Гаазіну

З Божою допомогою ми з вами починаємо вивчати тижневу главу Гаазі́ну і читатимемо 32 розділ книги Дварім. У минулій главі ми прочитали про те, що Всевишній як одне з останніх доручень велить Моше скласти особливу пісню і навчити цієї пісні весь народ Ізраїля, від малого до великого, щоб усі її знали, щоб вона не відходила від їхніх уст. Ця пісня має стати народною піснею. І якщо, а точніше, коли (тут уже не говориться якщо) народ Ізраїля залишить Бога, піде слідом за іншими богами, і станеться розрив між Ізраїлем і Всевишнім, у пам'яті Ізраїля все одно житиме ця пісня як надія на повернення, як гарантія. Свідченням того, що Всевишній чекає цього повернення, свідченням того, що в народу є батьківщина, духовна батьківщина, є завіт, який не розірветься, і народ Ізраїля будь-коли може повернутися до Всевишнього.

Отже, наша тижнева глава майже вся присвячена цій пісні, яку склав Моше. І сама тижнева глава називається Гаазі́ну, за першим словом цієї пісні, яке означає Прислухайтеся.

Слухачами призначаються небо і земля. Як ми знаємо з 1 вірша Тори, на початку створив Бог небо і землю. До всієї світобудови звертається зараз Моше, не тільки до народу Ізраїля. І ми пам'ятаємо, що часто Всевишній закликає у свідки небо і землю, тобто всю світобудову. Де б ми не були, ми будемо завжди між небесами і землею. І саме вони свідчитимуть нам, що вони чули колись цю пісню.

На траві залишаються краплі, на рослини потрапляють бризки, те, що, можливо, відскочило від землі. Тора або Премудрість Всевишнього уподібнена тут воді. І подібно до того, як вода різними шляхами досягає рослин – є злива, є дощ, є дощик, роса, краплі й бризки, – залежно від рослини, від травички, Всевишній доставляє воду різними шляхами, так само і Тора доставляється до людей, досягає людей різними шляхами. І ми не ллємо воду з брандспойта в кришталеву чарку, бо й вода розіллється, і чарка розіб'ється. І десь піпеткою, десь брандспойтом, десь відрами, десь водоспадом Тора досягне кожного з людей.

Коли ми починаємо слухати вчення Тори, ми зобов'язані благословляти Творця, усвідомлювати велич Того, Чию мудрість ми зараз вислуховуємо, Хто нас повчає. Коли людина повчає нас у якійсь сфері, у кардіології чи в зоології, або пояснює нам, як проїхати до центру міста Новосибірська, ми повинні розуміти, чи володіє ця людина знаннями, чи є вона корінним жителем Новосибірська, чи вивчала вона кардіологію або зоологію. Коли ми починаємо слухати вислови Всевишнього, ми повинні розуміти, з мудрістю Кого ми стикаємося, з якою мудрістю ми стикаємося, Який Він, Всевишній.

Слово цур означає скеля, основа, фундамент усього, твердиня, звідси й слово леаце́в (надавати форму). Тобто тут слово цур містить у собі від початку всі форми, але в простому значенні – саме скеля, фундамент, оплот. Він нікому не підкоряється, ні з ким не зіставляє Своє вчення, не намагається бути політкоректним, не залежить ні від кого, не боїться втратити чиюсь підтримку, як буває і з ученими, і з проповідниками. Немає в Нього жодних викривлень – Він Досконалий, Прямий і Правдивий, Його правда абсолютна.

Одразу треба зробити застереження, що в цього вірша є багато різних варіантів перекладу. До більшості перекладів, до більшості текстів потрапив варіант, заснований на перекладі Ієроні́ма Стридонського, який каже: «Шіхе́т ло ло бана́в – Згрішили, перестали бути Його синами». Але це далеко не єдиний і далеко не найочевидніший варіант перекладу. Можна перекласти як якесь риторичне питання: а чи не від нього (від самої людини) тлін, чи не від нього розбещення? Якщо ми бачимо якісь недоліки, якісь проблеми, що проявилися в людині, і навіть саме те, що людина стала тлінною, – це не тлін, що походить від Всевишнього. Каліцтво Його синів сталося з їхньої вини, не через Всевишнього. Це плід тих самих недоліків і вад, які в Його синів проявилися. Але попри те, що сини з вадами, що цей тлін існує, Всевишній все одно керує світом досконало. Добре керувати якоюсь компанією, коли в тебе всі службовці ідеальні. Набагато складніше керувати великою компанією, коли в тебе службовці нехлюї, хто в ліс, хто по дрова, ліниві, неслухняні й часом не зацікавлені в удосконаленні твоєї фабрики.

