють центральний світильник, три світильники, які розташовані з боків, освітлюють або спрямовують своє світло в бік центрального світильника.

Звичайний талант – це 37-39 кілограмів. Талант святий, храмовий, як деякі коментатори кажуть, у два рази більший. Тому ми можемо сказати, що вага менори́ приблизно 78 кілограмів золота.

Дуже важлива примітка, вона сказана переважно щодо менори́. Всевишній показав Моше менору́ на горі. Отже, в нерукотворному храмі вже існує, вже «передіснувала» нерукотворна менора́ в такому образі. Імовірно, її можна було побачити тільки очима Моше, у пророчому видінні. І все ж цей образ уже існував там. Ми не говоримо про якийсь поспіхом створений пристрій, який Всевишній на ходу вигадав. Ми говоримо про те, що́ існувало до дарування Тори. Це повертає нас до думки, що менора́ символізує Дерево життя. Керув, який охороняє Дерево життя, і все, що буде пов'язане зі Святим у Наметі Зустрічі – це можливість людині здійснювати певного роду екскурсії в Рай, екскурсії у світ до гріхопадіння, щоб трошки скуштувати той стан, у якому перебувають когени. Це ліфт, машина часу, яка переносить нас у Рай. І можна сказати, що там ми бачимо Дерево життя, яке відображається через менору́. Нам дається можливість символічно відчути світ до того, як він змінився, принести звідти в легенях трошки повітря, у серці – трошки тепла. Це те, що дає нам менора́, один з елементів, один з дарів, який дається через неї і через Святе взагалі.

Але нагадаю, що це тільки наші роздуми (як я і попередив на самому початку). Не потрібно сприймати це як єдину істину в останній інстанції.

Ми на цьому закінчили вивчення 25 розділу і переходимо до 26 розділу, у якому йтиметься про влаштування безпосередньо Мішкану (намету). Ми читатимемо про різні матеріали, про те, як вони зв'язуються. І якщо не заглиблюватися в містичну складову (а Тора містичної складової нам не відкриває), то це може здатися нудним читвом. Але ми все ж почитаємо і спробуємо зрозуміти трохи більше, ніж написано. Отже, 26 розділ, 1 вірш:

1.Мішкан зроби з десяти полотен шестерною ниткою: з тонкого льону, і блакитної, і багряниці, і алої, і керувім зроби (майстерною роботою ткача) на них.

Тут чотири види ниток, кожна з яких складена вшестеро, тобто волокно з 24 ниток, і з нього буде виткане полотно. Це дуже цікава складова. Знову-таки можна багато говорити про число 24: за деякими підрахунками, за деякими системами книг Танаху в добі 24 годиниiУ російському оригіналі це речення звучить саме так: «за деякими системами книг Танаху в добі 24 години». Ми переклали його дослівно, нічого не додаючи.. Це теж своєрідне цілісне число, що визначає завершений цикл. Народ Ізраїля складається з багатьох різних людей, різних за своєю природою, різних за своїми нахилами. І години в дні також різні, і вони з'єднуються в один день, в одне єдине ціле. Тобто Мішкан – це те, що об'єднує різне в одне, те, що може ніби зв'язати 24 години доби в одне-єдине полотно, свого роду подолання часу. І це теж тільки думки.

Керувім на полотнах потрібно не вишити, а ма'асе́ хоше́в, два слова. Ма'асе́ – справа, хоше́в – думаю. Ма'асе́ хоше́в – це майстерне творіння або ткацтво. Тобто потрібно особливим, хитрим способом виткати керувім на цих полотнах.

Ми вважаємо, що лікоть – це приблизно 50 сантиметрів. Тобто виходить довжина 14 метрів, а ширина 2 метри. І всі полотна однакові, всі десять.  Читаємо далі, як їх потрібно з'єднувати:

Тут, в оригіналі, з'єднані одне з одним – з'єднані як жінка з сестрою (іша́ ель-ахота́), оскільки слово полотно (єрі'а́) в івриті жіночого роду. Тобто вийде два великі шматки тканини, кожен з яких складається з п'яти полотен.

Ми таким чином робимо основне полотно – стінку Мішкану.

Тут для гачків використовується не срібло, а мідь. Ми знаємо багато коментарів щодо того, що таке мідь, що таке золото, що таке срібло. Я трохи вже зупинявся на тому, що таке золото (25:24). Коли ми бачимо слово нехо́шет (мідь), насамперед виникає асоціація зі словом наха́ш (змій). Слово ленахе́ш – це вгадувати, відчувати, розуміти; слово ніху́ш – це передбачення, передрозуміння, проникання в глибину речей, можливість передбачати. Якщо ми говорили про те, що в з'єднанні полотен Мішкану відбувається з'єднання (свого роду) в часі, то можна сказати, що нехо́шет (мідь) – це свого роду властивість проникання крізь час. І там, де час зникає, там можна побачити людину не такою, якою вона є зараз, а такою, якою вона призначена для Царства, як Всевишній її задумав. І наближення людини до цього образу і є багато в чому суть Намету Зустрічі.

Тобто буде ще надлишок по довжині Мішкану для того, щоб створювати додаткове покриття. На цьому влаштування намету не закінчується.

Ми читаємо про додатковий шар покриття з пофарбованої багряницею шкіри барана і шкіри чудо-тварини та́хаша, який «невідома звірюшка»: чи то дюгонь, чи то жираф, чи то спеціальне одноразове створіння Творця.

Перша паралель, яка спадає на думку у зв'язку з цим: Всевишній зробив шкіряний одяг людині після гріхопадіння, коли людина відчула себе оголеною. Коли людина входить у Намет Зустрічі і відчуває, що її нечистота, її несвятість, темрява в ній оголюється, то можливо, що ця шкіра зверху буде їй захистом і нагадуванням про те, що було.

Ми на цьому закінчуємо вивчення нашого уривка. Дуже складний текст, дуже багатозначний текст, де навіть пшат (простий зміст) надзвичайно складний для розуміння. У міру своїх сил я спробував пояснити, але це треба перечитувати, перевчати, переглядати, малювати у своїй уяві і багато розмірковувати.

Ми читаємо докладні інструкції, які Святий, благословенний Він, через Моше дає народові Ізраїля щодо влаштування Мішкану. Отже, почнемо читати з 15 вірша 26 розділу.

