Шміні

З Божою допомогою ми з вами починаємо вивчати тижневу главу Шміні. У 8 розділі ми говорили про сім днів підготовки когенів, про те, що сім – це не просто число, це число, яке певною мірою символізує наш світ. Всевишній сотворив цей світ за сім днів, у сьомий день Він спочив від Своїх діл, сьомий день Він благословив і освятив. Якщо щодо будь-якого з днів творіння, коли ми читаємо про нього, сказано: «І був вечір, і був ранок – день один», «І був вечір, і був ранок – день другий», то цього не сказано щодо шаббату. Ми живемо в семирівневому, ніби «семерно́му» світі, наш світ обмежується сімкою, і тому певною мірою наш шаббат не закінчується. Але є й інший світ.

Інший світ – це світ, у якому є безпосередній зв'язок між людиною і Богом, світ, у якому шаббат не передчуття майбутнього світу, а реальне відчуття. Це світ восьмого дня, оновлений світ. Тому багато хто говорить про те, що і нот буде вісім, і кольорів буде вісім, і все зміниться. Коли коген входив у Святе Святих у Йом Кіпур, він ніби опинявся у восьмому дні – у досконалішому світі, у світі, де присутність Всевишнього більше розкрита. Була така небезпека, що йому там, у Божественній присутності, буде настільки добре, що він не захоче звідти виходити. Тому когена заклинали, вимагали від нього дати клятву, що він повернеться (слово клятва, шву́а в івриті однокореневе зі словом шіва́, сім). І через цю клятву його з'єднували з цим світом, «заземлювали» його. Мабуть, таке саме відчуття від Божественної присутності пережив Петро, коли в пориві почуттів сказав: «Давай поставимо тут три кущі».

Отже, восьмий день – це день, коли розкрита Божественна присутність у цьому світі. І як прообраз цього – день, коли Моше освячує жертовник і коли з'являється слава Божа. І про це ми починаємо читати.

Восьмий день за пша́т (простим змістом) – день, який настає після семи днів підготовки когенів. Вони не даремно готуються сім днів, це їхнє входження в день восьмий. Чому вони перебували сім днів у святості, сім днів були у дворі? Щоб мати можливість увійти ось у цей восьмий день, щоб перестати бути туристами у світі святості й отримати там ПМЖ, право на місце проживання, стати його мешканцями й носіями восьмого дня в собі.

Слово тамі́м (невинний, цілісний, непорочний) має той самий корінь, тав-мем-мем, що й слово та́м (простий, безхитрісний, чесний). Це слово Тора використовує і щодо людини, наприклад, щодо Ноаха чи Йова, це хтось непорочний, досконалий. Так само й жертва, яку обирають Всевишньому, має бути з агнця без вади.

Але не тільки когени мають принести за себе жертви, народ теж має принести певні жертви.

Отже, які жертви наказано принести? Агарон має принести молодого бичка на очисну жертву (хата́т) за себе і агнця на всепалення (ола́). Народ приносить чотири жертви. Перша жертва, очисна (хата́т) – це козел. Зверніть увагу: у попередніх розділах ми читали, що в жертву за гріх народу приноситься бик. Тут ми читаємо, що приноситься козел. І це нагадує нам те, що відбувається в Йом Кіпур, у Судний день. Саме в Судний день у жертву приносилося козеня, а не бичок. Моше тут здійснює жертвоприношення за звичаями Судного дня, саме щодо жертви хата́т.

Друга жертва, жертва всепалення (ола́) – бичок і баранець. І знову зазвичай приносився тільки агнець, тут ще додається бик. Коментатори кажуть, що це святкова, особлива жертва на честь оновлення жертовника, на честь початку роботи жертовника.

Третя жертва (ще один бик і баранець) приноситься в жертву мирну (шламі́м). Ми говорили, що мирна жертва – це особлива жертва, яку їдять і коген, і ті, хто її приносить, і Сам Всевишній бере участь у цій трапезі.

Четверта жертва – хлібне приношення, дар (мінха́).

Жертвоприношення Агарона готує його до служіння, завершує його перетворення на когена. А жертвоприношення народу готує вже весь народ до того, щоб з'явилася слава Божа, щоб з'явився Сам Всевишній. І це велика милість, яку дано Ізраїлеві, заради неї і задумувалося будівництво Намету зустрічі.

Ми бачимо, що Моше каже тут: «Це те, що заповідав Господь». Але ми ніде не читаємо, що саме це Господь заповідав. Ніде не написано, що Господь заповідав, які саме жертви потрібно приносити після того, як когени будуть готові. І ми можемо зробити висновок, що не все, що Всевишній заповідав Моше, нам заздалегідь розказано.

Після того як Агарон приносить свою очисну жертву і всепалення, приноситься й жертва народу.

У 8 вірші ми читаємо, що Агарон, звичайно ж, покірно підкоряється Моше і виконує те, що він каже. Якщо в минулому розділі ми читали, що Моше, готуючи когенів, сам виконував усі їхні функції і приносив жертви на жертовнику, то тут уперше ми бачимо, що це робить Агарон. Перший випадок в історії, коли когени приносять жертву на жертовнику.

Агарон обходить жертовник і основу його поливає кров'ю. Обхід жертовника сам по собі теж дуже символічний. Так обводять наречену навколо чоловіка. Є в цьому ще й такий знову-таки танцювальний елемент. Отже, Агарон обходить навколо жертовника і виливає до його основи кров. Далі Агарон знову чинить за тими вказівками, як Всевишній звелів приносити жертву.

Це заповідь Всевишнього щодо бика, який приноситься. Тільки внутрішній жир і органи, які перелічено, приносяться на жертовник. Решта без жодної обробки разом зі шкурою і навіть з гноєм спалюється за межами табору. Після цього Агарон приносить жертву всепалення.

Тут важливо звернути увагу, мабуть, на те, що Агарон не сам у своєму служінні. Жоден коген не впорається самостійно з жертвоприношенням, робота когена – це робота командна. Всевишній любить командну роботу. Робота над будівництвом Мішкана була командна: Всевишній поставив людей на якісь посади для того, щоб цю команду знову-таки організувати. Всевишній зібрав народ Ізраїля – це теж команда. Іноді здається, що легше зробити щось самому, не покладаючись на людей, не спілкуючись з людьми, не розділяючи з ними роботу, але Всевишній хоче, щоб ми могли, уміли працювати з іншими людьми пліч-о-пліч, мали любов до цих людей, приймали їх як своїх братів. Ще важче при цьому розуміти, що ти не завжди будеш на перших ролях, що іноді ти – Бецалель, трудівник умілий, який зробив майже все в Мішкані, або ти – Моше, через якого Всевишній вивів народ Ізраїля, а священнодіяти буде Агарон. І його сини не можуть поки що священнодіяти, хтось із них буде тільки підносити йому кров. Кожен перебуває на своєму місці, і трудитися на других ролях іноді теж надзвичайно складно, але без цього немає розкриття слави Божої.

Знову-таки ми бачимо, що команда когенів працює і частина з них бере участь у розбиранні жертви.

Після того як усі ці дії здійснено, наблизив жертву народу.

Тут уперше вживається дієслово легітхате́ (очиститися від гріха), з тим самим коренем, що й слово хата́т. Можна побачити тут гру слів: якщо жертва називається хата́т, то російською можна було б сказати «захата́тил» він цю жертву. Це схоже на народження професійного когенського сленгу.

Хлібна жертва приноситься із суміші борошна соле́т, чистого, білого борошна без домішок, найвищої якості, оливкової олії та ладану. Коген бере повну пригорщу, жменю, щільно стискає її і робить таку котлетку з цієї суміші. Бере так, щоб було побільше ладану, і воскурює її. А решта йде самим когенам. Після всього цього можна вже приносити мирну жертву.

У мирній жертві беруть участь і коген, і народ. Ця жертва справді мирна, як вона й називається, як спільна трапеза народу, когенів і Всевишнього.

Дві частини – частина когенів і частина Всевишнього ніби побули разом, потім жир було принесено у всепалення.

Звісно, Агарон виконує заповідь Господа, а не заповідь Моше. І про саме розмахування ми вже неодноразово говорили, що це свого роду танець із Всевишнім, спільний рух. А в танці є намір синхронізуватися, бути в гармонії. Це стосується не тільки знову-таки роботи з Всевишнім, це стосується і командної роботи на землі. З ким ми працюємо, з ким ми пов'язані, з ким ми разом служимо і з ким ми зараз танцюємо перед Всевишнім – це питання, актуальне для всіх. Цей «хтось» не обов'язково має бути далекий і чужий, це може бути дружина, чоловік, діти, батьки, друг, брат – хто завгодно. Але, щоб явилася слава, щоб відкривалася слава Божа, дуже часто потрібна команда, потрібна громада.