Усі ось ці наші недоліки, наші втечі від Нього, наші вади, які внаслідок цього народжуються, – це плід нашої невдячності Йому. Якби ми були вдячні, відчували вдячність, ми б віддавали Йому відповідно. Тому тут питання: «Чи так ви віддаєте, чи така ваша відплата Господу?» Він, звичайно, не потребує компенсації, відшкодування Своїх витрат, бо Він не зазнає збитку у Своїх витратах. Він шукає в нас вдячності, щоб керувати нами, щоб ми ставали досконалими. Коли ми невдячні, ми стаємо ам нава́ль вело́ хаха́м, народом підлим і немудрим.

Ти на всіх етапах свого створення був у Його руках, і Він донині Отець твій і Той, Хто підтримує тебе весь час, поки ти існуєш. Ти існуєш завдяки Йому. Що є людське життя? Воно явище мимолітне. Ми пробігаємо світобудовою, як маленька іскорка. І для того, щоб розібратися в усьому, що відбувається, нам часто потрібні поради предків, їхні книги, їхні слова. І далі Всевишній каже: «Коли ти залишаєш Мене, то, щоб ухвалювати правильні рішення, пам'ятай, що було раніше, спирайся на народний досвід».

Про що вони тобі повідають? Про особливе призначення єврейського народу.

Дивна, незрозуміла заява. Колись був на землі один народ і одна мова – це ми знаємо. Уся ця єдність (l’unité, як один із принципів французької революції), усе це об'єднання спрямувало себе проти Всевишнього: люди почали будувати Вавилонську вежу. Розповідають, що в цій єдності вони настільки зосередилися на проєкті, що, коли гинула людина, вони не плакали: є в нас ще люди. А от коли падала цеглина, вони казали: «Ось, нам тепер доведеться ще одну цеглину робити». Сам проєкт перетворився на те, що піднялося над суспільством, єдність пішла на шкоду. Всевишній спустився, тобто дав Своє одкровення. Коли відкривається Всевишній, то відкривається наша особиста сутність, для кожного з нас. Якщо мені відкрився Всевишній – я пізнав більше Алекса. Якщо моєму сусідові відкрився Всевишній – він себе більше пізнав. І коли спустився Всевишній, то з'явився своєрідний поділ. Всевишній змішав їхню мову і створив сімдесят народів, які перелічені в книзі Берешит (допитливий читач їх там відшукає). І це відповідає сімдесятьом синам Ізраїля, які спускаються в Єгипет разом з Яаковом. Тобто Всевишній ще до того, як з'явився Яаков, як з'явилися його сини і всі вони спустилися в Єгипет, уже передбачив цю відповідність. Причому не кількість синів Ізраїля визначалася кількістю народів, а навпаки, кількість народів визначалася кількістю синів Ізраїля. Тобто долі народів світу на найранішому етапі їхнього формування поставлені в залежність від синів Ізраїля, від народу Ізраїля на найранішому його етапі. У народу Ізраїля є особлива місія: його склад, його функції, його стосунки з Всевишнім впливають на долі інших народів, на способи керування ними, навіть попри те, що Ізраїль може жити у вигнанні й може бути поневолений цими народами.

Люди живуть у різних країнах, Господь розділив території. Але Сам Всевишній вирішив розміститися, влаштувати Собі штаб-квартиру, жити серед народу Ізраїля. Середовище перебування Всевишнього – це Його народ, про це говорить наш вірш.

На перший погляд, може виникнути суперечність: адже Всевишній – Всюдисущий, Він перебуває всюди, і небеса не можуть Його вмістити, і земля не може Його вмістити. Але ми говоримо про поетику, про поезію, про метафори, про те, що нам намагаються недоступне пояснити зрозумілою мовою. Доступною нам мовою Всевишній неодноразово і багатообразно говорить про те, що місце Його проживання – це Його народ.

І далі пісня нагадує нам історію взаємин Ізраїля і Всевишнього.

У народу Ізраїля і у Всевишнього давні стосунки. Всевишній уклав завіт з Ізраїлем у пустелі, і не завдяки якимось містам і мегаполісам, які Ізраїль збудував, не завдяки чомусь іще. І там оточував його турботою, там його плекав, пестив і зберігав, як зіницю ока Свого.