Звернімо увагу на слово краші́м (дошки), в однині звучатиме як ке́реш (дошка). Корінь куф-рейш-шін у слові ке́реш такий самий, як і в сучасному івриті. Він вказує на процес коагуляції або згортання крові (кріша́т дам), а також на желювання. Наприклад, холодець (традиційна, але не всіма улюблена страва) івритом називається ре́ґель-круша́ (заджельована нога). Ось такий незвичайний корінь куф-рейш-шін. Можна сказати, що він пов'язаний з наданням форми, збереженням цілісності чогось, затвердінням, перетворенням безформного на те, що має форму. З приводу кореня куф-рейш-шін можна згадати і передмову до книги Зогар. У ній є історія про те (це такий мідраш, переказ), що за багато-багато століть до дарування Тори, до створення світу, літери алфавіту, починаючи з останньої літери тав, приходили, поставали перед лицем Всевишнього, і кожна з літер просила, щоб саме з неї почалася Тора. І природно, що за таким порядком другою літерою прийшла буковка шін. І вона сказала: «Господи, я дуже підходжу для того, щоб створити знову світ, тому що з мене починається Твоє ім'я Шадда́й, і, взагалі, я всім гарна. Почни Тору саме з мене». Всевишній каже їй (нагадаємо, це все мідраш, переказ): «Буковко шін, ти справді чудова буковка, ти всім прекрасна, але поруч із тобою є два не дуже хороші друзі: це буковки куф і рейш, такі тобі трапилися сусіди. Вони взяли тебе в оборот і зв'язали, і вийшов ке́шер (зв'язок, вузол) – зауважимо, слово з тим самим коренем куф-шін-рейш. – І, зробивши з тобою зв'язок, вони відкрили можливість тому, що у світі з'явився ше́кер (неправда, брехня)» – знову той самий корінь. Як пояснює Зогар, будь-яка людина, будь-хто, хто хоче сказати брехню, додає в неї елемент правди. Літера шін, буковка правдива, опинилася зав'язаною у зв'язці з літерами куф і рейш, і ця зв'язка слугує основою брехні, через неї брехня ніби входить у світ. Завдяки тій правді, яка міститься в літері шін, на світ з'являється брехня. Коли почнеться процес воцаріння Всевишнього, коли Всевишній повертатиме народи, Він скаже: «Я свисну, і на Мій свист, на Мій клич зберуться всі вірні Мої, зберу весь народ Свій». У фразі Я свисну (Ані ешро́к), у слові ешро́к – ще один варіант кореня шін-рейш-куф. І з цього шріка́ (свисту) почнеться виправлення неправди, розкриття правди. І можна сказати, що ке́реш (дошка) – теж варіант упорядкування безладного, перетворення на форму того, що форми не має, ніби теж один із варіантів виправлення брехні у світі. Тим більше, що форма дошки – це прямий стовп, вона на вигляд свій уже символізує прямоту. Ось таке от слово ке́реш.

Ми говорили, що в метричну систему переводимо з розрахунку один до двох. П'ять метрів довжина дошки і сімдесят п'ять сантиметрів (півтора ліктя) ширина дошки. Таким чином, ми маємо дошки розміром п'ять метрів на сімдесят п'ять сантиметрів. Але це ще не все.

Можна собі уявити ці два шипи ніби дві маленькі ніжки внизу кожної дошки, які, як ноги у валянки, вставляються в спеціальні підставки, про що йтиметься далі. Усі вони робляться однаково.

 Слово південний, південний напрямок передане тут двома словами. Перше слово – не́ґев. Не́ґев – так називається пустеля в Ізраїлі. У країні Ізраїлю, у країні, де жили Отці, пустеля Не́ґев розташована в південній частині, і це слово часто вживається і для позначення всіх пустель, і для поняття «південь». Слово не́ґев походить від слова ленаґе́в (витирати досуха), тобто пустеля як місце, яке ніби протерли сухим рушником, усе ніби зметено́ там. Друге слово, яким позначається південь – слово тейма́на. Слово цікаве, воно має коренем буковки йуд-мем-нун і означає ямі́н (права сторона). У всіх семітських мовах права сторона – це, як правило, південь. Людина орієнтувалася (слово орієнт багатьма мовами означає схід) таким чином: вона ставала обличчям на схід (ке́дем, каді́ма, попереду), позаду неї був захід (ахо́р, ззаду), по ліву руку – північ (цафон) і по праву руку – південь (тейма́н, права сторона). В івриті поняття ліва рука не збереглося як напрямок на північ, а в багатьох семітських мовах, зокрема в арабській, кажуть і́сна, тобто ліворуч. Це трішки географії всередині Тори.

Ми говорили, що в кожної дошки є два шипи, таким чином у двадцяти дощок є сорок шипів, тобто під двадцять дощок треба зробити сорок підніж. Слово адне́ на сьогоднішній день означає кольоровий горщикiУ російському оригіналі тут сказано саме «кольоровий горщик». Ми переклали дослівно., але може означати й просто підніжжя. Здавалося б, навіщо Тора повторює все це раз у раз? Чому описи, що повторюються? Ми також говорили, що в нас немає креслень. Тому для того, щоб було зрозуміліше уявити, ми просто прочитаємо це. А ті, хто читав це тоді, мали зробити, виготовити за цими вказівками, і тому їм дається така докладна інструкція.

Тобто двадцять дощок по сімдесят п'ять сантиметрів завширшки кожна: ми з вами відкрили секрет довжини Мішкану – п'ятнадцять метрів.

У 24 вірші ми читаємо про ці два додаткові стовпи або дві додаткові дошки, які потрібно поставити.

Тобто крайні дошки по довгій і короткій сторонах Мішкану не торкаються, а є особливі кутові несучі стовпи для кожної з граней. Вони торкаються один одного, зверху з'єднуються кільцем і, по суті, тримають на собі всю конструкцію.

У 26 вірші читаємо, як потрібно з'єднати все це в єдине ціле.

По суті, це три великі засуви. Верхній і нижній складатимуться з двох жердин, які доходитимуть до середини, розходитимуться в різні боки, а центральна жердина проходитиме через усі дошки.

Тобто для кожної зі сторін Мішкану потрібно зробити по п'ять засувів. Вони розташовуються в три горизонтальні ряди, верхній і нижній складаються з двох засувів, а середній проходить від початку до кінця стіни, про що ми читаємо в 28 вірші:

Ми продовжуємо читати докладну настанову, яку Всевишній через Моше дає народові Ізраїля щодо влаштування Мішкану.

Якщо перекладати дослівно, то слово паро́хет – це «розділялка». В івриті є таке незвичайне явище, як кореневі комірки. Деякі корені слів об'єднуються в групи за ознакою перших двох кореневих літер. Ось однією з найхарактерніших комірок є корені, які починаються на літери пей-рейш. Усі івритські слова, корені яких починаються на ці літери, пов'язані з розділенням, розриванням на частини, розриванням на шматки, розпилюванням і так далі. Наприклад: ліфро́к (розділяти), ліфро́с (розрізати, нарізати), лефаре́к (розділяти на частини, розділяти в просторі), ле­гафріах (розривати, розкривати як квітку, змусити цвісти), ліфро́м (розпорювати) і так далі. Таким чином, коли ми бачимо таке слово, як паро́хет, то одразу маємо розуміти, що його зміст буде пов'язаний із розділенням.

Ще одна цікава властивість слова паро́хет. Ми говорили про кришку ковчега, що вона називається капо́рет, і говорили також про одну з прикрас менори, що вона називається кафто́р, і зазначали, що ці два слова складаються з одних і тих самих літер. Слово паро́хет теж складається з тих самих літер. Якщо ми говорили про капо́рет, що це місце прикордонне, місце розділення, і таке саме пояснення ми давали щодо прикраси менори, то тут уже розділення є просто прямим значенням слова. Є завіса, яка відокремлює, можна так сказати, один світ від іншого.

Отже, нам заповідано зробити розділову завісу з шестижильної нитки блакитного, багряного й алого кольорів і прикрасити її зображенням керувім. Але не просто вишити їх на ній, а виткати, особливим чином нанести на неї зображення керувім.

