Ваєлех

З Божою допомогою ми з вами починаємо вивчати тижневу главу Ваєлех і читатимемо 31 розділ книги Дварім. У минулій тижневій главі ми з вами читали про те, що Моше зібрав народ Ізраїля і відбулося своєрідне переукладення завіту, оновлення завіту перед входженням народу Ізраїля у Святу Землю. Ба більше, Моше дав вказівки щодо того, як оновити слова завіту, повторити укладення завіту для народу при входженні в країну Ізраїля. І на цьому він закінчив свою промову перед усім зібранням народу Ізраїля.

У 31 розділі, на самому початку тижневої глави Ваєлех, ми читаємо:

Окрім того, що Моше зібрав увесь народ на загальних зборах, після закінчення цієї промови він пройшов по всіх колінах, по родинах, пройшов увесь народ Ізраїля. Треба зрозуміти, що виросло покоління, яке не знало зміни правителя, володаря. Протягом сорока років усім керував Моше. Ціле покоління виросло, не знаючи іншого лідера. Зрозуміло, для народу було шоком, травмою, стресом, що хтось інший може прийти замість Моше, і найстрашніше, що сам Моше може кудись зникнути. І народ потребував утіхи й заспокоєння, тому що Моше був надійним, постійним посередником між народом і Всевишнім. Ми знаємо з усної Тори, що було багато критики щодо Моше, що на нього косо дивилися, знаємо всі звинувачення, які на його адресу звучали. Але, з іншого боку, ми знаємо свідчення Всевишнього (яке все переважує), що Моше – вірний слуга в домі Божому. І, як вірний слуга, Моше дбає про те, що́ буде з народом після того, як він піде.

Мені сьогодні сто двадцять років можна було б зрозуміти як старим я став, дряхлим я став, але ми знаємо, що Моше не здряхлів і не ослаб, не став підсліпуватим, кульгавуватим, тобто не став слабшим, ніж був.

Чому ж Моше не може більше керувати народом, зокрема і в значенні військовому – виходити на бій і повертатися з бою, і взагалі починати й закінчувати будь-яку операцію, будь-яку справу? Йому сто двадцять, він найстаріший, найдосвідченіший, старійшина старійшин. Якщо він не здряхлів, то в чому причина? І Моше пояснює: «Господь сказав мені: ти не перейдеш Йордан. Я не зможу більше керувати народом не тому, що я не здатний, а тому, що так вирішив Господь. А це означає, що все залишається в руках Всевишнього. Ви це повинні пам'ятати: усе, що відбувається, відбувається з волі Всевишнього». І, відходячи, Моше дбає про те, щоб саме це як основу народ розумів і усвідомлював.

Тобто: «Ти пам'ятай, що весь цей час не я, а Господь ішов перед тобою. На вас чекає страшна битва, але ти пам'ятай, що я не військовий переможний талісман, не моєю заслугою ви перемагали. Господь Бог – Він іде перед вами, Він знищить ці народи, і Він нікуди не зникає. Так само, як я стояв перед тобою, вів тебе за словом Господнім, так само й Єгошуа вестиме тебе за словом Господнім. А якщо за цим стоїть Господь, то немає різниці – Моше чи Єгошуа. Ти за мною бачив Господа, побач, запам'ятай, що Він стоїть і за Єгошуа».

Ми читали (у 20 розділі нашої книги Дварім) заповіді про війну, про те, як чинити із завойованими народами.

Лахазо́к (хізку́) – це означає бути сильним. Але силу мати недостатньо, треба ще ле'емо́ц (імцу́), бути сміливим у використанні цієї сили, розуміти, що ти можеш перемогти. Буває, що людина сильна, але вона боїться використовувати цю силу: а що скажуть люди, що і як буде ними сприйнято? Тобто боїться просто тому, що боїться. І тут, у всій цій главі, і в книзі Єгошуа бен Нуна постійно буде таке підбадьорення: ти сильний, прийми силу Всевишнього, але, приймаючи її, розумій, що ти повинен її використовувати, повинен мати оме́ц (сміливість, відвагу) цю силу використовувати. Господь не зробить тебе слабким, Він не забере в тебе силу, яку дав тобі. Це настанова, яку Моше давав, проходячи по всьому Ізраїлю.