Це, звичайно, метафора тут. Розповідають, що перед вирушанням у путь, орел ніжно будить своїх немовлят. Не входить, як старшина в казарму з криками: «Рото, підйом!», а ніжно, потихеньку їх будить. Так Всевишній пробуджував народ Ізраїля, так Він пробуджує і діє в кожному з людей. Так само, як орел піклується про своїх дітей і простягає над ними крила, так і Всевишній поніс нас на крилі Своєму, поніс на Своїх крилах Свій народ.

У різних язичницьких народів був не тільки один бог. Одне якесь верховне божество мало всіляких різних помічників: бога ковалів і бога полювання, бога театру і бога родючості, і з усіма цими богами треба було якось домовлятися, вони були навіжені, примхливі й запальні, і легко можна було комусь не догодити – загалом, жодного задоволення від спілкування з цими язичницькими вигаданими богами люди не отримували. Народ Ізраїля був явно, наочно, очевидно для всіх ведений одним Богом.

Слово легенік буквально означає годувати груддю, тобто так народ ссатиме скелю і вбиратиме з неї мед. Всевишній тут говорить про рясне благословення, про те, що навіть у безживному і неплідному місці Ізраїль харчуватиметься ситними плодами.

Тобто народ житиме настільки багато, що від великої худоби, від корів, братимуть тільки вершки, молоко не буде цікавим. І питимуть молоко козине й овече, яке жирніше буде. Ми пам'ятаємо, що це пісня, це поезія, тому вино можна назвати виноградною кров'ю. І це може бути почасти відповіддю багатьом читачам Євангелій, хто запитує: як так можна пити кров? Єшуа Машиах говорить (Єв. від Йоханана 15:1): «Я є істинна виноградна лоза…» Ось вам метафора самої Тори – питимеш кров виноградника.

Тора описала всю ту рясноту благословень і турботи, якими Всевишній оточив народ Ізраїля. Здавалося б, живи, радій, дякуй Всевишньому… Але де там.

Варто звернути увагу на те, що тут уперше народ Ізраїля названо ім'ям Єшуру́н (вони побачать, вони зрозуміють). Народ Ізраїля названо так тому, що, власне, його призначенням було свідчити іншим народам. Інші народи мали побачити не тільки достаток, у якому народ Ізраїля процвітає, але й вдячність, зворотний бік стосунків із Всевишнім – те, чого не сталося. Ім'я Єшуру́н вказує на порушену функцію, на те ім'я, яке надломилося в цей момент.

У цьому пророцтві, дуже сумному пророцтві про те, що народ Ізраїля залишить свого Бога, пророцтві, яке сам Бог і дає, є і добра сторона. А добра сторона в тому, що Господь каже: «Я заздалегідь це знаю, Я до цього готовий, коли приймаю тебе, і пісню ж цю Я даю тобі, щоб Ти міг повернутися до Мене. І повернення можливе завжди, тому що в Мене немає нічого бракованого, тому що від Мене не станеться тління». Але й покарання, яке настане, методи виховання Всевишнього теж є в пророцтві народу Ізраїля, щоб, коли ці біди відбуватимуться, народ Ізраїля знову-таки звернувся до цієї пісні.

Традиція каже, що все на світі міститься в цій пісні, усі ситуації в ній передбачені. І коли щось станеться, народ Ізраїля може звернутися до цієї пісні й побачити, що Всевишній і це передбачив, що і звідси, з цієї точки теж є дорога назад.

Можна перекласти ваїн'а́ц як і роздражниться. Знову ми вживаємо метафори щодо Всевишнього, тому що насправді Його неможливо ні розсердити, ні роздражнити. І те, що Він являє нам, це не емоції, які є у Всевишнього, це те, що можна передати нам як притчу, але через наші емоції.

Ми хочемо Його розгнівати, і Він покаже нам Свій гнів.

Всевишній каже тут: «Оскільки вони звернулися до чужих богів, які нічого не варті, які нічого собою не являють, Я звернуся до всякого збіговиська. Це по-різному відбуватиметься. Можливо, Я наведу на них натовпи варварів, якихось людей, які не знають Мене, не-народ наведу на них. Можливо, Я шукатиму Своєї слави в цих народів». І ми бачимо це і в Новому Завіті, і в Нінве, куди посилається пророк Йона. Всевишній говорить про майбутнє, щоб, коли це відбуватиметься, народ розумів, що все, по суті, під контролем.