Тут уже не дошки, а стовпи, тому в кожного стовпа своя срібна підставка внизу. Цей стовп зроблений з дерева акації, сам він покритий золотом, а щодо слова вавеге́м (гачки їх), яке тут використовується, то не дуже зрозуміло, де вони розташовуються. Деякі кажуть, що в стовпі видовбане заглиблення (яке робить його верх схожим на відкривачку для пляшок) таким чином, що в цю виїмку лягає жердина, а на жердині, між сусідніми виїмками, розміщується частина паро́хет (розділової запони), так вона підвішується. Інші кажуть, що вгорі ці стовпи увінчуються гачками. Нагадаю, що слово вав (гак) складається з двох буковок вав, які самі схожі на гачки.

Отже, потрібно закріпити цю завісу на чотирьох стовпах, зроблених з дерева акації і покритих золотом, кожен з яких вставляється в срібну підніжку, і вгорі на них влаштовані гачки, за допомогою яких завіса утримується.

Тут ідеться про інші гачки, про мідні гачки з 25:11, якими з'єднуються два полотнища, що покривають Мішкан. Як ми пам'ятаємо, для покриття Мішкану призначалися два полотнища завдовжки по 20 ліктів кожне. Оскільки довжина Мішкану 30 ліктів, то покриття з другого полотнища становило 10 ліктів на покрівлі і 10 ліктів надлишкової довжини звисало за задньою стіною. Таким чином, якби ми зайшли в Мішкан, то ми побачили б, що на відстані 20 амо́т (ліктів) від входу, вгорі, є поєднання двох полотнищ на мідних гачках. І ось до цих гачків також прикріплюється наша паро́хет, і з її допомогою відокремлюється дальня третина Мішкану від двох третин біля входу.

І ми, нарешті, бачимо остаточне підтвердження того, що і капо́рет, і кафто́р, і паро́хет можна розуміти як прикордонні елементи, як прикордонні шлагбауми між Святим і Святим Святих, між буденним і святим, як межу між світами.

Ну, це й досить зрозуміло, раз уже вони один навпроти одного. Крім завіси, що відокремлює Святе від Святого Святих, потрібно зробити ще одну, про що ми читаємо в 36 вірші.

Оскільки по́лог входу не перебуває там, де є несучі конструкції (він розташовується назовні), то він тримається на п'яти стовпах, а оскільки ці стовпи стоять поза Мішканом, то вони мають нижчий рівень святості, і тому підніжжя в них із міді.

І на цьому ми закінчуємо читати 26 розділ продовжуємо з 1 вірша 27 розділу.

Слово мізбе́ях (жертовник) походить від кореня слова зе́вах (жертвоприношення, приносити в жертву, забивати). Від того ж кореня і слово таба́х (кухар) або те́вах, туве́ах (кат) – тобто той, хто забиває. Слово зе́вах, по суті, означає забій, будь-яка жертва, яку забивають. А слово мізбе́ях можна було б дослівно перекласти як забивальня, місце заколення. Але мудреці давали слову мізбе́ях тлумачення через абревіатуру מזבח: мем, перша літера – мехіла́ (прощення); заїн, друга літера – зхут (заслуга); бет, третя літера – браха́ (благословення); хет, четверта літера – хаїм (життя). Таким чином мудреці тлумачили, що мізбе́ях (жертовник) допомагає досягненню прощення гріхів.

Коментатори, яким складно прийняти такий невеликий розмір жертовника, кажуть, що три лікті – це висота жертовника над його постаментом. Вважається, що є ще певне місце, на яке цей жертовник установлюється. Туди священники мають підніматися, і над цим самим постаментом жертовник підноситься на 1,5 метра. Є з цього приводу суперечка в мудреців.

Роги жертовника слугували в тому числі й для прив'язування до нього худоби, яку забивали, прив'язування до нього жертви. Роги не приварюються, не приклеюються, не прикручуються на різьбі. Вони робляться з того самого матеріалу, що й жертовник. А з чого робиться жертовник? З дощок акації, з дерева акації.

Ми вже говорили про значення слова нехо́шет (мідь). Одне зі значень слова нехо́шет, яке тут наводять коментатори, це впертість. Наприклад, ме́цах нехуша́ – це впертий лоб, зухвала, вперта людина, якій важко упокорюватися. І можна сказати, що цей жертовник мудреці бачать як спокуту за відсутність смирення, за зухвалість, за впертість у протистоянні Всевишньому.

Слово яе і в сучасному івриті теж використовується і означає совок.

Коли намагаються відновити, який це мало вигляд, то, за деякими версіями, зверху жертовник покривався своєрідною решіткою – як ті, що ставлять на мангалі, щоб піднімати з нього вугілля, розділяти його вуглини.

Ніхто не може сказати, що означає слово карко́в, є дуже багато різних версій. Корінь каф- рейш-каф пов'язаний з обертанням, загортанням, переплетенням з чимось (до речі, у сучасному івриті означає карниз, обідок, облямівка). Можна сказати, як кажуть деякі коментатори, що й обплітка, частина стіни жертовника має ґратчасту форму, тобто стіна його не щільна, не однакова, а частина її являє собою решітку знизу.

Всевишній дає більш-менш уніфікований спосіб переміщення всіх храмових приналежностей, спосіб, який потім левити використовуватимуть: вставляти жердини в кільця, піднімати на плечі й нести.

Останнє зауваження, яке робиться щодо цього жертовника:

Тобто жертовник не робиться з величезного пня акації, а являє собою рамку, він усередині порожнистий, порожній.

Тут ми знову бачимо свідчення того, що деякі храмові приналежності були показані Моше на горі під час його спілкування зі Всевишнім, у світі горньому, у світі небесному. Отже, вони там «передіснували» своєму виготовленню на землі.

Багато коментаторів кажуть: «Чому цей жертовник велено зробити порожнистим? Тому, що є вказівка робити жертовник із землі». Ми робимо жертовник із землі, граючись, як у пісочниці (були такі формочки для пісочниці, щоб можна було ліпити з піску всякі різні цікаві фігурки, або просто відерцем користуватися – дешево і сердито). І ось приблизно за таким самим принципом земляний жертовник покривається гарним обрамленням з дерева і міді. І ось, ми маємо такий похідний жертовник, свято жертвоприношення, яке завжди з нами.

Як ми вже сказали, слово мізбе́ях пов'язане з можливістю спокути гріха, з прощенням, з виправданням, з благословенням і з життям. І, звісно, це один з найкорисніших у господарстві інструментів. Що може бути кориснішим?

Ми говорили про те, що земляний жертовник – це свого роду символ простоти, і Всевишній повелів його робити саме таким для того, щоб уникнути викрутасів, щоб обійтися без усіляких прикрас, без золота, без платини і без коштовностей. І тут доречно спитати, чому ж раптом цей земляний жертовник треба чимось покривати? Необхідно пам'ятати, що ми говоримо про іншу ситуацію. Коли людина могла прийти, принести Всевишньому жертву і мати з Ним пряме спілкування, це була одна ситуація. Але виникла нова ситуація, після того як народ відмовився від прямого спілкування зі Всевишнім, після того як народ обрав спілкування через посередників. Ось саме тоді для цього посередництва, як пояснюють ці ж коментатори, і з'явилася вся ця розкіш. Але є й така думка, що цей жертовник узагалі не має стосунку до жертовника із землі, і йдеться зовсім про інше.