Отже, все готово. Усі необхідні жертви здійснено і закінчено весь довгий опис жертв, який, можливо, комусь здався нудним і виснажливим. Намет зустрічі нарешті, ура, запрацював!

Звернімо увагу, що тільки після того, як Агарон благословив усіх учасників, написано, що він завершив жертвоприношення. Благословення, яке промовляє коген, – частина самого жертвоприношення. І це перший випадок, коли звучить когенське благословення.

Після того як Моше й Агарон піднялися в стан святості, їм можна було ввійти у Святе. Ще раз хочу сказати про важливість благословення. Не після жертвоприношень слава Господня явилася всьому народові, а після благословення, коли коген і Моше, Агарон і Моше благословили народ. Це важливий урок для вчителів, для всіх, хто поставлений наставником, священником, учителем благословляти народ. Коли ми промовляємо: «Благословить Господь!», ми закликаємо славу Всевишнього розкритися в житті цієї людини. Благословення настільки цінне, що мудреці говорили: «Нехай не буде благословення простака, простолюдина нікчемним у твоїх очах». Будь-яке благословення – це молитва, це заклик слави Божої. Будь-яке благословення має велике значення.

Величезний проєкт зі створення Намету зустрічі – місця, у якому Всевишній зустрічатиметься зі Своїм народом, завершено, завершено успішно. І весь народ з милості Всевишнього удостоївся побачити Його славу. Весь народ на власні очі переконався в тому, що Всевишній перебуває поруч із ним, що Всевишній до нього прихильний, що Всевишній приймає жертву.

З Божою допомогою ми продовжимо читати тижневу главу Шміні. Я нагадаю, що ми з вами опинилися на святі. Після довгої роботи всього народу поставлено Намет зустрічі, підготовлено когенів, принесено жертви, вогонь зійшов на жертви, всьому народові явилася слава Божа. Агарон благословив народ. Свято за всіма ознаками!

Величезна трагедія практично у двох віршах. Що ж там сталося? Сини Агарона беруть кадіння і, найімовірніше, вносять його у Святе Святих. На той момент не було заборони входити у Святе Святих. Заборона буде потім, ми про це точно знаємо, тому що в 16 розділі буде сказано: «І говорив Господь з Моше після смерті синів Агарона». І там Господь каже Моше: «Нехай вони не в будь-який час входять». Отже, входити у Святе Святих було можна. Та й не написано, що вони зробили щось заборонене. Вони зробили щось, чого Господь їм не повелів. Наприклад, Господь заборонив мені їсти свинину, якщо ж я її їстиму, я порушу заповідь Божу. Водночас Господь не повелів мені пити чай. Але, якщо я п'ю чай, я нічого не порушую і нічого поганого не роблю, хоча я роблю де́що, чого Господь мені не заповідав.

Відразу скажу, що дуже багато коментарів написано про цю історію. Дуже багато людей, багато вчителів за багато століть намагалися зрозуміти, що ж там сталося, за що Надав і Авігу отримали покарання. І чи покарання це? Та й я сам за кілька останніх років не один раз говорив на цю тему і намагався дивитися під різними кутами. І, як це зазвичай буває, коментарі часто говорять про самих коментаторів більше, ніж про текст.

Є такі, які представляють Надава і Авігу людьми не зовсім добрими. Хтось каже, що вони мріяли «підсидіти» Агарона і Моше, мріяли зайняти їхнє місце. Тому вони вирішили: «Якщо Агарон і Моше заходять у Святе, ми підемо далі, ми зайдемо у Святе Святих і вийдемо звідти переможцями. Ух, як ми тоді благословимо народ!»

Були ті, хто звертав увагу на те, що Надав і Авігу не одружені. Хоча Агаронові на той момент уже 84 роки, і можна припустити, що в нього не маленькі діти, а діти цілком собі шлюбного віку. Чому вони не одружені? На думку цих коментаторів, вони не знаходять собі пари, вважаючи так: «Дядько в нас, вважай, президент, тато в нас – первосвященник. Хто ж із дівчат, із цих простачок буде нас гідний?» І через гордість свою, через станову гордість вони не одружувалися. І коли вони ввійшли у Святе, щоб представляти народ, зневажаючи при цьому народ, якусь його частину – простих дівчат, вважаючи себе гіднішими за інших, вони згоріли через те, що в цьому стані представляти народ вони не могли.

Ще є коментатори, які кажуть, що, палаючи ентузіазмом служіння, вони поспішили бути в близькості зі Всевишнім, увійшли у Святе Святих заради близькості і згоріли через цю любов. Любов, як кажуть, порушує субординацію. Дослівно це прислів'я звучить агава́ мекальке́лет ота́ шура́ (любов ламає стрункі ряди, ламає устрій). Діючи з натхнення любові, людина робить те, що, можливо, робити не заведено. У кожної людської душі є бажання ввійти у Святе, є бажання розчинитися у Всевишньому. Душа прагне повернутися до свого джерела.

Є також коментар, що Надав і Авігу й одружені ж не були, тому що вони не були прив'язані до цього світу. Вони зроду були не від світу цього, такі собі святенники-містики. І, щойно в них з'явилася можливість піти від цього світу, «переселитися в три кущі Петра», вони відразу ж цього захотіли. Сповнені бажання, палаючи бажанням відірватися, злетіти з цього світу, вони кинулися у Святе Святих, принісши з собою вогонь жертовника з кадінням і не меншою мірою вогонь свого серця. У посланні до филип'ян Павло каже: «…маю бажання розв'язатися і бути з Машиахом». Павло стримував своє бажання, залишаючись у земному служінні. Надав і Авігу не змогли своє бажання стримати і розчинилися у Святому, розчинилися у Всевишньому і через це згоріли.

Намет зустрічі збудовано для того, щоб Всевишній міг сходити і там говорити з народом, він являє собою ніби посадковий майданчик Всевишнього в цьому світі. Це не злітна смуга, з якої можна злетіти і відірватися, піти від цього світу. Це саме аеропорт Всевишнього, місце, де Він сходить на землю і має спілкування з народом. І, коли Надав і Авігу захотіли злетіти ввись, до Всевишнього, вони вискочили на злітну смугу, і вогонь спалив їх. Важко засудити це бажання серця – бути зі Всевишнім. І все ж таки це бажання людське.

Пам'ятаєте, коли Єшуа вперше розповідає учням про те, що Він має постраждати, Петро каже: «Хай не буде!» Хто з нас не симпатизує в цей момент Петрові? Якби я почув подібне від свого улюбленого вчителя, я б теж усією своєю душею захотів би закричати: «Хай не буде!» По-людськи нескладно зрозуміти це бажання Петра, цей його крик душі, але саме по-людськи. Для Божого задуму потрібно щось більше. Так само по-людськи, саме по-людськи, можна зрозуміти Надава і Авігу та їхнє бажання ввійти у Святе. Це людське бажання, щоб усе було добре, але добре по-людськи. А у Святому людське не завжди працює. І саме з таким розумінням я пропоную подивитися на те, що сталося з Надавом і Авігу.

Тобто Господь каже: «У тих, хто близький до Мене, у тих, хто намагається до Мене наблизитися, Я освячуся». Або: «Тими Я освячуся, хто до Мене наближається».

Один із найдавніших і найавторитетніших коментаторів, рабі Шломо Іцхакі, відомий як Раші, каже у своєму коментарі: «Моше сказав: Я знав, що це станеться, я знав, мені Господь сказав цю фразу раніше: „У тих, хто наближається до Мене, Я освячуся“. Але я думав, що це будеш або ти, Агароне, або я. Я не знав, що це будуть твої діти». Для чого ж потрібне освячення через людину? Чи справді Бог потребує людського жертвоприношення, хіба Всевишньому це потрібно? Хіба, як язичники, ми повинні ставити Храм на своїх первістках або на первістках своїх когенів, борони Боже? Нагадаю, що святість – це те, що відокремлене. Святість – це те, до чого, з одного боку, хочеться наблизитися, з іншого боку – те, наближатися до чого потрібно обережно, у страху і трепеті. Одне з розумінь того, що сталося (і відразу скажу, що все це, насправді, вище за наше розуміння), що Надав і Авігу – це ніби попередження про те, наскільки страшно і наскільки небезпечно порушувати субординацію у стосунках зі Всевишнім, наскільки може бути небезпечним робити у Святому те, що походить від людини, від людського серця, можливо, навіть найдобрішого. Петро теж хотів доброго, але названий сатаною.