Моше бачить в Єгошуа почасти ті самі проблеми, що він бачить в усьому народі Ізраїля: сила є, сміливості немає. І Моше підбадьорює Єгошуа (як і Всевишній буде його підбадьорювати) бути сильним і сміливим, сильним і відважним, не страхатися й сміливо використовувати свою силу.

Отже, Тору передано на зберігання. Але не просто на збереження, як якесь видання чи як якийсь запис, а щоб передавати й навчати. Звісно, вона зберігатиметься біля Ковчега, як і буде отримано вказівку. Але, крім цього, Моше не призначив якихось людей, які її туди покладуть на зберігання; він призначив, поставив коганім і старійшин, щоб вони могли самі цю Тору знати й навчати інших, вирішувати з її допомогою всі питання. І далі ми про це читаємо.

Зверніть увагу, що свято Суккот і тут пов'язане з кінцем року. Тим, хто каже: чому у вас у сьомий місяць, у тішрей – Рош гаШана (чому у вас у сьомому місяці новий рік), нагадую, що кілька разів в історії сказано, що осінні свята пов'язані із закінченням року. Є різні відліки «років», але зараз мова трохи не про це.

Увесь народ збирається і слухає Тору один раз на сім років. Хоча б раз на сім років, як мінімум, кожна людина, ким би вона не була (як ми говорили в 9 розділі, від старійшини до водоноса), разом з усіма приходить і слухає Тору. Усі слухають однаково, щоб хтось не зміг сказати: «Я чув Тору, і в ній написано так-то», а інший скаже: «Ні, я теж чув, і в ній написано так-то». Усі збираються і разом слухають. Тора не прихована, вона не знаходиться в якихось жерців, які б її від народу ховали. Ні. У цих жерців, когенів, є обов'язок навчати народ Тори.

Тут боялися не в значенні боялися в страху, ніби зараз станеться щось жахливе. Хоча, звісно, і такий страх може рухати людиною. Боялися в сенсі розуміли Його велич, розуміли всю складність світобудови, розуміли, до чого вони мають стосунок. Це більше трепет, ніж страх.

Це настанова, яку Моше дає народу Ізраїля, когенам і старійшинам.

Немає тут жодної драми. Багато мідрашів розповідають про те, який трепет, який страх охопив Моше, як він сперечався зі Всевишнім і говорив: «Якщо Ти сказав, що не ввійду, то, можливо, я впливу? Можливо, я влечу? Може, під землею, може, через супутник, може, ще якось?» Тут ми цього не бачимо. Це, звісно, мідраші, які можуть описувати якийсь внутрішній діалог, внутрішні сумніви Моше. Або ж людина описує те, що вона сама думає. Коли ми говоримо: «Мідраш переказує щось», потрібно розуміти, що автор мідрашу не намагається нас переконати, що Моше так думав. Він моделює цю ситуацію, щоб нам була зрозуміла вся глибина: а що б ми думали на його місці, що б проста людина могла думати на його місці, тому що Моше людина непроста.

Справді, народ Ізраїля в пустелі жив коштом Всевишнього. Жодного зв'язку з природою, із землею, у народу в пустелі не було. Ман падав з неба, вода була явлена чудесним способом, і одяг не зношувався. Усе необхідне було, людина не мусила працювати. Коли вона ввійде в землю і буде обробляти землю, у неї може виникнути бажання домовитися з природою, знайти якихось духів, божків, якісь сили природи, яким можна поклонятися. Відчувши розрив, переставши бути явно залежним від Всевишнього, можливо, народ не побачить у врожаї своєму, чи в дощі, чи в чомусь подібному Всевишнього і почне вірити, що це земля, чи річка, чи небо дають йому дощ. З'явиться зв'язок з якимись місцевими божками, і народ піде за ними вслід, і саме народ зруйнує завіт, не Всевишній.