Цим уривком ми з вами закінчуємо вивчення тижневої глави Трума. Упродовж усієї глави ми читали інструкції та вказівки, які Всевишній через Моше дає народові Ізраїля щодо Мішкану. Був детальний опис практично всіх його частин. Як будь-який палац, храм чи дім (тим більше, Храм Святині), Мішкан мав мати двір, без цього й будівля – не будівля. І тому в нашому фрагменті ми читатимемо опис того, як має бути влаштований двір Мішкану.

Тобто огорожа двору зроблена із сіток, сплетених із шеш мошза́р (кручена лляна нитка). Слово ке́ла (мн. кела'і́м) означає плетена сітка або плетінка. Навіть плетена хала на суботу сьогодні означає хала́ клю'а́, заплітати косичку для дівчаток – лікло́'а цама́; тобто ке́ла – це те, що сплітається з кількох елементів. У цьому випадку – плетена сітка для двору, так нам заповідано.

Ми говорили про те, що майстри виготовляли шип унизу кожного стовпа, і він входив у паз, який був у підніжжі, зробленому з металу (у цьому випадку з міді), і таким чином стовп кріпився.

Крім цього, на кожному стовпі зверху мають бути ваве́ (гачки). Буковка вав сама схожа на гачок, і слово вав означає гак, гачок.

Слово хашукеге́м пов'язане зі словом скріплювати, обрамлювати, обвивати, об'єднувати. В івриті є слово хішу́к, яке означає кільце (обруч), яким скріплюється бочка. У цьому випадку це обрамлювальні стрічки зі срібла.

Отже, крім того, що кожен стовп стоїть у мідному підніжжі, він ще прикрашається стрічкою зі срібла, а також на ньому є зверху гачок. На цих гачках були кільця, у кільця вставлялися бруси на всю довжину 100 ліктів (зрозуміло, не один брус), на які, як гардини, кріпилася сітка.

Виходить, що наш паркан 50х25 метрів, але зі східного боку влаштування паркану не схоже на інші його частини, оскільки ще має бути вхід.

Тобто, якщо ми подивимося на вхід у двір, то ми побачимо, що на східному боці огорожі, праворуч і ліворуч від кутів – по 15 ліктів. А яка в нас загалом ширина двору? 50 ліктів, правильно? Отже, залишається 20 ліктів для влаштування входу. І в 16 вірші ми читаємо про те, як він має бути влаштований.

Зроблений по́лог з тих самих матеріалів, що й інші завіси, але з невеликою відмінністю: техе́лет (блакитна тканина), арґама́н (багряниця), тола́'ат шані́ (ала тканина), ше́ш мошза́р (лляна тканина), і ось відмінність: ма'асе́ роке́м – роботою вишивальника. Якщо раніше (26:31) ми читали ма'асе хоше́в, тобто роботою вправного ремісника (ткача), тут – роботою вишивальника. У цьому випадку не виткані, а вишиті на цій тканині, на цьому пологу мають бути прикраси. Коментатори кажуть, що на них мали бути вишиті ті самі керувім, що й на інших завісах.

І Тора повторює нам, дає загальну інструкцію:

Ми ще не говорили про цікаве слово ке́сеф (срібло). У сучасному івриті воно означає гроші. Ну, і раніше ж гроші асоціювалися зі сріблом, звідси слово сріблолюбство, але це не любов до металу, це любов до грошей. Безсрібник – це не той, у кого немає срібних прикрас, а той, у кого немає грошей. Слово ке́сеф пов'язане зі словом легікасеф (пристрасно бажати), жадати, отримувати бажане. У чому суть? Самі по собі гроші не потрібні нікому. Якщо у вас опиниться мільйон, мільярд, трильйон доларів і ви опинитеся на Марсі, на безлюдному острові, у відкритому космосі, то ви нічого не зробите з цими грошима. Гроші – це інструмент отримання бажаного в суспільстві, це потенціал, який не реалізується без того, щоб хтось був у ньому зацікавлений, без того, щоб вступати у взаємодію з іншими. Тобто можна сказати, що ке́сеф – це отримання бажаного у взаємодії з іншими, об'єднання зусиль для отримання бажаного. Якщо, з одного боку, гроші (вірніше, пристрасть до грошей) розділяють людей, то на рівні ке́сеф як прагнення до здійснення бажання, вони мають працювати саме на об'єднання людей. І в цьому одне зі значень поняття ке́сеф.

Ідеться про те, що на одній частині двору стоїть Мішкан (хоча сама споруда й менша, але спереду, і ззаду, і по краях від неї був вільний простір), і він займає площу 50х50 ліктів, це половина двору. І решта двору також має площу 50х50 ліктів. Мішкан слід спорудити в західній частині двору, тоді ширина і довжина порожньої східної половини будуть рівні. Тобто та частина, яка знаходиться біля входу, буде 50 х 50 ліктів.

Тобто, коли ми тут читаємо, що це стосується всього Мішкану, то за змістом це стосується саме двору. Тобто весь інструмент Мішкану, який служить для двору, виготовляється з міді.

Наша тижнева глава починається з того, що Всевишній велить Моше говорити з народом Ізраїля і сказати їм: «Візьміть Мені труму́ (пожертву)».

Чим довше існує людство, тим більше значень набуває слово мені. Як звичайна людина розуміє слово мені, як я можу його зрозуміти? Мені – це означає для мене, заради мене. Але як можна щось дати Всевишньому, якому й так, безумовно, все належить? Навіщо Йому якась моя трума́?

Один із найавторитетніших коментаторів Тори дає нам підказку і каже: «Мені означає в Ім'я Моє». «Що означає в Ім'я Моє?» – спитаєте ви. В Ім'я Моє – означає заради імені Мого, заради служіння Мені. Тобто ми даємо цю пожертву заради святості Всевишнього з чистим серцем і на святе, на будівництво житла для Всевишнього. Про те, що таке це житло і яке значення воно має для нас, ми ще поговоримо. Але основне розуміння, найважливіше, що в цих словах є: в Ім'я Моє – це заради святості Всевишнього. Тобто даємо пожертву у святості, з цілком щирим серцем, «кожен, як дасть серце його». Це дуже важливо – давати за серцем, не за бажанням показатися комусь, не устами, не для того, щоб люди сказали про нас добре, або не для того, щоб люди не подумали про нас погано, а щиро з любові до Всевишнього давати ці пожертви.

Ми знаємо, що сьогодні в церкві багато пасторів існують на пожертви. І це правильно, тому що вони служителі святого. Але в цього є й інший бік. Кожен, хто їсть труму́, їсть жертовне не у святості, смертю помре. Тобто до цих пожертв потрібно ставитися з належною святістю. Вони не тільки у святості мають даватися, а й у святості мають прийматися. І вимога дуже велика. Сьогодні, звісно, завдяки милості, не діє та система покарань, яка передбачена Торою, але сама серйозність ставлення до жертовного має відчуватися.