А що ж Агарон? Сказано: і онімів Агарон. Важко не співпереживати Агаронові в цій ситуації, важко, борони Боже, уявити себе на його місці, та й які слова можна було б знайти? Це страшна трагедія.

Оскільки в нас така традиція, що ми тлумачимо імена, давайте зупинимося і на цих іменах. Міша'е́ль можна перекласти як той, хто несе Господа на собі, той, хто носить у собі Господа. Ім'я Ельцафа́н означає Господь приховав або він приховав Господа у своєму серці. Вони сини Узі'е́ля – людини, ім'я якої перекладається, як сила моя Бог, і людина з таким ім'ям – дядько Агарона.

Чому Надава і Авігу виносять за межі табору? Кладовища зазвичай влаштовувалися за межами міста, за межами табору, за межами кварталу громади. Це не означає, що Надава і Авігу, як якихось злочинців чи самогубців, борони Боже, ховають за межами кладовища, не в цьому річ.

Зверніть увагу: винесли їх за сорочки їхні – це говорить про те, що Надав і Авігу не згоріли повністю, інакше про які б сорочки йшлося? Згоріло дихання їхнє (нешімата́м), як від нейтронної бомби. Отже, двох синів Агарона винесли, найімовірніше, винесли, щоб поховати.

Не розпускайте свого волосся – коли людина в жалобі (це й сьогодні звичай жалоби в Ізраїлі), вона не стрижеться і не голиться. І не роздирайте одягу свого – це ще один жалобний звичай. Тут Моше каже: «Не виконуйте жалобних звичаїв». Чому? Тому що коген, який служить, не має права справляти жалобу навіть за близькими людьми. Як же бути, невже так пропустити, пройти повз, перегорнути, «календар закриє цей листок» зі смертю Надава і Авігу? Ні, звичайно. Когени служитимуть за Ізраїль, а Ізраїль носитиме жалобу, оплакуватиме тих, кого спалив вогонь Всевишнього.

На них ще не обсохла, не всоталася та сама олія, яку на них вилив Моше під час посвячення. Уявляєте собі розмір катастрофи, коли така подія відбувається просто посеред свята! Але ця олія не дозволяє їм вийти за святе коло, за лінію святості. Вони в цьому своєму стані не повинні залишати Святого. Це випробування на можливість перебувати у Святому. Страшне випробування.

Є коментатори, які кажуть (і це дуже логічно), що, можливо, заборона на вживання алкоголю з'явилася після того, як Надав і Авігу п'яними ввійшли у Святе. Вони просто випили і пішли туди. Інакше чому відразу ж після цього Господь Сам каже Агаронові ці слова, не через Моше, а напряму? Справді, можна відчути цей зв'язок. У чому виявляється дія алкоголю? Алкоголь притуплює відчуття цього світу, алкоголь дає відчуття можливості відірватися від землі – така його дія на більшість людей. І тому одне розуміння не заважає іншому. Бажаючи відірватися від цього світу, як це заведено сьогодні в хасидів (трохи випити, щоб наблизитися до таємниці, щоб притупити свідомість, притупити раціональний розум), цілком можливо, що Надав і Авігу, яких рухала та сама ідея, зробили те, що зробили, випивши якусь кількість алкоголю.

Тут Всевишній каже: «Ви справді належите і до світу святого, і до світу буденного. Але коли ви судите синів Ізраїля, суді́ть цілком законами Тори, які діють у фізичному світі». Там, у восьмому дні хочеться всі закони залишити позаду, всі межі, всі рубежі і спрямуватися вгору. Восьмий день – над законом Моше, і дуже хочеться там від усього відірватися. Тому Всевишній каже: «Ні, ви провідники закону навіть у восьмий день. Ви повинні в тверезості та святості вказувати, що чисте, що нечисте, приносити жертви. І навчати законів ви теж повинні в тверезості та святості». Жодного послаблення, приглушення, притуплення почуттів.

З п'яти когенів, яких Моше підготував, залишилося тільки троє. Три когени на всій службі, на весь величезний народ Ізраїля. А ми ще не дочитали до кінця всієї церемонії, і жертви ще не з'їдені. І Моше турбується про те, щоб, попри цю страшну трагедію, освячення відбулося.

Я нагадаю, як приноситься мінха́: приноситься велика кількість борошна найвищої якості со́лет з олією і ладаном. Коген бере жменю, повну пригорщу, робить з неї таку котлетку, кладе її на жертовник і приносить її в жертву. Решту когени з'їдають. Поїдання когенами жертви – частина жертвоприношення. Тому Моше домагається, щоб це було зроблено: «Візьміть мінху́ і їжте її. Ви повинні цю жертву все ж таки з'їсти, попри те, що сталося».

Вираз кі-хен цуве́ті означає так я був заповіданий, такі заповіді я отримав. Запам'ятаймо це, це важливо. Ми ще до цього повернемося.

І далі Моше нагадує, що потрібно зробити з жертвою шламі́м: необхідно махати певними її частинами і потім з'їсти певні її частини.

Зверніть увагу, тут з'являються дочки. Справді, від цієї жертви можуть їсти дружини, дочки, онуки когенів – усі ті, хто перебуває в його домі. Дочки можуть їсти м'ясо піднесення, поки вони в домі батька, поки вони не виходять заміж. Якщо дочка виходить заміж не за когена (що можливо), вона перестає їсти м'ясо жертви. Тут Моше передає закон, який діятиме в усіх поколіннях.

Тут треба сказати, що, попри те, що якісь жертви перелічено, жертв було набагато більше. Ми читали в книзі Шмот, що Всевишній повелів Моше поставити Намет зустрічі в Рош Ходеш (новомісяччя). І не дуже зрозуміло: чи повелів Він у новомісяччя почати період підготовки когенів, чи закінчити. За більшістю думок, саме закінчити період підготовки когенів треба було до Рош Ходеш. І тоді всі події, які тут описано, відбуваються 1 числа місяця нісан. У цьому разі мають приноситися три козли, три очисні жертви: одна – жертва новомісяччя, друга – від народу і третя, про яку ми читаємо в 7 розділі книги Бемідбар, – щоденна жертва від начальника одного з колін (і оскільки за благословенням старшим стало коліно Юдине, то це жертва, яку приносить Нахшон, син Амінадава). І, як це зазвичай буває, є суперечка щодо того, про якого саме козла говорить у 16 вірші Моше. Є аргументи і в той, і в інший бік. Але якщо ми читаємо пша́т Тори, то ми ще не знаємо поки про те, що буде в 7 розділі книги Бемідбар. Ми також не знаємо про козла новомісяччя, і тому, я думаю, ми можемо зосередитися на тому, що йтиметься про козла, якого приніс народ. Моше намагається дізнатися, що сталося з цим козлом. Моше дізнається, що цього козла спалено, і гнівається.

Знову ж таки Моше каже: «Поїдання жертв – це частина жертвоприношення. Жертва дана вам для того, щоб ви принесли її і з'їли. Яке право ви мали її спалити, якщо вона вам дана для спокути громади?» І пояснює у 18 вірші:

Що каже тут Моше? Є жертви, наприклад, очисна жертва за первосвященника або очисна жертва за народ, кров яких вноситься у Святе, тоді цю жертву не їдять. Але тут не просто народна очисна жертва. Це жертва, яку принесено до того, як святилище запрацювало. Її кров не вносили у Святе, і Моше обурюється тим, що її не з'їли. Частина жертвоприношення, як ми сказали, це її поїдання, і Моше каже: «Кров жертви не вносилася у Святе, і тоді жертву ви мали їсти. Чому ви цього не зробили, як я заповідав вам!?»

Є одна важлива відмінність. У 13 вірші ми читали кі-хе́н цувве́ті – як заповідано, велено мені. Тут ми читаємо ка'аше́р цівве́ті, як я повелів. Є випадки, коли Моше передає дослівно слова Господа: «Господь мені повелів». Коли Моше говорить таким способом, з ним не можна сперечатися: немає жодної рівності, тому що він той, хто отримав одкровення. Є випадки, коли Моше тлумачить слова Господа, які Він йому повелів. Коли Моше говорить своє тлумачення, тут уже зовсім інша справа, це не одне й те саме.