Тобто так розгорівся в Ньому вогонь, що Він зійде з небес і пожере, спалить усе земне, усі ось ці суєтні земні справи. Всевишній пропалить усе до основ гір. Ні, не знищить усю землю, тому що тут ми говоримо про середину історії, не про кінець історії. Ми можемо згадати тут слова апостола Кефи (2-ге Кефи 3:10): «Земля і все, що на ній, згорить». І він, найімовірніше, говорить про всі земні справи, що вся ось ця земна суєта згорить.

І голод, і вогонь, і епідемії, і кусючі звірі, і змії, що жалять, – усе це прийде на народ Ізраїля як покарання за відступ.

Далі Всевишній каже, чому Він усе-таки не знищить народ Ізраїля.

Є така цікава байка, пов'язана з цим віршем. Був дуже відомий єврейський учитель, якого звали раббі Моше бен Нахман (Нахманід або Рамбан). Його книги частково перекладені російською мовою. А в нього був дуже впливовий, багатий учень, якого звали Авнер. І з часом, на жаль, він залишив віру і став навіть противником усього юдейського. Одного разу в Йом Кіпур він велів своїм слугам покликати до себе Рамбана і при ньому засмажив шматок свинини, з'їв його, всіляко насміхався з учителя і казав так: «Ну от ти, Рамбане, казав, що в главі Гаазі́ну записано все, що існує на землі. Ось тобі ця глава, знайди тут мене, Авнера». На що Рамбан сказав: «Я знайду тебе, тільки дай мені час помолитися». І, помолившись, сказав: «Ось 26 вірш, тут є слова аф'еге́м ашбі́та ме'ено́ш зіхра́м. Якщо читати кожну третю літеру в словах (а це а́леф, бет, нун, рейш), то вийде твоє ім'я». Розповідають, що ця історія, ця відповідь Рамбана справила на Авнера приголомшливе враження. Він сів у човен і поплив казна-куди. Ось така поширена історія є. Не ручаюся за її правдивість, але вона досить цікава.

Вони точно не скажуть: «Це Господь віддав цей народ нам на наругу, це Господь його покинув, це Він дав нам перемогу». Ні, вони скажуть: «Це ми сильні, це наші боги дозволили нам перемогти Бога Ізраїля». І тільки для того, щоб вони так не сказали, Господь каже: «Я вас не віддам на загибель, Я не розсію вас і не знищу вас».

Ова́д ецо́т (який втратив пораду) – це «порадопоклонник», можна так перекласти. Людина, яка шукає, де б ще якусь пораду якогось екстрасенса чи астролога вислухати, де б ще за якусь соломинку вхопитися, де б ще якому деревцю поклонитися.

Ось те, що ми мали зрозуміти, те, що народ Ізраїля мав зрозуміти: хіба Той, Хто допомагає їм, це не наш Спаситель? Хіба Той, Хто став їхнім оплотом, це не Той, Хто був нам оплотом? А чому Він це зробив? Бо вороги наші прийшли бути нам суддями.

Господь усе це передбачив. Хоч як низько не впав народ, хоч як не підносилися над нами вороги, все це передбачено Всевишнім від початку, точно так само, як Він установив межі народам за числом синів Ізраїля, знаючи достеменно, скільки їх буде. Тому і для тих, хто спустився на саме дно, і для тих, хто там на дні стукає знизу – для всіх передбачена можливість виправлення і повернення. Гарна можливість перевірити, де ми почуваємося невиправними, де ми не можемо себе пробачити, не можемо повірити, що Бог нас пробачив, де ми ще впевнені, що ми так напартачили, що Самому Всевишньому не виправити. Ось за цю роботу в собі можна взятися, особливо в Йом Кіпур.

З Божою допомогою ми з вами продовжуємо вивчення тижневої глави Гаазіну, а саме 32 розділу книги Дварім, з 35 вірша. Моше продовжує навчати народ Ізраїля пісні, яку він склав за повелінням Всевишнього, щоб вона перебувала з народом Ізраїля, супроводжувала його на всіх шляхах і була йому свідком про стосунки народу з Всевишнім.

У першій частині пісні Моше говорив про те, що Всевишній знав заздалегідь усе, що може статися з народом Ізраїля, у найдрібніших деталях. І навіть розділив людство на сімдесят народів, за числом сімдесяти синів Ізраїля, які спустяться в Єгипет. Тобто навіть кількість їх вивірив до одиниці заздалегідь. І Всевишній заздалегідь знав те, що ще не сталося, коли Моше розповідає це. Моше говорить про майбутнє, говорить про те, що народ відпаде від служіння Всевишньому. Точно так само, як Єшуа Машиах сказав Кефі: «‎Ти зрадиш Мене, ти зречешся Мене».