Інший аспект ось цієї фрази, з якої починається наша тижнева глава, – це слово візьміть. Що означає: візьміть Мені пожертву? Чому не сказано: «Дайте Мені пожертву»? Ми живемо в цьому світі, ми часто щось беремо, ми намагаємося накопичити, і кожен хоче бачити якомога вищу цифру на своєму банківському рахунку. Ми хочемо бачити свій дім повним усякого добра, і це все чудово і добре. Але ми маємо при цьому пам'ятати, що, хоча немає гріха в тому, що ми маємо тут, добре життя, комфортне життя для служіння, по-справжньому нашим у вічності буде те, що ми віддали іншим, те, що ми пожертвували на святе.

І ми бачимо приклад цьому в Єшуа, який каже молодому фарисеєві, що підійшов до Нього. (Знаєте, про цього юнака часто кажуть, він став притчею во язицех буквально. Про нього кажуть: «Ось який недобрий юнак». І він став поганим прикладом у багатьох проповідях). Так ось цей юнак, який був багатий, підійшов до Єшуа і спитав Його: «Що мені зробити, щоб успадкувати життя вічне?» Я б хотів, щоб мої діти шукали саме цього питання. Юнак не спитав, як заробити мільйон. Юнак не спитав, як стати ще багатшим? Юнак підійшов до Вчителя і поставив Йому питання, яким ми всі живемо, найважливіше в житті питання: «Як отримати життя вічне?» Єшуа сказав йому, що насправді тільки те, що ти віддаси, тільки там, де ти покладеш свій скарб, там і буде твоє серце. Юнак спіткнувся на цьому. І, звісно, можна його за це засудити. Але якщо ми зазирнемо у своє серце, як би ми вчинили: чи всі з нас готові все віддати, щоб успадкувати життя вічне, то, може, для багатьох із нас відповідь на це питання не стане такою очевидною. Ми часто любимо своє майно, є багато речей, з якими нам шкода було б розлучитися.

Отже, немає нічого поганого в тому, щоб жити заможно, жити гідно, жити з комфортом. Але ми маємо пам'ятати, що цей комфорт – це комфорт нашого тимчасового життя тут, і ми маємо не забувати дбати про комфорт нашого життя у вічності. Візьміть Мені труму́ – це означає, що по-справжньому у вічність ми візьмемо з собою тільки те, що ми віддали іншим, віддали на святу справу. Не просто розтринькали, це не означає, що просто потрібно вийти на вулицю і розкидати гроші. І є такий вислів мудреців: «Нехай монетка з милостинею спітніє в твоїй руці», тобто не поспішай її віддавати. У цьому теж не потрібно поспіху, усе потрібно чинити у святості. Але те, що ми у святості віддали, те з нами назавжди залишається.

Ми бачимо в нашій тижневій главі дуже багато розмірів. Бог дає розміри для різних полотен, для скрині, у російському тексті це слово перекладають як ковчег. Ковчег – це таке піднесене слово, а івритський текст користується простим словом скриня – це просто скриня, в якій носять певні речі (про цю скриню ми ще поговоримо). Але Всевишній дає розміри для всіх речей. І в багатьох це теж викликає питання: «Чому Всемогутній, Піднесений, трансцендентальний, незбагненний Бог займається такими дрібницями?» Але якщо ми подивимося, як влаштований наш Всесвіт, як у сукупності всілякі організми, всілякі дрібні елементи співіснують у цьому Всесвіті, ми побачимо, що, прибравши якусь маленьку, незначну цеглинку з цього Всесвіту, зсунувши на тисячну частину одну з постійних, констант у фізиці, ми побачимо, що Всесвіт перестане існувати. Увесь Всесвіт, усе життя можливе завдяки найточнішим даним, які Всевишній заклав у цей Всесвіт. На цій точності тримається життя. А тим паче, коли йдеться про Намет Зустрічі, про інструмент зв'язку людини і Всевишнього. Тільки уявіть собі, яка висока мета в цього інструмента. І тому Всевишній каже нам точні розміри. Не в точності розмірів тут ніби справа, а в тому, що дотримання заповідей і служіння Всевишньому мають здійснюватися скрупульозно, точно до дрібниць. Ми можемо сказати: «А ось тут ми зрізали кут, ось тут ми щось скоротили». Але ні, Всевишній вивіряє Свої заповіді до міліметра. Талмуд каже: «Всевишній стежить за праведниками і питає з праведників до волосини». Тобто достатньо на волосину відхилитися від курсу, і ти вже не там, куди ти йдеш. І милістю Всевишнього покаяння повертає нас на курс, але відхилення на волосину – це вже відхилення. Треба дуже уважно до себе ставитися.

Дуже важливий елемент храму – це завіса (паро́хет). У сучасному месіанському середовищі люблять говорити, що слово паро́хет походить від семітського кореня пей-рейш-каф, який означає розчавити, стиснути, зламати. І справді, є такий корінь, але слово паро́хет має давніше значення, воно набагато давніше за сучасну мову Мішни і навіть за мову Танаху. Воно походить від аккадського кореня, теж пей-рейш-каф, який означає закривати, приховувати, ховати: покрови, які ховають Святе Святих.

Послання до євреїв каже, що Єшуа явив нам Святе Святих через завісу, тобто через Своє тіло. Річ у тім, що (згідно з єврейською містикою, згідно з єврейськими уявленнями про світоустрій) тіло наше, взагалі матеріальний світ – це завіса, що ховає Всевишнього. Особливість Єшуа, Його відмінність і від ангелів, і від будь-якої іншої істоти у Всесвіті в тому, що Він відкрив нам Божественне через Свою завісу. Як Він сам сказав про Себе: «Хто бачив Мене, той бачив Отця». І справа не тільки в цьому, а в тому, що й на нас лежить така заповідь, ми через свою завісу теж маємо розкривати Творця.

Послання до євреїв каже, що ми маємо надію, як якір, зачеплений у Святому Святих. Тобто уявіть собі, що наша душа – це корабель, який своїм якорем зачепився за Святе Святих. І ми тягнемося, гребемо, гребемо до цього Святого Святих, підносячи свою душу на рівень вище і вище, зростаючи і наближаючись до розкриття Всевишнього в собі. Це не те, що ми вже маємо, це те, що ми будемо мати. У Талмуді рабі Йоханан каже, що є три вінці: вінець навколо жертовника, вінець навколо столу і вінець навколо ковчега. Вінець навколо жертовника взяв Агарон, вінець навколо столу взяв Давид (ми пам'ятаємо хліби), вінець навколо ковчега – він усім доступний, хто хоче, той приходить і бере. Це велика таємниця. Ми можемо, маючи цей якір у Святому Святих, піднятися і піднестися, щоб у нашому тілі, як у Наметі Зустрічі, через нашу завісу, через завісу нашого тіла розкрилося Святе Святих. У цьому сенсі тіло символізує завісу в храмі. Не тільки тіло Машиаха, а й наше тіло має бути таким.

Автор послання до євреїв явно не говорить про розрив завіси, тому що в 9 розділі він говорить саме про входження за завісу. Тобто наша душа за власною завісою піднімається вгору і спускає на землю в себе Святе Святих. І це, як будь-яке явище в цьому світі, – палиця на два кінці. Той самий Талмуд каже, що слово зер (вінець) іноді пишеться як слово зар (чужий). Талмуд каже: «Якщо людина удостоїлася, це буде їй вінцем, якщо не удостоїлася, вона відчужується, відрізається від цього». Уявляєте собі, як страшно, що може статися з нами, якщо ми наближаємося до Святого Святих недостойно, якщо ми проголошуємо, що ми святі, а насправді ми не святі.