Я наведу дуже простий побутовий приклад. Дружина послала чоловіка в магазин, дала йому коротенький список покупок, і він пішов. Задумавшись про щось, дружина посилає сина до чоловіка і каже: «Біжи в магазин, скажи татові, щоб він купив щось до чаю». Син прибігає до тата і передає дослівно слова матері: «Мама сказала купити щось до чаю». Він знає ці слова краще, ніж батько, з ними не посперечаєшся. Батько – руку до козирка: «Добре, я куплю». Якщо син при цьому додає: «… я думаю, мармелад», то це вже не є частиною послання від мами – те, що він думає. З цим можна сперечатися, можна вирішити, що мама хоче щось інше. Тато може краще, ніж син, знати, чого хоче мама.

Є безперечне послання і є тлумачення. У першому випадку Моше сказав: «Чому ви не зробили, як мені заповідано?», у другому випадку: «Чому ви не зробили, як я повелів?» І ось там, де Моше каже як я повелів, там із ним можна сперечатися. Часто буває таке, коли береш участь у якійсь дискусії, бесіді чи суперечці, що ближче до кінця хтось, поправивши краватку, каже: «Усі тут сказали кожен свою думку, а я зараз скажу те, що каже Біблія». Після цього людина теж говорить свою думку. Тому що, навіть читаючи Біблію і тлумачачи Біблію, ми завжди говоримо своє розуміння Біблії. І дуже важко звикнути до думки, що є багато людей, які не дурніші за нас, які не менш чесні, ніж ми, які не менше, ніж ми, хочуть зрозуміти істину, але розуміють її по-іншому. Так воно і є, хоч як би важко це було сприймати. Тому ми завжди повинні розрізняти те, що написано, те, що ми дослівно знаємо, і наше розуміння. І якщо ми говоримо наше розуміння, якщо ми пам'ятаємо, що ми говоримо наше розуміння, ми не повинні дивуватися, що ми зіткнемося з чужим розумінням, що хтось розуміє інакше. Це те, що станеться зараз із Моше. Ми з вами станемо свідками першого випадку, коли з Моше, із самим Моше (хто, здавалося б, знає Тору Моше краще за Моше?!), сперечаються щодо Тори. Це вже не напад на нього: «Куди ти нас вивів?», це саме суперечка щодо тлумачення Тори.

Зверніть увагу, написано було, що Моше гнівався на Ельазара та Ітамара, не сказано було, що він гнівався на Агарона. Але, мабуть, гнівався, тому що відповідає за них Агарон. Моше до Агарона, старшого брата, все-таки виявляє повагу.

Ось що каже Агарон: «Хіба Всевишньому сподобається, що в такому стані я просто виконую свою рутинну роботу? Жодної спокути я цим не здійсню, тому що я можу змусити себе зжувати цю жертву, але хіба такого, механічного служіння хоче Всевишній? Якщо ти, Моше, тлумачиш Тору так, що коген повинен служити, незважаючи ні на що, за будь-якого душевного стану, то я тобі кажу, що поки мертві його лежать перед ним, у день смерті близьких людей, коген вільний від того, щоб їсти жертву за гріх. Він не може це зробити. Це не буде угодне Всевишньому. І в цьому ми з тобою, Моше, вже вибач, по-різному тлумачимо Тору Моше».

Моше приймає заперечення Агарона. Виявляється, хтось може сперечатися з Моше щодо Тори Моше і виявитися правим. Ось це майстер-клас зі скромності та смирення для всіх учителів.

І на цьому закінчується дуже важкий 10 розділ. Про що цей розділ? Про те, що і у святості є свої закони і правила, і служити у святості, перебувати у святості, може бути небезпечніше, ніж у нашому звичайному буденному світі. Це попередження для всіх когенів і для всіх служителів про те, що страшно намагатися відірватися від цього світу. І, щоб судити когось, потрібно бути чутливим до почуттів, до відчуттів цього світу, не відриватися від них, не судити людей, як ангелів Божих, не за такими критеріями. Про те, що наше розуміння – це наше розуміння, і навіть Моше дозволив, щоб із ним сперечалися, і його опонент виявився правим. Потрібно бути готовим, що правими виявимося не ми, прийняти це і погодитися з цим. Це теж дуже складно, це ті складні завдання, які з нами залишаються. Як приймати тих, хто з тобою не згоден? Як залишатися з ними в одній команді, в одній сім'ї, в одній громаді? Як бути, якщо з тобою не згодні твої учні або твій старший брат, як це сталося у випадку з Моше? Це серйозні питання, які ми самі собі можемо позадавати. Дуже складний розділ, дуже складні уроки. Але ким ми будемо, якщо не спробуємо зрозуміти?

Після того, як слава Господня зійшла і явилася народу, весь народ освятився цією славою, і тоді постало питання: «Як зберігати святість?» Якщо людина стала нечистою, як їй повертатися у стан святості, у стан чистоти?

Я маю зробити дуже важливе застереження-пояснення: бути нечистим саме по собі не є гріхом. У стані нечистоти гріх заходити в Намет зустрічі, у Святе Святих, є ще інші дії, які в цьому стані не можна здійснювати, але саме по собі бути нечистим – не гріх. Наприклад, жінка, яка народила дитину, стає нечистою. І причина в цієї нечистоти добра: вона зробила добру справу, виконала заповідь, але нечистота все-таки в неї з'явилася. Тому потрібно завжди пам'ятати, що стан нечистоти це не гріх. Можна обмивати мертвого, доглядати хворого, перебуваючи в стані нечистоти. Не гріх ставати нечистим або бути нечистим, але гріх входити в Намет зустрічі, входити в спілкування зі Всевишнім у цьому стані. Потрібно попередньо очиститися. Точно так само, як бути брудним це не гріх. Є робота, у результаті якої ми можемо забруднитися, але не скрізь можна з'являтися в такому брудному вигляді. Це не означає, що бруднитися завжди погано саме по собі. Про це потрібно пам'ятати, і щоразу, коли ми говоримо про нечистоту, ми повинні розділяти нечистоту і гріх, це зовсім різні поняття.

Але повернімося до нашого 11 розділу. Він присвячений питанню, що їсти (чим харчуватися) людині, яка належить до народу Божого і освячується Божою славою.

Довго ми не читали такої форми звертання, коли Господь говорить і з Моше, і з Агароном. У минулому розділі ми зіткнулися із суперечкою, коли Моше, законодавець, посперечався з тим, хто є «законотлумачем», з Агароном. І зрештою вони погодилися один з одним, настала згода, і ми можемо сказати: «Тора Моше – це закон, Тора Агарона – це тлумачення закону, зокрема і якісь винятки з цього закону». І після того, як між ними настала гармонія, Всевишній звертається до них і дає їм повеління наставити синів Ізраїля.

Першим повелінням Всевишнього, яке Він дав людині в Едемському саду, було: «Від усякого дерева їж, крім Дерева пізнання добра і зла», тобто людині було дано повеління їсти від усього, від усіх дерев. Всевишній ніби казав людині: «З'їж мій світ». Коли ми з'їдаємо апельсин, яблуко, грушу, якийсь фрукт, він стає частиною нас. Для життєвої сили апельсина, як для рослини, стати людиною – це великий стрибок. Тому нам із бі́льшою легкістю дозволено рослини. Коли ми їмо тварину, яка має померти для того, щоб ми її з'їли, ситуація докорінно змінюється. Якщо ми своїми силами, своєю енергією, яку ми отримуємо від цієї тварини, служимо Всевишньому, то для тварини це, звичайно, теж великий стрибок. Якщо ми займаємося якимись своїми справами, витрачаємо отримані калорії на щось не дуже чисте, то й жодного стрибка для тварини немає. І тоді – чи варто вбивати курку для того, щоб з отриманою життєвою силою поваля́тися біля телевізора і поперемикати канали? Тому Тора сильно обмежує використання м'яса. З усіх тварин Землі тільки дуже мала їх кількість дозволена нам у їжу. Якщо в Едемському саду з усіх рослин тільки одна була заборонена, то в нашому випадку лише мала-мала частина тваринного світу дозволена в їжу. Не так уже Тора й заохочує поїдання м'яса. Отже, яких тварин ми можемо їсти з усієї земної худоби?