Всевишній каже народу Ізраїля: «‎Ти від Мене відречешся. Ви підете слідом за іншими богами. Я навіть не говоритиму, якими богами, бо Отці ваші їх не знали і ніхто припустити не міг, що ви підете слідом за цими богами». Але Всевишній заздалегідь знає, що це станеться. І коли це відбудеться, народ знатиме: а от у цій пісні нас попереджали.

Всевишній говорить і про те, що Він наведе народи і не-народи, якісь збіговиська племен на народ Ізраїля, щоб повернути його до Себе, щоб повернути його до служіння Єдиному Богові. І коли це відбудеться, знову в Ізраїля буде можливість побачити в цьому руку Єдиного Бога. І не тільки в Ізраїля, а й у язичників буде можливість побачити, Хто є Спаситель, а хто є бог марний, який не може спасати. Перша частина пісні складалася ось з такого роду попереджень.

У другій частині, яку ми продовжимо читати з 35 вірша, більшою мірою буде втіха. Всевишній говорить про те, що точно так само, як Він передбачив покарання для народу Ізраїля, Він передбачив і захист, заступництво за народ Ізраїля (яке теж настане свого часу), і покарання для тих народів, які переслідували народ Ізраїля.

І виникає питання: а чому народи отримують покарання, якщо вони були бичем, знаряддям Всевишнього? Бо вони самі так не вважали в той час, коли вони воювали з Ізраїлем. Вони переслідували свої особисті, корисливі цілі, отримували свою насолоду, здобували свою користь з переслідування народу Ізраїля. І за це вони мають бути покарані.

Всевишній говорив у 34 вірші, що все, що станеться, у Нього давно зберігається в скарбниці. І всі події Він витягає зі своєї скарбниці в момент їх здійснення, ніби здмухує з них пил і пускає, як кораблик по воді; серед іншого – помсту і розплату. Коли ці ваші переслідувачі спіткнуться і похитнуться, то знайте, що Я дістав зі Своєї скарбниці відомщення і відплату, настав час.

Слово ейд означає нещастя, катастрофа, падіння. Наприклад, зловтіха івритом – сімха́ ле'ейд, радість падінню, радість катастрофі, які з іншими відбуваються.

Наприкінці вірша Господь каже: «Майбутнє їхнє поспішає їм назустріч. Я пришвидшив у часі наближення їхнього падіння, наближення їхньої катастрофи, скоротив термін довготерпіння Свого». Тобто, попри те що, як ми кажемо, у Всевишнього є свій план і все розписано, у часі Він може це стискати або з милості розтягувати. І тут милість до народів закінчилася, і Всевишній скоротив терміни.

Коли Він мститиме за своїх рабів, Він змилується над ними. Це схоже на те, як людина каже дитині: «Ти мене розгнівав, вийди з дому». І дитина вийшла за двері, і раптом на неї нападають якісь злі люди і намагаються її побити. Батько виходить і заступається за дитину. І, заступаючись з великою силою, він і милує дитину, яку виставив надвір. Тут Всевишній каже: «Я втішуся щодо вас, коли заступатимуся за вас». Тим більше що тут народ перебуває в такому стані, що навіть на зло в нього немає сил. Це його ходіння слідом за іншими богами завело його в такий глухий кут, що він уже ні на що не здатний.

Це, звичайно, риторичне питання. Всевишній побачить, що народ прийшов у нікуди. І про це «нікуди» і буде Його така насмішка: «Де ж боги, яким ви поклонялися?»

Вони вірили, що їхні боги, їхні ідоли справді їдять жир, який вони приносять, п'ють вино, яке вони приносять. Це знову такий риторичний, іронічний вигук Всевишнього: ну що ж ви, діти Мої?

Подивіться зараз, що саме Я – Той Самий, Хто і був вам Притулком. За всім, що з вами відбувалося, коли вам здавалося, ніби це роблять інші народи, – за всім цим стою Я. Усі дійові особи, які, як вам здавалося, діяли, – усі вони під Моїм контролем, жодна вища сила поруч зі Мною не діяла.

Це не означає, що Я вас усіх зараз погублю або зроблю щось подібне. Це означає, що немає жодної сили, яка запропонує альтернативний план. Мій задум здійсниться неминуче, вам нікуди від нього не подітися.

Це означає клятву. Тільки Всевишній вічно живий. І що б ми не робили у своєму житті, яку б дію не здійснювали (заробляємо гроші чи їдемо в машині), якщо в кінці всього цього ланцюжка наших дій не стоятиме «щоб служити Всевишньому», то ми живемо за плоттю, а не за духом, ми живемо в тимчасовому, а не у вічному.