Знову ж таки в нашій тижневій главі ми бачимо, що Всевишній велить оздобити ковчег золотом зсередини і зовні. Чому ковчег не зроблений із чистого золота? Це було б по-багатому, гідно Царя царів. Золото – це чудовий матеріал, але в нього є один недолік: золото не може рости. Дерево за своєю природою росте. Дерево береться від тієї матерії, яка мала властивість росту, і тому в нас, у кожному, як у ковчезі, закладена властивість росту. А оздоблення золотом і всередині, і зовні – для чого воно? Зовні зрозуміло, зовні всі дивляться. А навіщо всередині оздоблювати? Тому Талмуд каже, що кожен учень, внутрішній стан якого не відповідає зовнішньому, – це не учень. Ми можемо скільки завгодно проголошувати святість, робити напоказ якісь добрі справи, але якщо наше внутрішнє цьому суперечить, то ми недостойні учні. Тому ковчег оздоблюється золотом зовні і зсередини і має потенціал росту.

І так само із завісою, якою є наше тіло: внутрішнє наше Святе Святих зростає, як дерево, і може досягати, спускати Святе Святих на землю. Але це не має просто проголошуватися, просто говоритися, що ось ми святі, тому що Бог послав Сина Свого, і Син Його помер за нас. Святість – це потенціал, це те, що має розкритися в нас. Як воно в нас розкриється, це залежить від нас. І те саме: скільки світла ми являємо, скільки темряви в нас, яка заважає світлу розкритися, – це теж залежить від нас. Але велика небезпека бути брехунами, у Святе Святих увійти з нечистим серцем.

І знову ж таки Талмуд коментує фразу (самий початок тижневої глави Мішпатім): «Ось Тора, яку поклав Моше перед синами Ізраїля». Ми вже говорили про слово сам (від дієслова ласі́м, класти), що Моше, як офіціант, пропонує Тору євреям, Моше служить євреям, кладе перед ними Тору. Людина може взяти або не взяти. Талмуд каже, що слово сам – це ще й ніби ліки, засіб, зілля. «Якщо людина удостоїлася, – каже Талмуд, – то це означає, вона отримала зілля життя, якщо не удостоїлася, отримала зілля смерті – отруту, як жива і мертва вода».

Що означає удостоївся в цьому випадку? Слово удостоївся (заха́) походить від слова прозорість: людина має стати прозорою, як кристал, тобто позбутися всякої темряви в собі, щоб бути гідною вінця, гідною входити у Святе Святих. І тому автор послання до євреїв говорить про надію, і ми гребемо у Святе Святих, кинувши туди якір.

Слово гребти в івриті – лахто́р. Це слово, здавна використовується як метафора до виразу прагнення до чогось. Івритом кажуть: «Ані хоте́р ле» – «Я прагну до чогось». Я пам'ятаю, моя дружина, яка народилася в Ізраїлі, і російська мова їй не рідна, розмовляючи з одним братом, сказала йому: «Я розумію, куди ти гребеш». Але сам він не зрозумів, куди він гребе, тому що це івритський вираз, він існує в івриті здавна і ввійшов у сьогоднішню розмовну мову. Автор послання до євреїв каже, що ми гребемо до Святого Святих і ми маємо якір, кинутий туди, оскільки ми маємо зв'язок з Машиахом, який увійшов туди з кров'ю. Коли ми гребемо, коли ми ростемо, як дерево в ковчезі, дуже важливо, щоб наше внутрішнє відповідало нашому зовнішньому, щоб ми не тільки проголошували своє зростання, не тільки говорили про власну святість, тому що людина, нутро якої не відповідає зовнішньому, називається огидною. Талмуд, спираючись на книгу Йова, використовує слово ніт'а́в – мерзенний. І також, до слова, у книзі Мішлей говориться про те, що «безумний (ксі́ль) хоче придбати мудрість, а серця в нього немає». Про що йдеться? Про те, що́ потрібно для того, щоб рухатися в Торі. Раніше за мудрість потрібна богобоязливість. Основа мудрості – це богобоязливість. Якщо ми не будемо рухатися з цією самою богобоязливістю, якщо ми будемо давати пожертву не у святості, приймати пожертви не у святості, вчитися не у святості і навчати не у святості, то горе нам.

Але є в цьому й милість. Знову ж таки, мудреці радять і кажуть: «Нехай людина вчить Тору не в ім'я Всевишнього, тому що через це вона прийде до навчання в ім'я Всевишнього». Нам дано рости. Нас не вбивають одразу за найменшу брехню, яка в нас відкривається, тому що інакше нам би й життя не було. Є милість Всевишнього до нас, і ми маємо приймати це як милість. І ми можемо рости, зростати і перетворювати це внутрішнє на подібне до зовнішнього, щоб нам не бути мерзенними перед Всевишнім, щоб не засмучувати Його, щоб світити людям, щоб навчати людей Торі, приводити людей до Всевишнього в чистоті і святості.

Дай нам Боже виконати цю місію і постати перед Ним, щоб Він був нами задоволений, і щоб Його милість, безмежна милість, розкривалася над нами, тому що, наближаючись до святості, тільки на милість і можна розраховувати.

Нехай буде милість Всевишнього з вами, і нехай наблизить Бог нас усіх до святості в страху, і трепеті, і у величезній безмежній любові Всевишнього до нас. І нехай наша любов теж розкривається і зростає до Всевишнього.

У нашій тижневій главі Всевишній дає Ізраїлю повеління про будівництво храму. Це такий пересувний храм для пустелі, власне, намет. І мудреці ставлять собі питання: коли саме було дано це повеління? Книга Зогар каже про те, що повеління було дано одразу після дарування Тори, тобто це сталося ще до того, як було скоєно гріх золотого теляти. Другу думку висловлює середньовічний коментатор Раші, який каже про те, що заповідь була дана в Судний День, тобто після гріха золотого теляти. Є ще третя думка, представлена Нахманідом, що Моше отримав цю заповідь до гріха золотого теляти, а дав її народові вже після. Нахманід каже, що це сталося, тому що Бог простив народ, дав йому другі скрижалі і уклав із народом новий Завіт. І народ повернувся до нормального життя і до добрих стосунків із Богом. І тоді Моше зрозумів, що Божественна присутність буде серед народу, і тому він наказав їм зробити Намет Зустрічі, як і було доручено йому спочатку.

Коли ми замислюємося над цими трьома думками, то ми можемо зіставити їх із трьома станами Ізраїля, з трьома станами віруючої людини. Згідно з першою думкою (за якою ця заповідь була дана одразу ж після дарування Тори), усі євреї були праведниками. Згідно з другою думкою (що вона дана після Йом Кіпуру), виходить, що євреї були в стані каяття. І згідно з третьою думкою, заповідь була дана тоді, коли євреї ще були в стані грішників.

Коли віруюча людина опиняється на найвищому щаблі, коли вона праведна, вона може подумати, що їй уже нічого не потрібно у фізичному світі. Праведність дає їй якусь благодать, і їй здається, що нічого у світі вже робити не потрібно, що ніяких фізичних дій не потрібно. Але для неї звучить заповідь із 25 розділу книги Шмот: «Вони влаштують Мені святилище, і Я перебуватиму з ними», тобто навіть абсолютний праведник має брати в руки фізичні предмети і робити фізичне житло для Бога.