Є дві ознаки тварини, яку можна їсти. Перша – роздвоєне копито, друга – тварина жуйна. Можна прийняти це як закон і сказати: «Ось так ось Всевишній хоче, і все». Можна вдаритися в медичні дослідження: «Це корисно для здоров'я, це шкідливо для здоров'я». І той, і інший підхід мають право на існування, але ми підемо іншим шляхом. Є коментарі, які ґрунтуються на характерних рисах цих тварин. Копита – це зброя тварини, роздвоєні копита пом'якшують удар, тварина ніби стримує свою агресію. Те, що тварина жує жуйку, означає, що вона не відразу все ковтає. Це вказує на якусь певну терплячість, відсутність прагнення проковтнути і з'їсти відразу все, що трапилося. Багато коментаторів виокремлюють саме ці особливості як ознаки тварин, яких можна їсти.

Починаючи з 4 вірша, Тора дає важливе попередження.

Верблюд справді тварина жуйна, але в нього не роздвоєне копито, у нього взагалі немає копит, верблюд вважається мозоленогим. Якщо якась тварина жуйна, але не роздвоює копито, це означає, що в неї є внутрішня ознака чистоти, але зовнішньої ознаки кошерності немає. Можна сказати, що вона внутрішньо виглядає чистою, чиста зсередини, але нечиста зовні.

Вірші 5 і 6 дуже складні з погляду сучасної науки.

Природно, виникає питання: відколи це даман, заєць, кролик, як не перекладай назву цих звірів, відколи це вони стали жуйними? Вони, звичайно, не жуйні. І є ті, хто сміється з Тори, кажучи: «Автор Тори, видно, побачив жувальні рухи в зайців і кроликів (коли губи в них тремтять, і це схоже на те, що вони жуйні) і подумав, простак, що вони відригують і жують жуйку». Справді, ні заєць, ні даман, ні кролик не жують жуйку. Але поняття ма'але́ (ма'ала́т) ґера́, означає, що тварина витягує їжу зсередини і їсть її знову. Заєць справді дуже часто їсть те, що він уже їв, їсть власну блювоту, буває, що й власні фекалії. І певною мірою можна його назвати теж таким, що відригує, оскільки значення термінів у Торі та біології цілком можуть відрізнятися. Визначення Тори набагато старше за визначення біології, і воно може бути ширшим або просто бути іншим.

Ці тварини, так само, як і верблюд, за внутрішньою ознакою виглядають чистими, а зовні вони нечисті.

У свині, навпаки, є зовнішня ознака кошерності, вона виставляє себе чистою. Кажуть, що свиня лежить так, щоб показувати ознаку своєї кошерності, показувати свої копитця. Але всередині вона нечиста, і таким чином свиня теж заборонена. В івриті свиня називається хазі́р, це слово спільнокореневе зі словом лахзо́р (повертатися). Це породило певну групу мідрашів і тлумачень про те, що у прийдешньому світі, коли прийде і відкриється Всевишній, коли знову відкриється слава Бога, свиня стане кошерною твариною. Давніх тлумачень із цього приводу немає, усі тлумачення, пов'язані з Хазрі'е́лем (духовною сутністю, ангелом, який звинувачує євреїв перед Небесним судом, але потім стає на їхній бік) або з Есавом, який асоціюється з кошерною зовні свинею і нащадки якого, християни, відбудують Третій Храм – це тлумачення пізнього середньовіччя, що виникли в Центральній Європі – там, де на єврейство вже почав чинити вплив католицизм. Останніми роками ці мідраші з подачі деяких месіанських учителів стали популярними. Але якщо ми хочемо на них посилатися, то треба пам'ятати, що для більшості єврейських учителів вони були дивними і неприйнятними. Є багато мідрашів, які одні приймають, а інші ні. Цей мідраш – один із найяскравіших тому прикладів. Причому неприйняття цього мідрашу відбувається не з тієї причини, що він каже щось позитивне про християн (я б із радістю його прийняв), а через те, що в нього справді немає жодного авторитетного джерела в нашій літературі.

Виникає питання: чи справді в усіх ситуаціях заборонено торкатися трупа свині? Чи можна, наприклад, зробити щітку для взуття зі свинячої щетини? Відповідь – можна. Коли тут ідеться про дотик до трупів, ідеться про дотик ногами. Коли ми йдемо до Храму, коли ми йдемо на храмове служіння (коли Храм існував, Намет зустрічі існував), то людина, яка торкалася ногами мертвечини цих тварин, ставала нечистою.

З 9 вірша починається розбір того, яких можна їсти риб.

Знову ж таки все, що у воді – заборонено, крім того, що тут перелічено. Отже, для риб, для морських тварин є дві ознаки кошерності – луска у воді і плавці. Що означає луска у воді? Є такі риби, наприклад, як скумбрія. Скумбрії не пощастило. Багато з тих, хто повертається до тшуви́, перестають її їсти, тому що начебто луски в неї немає. Однак у воді в скумбрії луска є: луска в неї змивається, коли її з води виймають. Тому скумбрія – кошерна риба саме через доповнення луска у воді. Але нам відомо з біології, що, якщо в риби є луска, у неї є і плавець. І тоді знову ж таки незрозуміло, навіщо Тора каже луска і плавець: скажіть просто луска, тому що плавець – само собою зрозуміле. Видно, це не ознаки кошерних риб, а вони кошерні саме тому, що в них є луска і плавець. І саме наявність луски і плавців чомусь робить їх їстівними. Луска – захист риби, вона виконує захисну функцію. Але якби в риби була тільки луска і не було плавців, вона була б нерухома, тому що важко рухатися без плавців, навіть із лускою. Тому захист, який не обмежує руху, – це ознаки кошерної риби.

Мудреці виводять із цього заборону навіть торкатися, навіть продавати їх, мати з ними якусь справу.

З 13 вірша мова піде про птицю. Тора починає перелік заборонених у їжу птахів.

Щодо птахів Тора не дає якихось конкретних ознак, як визначити птаха кошерного, а говорить списком. Оскільки не кожну назву птаха, не кожен вид птаха можна точно перекласти, багато хто сумнівається щодо конкретних птахів. Через це між громадами є відмінності в розумінні, і ви можете зустріти юдеїв, які не їдять індичатини, або не їдять лебедя, або не їдять цесарки, або ще щось, тому що назви птахів, які тут наведено, частково втрачено (як і те, про що ми говоритимемо далі), їх ми лише умовно тут можемо прийняти.

З 20 вірша читаємо про комах:

Після того, як Тора заборонила всі види, вона визначила тих комах, яких усе ж таки можна їсти.

Ідеться про тварин, які ходять на чотирьох лапах, просте розуміння – коти, собаки та інші. У них є хапальні рухи, вони можуть хапати лапами, це відмінність лап від копит. Крім того, у них є кігті як засіб атаки, це більш агресивні тварини і, як правило, хижі. І це одне з пояснень, чому вони непридатні в їжу.

У сучасному івриті слово цав означає черепаха. Але тут ідеться не про черепаху, а саме про жабу, про те, що в сучасному івриті називається карпада́.

Слово тінша́мет – назва ящірки, яку в цьому випадку перекладаємо як хамелеон, а в 18 вірші ми переклали її як назву птаха, як біла сова. Здавалося б, птах і ящірка з однаковою назвою, але це не одне й те саме.

Це загальне правило очищення, важливо про це сказати. Навіть якщо людина обмивається після якогось свого виділення, або жінка після пологів, або жінка після закінчення місячних – будь-хто, хто проходить очищення, якщо він занурюється вдень, увечері того ж дня, тільки після заходу зірок, він стає чистим. Чистота не приходить одразу після обмивання, тому людина чи предмет, який очищається, мусить після обмивання ще якийсь час бути ніби на карантині. До заходу сонця відбувається ніби акліматизація, звикання до чистоти. І поки цього не сталося, людина ще не зовсім долучена до чистоти.

Через те, що глина пориста і одразу все, як вважається, вбирає в себе, глиняні посудини не піддаються кошеруванню (за законами кашруту) й очищенню, і, як кажуть, їх очищає те, що їх розбивають.

Мається на увазі, що якщо в нас є якийсь продукт або якийсь предмет, і на нього потрапила вода з нечистої посудини, то в цьому випадку вода, яка була в посудині, є провідником нечистоти, і вона зробить наш предмет або наш продукт нечистим.

Знову ж таки піч і вогнище робили в той час із глини (і сьогодні на Сході роблять такі печі), і тому вони мають бути розбиті, бо їх ніяк не можна очистити.

Про яку ситуацію йдеться? Коли в колодязь або в джерело впав труп однієї з таких нечистих тварин, вода не стає нечистою. Той, хто у воді доторкнувся до цієї тварини, сам стає нечистим.