Є така відома притча про людей, які займаються обтісуванням каменю. І одну людину запитали: «Що ти робиш?» І вона каже: «Я обтісую камінь». Інший сказав: «Я заробляю гроші для сім'ї – треба годувати дітей». Третій сказав: «Я будую палац».

У всьому, що ми робимо, можна поставити собі запитання, чи бачимо ми глобальний Божественний задум, чи є в того, що ми зараз робимо, частка у вічності? Якщо є – це за духом, якщо немає – це за плоттю. І це пов'язано з тим, що Господь тут каже: «Я живу вічно, Я – Вічний».

Всевишній тут каже, що Він нагострить Свій меч, це такий образ людини, яка готується до війни. Зрозуміло, у Всевишнього немає меча в руках, меч Всевишнього – це Його суд.

І далі теж дуже яскравий образ. Ми ж із вами про поезію говоримо. Ось вам образ, який дає Всевишній, як Він заступатиметься за Свій улюблений народ.

Стріли частково дерев'яні, і вони, природно, вбирають кров, встромляються в тіло і вбирають кров. І це такий дивовижний образ. Що це означає? Це вірш, повз який можна проскочити, але він важливий. Всевишній каже: «Я не беру полонених, меч Мій буде напоєний кров'ю, коли Я заступлюся за народ Ізраїля. Я велю полонених не брати, і кров'ю полонених теж наїсться Мій меч».

Коли людина йде в бій, голова її, природно, розпатлана, скуйовджена: ні зачіски, ні укладання, ні завивки, ні флісингу в неї, звісно, немає, а є просто розпатлане волосся. Це такий образ, щоб легше було уявити.

Можна зрозуміти тут слово ґої́м як інші народи: хай усі народи побачать славу, захист народу Ізраїля, який зневажали. А можна зрозуміти слово ґої́м як коліна Ізраїлеві, які з'єднаються і разом, як єдиний народ, прославлять Всевишнього.

Уявімо собі гріхи і нечистоту у вигляді зім'ятого аркуша паперу. Якщо його після цього розгладити, то важко зробити його таким, яким він був. Тобто розгладжування (прощення, очищення, випрямлення) відбувається, але от ці сліди від зминання залишаються на аркуші паперу. Тут спокута – це повне розгладжування, коли землі повертається її первісна святість. Це означає, що Сам Всевишній зможе повернутися і мешкати на ній.

На цьому закінчується пісня Моше. Короткий виклад історії закінчується тим, що народи світу прославлять Ізраїль, бо Ізраїль відплатить своїм ворогам і спокутує, освятить свою землю. Це втіха, яку Моше дає народу Ізраїля.

Тут, мабуть, час зробити ось яку примітку. Дуже часто доводиться чути проповіді, розповіді, одкровення і пророцтва про те, що ось-ось уже все закінчиться. Нам усім так хочеться побачити те, у що ми віримо. Або хоча б дожити до того, щоб наші діти побачили. Або хоча б знати, коли це настане. Віра, якої вчить тут ця пісня, полягає в тому, що все передбачено: як ти бачиш, що там усе збулося, так ти вір, що і в майбутньому все збудеться.

Розповідають, що одного разу мудреці і рабі Аківа піднялися і побачили руїни Храму, побачили, як по них бігає лисиця. І вони заплакали – усі, крім рабі Аківи: рабі Аківа засміявся. Його запитали: «Рабі Аківо, а що ж тут смішного? Це ж наш Храм, і він зруйнований!» Рабі Аківа сказав: «Якщо так достеменно збулося те, що навіть лисиця тут бігає, то й усі обітниці теж збудуться».

Можна вірити, що ми живемо не за плоттю, а за духом, що ми вже зараз у вічному і наші обітниці, які ми маємо, збудуться – хай через триста років, хай через чотириста років. Хто до цього готовий? До цього важко бути готовим. Від цього народжуються такі пророцтва, найчастіше омани, що в якийсь Рош гаШана – уже все. Але й знову не «все». Пам'ятайте цю пісню! Усе в Його руках. І все, що нам обітовано, неминуче настане. І треба в це вірити. Навіть якщо Він зволікає, все одно буду вірити! Це дуже важливе зауваження – вірити, коли Він зволікає.

Це був короткий переказ світової історії через призму історії народу Ізраїля, який записав Моше в пісні за повелінням Всевишнього.