Що відбувається з людиною, яка кається? Їй може здаватися, що від цього фізичного світу всі її біди, що цей світ – джерело її падіння, і від цього світу їй хочеться втекти якомога далі, щоб не зазнати невдачі, щоб знову не впасти. Але й такій віруючій людині, і такому євреєві кажуть, що він має будувати Мішкан.

Третій вид людини, третій вид стану – стан грішників. Це стан людини, яка проголосила завіт, але тільки устами і не дотримується завіту. Всевишній каже такій людині (у псалмі 50:16): «Ти говориш про закони Мої. Навіщо союз Мій береш в уста свої?» Тобто Всевишній висуває звинувачення на адресу людини і в псалмі звертає ці слова до лиходія. Але навіть гріх золотого теляти не скасовує необхідності будувати храм. Можна замислитися над питанням: як таке може бути, щоб лиходій, безбожник збудував храм? І щодо цього Талмуд наводить такий образний вислів Всевишнього: «Нехай навіть залишать Мене, аби лише зберегли Тору». Тобто доки людина вчить Тору, доки вона занурена в Слово Боже, навіть якщо й лицемірно, це світло Тори може людину повернути на шлях святості. Тому навіть на цьому рівні заповідь про необхідність будівництва святилища стоїть.

І тому ми можемо сказати, що всі три думки мають певну духовну основу. І одне з призначень Намету Зустрічі – це об'єднувати людей, об'єднувати весь народ. Можна так сказати, що Ізраїль, який вийшов з Єгипту, не мав якогось спільного символу. І, даючи йому такий символ, Всевишній обрав, щоб це був не якийсь сильний звір. Таким символом мав стати Він Сам, дім Його перебування.

Цей переносний Ковчег Завіту деякі коментатори називали «переносною Батьківщиною», Батьківщиною, яка завжди з народом Ізраїля. Справжня державність Ізраїля, справжнє царство Ізраїля полягає саме в Наметі Зустрічі. Тобто, коли народ єдиний і прагне в цій єдності до святості, коли Мішкан збудований і працює, і Всевишній живе в Наметі Зустрічі, тоді справді існує царство Ізраїля. Можливо, саме про це Єшуа говорив: «Царство Моє не від світу цього». Над нами царює Всевишній, і, хоча ми живемо в цьому світі, ми маємо всі справи нашого світу звертати до Всевишнього. Цар велить нам діяти в цьому світі, ми маємо підкорити цей світ Йому, але царство Його не від світу цього. Саме царюючи над світом цим, Сам Цар перебуває не в цьому світі. І це принцип дії, принцип того, на якому Намет Зустрічі існує, і до цього покликана громада віруючих людей. Тобто це практичне завдання для кожної віруючої людини.

Наша тижнева глава Трума розповідає про те, як Моше почав зведення Намету Зустрічі в пустелі за повелінням Всевишнього. І разом із нашою тижневою главою читається уривок, який розповідає про те, як цар Шломо будував Храм. Ми читатимемо з першої книги Мелахім, з 26 вірша 5 розділу і до 13 вірша 6 розділу. Але, перш ніж ми почнемо читати, необхідно зробити певну історичну передмову.

Отже, як Всевишній і обіцяв, Шломо наділений мудрістю. Слава про його мудрість розходиться по всьому світу, і, з ким би з мудреців його не порівнювали, Шломо виявляється мудрішим. Чутки про те, що син Давида сів на престолі і що він мудрий і великий, доходять до царя Цорського (загалом, не такого вже далекого сусіда, це нинішній Ліван) на ім'я Хірам. Хірам посилає делегацію для встановлення дружніх стосунків до Шломо, і Шломо пропонує йому співпрацю. Шломо теж посилає делегацію до Хірама і каже йому: «Ти ж знаєш, що Давид, батько мій, так хотів збудувати Храм, але через воєнні дії він не зміг цього зробити. А тепер ось я маю намір збудувати Дім для Господа. Ти як цар країни, яка займається постачанням лісу, як цар найлісистішої місцевості в окрузі накажи нарубати для мене кедрів із Леванону, і раби мої будуть разом із твоїми рабами, і я даватиму тобі плату за рабів твоїх, яку ти призначиш, бо ти знаєш, що в нас немає нікого, хто вмів би рубати дерева, як цідоняни». Ну, справді, в Ізраїлі, який не відзначається багатством лісів, немає великої кількості лісорубів, професійних лісорубів, куди вже рівнятися з цідонянами. Цар Хірам, цар Цорський, чує про це, дуже радіє і він каже: «Я накажу своїм працівникам рубати ліс і сплавляти плотами (це, в принципі, той спосіб, яким і зараз сплавляється ліс), куди ти скажеш. Ти там його підбиратимеш, а мені тільки даватимеш продовольство для мого дому». І Шломо щедро, треба сказати, давав продовольство для дому Хірама. Ми читаємо (5:25), що 20 тисяч кор (1кор=100 омер), 20 тисяч мір пшениці Шломо давав; це як пшениця з двох тисяч квадратних метрів, величезна кількість пшениці. І ще 20 кор олії, тобто 4400 літрів оливкової олії щороку, такі були щорічні поставки. Шломо давав практично третину того, що сам збирав для свого дому. Досить-таки довго тримався цей союз, доки в Ізраїлі не почалися продовольчі проблеми і Шломо вже не зміг у цьому встояти. Ось такий от союз між ними був, і це передісторія, а тепер ми можемо почати читати пророчий уривок.

Можливо, це був такий торговий договір. Деякі коментатори кажуть про те, що Шломо одружився з дочкою Хірама. Про це багато різних мідрашів, переказів, але можна сказати, що простий смисл Танаха говорить про те, що вони міцно подружилися.

Народ мав виділити 30 тисяч чоловік. Попри те що Хірам ввічливо відмовився від послуг працівників-ізраїльтян, Шломо все-таки посилає (і чималу кількість) працівників у Ліван. Можливо тому, що не хоче залежати виключно від подарунків Цорського царя, можливо, з якихось іще йому одному відомих причин, але великодушність Хірама, який сказав: «Я сам усе зроблю», Шломо не влаштовує.

Тобто ці люди працювали вахтовим методом, за принципом: місяць працюємо – два вдома сидимо, 10 тисяч вирушало в Ліван, 20 тисяч було в резерві, так вони мінялися. Адонірам – це ім'я людини, він керував усім цим господарством. Адонірам бен Авда, людина, яка відповідала за податки і за царя Давида, і за Шломо, і за його сина Рехавама. У єврейській традиції є суперечка, чи був він ізраїльтянином, чи ханаанеянином. Чому виникає такий сумнів? Тому що самої системи повинності до Давида в Ізраїлі не існувало, і є така ідея, що, коли Давидові знадобилося організувати повинність, він залучив фахівця-ханаанеянина. Але є й інша думка: цілком можливо, як у Ломоносова, «власних Платонів і бистрих розумом Нефтонів (Ньютонів)», тобто власних фахівців, Ізраїль теж міг народити, і тому Адонірам цілком міг бути й ізраїльтянином. Після смерті царя Шломо його син Рехавам вів переговори з північними колінами, з царством Ізраїль (яке ще поки не стало царством Ізраїль), і народ зажадав, щоб податки були знижені. Рехавам відмовився знижувати податки, і, оскільки всі ці переговори йшли через Адонірама, його було вбито обуреним натовпом народу. Така доля цієї людини.