Якщо труп потрапляє на сухе насіння, коли воно в сухому, сипкому стані, воно не стає ритуально нечистим.

Тут є цікава деталь, коли людський намір визначає чистоту чи нечистоту чогось. Якщо я взяв яблуко, то моє яблуко сухе і воно не може стати нечистим: якщо по ньому пробігла мишка, хвостиком зачепила, якщо мертва мишка на нього впала, ну, звичайно, помити його доведеться, але нечистим ритуально воно не стає. Якщо я взяв яблуко і вимив його, то з того моменту, як я сам його полив водою, воно стає здатним приймати нечистоту, стає чутливим до нечистоти. А якщо на яблуко пішов дощ і не я полив, а Всевишній полив, тоді воно не стає нечистим. Це уточнення робиться зі слів якщо буде полито, людською силою мається на увазі.

І на завершення цього розділу Всевишній пояснює через Моше і Агарона народу Ізраїля, що не можна оскверняти душі.

Що означає будьте святі, бо Я Святий? Будьте вічні, бо Я – Вічний? Будьте всемогутні, бо Я – Всемогутній? Будьте всевидющі, бо Я – Всевидющий? Чому Господь говорить саме про святість? Тому що святість наша – це стан, у якому ми можемо перебувати з Ним у спілкуванні. Не вічні, не всемогутні, не всевидющі, з крові й плоті, ми можемо підніматися на рівень святості і ставати посадковим майданчиком у цьому світі для Його слави. Для цього Господь дає чіткі інструкції, уся книга Ваїкра про це, зокрема й щодо харчування. Підтримувати життя можна будь-якою їжею, як чистою, так і нечистою. Підтримувати життя у святості нечистою їжею, як навчає книга Ваїкра, неможливо. І тому Всевишній каже: «Будьте святі, поставте це своєю метою, бо Я – Святий, і, якщо ви не будете святі, у нас не вийде спілкування, ми не зможемо бути в одній команді».

Для того щоб Господь, що вивів нас із землі Єгипетської, що спас нас, був присутній у нашому житті, ми повинні бути святими, тому що Він Святий, тому що святість не може перебувати поза святим і тому що Господь виводить нас. І завдання, яке Він ставить перед нами, – це наближення до святості, Він дає нам усе, щоб нас освятити. І, мабуть, це ще одна можливість сказати про те, що таке святість.

Часто ми кажемо, святість – це відокремленість. Справді, святий – це відокремлений, відокремлений від цього світу, очищений від цього світу, від усього, що з цим світом пов'язане. Як дві поверхні, які перед тим, як склеїти їх одна з одною, зачищають від усякого бруду, від усього зайвого, так само і ми повинні зачищати себе, прибирати всяку нечистоту для того, щоб приклеюватися до Всевишнього. Часто чуєш питання: «Чого мені не вистачає для спілкування зі Всевишнім?», люди дуже часто про це питають. Це дуже добре, дуже правильне питання, але є питання ще правильніше: «Що мені заважає сьогодні спілкуватися зі Всевишнім, яка нечистота в мені заважає до Нього приклеюватися? Що в мені зайвого?» І коли ми говоримо про святість, Всевишній розповідає нам, що треба робити, щоб ця нечистота на нас не з'являлася, зокрема й через нечисту їжу.

На завершення Агарон і Моше повторюють тему уроку, підсумовують, про що був урок.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

У попередній тижневій главі ми читали про те, як минули сім днів підготовки Агарона і його синів, тобто перших в історії когенів до служіння в Наметі зустрічі. І ось настає урочистий, восьмий день, день, коли все має відкритися, все має запрацювати, і наша тижнева глава так і називається – Шміні, що означає восьмий. Давайте почитаємо з самого початку, це 6 розділ нашої книги, вірші з 1 по 7.

1-6. І було, на восьмий день покликав Моше Агарона, і синів його, і старійшин Ізраїлевих, і сказав Агаронові: «Візьми собі бичка молодого для жертви очищення від гріха і барана для всепалення без вади і постав перед Господом». І синам Ізраїлевим говори так: «Візьміть козла в жертву очищення від гріха, і бичка, і ягня однолітніх без вади на всепалення. І бика, і барана в мирну жертву, щоб заколоти перед Господом, і хлібне приношення, змішане з єлеєм, бо сьогодні Господь являється вам». І принесли те, що наказав Моше, перед Намет зустрічі, і підійшла вся громада, і стали вони перед Господом. І сказав Моше: «Те, що повелів Господь, зробіть, і явиться вам слава Господня».

Найурочистіший момент в історії створення Намету зустрічі. Ось-ось будуть виконані всі докладні інструкції, які Моше дав, і явиться народові слава Господня. Але в цей момент, видно, відбувається якась затримка. Агарон не наважується почати служіння, тому в 7 вірші ми читаємо:

7. І сказав Моше Агаронові: «Підійди до жертовника…»

Моше ніби підбадьорює, підганяє Агарона почати служіння. Коментатори кажуть: можливо, Агарон злякався і забарився, тому що пам'ятав свій гріх із золотим телям. Деякі кажуть, що Агарон дивився на жертовник, у якого теж є роги, і жертовник нагадав йому теля. Мідраші навіть кажуть про те, що сата́н показував Агаронові теля і нагадував йому про цей гріх, і Агарон на якусь мить подумав, що він недостойний, що через свій гріх він недостойний почати це служіння. І тому Моше звертається до Агарона. Моше не каже йому: «Господь простив твій гріх», або: «Ти насправді ні в чому не винен», або: «Ніхто тебе не засуджує», або: «Ти достойний». Моше просто каже йому: «Іди і почни своє служіння».

Це дуже часто буває, дуже часто трапляється і з кожним із нас, коли ми думаємо, що ми недостойні якогось служіння: можливо, через помилки нашого минулого, можливо, просто через низьку самооцінку, можливо, через страх перед натовпом (деякі бояться виступати публічно), через страх помилитися, через якийсь інший страх. Щось усередині нас перешкоджає нам діяти, і тут ми можемо згадати, нам дуже знадобляться ці прості слова Моше: «Підійди до жертовника, просто почни робити, просто почни служити, і в тебе все вийде, ти достойний».

Мідраш наводить притчу про дівчину, яка стала дружиною царя, і, звісно ж, у першу ніч вона боїться ввійти до царя. І сестра підбадьорює її, і каже: «Це ж цар обрав тебе для цієї місії, ти тут для цього, тому йди, дерзай, входь до царя».

І те саме ми можемо сказати самому собі. Якщо те, чого ми побоюємося, те, що ми боїмося зробити, те, на що ми не наважуємося, відчувається нами як завдання, як послання від Всевишнього – треба просто почати і робити і не сумніватися, достойний ти чи не достойний. Зауважу, що не кожен наважиться кинути свою дитину в річку, але в багатьох випадках діти так учаться плавати. І, кинувшись, як у річку, у нову справу, почавши нове служіння, ми раптом виявимо, що в нас є на це сили, що ми цього достойні (якщо, повторю, ми відчуваємо, що це завдання від Всевишнього). Це ліки від сумнівів, від слабкості, від невпевненості в собі, які нам дає наша тижнева глава. Це ліки, які ми можемо приймати все життя.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Тижнева глава Шміні, мабуть, одна з емоційно важких глав у книзі Ваїкра. Посеред свята на очах у всього Ізраїля гинуть сини Агарона. У цей момент Моше каже Агаронові, це 10 розділ:

3. Ось про що говорив Господь, коли сказав: «У тих, що наближаються до Мене, освячуся і перед усім народом прославлюся».

Кілька речей незрозумілі в цих словах Моше. По-перше, хіба так треба втішати людину, яка втратила двох дітей? І друге: а де, власне, Господь це каже? Коментатори зазначають, що насправді є багато випадків, коли далеко не всі слова, які говорив Всевишній Моше, записані в Торі. І часто таке трапляється (навіть у нашій книзі Ваїкра), коли Моше говорить про щось, переказує щось і додає: «Так сказав Господь». Але ми не бачимо, щоб Всевишній говорив це раніше.