Тут Єгошуа названий Гошеа, щоб підкреслити, що Моше його вчитель: адже саме він дав йому це ім'я.

Це не дурниця, це не ідеологічна балаканина, яку можна пропустити повз вуха в режимі «торохти мені». Це дуже важливі для вас слова. І це стосується тих, хто нехтує вивченням Тори, кажучи: «А в нас є книжки важливіші». Моше тут каже: «Ні, хлопці, це не порожні слова!»

І це не просто якась територія, яку ви отримаєте, – це родюча, зручна земля, на ній добре б подовше залишатися. Це місце, де буде присутній Всевишній. Ви проведете свої дні не просто в якійсь країні, а в країні, яку обрав для вас Всевишній, у країні, де ви перед Всевишнім стоїте.

З одного боку, ми знаємо, що Моше отримав покарання і що він не ввійде в країну Ізраїля. З іншого боку, останнє, що побачать очі Моше, – це країна Ізраїля. Ми знаємо також (2 Мелахім 25:7), що царя Цідкіягу привели в табір царя вавилонського, на його очах зарізали його синів і потім викололи йому очі, щоб це було останнє, що він побачив. У варварських народів було таке покарання. Благословенням Моше є те, що останнє, що побачать його очі, це країна Ізраїля.

Моше настільки вірний Всевишньому, це настільки близьке поєднання… Що для Моше смерть? Це просто перехід з одного стану стосунків зі Всевишнім в інший. Можливо, це як перевернути платівку, і Моше опиниться у вічності. Чи боїться Моше смерті? У багатьох мідрашах і в традиції багато говориться про те, що Моше писав про це і плакав. Але я думаю (і не тільки я один, є багато коментаторів, які так вважають), що Моше був на такому духовному рівні, на якому смерть уже не була йому страшна.

Точно так само, як помер Агарон, помре і Моше. І це покарання. Всевишній далі повторить, що це покарання.

Є багато коментарів, багато різних припущень, у чому ж саме полягав гріх Моше, за який отримали таке покарання і він, і Агарон. Ще питання: до чого тут Агарон, якщо це Моше вдарив по скелі замість того, щоб говорити з нею?

Давайте почитаємо з книги Бемідбар (20:8), коли Всевишній каже Моше: «Візьми посох і скликай громаду, ти і Агарон, брат твій, і скажіть скелі перед очима їхніми, щоб дала вона з себе во́ди, і видобудеш ти для них во́ди зі скелі, і напоїш громаду їхню і худобу їхню». Рав Кук у своєму коментарі до цього вірша каже, що тут Моше було запропоновано два варіанти. Перший варіант, варіант для країни Ізраїля – говорити зі скелею. Це вже не рабські взаємини, не армійська субординація – поговори з нею, ти ж людина, ти істота, що говорить. Другий варіант – ти видобудеш з неї во́ди, тобто треба вибити з неї во́ди, не чекати милостей від природи і так напоїти людей і худобу. Зверніть увагу: люди, які пов'язані між собою як раби, прирівнюються до худоби. Така от метафора.

Чи зможуть Моше і Агарон «потягнути» на правителів не в пустелі, де єдиний вид правління, по суті, – диктатура, а в країні Ізраїля, де влада здійснюватиметься по-іншому? Чи зможуть вони стати лідерами нового часу? І от на той рівень, на який Всевишній підніметься в країні Ізраїля (на думку Рава Кука), Моше і Агарон не підняли Всевишнього, не освятили Його на цьому рівні. Тобто це ніби й не покарання, а не складений на посаду іспит. Це означає не те, що Всевишній каже Моше: «Ти взагалі в усьому Мені служив бездоганно, але от за ці удари по скелі Я, Жорстокий Бог, тебе покараю і за це ти не ввійдеш у країну», це означає нескладений іспит. З'ясувалося, що Моше, який був ідеальним вождем народу Ізраїля в пустелі – довготерпеливим, люблячим, жертовним – не здатний керувати народом в іншій ситуації. І тому Всевишній каже:

Це теж обіцянка, яку Всевишній дає Моше: «Ти туди не ввійдеш, але ти її побачиш, і це буде останнє, що ти побачиш. Знай, місія твоя здійсниться, і ти побачиш цю країну, хоча сам ти туди не ввійдеш, бо ти не зможеш бути управителем у тому новому світі, в який ти народ приведеш. Але Я, Господь, про нього подбаю».