Тут ми читаємо про те, що він керував робітниками, які відпрацьовували повинність, тобто керував досить великим проєктом. Але так вийшло, що, можливо, через те, що хтось не дуже добре читає Танах, а може, через те, що хтось дуже любить міфологію, Адонірам увійшов в історію і поза Біблією і став авторитетом у таких дивовижних людей, як масони. Масони вважають, що Адонірам стояв біля витоків їхнього руху. Вони кажуть, що він був сином якоїсь жінки, вдови з роду нефілі́мів (тобто уявляєте, з роду тих самих велетнів!), і часто самі масони називали себе «діти вдови». І саме Адонірам як великий майстер, дивовижний знавець усіх мистецтв і архітектури, був зайнятий будівництвом Храму. Тільки така людина й могла його зробити, бо Храм – це мікромодель світу, і його архітектор має бути посвячений в усі-усі таїнства світобудови. Масони розповідають, що Адонірам розділив усіх робітників на три ступені ініціації, три щаблі посвячення. На найнижчому – учні, трохи вище – товариші і далі – майстри. І кожен із них отримував платню відповідно до своєї гільдії, відповідно до свого рангу. Для того щоб отримати доступну своєму рангу платню, треба було сказати слова пароля, а слова пароля були «Яхін, Бо'аз, Гашем». Яхін і Бо'аз – це мідні стовпи, які Шломо поставив біля входу до Храму, а Гашем – ну, це зрозуміло, це ім'я Господа. Розповідається, що робітники, керовані заздрістю, невіглаством, лицемірством, у спробі вивідати пароль найголовнішої гільдії, сплели інтригу і Адонірама вбили, він помер мученицькою смертю. Вбили його чи то циркулем, чи то молотом – загалом, чимось із тих предметів, які сьогодні є символами масонського руху. Але він воскрес, і, власне, з цього, хоч як дивно, починається масонська міфологія.

Це був куточок історії масонства для розширення кругозору і для розуміння того, як далеко можна зайти, якщо вигадувати біографії біблійним персонажам. Найімовірніше, жодного стосунку до справжньої біографії Адонірама це не має – ніщо з того, що розповідають масони. Ну як же, ось згадано людину, а про її біографію сказано мало, і можна приліпити якусь зручну міфологію до біографії цієї людини. Подібні ж міфологічні фокуси було утнуто з Малкі-цедеком, Ханохом, Ітро і з багатьма іншими, і щоразу з цього виходить окрема секта і окрема історія.

У слові гароді́м (жорсткою рукою) використовується корінь рейш-далет-гей, який означає жорстко владарювати, тиранити; від цього ж кореня походить і слово рода́н (диктатор). Тобто над цими 70-ма тисячами носіїв і 80-ма тисячами каменотесів, над цими 150-ма тисячами трудівників було ще 3300 наглядачів, які жорстко стежили за порядком. Тут треба зупинитися і встигнути здивуватися: 150 тисяч людей на будівництві – це величезний проєкт. У Радянському Союзі, на піку будівництва Байкало-Амурської магістралі в 1938 році, багато століть потому, також працювало 150 тисяч ув'язнених. Так чи інакше, будівництво Храму – це грандіозний проєкт, який, мабуть, народові давався не так уже й просто.

Дивовижна така формула – сини Шломо і сини Хірама. Зрозуміло, що це не їхні діти, але, мабуть, це їхні вихованці, тобто їхні виплекані, найкрутіші, найнаближеніші майстри з Академії мистецтв. І крім них – ґіволітяни, професіонали в обробці каменю.

Це кінець 5 розділу, і ми продовжимо читати з 1 вірша 6 розділу.

Тут треба зупинитися і зробити примітку. Є кілька, як заведено казати, старих назв місяців, які вживаються в Танаху, як, наприклад, тут зів, або в іншому місці буль, або ейтанім. І багато хто каже: «Ось же, ось же тут сліди довавилонської назви місяця». Але треба визнати, що є одна заковика. Щоразу, коли ось ці самі старі, нібито одвічно-споконвічні назви місяців згадуються, з ними згадується їхній номер; є потреба пояснювати, який це місяць: це другий місяць, це восьмий місяць, це сьомий місяць. Чому так? Найімовірніше, тому що в ті роки переважав регіональний фінікійський календар, і тому назва місяця наводиться фінікійська, а для того, щоб було зрозуміло єврейському читачеві, додається його номер.

Якщо подивитися, то здається, що це не така вже велика будівля: 30 метрів на 10 метрів і заввишки 15 метрів, це зовсім не грандіозна будівля навіть за давніми мірками, і тому розміри, які тут наводяться, звісно ж, спантеличують. Те, що очевидно, це розміри не зовнішні, тут мають на увазі розміри внутрішньої частини будівлі. Чому я так кажу? Тому що ми знаємо, що навіть розмах крил керувім був більшим (6:23–27). Тому, якщо ми правильно досліджуватимемо розміри, то зрозуміємо, що йдеться тут про внутрішні розміри дому. Але, як би там не було, це питання залишається загадкою для коментаторів, для тих, хто намагається досліджувати. Стільки лісу привезено з Лівану, стільки працівників працювало на цьому будівництві – і ось такий (за розмірами) результат, який, як я вже сказав, спантеличує. Тому є думка, що, можливо, тут інші метричні стандарти. Важко щось сказати, і загадка залишається загадкою.

Починається опис Храму Шломо – і як він збудований, і рясність архітектурних термінів і розмірів, і весь внутрішній устрій Храму. Те, що можна було б на малюнку передати красиво і ясно, зробити в скупому описі складно, і (заздалегідь перепрошую) може здатися нудним.

Слово ату́м означає що щільно зачиняється, герметичний; деякі перекладають атумі́м як заґратовані, але важко це прийняти. Тобто не відчинні, можливо, вікна, прозорі, з доброго скла, щоб у дім потрапляло багато світла. Треба додати, що прозорість вікна зовсім не очевидна для того часу. Для того щоб вікна справді відповідали слову шекуфі́м (шаку́ф – прозорий), треба було постаратися і здобути або зробити скло потрібної якості, що не кожному під силу і по кишені.

Ще раз нагадаю, що лікоть – це трохи менше ніж 50 сантиметрів. Така ось перевернута піраміда виходить.

Тобто не було обробки каменів, усі камені привозили вже готовими.

Так Шломо закінчив будівництво свого Храму. І, коли будівництво Храму було завершено, Господь звернувся до Шломо.

Всевишній каже, що є Дім, який Шломо збудував, і він відповідає обітницям, які дані. Але Господь одразу ж каже: «Для того, щоб Моя присутність серед синів Ізраїля була безперервною, ти маєш дотримуватися Моїх уставів, законів, жити за Моїми заповідями. Моє перебування в цьому домі, Моє перебування з цим народом, воно не безумовне». Це історія про те, як Шломо будував Храм, Перший Храм. На жаль, ми знаємо, що не все вийшло так радісно, як було на самому початку...

Читайте також: Мішпатім, Тецаве, Трума в аудіоформаті і тижневі глави Тори.