Коли людина каже: «Можливо, це тому що Бог мене залишив (не тому, що я залишив Бога), мене це все спіткає?», то в цей момент Бог ховається ще далі. Бог не буде для народу Ізраїля колекційним богом із пантеону. Не можна сказати: ну давайте ще й цьому богу поклонимося, щоб усе було добре. У цей момент Бог буде приховувати лице. І тільки коли людина усвідомить, що це вона пішла від Бога, а не Бог від неї, це вона пішла поклонятися іншим богам, тільки тоді можливе примирення зі Всевишнім. Якщо людина каже: «Можливо, це тому що Бог мене залишив?», то це ще не тшува.

Здавалося б, останні моменти життя Моше, можна було б його втішити, обнадіяти й сказати, що все буде добре, все буде чудово. Ти йдеш, але народ у надійних руках, усе буде чудово, світло й рожево. Всевишній каже йому: «Ні! Ти підеш, і народ може впасти ще нижче, ніж був, поклониться в тій землі, у тій країні іншим богам. Те, що він увійде в ту землю, ще не означає, що він буде захищений від усіх спокус». Але тут же Всевишній каже: «Я тобі, Моше, дарую можливість дати народу ліки на той випадок, коли він піде від Мене». Всевишній не каже, що все завжди буде добре. Всевишній каже: «Хоч би як було погано, хоч би як стало погано, усе можна буде виправити». І це те, що Він каже Моше в останні моменти його життя.

Господь дасть пісню для народу, яку треба записати і вивчити напам'ять. Куди б не пішла людина, куди б не пішов народ і як би низько не опустився, якщо він пам'ятатиме цю пісню, то в будь-якому місці, при будь-якому духовному падінні буде вона йому свідченням про Всевишнього, пам'яттю про те, куди треба повертатися.

Коли людина замислюється над тим, що з нею відбувається, їй буває важко згадати, що колись десь давали нам якусь Тору. Тут пісня – це щось, що легко запам'ятати, що постійно нагадуватиме, свідчитиме про те, що Всевишній керує світом, про те, що повернення до Нього є зціленням усього. Пісня – свідок, і вона вкладена в уста людини. За радянських часів єврей Михаїл Матусовський голосом єврея Марка Бернеса на музику єврея Веніаміна Баснера висловив це так: «А може, вона (батьківщина) починається з тієї пісні, що співала нам мати, з того, що в будь-яких випробуваннях у нас нікому не відняти». Належність до народу починається з того, що людина пам'ятає, тримає на устах цю пісню.

Господь каже: «Я знаю проблеми народу Ізраїля. Я знаю, що це народ зі складнощами, з поганим характером і з поганими нахилами. Тому Я даю йому пісню, Я вкладаю в уста щось, що буде йому нагадуванням про Мене».

Ми пам'ятаємо, що Моше прийшов не сам, він прийшов з Єгошуа бен Нуном. І Господь каже йому те саме, що говорив раніше через Моше: «Будь сильний і сміливий. Не бійся користуватися своєю силою».

Тобто включно і з піснею, яку ми читатимемо в наступній тижневій главі Гаазіну.

Народ твердошиїй – це народ з ет-орпеха́ гаккаше, з жорсткою потилицею, упертий, якому важко повернути назад, який насилу кається.

Моше тут не збирає людей сам. До цього ми читали: і зібрав Моше, і скликав Моше. Тут Моше каже: «Зберіть до мене». Що змінилося? Влада вже передана Єгошуа бен Нуну, він уже править. І Моше може тільки попросити.

Ви зійдете з дороги. Не тільки залишите Бога, але чинитимете таке зло, щоб гнівити, злити Його (легах'ісо́), тобто станете ворогами Бога.

У наступній тижневій главі ми цю пісню почитаємо.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Бувають такі роки, коли разом з нашою тижневою главою Ваєлех (І пішов) читається і попередня глава Ніцавім (Ви стоїте). Давайте трохи пригадаємо.