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Основною особливістю нашої тижневої глави Гаазіну є те, що вона є піснеспівом. Моше співає останню пісню народу Ізраїля. Коли Моше тільки зустрів Всевишнього (ми читали про це в 3 розділі книги Шмот), то сказав Йому, що він людина некрасномовна, і куди вже там співати, він і говорити ж добре не вміє, тому йому був даний Агарон як перекладач. Але вже на самому початку шляху з народом Ізраїля, з хором, Моше співає пісню на морі, при розсіченні Чермного моря. І далі Моше, мабуть, десь усередині себе і співати теж вчиться, бо останні його слова, остання настанова Ізраїлеві – це теж пісня, яку треба вивчити і запам'ятати. Чому саме пісня? У чому особливість пісні? Традиція каже (про це сказано на початку перекладу книги Шир гаШирім, Таргум Онкелос), що в усій історії Ізраїля є десять важливих піснеспівів, тобто наш плейлист складається з десяти пісень.

Перша – це початок пісні на день суботній (Тегілім 92:1–3). Мало хто знає, але перші рядки цього псалма традиція приписує Адамові, який зрозумів, що є шанс виправитися. І це він сказав: «Добре дякувати Господу і оспівувати Ім'я Твоє, Всевишній, вранці звіщати Твоє милосердя і Твою істину – ночами».

Друга пісня з десяти пісень – це пісня на морі, яку співав Моше в книзі Шмот (15:1–19).

Третя пісня – це пісня біля криниці, про яку ми читали в книзі Бемідбар (21:17–18).

Четверта пісня – це пісня з нашої тижневої глави Гаазіну, та сама, яку співає зараз Моше.

П'ята пісня – це пісня, яку заспіває Єгошуа бен Нун (10:12–14), коли Всевишній дасть йому перемогу в битві над п'ятьма царями.

Шоста пісня – пісня Девори (Шофтім 5:1–31), ну, мабуть, її теж усі знають.

Сьома – це молитва Ханни (1 Шмуеля 2:1–10), вона теж вважається історичним піснеспівом, і плід цього піснеспіву – народження пророка Шмуеля.

Восьма пісня – це пісня Давида (Тегілім 18), коли Давид отримує визволення, ніби народжується заново і оспівує Творця.

Дев'ята – Пісня всіх пісень, Шир гаШирім, написана Шломо.

Яка десята пісня? Десята пісня – це пісня, яку нам ще тільки належить заспівати, це пісня, про яку говорить пророк Єшаягу (30:29): «Пісня буде у вас, як у ніч освячення свята, і веселість серця, як у того, хто йде із сопілкою, щоб зійти на гору, до Твердині Ізраїля». У майбутньому, коли збереться весь Ізраїль, у народу Ізраїля буде нова пісня, з якою можна буде зійти на гору Господню.

Десять піснеспівів, усього десять пісень у короткому єврейському плейлисті. Чому пісень так мало і чому ці пісні такі особливі? Якщо ми читаємо книжку, прозу, якийсь літературний твір, то зазвичай нам досить один раз прочитати книжку, щоб її відкласти (хоча деякі книжки ми іноді перечитуємо). Якщо ми читаємо якусь книжку, пов'язану з нашою роботою, то ми можемо повертатися до неї, працювати з нею. Але нам завжди хочеться чогось нового. Прочитавши якусь книжку, ми хочемо продовження, ми хочемо розвитку, ми хочемо чогось нового від того ж письменника, книжку якого ми прочитали, чогось нового в галузі тієї ж науки, яку ми вивчаємо, – ми хочемо розвиватися.

Коли ми потрапляємо на концерт до нашого улюбленого артиста, до нашого улюбленого співака, ми хочемо, звісно, слухати нове, але також нам цікаво послухати і заспівати разом із ним і старі пісні. Якщо пісня пов'язана з добрими спогадами, то її хочеться співати знову, її хочеться переслуховувати, вона не старіє, не втрачає своєї актуальності. Про таку пісню не можна сказати: «Ну, я її послухав, я її вже чув, я її більше не хочу слухати». У цьому особливість такої пісні: її хочеться слухати знову, і знову, і знову.

І Моше розкриває нам, що Тора, по суті, – це пісня. І щоразу, в кожному віці, під різним кутом зору, вона розкривається нам по-новому. Якщо ми сприймаємо її як пісню, ми хочемо чути її знову, і знову, і знову, вона не стає для нас старою, вона росте разом із нами. У цьому сенс тижневої глави Гаазіну як пісні, тому Моше у вигляді пісні її і дає.

Ця частина — лише коментар, без біблійних віршів.

Читайте також главу Ваєлех, главу Ніцавім, бесіду про завіти і тижневі глави Тори.