Раші, один із класичних коментаторів Тори, відповідає на друге питання, що Господь говорив це в книзі Шмот (29:43), коли освячував когенів на служіння в Наметі зустрічі: «Я буду являтися синам Ізраїля там славою Моєю». Славою Моєю можна зрозуміти і як серед славних Моїх, або славними Моїми, або за допомогою, через славу. Раші намагається пояснити, що́ каже Моше, ніби Моше каже Агаронові: «Я завжди знав, що Храм освятиться, що Храм стане святим через тих, хто близький до Всевишнього. Я думав, що це буду або я, або ти, але виходить, що сини твої на набагато вищому рівні, ніж ми, вони ближчі до Всевишнього, і тому Храм Всевишнього освячено через них». І в цих словах, у цьому тлумаченні Раші є, я думаю, глибокий сенс для людей, які вірують в Єшуа. Всевишній освятив земне Святилище через синів когена, і тут є паралель зі смертю Машиаха, через яку Він Сам, Сам батько священства, головний коген, Первосвященник, входить у Небесний Храм. Так само, як земний Храм освятився смертю близьких до Всевишнього людей, так само і Небесний Храм освятився через близького до Всевишнього.

Насправді коментар Раші відповідає на обидва ці питання. Де Всевишній говорив про це? Він говорив про це, як ми вже сказали, у 29 розділі книги Шмот, у 43 вірші. А в чому тут втіха? Втіха в тому, що сини Агарона – святі, що вони виявилися духовно на рівень вищими, ніж їхній батько і прославлений дядько. Для людини духовної це велика втіха. Моше втішає Агарона такими словами, тому що Агарон міг подумати, що сини його згрішили. Він не стільки скорбить через смерть синів, скільки як духовна людина побоюється того, що їхня смерть – це наслідок нечистоти. І Моше, втішаючи, каже йому: «Твої сини – найсвятіші люди в нашому поколінні», про що говорить і Раші у своєму коментарі.

І це втіха для духовної людини, і це важливий урок для нас: святість має вищу ціну, ніж життя, і для духовної людини свідчення про святість близьких, яких вона втрачає, є втіхою. А оскільки Агарон духовна людина, для нього духовна смерть страшніша за фізичну, і тому те, що його сини духовно не померли, є для нього втіхою. Коли нам доводиться вибирати між збереженням життя і збереженням святості, ми можемо тримати цей приклад перед собою.

Приблизно так слово шале́м (цілісний) застосовне до людини, жодна частина якої не поневолена гріхом. Павло каже в посланні до колосян (3:5): «Умертвіть плотські члени ваші». Через це умертвіння плотських членів умертвляється все, що Павло перелічує далі, усі «принади»: блуд, нечистота, пристрасть, лиха пожадливість, користолюбство, гнів, лють, злоба, лихослів'я, лайка, брехня. І ось ці плотські, земні, члени живуть у нас, живуть у людині, що оновлюється, як залишки нашого минулого. Коли ми умертвляємо їх, у нас відновлюються, народжуються нові члени, воскресає в нас нова людина і тоді ми стаємо тією самою небесною людиною, яка все більше і більше входить в образ Божий, наповнюється Божим і наближається до Бога.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

У нашій тижневій главі Шміні ми читаємо про дуже страшну подію. На восьмий день Моше урочисто відкриває Намет зустрічі. Усе відбувається чудово: у народу свято, жертви піднімаються на жертовник, і Всевишній приймає ці жертви, увесь народ святкує. Можна сказати, що від самого виходу з Єгипту, та що там казати, від самого сотворення світу, уявіть собі, вперше в історії цілий народ став оселею для Всевишнього, уклав Завіт зі Всевишнім і прийнято жертви усього народу. Можна сказати, що від Адама людина і Бог не були такі близькі. І що відбувається в момент цього свята? Двоє синів первосвященника входять у Святиню, і стається щось не дуже зрозуміле: вони приносять чужий вогонь, але помирають не від чужого вогню, а від вогню з Небес, на очах у всього народу – двоє синів Агарона, первосвященника, людини, яка вела свято. Це страшно. І Моше каже Агаронові слова втіхи, ніби цитуючи Всевишнього. Де сказав Всевишній ці слова? Це не цитата, можна не шукати. Він виголошує пророцтво, яке Господь через Моше каже Агаронові саме в цей момент: «Я освячуюся через тих, що наближаються до Мене». Агарон мовчить. Чи втішили його слова Моше, чи можемо ми сказати, що це втіха? Єврейські вчителі говорили з цього приводу: «Звичайного земного царя його наближені або друзі не бояться. Він виливає гнів свій на віддалених від нього людей». Всевишній поводить Себе по-іншому. Він освячується через тих, хто до Нього наближається, через найсвятіших людей, у найсвятішому місці, у центрі найсвятішого свята. Тут страшно бути близьким до Нього, святість – це дуже страшний стан.

Давайте розберемося трохи глибше, щоб краще зрозуміти. Згадаймо 1 розділ книги Берешит. Можна звернути увагу, що майже про кожен день Творіння сказано: «І був вечір, і був ранок». День перший, день другий, день третій… Крім одного дня. Про один день таке не сказано – про Шаббат. А що зробив Всевишній у цей день? Сказано: «Всевишній завершив роботу в день сьомий». У сьомий день відбувається досягнення цілісності. Чому ж не сказано: «Був вечір, і був ранок?» Тому що світ ще не досконалий. У сьомий день у Всевишнього був план щодо людини: вона мала стати досконалою в сьомий день. Але цей процес ще не закінчився. Тому мудреці кажуть: «Сьомий день ще триває, триває і триває». Спочатку Бог створив людину за образом і подобою, Бог хотів жити в людині. Але вийшло те, що вийшло, і тоді Бог каже людині: «Ти порох, ти повернешся в порох». І сьомий день продовжився.

Наша тижнева глава починається з 9 розділу книги, і в 1 вірші сказано: «І було, у день восьмий…» Восьмий день – це день Намету зустрічі. Бог оселився серед людей у восьмий день. Тобто сьомий день закінчується, і восьмий день настає тоді, коли Бог оселяється в людині, у цьому випадку через Намет зустрічі.

Кажуть, коли коген входив у Святе Святих, він дуже не хотів звідти повертатися. У цей момент він перебуває в Божественній присутності, і так добре йому там, що не хочеться нікуди йти. Він поруч із Богом, і йти кудись назад у світ, у якому він був, йому зовсім не хочеться. Що з ним роблять, як його змушують повернутися? Кажуть, що його заклинають, з нього беруть клятву, івритом – машбі'і́м, слово з тим самим коренем, що і слово ше́ва (сім). Можна сказати, що його «сьомують», ніби повертають силою в день сьомий.

Пам'ятаєте ситуацію, коли Єшуа взяв кількох Своїх учнів, і серед них Петра, на гору Тавор? Це дуже схожа історія. Петро – проста людина, рибалка, і коли він побачив усе, що там сталося, він сказав у простоті: «Учителю, нам тут дуже добре. Давай поставимо тут три прості курені. Що нам ще треба?!» Не хочеться повертатися, коли перебуваєш у Божій присутності.

Там, у восьмому дні, дуже добре, але там ще й дуже небезпечно. Один необережний рух – і сходить вогонь, і пожирає, тому що Всевишній сказав: «У тих, що наближаються до Мене, Я освячуся». І в народу Ізраїля був вибір. І в Петра тоді ще був вибір. Можна жити в нашому світі, де не так добре, як там, у восьмому дні, але безпечно (або, скажімо, менш небезпечно, ніж там), або все-таки ввійти в день восьмий.

Ви напевно пам'ятаєте історію про Захарію, батька Йоханана Занурювача. Євангеліє від Луки розповідає, що, коли він кадив у Святому Святих, йому відкрився Ангел, і Захарія там затримався. Лука одним маленьким рядком описує тривожність цієї ситуації: «А народ у страху молився». Традиція каже, що до ноги когена прив'язували мотузку: якщо він упаде там, у Святому Святих, то його можна буде за цю мотузку витягти. Розповідається, що когени багато разів помирали там. Про одного дуже праведного когена сказано, що він чотири рази зміг увійти у Святе Святих, такий ніби рекорд. А в синів Агарона не вийшло. І можна по-різному пояснювати, що ж вони зробили не так.

Є коментатори, які кажуть, що вони взяли вогонь із неправильного місця. Є ті, які кажуть, що вони склали неправильне кадіння або що вони вирішили додати свою любов до Божої любові. І тут не така важлива причина, важливо те, що один необережний крок, якась необережність – і вони загинули.