Отже, Моше зібрав увесь народ Ізраїля і оголосив їм: «Ви сьогодні всі, від малого до великого, стоїте перед Всевишнім. І воєначальники, і просто начальники, і найпростіші-найпростіші робітники, водоноси й лісоруби, і малі діти, і дорослі, і старі – усі ви сьогодні тут зібралися, стоїте перед Всевишнім, і це як укладення завіту. І не тільки ви тут перебуваєте, а ще й ті, хто сьогодні не з нами, хто поки ще не народився, можливо, майбутні душі». Так ми сьогодні розуміємо, що кожна єврейська душа була на горі Синай, ось на підставі цих самих слів. Моше виголошує сповнену натхнення промову перед єврейським народом, що зібрався перед ним, який стоїть перед Всевишнім.

І раптом, на початку нашої глави Ваєлех, ми читаємо: «І пішов Моше, і говорив слова ці всьому Ізраїлеві. І сказав їм: „Сто двадцять років мені тепер, не можу більше виходити і входити, і Господь сказав мені: ‚Не перейдеш ти Йордан цей‘“». Моше закінчує свою промову і скоро скаже останнє: «Кріпіться і мужніться, не бійтеся і не страхайтеся їх, бо Господь, Бог твій, Сам іде з тобою, Він не відступить від тебе і не залишить тебе». Усе це виглядає як продовження однієї й тієї самої промови, яка починається в попередній главі, коли, як ми читали, увесь народ зібрався і стоїть разом: усі стоять, ніхто не відсутній. Навіть ті, хто відсутній, і вони теж присутні. І раптом ми читаємо: «І пішов Моше…» Куди пішов Моше, чому так написано? Хіба треба було кудись іти чи десь іще був якийсь народ Ізраїля, з яким треба було говорити? Багато коментаторів дають різні відповіді. Деякі перекладачі кажуть, що це просто фігура мови така – і продовжив говорити, і набрав повітря і став говорити далі. Багато різних поглядів. Проте існує, можна так сказати, якась внутрішня суперечність між словом стояти перед (стояти десь або являтися, приносити якісь результати) і словом іти (кудись рухатися). Уся наша Тора сповнена заповідей іти: якщо ти ходитимеш Моїми шляхами, якщо будеш слідувати Моїм заповідям, ходи Моїми заповідями, ходив перед Богом. І мало де ми зустрінемо, що така-то людина стояла перед Богом. Ні, вона ходила перед Богом, перед Богом треба ходити. І самий початок єврейської історії, історія Аврагама, теж починається зі слів лех леха́ (іди собі). Перше повеління, яке отримав перший єврей, це повеління іти. І тому можна побачити тут вказівку на важливу синергію, на важливу гармонію. Людина постійно стоїть перед Всевишнім, завжди знає свій рівень, свою відповідальність, своє завдання, свою посаду, здає собі звіт у тому, які погони в неї на плечах, (простіші чи важливіші), здає собі звіт у тому, хто вона і для чого призначена. І все ж таки, на якому б рівні вона не була (можливо, вона воєначальник, а можливо, вона водонос або сам Моше Рабейну), людина рухається далі, рухається вперед, росте, рухається за Богом, іде за Богом. Бути з Богом – це не стояти з Богом, це йти з Богом, ходити з Богом. І ми всі, можна так сказати, постали перед Богом, постояли, уклали завіт і йдемо далі, рухаємося: тільки в русі можливе співіснування з Богом. Тому і пішов Моше означає пішов Моше далі рости, уже після того, як він сказав: «Мені вже сто двадцять років, я вже досяг, я передаю кермо правління, але я не перестану ходити, поки не перестану дихати». Ось такий ось сенс у назві нашої тижневої глави Ваєлех ( І пішов).

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Читайте також главу Ніцавім, главу Пінхас про наступника Моше, бесіду про завіти і тижневі глави Тори.