Як це стосується нас сьогодні? І в Євангеліях, і в посланнях Павла ми часто читаємо фразу: «Ви – храм, царство Боже є у вас, Бог живе серед вас». Тобто один наш необережний крок – і ми будемо спалені вогнем, пожирані якимись божевільними ідеями. Багато людей втрачають розум, втрачають тверезість, просто хворіють, просто помирають. Ми наблизилися до Всевишнього, і народ увійшов у восьмий день (або покликаний увійти у восьмий день). У першому посланні Петра сказано: «Колись ви були не народом, а Всевишній узяв вас у Святе Святих». І так хочеться зрозуміти, а що в нашому житті є чужий вогонь, якого Всевишній не заповідав? Що таке чужий вогонь для віруючих в Єшуа? Хтось влаштовує собі купання у Святому Дусі, хтось чекає великого благословення золотом з Небес. Хтось, з іншого боку, каже, що нам потрібні тільки скорботи, негаразди і нещастя. Як розібратися? Давайте спробуємо.

Можна здійснювати якесь служіння, якого Бог не заповідав, робити щось таке, чого немає в Біблії – наприклад, святкувати в церквах Різдво Єшуа. Ті, які святкують Різдво, вони начебто теж намагаються служити Богові, але Бог не заповідав святкувати Різдво. І тут виходить, що є любов до Бога, але вогонь чужий. Сини Агарона теж служили Богові, але вони принесли вогонь, який Бог не заповідав приносити.

Є також думка коментаторів, що Надав і Авігу могли бути п'яні, коли зайшли у Святе Святих. У 9 вірші 10 розділу, одразу після того, що сталося, Всевишній дає когенам заборону на вживання алкогольних напоїв. У якому духовному стані ми приходимо до спілкування з Богом? Людина може служити, коли її свідомість затьмарена, і не обов'язково алкоголем. Вона може думати про те, що їй треба розрахуватися з боргами, або вона посварилася з близькою людиною, і це її відволікає. Адже теж, по-своєму, сп'яніла людина. Одного разу рано-вранці я прийшов на урок в єшиву. Я сидів, готувався до уроку, коли зайшов учитель. Він сказав мені: «А ну, іди звідси швидко. Ти образив свою дружину сьогодні вранці, серце твоє неспокійне, і тобі немає місця тут». Я не був п'яний, але коли я себе перевірив, подивився у своє серце, то побачив щось, через що я свою свідомість не міг повністю віддати навчанню. І це я ще як учень прийшов, не як учитель. Учителеві ще небезпечніше, і когенові небезпечніше. Що ж до синів Агарона, то я думаю, що вони були тверезі, але на свято їм захотілося щось видатне зробити, те, що Всевишній робити не повелів. Але для нас алкоголь може породжувати чужий вогонь.

Я наведу ще приклад чужого вогню, який я бачу. Ми часто просимо у Всевишнього благословення на Його служіння, на яке Він і не посилав нас ніколи. Ми кажемо: «Правда ж, Господи, що Ти хочеш, щоб я поїхав до Торонто і там служив?» І одразу дякуємо: «Дякую Тобі, Господи, що Ти благословив мене! Алілуя! Слава Тобі, Боже!», хоча Всевишнього взагалі не було в цій намальованій нами картині. Часто людина каже: «Мені Бог сказав» або: «Бог мене послав». А коли перевіряєш, намагаєшся з'ясувати, як же все було, то бачиш – ні, це людина своє бажання видає за Божу волю.

Ми читаємо Тору, слово Великого Бога, Всемогутнього Бога, Який наповнює весь світ (будь-який наш опис Його не буде перебільшенням). І Він нам пише: «Зроби тут п'ять стовпів, а тут зроби шість прикрас», кожну дрібницю описує досконально. Всевишній не сказав: «Збудуйте Мені якийсь гарний Храм, найрозкішніший, який тільки ви можете збудувати». Ні, Він дає план, у якому кожна клітинка на своєму місці. Якби євреї замість чотирьох стовпів поставили п'ять або вісім – хіба нам шкода стовпів для Бога?! – це було б порушенням Тори. Всевишній завжди дає точні вказівки. Він не каже: «Поставте стовпів, скільки не шкода». Він каже точне число: скільки на вході до Мішкану, скільки на вході до двору. Це ж і про наш внутрішній храм ідеться. А ми дуже часто будуємо саме ось так: «Нам не шкода, ми поставимо тут і ще ось тут. Ми не будемо дотримуватися шаббату, суботнього дня, ми будемо дотримуватися недільного дня і взагалі, ми й так усі дні тижня дотримуємо». Я добре знаю проповідника, який казав: «Не обов'язково відмовлятися саме від свинини, дайте щось інше Богові: ось, рибу не їжте, або черепашаче м'ясо можна не їсти». Якби я не був сам на його проповіді в Єрусалимі, я б не повірив. І дуже часто в дрібніших речах ми самі для себе вигадуємо волю Божу. Ми це робимо, а Всевишній мовчить, і ми думаємо, що Він такий самий, як ми, що Йому все одно, скільки стовпів ми поставимо, з якої тканини ми зробимо одяг когенові, як ми Йому будемо служити, поїдемо ми до Гельсінкі чи до Москви. А раз Йому все одно, то ми самі вирішуємо. Я думаю, що це ключова фраза тут, що це і є чужий вогонь. Коли сини Агарона принесли вогонь, який Всевишній не заповідав приносити, чия воля здійснилася? Точно, що не Господа, це їхнє бажання було. І начебто людина поїхала в іншу країну служити саме Всевишньому, але й сини Агарона, я думаю, були впевнені, що вони Всевишньому служать. Але це воля людська.

І ми повинні розуміти, дуже важливо розуміти, читаючи Тору, що це не просто розповідь про якихось двох євреїв, які жили три тисячі років тому. Це розповідь про нас. Бог – Він Той Самий Бог, і Храм – той самий Храм. Єдине, що змінилося, – увірувавши, ми робимо храмом наше тіло. І, поки ми віруючі, це так і залишається. Сини Агарона закінчували службу і йшли додому, у них, можливо, був 8-годинний робочий день. А потім, якщо говорити сучасною мовою, вони могли грати у футбол з дітьми, телевізор дивитися, тому що якісь інші когени вже служили в Храмі. Ми знаємо, що їх було дуже багато, що були череди́ (черги) когенів. Згадаймо того самого Захарію, про якого ми згадували. У Євангелії від Луки (1:5) сказано, що він був з Авієвої череди. Таким чином коген служив 4-5 днів на рік. Решту часу в когенів були міста, поля, і вони займалися чимось своїм.

У нас так не виходить, ми не можемо сказати: «Ми сьогодні достатньо послужили, провели два зібрання і трьох бабусь через дорогу перевели. Усе, тепер досить», приїхати додому і дивитися телевізор. Ми увійшли в тіло Машиаха, знаємо, що зібрання віруючих є тіло Машиаха. А Машиах стоїть у Святому Святих, нікуди звідти не виходить, і ми теж не можемо вийти, ми в храмі постійно. А це означає дуже страшну річ: у нас ні на секунду не повинно з'явитися наше бажання. Щойно воно з'явилося, щойно з'явилося щось не Боже – це одразу означає чужий вогонь. Бог нас милує, і ми не згоряємо, але ми повинні знати, наскільки це небезпечно.

Нам сказано: «Ви записуєтеся, входите, вступаєте до клубу віруючих в Єшуа. Та людина у вас, яка може чогось хотіти, повинна померти». Нам сказано: «Якщо ця людина не помре, вона й не воскресне. Якщо ваша ветха людина помре заради Єшуа, заради Машиаха, той самий Дух, який воскресив Машиаха, Він воскресить і вас». А якщо виникає в нас щось людське, значить, цей ветхий товариш ще не помер, і ми крутимося у Святому Святих із чужим вогнем, і ми в небезпеці. Божа милість, звичайно, з нами, але наше завдання – постійно перевіряти свої бажання. І тоді у восьмий день буде свято, усе так, як описано, але без смерті дітей. Перечитайте 9 розділ: там радість, там ликування, там єдність з Богом, там така яскрава, явна Божественна присутність. Чому? Тому що все досконально робиться за словом Божим: усе покладено там, де Бог сказав, поставлено там, де Бог сказав, і немає нічого людського. Так буває, що, коли проникає людське, починаються біди. І потрібно перевіряти, чи є в нас ці Надав і Авігу зі своїми бажаннями. А може, ми п'яні, може, ми захоплені чимось через наші очі або святкуємо якісь свої, не заповідані Богом свята. І дуже-дуже багато всього, що кожен сам у собі повинен перевіряти, тому що ми бачимо, як це небезпечно.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Читайте також стенограму глави Цав, главу Ваїкра, бесіду про ритуальну нечистоту і покажчик тижневих глав Тори.